 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
- Це не більш небезпечно, аніж запуск парового котла, - сказав професор.
Порівняння було, може, й вірним, але вкрай, вкрай невдалим. Не далі, як на минулому тижні на Верфі котел запустили. Запустили не так, як планувалося, а в повітря, причому обставини можна було б вважати анекдотичними. Виявилось, що кочегар замолоду відвідував гурток любителів технічної творчості. З того часу минуло багато років, і хтозна, що саме він натворив там, у гуртку, а от з котлом розслідування призначили одразу, й усі вдосконалення зафіксували.
Не сподобалось кочегару, що зверху на котлі присобачено клапан, а на клапан таким самим чином підвішено круглу шайбу для гирьок. Котел був не видатний за характеристиками, й конструктор – теж, мабуть, не видатний – морочитися із запобіжним клапаном не схотів, а взяв за прототип терези, якими у магазині картоплю зважують. І гирьки хитрої форми, схожі на маленькі підковки, щоб на шайбу ставити, а як однієї мало, то одна на одну.
А чого, працює є. А працює – не чіпай.
І в котлі працювало. Поки допитливий кочегар не втямив, що як поставити не одну гирьку, а дві, то пари відер вугілля вистачить не на годину, а приблизно на півтори. А якщо кількість гирьок ще збільшити, то можна пролізти крізь дірку в паркані – ну а який же паркан без дірок? – і хильнути світлого пива у "Веселому матросі".
Хильнув.
Коли прийшов – котла не було, і двері в кочегарку також кудись поділися.
До вибухів котла усі вже звикли, й котельню будували саме з таким розрахунком. Рвоне так рвоне, зірве легкий дах, безсило плюне в небо цівкою розпеченої пари, та й заспокоїться. Ну, може, кочегара обварить, як не пощастить, але хто їх рахує, тих кочегарів? Повісь оголошення – то за півгодини тридцять штук набіжить бажаючих, один з поперед одного кочегаристіших. Це ж не токар чи слюсар, котел не верстат, а лопата не мікрометр першого класу точності. На цю професію довго вчитись не треба. Бери та кидай, ну може, ще поглядай на водомірні трубки й вчасно відкручуй крантика.
Хто ж знав, що котли інколи рвуться досить цікавим чином?
Що інколи у котлів трубу вириває. Ту, через яку воду зливають. Ту, що внизу.
Вирвало, як не вирвати.
І котел миттю перетворився на водяну ракету, ту саму, за які матусі так сварять підлітків, але ті все одно запускають. Береться пляшка з-під сидру...
Воно б, звісно, краще з щампанського, але в робітничих кварталах більше по сидру. Єдиний спосіб робітникам попити шампанського – це тишком-нишком переклеїти етикетку на пляшці, якою корабель хрестять. Піниться сидр не гірше, а борт все одно ніхто не облизуватиме, а отже, й різниці ніхто не помітить.
Так от. Береться пляшка з-під сидру, до половини наливається водою – як правило, із калюжі, бо хто там бігатиме до колонки й назад. Раз із калюжі – то чорна-чорнюща, бо кудись же вугільному пилу треба сідати? Правильно, в легені, а ще куди? Правильно, на одяг, а ще? О, тепер правильно, на дорогу, а після дощу куди? От-от.
Чорні-пречорні баюри – неодмінна ознака цивілізації.
Вставляється корок з просиленою крізь нього трубкою.
Крадеться у батька або когось із старших братів насос від велосипеда.
Накачується, аж поки корок не вилетить, і...
Ага. От за те і лають. Бо, по-перше, вода від перебування у пляшці чистішою не стає, а бризкає навсібіч, а прати кому? А по-друге, приземляється пляшка куди завгодно, у тому числі й на голови. Добре, якщо комусь із дітей, а якщо комусь із панів або поліцейському?
Котел летіти не схотів, але пострибав через Верф і зупинився лише об малярку.
В малярці працювали, як водиться, або дівки непутящі-самотні, або вдовиці, так що ховали за рахунок Верфі, й відмивати обличчя ніхто не став, бо кому воно треба?
Газети писали, що то був найвеселіший похорон за останні сто років.
Невдало висловився професор, ой, як невдало, але, мабуть, того і не помітив, а скоріш за все, і взагалі про стрибучий котел не чув. Хтозна, що воно там прогуркотіло; гуркотить усе місто, бабахом більше, бабахом менше...
А газет, як відомо, професор не лише не читав, але навіть у хаті тримав в одному-єдиному місці.
- Вони ж зомбують, - пояснив він якось газетярям. – Відучають людину думати. Там же сидять спеціально навчені люди й розжовують недолугому газетоїду, як саме тлумачити факти – цей так, а цей сяк. А людина має дуууууумати!.. думати власною головою!..
На слові "дууууумати!.." пшикнув спалах, до стелі спливла хмарка білого магнієвого диму, змішалася з чорним вугільним з комина, сірим тютюновим з люльок та сигар; і така сама катавасія творилася вранці на газетних шпальтах.
Професор – скривлене обличчя, грізний вказівний палець, наче дуло револьвера, націлено в читача, а поруч – мішанина з білого, сірого та абсолютного чорного.
А що вдієш. Життя строкате. У кожного з нас є чорні сторінки, просто не до всіх прикута увага газетярів.
Так що не читав професор газет, а читав лише фахові видання, біржеві відомості та дайджести новин з найближчої оптичної лінії.
Оптика – штука хоча й дорога, але швидкість передачі мала значно більшу за пневматику, так що для орієнтування в світових подіях дайджестів вистачало. Щоправда, під час сильного вітру крила оптичного телеграфу згортали, й мешканці виповзали на вулиці прогулятись, як у старі добрі дотелеграфні часи.
Віталися із сусідами, перепитували, як справи, як здоров'я дітей – якщо сусіди були шановного віку; і як себе почувають батьки – якщо траплялися, відповідно, знайома молодь.
Але все одно час від часу поглядали на вежу телеграфу – чи не розгорнули там крила? Чи не передають чогось новенького-цікавенького, та ще й незакодованого? Бо траплялися умільці, які читали трафік на ходу, без таблиць. Інколи вони ставили поруч бляшанку, і починали переповідати новини вголос, а в бляшанці, відповідно, починали дзвеніти монети.
Ні, все-таки пневмопошта – краще вирішення проблеми "останньої милі", відстані між телеграфом та зручним кріслом біля комина.
Кажуть, ніби спіймали колись біля телеграфу й справжнього шпигуна – вже з блокнотом, бо шифровку розколоти значно важче, аніж некодований трафік. Кажуть, ніби десь у підвалах Адміралтейства стоять чудернацькі машини-дешифратори, й просто-таки жують-пожирають перфокарти з ворожими телеграмами, й раз-по-раз бомкає невеличкий дзвоник, і всі робітники плескають у долоні й вітають один-одного – бо розкололи ще один код.
Кажуть також, що десь у підвалах іншого відомства, крутиться на осі величезний барабан з перфокартами, а на картах тих – усі, геть усі, хто хоч раз, хоч один разочок потрапляв в поле зору того, кого треба. Комбінація стержнів та прорізів дозволяє витрусити з барабану саме ту перфокарту, на якій все записано, і горе тому, чиє ім'я надруковане на знайденій карті.
Але, то вже, мабуть, брехня. Ненадійна штука перфокарта, весь час клинить, застрягає в механізмах подачі, рветься і жмакається. Для швацького верстата ще так-сяк годиться, ну, мо, і для шифрувальної машинка, а для великих задач навряд чи підійде. Можна, звісно, й металу робити карти, але тоді механізм подачі важитиме приблизно як паротяг, а сортувальна машина рознесе будь-який підвал разом із відомством, інспекторами, тайняками, клерками і секретною канцелярією.
Так що брехня.
Та й з приводу шпигуна з блокнотом, теж, мабуть, газетярі прибрехали, бо на те вони й репортери.
Не любив професор газетярів, і вони його теж, а все одно на запрошення злетілися, як наче круки на дохлятину. Точніше, на свіжину – бо репутація професора натякала, що новина буде свіжою, більш того – ще й цікавою, і, мабуть, доведеться телеграфу сьогодні втомитися, махаючи крилами. Може, навіть і на ацетилен хтось розориться, й буде телеграф блимати вночі сліпучим газовим світлом, перемигуватися з таким самим прожектором на протилежному боці Каналу, й тертимуть очима ті, хто неподалік мешкає, бо випалює нічний режим очі.
Але дорого не тому, що очі, а тому що ацетилен. Очі значно дешевші.
Втім, хтозна. Цілком може статися, що старий вчений переоцінює важливість своїх новин, і тоді нешановане ним товариство газетярів подякує, тільки не красно, а чорно-чорнісінько, як воно тільки вміє. Згадає гріхи сучасні, минулі, і навіть батьківські, а дідівські навряд чи згадає, бо архіви вже пацюки зжерли, й вода під час повеней залила.
Бо де їх тримати, старі папери, як не у підвалах?
- Я заклав у проект такий запас міцності, що декому з присутніх, - професор вишкірив жовті прокурені зуби. – Це не вдасться навіть і уявити, а не те що описати доступними термінами...
Газетярі морщилися, але шпички ковтали.
- Під час випробувань камеру установки було набито піроксиліном під кришку, і що? І нічого. Після вибуху я просто відкрутив кран і утворений газ вийшов назовні, а стіни камери лише трохи оплавились. Нема зараз на світі такої сили, як б змогла підірвати мій котел.
- Ручаєтеся? – підозріло запитав журналіст з чорною рукавичкою на лівиці. Коли він клав руку на стілець, лунав дерев'яний звук, але ніхто не звертав уваги. Багато було таких... дерев'яних. В художній літературі навіть термін ходив – вуборги, від англійського wood, але виховані люди калік просто не помічали. Світ небезпечний. Кожному може щось відірвати.. а не підставляй!
- Головаюсь, - знову посміхнувся професор, і журналісти зарипіли перами, занотовуючи ще один професорів неологізм.
- Тим не менш, - професор посерйознішав. - Вжити всіх стандартних заходів безпеки. Пристрій знаходиться на цілком безпечній відстані. Якщо ви підійдете до вікон - по черзі, панове, по черзі, прошу не тупотіти! - то вам доведеться використати бінокль, щоб побачити напис "Стороннім вхід заборонено!" на воротах. Сама будівля, де знаходиться котел, споруджена за схемою порохових млинів, цебто має три капітальні стіни, й одну легку, яка скерована у бік моря. Дах також легкий. Так що навіть у малоймовірному випадку, якщо котел все-таки вибухне, легкі уламки полетять у бік моря, а ми насолодимося видовищем.
- Але! - професор застережно підняв вгору пальця. - Але повторюю, це дуже, дуже малоймовірний випадок. Робоча камера, як вже було сказано, дуже міцна, а для її охолодження підведено канал безпосередньо з моря, так що розплавитися вона теж не зможе. Навіть якби захотіла. От стовп пари гарантую.
Журналісти загигикали, професор також розслабився. Хтось із передостаннього ряду вигукнув запитання:
- Котел? Ви називаєте цей пристрій котлом?
Скоріш за все, він просто шукав слово для заголовка, але отримав більше.
- Так! Саме так, - схвально кивнув професор. - Це дуже правильне запитання. Як вас звати, шановний, яку газету ви представляєте?
Репортери нашорошили вуха, але професор уже здав назад.
- Втім, не кажіть. Я все одно не читатиму.
Залою ще раз прокотилося гиготіння, а на переодстанньому ряду здійнявся якийсь шарварок - здається, когось тицяли ліктями в ребра.
- Так от. Це справді котел. Єдине, чим мій... гм... - Професор кинув погляд на пару колег, що тихенько сиділи пообіч. Колеги трапились миршаві та невиразні, а може, він навмисне підібрав саме таких. - Гм... наш пристрій де факто являє собою паровий котел, і єдине, чим відрізняється в технічному плані - це способом нагрівання. В плані ж економічному...
Він зробив ефектну паузу.
- ну, ми сподіваємось, що пари від мо... кхе, нашого котла вистачить для живлення усіх машин Верфі, а може навіть і міста.
Аудиторію знову прокотилася хвиля - тільки вже не гиготіння, а недовірливого - "та ну!..".
- Переконаєтесь, - презирливо форкнув професор. - Що ж. Я б хотів додати трохи технічних подробиць, але бачу, що зрозуміти мене буде нікому.
Він обвів аудиторію скептичним поглядом й гмукнув.
- Ну гаразд, хіба що у геть популярній формі. Так от. Можливо, хтось із вас чув про нещодавно відкритий метал. Чули? Ні? А про нещодавно відкриту планету не чули? Також ні? А що метал назвали на честь планети – теж ні? Дякую, панове, ані на хвилину у вас не сумнівався. Між тим, це справді епохальне відкриття. Цей метал завжди теплий. Уявляєте? Завжди!
Професор витяг з кишені штанів пластинку сіро-червонуватого кольору. Покрутив якусь мить проміж пальцями, далі пустив рядами. Подорож її супроводжувалася вигуками "Ох!", "Ах!" та "Ух ти, важка!". Кілька разів пластину упустили, одне падіння прийшлося комусь на ногу, й у залі голосно пролунав вираз, який у газетах з певних причин публікувати не можна.
Закриють негайно газету, що надрукує той вираз.
- ...й чим більша маса злитку, тим більше тепла. Ми поки що не знаємо, чому так, але вже знаємо, як це використати. На жаль, усі попередні досліди скінчалися однаково. Здавалося б, усе просто: більше металу – більше тепла.. але ні. Після певної межі – ми називаємо її критичною масою – тепла виділяється стільки, що метал плавиться. Після ще однієї – кипить. Як ви самі розумієте, використовувати метал у рідкому або пароподібному стані досить складно. Втім, ви один чорт не розумієте, так що повірте на слово - зібрати докупи масу, більшу за цю межу, ще нікому не вдавалося.
Він помовчав і скромно додав:
- Мені вдалося.
Прокашлявся, глипнув на миршавих колег, і неохоче виправився:
- Нам вдалося. Ми вирішили створити критичну масу шляхом вибуху. Дві докритичні половинки знаходяться зараз на відстані одна від одної, і по моїй команді будуть з'єднані разом. Після цього котел негайно закриється, і нехай метал хоч плавиться, хоч випаровується – а дітися йому все одно нікуди. Робоча зона котла розігріється, і тоді... о, тоді!..
Професор замріяно усміхнувся.
- Уявіть собі кораблі без кочегарів. Цехи без приводних валів через усе приміщення. Фабрики без переплетіння труб паропроводів. Заводи без могутніх парогенераторних станцій. Можливо навіть... можливо навіть ми встигнемо ще побачити підводні човни й літальні апарати на паровій тязі. А індивідуальний транспорт! Уявіть собі велосипед, у якого під сідлом, якраз у вас між ногами, маленький генератор пари! Або карету, у якої до колеса прилаштовано котел трохи більший. Можливо навіть...
- Професоре! – вигукнув хтось з заднього ряду. – Але як же тоді вугільна промисловість? Тисячі шахтарів, десятки тисяч виробників шахтарського обладнання, сотні тисяч...
- Їм доведеться пристосуватись, - сухо й неголосно відмахнувся професор, й піднесений вираз кудись подівся з його обличчя.
- Як? – знову пролунало з тих же країв.
Замість відповіді вчений мовчки розвів руками – мовляв, не знаю, не уявляю, і навіть думати в цьому напрямку не бажаю, бо нецікаво.
Нехай уряд думає.
Гальорка, однак, не змовкла, продовжувала шуміти – як наче вода у котлі перед самим закипанням. Коли пухирів ще нема, й поршень не рухається, але стінка котла вже тремтить, і глухе порикування долинає крізь неї. Це досить небезпечний момент. Якщо котел перегріти, й пари утвориться зненацька і забагато, то жоден клапан спрацювати не встигне. І правильно спроектований, і неправильно.
Розірве разом із клапаном, кочегаром і кочегаркою. А також і з пароплавом, якщо на воді; з паротягом, якщо на рейках; і з кількома десятками робітників, якщо на заводі.
- Але досить розмов, - сказав професор по деякій паузі. – До справи. Чи нема серед вас бажаючих натиснути цей важіль? Ні? Дякую, панове, я так і думав. Кому не вистачає наукової сміливості, той іде в репортери. Отже, я прошу всіх підійти до вікон – тільки не штовхайтесь, панове, всім місця вистачить. Всі влаштувалися? Ну й чудово. Приготуйтесь, це має бути феєричне видовище... |
|
|
|
Время приёма: 19:00 18.10.2015
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев