РБЖ Азимут НОВОСТИ ТУРНИРНАЯ ТАБЛИЦА О КОНКУРСЕ НАШИ АВТОРЫ МЫ ПЕЧАТАЕМ ФОРУМ
Текущее время: 24.02.2019 03:26

Часовой пояс: UTC + 2 часа [ Летнее время ]




Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 10 ] 
Автор Сообщение
 Заголовок сообщения: ak029 Механічне кохання
СообщениеДобавлено: 20.01.2019 18:06 
Не в сети
Site Admin

Зарегистрирован: 08.01.2007 11:46
Сообщения: 4238
Откуда: Одесса
Обсуждение рассказа ak029 Механічне кохання


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: ak029 Механічне кохання
СообщениеДобавлено: 21.01.2019 22:30 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 27.01.2007 18:48
Сообщения: 1418
Я бы расставил абзацы где-то так.
Но, может, автор придет и расставит сам.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: ak029 Механічне кохання
СообщениеДобавлено: 21.01.2019 22:31 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 27.01.2007 18:48
Сообщения: 1418
Він бачив її лише тричі.

Та цього вистачило, аби назавжди закарбувати в серці та пам’яті її образ.





Весна була його улюбленою порою року. Почнімо з того, що першого березня Олег народився. До того ж, хлопець сприймав весну, як початок нового циклу природи. Відродження. Пробудження після тримісячного сну. Перша пора, що наступала в новому році. Вона могла бути і початком нового життя. Чистою сторінкою. Спробою виправити усі минулорічні помилки.

Ще два місяці залишилось до вступних екзаменів, однак хлопець ніяк не міг прийняти єдиного рішення щодо своєї майбутньої професії. З дитинства він обожнював батькову роботу, та зараз розумів, що навіть, якщо вивчиться на програміста, з батьком йому не зрівнятися. Той був генієм своєї справи.

Хлопець повільно крокував вологим блискучим від сонця асфальтом. Подекуди він був всіяний дрібними білосніжними цятками—вишня вже скидала цвіт. На уроках сьогодні було шість людей з дев’ятнадцяти. Рекордно мала кількість за цей рік. Звісно, Олег теж міг би скористатися послугами програми віддаленого навчання, але йому подобалося гуляти напівпорожніми вулицями міста. Вдихати освіжаючий аромат скошених газонів та солодкий запах вишневого цвіту.

Так хлопець брів у напівмедитативному стані, доки чийсь неприємний глузливий сміх не вирвав його з роздумів. Власником сміху виявився Ростик—його однокласник. Вони жили на одній вулиці. Таке сусідство не тішило Олега. З дитинства хлопець намагався уникати Ростислава. Надто галасливий гіперактивний підліток його насторожував. На щастя, уроки він практично не відвідував—навчався дома (якщо можна було так сказати). А в ті рідкісні дні, коли все ж удостоював вчителя честі своєю присутністю, сидів мовчки насупившись і не звертав ні на кого уваги. Його теж ніхто не зачіпав, всі знали, якщо Ростик на занятті, значить посварився з батьком.

Олег підсвідомо пришвидшив крок. Та картина, що розгорнулась перед ним наступної хвилини, змусила все ж зупинитись. Ростик зі своїм другом Орестом сиділи на лавці. Перед ними схиливши голову стояла тендітна дівчина в ніжно-бузковому платті до колін. Плаття чудово контрастувало із смуглявою шкірою. Довге каштанове волосся рівними прядками опускалися на груди та спину, сягало пояса. Знавіснілий однокласник на все горло репетував на дівча, тицяючи їй під носа упаковку з чіпсами. Олег завмер, подумки намагався знайти логічне пояснення ситуації, свідком якої він ненароком став.

– Я тобі які казав купити?!

– З перцем,-- тихо відповідала незнайомка. Її голос був не менш солодкий, ніж аромат вишневого цвіту.

– З перцем! Але ж з болгарським перцем! А тут який?! Він знову тицьнув їй до обличчя пачку.

– Перець чилі,-- винувато, однак спокійно продовжувала дівчина.

– «Перець чилі»!—повторив Ростик,-- Ти знаєш, яка ця гидота пекуча! І ти хочеш, щоб ми її їли?!

– Мені дуже прикро. Я повинна була уточнити, з яким саме перцем купляти чіпси. Це моя провина.

Олег не стримався, рвонув до компанії, однак наступні Ростиславові слова знову вибили з нього рішучість.

– Звісно ж твоя, дурна залізяко! Ти хоч уявляєш скільки грошей мій батько за тебе викинув?!

– Я не володію такими даними. Можу переглянути середні ціни на андроїдів серії J202 за цей рік.

– Геть дурна, чи що!—з ноткою розпачу вимовив кривдник. Схоже, її логічні відповіді лиш дужче сердили Ростика.

– Бачиш он ту конюшину?

– Так.

– З’їж її.

– Я не маю потреби в такому виді харчування…

– Ти що, знущаєшся?! Я сказав тобі її з’їсти!

Дівчина повільно присіла навшпиньки. Тонкі пальці висмикнули з газону рослинку з трьома листками.

– Рухайся!—командував власник.

Вона поклала до рота рослину і не поспішаючи почала розжовувати її.

– То як, подобається?—не вгавав той. Друг підтримував його короткими смішками,-- От і мені не подобаються чіпси з перцем чилі! Смачно?

– Це суб’єктивне питання.

– Ах, «суб’єктивне»! Тоді бери ще ту траву скуштуй,-- він тицьнув пальцем на клумбу,-- Будеш жерти, поки не назбираєш достатньо інформації для аналізу і не даш об’єктивної відповіді!

Вираз обличчя у дівчини був такий, що якби Олег не знав, що вона—андроїд, то повірив би, що зараз на її очах побачить сльози. Нещасна рушила до вказаного місця. За мить в руках він помітив листок ромашки.

– Годі!—не вдержався хлопець, виступив з тіні бузку, кущ якого досі був для нього сховком,-- Не знущайся з неї. Вона нічого поганого не зробила.

Від здивування однокласник піднявся з лавки. Не зважаючи на те, що вони були однолітками, Ростик був на півголови вищим від Олега.

– Єво! Ти тільки поглянь, у тебе з’явився заступник.

Ростику ситуація видалась настільки кумедною, що він готовий був забути свій попередній наказ.

– Олежику,-- ніколи він так його не називав,-- може, ти щось наплутав. Це, -- він показав пальцем на Єву,-- звичайнісінька машина. Я—її власник.

Не дочекавшись бажаного результату—здивування на обличчі Олега (адже хлопець вже знав про походження незнайомки)—сусід продовжив:

– Це—моє майно. Я купив її. І робитиму з нею, що захочу.

Олег мовчав. Він розгубився. Не знав, що можна відповісти на таке. Це все одно, що заборонити комусь прати у пральній машині, чи, скажімо, розмовляти по мобільному телефону. Але і йти геть він теж не поспішав.

– А своєму татусеві перекажи, щоб нові моделі краще програмували.

– Вони відрізняються від минулорічних,-- мовив нарешті хлопець.

– О, це я вже помітив,-- протягнув іронічно Ростислав.

– Ні, вони справді відрізняються. Моделі серії J здатні до самоаналізу і навчання.

– То я її ще й вчити за такі гроші повинен!

– Ти не зрозумів. Базові поняття у всіх однакові, а вміння аналізувати та вдосконалюватись дасть можливість краще пристосуватись до конкретного хазяїна. Тож ти просто почекай.

– Теж мені. Таке враження, що я не робота, а молодшу сестру собі купив.

– Твоє терпіння буде виправдане.

– Ну що ж, подивимось.

Ростик втратив інтерес до розмови, що стрімко звернула в інтелектуальне русло.

– Ходімо, Оресте, пройдемся. Чіпси поміняємо. А ти,-- звернувся він до Єви,-- йди в дім і не виходь до мого повернення.





Вдруге Олег побачив її в парку.

Він саме повертався від друзів, з якими по суботах збирався, щоб зіграти у комп’ютерні ігри. Єва швидко крокувала алеєю. Вітер перебирав низ блакитного плаття, грався з волоссям. Вона ледь не наступила на невеличку калюжу, зупинилась перевірити, чи не намокли туфлі. Велика сумка з’їхала з плеча. Єва ледь встигла її упіймати. Олег наблизився.

– Привіт.

– Привіт,-- автоматично відповіла дівчина. Він обожнював її голос.

– Звідки ти йдеш?

– З хімчистки.

Єва поплескала долонею по габаритній ноші. Тепер хлопець зауважив жовто-зелений значок з надписом «Чистіше від нового» на сумці, яку спершу сприйняв за дорожню. Олег зам’явся, сам не розуміючи причини. На щастя, Єва заговорила сама.

– Я, мабуть, повинна була подякувати.

– За що?—здивувався Олег.

– Ти заступився за мене перед моїм хазяїном…

– Єво,-- я обхопив її за плечі, але тієї ж миті прибрав руки,-- Єво, ти не повинна… Він не має так з тобою поводитись. Це не гуманно.

Хлопець бачив своє віддзеркалення у великих карих очах.

– Певно, не має, однак поводиться. До того ж, гуманність—це про людей.

– Єво,-- подих перехоплювало. Олег стільки всього хотів їй сказати. Але вести теревені у парку привселюдно побоювався. Як би це потім не вилізло боком. Якщо хтось розповість Ростиславові, Єві це просто так не минеться.

– Скільки в тебе в запасі часу?

Дівчина відвела погляд вбік. Провела необхідні розрахунки.

– Хвилин п’ятнадцять.

– Ходімо.

– Хіба мені можна?—здивувалась вона.

– А хіба Ростислав тобі забороняв гуляти зі мною парком?

Олег взяв Єву за руку і повів. Вона піддалася. Це чомусь принесло йому небачене задоволення. Звісно ж, Ростик не міг заборонити своєму андроїду розгулювати парком з сусідом, бо просто не уявляв, що така ситуація може трапитись.

По другий бік парку простягалось мілке озерце. Ряска проступала по його краям. Гладдю бігали шустрі водомірки. Розлогі верби спускали гілля-канати до води, мов рибалки, стояли в очікуванні улову.

– Моє улюблене місце в парку,-- пояснив Олег у відповідь на здивований погляд дівчини,-- Тут мало людей. Можна спокійно вдихнути, подумати про своє.

Олег запримітив обабіч стежки кілька запізнілих пролісків. Він обережно зірвав їх, склав у букетик і простягнув супутниці. Її пальці ненароком торкнулися Олегових, коли вона приймала неочікуваний подарунок.

– Що мені з ними робити?—Єва розчаровано глянула на хлопця.

Олег не так часто дарував дівчатам квіти, і в ті рідкісні моменти, коли це робив, його про таке не запитували.

– Мені їх також з’їсти?

Хлопець врешті збагнув причину розчарування. Дарувати букет після того, що трапилось, було необачно.

– Ні-ні, Єво, що ти! Вибач, я не подумав... Я просто хотів зробити тобі приємне. Я не знав, що ти так сприймеш.

– Тоді не потрібно вибачатись. Дякую. Мені приємно.

Він полегшено зітхнув.

– Дозволь тільки уточнити, з якої нагоди ти подарував мені квіти.

«Та нехай їм! Ще б самому розібратися, для чого я це зробив.» Хлопець мовчав, тож Єва, посилаючись на всесвітню мережу, почала аналізувати самостійно, пропонуючи варіанти.

– Квіти дарують на День народження, якого в мене не було взагалі, на похорон, що теж мені не загрожує, весілля—зовсім не та ситуація, привітання з перемогою чи виступом—теж не туди, на знак симпатії… Ти мене кохаєш?—несподівано випалила вона. Олега пересмикнуло,-- Теж абсурд, я—андроїд, люди кохають тільки людей.

Вона відповідала сама собі, полегшуючи його участь. Завершивши роздуми про причину подарунку, Єва обвела місцевість поглядом.

– Тобі подобається?

– Я не можу відповісти на твоє питання об’єктивно.

– Відповідай, як відчуваєш.

Вона кліпнула. Довгі чорні вії стрепенулись, наче крила метелика.

– Мені подобається, що я тут з тобою. Мені подобається розмовляти з тобою, бути біля тебе. Мені подобається це озеро вже тому, що воно подобається тобі.





Ніч видалася безсонною.

Олег з десяток разів прокручував в спогадах їхню з Євою розмову на березі озера. Йому з нею було так легко. Хлопець за своє життя бачив сотні роботів: складених, розібраних, металевих, з псевдошкірою… Він бачив, як батько по гвинтику збирає їх докупи, програмує та перепрограмовує їхню пам’ять. Зараз Олег міг заприсягтись, що Єва—не просто андроїд. Вона була чимось значно більшим від того, що могла створити наука.

Наступного дня він не пішов до школи. Прихопивши термос та пачку печива хлопець розмістився в альтанці, з якої відкривався вид на Ростикове подвір’я. Олег просидів так до полудня. Єва не з’являлась на горизонті. Він збирався піти в дім пообідати і чатувати далі, та зненацька на електронці висвітлилось повідомлення від однокласника: «Ще раз з нею зустрінешся—я її здам на металолом!» Олег ледь не випустив з рук планшета. «Металолом! Вона не металолом!»-- тільки й лунало в його голові. «Розповів хто? Чи вона сама? Вона ж не може брехати. Який же я дурень!»

Цілий день хлопець ходив сам не свій. Він не наважувався пояснювати щось Ростиславові—це могло тільки погіршити ситуацію. Зробити вигляд, що він байдужий до неї, мабуть, найкращий вихід з ситуації.

Ростислав не показувався на заняттях цілий тиждень. Олег змінив маршрут. Тепер йому доводилось витрачати на шлях до школи на п’ять хвилин більше, зате він не проходив повз Ростикове подвір’я. Єви він не бачив ще від розмови біля озера.





Їх остання зустріч відбулась у нього вдома.

Суботній вечір добіг кінця. Батько давно спав у своїй кімнаті. Олег сьогодні пропустив зустріч з друзями—не було настрою грати в ігри. Він дочитав черговий параграф з фізики, відклав планшет і хотів було вже вимкнути світло, як почув у коридорі шурхіт. Олег прислухався. У наступну мить дверна ручка опустилась. Від несподіванки він здригнувся. Двері тихо прочинились, на порозі його кімнати стояла Єва. Хлопець миттю підбіг до неї, завів до кімнати і зачинив за дівчиною двері.

– Пробач. Я не стукала. Не хотіла розбудити твого батька.

– Ти що тут робиш?!—Олег намагався кричати пошепки.

– Ти не радий, що я прийшла,-- вирішила дівчина. Вона спрямувала погляд на носочки своїх туфель,-- Мені краще піти.

Єва обернулась обличчям до виходу, Олег вхопив її за зап’ястя.

– Стій!—він ледь не закашлявся, в горлі пересохло,-- Ти не так зрозуміла. Я хотів тебе побачити. Давно хотів… Але повідомлення… Боюсь уявити, що він тепер з тобою зробить.

– Не бійся. Я не людина. Більшість Ростиславових витівок на мене не впливають.

– Але, Єво,-- я погладжував її гладеньку, ледь холоднішу від моєї, руку,-- Так не повинно бути. Знаєш, з виходом андроїдів серії J з’явилися нові напрямки науки, нові спеціальності. Ви—не просто машини. Ви навчаєтесь, формуєте свою думку, виникає щось на зразок особистості. Тому ваші відносини з власниками повинні підпорядковуватись певним законодавчими актами. Наша проблема лиш в тому, що все тільки починають розробляти. Потрібен час, Єво. Потрібно почекати. Сьогодні я остаточно вирішив, ким хочу стати. Послухай,-- Олег посадив Єву на ліжко поруч з собою, він не випускав її руки з своїх,-- послухай, я вивчатиму програмну психологію, стану захисником таких, як ти. Вашим адвокатом.

Єва нарешті підняла голову. Олег знову побачив себе в її очах.

– Я вірю тобі. Я чекатиму стільки, скільки треба.

– Єво, я так хотів би зараз тобі чимось допомогти…

– Ти вже допоміг.

– Як?!—не зрозумів хлопець.

– Ти дав мені (як ви це називаєте?) надію. Я чекатиму стільки, скільки потрібно.

– Єво…

Зненацька роздався стукіт. У вхідні двері хтось молотив кулаком. Олег збіг сходами вниз, доки батько не прокинувся.

– Вона у тебе?

Ростик був весь бордовий від злості.

– Будь ласка…

– Це що взагалі таке відбувається?! Єва—робот. Мій робот!

– Я тебе прошу, не роби їй нічого поганого. Вона вже йде.

Єва мовчки і повільно, наче примара пройшла повз Олега, навіть не глянувши наостанок, та попрямувала додому. Ростислав пихтів від злості, щось бубонів собі під ніс. Потім помчав слідом за нею.

Тієї ночі Олег так і не зімкнув повік.





Наступного дня в обідню перерву батько заглянув додому. Він застав сина у пригніченому настрої. Олег колупав ложкою вівсянку, роблячи вигляд, що обідає. Потрібно було терміново розпочати діалог.

– Щось трапилось?

– Нічого.

– Я ж бачу,-- наполягав той.

– Не хочу про це. І прошу, не починай про перехідний вік, дівчат і таке інше.

– Як скажеш,-- погодився тато.

– Дякую.

– А знаєш,-- батько спробував змінити тему,-- До нас сьогодні вперше на переробку привезли робота серії J.

Він не помітив, як пальці не вдержали ложку. Вона з дзенькотом влучила в тарілку.

– Я не знайшов відхилень в базових програмах. Та й набуті навики були чудово розвинені. Однак, довелося стерти усе, навіть базові, за вимогою клієнта. Той стверджував, що робот втік від нього. Ще ніколи про таке не чув. Та й не вірю йому, якщо чесно. Але, як то кажуть, клієнт завжди правий. Що з тобою?

Олег встав з-за столу. Обличчя його пополотніло.

– Я-як звали робота?—ледь вимовив хлопець.

– Що таке? Тобі погано?

– Як того робота звали, питаю?!

Чоловіка насторожив його тон.

– Єва. Серійного номера не пам’ятаю.

Олега враз, підкосило. Ноги перестали слухатись. Він притулився до стіни і з’їхав по ній додолу.

– Що ж ти наробив, тату. Що ж ти наробив…


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: ak029 Механічне кохання
СообщениеДобавлено: 22.01.2019 22:36 
Не в сети
Приживала
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 17.12.2017 13:28
Сообщения: 64
Цікава історія про людську нерішучість. Маю на увазі те, що хлопець не спромігся ні на що більше, окрім очікування неминучого. Міг би батька хоча б про ту дівчину-андроїда попросити. Але всеодно хороше оповідання, як на мене, лиш би трохи пунктуацію підправити, особливо у діалогах.
Удачі на конкурсі! :)


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: ak029 Механічне кохання
СообщениеДобавлено: 23.01.2019 13:23 
Не в сети
Домовой
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 14.04.2015 13:59
Сообщения: 557
Кохання - чи не найбільш популярна тема в літературі. І у фантастичній - теж...
Але, як на мене, не слід змішувати з цим прекрасним почуттям - нормальне людське співчуття до принижуваного (людини, тварини, рослини із "Червоної книги", історично цінного будинку, надсучасного робота).
Чи може той андроїд був уже настільки жіночний? Чи ГГ - вже настільки обділений увагою прекрасної статі???
Якщо в суспільстві не існувало заборони на широке використання подібних просунутих моделей (щоб не потурати різним садистам, гвалтівникам, вбивцям) - то господар пристрою й справді правий. Він нічого не порушує, а тільки вимагає від робота виконання поставлених завдань... І здає на брухт, коли той відмовляється належним чином функціонувати...
Дійсно, як зауважив шановний Мурррчик - ГГ занадто пасивний. Приховав би він ту роботшу десь під ліжком, а Ростику відкупив би новішу модель... Чи послав би його під три чорти, наче й справ більше немає, як за чужими бунтівними роботами глядіти.
А загалом оповідання сподобалось. Достойно потрапити до фіналу.

_________________
Под маской добра часто прячется зло. Это как раз про меня...


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: ak029 Механічне кохання
СообщениеДобавлено: 23.01.2019 14:10 
Не в сети
Чечако
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 11.01.2019 11:27
Сообщения: 35
Откуда: Київ
Непогано. Але все чекав, що головний герой зміниться і щось утне. Бо так просто хочеться дати йому копняка під зад.
Ниє, як П'єро в казці про Буратіно. Тьху!


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: ak029 Механічне кохання
СообщениеДобавлено: 23.01.2019 14:18 
Не в сети
Домовой
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 14.04.2015 13:59
Сообщения: 557
О! Бачу, на Азимуті й свої Ростики не перевелися. Вже не тільки бідолашних роботів примушують траву їсти, але й погрожують копанцями людині...

_________________
Под маской добра часто прячется зло. Это как раз про меня...


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: ak029 Механічне кохання
СообщениеДобавлено: 26.01.2019 17:50 
Не в сети
Домовой
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 07.04.2015 08:18
Сообщения: 810
Откуда: Новоград-Волинський
Вітаю, авторе!
Сумна у вас історія вийшла.
Андроїд дуже милий, його дійсно шкода, головний герой не викликає симпатії, бо я до останнього сподівалася, що він її якось порятує.
Загалом ідея хороша, світ майбутнього, проглядає цікавий, хоча і шкода, що у майбутньому люди не стали людянішими, але то таке.
Успіху на конкурсі!

_________________
Хто чим багатий - тим і ділиться!
Протокол Угадайки https://docs.google.com/spreadsheets/d/1k8xu6C6FWd0vrlQOP4zBJHOkiNBC3luGE09TUbCxcHo/edit?usp=sharing


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: ak029 Механічне кохання
СообщениеДобавлено: 28.01.2019 22:21 
Не в сети
Танцующий с бубном
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 17.01.2014 21:50
Сообщения: 1582
Откуда: С хутора близ Диканьки
Вітаю, Авторе!
Іще одна невдала назва. Навіть щось непристойне навіює. :shock:
Гарно виписана дівчинка-робот.
Та й антигерой непогано.
А от ГГ вийшов якийсь ніякий.
І на сьогодняшній день таке кохання вже не дуже то й фантастика,
бо навіяло :roll:
Успіху на конкурсі! :D

_________________
...Кем бы ты ни был - мир тебе и свет. Кем бы ты ни был - грош тебе цена...


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: ak029 Механічне кохання
СообщениеДобавлено: 30.01.2019 20:30 
Не в сети
Домовой
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 22.01.2017 23:33
Сообщения: 673
Откуда: Васильків
Вітаю!
Непогано.
Сподобалося про права роботів. Надіюсь в майбутньому обов'язково прийдуть до такого.
На мою думку, саме слабке місце в оповіданні - це те, що так і залишилося за кулісою причина, по якій втікла Єва. А Олег, дійсно, погануватий робопрограміст. А так він відразу допетрав би, що дівчина могла втікти, певно, якщо загрожувала би небезпека її існуванню. Мені здається, що таким роботам повинні вкладати третій закон роботехніки Азімова-Кемпбелла. І тоді Олег розпитав би її, і певно, що обурився би, й історія могла би закінчитися зовсім інакше.
Удачі на конкурсі!


Вернуться к началу
 Профиль  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 10 ] 

Часовой пояс: UTC + 2 часа [ Летнее время ]


Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Найти:
Перейти:  
cron
Powered by phpBB © 2000, 2002, 2005, 2007 phpBB Group
Русская поддержка phpBB