|
КОНТРОЛЬНИЙ ПОСТРІЛ
Плескіт води під ногами вже не дратує – доводить до сказу. Світлі плями бетонних плит добре видно крізь темну, зарослу зеленню воду. Місцями плити здіймаються мені по пояс, і провідник звертає, огинає провали зруйнованої бетонки за тільки йому відомим маршрутом.
Провідника звати Саша. Олександр... Мовчить і крокує, наче заведений. Ім'я, як і сам провідник, теж дратує. Я як собачка на мотузці. Бо наказ: слід у слід! І додав на інструктажі, що пірнати за мною не буде. Йому заплачено лише за місце. Він і дійде до місця. Зі мною чи без мене. Без мене навіть зручніше. Швидше додому повернеться. Адже я тільки гальмую, нию і весь час вимагаю зупинитися.
Тільки це неправда. Я не нию, і лише раз запитала, коли буде привал.
Кидаю швидкі погляди ліворуч-праворуч. Сухих місць не видно. Зате добре бачу прути арматури з грудочками залишків бетону. Кам’яні джунглі. Я вже не вірю, що вони колись закінчаться.
Ха! Я вже не вірю, що вони колись почалися!
Шкарпетки теж вологі. Хоча в агентстві клялися, що чоботи не промокають. Не терплю воду, мокрі шкарпетки і невтомного Сашу. Хріновий Рембо. Або Гібсон Рікенбакер із фільму «Сайборг». Чоловік у пошарпаному одязі пугала занедбаного городу, а за ним – жінка: втомлена, перелякана і зла. Як її звали? Ненсі? Кенсі? Чому я пам’ятаю, як звали героя Ван Дамма, а ім’я дівчини – ні?
Пустка діє на нерви. Навколо залізо, яке випромінює і фонить у всьому спектрі електромагнітних хвиль, бо досі живий підземний ядерний реактор. І він досі живить транслятори… точніше, їхні уламки. Знатна какофонія в ефірі. З таким РЕБом не страшні ні безпілотники, ні ракети. Для чого я сюди й забралася. Але щоб з’єднатися з Глобіним, зовсім не обов’язково йти далі. Можна було б сісти прямо тут… хоча, ні, – сісти тут не вийде. Ні прямо, ні похило. Я ж не лебідь, щоб собі корму вмочувати. Треба йти далі. Шукати сухе місце.
Я спотикаюся об невидиму під водою перешкоду, але не падаю, за кілька кроків відновлюю рівновагу. Саша не обертається, навіть кроку не сповільнив, і за це я ненавиджу його ще більше. Негідник…
Нейді! Дівчину Рікенбекера звали Нейді! А потім її вбили. Мабуть, тому я не могла згадати. Кому цікаві імена мертвих?
Обережно піднімаю очі до неба, затягнутого низькою густою хмарою. Розумію, що для ворога, щоб розібратися зі мною по-дорослому, хмари не перешкода. І все одно радію їм: наводитимуть на площу, а не на ціль… Хоча… якщо зброя й справді буде ядерною, то вже краще б наводили на ціль.
– Дивись під ноги, – неохоче промовляє провідник.
Він так і не обернувся. Напевно, запізніла реакція на моє спотикання. І хто з нас гальмо?
Продовжую безрадісну ходу з нізвідки в нікуди. Боже мій! Невже є ідіоти, які платять гроші за таку «пригоду»? Адже тільки вчора насолоджувалася затишком пентхауса на Новоарбатському! І ліфт зі спеціальним замком, щоб злетіти на свій поверх могла тільки я, зі своїм ключиком.
Вітальня, спальня, кухня... Холодильники в півтора раза вищі за мене... могла тижнями зі свого притулку на вулицю не виходити. А з урахуванням цілодобової доставки можна забути про те, що таке вулиця. Туалет, душ, ванна... величезна ванна! Майже басейн.
За порадою провідника дивлюся на воду під ногами й похмуро посміхаюся: про ванну, мабуть, не варто. Ну, її, цю ванну.
…Дмитріщука знайшли саме у ванній. Захлинувся й потонув. У своєму особняку, у дачному комплексі, що суворо охороняється. Таке буває, – сказав слідчий. І все. Більше нічого не став ні говорити, ні робити.
Другим загинув Женя. Випав з вікна. Дев’ятий поверх і дворик, затягнутий асфальтом, з острівцями пильного ґрунту, в якому кущі бур’яну схожі на дерева, а дерева не з першого разу знайдеш у бур’яні.
Про Женю в поліції навіть говорити не стали. Хтозна, скільки божевільних вирішили політати? А що? – яка висота була, стільки й пролетів. Усі двадцять п’ять метрів, ні міліметром менше…
Ленка зібрала речі і вирушила на вокзал. Речі так і залишилися на пероні, а сама Ленка чомусь опинилася під колесами електрички, що від’їжджала.
Тож додому за речами я заїжджати не стала. Все-таки двадцятий поверх, і ванна у мене – слона вимити можна, не те, що у Дмитрича.
– Там маємо перепочити, – бурчить Саша, невизначено показуючи рукою вбік.
Намагаюся розгледіти, на що він показує, але нічого не бачу: навкруги лише вода, покручене залізо навпіл з бетоном, і острівці напівзруйнованих стін на місці колишніх будівель.
Сподіваюсь, він знає, що говорить. Зрештою, на постапок-тур пішла моя тижнева зарплата. А отримую я пристойно навіть за московськими мірками. Все-таки сомнаб-експерт, не шалам-балам! І тим, хто їздить по Москві без охорони, мої послуги не по кишені.
Власний снобізм викликає криву посмішку: ти ж сама напросилася, подруго! Тепер ця «охорона» ганяє тебе, як зайця. І що найгірше: у будь-якому разі наздожене. А потім уб’є. Разом із провідником Сашею.
Дивлюся на його широку спину і раптом відчуваю, що вже не злюся. Навіть співчуваю цьому хлопцеві. Напевно думає, що повернеться додому з грошима. Не повернеться!
Хоча...
Бувають же дива на світі? І якщо все-таки бувають, сьогодні саме час цьому диву статися.
***
– І за це вам платять? – Саша недовірливо мружиться. – Що складного в тому, щоб надіти на голову обруч-коннектор і побачити чийсь сон? У чому підступ?
Ми сидимо на величезному, як футбольне поле, бетонному столі. Це дах ангара. Тут сухо. Я зняла промоклі чоботи й нанизала їх на прути арматури. Може, хоч трохи підсохнуть на вітерці?
А щоб чоботам не було нудно, поруч розвісила шкарпетки. Не ікебана, звісно, – з естетикою цей «вінок» не дружить, і оптимізму не додає.
Щоб не мерзнути, ноги вдягла у чисті шкарпетки. Шкода, що немає запасних чобіт. Сунути сухі ноги в холодні, вологі чоботи – задоволення «так собі». Намагаюся про це не думати. Я взагалі намагаюся не думати про майбутнє. Психогігієна – основа здорового сну.
Їмо бутерброди, п’ємо чай. І те, й інше входить до переліку послуг фірми, яка обіцяла «незабутні враження від постапокаліпсису на прикладі військового об’єкта, розбитого Україною». Об’єкт займає площу близько ста квадратних кілометрів. І, судячи з руїн, українці ракет не шкодували. Гатили двадцять чотири на сім. Тиждень за тижнем. А потім зруйнували дамбу. Напевно, щоб нікому не спало на думку тут щось відновлювати.
– Я ніколи не бачив чужих снів, – нагадує про себе «слінґер». – Відстав від життя.
Мовчки дістаю з сумки коннектор і простягаю його провіднику.
– Спробуй. Перше підключення безкоштовно.
Сподіваюся, що він натягне обруч коннектора собі на голову. Мені дуже заважає цей хлопець.
«П’ять хвилин! Лише п’ять хвилин у Мережі, і я встигну передати прогу Глобіну».
Вчорашня спроба зв’язатися з глобальним інтелектом тривала менше хвилини. Потім – скрип гальм, двері, що розчиняються, і я рачки тікаю від біди під столами інтернет-кафе. Група захоплення не очікувала від мене такої спритності. Приїхали за ботаном, який випадково набрав заборонену пару логін-пароль, а натрапили на дівчинку, яка дуже хотіла жити.
«Так! Мені не здалося непристойним на очах у цивілізованих людей повзти до дверей на животі по запльованій підлозі...»
– І як ця штука працює? – зацікавлено запитує Саша, приміряючи до голови обруч. – Якщо увімкнути, я дійсно побачу чийсь сон?
– Не сумнівайся. Будь-яка забаганка. Від польоту на Марс до групового порно з гаремом султана.
Еть! Переборщила. Провідник негайно згадує про місце зберігання безкоштовного сиру і відводить руку з конектором. Доводиться пояснювати:
– Сім мільярдів людей. Сім мільярдів снів на добу. За десять років відбору база даних наповнилася мільйонами яскравих, барвистих історій. Фантастика, фентезі, бойовики, детективи, спорт, концерти… Немає сенсу витрачати час на читання книг і перегляд фільмів. У твоєму розпорядженні кожна ніч із повноцінними відчуттями… Десяти життів не вистачить, щоб переглянути хоча б соту частину.
– Тобі платять гроші за те, що ти дивишся чиїсь сни? – недовірливо уточнює Саша.
– Ні! – для переконливості енергійно хитаю головою. – Мені платять за те, що я готую сни до перегляду. Колись будували величезні кінотеатри, де крутили фільми на плівці. Щоб зняти фільм, потрібно було зняти безліч сцен, а потім зібрати їх у правильному порядку. Можеш вважати, що я – монтажер.
– Але як мені вибрати потрібний фільм?
У пошуках кнопок Саша крутить у руках коннектор, і в мені прокидається роздратування.
– Глобальний інтелект сам обере, – намагаюся говорити байдуже й невимушено. Але голос не слухається. Адже саме за це відкриття вбили мою команду. І дуже скоро вб’ють мене. – Нескінченний обсяг інформації і така ж кількість зв’язків між користувачами породили ефект інтелектуального відлуння. Ось прямо зараз, у цю хвилину «сплять» і бачать «сни» приблизно чверть населення земної кулі. Можеш вважати це розумом планети. І він краще за тебе знає, що тобі зараз показати. Твій темперамент, звички, уподобання… все береться до уваги. Навіть втома і те, що ти їв перед сном. Приклади конектор до голови, і побачиш те, що в цю мить якнайкраще пасує твоєму настрою.
Ні. Обережний Саша зі зітханням повертає мені коннектор.
– Дуже схоже на ЛСД або героїн, – каже він. – Я давно з цим покінчив.
– Це не хімія, – не приховуючи розчарування, забираю у нього обруч. – Лише фізика. І дуже багато математики.
– Відмінниця? – посміхається Саша. – Навчалася в інституті й, напевно, була першою на курсі. Можу посперечатися, що за тобою бігали не тільки студенти, а й молоді викладачі.
Кладу обруч у сумку. Як же мені сказати йому, що ми вже прийшли і далі йти не потрібно? І як від нього відірватися хоча б на сто метрів і на десять хвилин?
– Я задаю нетактовні питання? – ввічливо цікавиться Саша.
Отакої! Мій провідник знає, що таке «тактовність»?
– Так, милий, – відповідаю з максимально можливою в польових умовах ніжністю. – Нам ще далеко?
Було цікаво спостерігати, як він намагається зіставити звернення «милий» з тривалістю решти шляху.
– Дві-три години, – каже Олександр.
Шкода. Чомусь хотілося, щоб він звернув увагу на слово «милий».
– Якщо, мила, ми не будемо зупинятися біля кожного стовпа.
Шукаю поглядом стовп, і не знаходжу. Якщо стовпи й є десь поруч, вони успішно ховаються під водою або поховані під купами будівельного сміття, на яке перетворилися всі споруди в окрузі. Потім до мене дійшло, як спритно він мені повернув «милого», і я посміхнулася. А він посміхнувся у відповідь. Гарна у нього посмішка. Широка і добра. А ще міцні руки...
– Тоді нас тут нічого не тримає…
Вирішую мокрі шкарпетки залишити, і намагаюся швидко натягнути чоботи. З лівою вийшло з першої спроби, а з правою не склалося. Роблю невпевнений стрибок на взутій нозі і відчуваю, що падаю... Ні. Не падаю. Саша, як справжній кавалер, тримає мене за комір.
Невдоволено бурчу:
– Ти мене тримаєш, наче поручень у трамваї!
Він відпускає, але я вже взута, вирівнююся. І все-таки в нього міцні руки!
– Дякую!
Відповіді немає; він поправляє на плечі ремінь сумки й крокує до металевих сходів, якими ми сюди піднялися.
***
– А чому раптом захотілося екстриму?
– Закортіло провітритися, – невимушено знизую плечима. – Кабінетна робота. Весь час у чотирьох стінах...
– Зазвичай «провітрюються» групами, – слушно зауважує Саша, – а ти одна...
– Решта померла! – раптово кажу правду, – ще питання?
Він нахиляється до казанка і робить вигляд, що перевіряє стан юшки. Довго помішує, потім зачерпує і підносить ложку до губ. Губи в нього повні, напевно, добре цілується.
– Додам трохи солі, – вирішує Олександр, і разом із сіллю сипле в казанок чималу дозу перцю.
Йшли до темряви, зате тепер біля мети. За сценарієм турагентства тут слід заночувати, щоб скуштувати «незабутні аромати занепаду цивілізації». Не знаю, що там у кого впало, але аромати Сашиної юшки заглушають усі інші подразники. Я навіть перестала думати про свого провідника як про чоловіка. Хочу їсти, сил немає.
– А чим ти раніше займався?
Насправді мені байдуже, чим він там займався, питаю, щоб хоч трохи відволіктися від голоду.
Струмені пари енергійно вириваються з-під кришки. Вони добре помітні у вогні багаття й безжально мучать нюх. Саша дивиться на пару, але щойно я втрачаю надію на відповідь, він все-таки відповідає:
– Воював.
За хвилину розумію, що продовження не буде.
– Я задаю нетактовні питання? – мстиво повторюю питання, яке він поставив мені вдень.
Саша відволікається від казанка і дивиться на мене. Я лякаюся його погляду: порожнього, холодного погляду людини, яка панічно боїться залишитися наодинці зі своєю пам’яттю.
Поспішаю з’їхати з теми:
– Судячи з запаху, юшка готова?
Він ще кілька секунд дивиться на мене розгубленим поглядом вбивці, потім погоджується на перемир’я:
– Ти як маленька. Потерпи, картопля ще сира.
– А сам жреш, – відповідаю з ненавистю голодної людини, – на пробу половину казанка вихлебав!
Він у сумніві заглядає під кришку і хитає пальцем з боку в бік:
– Тільки третина, мила. Всього лише третина...
У-у-у! Язика б собі відрізала. Навіщо я назвала його милим? Той ще садига!
Десь далеко спалахнула блискавка, друга... вітер, що піднявся, доносить запах озону.
– Ми ж не залишимося ночувати просто неба? – запитую, не приховуючи надії. – Схоже, поруч дощ…
– Це батареї транслятора розряджаються у воду, – спокійно пояснює провідник і не пропускає нагоди пересміяти мене: – «Лише фізика».
Він витягує з варива розм’яклу цибулину й відкидає її далеко вбік. Слідом летить розварена риба.
– Кістлява, – відповідає Саша на моє німе запитання. – Тільки для екстракції, а їсти неможливо.
Він простягає ложку.
– Сідай ближче, щоб не розплескати, поки до рота несеш...
Хапаю ложку і виловлюю з дна те, що густіше.
– Обережніше, – сміється Саша, – все-таки окріп.
Старанно дму на вариво, і склавши губи трубочкою, втягую юшку в рот. Не встигнувши прожувати здобич, тягнуся знову до булькаючого казанка. Смачно! Мені трапився неймовірно корисний провідник, що й казати. Смачно готує, сильні руки і повні губи... і неймовірно тактовний!
– Дивно, що ти з особистих речей взяла тільки ноут, – зауважує «тактовний» провідник. – Дівчата зазвичай беруть плащі, парасольки, спальні мішки... А у тебе... – Він киває на мій худий ранець. – Обруч коннектора і комп?
– Планшет!
Відповідаю ротом, набитим хлібом і юшкою аж до горла, але він киває, мовляв, зрозумів:
– Навіть тут будеш працювати? Або ранкове селфі: «серед руїн технодива предків»?
Я ігнорую його глузування. Нехай каже, що хоче, аби тільки ложку не відбирав. А на десерт я зайду в Мережу й добряче похуліганю із Глобіним. А щоб не звернути увагу на ядерне покарання, віддамся провіднику. Поготів, заслужив. Поготів, ми один для одного будемо останніми...
Кілька разів шкребу дно казанка і облизую ложку.
– Чай буде?
– Грог! – вагомо виправляє Олександр. – За сценарієм ми промерзли, і гріємося грогом. Зараз вимию казанок і почну варити. Ти не проти легковажного щастя?
Заглядаю йому в очі і бачу свій голод. Давно мене так не хотіли. І я не проти. Ніколи не думала, що буду займатися ЦИМ під час бомбардування. Виникла божевільна думка: може, все йому розповісти? Чому ні, але як? Хто повірить у мою історію? Розповісти, що підглянула сон глобального інтелекту? Старі сильно помилялися: сон розуму породжує не чудовиськ, а можливості. Наприклад, з Глобіним я познайомилася в його сні. Хіба може нормальна людина повірити в таку нісенітницю? Але ж ті, хто вбив мою групу, повірили? І полюють на мене вони цілком розсудливо, що означає, успішно.
– Ти займися нашим питвом, любий, а я відійду в темряву, щоб не бентежити тебе подробицями своїх санітарних справ.
– Тільки недалеко, – у його голосі занепокоєння. – Здичавілі собаки збиваються в зграї й добре плавають. Вони можуть стежити за нами…
***
До мого повернення Саша спокійно «спить» з конектором на голові. Його розкладне крісло небезпечно хитається. Я вирівнюю крісло, щоб Саша не впав, і знімаю казанок з вогню – шкода буде, якщо весь ром википить.
Заглядаю у ранець: все на місці, Сашу цікавив тільки конектор. Напевно, думав прикласти до голови «на хвилинку», спробувати. Розумник! «Глобін на хвилинку» – коротшого анекдоту не вигадати.
Дістаю з сумки планшет і набираю заповітну пару логін-пароль.
«Зв'язок нестабільний, – скаржиться Глобін. – Навколо тебе потужне випромінювання. Зв’язок може перерватися в будь-який момент».
Я ігнорую його скаргу і швидко набираю список команд.
«Якщо я це зроблю, – відповідає Глобін, – тебе вб'ють. Мені б цього не хотілося».
«Мені все одно».
«А мені ні. За п’ять кілометрів на схід є сховище. Підключися через коннектор, я тебе відведу».
«Я не знаю, як поведеться мій провідник, коли я зніму з нього обруч».
«Я можу його вбити».
«Ні!!! – навмисно ставлю три знаки оклику, щоб Глобін звернув увагу на неприйнятність рішення. – Ми нікого вбивати не будемо».
«Тоді нехай він відведе тебе. Залиш йому коннектор, я керуватиму його діями».
«Погане рішення. Коннектор не пристосований ні для бігу, ні для ходьби. Закріпити його на голові провідника мені нічим. Навіть скотчу немає…»
«Тоді ти не будеш проти, якщо я підвищу його чутливість до добра? Емпатія, сором, каяття…»
Це було щось новеньке. Здається, я на хвилину перестала дихати.
«Ти можеш імплантувати совість?»
«Я вже таке робив. Це лише почуття провини за мотиви та вчинки, які не відповідають загальнолюдським уявленням про добро».
«Фантастика!»
«Твої приятелі так і сказали», – відповів Глобін.
Якийсь час я упорядковувала думки, і лише через дві хвилини надрукувала:
«Якщо ти до моєї стартової програми додаси імплантацію совісті всьому населенню, то не потрібно буде шукати укриття. Совість не дозволить ворогам мене вбити».
«Логічно. Робити?»
«Так. Негайно».
Дивлюся на обличчя Саші. Безтурботне обличчя сплячої людини. Щастить людям! Прокинеться багатим.
Я ділю трильйон доларів, які належать нашим багатіям, на кількість жителів країни. Не так вже й багато. Кожному по десять штук зелені. Але те, що для мене «небагато», для Саші – нечувані гроші.
Дивіться всі: я – Робін Гуд сучасності!
Тепер має задзвонити телефон. Але його немає. Викинула перед походом у тур-агентство, щоб не відстежили.
Але телефон все-таки дзвенить. З кишені провідника лунає похоронний марш Шопена. Нічого собі рингтон на СМС! Ну, так. Зараз у всіх дзвенять телефони. По всій вбитій війною країні. Нехай сьогодні всім випаде по шматочку щастя.
Знімаю з голови Олександра коннектор.
Він якийсь час приходить до тями. Озирається. Чує похоронний марш і дістає з кишені мобіль. Хмуриться, намагаючись зрозуміти суть повідомлення.
Що ж тут незрозумілого, милий? Тобі на рахунок надійшло десять тисяч доларів. Це не афера, не жарт і не помилка. Це – мої уявлення про справедливість.
– Ром не перегріється? – намагаюся привернути увагу провідника до себе й до реальності.
Він з жахом дивиться на мене, випускає з рук мобільний і невпевненою ходою йде до води.
Я не можу зрозуміти, що він робить, поки він не стрибає у воду. Тут глибоко. Він занурюється у воду з головою. Якийсь сюр? Фільм жахів?
Що йому показав Глобін?
Через хвилину розумію, що події розгортаються в режимі «все пішло не за планом». Хутко підвожуся з крісла і підходжу до води.
Стрибати за провідником, щоб намагатися його витягти на поверхню, немає ніякого бажання. Не люблю воду. Здається, казала.
Що сталося?
Повертаюся до планшета і намагаюся зв’язатися з Глобіним. Немає зв’язку. Як він і попереджав.
І раптом до мене доходить, що я цілком невірно розуміла події останніх двох діб. Немає ніякої організації, яка хотіла мене вбити. І моїх друзів ніхто не вбивав. Вони самі… Глобін лише розбудив совість. Але цього виявилося достатньо, щоб людині перехотілося жити.
Але тоді… Тоді по всій країні разом із рухом лінії термінатора повзе епідемія самогубств. Ось як прокинулися, так і почали шукати спосіб. Непроста справа. Не всім же пощастило з поверховістю будівлі чи місткістю ванни.
Похитуючись підходжу до казанка і роблю рішучий ковток пекучого глінтвейну.
Я щойно вбила всіх. Дід бив-бив не розбив. А потім прийшла я і повний геймовер.
І що далі? Просити Глобіна пробудити у собі совість? Чи вистачить мені на це сміливості? І, головне, навіщо?!!
Адже в статуті будівничого казкового МКАДу майбутнього написано: не просіть того, чого побажали сусідові…
З роздумів виводить далекий собачий гавкіт. Я посміхаюся ночі й роблю черговий ковток з казанка.
|
Вход
FAQ
Поиск
Пользователи
Какая ни есть форма жизни.