22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: ЧучундрУА Количество символов: 39782
Конкурс № 36 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

y002 Місце під сонцем


    

     
    Спочатку прийшла інформаційна течка.
    Командор Павлюк мовчки пробіг очима розпорядження Центру й повідомив товаришам:
    – Через півгодини нам належить прийняти важливого пасажира з Землі. Позапланово. Що скажете?
    Перший помічник Максим Кочубей лише здвигнув плечима:
    – Торносить когось нечиста сила… Позапланово.
    Юра Малейко, стажер Інституту зореплавства, навпаки, зрадів новій людині в їхньому нечисленному колективі. Проте почуття волів тримати при собі. Семен Павлович – ще сяк-так, а от Кочубей неодмінно взяв би на глузи, звинуватив у екзальтації й затаврував як манірну інститутку. Кочубея Юра небезпідставно остерігався, хоч і не міг назвати його кепським товаришем. Перший помічник був… непередбачуваним, чи що.
    – Ясно. Міркувань нема, побажань також, – Павлюк усівся за пульт. – Тоді за роботу! Максиме, підготуй каюту для гостя. Юро, допомагатимеш мені тут.
    – А що готувати? – Кочубей рушив до виходу, бурчачи: – В нас умови спартанські. Либонь, не цабе якесь завітає.
    Він помилявся. Завітало саме «цабе».
    Коли на мас-приймачі спалахнули зелені вічка й розчинилися стулки пасажирської камери, назустріч космонавтам поважно ступив огрядний, моложавий іще чоловік. Він мав руду борідку, близько посаджені очі над гачкуватим носом та вдовиний клин волосся, зібраного на потилиці в ріденький хвостик.
    – Та це ж сам професор Петреску! – прошепотів Юра, одразу впізнавши світило ксенобіології, не раз бачене на фотографіях та в новинних блоках.
    – Ласкаво просимо на борт «Ойкумени-7»! – простягаючи руку для вітання, гостинно мовив командор Павлюк.
    Кочубей голосно гмикнув, чим відразу ж привернув увагу новоприбулого. Проте неприязний погляд, яким зміряв його гість, не справив на першого помічника належного враження.
    Проігнорувавши командорову руку, Петреску байдуже роззирнувся, й лише по тому подав голос:
    – Ви хто?
    – Гм, – відказав Кочубей із виразною ноткою зневаги.
    – Тимчасовий персонал стаціонару на орбіті Дейми, – Семен Павлович, мовби не помічаючи нетактовності, постарався загладити виниклу незручність: – Командор Павлюк, – схилив він голову. – Це – перший помічник Кочубей, – кивок у бік виклично випнутої Кочубеєвої щелепи. – А це…
    – Я – Раду Петреску! – нетерпляче перервав його професор. – І в мене обмаль часу. Гадаю, вас сповістили про моє прибуття?
    – Так, – Павлюк чемно кивнув. – Е-е, ваш візит названо позаплановим. Це якось пов’язано з науковою діяльністю?
    Петреску бундючно відкопилив губу й не визнав за потрібне відповісти. Відсторонивши почервонілого Юру, він рушив до виходу, на ходу кинувши:
    – Сподіваюся, мої апартаменти готові? Як тільки прибуде багаж, потрудіться доставити все туди в цілості.
    Коли за новоприбулим зачинився люк, екіпаж «Ойкумени-7» спантеличено перезирнувся.
    Кочубей уважав себе неабияким знавцем людських душ, повсякчас наголошуючи, що правильна оцінка напарника – півсправи для виживання в негостинному космосі. Тільки-но почалася їхня зміна, як помічник командора повідав стажерові Малейку, що начальник їхній «викуваний із криці, гартованої в крові неблазних дів». Юра страшенно збентежився, бо щуплявий, біловолосий Семен Павлович на таку характеристику не тягнув із жодного боку. Але змовчав, оскільки Кочубей не припізнився додати, що він-бо, Юра, взагалі ще простак-макуха, й зарадити може лише заміна молока в його жилах на плавикову кислоту. Та й то якщо доти його не задзьобають космічні ґедзі.
    Безумовно, й цього разу перший помічник не пропустив нагоди повправлятися у психологічних екзерсисах. Вердикт його виявився напрочуд лапідарним:
    – Засранець... Даруйте, звісно.
    Юра був просто шокований, хоч заспокоював себе, що заяви Кочубея не варто сприймати серйозно. Звичайно, професор Петреску відзначався поведінкою специфічною, притаманною всім творчим особистостям. Можливо, він поставився до екіпажу дещо поблажливо – а чого сподіватися від корифея такого масштабу в подібних умовах? Хай, зрештою, манера спілкування вченого трохи покорючила навіть його, Юру. Однаково це не давало Кочубеєві права відгукуватися про славнозвісного науковця в такому тоні!
    На стажерів подив, Семен Павлович утримався він вичитування неґречного колеги. Проте командор усе ж визнав за потрібне попередити:
    – Хай там як, професор наш гість. Тому прошу в його присутності тримати себе в рамках пристойності.
    Стосувалося це передусім Кочубея. І, певна річ, попередження виявилося даремним. Задля справедливості, втім, слід зазначити, що Кочубей щосили боровся зі спокусою і протримався майже добу. Але, коли після зливи забаганок та химерій професор зажадав, щоб йому негайно надали катер та супровід для аеророзвідки, терпець першого помічника урвався. Виклавши Петреску все, що він про нього думає й на хвилю ввігнавши того у стан прострації, Кочубей наостанок ще й хряпнув люком, мало не заклинивши його в пазах.
    Петреску горлав так, що вуха в’янули – адже летів коту під хвіст ретельно складений ним графік робіт. Семен Павлович заспокоював професора в міру сил, обіцяючи назавтра вмовити першого помічника попуститися й таки здійснити розвідувальний виліт, власноручно пілотуючи катер. Юра ж міг лише поспівчувати вченому: знаючи Кочубея, можна було не сумніватися, що першим той на примирення не піде.
    Але й Петреску, схоже, поступливістю не відзначався.
    Найшла коса на камінь.
     
    Планету Дейму, яка одвіку не мала природних супутників, віднедавна обігав маленький місяць, геть несхожий на все, будь-коли створене природою. Це й була орбітальна база «Ойкумена-7» – один із перших форпостів людства біля інших зірок.
    Чергування на «Ойкумені» – те ще випробування на міцність. Станція перебувала саме в процесі створення. Всі монтажні роботи знаходилися у віданні автоматів, котрі потребували хіба що профілактичного огляду. Тому Земля визнала за потрібне наразі обмежитися присутністю на будівництві лише короткотермінових екіпажів, головним завданням яких був контроль за мас-приймачем та координація роботи картографічних зондів.
    Адже внизу розлягався чи не найнеймовірніший світ, ґрунтовні дослідження якого ще тільки починалися.
    Четверта від Проціона Б, Дейма належала до категорії землеподібних планет.
    На цьому її схожість із Землею й вичерпувалася. То був украй ворожий для людей світ, котрому навряд чи судилося будь-коли стати об’єктом експансії людства.
    Однак планета виявилася страшенно цікавою в плані розмаїття місцевої біосфери. Дещо молодша від Землі, вона була заселена вщерть, причому місцеве життя відзначалося надзвичайною активністю і за людськими мірками було вельми агресивним.
    І практично всюдисущим. Не тільки й не стільки водяна оболонка й суходіл кишіли живністю. Головною стихією для місцевої флори й фауни було повітря. Еволюція тут проходила по-іншому, ніж на Землі. В пору юності кора Дейми мільйони років стрясалася від титанічних землетрусів та вивержень вулканів. Тому перші паростки живого, щойно закріпившись на ненадійній суші, взялися освоювати повітряний океан. Менше від земного тяжіння та сильні вітри сприяли їм у цьому. Використовуючи як підйомну силу водень, рослини дрейфували в атмосфері, здобуваючи з неї все необхідне для життя. З часом вони гуртувалися в чималі колонії – справжні повітряні ліси, котрі розміщувалися в кілька ярусів. Найгустішими такі літаючі хащі були над екватором, ближче до полюсів їхні шари стоншувалися, але не зникали остаточно.
    Звісно, неозорі масиви джунглів не були пустельними. Їх населяли тисячі й тисячі видів чудернацьких створінь, котрі невтомно пожирали одне одного, повсякчас витворюючи ланки безконечного ланцюга дейміанської еволюції.
    Мабуть, саме вони й були об’єктами вивчення професора Петреску, такими жаданими, що задля них кабінетний учений зважився на безпрецедентну для себе виправу до незнаного світу, практично невідомого ще земним науковцям.
     
    Щойно на містку пробило шосту ранку, як із темного коридору показалася тінь Кочубея. Не вітаючись, тінь понуро посунула до свого крісла й довго вовтузилася там, умощуючись і крекчучи.
    Юра, що саме ніс вахту, увімкнув світло, викликавши роздратоване бурмотіння напарника.
    – Ви не спали, – строго констатував стажер, не дивлячись у його бік.
    – Який чорт заснув би після вчорашнього! – огризнувся Кочубей.
    – І не снідали, – уточнив Юра.
    – Коли на те пішло, то й не вмивався, – Кочубей утомлено ляснув долонями по бильцях і, повернувши до Юри нечесану голову, втупився в нього червоними від недосипу очима. – От скажи, Малейку, як можна в твоєму-бо віці бути таким нудьгарем?
    Юра не любив, коли апелювали до його віку. Але заводитися через дрібниці він також не любив. Тим більше, що у світлі нещодавніх подій зрозуміти Кочубея було можна. Проте не потурати ж його кепським манерам!
    – Молодість – не вада, а фізіологічна властивість організму. Яку, до речі, багато хто вважає зовсім не хибою, а якраз навпаки, – насупившись, парирував він.
    – Ну, це минеться, – запевнив Кочубей. – Занудство от минає рідко.
    «Ото вже точно, – підкреслено зосереджено оглядаючи пульт, подумав Юра. – І колись я таки скажу вам це, шановний. Мовляв, ви зануда, сер, і нема на те ради. А потім викличу на дуель у присутності всього майбутнього персоналу станції. Й переможу, звісно, бо молодість…»
    Тут Юра загнуздав уяву, зауваживши, що Кочубей уже сновигає туди-сюди за його плечима, про щось просторікуючи. Прислухався:
    – …вас виховували. Може, воно й правильно… Але толеруватися в подібних обставинах – це вже занадто! Слухай, Малейку, може, ти придурюєшся? Ну обнадій мене хоч раз, синку!
    «От причепився? – Юра сіпнув плечем. – І не поясниш же йому, що вдачу не вибирають».
    – Терпіння і спокій – ознака внутрішньої виваженості та зрілості, – мовив він розважливо. – Зайві рухи лише відвертають від основного, заважають зосередитися.
    Кочубей різко зупинився, в задумі скуйовдив чуприну і сконфужено плюхнувся на своє сідало.
    – Це все кава, далебі… Але ж ти кави не п’єш!.. – Помовчав. – Ну, що думаєш про той випадок?
    Юра гмикнув:
    – Професор Петреску не мав рації…
    – Атож! Я Семенові це разів з десять…
    – Але й ви – також, – скріпивши серце, гнув своє Юра. – Все-таки слід було взяти до уваги, що маєте справу з видатним ученим, світилом сучасної науки…
    – Та чхати мені на всі світила з сателітами включно!
    – …котрий мало знайомий із практичними методами дослідження екзопланет. Його цікавить передусім результат. А оскільки час його відрядження обмежений…
    – То хай поцілує себе в ніс! Ризикувати своїм чи вашим здоров’я задля кар’єри якогось яйцеголового мудрагеля я не хочу й не буду!
    – Тут правда ваша, – Юра не знайшов, що заперечити на Кочубеєву тираду. – Але дарма ви накинулися вчора на нього. Наговорили купу грубощів замість роз’яснити, що й до чого. Поклали в незручне становище Семена Павловича. Ще й не вибачилися…
    – І не збираюся, – в голосі Кочубея прорізалася зловтіха. – Це той індик мав би вибачитися!
    Юра зиркнув на старшого напарника. Безнадійний! Напучувати його далі ризиковано – можна й на свою адресу відгребти. Та вроджене почуття справедливості не давало стажерові перевести розмову на інше. Кочубея-бо явно заносило!
    – Без сумніву, професор Петреску працює над якоюсь важливою проблемою. Ми мали б у міру сил сприяти йому…
    – Навіть ціною власного життя? – недбало тюгукнув Кочубей. – Красно дякую! Коли хтось рветься до мети по головах ближніх, його треба невідкладно присипляти. В медичному сенсі – уточнюю.
    – І зовсім не по головах! – заступився за професора Юра. – Петреску просто не розібрався в ситуації. Мабуть, Семен Павлович усе б залагодив, але через вашу нестриманість...
    – Послухай, стажере, ти хоч тямиш, що верзеш? – Кочубей сперся ліктями об спинку крісла, оглядаючи Юру так, наче перед ним сидів один із химерних експонатів якоїсь ентомологічної колекції. – Цей тип учора рвався, попри все інше, власноручно вести катер! Який стосунок це має до його місії? Причому, я зовсім не певен, що він уміє його до пуття водити.
    – Звісно що вміє, – пирхнув Юра. – Увечері він навіть іспит мені влаштував на предмет керування засобами повітряної розвідки. Професор-бо – не звичайний собі книжковий хробак.
    – Щодо хробака я б… – перший помічник раптом затнувся і мовчав так довго, що Юра мимоволі озирнувся. – Де Петреску зараз?
    Юра знизав плечима:
    – Спить іще, напевне.
    Кочубей стиснув і розтиснув кулаки в якомусь нехорошому жесті. Від гримаси, що перекосила його лице, стажерові чомусь стало незатишно.
    – А перевір-но, чи все гаразд у ангарі, – дуже спокійно запропонував Кочубей.
    Юра послухався; мимоволі Кочубей нагнав на нього кепське передчуття.
    За мить воно справдилося: одного з катерів на місці не виявилося.
    – А… – кавкнув Юра й безпорадно озирнувся. – Але ж…
    Перший помічник шумно зітхнув і наставив на нього палець:
    – Оце так сучасні стажери несуть вахту? З борту пропадає катер, а ти ні сном, ні духом? Яка ганьба!
    Всупереч сподіванням, пригода не дуже здивувала його. Хоч, звісно, й настрою не додала. Поки Юра приходив до тями від урази, Кочубей викликав командора Павлюка:
    – Семене, у нас невелика НП. Чому знову? Відколи тут з’явився Петреску… Ні, я не починаю. Лише продовжую. Паскудник украв-таки катер. Не знаю. Стажер, либонь, мріяв про фемін і чудовиськ, нічого не чув і не бачив. Де дипломований цап зараз? Хороше питання. Тільки питати доведеться в нього. Якщо його бородата милість зволить відповісти…
     
    Через шість годин професор усе ще не повернувся. Ба більше, не виходив на зв’язок і не давався чути жодним із доступних методів. Не працював навіть радіомаяк катера. А як відшукати невелику машину в неозорих масивах шаруватих повітряних пралісів? Навіть порівняння з голкою в копиці сіна не витримувало тут жодної критики.
    – З ним щось трапилося, – першим висловив побоювання Юра. Він не міг пробачити собі, що через власну недбалість наразив професора на серйозну небезпеку. Нечувану витівку Петреску він цілком щиро брав на свій карб.
    – Або ж просто ігнорує наші запити, – відрізав Кочубей. – З нього станеться.
    – Що ж робити? Треба ж щось робити!
    – Спокійно, стажере, – командор Павлюк помітно нервував, та намагався не показувати виду. – Знайдемо.
    – Але як?
    – Доведеться перепрограмовувати зонди. Шукатимемо відразу за багатьма параметрами.
    – Може, доцільніше повідомити на Землю? – вочевидь, власна пропозиція далася Члорнобаєві насилу. – Все ж із їхніми ресурсами…
    – Що це дасть? На пересилання людей потрібен час. Його нема. До того ж, професор узяв експедиційний багатомісний катер. Він у нас був один – хто ж сподівався... На складання нового, знову ж таки, бракує часу. А в рятувальнику – всього два місця й багажник.
    – Ясно… О-хо-хо… Тоді виходитимемо із власних куцих можливостей.
    Сказано – зроблено. Вже за годину перелаштована мережа картографічних зондів сканувала денну півкулю Дейми. Космонавтам залишалося чекати, покладаючись на щасливий випадок.
    І хоч ніхто не плекав особливих надій, що катер удасться відшукати вчасно, надто якщо він зазнав аварії, поталанило їм досить-таки швидко. Машина Петреску врешті була помічена в зоні субтропіків, над невисокою гірською грядою.
    – Чому ти певен, що він у повітрі, а не на поверхні? – тамуючи першу радість, запитав Кочубея Павлюк.
    – Тому, що катер рухається. Пересуватися суходолом машина не пристосована.
    – Зрозуміло…
    – А мені от не дуже! В катера – швидкість дрейфу, рівна швидкості тутешніх повітряних потоків. Він давно б мав упасти!
    – І який із цього випливає висновок?
    – Професор посадив його! – здогадався Юра. – В одному з літаючих лісів. Це ж очевидно!
    – Засохни, Малейку, – досадливо скривився Кочубей. – Як ти це собі уявляєш – сісти у джунглях, та ще й місцевих?
    – Справді… Пробачте… Не подумав, – забурмотів Юра присоромлено.
    – Але загалом думка слушна, – кивнув перший помічник. – Учений вуж залюбки міг у джунглі впасти.
    Павлюк пройшовся кают-компанією, похрускуючи кісточками пальців. Кочубея це неабияк дратувало; Юра ж нічого не помічав довкола, весь у полоні темних дум, що посіли його.
    – Чого замовкли? – нарешті не витримав перший помічник. – Висловлюйтеся: ми ж думаємо про одне й те саме.
    Юра лише засмучено посовався на стільці. Він-бо допіру дозволив собі помріяти про нездійсненне – як здорово було б ступити на іншу планету, адже й нагода випадала відповідна! Суміш сподівання й фатальної безнадії читалася на його веснянкуватій фізіономії так виразно, що будь-які слова були зайвими.
    Командор же був темніший від грозовиці.
    – Раз відсутні сигнали, ситуація в професора критична. Вибору нема: треба летіти на порятунок. Але…
    – Ти не можеш залишити станцію, – закінчив за нього Кочубей. – Що ж, тоді вирушаю я…
    – Вирушаєте ви обоє, – знехотя поправив Павлюк. – Самому потикатися в дейміанське пекло безглуздо - рівень небезпеки там зашкалює. В разі чого – провал місії гарантований, і тоді вже нічим не можна буде зарадити.
    – Летіти – з оцим? – вирячився на Юру Кочубей і зненацька вишкірився: – Що ж, візьму гріх на душу! Будуть тобі, Малейку, повні штани вражень!
    Юра почервонів ще дужче: заскочений зненацька, він забув видихнути набране в легені повітря, й тепер його розпирав невимовний захват.
    – Можна збиратися? – нарешті випалив він. Ні сіло ні впало збувалася його найпотаємніша мрія, і тому все нещодавно пережите та передумане мимоволі відійшло на задній план.
    Кочубей промовисто зиркнув на командора й розвів руками.
    – Доведеться вилітати невідкладно, – зітхнув Павлюк. – Час, на жаль, працює проти нас.
    Командор був стурбований, і від цього трохи розгублений. Кочубей намірився було за звичкою відбутися жартом, але в останню мить передумав і лише заспокійливо поплескав його по плечу.
    - Ми будемо обережні, обіцяю.
    Павлюк відвернувся до ілюмінатора, буркнувши наостанок:
    – Ні пуху!
    – До дідька! – Кочубей узявся в боки й критично зміряв поглядом стажера. – Ну, чого чекаємо, Малейку? Хутко вдягатися! І щоб жодна мені застібка не бряжчала!
     
    Певна річ, Юра вже не раз бачив літаючі ліси Дейми – все-таки на планеті певний час працювала розвідувальна місія. Проте одна річ розглядати їх на екрані, й цілком інша – споглядати навіч, крізь блістер катера.
    Враження були неймовірними.
    За своєю природою дейміанські повітряні джунглі становили архіпелаги з тисяч невеликих острівців, що дрейфували одні над одними, гнані вітром. Залежно від вологості довкілля й атмосферного тиску вони могли підніматися й опускатися – зазвичай це ставалося напередодні й після гроз. Іноді острівці сполучалися ажурними мостами з чогось на кшталт ліан, але частіше ширяли опрічно, здалека скидаючись на кучматі й бородаті голови казкових велетів.
    Повз один із таких острівних пралісів саме пролітав катер. Навіть бувалий Кочубей вів машину неуважно, раз-по-раз зацікавлено позираючи на стіну дивовижної рослинності, що спліталася в непроникну мережу й звисала зі спадистих схилів острівця пишними запонами. Про Юру й казати нічого – він буквально припав до скла, ловлячи кожну деталь.
    Дейміанські рослини мали синювато-зелене забарвлення, проте безліч росянистих квітів найнеймовірніших кольорів та відтінків перетворювали ліси на дивовижні самоцвіти в густо-синьому небі. Видовище було настільки гарним та величним, що око заледве могло відірватися від його споглядання.
    Можливо, природа на це й розраховувала. Квіти приманювали міріади різноманітних істот, що вилися навколо острівців строкатими роями. Та поміж суцвіть їх чекав не лише солодкий нектар. У листі зачаїлися й любителі плоті, для яких життя, схоже, скидалося на суцільний бенкет. Часто-густо з кучерявого соковитого клечання вихоплювалися строхолюдні подоби з короткими крилами й розіп’ятими, мов парасолі, пащами, і лигали місцеву комашву та птаство відразу десятками, не розмінюючись на дрібниці. Деякі хижаки воліли не показуватися з хащів, виловлюючи здобич чи то мацаками, чи то липучими своїми лизнями.
    – А що вже казати про потвор, що населяють надра цих джунглів? – процідив Кочубей із мимовільною повагою до вигадливості природи, коли стіна рослин несподівано вистрелила в катер якусь фіолетову торпеду. Розчахнувши багатопелюсткову пельку, всіяну кривими гачками, чуперадло вчепилося в блістер, штрикаючи у скло подобою швайки, що вигулькувала просто з горлянки. Відчувши, що жертва не на її зуби, марюка моторно відвалилася від катера, з дещо сконфуженим виглядом поспішаючи сховатися в своє лігво. Але не встигла – де не взялася зграя дрібних створінь, на позір складених із кількох шкірястих лійок та зубатих дзьобів, і розшматувала чудовисько по-братськи.
    – Якщо професор сів десь тут… – Юра пощулився, уявивши, як Петреску виходить із катера, й на нього тут-таки нападають сонми несписанних страхіть.
    – Професор, звісно, йолоп знаменитий, – покивав Кочубей, – але ж не повний дурень. Інстинкт самозбереження, сподіваюся, йому ще не цілком відмовив.
    – Коли вчений поглинений своєю роботою… – для Юри Петреску продовжував залишатися ідеалом науковця, самовідданим і вірним справі свого життя до кінця.
    – Гадаю, наш мудрак власну шкуру цінує все ж значно вище, – Кочубеїв сарказм разив стажера, мов ніж. – Можна бути певним – його тут нема.
    – Але ж… – Юра постукав по віконцю навігатора. Там рівно сяяла зелена цятка – професорський катер.
    – Значить, він десь під нами.
    Рятувальник пірнув униз, обігнув ще кілька літаючих островів. Усі вони виглядали первозданними, без жодних слідів зовнішнього втручання.
    Коли катер пронизав повітряні хащі спіднього шару, що дрейфували на висоті всього півкілометра, люди змогли, нарешті, роздивитися поверхню Дейми – кам’яне бескеття, подекуди поросле смарагдовими мохами. Численні скельні хребти ділили гірську країну на улоговини, подібні згори на асиметричні яєчні лотки. Деякі з них були заповнені чимось світлим: далебі, там на поверхню виходили поклади гіпсу чи вапняку.
    Над горами ширяли місцеві тварини – від кількох сантиметрів до понад п’ятдесяти метрів завбільшки. Останні – безперечні царі дейміанського повітря, схожі на дирижаблі, обсаджені з усіх боків вітрилами-перетинками та заростями лячних шпичаків, – на ділі виявилися цілком сумирними істотами. Було видно, як вони велично борознять густі рої якихось дрібних створінь, поглинаючи їх у неймовірних кількостях широченними, мов брами, пащами. Зрідка на їхньому шляху траплялися й крупніші звірі-хижаки, проте доля їх виявлялася незавидною. Вочевидь, дейміанські «кити» чудово могли при потребі постояти за себе.
    Внизу катера Петреску не спостерігалося. Не було його і вгорі. Однак сигнал справно продовжував надходити саме з цього району.
    Кочубей зціпив зуби. Він не любив загадок, надто в таких ось критичних обставинах. Юра також мовчав, розмірковуючи, що б могла означити відсутність машини. Поте нічого путнього в голову не приходило.
    Облетіли гірський район на приземному польоті, транслюючи заклик відгукнутися на всіх радіочастотах та крізь гучномовці. Жодного ефекту. І жодного сліду.
    – Що за мара! – спересердя чортихнувся Кочубей. – Його тут, схоже, нема! На духа перетворився, чи що?
    – Антинаукові спекуляції справі не зарадять, – зауважив доскіпливий Юра. – Давайте мислити в рамках здорового глузду.
    Кочубей чомусь розвеселився, кинувши на стажера хитрий погляд спідлоба.
    – А нумо, світочу тверезомислія, просвіти – в чому тут річ?
    Юра зніяковів, не знайшовши, що відповісти.
    – Не в містиці, в усякому разі, – вперто відворкнув він.
    – Ну, це я так – для красного слівця, – перший помічник помасував повіки. – Ясно ж, що вчений хрін, урізавши дуба, перекинувся б відразу на диявола, і то не простого, а реліктового. Так що живий він, не сумнівайся. От тільки куди його лихий запроторив?.. Пошукаємо ще.
    Шукали вони довго – і на поверхні, і, повторно, серед повітряних хащів. Але марно. Сигнал і далі надходив звідкись звідси, однак професор мов розчинився в повітрі – разом із дослідницьким катером.
    Урешті Кочубей понуро розвернув рятувальник і взяв курс на «Ойкумену». Гнітюча мовчанка була єдиною їхньою супутницею.
     
    Минула ніч, потім день, знову ніч… Пошуки Петреску тривали, але без видимих результатів. Це було незбагненно, бо ж зонди й далі фіксували місцезнаходження катера в цілком конкретному районі. Ба більше, його вдалося локалізувати значно точніше – невдовзі після першого повернення Кочубея з Малейком цятка катера на навігаторі припинила свій рух. Це означало, що професор посадив його, причому не на повітряний острів, а на твердий ґрунт. Однак на поверхні як і раніше не було нічого – гірська країна в тій місцевості виглядала достоту так, як і споконвіків.
    Зрештою командорові Павлюку таки довелося сповістити про біду на Землю. Там здійнявся формений рейвах. Проти очікувань, ніхто ні в чому не дорікнув екіпажеві стаціонару. Як виявилося, Петреску потрапив на «Ойкумену» з власної ініціативи, якимсь чином обійшовши всі заборони та чиновницькі рогатки. Дозволу працювати на Деймі в нього не було, тож не дивно, що ксенобіолог страшенно поспішав, порушуючи всі можливі приписи й настанови.
    Мас-канал тепер запрацював у авральному режимі. Спішно потрібні були засоби порятунку і фахівці, тому невдовзі на «Ойкумені-7» стало людно. Пошуки проводилися тепер значно ретельніше, хоч результати залишалися невтішними.
    Та ніхто не втрачав надії. Аварійні запаси катера були розраховані на п’ятнадцять діб, так що в Петреску були всі шанси дочекатися порятунку – якщо, звісно, він його потребував.
    Через тиждень стало очевидно, що з повітря виявити нічого не вдасться. Потрібна була висадка на Дейму й ґрунтовні пошуки в надзвичайно порізаній місцевості.
    Й саме коли поспіхом сформована експедиція мала вирушати на планету, все несподівано вирішилося само собою – професор Петреску мов не було нічого вийшов на зв’язок.
     
    – Це розум, розумієте? Розум! – запально кричав Петреску з екрана. Навколо нього був напівморок, крізь який заледве проступали обриси кабіни катера.
    – Де ви пропадали? – зачудовано пискнув академік Торенс, голова наукової місії, що допіру прибула на орбіту Дейми. Від урази він не відразу збагнув сенс сказаного професором.
    – Просто фантастика! Дива пристосування! Вершина місцевої еволюції! – не вгавав об’єкт пошуків, ігноруючи запитання.
    – Чому не відгукувалися понад тиждень? – рішуче відсунув Торенса зблідлий Павлюк. – Відповідайте по суті!
    Петреску затнувся, здивовано вирячившись на командора. Затим відмахнувся:
    – Яке це має значення? Ну, трапилася невелика катастрофа… Але дяка небові за аварію! Якби не вона, ми б іще довго нічого не знали про господарів Дейми!
    – Про це потім, – спинив слововиверження Павлюк. – Що з вами сталося?
    – Не пригадую точно. Здається, катер збила якась потвора – я підібрався надто близько. Коли прочуняв, машина вже була на поверхні. На щастя, не розбилася, але багато що вийшло з ладу. Потім, правда, дещо запрацювало…
    – Система самовідновлення, – шепнув Юрі Кочубей. – Після регенерації все треба вмикати вручну. Клятий бовдур цього не знав, або ж дотумкав не відразу.
    – …Опритомнів у темряві. Тут узагалі майже постійний присмерк. А потім з’явилися вони…
    – Хто?
    – Я вам покажу! – пожвавився Петреску, маніпулюючи кнопками. – Ось вони – вінці творіння цього світу!
    На екрані виникла світлина чималої печери з нерівною склепінчастою стелею та поточеними овальними ходами стінами. На передньому тлі завмерли, заскочені спалахом світла, якісь гротескні постаті: сухі напівпрозорі кінцівки, ґулясті голови з чималими ротами, незграбні кільцюваті тіла, тлусті й біласті, мов у личинок, повна відсутність ніг, натомість – підошва, схожа на слимачу…
    – Що за гидота? Фе! – не втримався Кочубей.
    Петреску дражливо глипнув на нього, впізнав і презирливо відвернувся, не удостоївши відповіддю.
    – Це – високоорганізовані жителі Дейми. Вважаю, наділені інтелектом. Всі мої дослідження підтверджують…
    – Чому не зв’язалися з базою, як тільки прийшли до тями? – сухо обірвав його командор. – Усвідомлюєте, чого нам коштувала ваша витівка?
    – Шановний, ви знущаєтеся? – промимрив професор спантеличено. – Та хіба мені було до зв’язку? Це ж таке відкриття!..
    Павлюк розтулив було рота з наміром сказати щось малоприємне, але Кочубей поклав йому руку на плече:
    – Гадаю, професор усе пояснить нам тут. Принаймні мені – неодмінно, – вишкірився в лихому усміху.
    – От іще, – фиркнув Петреску. – Мій час надто дорогий, щоб розбалакувати казна з ким! Потрібні експерти, і то якнайшвидше! Негайно надсилайте сюди людей та апаратуру. Я особисто очолю місію з контакту!
    Юра мало уваги звертав на перепалку між співрозмовниками. Його знову пойняв захват! Ще б пак! Професор живий і здоровий, на додачу ще й відкрив на Деймі розумних створінь! Оце чоловічище! Вже лише за одне це Юра ладен був пробачити йому всі тривоги й небезпеки, пов’язані з нещодавніми пошуками. Ось на кого належало рівнятися! А то він було вже почав захоплюватися непередбачуваним і грубуватим Кочубеєм. Ет! Усе пізнається в порівнянні!
    Першого помічника тим часом поспішно відтрутили від екрану, його місце зайняв Торенс:
    – Колего, чи не здається вам, що спочатку належало б… гм-гм, обґрунтувати ваші твердження в спокійній обстановці? Як ви себе почуваєте, до речі?
    – Чудово, але до дідька обґрунтування! – зареготав Петреску. – Все очевидно! Вони живуть колективом, користуються знаряддями і, головне, мають другу сигнальну систему! Що ще вам потрібно?
    – Ви це встановили всього за тиждень? – скептично поцікавився академік, перезирнувшись із присутніми в кают-компанії.
    – Атож! І навіть більше: мені вдалося частково розшифрувати їхню мову – вона досить примітивна, але виразна. Так от, виявляється, в дейміан є щось на кшталт релігії! І я вже встиг зайняти в ній чільне місце!
    – Мегаломан! До нього не вчених слід відряджати, а психіатрів, – глузливо гукнув із кутка Кочубей.
    Професор, безперечно, почув його репліку, бо ще дужче розпалився, пошукав щось перед собою і запально заторохтів:
    – Усе задокументовано! Ось яку есхатологічну легенду я записав нещодавно. Послухайте: «Спочатку не було нічого, крім богів, що ширяли в порожнечі. З часом боги створили твердь і вишні землі…» «Створили», до речі, в них поняття вельми розпливчасте, але, схоже, цілком конкретне – дейміани не знають абстракцій. Гадаю, мається на увазі – породили з себе, сиріч – привели на світ у вигляді аналога яйця. Далі: «…і заселили їх плоттю бігаючою, повзаючою й літаючою. Насамкінець зліпили вони з праху людей…» Ну, ви розумієте, хто мається на гадці під цією назвою. «…і вивищили їх над усіма творіннями, призначивши їм жити у…» – тут незрозуміло, але, вочевидь, мова йде про священні місця, в одному з яких я саме перебуваю, – «…де панує достаток і привілля, позаяк вони – плоть від плоті божої».
    – До речі, – втрутився знову командор Павлюк, – де ви, направду знаходитеся? Ми не спостерігаємо катер візуально.
    – І не можете! – Петреску задоволено крекнув. – Мабуть, це система печер, що підходить близько до поверхні. Тут є все необхідне для дейміан, які ідеально пристосувалися до місцевого мікроклімату. Цікаво, що споживають вони речовину, котра складає тутешню земляну товщу. Буквально прогризають у ній проходи – спочатку вздовж, відтак ушир. Я взяв аналіз – якась складна органіка…
    – Ви виходили з катера?
    – Авжеж! Правда, ненадовго – першого разу дейміани напали на мене. Довелося вкоськати кількох із променяра. Тепер тримаються на віддалі, проявляючи всі ознаки поклоніння!
    – Ви вбили інопланетних створінь… можливо, розумних? – Торенс був шокований.
    – Вони ж важили на моє життя, що залишалося робити? – обурився Петреску. – Та запевняю, на контакті це не відіб’ється жодним чином. Пригода додала мені серед дейміан неабиякого авторитету!
    По паузі спромігся на слово командор:
    – От що, професоре. На боковині пульта ви знайдете ковпачок, під ним – кнопка. Це – аварійний радіомаяк. Увімкнувши його, утримайтеся від будь-яких дій. Будемо визволяти вас звідти.
    – Мене не потрібно визволяти! Кажу ж…
    – Словом, по вас прилетять! Залишайтеся весь час на зв’язку. Це не побажання – наказ!
     
    Катер Петреску знайшовся під одним із бачених раніше вапнякових виходів. Певно, там була карстова порожнина, в яку й провалився злощасний професор. Щоправда, коли загін рятувальників на чолі з першим помічником висадився на скельний майданчик поблизу й оглянув вапнякову гору, вона виявилася нерушеною, якщо не рахувати численних невеликих отворів, що рясно вкривали її опуклу поверхню й радше скидалися на продухвини.
    Водночас прилади свідчили, що машина знаходиться просто під ногами. Чудасія, та й годі!
    – Якщо цей тип із комплексом Нерона не вміє проходити крізь камінь, не знаю навіть, що й думати, – розвів руками Кочубей, злісно копаючи брудно-білу поверхню; здійнялася хмарка куряви – земля під ногами ледь хрумтіла й лущилася, але виглядала твердою й надійною. Як засвідчили проби, то був не зовсім вапняк, а радше складна мінеральна суміш на його основі.
    Решта космонавтів і поготів не спромоглися на жодне прийнятне пояснення. Поміркувавши, ухвалили відкласти з’ясування появи Петреску в підземеллі до кращих часів. Натомість вирішили пробивати до професора хід за допомогою вибухівки.
    Однак тільки-но десантники взялися закладати по периметру геологічні шашки, їх раптом накрила гігантська тінь.
    – Усі в катер! – загорлав Кочубей, спостерігаючи, як із високості навально спускається величезна туша місцевого «китоподібного». Про всяк випадок він наготував променяр, зрозумівши, що безпечно відлетіти вони вже не встигнуть.
    На щастя, земляни не цікавили дейміанську озію. Та й опускалася вона зовсім не на них – потвору вабила сусідня улоговина.
    – Ані руш! – попередив Кочубей десантників. – Воно може зреагувати на рух. А так – не зачепить.
    Людям залишалося спостерігати, як величезна тварина плавно осідала на дно улоговини – мов аеростат у елінг. Вона виявилася більшою від скелястої западини й свідомо не могла вміститися в ній. Що ж їй там знадобилося?
    Минуло добрих півгодини, поки «кит» майже цілком осів на землю. Згорнувши свої плавці-вітрила та настовбурчивши в усі боки оберемки хрящуватих гребінців, створіння завмерло, раз-по-раз конвульсивно здригаючись та пофоркуючи.
    Тієї ж митті вийшов на зв’язок Петреску.
    – В мене тут коїться щось незрозуміле! Дейміани страшенно збуджені, носяться в усіх напрямках, тягнуть кудись свої пожитки… Чи не ви, часом, причина цього ажіотажу?
    – Поки що ні, – гмикнув Кочубей, задумливо покусуючи губу. – Ось що, Петреску. Сидіть у машині й не висовуйтесь. Тут поряд хазяйнує якийсь звір. Може, ваші хрещеники зачули саме його?.. До речі, ви вже придумали їм назву? Ні? Тоді дарую – хай будуть петрениками. На вашу честь.
    Петреску квапливо від’єднався. В катері засміялися. Кочубей цитьнув на них і повернувся до пильнування за потворою.
    Літаючий велет не забарився в улоговині. Небавом він поворухнувся й поволі почав спливати над землею.
    Кочубей зацікавлено подався до краю, щоби роздивитися, що там унизу. Та тут-таки й відскочив, бо зверху раптом волого цмокнуло й війнуло пругкою повітряною хвилею. Потужний вал в’язкої біластої маси ринув униз, майже по вінця заповнюючи заглибину й розхлюпуючись довкола тягучими бризками. Не встиг Кочубей оговтатися, як колихка поверхня колишньої улоговини пішла ваговитими брижами, хутко застигаючи. Вона злегка парувала в прохолодному повітрі.
    Дейміанський «кит» тим часом любісінько зринав собі увись, не звертаючи більше жодної уваги на чужу для нього твердь.
    Знов увімкнувся Петреску. Голос його звучав украй розгублено:
    – Що ви там, збіса, коїте? Тубільці мов показилися! Вони ламають склепіння…
    Але Кочубей уже й сам бачив: тверда шкаралупа, під якою ховався катер професора, в багатьох місцях бралася тріщинами. В утворені проломи навально перли юрби «петреників», волочачи за собою якісь огидні клунки та паліччя. Створіння щулилися від світла й свіжого повітря, вочевидь, навіть дихати ним їм було осоружно. Та вони стоїчно переносили тимчасові знегоди, цілеспрямовано повзучи в напрямі щойно виниклого багновища. Поки Кочубей міркував, навіщо, передні їхні лави подолали скелясту перегатку, досягли біластої крайки й без роздумів поринули у глеювату субстанцію.
    – Вони що, топляться? – спитав хтось із катера.
    Вочевидь, речовина, що наповнювала по вінця западину, гусла з кожною миттю, бо кожна наступна хвиля «петреників» уходила в неї з помітнішим зусиллям. Та врешті всі дейміани зникли під грузькою товщею.
    – Ні, – заперечив Кочубей. – Переселяються. Боюся, наш професор осиротів.
    Він раптом розреготався, та так оглушливо, що десантники мимоволі висипали з катера, злякавшись за свого командира. Кочубей жестом спинив їх, віддихався, а тоді заледве мовив:
    – Ох і вляпався ти, Петреску! Ох же ж і влип!
     
    Професор Петреску покинув «Ойкумену-7» відразу після повернення з Дейми. Його ніхто не спиняв – у видатного вченого були не те поважні причини. До Петреску взагалі не промовили жодного слова, поки він похапцем поспішав до пасажирської камери мас-передавача. Та професор і не помічав нічого довкола. Лише при вході його увагу привернув аркуш паперу, на якому від руки було виведено:
     

    – Світ – лайно! Це підказує досвід мені!
    Нам його не змінити, зусилля марні!
    Тож змирімся, знайдім своє місце під сонцем! –

     
    Останній рядок був написаний кордубатими великими літерами й виглядав як приписка:
     

    МУДРО МОВИВ ХРОБАК, ЗВІКУВАВШИ В ЛАЙНІ.

     
    Петреску здер папірець, люто зіжмакав у руці, відтак вовкувато роззирнувся, але не знайшов, на кому б зігнати злість, і зник у приймальній камері, грюкнувши люком. Кают-компанією відразу прокотився легкий гомін навпіл зі смішками.
    – Розумієш, ніякі вони не розумні! Так, деякі зачатки інтелекту в них колись прорізалися, але в даних умовах їм не судилося розвинутися.
    – Еволюційний глухий кут!
    – Атож! «Петреникам» (Кочубеєва назва підозріло швидко прижилася в науковому середовищі) не доводилося в житті долати серйозних труднощів. Вони все отримували в готовому вигляді… Гм, від богів, ха-ха… А це – прямий шлях до виродження!
    – Зрозуміло, чому вони обожнили загалом безглуздих «китів». Ще б пак!
    – До речі, цікава форма паразитизму! «Кит» харчується місцевим «повітряним крілем». А «петреники» – його напівперетравленими відходами!
    – Дейміанським аналогом гуано?
    – Виходить, так. Правда, зазвичай тварини випорожнюються у високості, й до поверхні долітають лише жалюгідні бризки. Проте час від часу «кити» опускаються в гірські місцевості, можливо, з метою розмноження…
    – Я про це також міркував. Мабуть, вони відкладають яйця чи ікру, а відтак заповнюють кладку власними виділеннями. І тепло, й поживно!
    – «Петреники» вчасно допетрали, що й до чого! Це ж справжня манна небесна!
    – Але її спочатку треба «освоїти»: гуано швидко застигає й твердне. Тож попервах «божі обранці» мусять попрацювати, щоб наробити в ньому проходів та продухвин. Зате потім – сите раювання, аж поки боги не пошлють нову «плоть від плоті своєї»!
    – Добре, але ж як професорові надало відкрити їх? Така честь…
    – Випадково. Коли Петреску поцупив катер і знайомився з місцевою фауною наживо, «кит» визнав його настирливу увагу загрозливою й просто проковтнув. Як ото біблійного Іону…
    – А коли прийшов час – м-гм… – випустив на свободу.
    – Ось так наш світоч і опинився в дивокраї…
    – …а його насельники отримали в його особі пророка з небес!
    Юра слухав ці глузливі балачки з внутрішнім сумом. Йому було трохи шкода Петреску, котрого всі, як виглядало, недолюблювали. А ще він сердився на себе, що знову дав маху зі світоглядними орієнтирами.
    Бродячи від гурта до гурта науковців, він пробрався до стіни, де й помітив зіжмакану професором паперову кульку. Розправив її, перечитав, замислився. Хто б міг написати подібне? Схоже на вірші одного східного поета. Невже серед учених є любитель поезії?
    – Чого сумуєш, Малейку? – почув він нараз Кочубеїв голос. – Он як щасливо все скінчилося! Радіти треба: професора врятували, розгадали купу таємниць…
    – Для професора ситуація склалася не вельми приємна, – знехотя відказав Юра.
    Кочубей нічого не відповів. Лише по хвилі обняв Юру за плече й проникливо шепнув:
    – Бач, стажере, хоч високочолі мислителі й заперечують, у світі все ж існує закон моральної рівноваги. Кожен неодмінно дістає по справедливості за діла свої. Рано чи пізно.
    – Петреску не заслужив такого ставлення! – Юра вивільнився. – Хоч що кажіть, він видатний учений, і досяг таких висот, що…
    Кочубей шикнув на нього і з цілком серйозним виглядом несподівано продекламував:
     

    Хто високо злетів, хай гординю відкине,
    Бо не кожне крило неодмінно орлине!
    Є ще й ґава, що капостить гордо згори,
    Або ж муха, що гордо на покидьки лине.

     
    Підморгнувши, він повернувся й пішов до виходу. Юра вражено дивився йому вслід.
     

  Время приёма: 12:13 27.06.2015