20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Соколенко і Ярмуш Число символов: 29833
Конкурс № 37 (осень) Первый тур
Рассказ открыт для комментариев

z013 Пісня Тінкана


    

    Цього вечора захід сонця був особливо гарним. Вітер майже вщух, гладінь води заспокоїлась, і поверхня океану нагадувала розсип різнобарвних кристалів. Вони мерехтіли в дивовижному танку, що зачаровував погляд, породжуючи в душі тремтливе відчуття схиляння перед величчю безмежного таємничого простору.
    Та Дар милувався іншим. Поряд стояла Сурі, граційно схилившись уперед і розглядаючи щось там, удалині. Хвилі прибою омивали стрункі ноги, легкий бриз бавився густим темним волоссям. Яка ж вона прекрасна!
    Сурі – його обраниця. Тобто, вони не готові для створення сім’ї, але… Дар сам ще не розібрався в усіх тих тонкощах: Учитель таких тем уникає й каже лише одне – пройдете успішно Випробування, станете самостійними – ось тоді все й вирішиться. На Великій Землі.
    Велика Земля – це та примарна смужка далеко на обрії, яку видно в ясну сонячну погоду. Таку, як сьогодні.
    – У «Пісні Тінкана», пам’ятаєш, є слова: «Порахуй мої сльози, Владарко Небес, бо я – бог Океану, втратив розуміння, де вода у мені, а де сльоза – все стало перлами й самоцвітами, блідою подобою твоїх зірок, і від болю я вже не розрізняю нічого у своєму серці. О, Владарко Небес…», – голос Сурі став замріяним і тихим, додаючи нових відтінків і без того дивовижній красі призахідного океану.
    – Так, пам’ятаю. Це з двадцять шостого Гімну Величі, там, де Бог Океану оплакує довічну розлуку з Малайрою, – Дар заплющив очі й продекламував у відповідь: – «Допоки не загине світ, не згаснуть зірки всі до останньої, не знатиме Тінкан обіймів Малайри: бачитиме її щодня, милуватиметься її вродою, але не зможе торкнутися…»
    Хлопець замовк. Сурі не помітила, як його обличчя спохмурніло від болючої думки.
    Ця пісня… Ніби про них із Сурі.
    Дівчина, як завжди, вловила раптовий сум Дара. Все ж є між ними щось особливе! А її внутрішній силі можна тільки подивуватися! Коли знову мовила – голос лунав упевнено й дзвінко:
    – Вони однаково знайшли можливість бути разом. Коли йде дощ, Небо й Океан стають єдиним цілим. А злива іноді триває багато днів поспіль, у сезон дощів – узагалі місяцями не вщухає. Не все так сумно. Перед великим коханням безсилі чари й прокляття…
    – То у богів, – перебив Дар, але одразу ж пошкодував – усмішка зійшла з обличчя Сурі. Тому швидко додав: – А в нас буде ще краще, Сурі. Ми не чекатимемо загибелі світу. Чуєш мене? Ми не боги, а люди, і в нас інші закони.
    – Ми – не звичайні люди, – голос Сурі стих, та в очах палало примарне полум’я. – Ми «ратху» – майбутні жерці бога Океану. І в нас не може бути, як у звичайних людей, Даре. Не забувай про це…
    Дівчина притисла вузьку долоню до своїх грудей, де на шкіряній поворозці висіла підвіска – майстерно вирізьблений із дерева дельфін на гребені морської хвилі.
    – Я пам’ятаю, – Дар із ніжністю взяв руку коханої й підніс до своїх вуст. – Пам’ятаю… Але думаю, що нам рано тривожитись. Учитель про це говорив не раз. Спершу – пройти Випробування. І ми його пройдемо! А потім…
    – …А потім станемо ворогами… – погляд Сурі зупинився на грудях хлопця, де на такому самому шкіряному мотузку висів його амулет.
    Хижо вищирена тигрова акула.
    – Ми не пара з тобою, Даре. Й ніколи нею не станемо. Акули пожирають дельфінів. Акули – створіння темряви, діти безодні. Акули самі по собі. Їм ніхто не потрібен, вони самітники. І ти будеш самітником, допоки… допоки не зустрінеш іншу акулу.
    – Пф-ф, яку ще іншу акулу? Не зли мене! Облиш це, Сурі. Так, ми осягаємо знання пращурів, але не повинні сліпо вірити в їхні легенди. Учитель тільки натякає – хто знає, як буде насправді?.. І взагалі. Я вже знайшов! Зна-йшов. Давно, у вісім чи дев’ять років. Не пам’ятаю точно… Просто, як побачив тебе біля човна поряд з Учителем, химерну таку маленьку дівчинку… дивно… в мене серце стрибнуло кудись у горлянку, я ледь не задихнувся через це, ледь не… А ти: іншу… Сурі, тільки ти!
    Дар випалив усе з такою пристрастю, що дівчина вперше не прибрала руку з його долонь, відчувши, як пальці вкриваються ніжними поцілунками. Близився термін ініціації, час, коли вони стануть дорослими й покинуть острів. Усі очікували його з нетерпінням, Дар із Сурі – також. Однак, на відміну від інших, у їхніх серцях зачаїлася тривога.
    Посвячення в жерці могло розлучити закоханих назавжди. Як Тінкана та Малайру. Тому й хотілося Дару розвіяти навислі над обома передчуття невизначеності, звеселити дівчину, щоб не затримувався смуток у її карих очах. Схоже, йому це вдавалося.
    – От торохтій! Ти ж тоді й сам був ще малим, – Сурі розсміялася, таки вирвала руку, набрала повні пригорщі води і хлюпнула в обличчя  Дарові. А потім зі сміхом метнулася вздовж берега.
    – Он ти як, несамовита! – Дар зобразив на обличчі гнів і кинувся навздогін.
    Вони веселилися, переганяючи одне одного, здіймали хмарки бризок, трималися за руки й розбігалися – уже не діти, але ще й не дорослі – аж поки над ними не розкинулася чорна безодня ночі. Коли зірки, мов смарагди, віддзеркалились на поверхні океану, Сурі з Даром неквапно рушили в бік становища «ратху», до своїх наметів. Усе ще сміючись, перешіптуючись, ніжно обійнявшись за плечі.
    І не помічаючи, що за ними уважно спостерігають…
     
    ***
     
    – На Великій Землі тисячі озер і сотні річок. Озера не підкоряються владі ратху, адже, попри водну сутність, усе ж належать духам землі – останні відвоювали їх у часи битв між богами. Але ріки, зливаючись у могутньому й нестримному русі від гір до свого батька Океану, долаючи тисячі різноманітних перепон, усе ж пробивають шлях до великої води. Ріки, які виходять до Океану, і сам Океан – ось ваша сфера впливу, ратху.
    Арант замовк. Такі паузи важливі – молодь повинна усвідомити сказане. Внутрішньо Вчитель посміхався, спостерігаючи, як захоплено дивляться на нього ратху. Та обличчя, вкрите старими шрамами, того не відображало. Доброзичлива суворість – один з елементів успішного навчання. Місячне світло вигідно відтіняло чорноту густих брів наставника, що майже зросталися на переніссі й у поєднанні з лисою засмаглою головою формували образ чогось таємничого і трохи хижого. А довгі шрами лише підкреслювали цю хижість.
    Аранта недаремно вважали патріархом жерців бога Океану. Його ім’я означало «той, хто мешкає на березі річки», та насправді Вчитель більшу частину свого життя провів тут, на острові. Мало що було відомо про його минуле. Подейкували, що Арант – із Обраних. Хтозна… Лише раз на сім років Арант вирушав на Велику Землю, щоби набрати нових учнів – хлопчиків і дівчаток років восьми-дев’яти. Не простих дітей, а тих, у яких виявлялися магічні задатки. Щоб навчити їх розвивати свій дар, приборкувати його, зріднити з Океаном.
    А ще на Великій Землі Арант прощався з попереднім поколінням ратху, котрі стали справжніми посвяченими…
    – Ви знаєте: іноді Океан стає нещадним до мешканців суші. Буває, що рибалки тривалий час повертаються з ловів із порожніми сітями. Буває навпаки – живності забагато, і морські хижаки виходять на полювання, нападаючи на людей без видимої причини. Або треба, щоб хвилі винесли з черева Океану утопленика, якого оплакує родина. Чи підняли з дна скарби давніх мандрівників, поглинутих безоднею. А іноді, під кінець літа, туга розлуки бога Океану за богинею Неба породжує в природі невгамовні зливи, за якими приходять жахливі тайфуни, знищуючи все на своєму шляху. Ось тоді, ратху, ви – бажані гості в будь-якому поселенні Народу Узбережжя. До вас ітимуть люди з дарами та благаннями. Але в інший час не чекайте великої шани. Бути жерцем – це карб на вашій душі, ваше призначення. Тільки це не шлях до багатства чи великої слави. Ви пов’язані з Океаном вибором долі. Ви – місток між ним і людьми. Він вас покликав і позначив, кожному відвів якусь роль у своїх володіннях. Яку? Відчуйте свої Тотеми...
    Арант обвів учнів поглядом. Він сам вирізьблював амулети своїм учням у перший рік перебування на острові. «Слухав» Океан і «слухав» дітей, їхній внутрішній світ. Зазвичай навчалася однакова кількість хлопчиків і дівчат – жерці приречені бути відлюдниками, і скрашувати самотність може лише такий же самий. Зараз перед учителем сиділо семеро. Малу Лану Океан забрав ще до отримання тотему. Арант спробував порятувати, хоча втручання й було проти правил. Не зміг, і сам ледь не загинув. Значить, так треба. На шляху становлення ратху – багато небезпек.
    Зараз кожен з учнів сидів, заплющивши очі й тримаючи руки на амулеті. Лише Дар дивився на Сурі, котра примостилася поряд на цупкому килимку, затим одним коротким жестом торкнувся до її руки. Зрозумівши, що Арант усе помітив, учень знічено відвів очі й… зіткнувся з похмурим поглядом Сорно.
    Цього разу не лише наставник виявився спостережливим.
    Якийсь час учні виклично «метали одне в одного блискавки», потім Сорно обернувся до Аранта й голосно, з акцентованим викликом, запитав:
    – Учителю, щоби підсилювати дію наших сил і наших тотемів, ми повинні мати партнера зі спорідненим тотемом, чи не так? Я правильно зрозумів? А якщо тотеми конфліктують між собою?
    – А я не раз говорив: ви не зовсім готові вести розмови на цю тему, – в голосі Аранта відчувався метал. – До того ж, схоже, ти вже знаєш відповідь, Сорно. Я здогадуюсь, про що пліткують у своїх наметах молоді й палкі ратху. Втім, якщо питання прозвучало, повторю. Ваші тотеми – це сутності мешканців Океану, які приховані в душі ратху. Коли настане час Випробування, вони оживуть, спробують поглинути людське, змінити вас. Як це буде – дізнаєтесь аж тоді. Інакше посвячення не стане повноцінним. Щодо пар. Так, кожному призначена пара згідно з тотемом. Самі знаєте: Океан цього разу вирішив ускладнити завдання – вас семеро. Комусь не пощастить. Нині ваші взаємини – просто гра й тренування зрілості. Випробування остаточно покаже, чи підходите ви одне одному. Але – стережіться! Якщо тотеми конфліктують – дужчий здатен убити слабшого. І ще: не забувайте про Табу!
    Сорно переможно зиркнув на суперника. Сурі поряд тихо зітхнула, але Дар почув і міцніше стиснув щелепи, щоб гнів не вилився у недоречні слова. Як же він ненавидів цього вискочку-велета! Вже не раз між ними виникали суперечки, й, Тінкан свідок, колись Дар відлупцює покидька. Так віддубасить – зубами плюватиметься! З другого боку, його можна зрозуміти: згідно з Тотемами, дівчина-дельфін призначалася йому, Сорно-косатці. Саме Сорно мав сидіти поряд із Сурі, тримати за руку, для неї виловлювати перлини з дна океану, обіймати при заході сонця. А дівчина вибрала акулу…
    Звісно, після ініціації вирішиться все: які сформуються пари, чи переростуть стосунки в шлюб, чи кожен піде життєвим шляхом окремо.
    Чи хтось загине.
    Дар усе це розумів. І від того його власний тотем здавався прокляттям, а не даром долі.
    – Вчителю, чи можна якось обійти суперництво тотемів? А якщо… хлопець і дівчина будуть разом до Випробування? Ну… зовсім разом.
    Усі притихли, вражені словами Дара. Табу! Він що, забув?!
    Дар похолов, очікуючи гніву наставника. Та Арант мовчав, про щось роздумуючи.
    – Йдіть за мною, – мовив нарешті, підвівся зі свого килимка й рушив до виходу з намету.
    Вони йшли береговою лінією, аж доки не дісталися місця, де за кілька місяців проходитимуть ініціацію. Піщаний берег плавно змінювався скелястим нагір’ям, порослим чагарником. Звідти відкривався мальовничий краєвид на неосяжний океанський простір. На мілководді метушилася дрібнота, виблискуючи проти сонця лускою. Зверху кружляли чайки, полюючи на мальків-незграб. А далі, за блакитною лагуною, проходив темний вододіл і різко глибшало. Там починались справжні угіддя бога Океану.
    Пройшовши кам’яним узвишшям, мандрівники спустилися до води, де на берег з острова наступали мальовничі зарослі субтропічного лісу. Нарешті Вчитель зупинився й тихо мовив:
    – Дивіться!
    Учні завмерли перед неглибокою улоговиною, порослою травою. Крізь неї проглядалося щось жовто-біле.
    – Скелети, – озвався, нарешті, Дар. – І що? Що ми повинні усвідомити, Вчителю?
    – Що всьому свій час. І раннє кохання, коли ви не вмієте контролювати себе, своє тіло та емоції, закінчується смертю. Бо ратху – не прості люди.
    – Але… Це не людські кістки, – прошепотів Сорно.
    – Вже не людські. Далі думайте самі. Я попередив.
    Учитель різко обернувся й рушив геть. Трохи постоявши мовчки, услід йому почвалали учні, вражені побаченим. І лише Дар залишився й уважно розглядав переплетені химерним мереживом трав останки. Сподівався впізнати якихось знайомих морських істот. Але ні, не бачив такого раніше.
    В шийні хребці одне одного впиналися гострими зубиськами щелепи невідомих потвор – не людей, не тварин, а чогось середнього між тими й тими.
    Чи то були примари Давнього Світу?..
     
    ***
     
    Вже вечоріло, коли Дар отямився і зрозумів: час повертатися. Страшний могильник зворохобив уяву й пригнічував. Що ж це таке? Може, Вчитель навмисно приховує правду? Щоби зміцнити віру в Табу й не викликати паніки перед ініціацією? А якщо...
    В уві постійно виринала моторошна картина: вузький човен Аранта із закріпленим на кормі смолоскипом пливе крізь туман туди, де нещодавно проходила ініціація. Вгорі висне блідий ліхтар місяця, вихоплюючи з мороку спотворені тіла загиблих ратху. Арант забирає ці химери, котрі зранку були ще людьми, аби повернути тіла землі. Бо Океан їх не прийняв…
    А може, то прибій викинув їх на берег, і Вчитель із часом знайшов?
    Чи таки Табу?
    Дар зусиллям волі відкинув страшне марево. Краще думати про Сурі, про своє майбутнє. Про тотеми… Про небезпеку…
    Морський диявол! Знову те ж саме!
    Що ж, наразі найважливіше.
    Учитель лякає незрілою любов’ю. Як вона пов’язана з тотемами? От вони з Сурі вирішили, що будуть разом, та ніколи не переходили межу, стереглися заходили небезпечно далеко в пізнанні глибини свого кохання. Втім, поки що для них щастям було просто бачити одне одного, розуміти з півслова, дихати одним повітрям. Вірити, що їхній вибір правильний.
    Однак… Певно, в тій забороні щось таки крилося. Дар згадував, як іноді від дотику Сурі  тіло брало гору над мозком і…
    І відразу ж у душі піднімалося щось дике, темне, хиже і страшне. Щось таке, що змушувало сахатися від дівчини. Як, утім, і її від нього.
    Невже цьому нема ніякої ради?
    Повернувшись у табір, Дар подався до дівочого намету. Хлопці не могли туди заглядати, а подруги Сурі сповістили: вона не піде на вечірню прогулянку й хоче побути на самоті.
    Треба знайти Вчителя. Схоже, сьогоднішній урок не закінчено.
    Проте, намет Аранта був порожній.
    Юнак понуро рушив на узбережжя і всівся на ще теплий пісок.
    Океан спокійно вдивлявся в обличчя ночі, лише час від часу, під тихий шум прибою, з неба зривалися зірки і падали у воду.
    Якоїсь миті Дар відчув чиюсь присутність за спиною й різко скочив на ноги. Відразу ж заспокоївся: в темряві вгадувався силует Аранта.
    – А я вас шукав, Учителю.
    – Знаю. Я теж хотів тебе бачити. Наша розмова неминуча.
    Арант опустився на пісок. Запала тиша.
    «Після цієї розмови або отримаю надію, або втрачу її назавжди», – подумав Дар. Зітхнув і почав:
    – У селищі, звідки я родом, був старий жрець… Він уже в обіймах іншого світу. Власне, це він першим упізнав у мені дар і вказав на нього батькам. А тут і ви прибули, розшукуючи ратху… Той мудрець, Марл, був самотнім. Пам’ятаю, він часто повторював: «Тримай серце на замку, хлопче, а ключ викинь в океан. Інакше наплачешся, як Тінкан. Повір: знаю, про що кажу. Ще подякуєш за пораду». Я тоді був малим і не розумів, про що він. Але зараз… Мабуть, ви знаєте: я і Сурі… Ми кохаємо одне одного.
    Учитель мовчав. Довго дивився кудись у далечінь.
    – Учителю?
    – Старий мав рацію. Часто кохання приносить таким, як ми, чимало печалі. У ратху – особлива доля. Якщо вступає у шлюб із подібним собі – посилює могутність, якщо з простолюдином – поступово втрачає магічні здібності й перестає служити Океану. Бути звичайною людиною – торговцем, ремісником чи рибалкою – не так погано. Тільки… Для чого тоді роки навчання, небезпеки, випробування? Вибір сили – не завжди вибір кохання. Радше – усвідомлення необхідності, доцільності. Хто не хоче з таким миритися – обирають самотність. Задля пізнання сил світу, приборкання стихії води. Заради того, щоб вижити самому й не заподіяти зла тому, кого кохаєш. Даре, тебе чекає тяжкий вибір, адже й Сурі – ратху. Звісно, ви могли б іти разом. Тільки… Ваші тотеми… Це смертельно небезпечно.
    – Ті кістки… Вчителю, вони не пройшли випробування?
    – Вони до нього не доросли. Ти ще не віриш у прокляття Табу?
    – Вірю… Мабуть. Мені було страшно. Що їх убило?
    – Тотеми, Даре. Незрілі, дикі, потворні. У ваших душах живуть сутності Океану. Але і в них є душі. Вихідці з праісторичних часів. Істоти, яких давно немає ні на суші, ні у воді. Юність не вміє приборкувати навіть своїх тотемів. А примар із сивої давнини – тим паче. Даре, ви можете дружити, формувати пари, але вам заборонено зближуватись тілами. Доки не навчитесь керувати собою. Бо в людей і у тварин є дещо спільне – первинні інстинкти. Хто впорається з ними й пройде Випробування – може забути про Табу.
    – А ми, Вчителю? Ми з Сурі?
    – Якщо кохаєш Сурі, зруйнуй стосунки. У вас різні тотеми. Твій – сильніший. Ще раз кажу: майже напевно, це – смерть для неї.
    «Але покинути Сурі – це смерть для мене!» – кортіло прокричати Дарові, однак він лише прошепотів:
    – Я ненавиджу свій тотем. Ненавиджу. Чому я не дельфін? Або хоча б не косатка, як Сорно?
    Хлопець опустив голову на коліна, його плечі здригалися від беззвучного плачу.
    – Даре… – чи не вперше в голосі наставника відчувалась незвична м’якість. – Послухай сюди. Дай руку.
    Хлопець стиснув долоню. Відчув у ній шворку з якоюсь фігуркою. Тотем? Чий? Дар зосередився, і перед його внутрішнім зором вималювався яскравий образ. Стрімке обтічне тіло, широкий тупий ніс, паща в великими трикутними зубами, плавець на спині… Акула. Велика біла – володарка океану.
    – Колись, коли я був ратху, мав такий тотем, – не чекаючи запитання, повідав Арант. – Тоді наді мною панувала легковажність, а самовпевненість призвела до катастрофи. Я… порушив Табу. Моя кохана загинула страшною смертю. А я вижив, хоч це було й неймовірно. Мій Учитель пояснив – у Обраних є особливий талант. І якби я дочекався ініціації… Можливо, все було б інакше. Я таки пройшов Випробування. Сам, успішно. Але тягар пам’яті нестиму до смерті. Як і Вчитель – свою провину. Точніше, те, що він вважав провиною. Ми не можемо втручатися в Долю. Тільки навчати, підказувати, напрямляти. Та й то в міру. Що більше підказок – то слабша власна сила духу й більша влада Тотему.
    – Вчителю… Чому ви не носите амулет зараз?
    – Бо він не є більше моєю сутністю, Даре. І ось що скажу: хлопче, сліпе кохання, невміння боротися з собою, контролювати свої бажання – все це дорого коштує. Стихія не пробачає безглуздих учинків. Я – ваш наставник. Як міг – беріг тебе й Сурі, однак не все в моїх силах. Дещо – у ваших власних. Як чинити далі – вирішувати вам.
    Арант підвівся й безшумно зник, лишивши Дара на самоті.
     
    ***
     
    «О, Владарко Небес, нарешті я зрозумів – є речі, сильніші навіть від богів. І я скорився своїй долі та плинові часу. Звідси, з землі, я буду милуватись тобою доти, доки не осліпну, чи доти, доки з твоїх хмар не проллється вогонь, проти якого буду безсилим навіть я. Той вогонь стане свідченням кінця світу й початком нашого єднання. А до того часу я поринаю в забуття, в невтомне чекання нашої зустрічі, бо якщо є якимось речам початок, то неодмінно настане й кінець…»
    Дар прислухався до сумного дівочого співу в наметі, намагаючись уловити голос Сурі. Даремно – дівчина не долучилась до подруг. Що сталося? Чому ігнорує «Пісню Тінкана»?
    Накотила хвиля ревнощів, ніби сипонули у груди жарин. Знову пішла з Сорно на рифи? О, так, тепер у суперника є всі шанси заволодіти серцем дівчини! Відколи Дар перестав зустрічатися з Сурі, Сорно так і крутиться довкола неї. Базікає без кінця, по-дурному жартує, намагається взяти її за руку, задобрити дарунками. Видно, що дівчину те напружує, але…
    Як кажуть, вода камінь точить.
    Сорно, у присутності Дара, всім виглядом показував – усе, Сурі тепер буде моя. Як же важко зберігати спокій і самоконтроль! А ще важче – коли поряд проходить кохана. Видно – вона хоче поговорити й ледве стримує сльози, відчувши стіну байдужості та холоду.
    А Дарові після цього лишається тільки одне – самотньо блукати островом чи пірнати в глибини океану. Саме в примарній синьо-фіолетовій безодні уява трохи заспокоювалась, і не так боліла поранена душа. Інколи юнака вабило в такі океанські нетрі, куди не проникало сонячне світло, де холодна вода жорстоко стискала груди, але й пестила при цьому, огортаючи з усіх боків, як лоно матері. Тільки без повітря легені пекло вогнем…
    Ні, так не можна. Не годиться підводити Вчителя. Не годиться здаватися без бою. Ще трохи – і настане час Випробування.
    А далі буде видно…
     
    ***
     
    Блакитнувату стрічку материка було видно чітко, як ніколи раніше. Ось вона – мета їхнього випробування. Досягти Великої Землі. Впоратися зі своїм страхом перед неймовірною відстанню, небезпеками океану.
    Своїм Тотемом…
    Учитель стояв у вузькому довгому човні, заклавши руки за спину. Білосніжний одяг виділявся на тлі яскраво-блакитного неба, груди прикрашав медальйон наставника – кругла підвіска із зображенням символу бога Океану. Давні шрами на обличчі й голеній голові чомусь видавалися темнішими, ніж завжди, й утворювали химерне мереживо, нагадуючи таємні письмена.
    – Що ж, ратху, сьогодні завершується семирічне навчання, – голос Аранта звучав урочисто й трохи схвильовано. – Тепер я можу з упевненістю сказати: фізично ви вже не діти. Але чи здолали дитячість у собі, чи можете керувати своїми думками й тілами? Це покаже Випробування. Хочу бачити результати свого навчання. Хочу зустріти вас на березі Великої Землі. Нехай допоможе вам Тінкан!
    Арант обвів усіх поглядом, на невловиму мить затримавшись на обличчі Дара. Потім здійняв руки до неба.
    Час починати!
    Семеро молодих людей, тримаючись за руки, рушили у воду. Вони йшли рівною лінією, майже оголені тіла вражали граційністю й фізичною досконалістю. Ось пролунали останні слова «Пісні Тінкана» – про незмірність душі живого світу, про любов і мудрість пізнання – й живий ланцюг розпався.
    Ще трохи – і почнеться глибина. Дар кинув останній погляд на Аранта. Човен Учителя, підкоряючись таємній стихії Океану, вже плавно ковзав серед хвиль.
    – Даре!
    Сурі? Чому поряд?! Він же навмисно став якомога далі!
    – Даре, я попливу з тобою. Чуєш? Не смій мене проганяти! Я не боюсь тебе. Хай буде, як буде!
    Дівчина пірнула, не чекаючи на відповідь. Навіжена! Що ж робити?
    Хвилі звично огорнули тіло. Кількома розмашистими рухами Дар набрав швидкість, оглядівся. Сурі пливла трішки попереду. Озирнулася, усміхнулася Дарові, й він розслабився:
    Може, все не так страшно? Ніби Тотем мовчить. А навколо повно загроз. Хто врятує кохану, коли що?
    – Сурі, я тут! – навіщось вигукнув Дар і з головою занурився у хвилі…
     
    ***
     
    Щось було не так.
    Силует Сурі став примарним, розпливчастим. Дивно: Дар завжди нормально бачив у воді. Й… чому вона не оглядається. Жене вперед, навіть стиль плавання змінила.
    Але ж як хороше! Океан ніколи ще не видавався таким рідним. Тіло з легкістю розтинало хвилі, та й світ сприймався по-іншому. Здавалося, навколо – неймовірний вир запахів. Незвичних, спокусливих. Промайнула думка – я і є бог Океану! Чому ж раніше так не було?..
    Попереду над водою злетів силует дельфіна-афаліни. Раз, удруге, втретє. В душі Дара закипала незрозуміла злість, яка поступово змінилася спокійною холодною впевненістю.
    Це його світ! Хто посмів?.. Нічого… Нікуди дельфін не подінеться. Це ж просто… М’ясо. Дар швидший і сильніший. Наздожене й…
    Велика тигрова акула різко змінила курс і кинулася навперейми стрімкому дельфінові…
    Дивно, та жертва не поспішала втікати. Розуміючи, що грізний суперник зараз атакуватиме, дельфін зробив неймовірний віраж у воді. Акула промчала над ним і почала захід на нове коло. Дельфін тривожно скрикнув, зависнувши на поверхні. Здавалося – не вірив тому, що відбувається.
    Цього разу хижак напав знизу. За мить до того, як щелепи мали зімкнутися на череві афаліни, дельфін ударив хвостом – і знову дивом урятувався.
    Це нагадувало гру. Жорстоку, дивну, позбавлену логіки. Акула не припиняла атак, а дельфін уникав відвертого поєдинку. Звісно, морське чудисько більше. Але ж і афаліна не зовсім беззахисна! А якщо не битися – що заважає втекти?!
    Іноді акула сповільнювалася. Збоку могло б здатися – не знає, що робити далі. Та за якусь мить вона зі ще більшим завзяттям відновлювала жахливе полювання.
    Час ніби залишився поза межами Океану, десь у іншому сприйнятті світу. Круговерть подій замкнулася й ніяк не могла знайти виходу. Нарешті дельфін почав здаватися: його рухи уповільнились, стали млявими, у погляді й крику відчувався розпач. Після чергового кидка сірої смугастої тіні хвилі забарвилися кров’ю. Акула тепер не поспішала, ніби отримуючи насолоду від переваги. Кружляла біля жертви, щоразу звужуючи кола.
    Все. Дельфінові не втекти….
    Дар готувався до останнього удару. Десь у глибині його свідомості щось волало від безсилля. Та хто ж буде прислухатись, коли поряд – закривавлена здобич?! Грудні плавці ворухнулися, вкотре змінюючи напрямок руху. З силою запрацював хвіст, блиснула зубами широка паща.
    Внутрішнє єство вибухнуло неймовірним болем і… Акула повернула вбік. Хижак проплив під дельфіном, зачепивши лише спинним плавцем. Потім сповільнився, ніби ошелешений якоюсь несподіванкою. І в ту ж мить до нього з глибини метнулася стрімка темна тінь. Удар був таким сильним, що акула вилетіла з води.
    Велика чорно-біла косатка таранила зі знанням справи – у зябра. Та з одного наскоку перемогти не вдалося. Акула втратила орієнтацію, і косатка приготувалася добити суперника. Над поверхнею океану пролунав крик торжества, чорно-біле тіло набрало розгін і…
    Навперейми косатці кинувся дельфін.
    Сорно добре чув відчай Сурі. Та не міг зрозуміти: чому? Її ж хотіли вбити? Це лише морська потвора, не варта співчуття!
    На якийсь час косатка й дельфін зависли у воді, одне проти одного, злегка ворушачи плавцями. А далі чорно-білий велет сердито вдарив хвостом і поплив геть…
    – …Даре! Даре… – до свідомості пробивався сповнений тривоги голос Сурі. – Даре…
    – Я… є… – пролунало у відповідь. Невпевнено, ніби з примарних глибин. І тут-таки, сильніше і впевненіше. – Я з тобою, кохана…
     
    ***
     
    …Вони вибрались на берег, смертельно змучені боротьбою з океаном та самими собою. Зогледілись. Свіжі сліди, змережавши пісок, говорили: тут уже побували ті, хто завершив Випробування. Як давно це було?..
    Схрестивши на грудях руки, віддалік стояв Учитель. Чому мовчить? Чому навіть не гляне у їх бік – похмурий погляд застиг десь удалечині?
    – Вчителю… Ми впорались… Ми… тут.
    – Усі тут уже давно. Помітили – сонце вже схиляється до обрію? А ви… ви залишилися живі. Я тому радий. Але не можу вважати Випробування успішним.
    – Учителю… Чому?
    – Я попереджав тебе, Даре. І тебе, Сурі. Вам краще було б пройти Випробування окремо. Який же то служитель Океану, коли замість справи тільки боротиметься? З іншими, з собою? В тебе кров, Сурі! Чи буде єдність, полита кров’ю, корисною нашому народові? Чи викличе повагу Тінкана? Схиляться перед вами Сили Океану?
    – Я не розумію, Вчителю, – Дар підбадьорливо пригорнув до себе Сурі, але в самого в очах проглядали збентеження й образа.
    – Даре, моя наука закінчилася. Але твоє навчання – ні. Чому? Спитай у Океану. Може, він тобі відповість? Матимеш багато часу – адже Велика Земля тебе не прийме. Сурі, ти можеш лишитися. У твоєму запізненні провина Дара. Та й Сорно…
    – Я не покину Дара, – Сурі дивилася у вічі наставникові. – Зустрінемо нашу долю разом, раз так вийшло.
    – Ваше право, – на суворому обличчі Вчителя не здригнувся жоден м’яз. – Ратху вільні у виборі долі...
     
    ***
     
    Арант стояв на березі й дивився услід колишнім учням, котрі, взявшись за руки, йшли до води. Ось океан обійняв їх по груди, ще мить – і Сурі з Даром зникли під хвилями.
    Обличчя Вчителя зберігало напругу та важку втому: сьогодні з кожним із ратху він пройшов Перевтілення й Випробування. Відчув усю біль і радість нових Дітей Тінкана.
    Всі учні гідно пройшли ініціацію.
    Навіть ці двоє…
    Дар усе зрозуміє. Й тоді пробачить. Він – незвичайний хлопець. Меткий, кмітливий, його не лякали складні випробування, ні фізичні, ні духовні. А ще ця юнацька закоханість. Відразу було видно – в них різні шляхи. Дельфіни, косатки, тюлені… З такими Тотемами легше справитись. Вони не поглинають людську свідомість повністю. А от акули…
    Так, дельфінові з акулою не бути разом, якщо тільки…
    Якщо один з них – не потенційний Обраний.
    Учитель уважно оглянув океан, готовий прийняти вечірнє сонце. Там, уже на чималій відстані, виднілись два плавці – дельфіна й акули. Пливуть поряд. Що ж, це вже добре. Але того замало.
    Як хочеться переконатися, що вчинив правильно, що вгадав вибір Тінкана!
    Арант заплющив очі. Треба вірити. Тінкан понині чекає на зустріч із Малайрою. Всупереч Вічності. Сурі з Даром покохали наперекір долі.
    Кажуть: у великому коханні завжди відображається крихта почуттів богів. Може, це й правда… Втім, доля цих двох ще примарна.
    Якщо він не помилився, Сурі з Даром попливуть до свого острова. Туди, де випестили своє кохання. Матимуть дітей…
    Арант відвідає їх за рік чи два. Не сам – із новим поколінням ратху. Мине ще сім років, і настане випробування. Його прийматиме новий Учитель. Молодий, палкий, але – гідний. Арант ділитиметься з ним своїм досвідом, таємними знаннями, секретами мистецтва наставництва. Потім із чистою совістю поєднається з Богом Океану, великим Тінканом. А Дар повністю займе його місце.
    Цей хлопець уже впорався зі своїми почуттями, своєю сутністю. Зі своїм Тотемом. Зумів здолати хижі інстинкти, зберігши почуття кохання. Звісно ж, не без участі Сурі. Чи зміг би зробити це сам, якби її не було поряд? Хтозна… Дар, обраний Океаном. Сурі, обрана Даром. Їх обох привіз на острів сам Арант, ще один Син Тінкана… Так і формується ланцюг обранців, де кожне покоління – лише ланка в передачі Знань. Так само крізь час мандрують слова мудрості, звучить одвічна «Пісня Тінкана»…
    Дар упорався з сутністю. Йому залишилося зробити те, що остаточно підтвердить Обраність.
    Отримати повну владу над тілом.
    Арант відкрив очі, ще раз уважно оглянув океан, і лице Вчителя осяяла широка посмішка.
    Далеко поміж хвиль дружно вистрибувала з води пара дельфінів.
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 01:03 19.10.2015

 
     
[an error occurred while processing the directive]