Взято ЗВІДСИ.

ПРОЛОГ

Жюль Верн ніколи не був у Патагонії. Діти капітана Гранта, перетинаючи Аргентину по 37-ій паралелі, бачили тільки те, про що письменник міг прочитати в енциклопедії Ларусса: дикий, пустельний край, низьке, непривітне небо і холодний вологий вітер, що висмоктує з мандрівника тепло і волю до життя. За двісті років тут мало що змінилося. Хіба що місцевість стала більш пустельною, тому що індіанці давно проміняли своїх «тауків» на дешеві китайські позашляховики і переселилися ближче до великих міст, де сухіше, тепліше і працює цілодобова доставка.
Ще одним нововведенням, яке знаменитий письменник не міг собі уявити, був самотній, яскраво освітлений ангар, що стояв під каламутним від снігу нічним небом. До нього не вела дорога, і від найближчих ознак цивілізації його відділяла добряча сотня кілометрів.
Але люди тут були. Двоє. Хитаючись, непевною ходою вони йшли до ангара. Уважний спостерігач відразу мав побачити, що один з подорожніх, більш ставний, ледве пересуває ноги, а другий, помітно нижчий, що було сил притримує товариша. А через хвилину спостерігачеві стало б зрозуміло, що ставний подорожній добряче налиганий, а його більш тверезий приятель просто намагається йому допомогти.
– Ти врятуєш усіх, – жіночим голосом шепотів Тверезий. – З нас вистачить. Нехай інші мерзнуть і голодують. А твоя команда вже сьогодні буде в теплі.
– У теплі! – радісно підтримав товариша Ставний. – Так! Я всіх врятую! А ти хто?
– Здурів від холоду? Свою Ладку не впізнаєш?
– Лада… – мрійливо простягнув Рослий і спробував впасти.
Але дівчина спритно підставила плече і втримала рівновагу. Ставному довелося йти далі. Що, судячи з бурчання, йому було не дуже до вподоби.
Так, грузнучи в снігу і плутаючись у невисокій траві, вони підійшли до ангара. Не дозволяючи Ставному стати на карачки, дівчина відкрила двері і штовхнула в отвір свого очманілого супутника. Той зробив кілька непевних кроків і, не відчуваючи більше опори, впав на коліна, а потім, завалившись на бік, голосно захропів.
В ангарі прибулець виявився не на самоті. Тут спали люди, які ніяк не відреагували на тих, хто увійшов. Вони так і лежали, не ворушачись.
Дівчина навіть не глянула в їхній бік. Вона клацнула вмикачем, прикрученим до стіни за півметра від входу, і мерщій повернулася в ніч, зачинивши двері ангара.
Тепер вона втікала, а проблискові маяки, що запрацювали по периметру будівлі, відкидали від її закутаної фігури танцюючі сірі тіні.
Через п'ятнадцять хвилин швидкої ходьби втікачка зупинилася, відкинула з голови каптур і прислухалася. Здалеку чулося напружене виття наближаючогося коптера. Світлі локони дівчини тремтіли, слухняні волі вітру. Було холодно, але білявка терпіла, їй потрібно було переконатися, що все йде за планом. За її планом.
Нарешті, задоволено хитнувши головою, білявка повернула каптур на місце і продовжила подорож крізь сніг і ніч. Але тепер вона йшла по добре втоптаній стежці, що, з урахуванням дикості місцевості, спостерігачеві здалося б дивним. Але найбільше здивування викликала б нора, в яку дівчина спустилася через півгодини руху.
Вхід до шахти був прикритий кількома кришками щільно пов'язаного очерету. Через три метри спуску дівчина відкинула ще одну таку саму кришку. Тут вже було тихо, помітно тепліше і лаз вирівнявся, став горизонтальним.
Білявка навпомацки відшукала пучок хмизу, а через кілька секунд, рясно обсипавши камінь іскрами, запалила невеликий смоляник. Судячи з усього, пучок хмизу був чимось змащений, тому що хмиз горів рівно, яскраво і не поспішав обпалити руки втікачці.
Коридор виявився довгим, з безліччю поворотів і розгалужень. Лабіринт лякав гранями необробленого ракушняка, тут було тісно, пахло вологим ґрунтом, цвіллю і йодом тліючого торфу.
Перед черговою завісою з очерету дівчина вставила в тріщину смоляник і скинула з плечей шубу з каптуром, яку, втім, не випустила з рук.
Впевнені рухи і цілеспрямованість видавали в ній якщо не мешканця, то завсідника цієї стоянки троглодитів. Менше години минуло після її втечі з ангара і всього тридцять хвилин після виття підлітаючого коптера, але зараз ніби на машині часу вона немов спустилася в глибину століть.
Пройшовши крізь завісу, втікачка підійшла до невеликої «кишені» коридору, в якій на високому помості з дерева і очерету спала чорнява дівчина. Білявка дбайливо вкрила її шубою, зняла і поставила поруч зі сплячою високі міцні півчобітки, у яких всього кілька хвилин тому йшла нічною стежкою крізь сніг, покладаючись більше на передчуття, ніж на зір.
Оглянувши сплячу і, мабуть, залишившись задоволеною оглядом, білявка пройшла далі, вглиб кам'яного лабіринту. На поворотах курилися масляні лампади, вочевидь ручної роботи. І під словом «ручна» не слід уявляти щось яскраве і блискуче, чим можна милуватися на бляшаних ринках Анкари чи Багдада. Ні. Криві, увігнуті глиняні кандійки з натопленим тваринним жиром, в яких плавали гніти зі скручених волокон конопель. Але з завданням аварійного освітлення ці «гаджети» справлялися успішно. У порівнянні з каламутною непроглядністю нічної хуртовини, тут було досить світло, щоб не розбити голову об камінь.
Автоматичним рухом, не замислюючись, білявка відсунула заслінку каміна і поклала до палаючих вуглинок дві торф'яних «цеглини». Блакитними змійками злетіли язики полум'я, ніби полюючи за долонею людини, але дівчина негайно відсмикнула руку і закрила кришку.
Вона потягнулася руками вгору і спритно вилізла на полицю над каміном. Це було велике «ліжко» у глибці ракушняка, на якому вже хтось спав. Це не завадило білявці роздягнутися і забратися під ковдру до сплячої людини. Сплячий напівпрокинувшись пробурмотів щось невиразне, але дівчина тільки тісніше до нього притулилася. Вона швидко зігрівалася, задрімавши, а через хвилину, не розтискаючи обіймів, вже мирно спала...
У це важко повірити, але саме з цієї просоченої чадом горілого жиру і тліючого торфу кам'яної нори почалася найдовша в історії людства подорож. Ця дівчина переможе шлях, про який не міг мріяти сам Джеймс Кук, навіть якби він зробив сотню навколосвітніх подорожей, а не три.
З цієї «стоянки троглодитів» люди отримали доступ до планет Сонячної Системи без фантастичних проривів у розробці атомних двигунів або фотонних реакторів. На звичайній хімічній реактивній тязі людям вдалося перейти від еліптичних траєкторій руху між планетами до параболічних. Дивно, правда? Прочитайте. Це майже документальна повість про ланцюг випадкових подій, які зробили людство космічною расою. Але ви ще більше здивуєтеся, коли дізнаєтесь, чим ця історія закінчилася.

Частина перша. ДІВЧАТА З НЕОЛІТУ



День ПЕРШИЙ

Зустрічаючий представився Михайлом, був балакучим і милим, але погано приховував тривогу. В очі намагався не дивитися, замислювався над простими питаннями, а відповідав, стоячи півобертом.
Міра глянула на Янку, але та нічим не допомогла: дивилася холодно і відчужено. Причина неприязні була Мірі зрозуміла: «Я так і не розповіла, як позбулася комуністів. Дуже шкода, але це залишиться моєю особистою таємницею». І справа не в тонкій межі між активним захистом і умисним нападом, просто є речі, які краще ховати в собі. І ніколи не приходити на їх могилу. Відоме тільки тобі, дуже просто через деякий час вважати парамнезією – спогадом про те, чого не було, поганим сном, про який краще забути, ніж знемагати від сумнівів в обґрунтованості власної жорстокості.
– А тут у нас кают-компанія, – з фальшивим натхненням підвищив голос Михайло. – Прийом їжі, як правило, індивідуальний, але навіть якщо всьому персоналу одночасно спаде на думку залишити справи і перекусити, стоячи їсти нікому не доведеться.
На ньому був темно-фіолетовий комбінезон, що тісно обтягував фігуру. Колір вдало пасував засмаглому обличчю, а фігура здавалася дивно атлетичною, і навіть нескромно випираючий гульфик в тому місці, де йому і належало випирати, анітрохи не псував враження. На Мірі був такий самісінький костюм, тільки рожевий і без гульфика. Зате з величезним бюстом, на два розміри більше необхідного. У цьому трико Міра відчувала себе голою. І це її теж дратувало.
Вона знову глянула на Янку, зовні байдужу до незвичного одягу.
– Вартість життя на Станції надто висока, щоб утримувати штат кухарів і офіціантів, – щосили зображував невимушеність супровідник. – Тож на кухні повне самообслуговування. Асортимент консервів здатний задовольнити найвибагливішого гурмана, але якщо є час і бажання, кухонне обладнання та вміст холодильників дозволять приготувати будь-яку страву...
Міра зупинилася. Михайло за інерцією зробив два кроки, а коли обернувся, щоб з'ясувати причину зупинки, різко підійшла до нього впритул і глянула в обличчя:
– Чого ти боїшся, Михайле? – тихо запитала вона. – Що не так?
Від несподіванки він відсахнувся, але Міра зробила ще крок, не дозволяючи розірвати дистанцію.
Засмагле обличчя пашіло переляком і здоров'ям. Його чорні пухнасті вії тремтіли, а губи були стиснуті, ніби щосили стримуючи на язиці правду. За мить він зрозумів, що відбувається, і перестав тремтіти. Потиснув плечима і не зробив спроби відсунутися.
– Звичайна настороженість до студентів, які повернулися з польових випробувань. Як бачите, обґрунтована. Психологічно ви все ще «в полі», в режимі «навколо вороги». Агресивні і непередбачувані. А ми всі цивільні люди. Нульові ботани за шкалою ботанізму від одного до п'яти. Без тривалої рекондиції від вас можна очікувати агресії, на яку нам нічим відповісти.
Він подумав хвилину, а потім повторив:
– Як бачите.
«Як за підручником, – недобро подумала Міра. – Напівправда – найкраще сховище для брехні». Вона й не думала зменшувати оберти.
– І все? Лише побоювання, що ми будемо поводитися, як дикуни?
Міра зробила півкроку назад і з усією привітністю посміхнулася:
– Та годі вам, Михайле. Скажіть правду, що вас турбує? Ми в коридорі, начальство далеко, а у нас попереду не одна сотня пляшок пива. Просто поясніть, що з нами не так? Впевнена, що ви в курсі статистики. Чим наша ситуація відрізняється від звичайної?
Вона продовжувала говорити, спостерігаючи, як оживає його обличчя. Губи вирівнялися, очі заспокоїлися, навіть щоки злегка порожевіли.
– Ви праві, – сказав він, нарешті, – ваша… – він запнувся.
– Ситуація, – підказала Янка.
– Так, ситуація, не зовсім звичайна… Точніше сказати, зовсім незвичайна. Метеорит по лобі! Та вона не лізе ні в які ворота, ця ваша ситуація…
«Ніби греблю прорвало», – із задоволенням зазначила Міра.
– Магістри ніколи ще не поверталися так рано. На три місяці до терміну! Це більше схоже на провал місії, ніж на перемогу. І ніколи ще не поверталася така мала група. Я кажу про всю історію магістратури. Середній склад тих, хто вижив: п'ять-сім чоловік. Але бувало і більше десятка. Переможці завжди виснажені, хворі і обдерті. У них запалі щоки і випирають вилиці. Подивіться на себе! Ситі, доглянуті... Ніби рік не в кам'яному столітті провели, а відпрацювали покоївками в санаторіях Ялти. Щоб з двадцяти осіб повернулися тільки дві дівчини?.. Як? У вас було півтора десятка міцних молодиків. Всі – треновані спортсмени. Де вони? Що ви з ними зробили?
– З'їли, звичайно, – презирливо посміхнулася Міра. – Живими. Бачите, як відгодувалися?
Михайло здригнувся і відступив на крок.
– Та вона бреше, – сказала Янка. – Живим їсти незручно. Всі ці зойки, тріпотіння... відволікають. Ніякого задоволення.
Михайло зрозумів, що з нього глузують, і обережно посміхнувся.
«Розколоти його виявилося неважко, – подумала Міра. – Тільки навіщо було це робити?» Він розповів одну з тих «таємниць», про які простіше забути, ніж питати.
Міра вловила швидкий погляд Яни і зрозуміла, що саме час змінювати тему.
– Чому таке безлюддя? – запитала Міра. – Ми вже двадцять хвилин на Станції, але бачили тільки вас.
– Безлюддя? – невесело посміхнувся Михайло. – У нас найбільше за чисельністю поселення на Місяці. Всього третина повернулася на Землю. А ті, що залишилися, зайняті своїми справами. Дуже зайняті...
– А чим ви займаєтеся?
Михайло покрутив головою, орієнтуючись у коридорі, і зробив запрошуючий знак рукою:
– Пропоную влаштуватися в малій кают-компанії, – дівчата слухняно пішли за ним. – Ми ці забігайлівки називаємо кухнями. Їх дві на кожному поверсі. А в коридорі стояти не прийнято. Справа не в традиції, а в доцільності. Як на підводному човні: «не стій на комінгсах і у проходах»...
Через хвилину вони опинилися в невеликому затишному приміщенні: стіл на шістьох, лава буквою «П» по його периметру і батарея ящиків і кухонних приладів з вільного від лави боку столу.
– Світле? Темне?
Міра подивилася з подивом.
– Пиво, – уточнив Михайло. – Ви говорили про пляшки пива.
– Це бравада, – зізналася Міра. – Банальності, щоб втертися в довіру. Пиво ми не п'ємо. Зовсім.
– Що ж ви п'єте? – це було дурне запитання, але він одразу виправився: – Що ви пили останнім часом?
– В основному відвари з сухофруктів, – сказала Яна. – Іноді розводили окропом дошаб із шовковиці та вишні. Намагалися робити вино зі слив, але воно швидко скисло.
– Що таке дошаб?
– Бекмез, – Яна зрозуміла, що це слово Михайлу теж незнайоме, і пояснила: – Зібрати ягоди, помити і варити на малому вогні до карамелізації. Нуль цукру, тільки природна фруктоза і глюкоза.
– Щоб зібрати шовковицю, потрібне пекельне терпіння, – співчутливо сказав Михайло.
Але Яна негативно похитала головою:
– Замість терпіння – брезент. А ось пекельно трясти гілки – це так, тут ви праві. А ще у нас був мед. Ми пограбували диких бджіл...
– Дуже цікаво, – обережно сказав Михайло.
– Дідька лисого, – рівним голосом заперечила Міра, не схильна до світської бесіди. – Зовсім нецікаво.
– Тоді пепсі? Морозиво? – спокійно запропонував Михайло.
– Ні. Дякуємо.
Його брови злетіли до чубчика і на мить сховалися там.
– Навіть морозива не хочете? Ще дві-три подібні відмови, і я запідозрю в вас самозванців. Всі, хто прийшов звідти, – він багатозначно показав пальцем кудись на стіну. – Починають з пломбіру в шоколаді. Майже рік без цивілізації і ніякої тяги до її вишуканих плодів?
– Ви вважаєте, що Земля знаходиться там? – здивувалася Міра, повторюючи жест Михайла.
– Я знаю, що вона там знаходиться, – посміхнувся Михайло, сідаючи поруч. – Чуйка пілота. Безперервний внутрішній контроль за азимутом.
– Ми говорили про вашу зайнятість, – нагадала Яна.
– Я – пілот, – вагомо, з натиском сказав Михайло. – Дуже хороший пілот. Але на Землі – криза, попит на реголіт впав, комбайни не запускаємо. Отже, немає щоденного контролю якості роботи. А значить, ніяких вильотів. Я божеволію від неробства!
– Поки що непомітно, – спробувала пом'якшити тон Яна.
Але Мірі було все одно. Їй потрібно було зібрати вихідні дані. І якомога швидше.
– Реголіт?
– Так, реголіт... гелій три, термояд, паливо цивілізації...
– Ми дійсно на Місяці?
Він сплеснув руками:
– А у вас є сумніви? Ви бачили зліт і посадку свого шаттла. Не кажучи вже про невагомість під час перельоту…
– Бачили? – Міра зневажливо відмахнулася: – замість ілюмінаторів – монітори, на яких можна побачити атаку ангелів. А для ефекту «невагомості» фармакологія запропонує два десятки препаратів...
– На Місяці ми повинні важити в шість разів менше, – втрутилася Яна. – Але я такого не відчуваю.
– На вас космошкіра, – він вказав пальцем на груди Міри, і та знову відчула себе ніяково. – Коли надягали, стюардеси повинні були пояснити...
– Стюард обіцяв, що нам все пояснять на Станції, – сказала Яна. – Всунув костюми і показав на ширму, за якою ми переодяглися. Як виявилося, в невагомості переодягатися не дуже зручно...
– І це ще дуже м'яко сказано, – пробурмотіла Міра, незадоволена активністю Яни.
Михайло знизав плечима.
– Ртуть, – коротко сказав він. – Космошкіра пронизана капілярами, по яких циркулює ртуть. Ви носите на собі фабрику комфорту: компенсація ваги, кондиціонування ділянок поверхні шкіри, є навіть потовідсмоктувачі і вентиляція. У космошкірі ви можете зайняти будь-яке положення, і процесор в поясі так перерозподілить ртуть, щоб ви відчували цілком земну вагу, і вам завжди було «ні гаряче – ні зимно».
– Насоси?
– Перистальтика. Тож окремим бонусом є мікромасаж, якщо відчуєте будь-який дискомфорт від свербіння. Крім того, космошкіра повністю адаптована до скафандру. Зв'язок з інтерфейсом скафа відбувається через Wi-Fi. Вам потрібно лише підключитися до санітарних систем скафа. Для цього необхідно відстебнути клапан у паху...
Він підвівся з лави і потягнувся до гульфика.
– Не треба! – в один голос вигукнули дівчата.
– Ми зрозуміли, – додала Міра.
– Але якщо стюард не пояснив санітарного функціоналу, вам буде важко сходити в туалет.
– Ми прочитаємо інструкцію, – сказала Тетяна. – Тут є якийсь глобальний мануал для початківців?
– О! – вигукнув Михайло, до якого тільки зараз дійшла двозначність ситуації. Він відсмикнув руку від гульфика і плюхнувся на лаву. – Точно. Вибачте, затупив. Інструкції, зрозуміло, є. Шильдик у кожному гальюні з внутрішньої сторони дверей. А ще в каютах стоять термінали, з яких ви можете зв'язатися з Архівом і відшукати будь-яку документацію. Там навіть є вахтовий журнал першої Станції. Тільки уявіть...
– Зрозуміло, – не зовсім ввічливо перервала його Міра. – Чому на Місяці так мало людей?
– Тому що криза. Начебто говорив. Надлишок виробництва товарів, надлишок виробництва енергії. Немає попиту на реголіт. А якщо реголіт не потрібен, ніхто не платить за утримання Станцій. Персонал дешевше повернути на Землю, ніж тримати його на Місяці.
– Тоді чому наше селище найлюдніше?
– Під нами – найбільші поклади місячного льоду. З відомих, звичайно. Поставляємо лід на місячну орбіту для верфі. Там відливають кемпери. Але цим займаються військові. А під нашим наглядом – оранжерея. Вирощуємо овочі-фрукти. Сушимо, і в сухому вигляді кидаємо з нашої естакади по всьому Місяці. За цю послугу інші Станції оплачують наше життя. За лід теж добре платять...
Він не встиг договорити. З тихим шурхотом двері від'їхали вбік і до вітальні протиснувся дебелий чолов’яга.
– Ось ви де заховалися!
– Якби ховалися, ви б нас не знайшли, – сказала Міра.
– Комендант Станції Борис Когут, – представив здорованя Михайло. З усього було видно, що йому дуже не хочеться ставати свідком зухвалості на адресу керівництва. – Борис Борисич. Він же Шериф, він же...
– Вони називають мене Бо-Бо, – з посмішкою продовжив Когут. – За очі, звичайно. В обличчя до мене так краще не звертатися.
– Як же до вас звертатися? – запитала Яна.
Міра з подивом на неї подивилася. Те, що Михайло не дозволив їй рота розкрити, було зрозуміло. Але чому душевним спокоєм чужої людини переймається Яна?
– Якщо на камбузі, як зараз, то Борис. Але якщо у мене в кабінеті, то ім'я-по батькові обов'язково. І без дурних скорочень.
– Тоді скажіть, Борис Борисич, – звернулася до нього Міра, не чекаючи ініціативи Яни. – Для чого ми тут? Що ми тут робимо?
Він кинув погляд на порожній стіл перед дівчатами, з докором глянув на Михайла і запустив кавоварку.
– Офіційно – для підготовки звіту по магістратурі. Поки у вас не приймуть звіт, ви будете залишатися тут, на Станції.
– Звіт на яку тему? – уточнила Міра.
– Вільну. Напишіть звіт на будь-яку тему: як ви провели літо або що вас здивувало на Місяці. Рідко, але буває, що звіт отримує статус дисертації і його передають атестаційній комісії. Але на це краще не сподіватися.
– А неофіційно? – запитала Яна.
– Відпочинок і рекондиція.
Він розлив каву по чашках і поставив їх перед дівчатами. Потім відкрив морозилку, з якої повалила густа пара, і в два прийоми заповнив морозивом дві неглибокі салатниці. Михайло негайно дістав із шухляди столу десертні ложечки.
– Відпочивайте, дівчата, – Когут поставив каву і морозиво на стіл перед гостями. – Обіцяю сильно не турбувати. Готуйте звіт, набирайтеся сил… До кінця місячної практики можете взагалі не виходити зі свого поверху. Уявляю, через що ви пройшли.
Міра дивилася йому в очі і точно знала, що ні, не уявляє. «Той, хто дійсно уявляє, ніколи такого не скаже. У кращому випадку, промовчить. У гіршому – сяде поруч і заплаче...»
– Ви там були? – спокійно запитала вона.
Когут здригнувся, як від ляпаса, але зумів стриматися. З вимученою посмішкою кивнув на частування:
– Ви не любите каву?
– І морозиво теж, – сказала Міра. – Про «відпочинок» і «підготовку звіту» ми зрозуміли. Тепер дозвольте уточнити: який статус у нас на Станції. Що написано в судновій ролі?
Когут розгублено подивився на Михайла. Але той лише відібрав у Міри креманку з ложечкою і взявся за морозиво.
– У судновій ролі хтось із вашої групи займе посаду керівника Станції. Решту функцій серед групи розподіляє керівник.
– «Хтось»?
– Це вирішує група. Але ви ж розумієте, що це фікція? Ще жодного разу...
– Ні, не розуміємо, – грубо перервала його Міра. – Після нашої розмови поверніться до кабінету і запишіть керівником Мирославу Горобець. Це я. Але поки що у мене до вас ще кілька питань.
– Ви не порадитеся зі своєю подругою? – насупився Когут. – У неї може бути інша думка про те, хто буде керівником.
– Мене звати Тетяна Авдєєнко, – відгукнулася Яна. – Я буду заступником Міри.
– Вам записати імена та прізвища, чи запам'ятаєте? – неприязно поцікавилася Міра.
Михайло закінчив з морозивом Міри і поглянув на креманку, що стояла перед Тетяною. Та негайно підсунула морозиво йому.
Когут похитав головою:
– Ви всі повертаєтеся звідти якимись відмороженими...
– Може, це від того, що там холодно? – припустила Міра.
Когут знову глянув на Михайла. Але той уже взявся за другу порцію морозива. Яна з посмішкою підсунула до нього і чашку з кавою.
– Зробіть кілька ковтків. Щоб горло не застудити.
Підбадьорений її посмішкою, Когут зробив ще одну спробу примирення:
– Даремно ви так. Ми до вас з усією душею...
– Навіщо таке марнотратство? – «здивувалася» Міра. – Вистачило б і половини.
Настала незручна пауза. Але незручність, схоже, відчував тільки Когут. Міра свердлила поглядом його перенісся, і навіть недосвідчений фізіономіст мав зрозуміти, як сильно Когуту від цього погляду було не по собі.
– А де ви втратили зуба? – несподівано звернувся він до Яни.
Та рефлекторно прикрила губи долонею, а Міра відзначила спостережливість керманича Станції. «Однієї посмішки було достатньо, щоб він розгледів відсутність другого премоляра, – з повагою подумала вона. – Непогано! Небезпечний противник»...
– У неоліті запалився, – безтурботно відповіла Яна. – Міра вирвала.
Михайло на хвилину забув про морозиво. Чоловіки з жахом дивилися на Міру.
«Тепер вони намагаються уявити, що б робили самі, якби комусь знадобилося вирвати зуба», – зрозуміла Міра і запропонувала:
– Може, повернемося до теми? Питання субординації та повноважень, погодьтеся, це не пуста цікавість.
– Так, звичайно, – знизав плечима Когут. – Запитуйте.
– Якщо я – керівник Станції, то як вирішується конфлікт суперечливих вказівок: моїх і ваших?
– На мою користь, – коротко відповів Когут.
– Де про це можна прочитати?
– У статуті навчально-виробничого комбінату, четверта сторінка. Номер параграфа не пам'ятаю. Всі ваші рішення, перш ніж їх побачать виконавці, узгоджуються зі мною. Ви – керівник Станції. А я – куратор вашої практики. На Станції є ще два інспектори Гетьманату. З одним ви вже знайомі...
Михайло облизнув і підняв ложечку, представився:
– Михайло Мец.
– … З іншою, Оленою Гіцбою, ви познайомитеся завтра вранці на медичному огляді. Вона відповідає за ваше здоров'я. Я передам їй, щоб вона звернула увагу на ваші зуби. Полагодимо!
Він привітно посміхнувся, але Міра проігнорувала його миролюбність:
– Мені потрібен доступ до всієї інформації про Станцію: починаючи з проекту і закінчуючи останніми фінансовими звітами. У тому числі і всі господарські теми, які проводяться науковим персоналом.
Когут похитав головою:
– Деякі теми закриті. Гетьманату багато чого прощають і ще більше авансують, але доступу до документів Міністерства оборони у вас немає. І, як вам добре відомо, винятків у цих питаннях не роблять навіть реал-президенту.
– На державні таємниці не зазіхаю, – легко погодилася Міра. – Але про імена співробітників і кодові назви тем, мабуть, можна дізнатися?
– Не всі, – Когут замислився. – На рівні мінус три працюють американські військові…
– А! Наші славетні гаранти! – зраділа Міра. – «Допомога в дорозі»! Нам усім поталанило.
Керманич Станції поперхнувся, відкашлявся і сказав:
– У нас дуже мало людей, контакт з американцями неминучий, я вас дуже прошу утриматися від провокаційних зауважень і натяків.
Міра помітила застережливий погляд Яни і промовчала.
Зачекавши паузу, Когут продовжив:
– Військових зі мною не знайомили, і у них свій бухгалтерській облік. А у вас є якісь плани чи ви завжди так… хизуєтеся?
– Я б воліла залишатися в рамках ділової етики, – зупинила його Міра. – Без панібратства, але й без зарозумілості до новачків. Планів у мене поки що немає, але, сподіваюся, з'являться після вивчення документів, про які щойно запитувала. Де ми зможемо працювати?
– Магістрам виділено окремий поверх, рівень мінус два. Якраз над військовими. У вас десять двомісних кубриків, дві кухні, одна кают-компанія, чотири спортзали... Ніхто не припускав, що з польових випробувань можуть повернутися тільки двоє… Документи ви зможете вивчати на будь-якому терміналі свого поверху. Багато з них мають гриф «Для службового користування», тому вхід на ваш поверх персоналу Станції небажаний. До вас можуть приходити я, Михайло та Олена – особи, які співпрацюють з магістратурою Гетьманату. З іншими бажано зустрічатися тільки тут, на виробничих ділянках. Ну, і по відеозв'язку, звичайно. Це не заборонено.
– Тоді дозвольте відкланятися, – сказала Міра, встаючи. Тетяна підвелася слідом. – Михайло проведе нас?
Когут промовчав, залишився сидіти, тільки підняв руку і зробив недвозначний жест пальцями, вказуючи Михайлу на двері.
Той теж підвівся.
– Прошу за мною, – в тон Мірі сказав він. – Дорогу запам'ятовувати немає сенсу, тут на кожному повороті вказівники. Заблукати складно...
***
– Навіщо тобі ставати президентом запасу? Краще напиши книгу: «Як викликати ненависть і наживати ворогів». Отримаєш Пулітцерівську премію. Бестселер, пся кров…
Міра зітхнула, збираючись промовчати, але за хвилину відповіла:
– Не драматизуй. Я лише трохи вивела його з рівноваги, і ми сьогодні дізналися багато корисного.
– Ти відшмагала їх по щоках, і ми не дізналися нічого такого, про що б вони не збиралися розповісти нам завтра. І взагалі, вони не здалися мені ворожими.
– Це найнебезпечніша форма ворожості.
– Ти вперта чи хвалишся параноєю?
Міра трохи подумала і вирішила не сперечатися:
– Вперта. Але нічого страшного не сталося.
– А мені ось страшно, що завтра ти продовжиш кидатися на людей, і твоя лють перетворить нашу місячну практику на пекло.
– А ти помітила, що термін практики не визначений? За словами Когута, нас знімуть тільки після здачі звіту. Якщо звіт не робити, то можемо відпочивати невизначено довго.
– Не змінюй тему, – втомлено сказала Тетяна. – Михайло правий: це милі, добрі люди. А ти наче з ланцюга зірвалася. Ми більше не виживаємо, подруго. І труїти комуністів більше не потрібно. Хоча б тому, що їх нема.
Міра ледь сіпнулася, і Тетяна це помітила:
– Я зрозуміла, що ти їх отруїла. Але не можу зрозуміти, як? Ми їли те саме, що й вони. Я стежила. Грибна приправа мала бути в спеціях до смаженого, але шматки риби лежали в загальній мисці. Всі звідти брали. І всі заснули. Крім тебе. Як ти це зробила?
«Наступне питання зрозуміло – довіра, – подумала Міра. – Без її підтримки мені доведеться несолодко...»
– Якщо всі спали, що тебе навело на думку, що я не спала?
– Твоя репутація, – глузливо заявила Таня. – Ввечері посварилися, а вранці я прокинулася з важкою головою і в порожній печері. Лада не в рахунок. Вона була не менше за мене шокована відсутністю обох груп. Ревіла білухою…
«Правильно, – про себе посміхнулася Міра. – Вчорашня «королева» вранці перетворилася на Попелюшку. Що й казати: казки самі вирішують, коли їм починатися і коли закінчуватися. Точний час перетворення карети на гарбуз – це вигадка романтика Ганса Гансовича, а не реальне життя».
– Не треба мовчати, Міра, – наполягала Тетяна. – Я не зможу тобі довіряти. Якщо не скажеш, що сталося, я весь час буду думати, що як тільки тобі здасться, що я становлю загрозу, ти позбудешся мене, як це зробила з нашою групою.
– Не розумію твого невдоволення, – пробурмотіла Міра. – Ми перемогли і вибралися з глушини на три місяці раніше. Вважай, втекли від зими. Зберегли час, сили і здоров'я. А з урахуванням програмної промови Волоша, не виключено, що врятували честь і гідність. Впевнена, що перспективи принижень і програшу стократно перевищують твій дискомфорт від мого небажання обговорювати подробиці того, що сталося. Скажи «дякую» і перейди в режим «забити і забути».
– Ні, – Тетяна похитала головою, – забувати я точно не буду. І твоє небажання розповісти правду добре запам’ятаю. Тож переклади мою облікову картку в тривожний розділ, а коли надумаєш позбутися мене, зроби це безболісно. В рахунок минулої дружби.
«Дивовижний день! – подумала Міра. – Здається, мені вдалося посваритися з усіма, кого побачила».
– Неконструктивні емоції, – незадоволено сказала вона. – Ми – команда, Тетяна. Залежимо один від одного. Колись домовилися про моє лідерство. І ця угода передбачає моє право фільтрувати інформацію. Я впевнена, що про технологію нашої перемоги тобі краще не знати. Тому що якщо спитають, – а спитають обов'язково! – ти скажеш правду: «не знаю». В іншому випадку тобі доведеться брехати або мовчати. І автоматично стати співучасницею. Тоді ми, як команда, постраждаємо. Невже так складно передбачити розвиток подій, за якого я буду скомпрометована, а лідером станеш ти? Якщо ми обидві зійдемо з дистанції, то це game over. Але якщо ти продовжиш гру, то ніхто не зможе заперечити, коли другим номером ти візьмеш мене. І наша команда продовжить роботу...
– Чудово! – посміхнулася Тетяна. – Для імпровізації геніально, але як домашня підготовка – на трієчку.
– Чому це на трієчку? – «образилася» Міра. – Я дві години репетирувала перед дзеркалом.
– Ти все брешеш, – зітхнула Тетяна. – Ні фіга не репетирувала, і чудово знаєш, що тим-лідером я не стану. Якби не ти, я б пішла після третього курсу. Була хороша вакансія на космодромі Зміїний, і я починаю шкодувати, що відмовилася.
Міра раптом відчула роздратування:
– Ти була там, все бачила і чула. Вони прийшли до нас все відібрати і розділити. Комуністи кляті. У мене не було вибору. Врешті решт, я й для тебе силкувалася.
– На абітурі, в горіховому гаї, ми грали в цитати. Може, як тоді, пригадаєш імена упирів, які скаржилися на відсутність вибору? Ти дійсно хочеш стояти в одному ряду з вурдалаками?
– До речі, про абітуру. У мене сильне дежавю: тоді ми гадали про справжню підоснову випробування, і зараз нічого про неї не знаємо. Навіщо ми тут? Що ми повинні робити?
– Звіт?
– Звіт ми могли писати і вдома. Але нас доставили сюди, за чотириста тисяч кілометрів від людей...
– Може, саме для того, щоб ти охолола і перестала становити для них загрозу?
«Здається, вона трохи відволіклася від головної проблеми», – з надією подумала Міра і відразу цим скористалася:
– Хочу поглянути на наші володіння. Чорт забирай, цікаво, на що ми проміняли свою затишну печеру…
Тетяна відвела погляд від Міри і озирнулася.
Вони стояли в коридорі біля важких відсічних дверей. Двері були круглими, з опуклою сферичною частиною і величезним колесом кремальєри. По той бік залишився Михайло, який кілька хвилин тому довів їх до цих дверей, але входити навідріз відмовився: «самі розберетеся».
Дівчата не стали наполягати.
– Твої праві кімнати, мої – ліві, – сказала Міра і пішла вперед по коридору.
Двері в приміщення здавалися звичайними, нічим не примітними: такі можна побачити і на круїзних лайнерах, і в дешевих мотелях. За першими вони виявили житлову кімнату з двома ліжками у два поверхи, два невеликих столика з комп'ютерними терміналами на кожному. Душ, туалет, чайник, кавник, холодильник. Мінімалістичний дизайн дешевих готельних комплексів.
– Мабуть, настав час розібратися, як відкривається клапан в паху цього чортового гідрокостюма, – пробурмотіла Міра
– Добре, що у нас два десятки туалетів, – посміхнулася Тетяна. – Не треба займати чергу.
Через десять хвилин вони повернулися в коридор, кожна незадоволена по-своєму:
– Оце так «найбільший місячний льодовик», – вдало передражнила Тетяна Михайла. – Крихітні мийниці для ліліпутів. По одній руці туди сунути?
– Це щоб бризок було менше, – примирливо сказала Міра. – Цікаво інше: як хлопчики ходять «по-маленькому»? У такі унітази поцілити непросто. Я ледве зуміла на ньому примоститися...
– Сила тяжіння впливає на формування струменя, – авторитетно заявила Танька. – Напевно, тут їм простіше цілити в створ збірника, ніж на Землі. Тільки не пам'ятаю, хто цю формулу вивів.
– Пуанкере, – сказала Міра. – Конкурс студентських робіт, Паріж, тисяча вісімьсот…
– Ти дістала своєю ерудицією! – закричала груба Танька. – Хоча б для статистики ти можеш чогось не знати?!
– Заздри мовчки! – пихато набундючилася Міра.
Вони розсміялися, дзвінко плеснули долонями а-ля «дай п'ять» і продовжили обхід.
Всього виявилося десять житлових кімнат, по п'ять з кожного боку коридору. За ними йшли дві кімнати побільше – точні копії «міні-кают-компанії», в якій пройшли перемовини з Когутом і Михайлом. А далі коридор переходив у велику залу з десятком столів.
– Це, напевно, і є кают-компанія, – сказала Таня. – Дивись-но, тут навіть кафедра для доповідача передбачена.
Поруч з кафедрою на стіні висів величезний екран, на якому сталевими фарбами відсвічував місячний ландшафт.
– Невже це реальна панорама поруч з нашою Станцією? – знову озвалася Тетяна.
– Або просто гарний малюнок, – буркнула Міра.
Вона стояла поруч зі столом, на якому чітко відбилися сліди чиїхось масних долонь.
– Однак, сюди хтось ходить, – озвучила її припущення Тетяна. – Підключає планшет до великого екрану, жує бутерброди і майструє щось таємне і масштабне.
– Зірку смерті, – пожартувала Міра. – Хтось шукає самотність у космосі...
– Або персоналу Станції не до вподоби ідеї нашого нечупари.
Тетяна огляділася і мерзлякувато повела плечима:
– Ніяково якось. Запустіння. Як в Патагонии. Ніби останні люди на Землі.
– Тоді вже на Місяці, – поправила Міра.
Замикали коридор чотири спортзали, по два з кожного боку. У першому – хитромудрі пружинні силові тренажери, у другому – два тенісних столи з пінг-понг роботами, у третьому – зал для боротьби, а для чого призначався четвертий, вони зрозуміли не відразу.
Поки Міра розглядала складну конструкцію з важелів, шківів і моторів, Таня зуміла відкрити ящик, в якому виблискували мечі та шпаги.
– Та це ж фехтування! – зраділа знахідці Тетяна.
Вона дістала один із мечів і вправно крутнула зап'ястком.
– Три тисячи чортів! Мені тут подобається!
– А це, мабуть, спаринг-автомат, – зробила висновок Міра. – Якщо немає партнера, можна рубатися з роботом. Підтримую, подруго. Ми проміняли нору троглодитів на печеру Алі-Баби...
– ... повну технологічних чудес і розваг! – підхопила Тетяна.
Міра із задоволенням спостерігала, як жвавість і завзяття повертаються до Янки, і потроху заспокоювалася. «Може, обійдеться? – думала вона. – Підстави для остаточного вирішення питання конкурентів незаперечні. Самі дії – в межах допустимої самооборони. Зрештою, всі живі… Ну, повинні бути живі. Потрібно перевірити, як справи у дискваліфікованих. Не даремно ж я зберігала паролі входу в базу даних Гетьманату?..»
Вона помітила, що Тетяна без успіху намагається запустити автомат для фехтування:
– Бляшанка не запрацює, поки ти не надягнеш шолом і захист на руки-ноги. Але давай це відкладемо на завтра.
– Навіщо захист кінцівок, якщо на нас ртутне вбрання?
– Може, і зайве. Але автомат про це не знає.
Тетяна насупилася і загреміла ящиками в пошуках облаштунків.
– Ні, – непохитно заявила Міра. – Зараз лягаємо спати. Вранці за сніданком обговоримо плани. І тільки після цього, можеш годинку-другу помірятися з автоматом.
– Ти мені не мамо! – Тетяна навіть тупнула ногою.
– Я твоя королева! – підвищила голос Міра. – І покинь свою зухвалість, дівчисько! Нерозумно пережити неоліт, щоб дістати поранення від шаблі на Місячній базі. Пристосуватися і очолити! Все робимо плавно, обережно і з максимальним виграшем для групи.
Вона зупинилася, але було пізно. Подальший хід думок Тетяни легко читався по її обличчю.
– Від всієї групи нас залишилося двоє…
– Про це ми теж поговоримо завтра. Зараз митися і спати!

***

Вони лягли в різних кімнатах. Але вже через десять хвилин Таня прибігла до Міри і забралася на верхнє ліжко. А коли Міра задрімала, сповзла до неї зверху.
– Вибач, не можу без тебе заснути, – прошепотіла Янка.
Міра нічого не відповіла, тільки міцніше притиснула її до себе. «У норі троглодитів було просторіше, – засинаючи, подумала вона. – І ковдри були. Спати в костюмі, може, і корисніше, але незвично…»

День ДРУГИЙ

Міра прокинулася і кілька хвилин намагалася зрозуміти, де знаходиться. Потім ще хвилину розмірковувала: куди могла подітися Янка? – начебто разом засинали.
У коридорі лунала музика: щось ритмічне і дуже знайоме, але ось так, через двері, розібрати, що Янка слухала, не виходило.
Через хвилину Міра все-таки піднялася з ліжка, вийшла в коридор і схвально кивнула хрипкому підбаску, як старому знайомому :
Don't need to care about tomorrow
I got no pain, I got no sorrow
"Ну, зрозуміло! – подумала вона, – що ще Янка слухатиме на самоті в цьому величезному приміщенні, в чотирьох сотнях тисяч кілометрів від дому"?
Вона вже не сумнівалася, де знайде Тетяну, і чим та займається.
Так і виявилося: подруга, з блискучим від поту обличчям, щосили рубалася з автоматом, намагаючись дістати його "серце". Гучна музика робила удари майже не чутними, але в тому, що ці удари дуже сильні, сумніватися не доводилося.
Шолом, нагрудник і гнучкий захист суглобів валялися безформною купою: Тетяна вийняла з них датчики і просто приклеїла їх скотчем на руки і до налобника. Це суперечило техніці безпеки, але в Гетьманататі Тетяна з третього курсу входила в трійку кращих з фехтування, і Міра не сумнівалася, що Янка знає, що робить.
Поспостерігавши хвилину, Міра вирішила не заважати. Повернулася в кубрик, привела себе до ладу і заходилася над сніданком, сподіваючись вгадати, коли Янка втомиться і прийде снідати.
Вгадала.
Музика стихла якраз перед складанням бутербродів з тонко нарізаної шинки, сьомги, сиру і підсмажених на маслі тостів. На підносі лежали скибочки свіжих помідорів, огірків і зеленої цибулі. Міра хотіла додати апельсин, але роздумала: для першого разу і без того надлишок: стіл, здавалося, ломився від достатку продуктів.
Янка прискочила розчервоніла, голодна і щаслива.
– Кава? Чай? Томатний сік? – жартівливо-улесливо запитала Міра і не втрималася від зауваження: – Хоч би «фейсу» вмила! Невже обіцяні потовідсмоктувачі «лосін» не працюють?
– Працюють, – все ще нерівним диханням відповіла Таня. – З ними я теж змагаюся. І теж перемагаю.
– Еліса Купера обов'язково було вмикати на повну потужність?
– А по іншому його слухати немає сенсу.
– І по колу? Іншої музики немає?
– Навіщо інша? Гімн самотності. Пісня про нас. Киданки аббу не слухають.
– Мені подобається АББА.
– Це тому, що ти на щось сподіваєшся… марно.
Міра не відповіла: Михайло мав рацію – плоди цивілізації виявилися надто смачними, щоб псувати їх спіркою. Коли тарілки на дві третини спорожніли, Янка відкинулася на спинку лави і оцінила:
– Непогано.
– І тільки? – ображено стиснула губи Міра.
– Не хочу відразу виставляти найвищі бали...
– З цих же міркувань я вирішила відкласти цитрусові.
– Один-один?
– Нічия, – погодилася Міра. – Готова обговорити найближчі плани?
– Ні! – сказала, як відрубала Таня. – У нас лишилася незакрита тема.
Міра не сумнівалася, що закривати тему дострокового складання магістратури доведеться найближчим часом. Тому обмежилася запрошувальним жестом руки і промовчала.
– Тільки я не заради суперечки, – попередила Тетяна, – виключно декларації для. Хочу, щоб ти мене просто вислухала.
Міра з посмішкою показала, як застібає блискавку на губах.
– Крім тебе, цю справу ніхто не міг провернути. Гадки не маю, як ти це зробила, але що твоя робота – точно. Якщо ми на Місяці, значить, магістратуру пройшли і Гетьманат пропустив нас на наступний рівень. Це означає, що ти не тільки позбулася групи, але й настільки заплутала голову спостерігачам, що прямих претензій до тебе куратори пред'явити не наважилися. І все це мені дуже, дуже не до душі. Ти – злісна, некерована тварюка. Вважаєш себе вищою за правила і закони. Я у шоці. Ти зовсім не схожа на Міру, з якою ми познайомилися в горіховому гаї на абітурі. Неоліт тебе зламав...
Було видно, що на цьому місці вона втомилася. Або шлунку для перетравлення знадобилося занадто багато крові, і голові трохи не вистачило. Міра з цікавістю спостерігала, як викривальний запал програє битву ситій заціпенілості.
– Чому ти мовчиш?! – непослідовно обурилася Тетяна.
Міра знову розіграла миттєву пантоміму, зобразивши пальцями прищіпку на губах і витріщивши очі.
– Повинна бути межа! – зібравшись із силами, заявила Тетяна. – Межа, яку не можна перетинати. У тебе її немає. Таке враження, що заради влади ти можеш пожертвувати чим завгодно і ким завгодно. З цього випливає, що для тебе влада – не засіб, а мета. Але одержимих владою слід ізолювати від суспільства. З усіх психічних розладів властолюбство – найнебезпечніше. Страшніше за чуму і холеру. За сучасних засобів винищення можуть померти всі. Всі на планеті. Імунітет не допоможе. Харківський меморандум...
Вона знову замовкла, збираючись із силами і підшукуючи потрібні слова.
Мира пригубила чашку. «Чаї тут чудові, – подумала вона. – Це не хвойні голки в окропі заварювати…»
– Скажи хоч щось! – обурилася Таня.
– Можеш згадати, коли наша група зменшилася вдвічі?
Тетяна спохмурніла, але відповіла відразу:
– Другий семестр першого курсу. Сучасна історія міжнародних відносин. Після третьої лекції про європейські консультації з приводу війни в Україні половина курсу пішла з Гетьманату з твердим переконанням, що політика – лайно…
Вона не змогла стримати гримаси огиди.
– І я згодна з ними. Якби не ти, я б теж пішла. Це огидно!
Міра кивнула:
– Точно так само, як на перших курсах мединів студентам показують пологи з ускладненнями… профнепридатні повинні самі піти. Людина нікому не повірить, що вона не відповідає своїй мрії. Вона повинна зрозуміти це сама.
– І що?
– Гетьманат моделює ситуації, з якими політик щодня стикається. Ситуації, в яких совість – поганий порадник. Магістратура – лише полігон. Це не вибір між добрим і поганим. Це вибір між огидним і жахливим. Ми могли з першого дня зійти з дистанції. Досить було зайти в евакуаційний ангар і клацнути вмикачем. Могли зробити це вранці після того, як «лісовики» і «рибалки» заявилися з «вимушеною» вимогою. А могли залишитися і терпіти комуністів. За два тижні вони б зжерли наші запаси, потім посварилися, але ще до цього нас самих виставили б на вулицю. «Право сильного», а якщо хочеш заперечити, стань сильнішим...
Міра замовкла, прислухаючись.
Коридором хтось ішов. Легка, спортивна хода.
Міра подивилася на Таню, але та лише здивовано підняла брови. «Ну, звичайно, – подумала Міра. – Вона – чуйний емпат. Але щоб відчувати людину, її потрібно бачити...»
У дверному отворі з'явився молодий хлопець. Сяюча посмішка на засмаглому обличчі.
– Привіт, дівчата! – сказав парубок. – Я тут у вас в конференц-залі посиджу, не заперечуєте?

***

– Ти хто такий? – хижо запитала Міра.
– Степан, – назвав себе гість, анітрохи не збентежений крижаним прийомом. – Степан Марковський. Програміст і майстер по залізу, скільки себе пам'ятаю. Якщо негаразди з обладнанням, це до мене. Вітаю гостей станції невдах!
– Ми заперечуємо, – сказала Тетяна, встаючи. – І будемо дуже вдячні, якщо ви негайно підете.
На її обличчі читалася прикрість, що перервали важливу розмову.
Але Міра несподівано зацікавилася:
– Ні, зачекай. Сідай, – вона відсунулася на лавці, звільняючи йому місце. – І обґрунтуй, чому «станція невдах».
Хлопець не став дженджуритися: сів за стіл, без дозволу схопив вцілілий бутерброд і негайно засунув його в рот. Цілком.
Оскільки Тетяна стояла, вона взяла чисту чашку і налила йому чаю. Степан вдячно кивнув і зробив кілька ковтків. Закусив помідорами і потягнувся до другого бутерброда.
Міра демонстративно відсунула від нього таріль.
На його обурений погляд спокійно відповіла:
– Бутерброди за ціною питань. Перший був передплатою. Кредит вичерпано. Чому «станція невдах»?
Степан облизнув губи і старанно поводив язиком по яснах, виловлюючи залишки їжі. Потім зробив ще ковток і тільки тоді відповів:
– Якщо почитаєте біографію аборигенів нашого селища, то відповідь здасться очевидною. Плюс повне фіаско проекту століття. Реголіт нікому не потрібен. А в будівництво естакад вбухані трильйони євро. Тепер країни намагаються всучити рейкотрони одна одній. Так і будуть стояти величними пам'ятниками епохи. Як піраміди Хеопса. Через сто років вчені будуть ламати голови: за яким бісом предки цей мотлох будували?
Він подивився на таріль з рештою бутербродів, і Міра підштовхнула її ближче до нього.
Поки Степан жував наступну порцію, вона запитала:
– Тепер про невдах. Що не так з Бо-Бо?
– Лузер з лузерів! – невиразно, з набитим ротом пробурмотів Степан. – Двадцять років готувався до експедиції на Марс. Мав стартувати з третьою групою. Тепер, зрозуміло, не полетить і друга. А як виручати першу, ніхто не знає.
– Нам не зрозуміло, – сказала Тетяна, – у чому річ?
Вона не сіла за стіл. Так і стояла поруч з низкою кухонних приладів, ніби спостерігаючи за Степаном збоку. Напруги в ній не було, тому Міра вирішила, що гостю можна довіряти.
– А я вже наївся, – нахабно заявив Степан. – Чим тепер за відповіді будете платити?
– Орендою конференц-залу, – незворушно відповіла Міра. – Що не так з експедицією на Марс?
Степан поклав долоні на стіл і побарабанив по ньому пальцями.
– Тоді потрібно домовитися про ціну, – продемонстрував він «ділову хватку». – Скільки передбачається питань за дві години оренди? Потім мені на вахту...
– Десять хвилин, і можеш йти геть, – відповіла Міра.
– Один до дванадцяти? Згода! Питайте.
– Марс.
– Так, так… Марс. За графіком марсіанського проекту слідом за першою експедицією відправили обладнання для житлового комплексу: купол, регенератори, рекуператори і все таке. Екіпаж всього дві людини, корисне навантаження – сто двадцять тонн. Це життєзабезпечення марсіанської місії з трьох груп. Але ось біда: заклинило дросель паливопроводу двигуна. Поки все паливо не вигоріло, транспортник некеровано розганявся. Так що тепер він вже перетнув орбіту Марса і бадьоро прямує до поясу астероїдів. Якщо не вріжеться в Цереру, «потоне» в метані Юпітера. Другого такого комплексу немає. Вижити на Марсі тепер навіть двом експедиціям неможливо. Що вже говорити про третю. Що називається, «всі яйця в одному кошику», а на кошик наступив слон. Так що місію відкладено на десять років. Спочатку зроблять нове життєзабезпечення, потім дочекаються «зручної» диспозиції Земля-Марс, потім чекатимуть, поки життєзабезпечення долетить... Бо-Бо до цього часу стане стареньким...
– Зрозуміло, – перервала його Міра. – А що з втікаючим кораблем?
– У якому сенсі «що»? – здивувався Степан і кинув погляд на годинник. – Все, пташка відлетіла. З екіпажем Фароса можна поговорити, але вони небіжчики. Наздогнати їх ніхто не може, повернути вони теж не можуть. Тепер будуть летіти і ділитися враженнями до самої Церери або Юпітера… якщо, звичайно, не вирішать покінчити з невизначеністю нештатним шлюзуванням.
– Це як?
– Вакуумуванням легенів.
– Яка сумна історія, – не стрималася Тетяна.
– А що не так з Михайлом?
– Відлюдько пілот? А як ви гадаєте, що не так з пілотом, якому нікуди летіти? Хлопець – фанат одиночних польотів. Навмисно завербувався на Місяць, щоб «пасти» комбайни, віддаючись у космічній тиші медитації та роздумам. А зась! Спочатку він думав, що «пощастило»: збирався піднімати на орбіту лід і розвозити продукти по місячних станціях. Отож. Не для кота сало! Економісти вважали такий бізнес збитковим. Лід і картоплю простіше запускати з естакади. Ось і вийшло: контракт у нього є, а літати нікуди. Він навіть не може повернутися на навколоземні орбіти: ремонтувати супутники зв'язку. За контрактом йому ще рік пішки ходити. І зауважте, головне! – безполітний час вилучається зі стажу. Так що кожен день без польотів – для нього скрегіт зубів.
– А ви? – запитала Тетяна.
– Що я? – не зрозумів Степан.
– Ти сказав, що тут всі невдахи, – пояснила Міра. – У чому твоє нещастя?
Степан подивився на годинник і підвівся:
– А хіба не зрозуміло? У тому, що замість роботи доводиться гаяти життя з допитливим дівчиськом, – він широко посміхнувся своєму жарту. – Твої десять хвилин скінчилися, магістр. Готуй питання: завтра прийду в цей же час.
Він вийшов, а дівчата переглянулися.
– Ще одна мила людина? – про всяк випадок уточнила Міра.
– Ніякої загрози, – підтвердила Тетяна. – Помисли чисті, як сидіння унітазу після ретельного прибирання професійного клінінгу.
– Ти звернула увагу на засмагу?
– Вони всі підозріло засмаглі, – погодилася Тетяна. – Може, професійне захворювання? Сонячна радіація і все таке… Питати якось незручно. Раптом вони цього соромляться?
– Мені потрібна детальна інформація про кожного співробітника Станції, – заявила Міра. – Я займуся історією цього літниська, а ти підніми особисті справи. Якщо Місяць – це дійсно острів розбитих надій, то, можливо, нас сюди заслали не тільки для підготовки звіту.
– А розім'ятися не хочеш? – запитала Тетяна. – Я в захваті від фехтувального тренажера.
– Я бачила, – посміхнулася Міра. – Але те, що ти рубаєшся з роботом без шолома і амуніції, напружує. Не хочеться поповнювати список місцевих невдах твоїм ім'ям.
– Ще не зробили олівця для креслень робота, який розіб'є мені голову, – гордовито сказала Тетяна. І тут же зовсім іншим тоном додала. – Історія про космонавтів Шредінгера розбила мені серце. Ні живі – ні мертві. Який жах!..
– До речі про розбите серце. У тебе ще одне завдання: зв'яжися з медиком. Олена Гіцба. Дізнайся, що їй від нас потрібно. Отже, до обіду – Гіцба і особисті справи співробітників. Звички змінювати не будемо: обідаємо о дванадцятій, як завжди. Обміняємося враженнями... – Міра помітила, що Тетяна набурмосилася, і швидко додала: – і повернемося до моєї особистої справи. Повір, мені є що тобі відповісти...

***

Міра тільки раз заглянула до конференц-залу: переконалася, що Степан дійсно працює (величезний екран був розбитий на чотири сектори, в кожному з яких по-мультяшному гнулися графіки і «кипіли» послідовності символів і цифр), і влаштувалася на другій кухні – не хотіла заважати Тетяні.
Все, про що розповів Степан і на що обережно натякали Когут з Михайлом, підтвердилося: криза надвиробництва на Землі вбила гелієву енергетику фактично в зародку. У додаток дві катастрофи: жертви мінімальні, – слава Космосу, не Чорнобиль, – але осад на століття. Українську місячну станцію «врятував» льодовик і оранжерея. І, як наслідок, з усіх естакад повноцінно працювала тільки українська: виводила на місячну орбіту лід і розкидала по Місяцю овочі та фрукти. Вирощувати їх тут, на Місяці, виявилося дешевше, ніж піднімати з гравітаційного колодязя Землі.
Історія відкриття льодовика здалася буденною, навіть рутинною: вибухові роботи чорнової підготовки опор рейкотрона проходили разом з «прослуховуванням» пружних хвиль у місячній породі. Ця сейсморозвідка і виявила порожнини, заповнені речовиною з щільністю трохи менше тонни на кубічний метр. Буріння підтвердило поклади льоду. Почалася негайна розробка, причому значна частина льоду пішла на будівництво естакади: ідеальний будівельний матеріал в умовах вакууму і низької гравітації. Це дозволило зробити українську естакаду найдовшою і найпотужнішою. Що, втім, сьогодні виявилося зайвою надмірністю.
Коли Міра розглядала об'ємні карти порожнин з оранжереями на льодових покладах, до неї заглянула Тетяна.
– Гіцба покликала на медогляд, – сказала вона. – До обіду не чекай, мене відвезуть до стоматолога на іншу Станцію. Обіцяють відновити щелепу. Так що вечерятиму з новими зубами.
Міра кивнула, намагаючись не втратити інтересу до розвитку свого дослідження, але настрій зник: нахлинули спогади, від яких було неможливо відмахнутися. Видалення зуба в умовах неоліту було справою непростою, болісною і кривавою.
Міра ще кілька хвилин сиділа над схемами порожнин, намагаючись повернути відчуття повного занурення в історію розробки місячних надр, але нічого не виходило. Спогади нахлинули зі звуком, кольором і запахом. Вона ніби повернулася в світ простих, але жорстоких завдань, не вирішивши які вона могла або програти, або померти.
Зрозумівши, що без перерви не обійтися, Міра пішла до спортзалів. По дорозі, згадавши про Степана, заглянула до конференц-залу. Але він був порожній. Вона перевірила стіл, за яким Степан сидів: ні, цього разу відбитків масних долонь не було. Проте на підлозі лежали зім'яті вологі серветки.
«Порося», – подумала Міра і віднесла серветки в сміттєвий кошик на кухні. Підійшла до відсічних дверей, які вели з секції магістратури на основну частину Станції, до людей. Прислухалася до відчуттів: ні, бачити нікого не хотілося.
Тоді вона повернулася до спортзалів.
Постукавши кілька хвилин кулькою з пінг-понг автоматом, здивувалася: кулька летіла паралельно столу, не думаючи ні про які параболи. Надмірне закручування не допомагало: доводилося не стільки бити, скільки штовхати. «Так я набуду таких навичок, що на Землі про пінг-понг доведеться забути», – сердито подумала Міра і відклала ракетку.
«Невже це дійсно Місяць?»
У підсобці в шафі з інструментами відшукала рулетку, витягнула лінійку на один метр, зафіксувала її кінець магнітом на горизонтальній поперечині кросовера і похитала конструкцію. Вийшло чудово: важка рулетка дозволяла знехтувати опором повітря, а магніт міцно утримував кінець лінійки. Маятник здавався гнучким, стійким і надійним.
Принесла планшет, знову розгойдала маятник, запустила секундомір і відрахувала десять коливань. Потім повторила вимірювання кілька разів. Період коливань вийшов дуже близьким до п'яти. «П'ять секунд? – подумала Міра і швидко поділила два π на п'ятірку і піднесла до квадрата. – Один-п'ять-вісім. Дуже схоже на «один і шість». Виходить, не обдурили. Це дійсно дуже близько до прискорення вільного падіння на Місяці».
Повеселішавши, повернула магніт і рулетку на місце і продовжила обхід.
Пружинні тренажери сподобалися більше, ніж столи для пінг-понгу: груди, спина, ноги. Широкий кросовер і стійка для біцепса. Все дуже міцне і професійне. «Тут дійсно можна зайнятися бодібілдингом! Рівень Лариси Рейс, звичайно, недосяжний, але до обладнання претензій немає».
Нарешті підійшла до фехтувального робота і була вражена: дуже серйозна конструкція. І небезпечна. Робот рухався по доріжці на рейках, отже, міг не тільки захищатися, але і нападати. Мішень спочивала на гнучкому стрижні. Завдання просте: нанести удар або вколоти. Але для захисту «серця» робот використовував чотири «руки», озброєні міцними смугами металу.
Міра оглянула «клинки»: край був обрезинений. Порізи виключалися, але прямий удар по шиї або руці запросто міг відправити на ліжко в лазареті.
Вона підійшла до шаф зі зброєю: шаблі, рапіри, катани. Рукояті бочкоподібні, рифлені, з полімерним покриттям: зручні для руки і не ковзають з долоні. Міра підібрала відповідну вагу, покрутила, щоб перевірити балансування, але запустити автомат не наважилася. Холодна зброя входила до списку обов'язкових курсів Гетьманату, але для Міри завжди здавалася чимось ляльковим, театральним. У справжньому бою супротивника простіше пристрелити або рознести на шматки гранатою, ніж рубати йому голову.
У борцівському залі Міра все-таки запустила голема. І отримала півгодини насолоди відпрацьовуючи задушення. На максимум реакцію робота Міра не ставила, але і на середній виходило цілком життєво. Під кінець вона жваво покидала голема через стегно і «кочергою»: гучні удари важкого тіла об жорсткі мати луною розносилися по коридору, наповнюючи поверх життям і енергією.
Душова кабінка знову повернула зневіру: маленька, тісна. Масажні струмені гарячої води швидше засмутили, ніж порадували. Замість рушника та ж кабінка, тільки з дюз гаряче повітря, а не вода. Втім, з душу вона вийшла з дивним відчуттям спокою і миру. «Космічна шкіра» порадувала теплом і сухістю. Як виявилося, після зняття в ній запускалися хімічні процеси стерилізації. Так що прання новий одяг не потребував.
На кухні випила томатного соку і доїла залишки сніданку. Готувати обід не стала. Вирішила дочекатися Тетяну, щоб разом повечеряти.
Тетяна. Зуб. Настрій знову став межовим: не добре – не погано. Сувора рівновага обставин, які якщо не вб'ють, то скалічать, і готовності людини реагувати на ці обставини.
Коли Тетяна вперше застогнала від болю, вони ще сподівалися, що все вляжеться, пройде. Але на третій день вимушеної дієти стало зрозуміло: або бігом до евакопункту, або щось робити. На превеликий жаль Міри, вона знала, що робити і як. У перший місяць після висадки вона знайшла гриби на торфовищі і, випробувавши на собі кілька мікродоз, зрозуміла, що гриби містять псилоцибін. Про застосування як знеболювального засобу вона тоді не думала. Весь третій курс в рамках факультативу з хімії вона займалася психоделіками рослинного походження. І відчувала себе досить впевнено, щоб перетворити псилоцибін на зброю: з потужним, але нешкідливим дозуванням, і протиотрутою, здатною вивести людину з тріпу на будь-якій фазі поширення токсинів в крові.
Так що дрібка порошку з сушених грибів, третина чашки окропу і точне знання, які частини гриба слід використовувати, послужили надійною анестезією, яка дозволила Тетяні говорити, але мало що розуміти і відчувати. Вирвати хворий зуб виявилося простіше, ніж думалося. Для цього знадобилося коротке шило з міцним сталевим шипом, який вдалося просунути між коренями, відсунувши ясна, і одним рішучим рухом «висмикнути» премоляр з щелепи.
Зупинити кров вдалося досить швидко накладенням компресу з кропиви. Після повернення до реальності Тетяна ще добу міняла тампони на зубах, а наступного дня без болю поїла. На третій день після операції вона остаточно прийшла до тями і розплакалася. Їй дуже не хотілося програвати. Як і всім, хто зважився на це нелюдське випробування.
«Таня знає про гриби, – подумала Міра. – Знає, що моєї компетенції достатньо для сублімації псилоцибіну, його точного дозування і контролю «ефекту» протиотрутою. Не дивно, що вона не сумнівається в моїй причетності до евакуації конкурентів. Питання в тому, що саме вона розповість дантисту, і що потім дантист розповість Когуту. А Когут, відповідно, передасть інформацію Гетьманатові. Там складуть два і два, і зрозуміють, що я не тільки знищила групу, але й підставила Ладку під підозри. Прикро, я погоріла на другий день після перемоги. Дискваліфікація і вовчий квиток на всі види громадських занять».
На її подив, сумні прогнози не засмучували. Навпаки, ймовірність заборони на соціальні роботи чомусь надихала бадьорість і позитив. Як ясне ранкове небо перед сходом після важкої ночі. І начебто повинна падати з ніг від втоми, а насправді сповнена адреналіну і щаслива, що побачила наступний день.
Вона повернулася на «свою» кухню і втупилася в екран з тримірним зображенням галереї оранжерей.
«З іншого боку, якщо вони вирощують з нас професійних негідників, – а як ще назвати посаду президента? – то я практикою довела свою профпридатність. Президент – це влада. Якщо студент легким помахом руки зносить з дошки конкурентів… – гриби і спецрозділи хімії, хто б міг подумати! – то це і є докторська дисертація без будь-яких звітів і захистів. Зрештою, обидві команди приперлися з ультиматумом і наполягали на «праві сильного». Я зіграла за їхніми правилами і виявилася сильнішою. Якщо опонент хоче тебе зарізати ножем, а у тебе шабля, якою ти володієш досконало, то, напевно, нерозумно відмовлятися від шаблі тільки тому, що твоя перевага безумовна і очевидна. Життя – це не спорт. У спорті вагадані правила, щоб «процес» зробити видовищним, а спортсменів залишити живими для наступних змагань. Але в житті цікавить тільки результат: з їжею ти і в теплі, або холодний і під снігом...»
Вона спіймала себе на тому, що, як і раніше, витріщається на екран монітора. «Станція бідолашних невдах... нас вчили ставитися до обставин, як до пазлів: або складаєш малюнок і перемагаєш, або так і лишаєшся зі шматками кольорового паперу, навіть не зрозумівши, що пройшов повз золоту жилу. Що можна скласти з уламків розбитих доль, оранжереї, льодовика, верфі і нікому непотрібного рейкотрона? А ще є Марс і космічний корабель Фарос, який інерція забирає до поясу астероїдів...»
Міра знизала плечима. Для синтезу дуже мало даних. Вона тільки приступила до аналізу. Нерозумно чекати від себе рішень, якщо навіть не знаєш, до якої галузі науки відноситься завдання.

***

Тетяна, на диво, наробила дурниць. Прийшла пізно, Міра вже збиралася шукати Когута, щоб з'ясувати, чи не сталося чогось. Прийшла не одна. Двоє хлопців: Михайло і худорлявий коротун, який весь час переминався біля дверей, ніби в безперервному пошуку опори.
– Це Юрій, – представила його Тетяна. – Мій стоматолог.
Дантист поважно вклонився, відкриваючи рожеву залисину на тімені. А Міра перевела погляд з нього на Михайла, який тут же спробував зробити крок назад через відсічні двері.
Тетяна вчепилася в нього і повернула назад.
– Юрій хоче запитати тебе, як ти виривала мені зуба. А Міха повинен відвезти його назад. Тому він тут з нами посидить.
Оскільки всі поки що стояли, Міра вирішила уточнити:
– Посидить?
Тетяна, не відпускаючи руку Михайла, кинулася на кухню. Юрій пішов сам. Тож Мірі не лишалося, як піти за ними.
На кухні Тетяна заходилася готувати частування: увімкнула чайник, кавоварку, дістала з морозилки піцу і закинула її в мікрохвильову піч.
Двома годинами раніше Міра вже розібралася з цим «фокусом»: мікрочіп в піддоні піци перед тим, як згоріти під мікрохвильовим випромінюванням, встигав повідомити пічці про вміст упаковки і спосіб її зберігання. Програма спершу швидко розморожувала, а потім ніжно готувала. Так що їжа на виході не відрізнялася від свіжої. Незрозумілим було інше: якого біса Танька так дивно поводиться? Тупе неінформативне сокотіння перед вродливими кавалерами: «а-ля блондинка в овуляції» їй абсолютно не властиво...
– Поки летіли, Міха зробив мені пропозицію... – базікала Танька.
– Так швидко? – здивувалася Міра.
– Ні-ні! – в розпачі замахав руками Михайло. – Пропозиція вивчитися на пілота.
– А ти про що подумала, подруго? – запитала Тетяна і розсміялася вимученим нещирим сміхом.
Тоді-то Міра і зрозуміла.
І розлютилася.
Худий морщинчастий чоловік становив неабияку небезпеку. У Тетяни немає іншої можливості попередити про загрозу, крім розіграшу цієї блюзнирської оперети.
Міра відчула, як темніє в очах. Цей вирод пришов з перевіркою в її печеру. Буде про щось питати, випитувати, а їй, отже, потрібно викручуватися і брехати? Що б що? Щоб тягнути лямку відмінниці, відвойовуючи у природи вищі атестаційні оцінки? Вона раптом зрозуміла, що хоче його вбити. Ось просто тут. Зараз!
Відчайдушний крик Тетяни привів Міру до тями. Танька примудрилася перекинути чашку з окропом собі на руку. Опіклася, звичайно. «Прокляття! Виходить, вона в усьому права, – з каяттям подумала Міра. – У неоліті зі мною дійсно щось сталося. Згорів якийсь запобіжник... Загубилося щось важливе, без чого цивілізована людина при найменшій небезпеці перетворюється на дикуна...»
– У кожному приміщенні є аптечка, – сказав Михайло, діловито обприскуючи опік білою, пухнастою піною. – Через півгодини змиєш, і рука буде як нова...
– Вам потрібно бути обережнішою, – з співчуттям сказав Юрій.
Міра заспокоїла подих, взяла ніж (Тетяна підійшла ближче) і нарізала скибочки піци.
– Налягайте, – рівним голосом запропонувала вона і зраділа, що говорить з втомленим роздратуванням, не виходячи з образу господині, незадоволеної візитом гостей, що прийшли надто пізно.
Михайло з полегшенням сів навпроти неї, а Юрій вправно підчепив виделкою шматок піци і перетягнув на свою тарілку.
Тетяна цілком природно поохала ще кілька хвилин, її стримано втішили («до весілля заживе»), потім віддали належне піці, потім на столі з'явилося вино, потім знову піца... І тільки через півгодини розмови ні про що, Михайло раптом запитав:
– Розумію, що це пуста цікавість, але не можу втриматися, вибачте. Як це: вчитися на президента?
Міра подивилася на Тетяну. Та посміхнулася і заохочувально кивнула.
– Якщо коротко, то жахливо, – чесно відповіла Міра. – А якщо трохи довше, то страшенно цікаво, але кожну хвилину навчання допускаєш, що безцінну молодість витрачаєш даремно.
– Обґрунтуй! – невміло зображуючи захмелілого, вимагав Юрій.
Міра вперше подивилася йому прямо в очі і не здивувалася їх тверезості. Його не можна було назвати ворогом. Звичайна людина, яка сумлінно виконує свою роботу. І в тому, що сьогодні їх інтереси конфліктували, звинувачувати можна було кого завгодно, але не його.
– Ми закінчили навчання, – сказала Міра. – Я тут, а значить, домоглася свого. Можливо, дадуть диплом, і я стану президентом запасу. Присвоять статус посади: «мир», «криза» або «війна». Час від часу будуть кликати на ток-шоу, де я з розумним виглядом буду розмірковувати про поточні проблеми країни і заробляти прихильність глядачів, щоб коли обставини зажадають моєї особистої участі в улагодженні державних проблем, народ знав, за кого голосує.
Вона замовкла, вперше по-справжньому збираючись з думками.
– Поки що не бачу нічого жахливого, – невпевнено підтримав Михайло.
– Жахливо те, що тут, на фініші, я бачу безглуздість витрачених років. Мені огидна відповідальність, ненависна увага… я хочу бути якнайдалі від влади і від людей… За час навчання я зрозуміла, що політика – це історія компромісів, які не відрізняються від зради. Я не хочу мати до цього ніякого відношення.
– Ти більше не хочеш бути президентом? – уточнив Юрій.
– Ні, не хочу, – вирвалося у Міри.
І раптом вона зрозуміла, що сказала правду. Міра обережно поплямкала губами, намагаючись за смаком визначити, чи не підсипали їй чогось, бо знову відчула наближення істерики.
– Я пам'ятаю абітурієнтів, пам'ятаю божевільний конкурс, а потім бачила, як з року в рік зникають хороші, добрі люди. А ті, хто дістався до магістратури, виявилися негідниками. Я щаслива, що вони зійшли з дистанції, тому що вони ТАК збиралися виправляти власні помилки, що керівництво країни – останнє місце, де я хотіла б їх бачити. І я не можу зрозуміти: як вийшло, що з тисяч і тисяч молодих людей, яких я обійшла при вступі, а потім у навчанні, залишилися тільки ми з Тетяною, але нам обом влада огидна!
– Ну, може саме це і потрібно від посадовців вищого рангу? – припустив Юрій. – При владі повинні перебувати люди, байдужі до її спокус. З імунітетом до слави, лестощів і почестей. Щоб працювати, а не красти. І все ваше навчання було підпорядковане цій меті. А якщо так, то віват вчителям!
Він жартома підняв келих з вином, і Тетяна його негайно підтримала. Через мить підняв свій келих Михайло, Мірі здалося безглуздим залишатися осторонь, і свій келих вона підняла теж.
– Дякую за відвертість, – сказав Михайло. – Я все це уявляв якось інакше.
Міра знизала плечима:
– Як є.
– І що ж далі? – поцікавився Юрій. – Гетьманат прищепив вам ідіосинкразію до влади. Чим збираєтеся займатися?
– Не знаю, – зізналася Міра. – Може, для цього і відправили на Місяць. Щоб тут мали подумати…
– Можу зробити вас пілотами, – нагадав Михайло.
– Точно! Мірко, давай станемо пілотами! – Тетяна заплескала в долоні, і підсохла піна розлетілася по кімнаті невагомими сніжинками.
– Пора мити руки, – посміхаючись сказав Михайло, і повернувся до Міри: – У мене сертифікат інструктора, через два тижні лекцій і тренувань прийму у вас залік, і ви зможете оформити перший самостійний виліт. Як налітаєте тисячу навчальних годин, зможете отримати допуск для роботи в космосі.
Тетяна пішла до раковини, а Міра з подивом почала міркувати, навіщо вона зіграла у відвертість з чужими людьми.
– У мене питання простіше, – посміхаючись сказав Юрій. – Виключно професійний інтерес: як вам вдалося так чисто видалити зуб?
Міра безтурботно махнула рукою:
– Лише затуплене шило і обставина: «крім мене нікому».
– Затуплене шило?
– Я затупила шило об річкову гальку. Боялася поранити щоку зсередини, коли просуну шило між зубом і яснами.
– Вам доводилося раніше робити такі операції?
– Ні, – коротко відповіла Міра.
З усього було видно, що питання Юрія її почали втомлювати.
– Ви, звичайно, виглядаєте міцною, – обережно зауважив Юрій. – Але не настільки, щоб утримати людину, якій видаляють зуб без анестезії. Пацієнти навіть після знеболюючих «підстрибують», поранення ротової порожнини неминучі...
– Я зробила анестезію, – сказала Міра. – Варила псилоцибін з грибів. Цим же зіллям приспала однокурсників, коли вони прийшли відібрати у нас барліг, бо почали мерзнути у своїх оселях. Приспала і відвела до евакопункту.
– Напевно, це було ризиковано для їхнього здоров'я? – невимушено запитав Юрій.
– Не більш ризиковано, ніж переходити дорогу. Здала на відмінно факультатив зі спецглав органічної хімії, плюс вроджена вправність з числами: так що дозування гарантоване. Я винесла комуністів з неоліту, зруйнувала свою кар'єру і, що найголовніше, анітрохи про це не шкодую.
– Але у вас не було ваг! – запротестував Юрій. – Яке ж могло бути дозування?
– Об'ємне. Знаючи щільність і бачачи об'єм, я завжди знала вагову складову. Крім того, всі варіанти я випробовувала на собі. Протиотруту теж. Коли я вела їх до евакопункту, я точно знала, скільки часу вони просплять, і що алергії на псилоцибін у них немає. Я можу довести будь-якому хіміку-травнику, що загрози здоров'ю не було.
Міра помітила, що Тетяна сидить поруч, взяла її руку і придивилася: звичайна рожева шкіра. Ніяких слідів опіку. Повернулася до Михайла:
– Ви запропонували вчитися на пілота, щоб не втрачати стаж, чи як привід, щоб частіше нас бачити?
– І те, і інше, – сказав чесний Михайло. – Тільки не «вас», я хочу частіше бачити Таню. А вас, Міра, я просто боюся. Чомусь весь час здається, що ви хочете когось вбити.
Міру насторожила його щирість, але вона не подала вигляду:
– Найкращий спосіб ізоляції – одиночний космічний політ. Коли вилітаємо, інструкторе?
Михайло похитав головою:
– Ні, це так не працює. Насамперед вам потрібно написати наказ по Станції і затвердити його у Бо-Бо.
– А потім?
– Як тільки він підпише, два-три дні присвятимо теорії. Потім кілька днів на симуляторі. І тільки якщо і коли я побачу, що базові дії з управління шатлом ви виконуєте рефлекторно, не замислюючись, приступимо до практичних занять. Тоді і полетимо. Не раніше.

***

– Якого біса ти йому все розповіла? – накинулася на Міру Тетяна, ледь за гостями зачинилися відсічні двері.
Міра безнадійно махнула рукою. День видався довгим і виснажливим. Дуже не хотілося знову щось пояснювати і доводити.
– Дякую за окріп. Я була сама не своя від злості. Ти не тільки їх відволікла, але й привела мене до тями. І вибач, будь ласка, за руку.
– Не ухиляйся від питання! – сказала грізна Тетяна. – Чому ти їм все розповіла?
– Найпростіше пояснення – сироватка правди. Коли Юрій тягнувся за піцою, він цілком міг щось підсипати. Зрештою, вони всього лише повторили мій трюк. І чесність Михайла підтверджує це припущення.
– Не подобається, – похитала головою Таня. – Є пояснення складніше?
– Тому що вони і так це все знали. Забрали нас з неоліту тільки для того, щоб взяти проби крові. І не сумнівайся, що через годину після аналізу вони вже знали, у кого в крові найменше псилоцибіну. Тому Ладку залишили, а нас виштовхнули на Місяць. Щоб у тих, хто програв, не було можливості звести з нами рахунки. Тому і розповіла, щоб відчепилися. І, знаєш, буду щаслива, якщо нас з тобою відрахують. Ти цілком права: присвятити життя налагодженню мільйонів доль, щоб через п'ять років президентського терміну половина населення тебе ненавиділа, а інша половина зневажала – убога затія. Давай спершу доведемо людям, що можемо налагодити власне життя. А після цього, якщо вийде, подумаємо і про них.
– Що за фантазії? – «надулася» Янка. – Чому це половина ненавидить, а інша зневажає?
Міра знизала плечима:
– Одна половина ненавидить за сам факт дій, інша зневажає за те, що діяла не настільки рішуче, як їм би хотілося. І чим доленосніші дії, тим тихіше і тонше прошарок між першими і другими. Завжди так.
– Все одно дивно, – сказала Тетяна, витираючи і ставлячи на місце келихи. – Я була впевнена, що ти мені нічого не розповіси. А шпигуну Гетьманату виклала все, як на сповіді.
– Чому ти дивуєшся? Ти виявилася абсолютно права: таких, як я, не можна підпускати до влади. Щось у мені зламалося. Готовність йти по трупах зашкалює.
Вони трохи помовчали, а потім Танька хвалькувато сказала:
– Ти ще мого зуба не бачила!
Вона відтягнула губу і оголила перед очима Міри зуби: щільний паркан без пропусків, голлівудська посмішка...
– Дивись-но, за кольором повна схожість, – захопилася Міра.
– Ти що, недобачаешь? – образилася Тетяна. – Уважно дивися.
Міра придивилася і не стрималася:
– Ого!
На новому зубі чітко виділялося срібне гравіювання: вузький серп старіючого Місяця.
– Ще б зірочку домалювали і могла б в Ірані кар'єру зробити, – пожартувала Міра.
– Тільки не в Ірані. Там тіток в уряді, як у дурня фантиків. І всі такі злі, що краще ніч з гієнами, ніж година в Меджлісі.
– Тоді Пакистан. Вони Кашмір Індії віддали. Наймиліші люди. Краще мріяти про майбутнє, ніж плакати за минулим.
– До речі, про майбутнє. Ти дійсно збираєшся брати уроки у Михайла? – запитала Тетяна. – Або небезпечні фантазії – побічний ефект зілля, яке підсипав Юрій?
Міра з подивом подивилася на подругу:
– Ти знаєш, скільки коштує навчання пілота? В Українському космічному агентстві черга розписана на роки вперед. Що може перешкодити можливості за державний рахунок і без черги придбати цікаву спеціальність?
– Конфлікт інтересів? – підказала Тетяна.
– Ми вже не кандидати, – відмахнулася Міра. – Вважай, я погодилася з тобою. До біса Адміністрацію, до біса політику. І Гетьманат туди ж, до біса. Тепер, поки є можливість, давай хоч якось компенсуємо роки навчання витрачені на міражі.
– Це мене теж турбує, – кивнула Тетяна. – Ти можеш уявити купу бабла, яке Держава витратила на наше навчання? Але в підсумку, весь курс відсіявся. Весь! До єдиної людини. Приголомшливо. Колосальний конкурс, лютий відсів, але на виході тільки сірий пісок, жодного проблиску золота.
Міра похитала головою:
– Якщо ми самі зрозуміли, що профнепридатні, то врятували Україну від ще більших збитків, ніж витрати на наше навчання. Але ти підказала цікаве дослідження: давай дізнаємося долю всіх відсіяних. Гнат, Гладкий, Анатолій... Сама можеш назвати десяток імен, які з різних причин зійшли з дистанції. Яка у них доля? Де працюють? Чим дихають?
Тетяна невпевнено поводила пальчиком по столу:
– А як же «залишай дупу в минулому»? Пропонуєш порушити основний принцип Хакуна-Матата?
– Основний принцип: «не переймайся минулим, яке не можна змінити, і майбутнім, яке не можна передбачити». Пропоную робити те, що можемо, для свого щастя і задоволення. Поки у нас статус кандидатів в Адміністрацію, нашого допуску вистачить, щоб відшукати всіх і з усіма зв'язатися, де б вони не працювали.
– Ще один конфлікт інтересів, – підбила підсумок Тетяна. – Ми збираємося використовувати службове становище в особистих цілях...
– Ми збираємося писати звіт, – нагадала Міра. – Тема звіту: магістратура. Ось і давай проведемо дослідження долі студентів нашого курсу. Я тобі дам секретну пару логін-пароль для доступу до бази даних. Ти ж не будеш сперечатися, що таке дослідження може зацікавити наших кураторів?
– Куратори самі можуть відстежувати долю колишніх студентів.
– Але нам про це нічого невідомо! Внутрішній аудит ще нікому не завадив. Давай перевіримо, наскільки успішно наші однокурсники зуміли афіліюватися в суспільстві. Якщо успіху немає, то Гетьманат руйнує долі і розтрачує гроші платників податків. І потрібно змінювати систему. Але якщо успіх є хоча б у половині випадків, то можна тільки повторити тост Юрія: «віват вчителям»!
Вона пошукала поглядом, що можна було б підняти в салюті, але стіл виявився чистим. Довелося обмежитися підняттям долоні. Що, втім, Тетяна підтримала.
– Переконала. Проти аудиту заперечень немає. Спати?
Міра негативно похитала головою:
– Ні. У нас залишилося ще одне питання.
– Але розбір твоєї особистої справи вже не актуальний, – сказала Тетяна. – Ти сама все розповіла Юрію, а я була поруч.
– Ні, – повторила Міра. – У тебе було завдання на сьогодні скласти уявлення про особовий склад Станції. Завтра прийде Марковський. Не хотілося б витрачати десять хвилин на те, що можна дізнатися з відкритого доступу.
– Ти не дивишся у пошту? – поблажливо відповіла Яна. – Ще вдень відправила.
Міра відразу пересіла до терміналу. Серед купи привітань друзів і знайомих швидко знайшлося повідомлення Тетяни. Міра відкрила його і пробігла поглядом по рядках.
– Ого! Тут всі представники померлого в минулому столітті Радянського Союзу... хай йому домовина залізобетоном. Білоруси, адиги, литовці, естонці... «наших» приблизно третина...
– Не всі! – похитала головою Яна
– І слава Космосу! – сказала Міра, і дівчата розсміялися.
– Іди, лягай, – дозволила Міра. – День вийшов насиченим.
– А ти?
– Трохи помедитую над твоїм звітом і теж ляжу. Поки що нічого конкретного, але чомусь враження, що пазли потроху складаються.

День ТРЕТІЙ

До самого сніданку дівчата не бачилися, але добре чули одна одну. До Міри доносився дзвін металу, а Тетяна прислухалася до важких, гучних звуків падіння голема, яким Міра навчилася вибивати пил з татамі.
Після обов'язкового душу харчувалися бутербродами, не забувши приготувати порцію для Марковського.
Степан прийшов у призначений час. Він прийняв частування кивком, але без подяки, і спокійно вислухав питання.
– Перспектив у цієї діри ніяких, – заявив він, сито віддуваючись. – До того часу, як економіка стабілізується, енергетики вигадають щось нове, і реголіт більше ніколи не знадобиться. Наукові роботи теж нудні й одноманітні: обсерваторія, астрофізика, селенологія... Виробництво? Відправляємо лід на орбіту. Там з нього роблять одномісні крейсери...
– Одномісні? – здивувалася Янка.
– Чим тоді крейсер відрізняється від шатла? – запитала Міра.
Степан подивився на неї з подивом:
– Дуже небезпечно не знати світу, в якому живеш. Я розумію, що вас з неоліту прямо на Місячну базу, але хоч базовий інструктаж вам могли б дати?
– За контрактом у тебе немає можливості задавати питання, – з кам'яним обличчям сказала Міра.
– Крейсер – це жорстке зчеплення кемпера з тягачем. Кемпер, він же льодяник – це льодова бульбашка з мікробіосферою. Зовнішній діаметр десять метрів, внутрішній – шість. Але не варто спокушатися: весь внутрішній простір забитий паливними баками, запасним двигуном, системами життєзабезпечення і центрифугою, щоб скелет людини передчасно не висипався. Так що в центральному відсіку можна сидіти, але не потанцюєш. Кемпер – це просто місце для життя. Кемпер завжди на орбіті або на маршруті. Шатл або на кемпері, або на поверхні цілі, або десь між першим і другим. Навідь досвідчений пілот, який із заплющеними очима саджає шатл на бублик, не одразу наважиться саджати кемпер на Місяць. Але жоден пілот не підніме кемпер з Місяця: оболонка трісне.
– Бублик? – зацікавилася Янка.
– Бублик! Обарінок. Мегадирижабль, з якого стартують у космос шатли. Таке враження, що ви не іспити у Патагонії складали, а народилися там. Що таке Інтернет вам теж розповісти?
– Ми просто незнайомі з космічним арго, – примирливо обізвалася Міра. – Ви зупинилася на різниці кемпер-шатл…
– Кемпер схожий на м'яч, шатл – на кошик. Шатл – це двигун кемпера, кемпер – це житло для пілота. Коли вони з'єднуються, виходить крейсер з двигуном і житлом для пілота. Досить? Або ще накидати?
– Тоді що таке Фарос?
– Вантажівка. Величезний космічний корабель під зав'язку набитий обладнанням на сто мільярдів євро. Енергоозброєність десяти крейсерів. Продовжувати?
– Досить, – погодилася Міра. – Повернемося до досліджень. Невже нічого цікавого?
– Є! – пожвавився Степан. – Є таке. Хомичі! Влад і Вілена. З цією парочкою вам буде цікаво познайомитися: чоловік і дружина, обоє з докторським ступенем, фанати глибинного буріння. Мріють обміняти частину конденсаторів рейкотрону на бурильну установку і пробурити пару кілометрів з нижньої галереї наших підземних… підмісячних? – поверхів.
– Але це ж розбирати естакаду!
Степан безтурботно махнув рукою:
– Гігантоманією всі давно перехворіли. Сьогодні можна без жодних збитків розібрати половину рейкотрона, і ніхто цього не помітить.
– Чому ж досі не обміняли?
– Бо-Бо все ще сподівається на диво. Але це, звичайно, мрії і фантазії. Хоча я особисто його сподіванням співчуваю…
– Мені б хотілося повернутися до вчорашнього питання, – сказала Міра. – Епос про невдах. Ми зупинилися на вас.
– Начебто відповів.
– Начебто ні, – заперечила Міра. – У договір оренди я змушена додати пункт про коректність відповіді. Жарти не приймаються.
– У договорі оренди немає пункту про можливість змін і доповнень, – незадоволено сказав Степан.
– Ага, – кивнула Міра. – Терміну дії там теж немає. Можемо вважати його розірваним з цієї хвилини.
Він почервонів, і це зробило його засмагле обличчя майже чорним. Тетяна не змогла стримати посмішки. Міра, втім, теж.
– Мені радили з вами не зв'язуватися, – пробурмотів Марковський. – Дурень, що не послухав...
Він відсунув тарілку з залишками бутерброда, чомусь подивився на свої руки, потім склав їх на грудях.
– Ваша бере. Починайте. На чому ми там зупинилися?
– На вас. Чому ви вважаєте себе невдахою?
Хвилину він мовчав, кусав губи і переводив погляд з Міри на Яну і назад. Міра вже хотіла запропонувати запустити шаховий годинник, щоб хвилини роздумів не зараховувалися як час відповіді. Але він все-таки відкрив рота:
– Тому що я – володар орбіт і маршрутів. Кращий дизайнер траєкторій. І це не хвастощі. Не сумніваюся, що ви вже переглянули особисті справи співробітників Станції і знаєте мій рейтинг серед штурманів космічної навігації. І я змушений сидіти тут, у цій дірі, і розраховувати запуски буряка і капусти з нашої естакади, щоб годувати кілька тисяч дурнів, які просто охороняють морально застаріле обладнання! І я не можу втекти, бо контракт! Бо ще два роки страждань! Виконую «ліві» розрахунки для чужих запусків за безцінь. І постійно тремчу, що Шериф дізнається і оштрафує додаванням часу до терміну зобов'язань. За що? Що я такого наробив?! – він застогнав і сховав обличчя в стіл, обхопивши голову руками.
– Оце справи… – сказала Яна. – Та тут просто трагедія!
– Вам смішно? – вимучено запитав Степан, не піднімаючи голови.
– Ні, ми вражені вашими епічними тортурами, – глузливо сказала Міра. – На сьогодні достатньо. Можете йти до своєї халтури. Якщо Шериф дізнається, я буду на вашому боці.

***

– Що тепер? – запитала Яна, коли Степан вийшов.
– Я напишу свій перший наказ про наше навчання на пілотів і подивлюся, як ця система працює: узгодження з Шерифом, передача наказу виконавцю і все таке… А ти займися парочкою недобурильщиків. Схоже на глухий кут у зв'язку з відсутністю політичної волі. Такому нас вчили. Може й справді, можна розкрутити щось епічне. Перевір, коли і хто бурив, на скільки метрів. І взагалі, на біса це буріння потрібно. Поки я бачу суто академічну цікавість, але, раптом ми побачимо гроші.
Яна запустила термінал кухні, і Мірі довелося шукати інше місце для занять. Але спершу вона навшпиньки прокралася до конференц-залу. Степан її не помітив. Величезний екран був порожнім, тільки в правому нижньому кутку було видно, як він набирає якийсь текст.
«Лист другу або скарги щоденнику... – подумала Міра. – У будь-якому разі, краще не турбувати».

***

Після сніданку час плив у спокійному, робочому режимі. Бо-Бо наказ затвердив майже миттєво. Між відправленням наказу і отриманням відповіді з темою «Затверджено» минуло не більше хвилини. Миру це насторожило: «радий відправити нас подалі, щоб не плуталися під ногами»?
Михайло прийняв наказ з натхненням, але обмежився посиланнями на симулятори та навчальні програми, які, на його думку, найкраще готують людей до космонавтів. Міра не погоджувалася з таким підходом. І, на відміну від Шерифа, Михайло був не тим щабелем керівництва, з яким слід було поводитися, як з гранатою.
Вона знайшла в розділі «часті питання» підказки, як зв'язатися зі співробітником Станції, не виходячи зі свого кабінету (набираєш ім'я, відразу висвічується, в якому приміщенні знаходиться співробітник, а далі просто надіслати виклик в це приміщення).
– Тільки посилання? – неприязно запитала Міра. – Хоча б вступна лекція, пара напутніх слів? Могли б показати свій космічний тарантас, щоб я могла зрозуміти, до чого готуватися...
– Ви – магістри, – спокійно нагадав Михайло. – Усі ваші вступні закінчилися на першому курсі. Шатл ваша подруга бачила, а ваша поведінка не сприяє особистим контактам. Про що вчора я вам прямо сказав. Завантажте на комп'ютер симулятор, посилання я вам дав. Кербач корисний не тільки початковцям-юзерам, але й просунутим пілотам...
Міра звично пропустила повз вуха нарікання на свою поведінку, але звернула увагу на нове слово:
– «Кербач»?
– Kerbal Space Program… Так. Гаразд. Якщо ви наполягаєте, то я потерплю. Можу підійти до вашого блоку через півгодини і відвести на злітний майданчик. Обіцяю відповісти на всі питання щодо конструкції «космічного тарантаса», а заодно проведу екскурсію по Станції. Влаштовує?
Міра погодилася, що «влаштовує», і відключилася.
Одразу набрала Тетяну і запитала, наскільки могла, офіційно:
– Тетяна Вікторівна?
– Так, пані трамп іх трампів, – розсміялася Янка. – Що, в біса, тобі потрібно?
– Розкрутила Міху на екскурсію. Ти з нами?
– Звісно, – з посмішкою відповіла Тетяна. – Хіба я можу залишити тебе наодинці з нульовими ботанами?
– Тоді через півгодини біля виходу з поверху.
– Зрозуміла, – сказала Янка і відключилася
Міра замислилася. Тепер її зацікавив факт, що система знала точне місцезнаходження кожного співробітника Станції.
«Комбінезон?»
Вона набрала питання на терміналі і отримала бездонний файл з описом функцій і можливостей її «гідрокостюма».
Розуміючи, що за півгодини не встигне, вона побіжно переглянула зміст, зупиняючись на резюме, опускаючи подробиці.
Так, мікромізок костюма щосекунди передавав головному процесору Станції точне (до метра) положення людини. Разом з локацією процесор отримував всі функціональні показники власника костюма: ЕКГ, ЕЕГ, дихання, склад крові та сечі.
Останні аналізи поставили Міру в глухий кут: вчора вона до ночі розглядала пристрій пахового клапана і припускала наявність давачів, що реєструють склад сечі. Але як, чорт забирай, вони могли брати зразки крові? Не з регулів же вони їх брали? А якщо так, то якась статева діскриминація… З ЕЕГ теж було незрозуміло: давачі ховалися у високому комірі, чи що?
Михайло не брехав: костюм дійсно легко інтегрувався у великий космічний скафандр, але і без нього міг служити скафандром. У потайному відділенні на лівому стегні «ховалися» рукавички, а прозорі шоломи-ковпаки були розставлені по всіх приміщеннях Станції разом з аптечками та вогнегасниками. Ковпаки герметично замикалися на комірі, і при аваріях в цій амуніції можна було вижити кілька годин на поверхні Місяця. У поясі автоматично вмикався поглинач вуглекислого газу. Ампули з рідким киснем були запечатані в задній частині пояса, і потерпілому їх вистачало, щоб або дочекатися рятувальників, або підключити балони з повітрям. Але в кінці кожного розділу автори посібника не забували нагадувати: що космошкіра – всього лише аварійний засіб захисту. Слід було негайно знайти великий космічний скафандр (читайте інструкцію ВКС) і одягнутися в нього...
Від читання відволік сигнал виклику.
Міра клацнула по клавіші прийому і незадоволено сказала:
– Ну що там ще?
На неї з обуренням дивилася миловидна жінка років сорока. Прямий ніс, каштанове волосся, родимка...
– Олена Даурівна, заради бога, вибачте, – Міра навіть приклала долоні до серця. – Я чекала дзвінка подруги, ми пустували...
У Гіцби розгладилися риси обличчя, вона навіть трохи посміхнулася.
– Переконала, – сказала вона. – Але питання, чому не поспішаєш до лазарету, лишається в силі. Не думала, що магістри Гетьманату здатні ігнорувати розпорядження начальства.
– І знову вибачте, – не збавляла тону Міра. – Протупила. Не почула в словах Шерифа розпорядження. Здалося, що це була просто пропозиція.
– А я не про слова Шерифа, – похитала головою Олена. – Я про твій наказ
Міра здивувалася:
– А що не так з наказом?
– Когут затвердив наказ з розпорядженням виконати всі необхідні процедури в лазареті. Мені здавалося, це ваше розпорядження…
На свій сором, лист з темою «Затверджено» Міра навіть не відкривала. Затверджено і затверджено, до біса подробиці!
– Прошу вибачення. Я не читала наказу.
– Гаразд, проїхали. Вважай, я тобі його передала. Зможеш заглянути через десять хвилин до лазарету?
– А можна після обіду? – попросила Міра. – Мец запросив на екскурсію по Станції. Через кілька хвилин вихід…
– Ти вважаєш, що мене цікавить твій особистий розклад? – здивувалася Олена. – Вибач, якщо перевантажила добрим словом. У моїх словах не було питання. Є наказ. І ми його виконаємо зараз або ніколи.
Міра здивувалася її агресії, але не показала цього:
– Власне кажучи, я – начальник Станції.
– А я – головний лікар, – парирувала Олена. – І якщо буде потрібно, відправлю тебе на Землю найближчим транспортом. Щоб через десять хвилин була в лазареті! Час пішов…
Вона відключилася, а Міра ще хвилину з подивом дивилася на темний екран.
«Ого! – подумала Міра. – Оце мегера!»
Вона зайшла в пошту і відкрила відповідь Когута. Начебто нічого незвичайного: «на виконання наказу», «призначити курсантами», «передати виконавцям»... Ага! Ось воно: «медчасти перевірити наявність у кріобанку генетичного матеріалу курсантів»...
«Але ж я здавала ооцити! – обурилася Міра. – Що їм від мене ще потрібно?!»
Вийшла за двері і побачила Яну з Михайлом: вони стояли біля відсічної двері, про щось жваво базікаючи.
– Вибачте, – здалеку крикнула їм Міра. – Дзвонила Гіцба, нагримала, щоб я негайно йшла в медчастину.
– «Нагримала»? – здивувався Михайло.
– Ну, була незадоволена, – уточнила Міра, підходячи ближче.
– Чим же вона була незадоволена? – запитала єхидна Янка.
– Тим, що я недостатньо привітно привіталася, – простодушно відповіла Міра.
– О! А ось у це вірю, – не втримався від уїдливості Михайло. – Тоді вам, Міра, краще поквапитися. Начмед на Місяці важливіший за Шерифа…
– Це я вже зрозуміла, – невдоволено відповіла Міра. – Схоже, екскурсія скасовується. Тебе, – вона кивнула Тетяні, – напевно, теж чекають?
– Ні в якому разі, – впевнено відповіла Янка. – Вона надіслала мені на пошту повідомлення, що явка у зв'язку з твоїм наказом не потрібна. Я вчора була у неї. Відповіла на всі питання. Трохи дивна тітка. Але якщо не сперечатися, ласкава, як кошеня.
Міра зітхнула. Знову їй одній віддуватися.
– Тоді ви йдіть. Сподіваюся, зустріч обійдеться без фелінозу, і я вас наздожену...

***

Місячний лазарет нічим не відрізнявся від тисяч своїх земних братів-близнюків: білі скляні шафи з грізними сталевими інструментами на полицях, блакитно-мертве світло, кушетка, ширма, стіл і два крісла. Запахи теж були: йод, пеніцилін, тальк, гума.
Олена кивнула на крісло, і Міра слухняно присіла.
– Я здавала ооцити в кріобанк, – сказала Міра. – Або ви не про генетику?
– Ви все-таки прочитали наказ, – посміхнулася Олена. – І я не тільки про генетику. Але можемо почати з неї. Чому ви погодилися на фолікулярну аспірацію?
Міра завагалася з відповіддю. Питання не було складним, воно було дивним. У якому сенсі «чому»?
– На виконання рішень Європейського Союзу охорони здоров'я, – обережно сказала Міра. – Демографічна катастрофа Європи вимагала нестандартних рішень, Європейському Союзу виявилося дешевше і ефективніше налагодити систему інкубаторно-інтернатного відтворення людини, ніж платити допомогу багатодітним сім'ям... Ну, знаєте, жіноча яйцеклітина плюс чоловіча сперма, екстракорпоральне запліднення, інкубаторне вирощування ембріона, виховання молодняку в інтернатах...
Перераховуючи тези вирішення демографічної проблеми, Міра відчувала себе ніяково. Ніби відкриваєш дорослому очі на існування презервативів. Але Олена слухала з цікавістю. Часто киваючи і підтакуючи.
Несподівано Гіцба зупинила потік банальностей:
– Чудово! А тепер давайте застосуємо ті самі підходи до астронавтів.
Міра знову розгубилася.
– У якому сенсі?
– У прямому. Зараз ми сидимо під поверхнею Місяця на глибині двадцяти метрів. Над нами вирує електромагнітне випромінювання у всьому діапазоні довжин хвиль. У тому числі смертельно небезпечні рентгенівські промені і протони сонячного вітру. Пілот крейсера знаходиться в повній владі космічного випромінювання.
– Крейсер – це брила льоду з товщиною стінок більше двох метрів, – нагадала Міра. – Я б не назвала таку владу космічного випромінювання «повною».
– За «повноту» відповідає статистика, – посміхнулася Олена. – Чим довше ви перебуваєте в цій «брилі», тим більша ймовірність виходу назовні, тим більше у вас можливостей отримати якщо не смертельну дозу радіації, то достатню для незворотних порушень репродуктивних функцій. Перший пріоритет – життя людини. Але другий – генофонд. Що б не сталося у космосі, ви зобов'язані залишити міцне здорове потомство. Рада, що ви поважаєте рішення ЄЗС, тому що одне з таких рішень – це заборона на допуск до роботи в космічному просторі осіб, які не здали репродуктивний матеріал в кріобанк.
– Але я ж здала! – нагадала Міра.
Вона все ще не розуміла, до чого хилить начмед.
– Так, кожен курс здавали, у вас зазначено.
– І в чому питання?
– Мені потрібно знати, як ви ставитеся до того, що десь грають ваші діти. А вам невідомо ні як їх звати, ні як вони виглядають, ні імена їхніх батьків.
– Ніяк не ставлюся, – байдуже відповіла Міра. – Такі правила нашого життя. У молодих немає часу доглядати за дітьми. І якщо нічого не робити, то через сорок років не буде кому доглядати за старими. А ще через двадцять ми просто поступимося життєвим простором більш успішним расам Африки, Азії та Латинської Америки.
– І все? – після хвилинної тиші запитала Олена.
– Вам мало? – щиро здивувалася Міра.
– Досить, – кивнула Олена. – Чудово! Нуль рефлексії – це не середня поведінка жінки, але й від психопатій досить далеко. Вам залишається тільки підписати відмову від права на вагітність в разі отримання несумісних з репродуктивними функціями доз опромінення.
Олена дістала з теки аркуш і підсунула його ближче до Міри.
– Це не обов'язково робити зараз. Можете взяти з собою. Але без підписаної відмови я не дам вам дозволу на виліт.
– О! – здивовано сказала Міра і чомусь згадала Михайла. «Чого це «чомусь»? Це ж його вигук…»
Вона пошукала поглядом ручку. Олена похитала головою:
– Тільки біоматеріал. Відбиток великого пальця. Кров'ю.
І поклала поруч з папером ланцет на просоченій спиртом серветці.
– Може, спершу все-таки прочитаєте? – запитала вона. – Ви підписуєтеся також і під тим, що уважно ознайомилися з змістом кожного пункту документа.
Міра слухняно взяла аркуш у руки, але сенс тексту чомусь вислизав, не піддавався осмисленню.
– Візьміть із собою, – пом'якшилася Олена. – Це не обов'язково підписувати зараз. Прочитаєте у себе в спокійній обстановці.
Міра проколола подушечку великого пальця правої руки і приклала палець до окресленого на папері прямокутника. Ланцет поклала на стіл, а серветкою обернула закривавлений палець.
– Тепер я можу йти?
– Ні, – Олена похитала головою. – Ще кілька питань.
Вона набрала команду на планшеті, придивилася до екрану і сказала:
– У вашій обліковій картці не вказано, де і коли вам поставили діагноз «адаптований аутизм».
Міра відчувала, що давно переступила межу комфорту. Зараз їй найбільше хотілося опуститися на саме дно свого кам'яного лігвища в Патагонії і не висовувати голову з каменю кілька днів.
– Картку заповнювала не я, – почула вона свій голос. Голос звучав рівно і відсторонено. Як під час розмови з давнім, добре вивченим ворогом: – Навіть уявити не можу, що там написано, ким, коли і чому.
– Але сам діагноз вас не бентежить? «Адаптований аутизм» – це не зовсім нормальна характеристика для людини.
– А ви коли-небудь бачили нормальну людину на посаді президента? – здивувалася Міра. – Втім, я відповім. Так, бентежить. Я б написала «агресивний аутизм». Мімікрія і перевага. У будь-якій компанії спершу намагаюся розчинитися, а потім стати лідером: у компанії розумних – найрозумнішою, сильних – найсильнішою, злих – найзлішою.
– Навіщо?
– Щоб не били. А можна мені питання?
– Запитуйте.
– В інструкції аварійного комбінезона сказано, що він може взяти аналіз крові. Я не розумію…
– Регули, – відповіла Олена. – До речі, можете забути про тампони і прокладки. Тепер це проблеми вашої «космошкіри». Тільки під час «процесу» паховий клапан підлягає обов'язковій заміні кожної доби: використаний відправити на стерилізацію, і взяти новий. Обмін можна зробити в будь-якому гальюні: з боксу виймаєте свіжий клапан, а на його місце ставите використаний.
– Тобто «свіжий» – не зовсім свіжий? – уточнила Міра. – Його вже хтось використовував?
– Так. У нас це називається рекуперація. Не хвилюйтеся, після автоматичної санобробки клапани стають стерильними. Якщо процес стерилізації не завершений, бокс не відкриється.
– А у чоловіків?
– Чоловічі комбінезони такого функціоналу не мають. Це перевага тільки жіночих аварійних скафандрів. Напевно, ви читали інструкцію саме до жіночого костюма. Ще питання?
– Так. Чому тут всі такі засмаглі?
Олена похитала головою:
– Це не засмага. Пігментація шкіри – це побічний ефект медикаментозного підвищення щільності крові.
– Навіщо?
– Вага космошкіри навантажує опорно-рухову систему, сповільнюючи виведення кальцію зі скелета. Але серцево-судинна система продовжує жити в умовах гравітаційного дефіциту. Підвищуючи щільність крові, ми ускладнюємо роботу серцевого м'яза, і повернення людини на Землю проходить з меншими ускладненнями.
– Це якісь таблетки?
– Так. Кардигравіт, двічі на добу. Але вам це не потрібно.
– Чому?
– Тому що середня тривалість місячної практики магістрів – два-три тижні. За цей час серце не встигає «розлінитися», і мозок не відчує нестачі крові.
– Дякую, – шанобливо кивнула Міра. – А у вас яка спеціалізація? Терапевт? Психіатр? Гінеколог?
– Ні, – посміхнулася Олена. – Я більше по пластиці. Колись це мало великий попит. Тепер моя черга… – вловивши розчарування на обличчі Міри, Олена додала: – Останнє питання. Відповідайте, і ви вільні. На четвертому курсі у вас був нервовий зрив. Мене цікавить ваше власне ставлення до того інциденту. Хоча б два-три речення.
Міра дивилася їй у перенісся і подумки малювала там мішень. На своєму плечі вона фізично відчувала вагу приклада снайперської гвинтівки. Затамувавши подих, вона плавно-плавно підводила спусковий гачок до фатального положення, коли все інше механічний генератор смерті зробить сам.
– Я втратила кохану людину. Він пішов без пояснень. Не попрощавшись. Вночі все було як завжди, між «прекрасно» і «небо в діамантах». А вранці я прокинулася в порожній кімнаті. І я досі не розумію, що сталося і як це пояснити. Тоді не знаходила собі місця. Зараз... якось пристосувалася.
Вона замовкла в надії, що хоч зараз її не обдурять, і це питання дійсно буде останнім. Болюче для неї питання. Дуже болюче.
– Дякую, можете йти, – сказала Олена. – До шерифа. Когут дзвонив за хвилину до вашого приходу. Просив зайти відразу, як звільнитеся.
Міра подумки застогнала, але вирішила не сперечатися. День безнадійно зіпсований: навіщо його робити гіршим?

***

У кабінеті начальника Станції сидів короткострижений суб'єкт у військовій формі.
Міра вибачилася і хотіла вийти, але Когут владно наказав залишитися.
– Це майор Дадлі, – представив він незнайомця. – Джон Дадлі. У нього до тебе кілька питань… або прохань, не знаю, як ти поставишся…
Міра не встигла сказати, що сита питаннями по горло, а прохання «гарантів» її взагалі не цікавлять: Дадлі спритно вислизнув з-за столу і якось відразу опинився поруч, простягаючи в привітанні руку.
– Міра Горобець, – втомлено представилася Міра, тиснучи руку незнайомцю. – Що ви хотіли?
– Чуємо ваші заняття в спортзалі, – не відпускаючи руки, сказав Джон. – Фехтування, боротьба... Читали про спортивні успіхи Гетьманату. Прошу про спаринг. Як спортсмен ви повинні розуміти, що постійний спаринг неефективний через передбачуваність. Через два дні – шабельний кубок Місяця, на кону річна оренда новенького кемпера. Літають тільки переможці…
Міра обережно вивільнила руку і, щоб позбутися неприємного вторгнення в особистий простір, сіла за стіл, навпроти Когута.
Дадлі сів поруч, але не підсунув своє крісло ближче до Міри. «Може, ці крісла прикручені до підлоги?» – подумала Міра, майже не слухаючи майора.
– Що скажете? – наполягав Дадлі.
– Ви щось плутаєте, – сказала Міра. – Гетьманат і спорт – поняття несумісні. Я – не спортсмен, і я не буду з вами боротися і рубатися. Мені це абсолютно не цікаво.
– Боїтеся? – вкрадливо запитав Дадлі.
– Звичайно, – дивлячись йому в очі, збрехала Міра. – Подивіться на себе: дядько у розквіті сил, напевно не одна тисяча двобіїв. І всі без винятку перемоги. Що вам якась дівчинка? Так, на один зуб, правда?
Дадлі перевів погляд на Когута. Але той байдуже щось перегортав у своєму планшеті.
– А за гроші? – запитав Джон. – Ми можемо поділитися орендою кемпера. Якщо плануєте якісь дослідження, можемо поступитися частиною обладнання...
Міра похитала головою:
– У вас немає нічого, що могло б мене зацікавити. А що до наших тренувань, обіцяю поводитись тихіше. Щоб не викликати хворобливу цікавість.
Вона демонстративно повернулася до Когута:
– Борисе Борисовичу, якщо інших питань немає, я піду, добре? Гетьманат ні з ким не змагається, і про які «спортивні успіхи» каже «гарант», гадки не маю.
Когут похитав головою. По його обличчю було не зрозуміти: чи то він ледь стримується від сміху, чи то ось-ось розплачеться.
Зате майор Дадлі повівся, як джентльмен. Він піднявся, попрощався з Когутом і, не дивлячись на Міру, пішов собі геть за двері.
Когут теж встав з крісла і вказав пальцем на книжкову полицю з рядом паперових томів із віцвілими від часу написами.
«Які стародавні раритети...» – з повагою подумала Міра.
– Любов до життя? – запитав Шериф.
– Не зрозуміла, – після хвилинного вагання зізналася Міра.
– У Джека Лондона є розповідь, як людина ледь не померла від голоду в Арктиці, а коли її підібрали китобої, крала з камбуза хліб і набивала матрац сухарями...
– Яке це має відношення до прохання майора?
– Ти прийшла зі світу ворогів, – пояснив Когут. – Тому насторожена до нас і не хочеш розкривати свої тактико-технічні характеристики. Заощаджуєш свої можливості до реальної сутички. Щоб ніхто завчасно не здогадався, як вправно ти відкручуєш противникам голови. Але Міра, ми не вороги!
Міра кілька хвилин дивилася йому в очі, потім опустила плечі і сказала:
– Нехай буде «Любов до життя». Там «Бедфорд» без пригод «став на якір у гавані Сан-Франциско». Але міг зазнати аварії на безлюдних островах. І матрац, набитий сухарями, міг врятувати життя героєві. Свою історію Джек Лондон закінчив півтори сотні років тому. Але наша історія тільки починається. І я не впевнена в щасливому фіналі.

***

Повернувшись на свій поверх, Міра міцно зачинила відсічні двері і кілька хвилин розгублено блукала коридором. Туди-сюди-назад... Посатані думки категорично не хотіли заспокоюватися і найбільше нагадували сяйво дощу у світлі яскравого прожектора серед чорнильної темряви ночі... або просверки снігу на тлі сигнальних маяків евакуаційного ангару.
І раптом Міра зупинилася. «Гіцба перевіряла мою стабільність, – подумала вона. – Її абсолютно не цікавили відповіді на питання. З медичної карти вона і без моїх відповідей все знала. Її цікавила тільки моя реакція. І що ж вона побачила?»
Міра, схрестивши ноги, як індійський йог вищого ступеня, плавно опустилася на татамі і послідовно «прокрутила» в голові мікроепізоди зустрічі з медиком. І знайшла свою поведінку бездоганною. Так, трохи пригальмованою, неприродною для свого темпераменту, але вона жодного разу не зірвалася, не нагрубила... вона навіть жодного разу не розлютилася! Адже приводів було більш ніж достатньо. Невже інтуїція так швидко оцінила ситуацію і взяла емоції під контроль? Тоді... «віват вчителям»! Так, чи що?
«Чому відразу після Гіцби з'явився Дадлі? Вони чують наші тренування? Чому я їх не чую?»
Міра прислухалася, але крім віддаленого шуму вентиляторів кондиціонера нічого не почула. За мить «прокинувся» компресор холодильника на камбузі. Щось ледь чутно, на самому краєчку свідомості, розмірено тукало, але через хвилину Міра зрозуміла, що чує власне серце.
«Значить, воно у мене є», – посміхнулася Міра.
Гнат в цьому не сумнівався. Кожного разу, коли дарував квіти, він завмирав, уважно спостерігаючи, як вона опускає обличчя в букет. Що він бачив? Щастя? Напевно... Тому що Міра могла абсолютно точно сказати, що ті хвилини були найщасливішими в її житті. І коли він зник, небо перекинулося, вбивши під своїми уламками всі її уявлення про майбутнє. Все, що вона старанно по цеглинці збирала, обернулося занедбаними руїнами, в яких не захотів жити навіть вітер. За ці роки вона не почула звідти жодного звуку...
«Я не знаю, як і чому зруйнувався мій світ, – подумала Міра. – Просто одного ранку я прокинулася в порожньому місті...»
Послужлива пам'ять за мить захрипіла густим баритоном:

I don't know why my whole world came crashing down
I just woke up in lonely town

Вона повністю заспокоїлася. Тепер їй було незрозуміло, що її так вивело з рівноваги. Дурні питання Гіцби? І що такого? – вона сама моторила цей трюк і не тільки з чужими людьми. Будь-яка нормальна людина на третьому-четвертому нетактовному питанні розлютиться… Ой-ой!
«Я все-таки прокололася, – визнала Міра. – Я повинна була розіграти обурення вторгненням в особисте життя. Але замість цього перейшла у режим «кам'яне обличчя» і довела начмеду свою неадекватність... Ну і дідько з нею!»
Міра щасливо розсміялася. «Святий Космосе! Невже після всіх цих років навчання вони збиралися отримати на виході нормальну людину? Хіба може президент бути нормальним? Яка нормальна людина замість того, щоб займатися своїми справами, буде піклуватися про мільйони, які після п'яти років не скажуть про неї жодного доброго слова?»
«Ефективність правління обернено пропорційна квадрату часу, протягом якого пам'ятають ім'я правителя». Чим довше пам'ятають, тим гірше правив...
Вона згадала опитування населення після відходу кожного президента. Потім почала згадувати опитування в інших країнах. Не завжди ненависть, не завжди презирство, але вдячність – ніколи! Найкраще правління – коли через рік про правителя не могли нічого сказати. А післявоєнний міжнародний пакт про обмеження терміну правління до п'яти років, – під загрозою п'ятикратних митних тарифів з усіма країнами експорту: хочеш другий термін своєму президенту – плати міжнародній спільноті п'ятикратний тариф! – наглухо заблокував можливість запаморочення від влади.
Усередині країн теж були свої «особливості»: драконівські закони вимагали від претендентів відмови від усіх своїх активів. І хитродупість у вигляді передачі активів «сторонньому керуючому фонду» більше не працювала. Хочеш виставити свою кандидатуру: продай все, що маєш, і на виручені гроші купуй державні казначейські облігації. Через п'ять років конвертуй ДКО назад у гроші і отримай об'єктивну оцінку свого правління: якщо капітал зріс, слава тобі і повага. Молодець! Добре керував державою. Ну, а якщо виручив менше, хто ж тобі винен? Начальника над тобою не було.
Але й це ще не все!
Щоб конвертувати свої ДКО в гроші, потрібно отримати дозвіл НАБУ. І тільки якщо у них не буде претензій, зможеш повернути гроші. А НАБУ великі майстри в частині претензій...
«Треба бути повним ідіотом, щоб в таких умовах ставати президентом, – думала Міра. – Або до мозку кісток патріотом... і з рабським поклонінням перед законом».
Міра ніби виринула з виру сумнівів. Тверезим поглядом роздивилася навкруги, побачила голема і посміхнулася. Їй давно хотілося спробувати сили в акробатиці.
Діючи за інструкцією, вийняла з потайної кишені на стегні еластичний мішок і відкачала в нього половину ртуті зі свого костюма. Віднесла мішок в кут, щоб випадково не перечипитися, встановила голема у центр татамі, виставила на пульті «ефективність – 100%», відійшла вбік і кілька разів підстрибнула.
Так. Тепер вона відчувала надзвичайну легкість у тілі. Визначила поглядом висоту стелі і потрійним стрибком накинулася на голема. Той негайно прийняв захисну стійку, але Міра відштовхнулася і злетіла до самої стелі. У польоті перевернулася: тепер голова голема була на відстані витягнутої руки. Програма автоспарингу явно не передбачала такої диспозиції: руки голема все ще залишалися на рівні його грудей. Міра схопила робота за голову і, падаючи разом з ним, спритно взяла на «гільйотину». Негайно прогудів сигнал «іппон». Маіта! Чиста перемога.
Вона проробила цей трюк разів двадцять, перш ніж робот «зміркував» присідати при її атаці, піднімаючи «руки» вгору. Але і тоді Міра встигала атакувати одну з рук і брати її на злам, доводячи до «кімури».
Втомлена, але дуже задоволена собою, вона повернула ртуть в костюм і перейшла до фехтувального залу. Рубилася мовчки, без запалу, більше перевіряючи можливості автоспарингу, ніж намагаючись вдарити в «серце».
Потім півгодини на силових тренажерах. Потім душ, обід, і ось, вона за комп'ютером: з приємною важкістю в шлунку і натруджених м'язах.
«Життя, безперечно, вдалося», – подумала Міра, запускаючи програму симулятора управління шаттлом. Програма, як і належить, зустріла дурними питаннями: «до якого розділу атестовані в навчальному курсі», «який у вас досвід орієнтації в космічному просторі», «стаж одиночних польотів на навколоземних орбітах»...
Міра байдуже відповідала «нулями» і зовсім не здивувалася, коли прога запропонувала ознайомчий обліт Місяця в режимі «пасажир за спиною пілота». Потиснувши плечима, Міра з третьої спроби відкрила вихідний код програми і зняла всі обмеження. Тоді прога порадила встановити два джойстики, педалі і надіти шолом інтерфейсу.
Обладнання не довелося довго шукати, і через півгодини Міра сиділа «всередині шатла», відчуваючи під ногами педалі, а в руках джойстики керування.
Зрозуміло, зі списку симуляцій вона вибрала останній рядок: «посадка на обарінок у стратосфері»...
... І вже через хвилину відпустила джойстики і прибрала ноги з педалей. Те, що вона побачила, здалося безглуздим: приціл стикування крутився навколо цілі, як запальна муха над коржиком гною. Всі спроби поєднати «хрестик» з «колом» відводили приціл далеко вбік. Крім того, ціль постійно змінювала не тільки діаметр, але і форму: від кола через еліпс в лінію, що означало не тільки довільне зміщення по радіальній осі, але і відхід від самої осі. Міра не змогла навіть наблизитися до мети і за мить горіла в атмосфері.
– Гаразд, – сказала вона вголос і вибрала завдання з середини списку.
«Посадка на Місяць».
«О! – подумала Міра. – Ну, з цим я точно впораюся».
На цьому рівні дійсно було простіше: нічого не «смикалося», не «пливло» і не «стрибало». Величні скелі Місяця неспішно наближалися, Земля святково підсвічувала «сталевий» пейзаж блакитним, і Мірі не вистачало тільки зірок, які симулятор чомусь повністю ігнорував.
А потім пролунав тривожний зумер про небезпечне зближення, і Міра успішно врізалася в місячну поверхню. Розробники програми мали своєрідне почуття гумору: після катастрофи камера «підіймалася» і показувала кратер, який невдалий курсант залишав на поверхні Місяця.
Міра знизала плечима і повторила спробу.
Цього разу паливо закінчилося перш ніж вона встигла торкнутися поверхні. Кратер від «посадки» вийшов значно меншим, але настрою це не додало.
Міра спробувала ще раз. Потім ще. Потім, перш ніж «сідати», вирішила все-таки подивитися на пульт управління шаттла. Як з'ясувалося, крім двох джойстиків: основних двигунів і маневрових, і педалей орієнтації по осі, тут було два десятки перемикачів незрозумілого призначення, але Міра підозрювала, що до пілотування вони теж мали якесь відношення.
Зітхнувши, вона повернулася в основне меню і вибрала перший рядок: «навігація у вільному польоті».
Тут було чим милуватись: зірки, Місяць, Земля. Міра мчала над поверхнею Місяця, а робот наполегливо умовляв її визначити основні елементи орбіти. Міра не мала уявлення, що це за елементи, скільки їх і як їх визначати.
Після сотні аварій і некерованих відльотів у космос, вона зрозуміла, що невігластво в царині пілотування космічних апаратів методом спроб і помилок не лікується, і що досвід снігового дрифтингу на лисій гумі навичок з орбітальних переходів не замінює. Керування космічним апаратом зовсім не було схоже на автоперегони.
«Якщо нічого не виходить, прочитайте, нарешті, інструкцію».
З великим жалем вона зупинила симуляцію і пішла на кухню. Нашвидкуруч перехопивши бутерброди з маслом і тонкими скибочками сьомги, випила склянку виноградного соку і повернулася до терміналу.
Цього разу запустила одну з навчальних програм з теорії космічного польоту. Тут все було знайоме. «Адже я це все добре знаю!» – зраділа Міра.
Лінійні диференціальні рівняння другого порядку і крайові умови... що може бути простіше? Стара, добра математика. Рішення пояснювалися не тільки графіками, але і мультиплікацією, що робило рішення буквально очевидними: еволюцію траєкторії руху можна було побачити на власні очі. Точки – космічні апарати, диски – гравітуючі маси, пунктирні криві – реальні траєкторії руху. Покінчивши з вступними розділами і побіжно переглянувши перші основні, Міра перейшла до орієнтації в космічному просторі, тому що без реперів рівняння здавалися надто абстрактними.
Тут Міра відчувала себе не просто впевненіше. Тут вона була у себе вдома... тут вона могла навіть шукати помилки вчителів.

***

Від терміналу відволікла Янка, яка, не зумівши відкрити відсічні двері, вигадала лупити по ним гайковим ключем.
– Де ключ знайшла? – похмуро запитала Міра, пропускаючи Тетяну.
– У майстерні зканючила. Хочу трохи підрегулювати фехтувальний спаринг. Щоб швидше маслаками ворушив.
– Куди вже «швидше», – пробурмотіла Міра, повертаючись до свого терміналу.
Але від Тетяни було не так просто відбутися.
– Тобі не цікаво, що я бачила? – ображено запитала вона.
Міра «зважила» інтереси і знайшла термінал важчим.
– Вибач, – сказала вона. – У мене глибоке занурення в тему. Не хочу збивати настрій.
Вона знову з головою поринула в рівняння, графіки, цифри. Потім, начебто, приходила Тетяна, кликала на чай. Потім, здається, приходив Михайло: щось незадоволено бурмотів. Потім якось все заспокоїлося, і Міра навіть зуміла кілька разів успішно визначити своє положення і вектор швидкості на навколомісячній орбіті.
Потім були кругові земні орбіти, гоманівські переходи на навколоземних орбітах. Потім їй вдалося «витягнути» еліпс до орбіти Місяця, і навіть вдало загальмувати з виходом на навколомісячну орбіту. Після цього була траса Кондратюка. Потім було щось ще, а потім ще. Кілька безаварійних посадок на Місяць... а потім екран згас, Міра зняла з голови шолом і побачила стурбоване обличчя Тетяни.

Частина друга. ВИКОП ПІД ПЕРИМЕТР



День ЧЕТВЕРТИЙ

– Ти не лягала! – звинувачувальним тоном заявила Янка.
– Ні, – зізналася Міра, прислухаючись до шуму у вухах.
Вона відпустила слизькі від поту держаки джойстиків і зняла ноги з педалей. «Босоніж? – здивувалася вона. – Коли це я встигла роззутися?»
Встала з-за столу і похитнулася. Тетяна негайно підставила плече.
– Я думала, що ти пізно лягла, – сказала Янка. – Тренувалася на півсили, вважай, «пошепки», щоб не розбудити, а ти…
– Все добре, – пообіцяла Міра, натягуючи боти. – Просто трохи хитає.
Її не просто «хитало». У горлі пересохло, язик розпух, а губи, здається, обвітрилися. Зневоднення? Вона дісталася до лавки на Янкиному камбузі і важко плюхнулася на сидіння. Поглянула на годинник: пів на восьму. Так, ніч вона втратила. Зате скільки знайшла!
– Налий мені чаю, будь ласка.
– Тости? Сир? Вудженина?
– Просто чаю. Чомусь нудить. Напевно, занадто довго в космосі бовталася…
Тетяна скривилася, але Міра і без цього розуміла, що жарт вийшов вимученим і зовсім не смішним.
Але сенс у ньому був: після неосяжних космічних просторів кухня здавалася тісною. Мірі хотілося втягнути голову в плечі, щоб не вдаритися об стелю.
– І довго ти збираєшся триматися в такому режимі? – осудливо запитала Янка.
Міра зробила великий ковток чаю і поперхнулася. Тетяна простягнула руку, щоб вдарити по спині, але Міра відсторонилася і сипло повторила:
– Все добре. Навіть чудово. Здається, у нас з'явилася позитивна програма. Всі пазли складені. Дечого не вистачає, але ці подробиці зараз дізнаємося у Марковського. Він ще не приходив?
Тетяна похитала головою, і Міра зробила ще один ковток. У голові потроху прояснювалося. Губи вже не здавалися такими сухими. «Зневоднення, – подумала Міра. – Потрібно увімкнути на симуляторі будильника: перерва кожні три години. Хоча б на п'ятнадцять хвилин. Інакше сконаю, і ніякої користі від цього не буде...»
– Що вчора було? – запитала вона.
– Нічого цікавого. Екскурсія так собі. Коридори, лабораторії, кілька цехів. Лід у підземеллі… думала, що це буде щось вражаюче, на кшталт печерам в Солотвино чи Соледарі. Але це більше схоже на галерею висотою два-три метри. Під ногами лід, над головою – порода. Вхід тільки у скафандрах. А парочка Влад і Вілена – приємні люди. Почастували кавою… медом, печивом. З таким ентузіазмом розповідали про свої бурові ідеї, що за версту видно: міські божевільні. Ні хріна не можуть, але, Святий Космос! – з яким захопленням вони мріють!..
Міра схвально кивнула:
– У світі є тільки ти і твої мрії. Головне, померти першим.
– Точно! – погодилася Янка. – Я так і подумала, коли їх слухала… Чуєш?
– Так, вірно. Марковський йде.
Це дійсно був він. Усміхнений, квітучий, з безтурботним цинізмом молодого, зростаючого організму.
Міра дозволила йому поснідати, а потім запитала:
– Як ти до нас потрапляєш? Чому тебе не відстежують пошукові системи? Перебувати на нашому поверсі заборонено.
Він похитав головою:
– Пошукові системи не відстежують свого творця. І від мене тут немає замків. Все, що стосується програм і електроніки, – під моїм контролем. А що? Прийшов час ховатися від Шерифа?
– А ти вмієш зберігати таємниці?
– Ні, звичайно, – розплився в посмішці Степан. – Самі бачите, всі плітки Місяця, як на духу. Щирість, моє друге ім’я.
– Доведеться навчитися, – суворо сказала Міра. – І сьогодні мої питання не про плітки.
Марковський знизав плечима:
– З якої області питання? Я вузький фахівець…
– Питання з твоєї спеціальності.
Він розсміявся.
– У вас секретні питання з орбітальної механіки?
– Так. У мене секретні питання, які можуть вирішити всі твої проблеми.
Відсміявшись, він витер тильною стороною долоні очі і сказав:
– Ви – правильні дівчата з елітного ліцею Адміністрації Президента. Чим адміністратор може допомогти фахівцю з теормеху?
– Мабуть, правильними питаннями?
Степан подивився на годинника і невдоволено мовив:
– Втрачаємо час. Запитуйте. В орбітальній механіці крім математики нічого немає, а «секретна математика» – це щось схоже на «чорне світло».
– Питання перше, – сказала Міра. Вона відчувала себе відпочилою. Очі більше не «свербіли», і позіхати не хотілося. – Чому з рейкотрона не можна відправити контейнери Фаросу?
Степан не став приховувати здивування. Мірі здалося, що він очікував чогось іншого.
– Що за примха? Навіщо відправляти паливо слідом за Фаросом?
– Щоб вони заправилися і повернулися на Марс? – припустила Тетяна.
– Але у них немає палива, щоб зрівняти свою швидкість з контейнером, – поблажливо уточнив Степан. – Щоб паливо «наздогнало» втікача, контейнери повинні йти з естакади з величезною швидкістю. У десятки разів перевищуючи швидкість загиблої експедиції. Я можу в них «поцілити» з рейкотрону, контейнер пройде повз Фароса в півкілометрі, але який сенс? Вони навіть не встигнуть його побачити!
– Але теоретично таке можливо? – наполягала Міра.
Степан вже не приховував нудьги: простягнув руки вгору і потягнувся:
– Так, таке можливо.
– Отже, єдина проблема порятунку марсіанського проекту – це неможливість Фаросу загальмувати контейнер з паливом, що пролітає повз нього.
– Це не просто «єдина проблема», – передражнив Міру Степан. – Це нерозв'язна проблема. Це як «курка і яйце»: щоб корабель зрівняв швидкість з контейнером, що пролітає повз, йому потрібне паливо, але щоб отримати паливо з контейнера, корабель повинен стикуватися з ним, а значить, зрівняти швидкості!
Тетяна перевела погляд зі Степана на Міру. Вона теж не могла зрозуміти, до чого та хилить.
– А якщо на контейнер з паливом поставити реактивний двигун? – запитала Міра.
– Ви погано уявляєте, з яким прискоренням контейнер розганяється рейкотроном, – презирливо скривився Степан. – Реактивний двигун – це дуже крихка конструкція. Удару кувалдою вона не витримає.
– Ускладнюємо завдання! – спокійно сказала Міра. – Що заважає запустити контейнер разом з аварійно-рятувальним шатлом, який буде заправлятися в польоті з контейнера?
– Різниця в швидкостях, – втрачаючи терпіння, відповів Степан. – Якщо шатл вилетить одночасно з контейнером, то контейнер відразу полетить вперед, а якщо… стоп!
Він замислився.
– Спочатку запускаємо контейнер номер один, потім другий і третій, – підказала Міра. – Потім стартує шатл і слідом за ним запускаємо четвертий контейнер, швидкість якого, звичайно, більша за шатла, але бюджет швидкості дозволяє шатлу розігнатися до моменту зустрічі достатньо, щоб здійснити стикування, поповнити паливо з четвертого контейнера і продовжити прискорення, щоб наздогнати контейнер номер три. Стекова система: першим зайшов, останнім вийшов. Після стикування з третім, поповнивши паливо, шатл буде наздоганяти другий контейнер. І так далі... Шатл буде йти на безперервній малій тязі.
– Трасуюча розсилка контейнерів? – Степан похитав головою. – Це не відкриття. Проблема в законах. У юридичних законах. Ніхто не дозволить космонавту необмежено набирати швидкість в надії, що він жодного разу не помилиться зі стикуванням. Один-єдиний промах, і замість однієї загиблої експедиції, у нас буде дві.
– Це буде моє десяте запитання, – пообіцяла Міра, – але ти не відповів на третє. Така схема руху можлива?
Цього разу Степан мовчав довгу хвилину. Потім неохоче кивнув:
– Так. Теоретично таке можливо. Але ж потім рятувальний шатл повинен буде гальмувати, щоб зрівняти свою швидкість зі швидкістю Фароса. І гальмувати разом з контейнерами палива для цього корабля. Це складні розрахунки.
– Але «володар орбіт» впорається з цими розрахунками? – запитала глузлива Янка. – Вчора «дизайнер траєкторій» плакався, що набридло капусту по Місяцю розкидати, а сьогодні сумнівається у своїх можливостях залити паливом Сонячну Систему?
– Четверте питання, – оголосила Міра. – Як скоро космонавти Фаросу втратять можливість такої допомоги?
Степан знизав плечима:
– Я не можу відразу відповісти. Це потрібно порахувати. Вже зараз я бачу більше десятка варіантів, і серед них потрібно відшукати оптимальний, а вже за оптимальним… Але, Міра, це маячня! Запевняю тебе, при всій теоретичній можливості такого проекту ніхто цього робити не буде! Нам просто не дозволять.
– П'яте питання, – продовжувала Міра. – Що потрібно тобі пообіцяти, щоб ти негайно, прямо зараз зайнявся цими розрахунками?
Тепер Степан навіть не намагався приховати свою розгубленість.
Він перевів погляд на Тетяну:
– Ну, хоч ти скажи своїй подрузі, що це маячня! Теоретичні дослідження, які ніколи не будуть застосовані на практиці – це дуже дурне заняття.
– Мою подругу в Гетьманаті називали «бульдозером Овертона», – меланхолійно розмішуючи цукор у чаю, відгукнулася Тетяна. – Краще за неї ніхто не проходив ланцюжок: неможливе – прийнятне – популярне. Вважай, це її царина.
– Наприклад?
– Можна і приклад, – кивнула Янка. – Тільки за рахунок часу твоєї роботи, а не за рахунок часу наших питань. Добре?
Степан покірно розвів руками.
– Я слухаю.
– Уяви висадку ранньою весною в Патагонії: вологий холодний вітер, два рюкзаки під ногами, над головою – небо, а попереду – рік. І ось як хочеш, так і живи. Уявив?
– Не впевнений, – здригнувся Степан.
– А ти, Міра, йди. Ти там була, тобі буде нудно.
– Нічого, я послухаю, – посміхнулася Міра. – Сушняк катує. Чаю хочу.
І відібрала чашку у Тетяни. Та не заперечувала.
– На півночі – темніє ліс, на півдні – вилискує сріблом річка, – продовжувала Янка. – На самому горизонті: темна смужка лісу і срібляста смужка води. Плоска поверхня. Отже, з висоти людського зросту дальність горизонту п'ять кілометрів. П'ять кілометрів до лісу, і п'ять кілометрів до річки. Спостерігач у центрі десятикілометрового відрізка. Поки все зрозуміло?
Степан кивнув. Він щосили вдавав байдужість, але Міра була упевнена, що Янка бачить його наскрізь. І якби відчувала, що йому не цікаво, не стала б розповідати.
– Група розділилася: семеро людей пішли до лісу, вісім – до річки. П'ятеро залишилися неподалік від місця висадки. Лісовики знайшли хатинку з колодязем, дрова і живність. Їм здавалося, що це нечуваний успіх. Житло, вода, їжа і паливо. Тим, хто пішов до річки, теж поталанило: вони знайшли міцну юрту-яган і затони, повні риби. Посмішка фортуни: житло, вода, їжа. І паливо є: очерет, сушняк, топляк...
– Ну, а ті, що залишилися? – не втримався Степан.
Міра підтягнула до себе тарілку з бутербродами і приступила до сніданку, думаючи про своє, слухаючи розмову через слово.
– Ми знайшли тріщину у вапняку, яку всього за три дні роботи вдалося перетворити на затишний і надійний притулок. Неподалік виявилося торфовище, за ним – гаї аличі, шовковиці, вишні. Знайшли кілька земляних нір з дикими бджолами, безліч гнізд з птахами. Бачили видру і ондатру... Можеш уявити, яка через тиждень почалася сварка, куди переселятися загону! Лісники тягнули до лісу, рибалки – до річки. І тільки Міра наполягала на тому, щоб нікуди не йти, облаштовуватися тут, в прямій видимості від місця висадки. А раптом хтось захворіє, і знадобиться негайна евакуація?
– І хто ж переміг?
– А ми не про перемогу, – нагадала Тетяна. – Ми про стартову «безглуздість» ідей Мирослави. Лісовики і рибалки не могли зрозуміти її впертості: як можна залишатися на продуваному всіма вітрами полі, без чистої води, дров і їжі? Хтось навіть бовкнув: «несповна розуму». З нашої п'ятірки двоє пішли: одна дівчина вирушила до лісу, а хлопець пішов з рибалками.
– Вас залишилося троє!
– Так, троє. За літо ми насушили торф'яних цеглин і отримали паливо на зиму. Назбирали мед, заготовили про запас солодощі та сухофрукти. Знайшли підземне джерело води і провели його до себе в печеру. Там же влаштували туалет, душ і ванну кімнату. У нас навіть була своя сауна! А ще обладнали місце торгівлі: рибалки міняли свою рибу на дрова і дичину лісовиків. Чи треба казати, що обом сторонам здалося зручнішим крамувати посередині, ніж пертися під вантажем один до одного? Зрозуміло, ми брали відсоток за обслуговування торгового майданчика. В'ялили м'ясо, сушили рибу. За всіма розрахунками, продуктів нам мало вистачити до весни, а там і кінець магістратурі. Нам було ситно, затишно і весело.
– Але прийшла зима?.. – припустив Степан.
– Вірно, – посміхнулася Тетяна. – Прийшла зима. І раптом з'ясувалося, що зігріти патагонську юрту-яган принесеними дровами неможливо. Хлопці просто почали мерзнути. Двоє важко захворіли, прийшли до нас, ми їх відвели на евакуацію. А в лісі дрібна живність зникла, натомість прийшла зграя вовків зі своїми уявленнями про те, кому бути зверху в харчовому ланцюжку. Сталося кілька сутичок. Трьох наших сильно поранило. І знову евакуація. І та ж проблема з паливом: дров, начебто, в надлишку, але хатину дідька лисого прогрієш. І їжі не густо...
– І тоді? – поквапив Степан.
– І тоді вони прийшли до нас. І раптом з'ясувалося, що «марення» Мирослави виявилося безальтернативним порятунком: якби група не розпорошувала сили, то і барліг обладнали б на всіх, і торф'яних цеглин насушили б більше, і продуктів заготовили б достатньо. Міра погодилася «потіснитися», але з умовою, що «прибульці» визнають її лідерство, складуть графік розподілу продуктів і раз на три дні будуть полювати і рибалити.
– А вони?
– А вони послалися на «право сильного» і вважали, що і без Міри чудово впораються. Спочатку нас ці зазіхання не дуже турбували: на той час наша барлога перетворилася на добре укріплений лабіринт, в якому ми б витримали облогу місяць або два – вода, їжа, тепло, всього було вдосталь. Але нас зрадили, наша подруга відкрила комуністам прохід.
– Чому «комуністам»?
– А як інакше назвати бандитів, які хочуть відібрати і розділити?
– Так, це зрозуміло. Але вас зрадили. Як це, коли зраджують?
Тетяна щось хотіла сказати, але зупинилася. Потім безпорадно подивилася на Міру.
– Це було так дивно, що навіть не боляче, – відповіла Міра. – Це такі відчуття, які зрозумієш, тільки якщо спробуєш сам. Але я б не радила...
– Але як ви зміркували ладнатися до облоги? Тобто крім припасів палива і продуктів, ви ще й робили лабіринт?
– Так, – сказала Міра. – Це був основний план. Був і резервний, план «Б». План «С» теж був, але до нього черга не дійшла.
Степан мигцем глянув на годинник, потім зчепив пальці в замок і закинув руки за голову.
– Не сумніваюся, що якби цю історію розповідала сторона, що програла, то багато чого прозвучало б інакше. Але на Місяці я бачу тільки вас, і ваша версія справляє враження. І все-таки орбітальна механіка дуже далека від завдань виживальників у Патагонії.
– А ми говоримо не про завдання, – нагадала Міра. – Мова про мою репутацію фіксера. Якщо вдасться повернути Фарос, троє на цій Станції перейдуть з категорії невдах до категорії героїв.
– Це хто ж?
– По-перше, ти. Ти будеш вирішувати завдання свого рівня. Щось підказує, що розрахувати швидкість і траєкторію трасуючого трафика палива – непроста справа. По-друге, Когут. Він полетить на Марс, оскільки туди повернеться життєзабезпечення. А Міха стане славетним пілотом крейсера, тому що врятує космонавтів, які гинуть.
Степан скривився:
– Тільки не Міха. Він з Маріуполя.
Міра подивилася на нього з подивом:
– А до чого тут Маріуполь?
Степан підвівся і струсив хлібні крихти прямо на підлогу.
– Тобі потрібно було дізнатися, хто ті двоє, які ось-ось увійдуть в пояс астероїдів. Як відомо, геймовер у деталях…
Міра хмикнула. Потім все-таки запитала:
– І хто ж ці двоє?
– Хлопець і дівчина, обидва – мкади, – сказав Степан. – ESA в рамках програми розрядки міжнародної напруженості довірили цей політ МКАДу, ну, а у них як завжди, все через дупу. Ви можете пообіцяти Михайлу очолити міжзоряну експедицію, а можете розбити йому голову або втопити… але він не полетить рятувати мкадів. Навіть не думайте про це.
Міра вловила співчутливий погляд Тетяни. «Не смертельно, – подумала вона. – Але болісно…»
– З Когутом теж не влучили. Він з Бахмута. І на власні очі бачив, як фашисти перетворювали місто на звалище будматеріалів. А Гіцба з-під Києва. Ірпінь, здається. Вас, дівчата, ніхто не підтримає. Адже вам, крім пілота, ще потрібне паливо. Дуже багато палива. І естакада. Можливо, що не одна. Тому що трафік передбачається дуже щільним і ремонтники можуть не встигати за зносом напрямних...
Уже в дверях Степан зупинився і кинув погляд на пригнічену Міру. Напевно, щоб хоч трохи згладити різкість, додав:
– Проте, ви мене зацікавили. Протягом години надішлю на пошту відповідь на четверте питання. На п'яте відповім теж.
І пішов.
«Тобто скаже, скільки у нас часу, і що потрібно, щоб він взяв участь у проекті, – переклала для себе Міра. – Можна вважати, початок покладено»…

***

Міра якраз закінчила розводити по місцях орбітальне угруповання супутників зв'язку, коли пролунав сигнал пошти. Вона вимкнула симулятор, приклала долоні до пекучих очей і тільки через хвилину придивилася до повідомлення.
Степан повідомляв, що у них залишалося три доби, щоб почати відстріл контейнерів з паливом, і десять діб, щоб запустити крейсер. Але з крейсером краще поспішати: чим раніше його відправити, тим еластичнішим вийде графік дозаправок. Через десять діб, якщо нічого не робити, Фарос з куполом для Марса і мкадовським екіпажем буде втрачений безповоротно. «Чим швидше відправимо крейсер, тим менше йому знадобиться прискорення».
«Дуже мало часу», – зробила висновок Міра.
У другій частині листа Степан сповістив, що він у справі: «нічого не потрібно. Тема цікава сама по собі».
Була ще й третя частина: «потрібне паливо. Рідкий водень і кисень. Багато. Для початку дві тисячі тонн. І скласти заявку на естакаду. Протягом найближчих сімдесяти годин потрібно почати відстріли. Потім буде пізно».
Міра подивилася на годинник: наближався полудень. Тридцять годин без сну. «А попереду ще сімдесят... – невесело подумала вона. – Без стимуляторів не обійтися. Ефедрон, метилон, амфепрамон... Ні. Потрібно щось потужніше...»
Це могло стати проблемою. Звертатися до Гіцби не можна: по-перше, Олена певно відправить за дозволом до Шерифа. По-друге, знаючи, що Міра сидить на стимуляторах, заборонить польоти.
Можна відразу йти до Шерифа. Якщо вдало розіграти його мрію про Марс, він дасть розпорядження Гіцбі. Але в цьому випадку Олена все одно буде знати про стимулятори, і про тренувальні польоти можна буде забути.
Крім того, якщо про проект будуть знати Когут і Гіцба, то буде знати і Михайло. Але він з Маріуполя. А значить, неминуче почне гальмувати проект, навіть до відвертого саботажу...
Ні. Це все не годилося. Міру цікавили тільки стовідсоткові рішення. Рішення, які не залежать від настрою «милих» людей.
Так що з усього набору варіантів лишався тільки один.
Міра попросила Систему знайти майора Дадлі. Номер приміщення відразу з'явився на екрані, Міра, намагаючись не думати про наслідки, натиснула кнопку виклику.
– Гарант слухає, – глузливо відгукнувся Дадлі.
– Вам ще потрібен спаринг? – запитала Міра і відразу уточнила: – Поки що тільки боротьба.
Джон Дадлі потер перенісся і відповів:
– Так, потрібен. Але нізащо не повірю, що ви надасте нам це задоволення безкоштовно.
Міра знизала плечима:
– Не безкоштовно, але ціна для вас незначна.
– А конкретно?
– Краще при особистій зустрічі…
Вони домовилися через двадцять хвилин зустрітися в спортзалі рівня «мінус три» і перервали зв'язок.
Міра замислилася: мабуть, саме час повідомити про свої наміри Адміністрацію. Що б далі не сталося, події сніжною грудою будуть зростати і чіпати все більше людей. Робити все самотужки, не посвячуючи в плани головних гравців своєї команди, не просто нерозумно – злочинно. Якщо щось піде «не так», відповідальні особи, принаймні, будуть розуміти, що відбувається. А якщо все вийде, то Україна стане монополістом у дослідженнях космосу.
«Мабуть, так і напишемо», – подумала Міра, вирішивши, в якій формі надіслати особисте повідомлення реал-президенту.
«Важливо, терміново, – надрукувала вона. – Доповідна записка від магістра Гетьманату Мирослави Горобець. Знайдена можливість порятунку Фароса за допомогою рейкотрона. Якщо проект виявиться успішним, місячні естакади набудуть значення і важливості. Слід знайти можливість якнайшвидше придбати контрольні пакети акцій місячних естакад, тоді Україна стане монополістом у космічних перевезеннях. Готова надати вичерпні пояснення в будь-який зручний для вас час. Починаю діяти через сімдесят годин. З повагою».
Вона уважно перечитала повідомлення кілька разів. Начебто без зайвих слів, емоцій і тиску. Хочете – робіть, не хочете – просто знайте, що відбувається.
Поміркувавши ще кілька хвилин, Міра вставила слово «таємно» після «терміново», додала фразу «кураторів зі своїми планами не знайомила» і відправила повідомлення по шифрованому каналу зв'язку. Тепер до неї ніхто не причепиться, що займалася «партизанщиною», діяла поодинці.
Про всяк випадок перед відключенням запаролила термінал і вийшла в коридор.
Тетяну знайшла в спальному кубрику, чомусь насуплену і незадоволену.
– Не хочеш розім'ятися? – запитала Міра. – Йду до гарантів на їх кісточках пограти.
– А рубатися з ними дозволиш? Добре було б кого-небудь порубати в капусту...
– Тільки не сьогодні. Це буде нашим аварійним планом.

***

«Гаранти» зібралися в конференц-залі. Міра нарахувала сімнадцять осіб. На великому екрані красувався борцівський зал. Голема кудись прибрали. Тільки стіни з ударостійким покриттям і сам «килим»: синій з жовтою окружністю борцівського майданчика і жовтим колом у центрі.
«Голема забрали, щоб не займав місця, – подумала Міра. – У залі я буду боротися, а звідси вони будуть спостерігати за сутичкою».
Хтось із середини прошипів щось глузливе. Хлопці в залі добродушно зареготали.
Міра насилу розібрала: «Got a small partner».
«Поруч із такими слонами я і справді «замала», – подумала Міра. – Що ж тут ображатися...»
– Тільки українською, – гучно скомандував майор Дадлі. – Першим піде сержант О'Брайн. Нехай сам перевірить розмір супротивника.
Міра оцінила тактовність Дадлі, але зараз її турбувало зовсім інше.
– Насправді, я у справі, майор, – сказала вона. – І більше однієї показової сутички не обіцяю. У нас є можливість обговорити плату за мій виступ без зайвих вух?
Замість відповіді Дадлі вивів дівчат у коридор подалі від конференц-залу, і тільки біля відсічної двері сказав:
– Слухаю.
Тетяна зайняла позицію на рівні камбузів, тому Міра була впевнена, що їхню розмову ніхто не почує.
– Мені потрібен потужний стимулятор. Я не спала тридцять годин, і мені необхідно протриматися ще три доби.
Джон Дадлі хвилину уважно розглядав її, потім сказав:
– Як я розумію, питати, чому ви не звернетеся до своєї медчастини, марно?
Міра стиснула губи, але все-таки відповіла:
– Все дуже складно.
Майор Дадлі кілька разів переступив з п'яти на носок і назад, знизав плечима і запропонував почекати кілька хвилин. Він зник за дверима одного з кубриків, але Міра не встигла навіть переглянутися з Тетяною, як він вийшов з блістером таблеток.
– Одну кожні п'ять годин, – сказав він. – І не більше двох діб. Як можна більше води, інакше похмілля переживете тільки в госпіталі з гемодіалізом. Підходить?
Міра взяла таблетки і уточнила:
– Які умови?
Дадлі посміхнувся:
– Умови прості: блістер ваш. Один двобій. Якщо перемагає мій боєць, з вас по герцю щодня, поки перебуваєте на Станції. Якщо перемагаєте ви, то на цьому все. Підходить?
– Чудово, – сказала Міра і передала блістер Тетяні. – Тоді не зволікаймо, кличте свого Брайана. У мене дуже багато справ…
– Сержант О’Брайн! – заревів майор прямо з коридору. – На килим!
– «Чистий» грепплінг, – уточнила Міра. – Ніяких ударів.
Майор Дадлі голосно повторив її умову, і через хвилину Міра вже була на татамі. Вона зняла боти, розім'яла кисті рук, плечі і шию. Тут все було так само, як і на її поверсі. Тільки замість голема стояв кремезний бритоголовий здоровань. Стояв і посміхався. Міцний, м'язистий хлопець. На голову вищий і в два рази важчий.
Міра швидко озирнулася, щоб оцінити відстань до стіни за спиною, і цей рух послужив сигналом до нападу. О'Брайн кинувся на неї, прагнучи придушити масою. Це було нерозумно, і через три секунди він це зрозумів.
Найкращою відповіддю на таку атаку зазвичай стає перекид назад з упором ногою в живіт супротивника. При вдалому перевороті опинишся в «маунті», звідки легко спертися ліктем на горлянку супротивника і закінчити двобій.
Але по опущених руках сержанта Міра бачила, що супротивник готовий до такого розвитку подій, тому пропустила під собою голову атакуючого і взяла шию на «гільйотину».
Теж не погане продовження, але тільки для випадків рівності ваги і фізичної підготовки. О'Брайн був упевнений у своїй шиї. Він тараном штовхав Міру до стіни, сподіваючись її притиснути і взяти масою. Він не врахував акробатичних навичок свого легкого, рухливого супротивника: Міра перенесла ногу на стіну, а через мить вже обидві ноги були на стіні. О'Брайн, не розуміючи, що коїться, – з цього положення він міг бачити тільки борцівський килим! – продовжував «тиснути», допомагаючи Мірі піднятися на стіну. А через мить Міра вже була у нього за спиною, але шия сержанта все ще була під «гільйотиною». Тільки тепер Мірі нічого не заважало «приспати» суперника, що вона і зробила.
О'Брайн навіть не встиг «постукати», Міра передпліччям перетиснула йому сонну артерію, і він знепритомнів. Вона відразу його відпустила, поклала обличчям вгору і поплескала по щоках.
Було чутно, як у конференц-залі хтось голосно вилаявся. Прибігли кілька солдатів, відсунули Міру і почали метушитися над О'Брайном. Втім, той одразу ж заворушився і захрипів.
Прийшов розгублений Дадлі. У нього були круглі очі, і він не знав, куди подіти руки: то гладив обличчя, то витирав долоні об штани комбінезона.
– Я вас дуже прошу затриматися, – хрипко сказав він. – Ви виконали всі умови, ви перемогли. Але буду дуже вдячний, якщо ви проведете хоча б ще один поєдинок.
Міра не бачила сенсу в цих вправах для тіла, але вигляд військового, що просив, змусив її замислитись. «На станції у нас немає союзників, – подумала вона. – Нам абсолютно ні на кого покластися»...
– Міра! – покликала з коридору Янка. – Тебе кличе Гіцба. Питає, що сталося?
Міра підійшла до терміналу.
– Що там відбувається? – запитала стривожена Олена. – Ніч не спала, тепер в гостях у амерів, а пульс…
– Невеликі спаринги, – рівним голосом сказала Міра. Вона й справді навіть не задихалася. – Немає приводу для занепокоєння. Тільки спорт.
Гіцба відключилася, а Міра стривожилася. Зрадницький комбінезон доповідав у медчастину про її стан. Вона якось випустила з уваги, що Гіцба стежить за кожним її кроком і цієї ночі точно знатиме, що вона не спить другу добу.
Міра повернулася до майора Дадлі і запропонувала:
– За оренду двох комбезів можу провести ще один бій.
Обличчя Дадлі на мить застигло, але він швидко збагнув:
– Ви збираєтеся приймати тоніки таємно від медчастини. Але ваша «шкіра» передає в лазарет повний набір ваших фізіо-показників. Гіцба легко зрозуміє, що ви не спите. І відразу збагне, що ви на тоніках... Дивно, що комбінезони ви відразу не включили в список оплати.
Міра шанобливо кивнула головою. Тепер вона відчувала себе дурепою.
– А ще вам знадобиться плед, – вкрадливо вів далі Дадлі. – Тому що коли ви знімете зареєстровану «шкіру», в лазареті пролунає сигнал тривоги: відсутність пульсу у космонавта! І Гіцба вам відразу зателефонує. Ви скажете, що звикли спати голою, і покажете плед. Бог свідок, що мої поради, плед і друга «шкіра» варті ще двох схваток.
– Однієї! – поправила Міра. – Поради я вже отримала, а ваш армійський плед викличе у начмеда більше питань, ніж відсутність у мене пульсу.
Вона повідомила розміри костюмів, для себе і Янки, а майор Дадлі діловито уточнив:
– Це тільки у разі вашої перемоги. Якщо програєте, костюми залишаються у мене, а ви вдвох щодня будете приходити до нас на спаринг з фехтування. По дві годині на день. Погоджуєтеся?
Міра кивнула і відійшла в «свій» кут борцівського залу.
Через хвилину «килим» очистився від спостерігачів, – всі перейшли до екрану в конференц-залі, – залишився довготелесий суб'єкт, який не виглядав борцем, але Міра добре знала, як небезпечні довгі руки.
Верзила не став поспішати: зняв боти, розім'явся, кілька разів впав на спину і повернувся в стійку підйомом розгином. Чудова координація і пластика. Міра уважно стежила за його діями, намагаючись вгадати його реакції і переваги.
Нарешті, він ступив всередину жовтого кола і супротивники закрутилися в «танці» по килиму, вивчаючи один одного, роблячи оманні рухи руками, часто змінюючи стійку.
Міра розуміла, що затяжна боротьба на руку супротивнику: «фізуха» на його боці, вона втомиться раніше, і тоді він реалізує свою фізичну перевагу.
Міра зробила вигляд, що знову атакує шию. Суперник передбачувано зробив крок назустріч, щоб заблокувати їй руки, але вона вже схопила його опорну ногу і скрутила п'яту. Це був класичний «Хілл Хук». Велетень завив і застукав долонею по килиму. Міра негайно відпустила.
З конференц-залу долинала вишукана лайка англійською. Голос майора Дадлі перекривав шум голосів. Міра трохи розібрала, але, здається, майор був вкрай незадоволений підготовкою своїх солдатів: «You idiots are losing to a girl!»
Міра допомогла солдату встати на ноги і «передала» його майору Дадлі. Велетень, кульгаючи, вийшов у коридор.
– Хочете ще одну спробу? – втомлено запитала Міра.
– Благаю! – зізнався Дадлі. – Давайте зі мною.
– Що ставите? – без натяків запитала Міра.
– У нас є реголіт, сонячні батареї, можу дати попрацювати з телескопом, гідролізер…
– Гідролізер? – зацікавилася Міра. – Яка продуктивність? Потужність?
– Триста тонн на добу! – гордовито сказав Дадлі. – Можу здати в оренду на тиждень. У нас великі запаси палива, навряд чи найближчими днями включимо.
– Одна сутичка проти тижневої оренди гідролізера! – заявила Міра. – І запускайте сьогодні! Мені завтра знадобиться паливо.
– Ваші два комбінезони і дві години шаблі проти тижневої оренди мого гідролізера, – підбив підсумок майор.
Мірі здалося, що вона сформулює краще:
– Якщо я вас покладу, у мене залишаються дві «шкіри» і тиждень оренди гідролізера, а якщо програю – дві години спарингу на день з фехтування поки не з'їду з Бази. Правильно?
– Так. Згоден.
– Тоді мені знову потрібно з вами утаємничиться.
Дадлі знизав плечима, і вони знову опинилися біля відсікаючої двері. Міра переконалася, що Тетяна стежить, щоб ніхто не підслухав, і запропонувала:
– Якщо вам обов’язково втримати престиж перед підлеглими, можу поступитися. Тільки «шкіра» і гідролізер все одно мої.
Дадлі щосили стиснув зуби. М'язи на вилицях скрутилися вузлом, а ніздрі розширилися. Було видно, яких зусиль йому коштувало стриматися. Тетяна залишила свій «пост» і з занепокоєнням підтягнулася ближче.
Міра зупинила її рукою.
– Це не насмішка, – швидко сказала вона. – Я знаю, що таке дисципліна. І я насправді хочу вам допомогти. Прошу вибачення, якщо мої слова здалися знущальними.
Дадлі шумно видихнув і кивнув:
– Вірю. Але піддаватися мені не потрібно. Хочу побачити межу своїх можливостей. Чорт забирай! Я не вірю, що зі мною впорається дівчисько. Це неможливо!
– Тоді питань більше немає, – легко погодилася Міра. – Ви дозволите на хвилину заглянути в один з ваших гальюнів? Була безсонна ніч, мабуть, сильно захопилася чаєм...
– Звичайно, – кивнув Дадлі. – Чекаю на килимі.
Міра знаком покликала Тетяну, і вони зайшли в найближчий кубрик.
– Укласти його буде не просто, – сказала Міра. – Допомагай.
Янка ні про що не питала. Міра відкачала половину ртуті з комбінезона, і вони «сховали» мішок у туалеті.
Тепер її противником був сам майор Дадлі. У цьому була логіка, але ще більшим здавався ризик. Тепер у Міри просто не було вибору: затягувати сутичку вона не могла, тому що з «такою вагою» – без половини обважнювача комбінезона, – вона ставала легкою здобиччю досвідченого борця. Не в переносному сенсі «легкою», а в самому, що ні на є, буквальному, фізичному сенсі.
Тому як тільки Дадлі зробив крок назустріч, Міра високо підстрибнула, перевернулася в повітрі і простягнула руки до голови майора Дадлі.
Але той не зганьбив людську расу, наочно показавши різницю між людиною і роботом: Дадлі відразу присів і навіть зігнув руки в ліктях, щоб не дати Мірі можливості схопити руку. Але і Міра знала, що їй протистоїть людина, а не машина: залишаючись в положенні «вниз головою», вона відштовхнулася від стелі ногами і шулікою впала на майора.
Такого він не очікував. Інстинктивно виставивши перед собою руки, щоб захистити голову від налітаючого супротивника, майор «віддав» руку, і Міра тут же «оформила» важіль ліктя.
Дадлі заричав, намагаючись силою випрямити руку, але біль був сильнішим. Міра не хотіла його калічити. Дозволити майору втратити авторитет перед бійцями теж не хотілося. Розуміючи, що рука вже травмована, і в разі продовження сутички вона зможе впоратися з одноруким супротивником, Міра негайно відпустила майора, відкотилася від нього і стала в стійку.
Майор продовжував стояти на колінах, притримуючи понівечений лікоть. Похитав головою і постукав по килиму здоровою рукою. У конференц-залі стояла така тиша, ніби солдати раптом перестали дихати.
Міра шанобливо вклонилася супротивнику, взула боти і вийшла в коридор. До неї негайно приєдналася Тетяна з мішком ртуті під пакетами з трофейними костюмами. Вони швидко пройшли до відсічних дверей і за хвилину були у своєму коридорі.
Тетяна кинула речі і обійняла подругу:
– Йошкин кіт, ну ти звірюка! – із захопленням сказала вона. – Ти їх усіх поклала! І відбила паливо для нашого проєкту! Фантастика! А друга пара костюмів навіщо?
Але замість відповіді Міра знесилено сповзла на підлогу, притулившись спиною до стіни.
– Не поспішай, подруго, – прошепотіла вона. – Дай віддихатися. Щось я не дуже вправно впала зі стелі. Якось невдало згрупувалася. Шию трохи пошкодила…

***

Міра сиділа на підлозі. Без половини ртуті в комбінезоні вона здавалася собі висохлою і невагомою. «Ну, так, – подумала вона. – Я вдарила Дадлі не вагою, а масою. Він просто розгубився. А розгубився, бо такого не бачив. Ще б пак, ніхто такого не бачив. Пощастило, що відпрацьовувала цей фінт із големом. Просто пощастило…»
Тут же, у коридорі на підлозі, Янка хвилин десять розтирала їй шию. Потім вони повернули ртуть у комбінезон і пішли обідати.
Зварили пельмені, відкрили консерви з кабачковою ікрою, додали зерна кукурудзи…
Міра прийняла першу таблетку з блістера, відвойованого у «гарантів», і запитала:
– Коли я покликала тебе на змагання, ти здалася засмученою. Що сталося?
Тетяна зробила великий ковток соку і неохоче зізналася:
– Досліджую долі відрахованих і випускників Гетьманату, і те, що бачу, мені дуже не подобається.
Міра промовчала, чекаючи продовження.
Але Тетяна «згадала» про морозиво і довго зволікала з вибором варення, яким збиралася поливати пломбір.
– Що тобі не сподобалося? – через кілька хвилин запитала Міра.
Цього разу Янка відповіла одразу, не вагаючись:
– Поки що не можу сформулювати. Просто відчуття, що нас навчали зовсім не тому, що обіцяли. Якась жахлива маніпуляція.
– До біса формалізацію, – нахмурилася Міра. – Наприклад?
– Тенденція: чим пізніше людина залишила Гетьманат, тим складніше її відшукати. А те, що вдається знайти, більше схоже на агентурну легенду, ніж на реальне життя.
– Ось як? – ввічливо «засумнівалася» Міра.
– Татаренка пам’ятаєш?
– Твого Сергія?
– Він не мій! – спалахнула Янка.
– Вибач, – Міра приклала руки до грудей. – Вирвалося випадково. То що з ним?
– Я була впевнена, що він в ескадрі, яка блокує Китай, що перебуває під санкціями. Ну, знаєш, підводний човен, самітне плавання, все таке… Так ось, його там немає і ніколи не було! Моремани-солісти зробили групове фото минулого року. Я знайшла кількох знайомих і безпосередньо зв’язалася з ними – Татаренка вони не знають. Але я точно пам’ятаю розсилку деканату: Сергій розподілився в далекосхідне морське угруповання. Виходить, деканат брехав? Але навіщо?
– Серьожка дружив з Владом, – нагадала Міра. – Може, він щось знає?
– Уяви собі, з Владом я теж зв’язалася! І він теж впевнений, що Татаренко в одиночному плаванні: на своєму підводному човні полює за китайськими танкерами у Філіппінському морі. Ось, дивись…
Вона простягнула планшет. Міра хвилину розглядала міцного, підтягнутого хлопця, в якому неможливо було впізнати «гладкого Влада» з вступних іспитів. Хлопець стояв на сірій «бочці», через яку легко перекочувалася слабка хвиля. Він підставляв обличчя небу і, здавалося, був цілком задоволений життям.
– Ніколи не розуміла, як цей «бідон» може зупинити танкер водотоннажністю в півмільйона тонн… – поскаржилася Янка, заглядаючи на планшет через плече Міри.
– У них піро-нитки з ультразвуковими детонаторами, – пояснила Мірослава. – Розкидають перед танкером, за годину значна частина намотується на вали гребних гвинтів. Потім по воді надсилається сигнал, і гвинти акуратно відрізаються від вала.
– А якщо підійде сторожовий корабель?
– У них дуже багато піро-ниток, – терпляче уточнила Міра. – Вистачить на кілька сторожових катерів. «Бідони» полюють зграями. Тож можуть знерухомити будь-який ескорт.
– А далі?
– А далі у капітана танкера невеликий вибір: або дрейфувати з повною впевненістю, що допомога не прийде, – він же чудово знає, що його судно під санкціями! Або надсилати SOS береговій охороні. Тоді судно разом із нафтою буде конфісковано й продано з аукціону, гроші – до казни держави, що «надала допомогу», капітана – до в’язниці, а команду розвезуть по консульствах – нехай забирають своїх «піратів». Все як під час блокади Чорного моря, поки Адигея не позбулася окупантів, а Грузія не відновила територію.
Розмова на деякий час перервалася. Дівчата кожна думала про своє. Це були звичні для них хвилини, коли відчуття єдності ставало тим сильнішим, чим довше тривала тиша.
Нарешті Янка запитала:
– Як шия?
Міра покрутила головою й вирішила, що обійшлося: не тягнуло, не «стріляло» й не боліло.
– Візьми, будь ласка, під свою опіку паливо й естакаду, – попросила вона. – Гідролізер має почати працювати зараз і працювати цілодобово. Спробуй домовитися з Дадлі, щоб він кредитував нас паливом у рахунок продуктивності свого гідролізера. З’ясуй, у які баки його потрібно залити, і як доставити до рейкотрону. Ну, і сама естакада, звичайно. Нехай Степан надає таблицю векторів запусків. Ідеально відправити перший контейнер сьогодні. І стріляти безперервно, поки не злетить шатл.
– Коли звіт?
– Ніяких звітів! – трусонула головою Міра, і зойкнула: все ж таки, ще боліло. – З цієї хвилини ти – директор проєкту. Ні перед ким не звітуєш, все робиш сама. З’ясуй, як оформити заявку, хто дає допуск, хто налаштовує рейкотрон. Візьми на себе всю технічну сторону справи та її документальний супровід.
– А ти чим займешся? – запитала цікава Янка.
– Пошуками пілота. Щось підказує, що нас чекають великі труднощі в цьому питанні. Якщо так поталанило з паливом, то уявляю, яка біда чекає з пілотом. Закон збереження удачі, знаєш…

***

Вона зачинилася у «своєму» камбузі, встановила таймер на сигнал кожні дві з половиною години й знову занурилася у світ орбіт, маршрутів і траєкторій. Сьогодні все йшло простіше й швидше. На відміну від учорашнього дня, тепер вона точно знала, що потрібно робити і як. Зльоти, стикування, посадки. Доставка вантажів на орбіту, вибудовування угруповань супутників, зняття з орбіти угруповань супутників. І нескінченні стикування, стикування, стикування… якірні стоянки, швартування і знову стикування.
Через півтори сотні хвилин вона скинула з голови шолом і попленталася до холодильника. «Коли я знімаю взуття? – знову здивувалася Міра. – Я справді не можу пригадати, в який момент залишаюся без капців!» Вона досхочу напилася соку і повернулася до симулятора.
Після наступного сигналу «будильника» проковтнула таблетку, запила двома склянками мінералки і знову до симулятора. Вимкнула всю візуалізацію. Навіщо ці дурнуваті малюнки із зірками, Сонцем і планетами? При вирішенні завдань тільки відволікають. Астроштурман дає вступні дані: базова площина, напрямок на точку весняного рівнодення, кут схилення, апогей, перигей… вектор швидкості. Милуватися зірками – це на лавочці в парку, у космосі треба працювати! Стикування, стикування, стикування…
Через дві години знову щось продзвеніло.
Міра кинула погляд на таймер: ні, зарано. Незадоволено відключилася від симулятора і перевірила на моніторі, що там дзвонить. Вхідний дзвінок. По закритому зв'язку. Ого!
«Щось швидко», – насторожилася Міра.
Вона підтвердила з’єднання й придивилася до обличчя на екрані. Щось невловимо знайоме, але точно не реал-президент.
– Ви хто? – вороже запитала Міра.
Людина на екрані засміялася:
– Підросла, подорослішала, а вдача та сама!
І тут вона його впізнала:
– Дмитро? – вона навіть сплеснула руками, як колись комірниця Семенівна. – Та це ж наш улюблений обліковець!
На вступі Дмитро був коротко стрижений, тепер у цьому великому огрядному чоловіку з доглянутою зачіскою його було не впізнати.
– Обліковець? Ображаєш! – сказав він зовсім не ображеним голосом. – Тепер я – керівник офісу президента. Дмитро Йосипович Осика, до ваших послуг.
Міра насилу стримала презирливу мармизу: «керівник офісу» це щось поміж «подай-принеси» і спіч-райтером комюніке нікому не цікавих перемовин.
– Щодо моєї доповідної?
– Звісно, – одразу став серйозним Дмитро. – Уяви, тебе тут знають. І твоя доповідь наробила галасу. Наказали негайно з’ясувати подробиці й доповісти.
– Отже, самому Мельниченку не зручно зі школярем розмовляти?
Дмитро закотив очі й незадоволено пояснив:
– «Зручно». Це я сам напросився. Сказав, що у мене особистий контакт. У дружній, невимушеній обстановці дізнаюся більше подробиць…
– Зрозуміло, – невизначено промовила Міра.
– Міра, припини свої витівки! – гримнув на неї Дмитро. – Главком на іншому кінці світу. Річниця об’єднання Кореї. Там усі керманичі планети. Ти хочеш, щоб він їм сказав: «Не відкривайте шампанське, хлопці, мені треба з Мірою Горобець порадитися?»
Міра хотіла сказати, що тільки ідіот буде пити шампанське, коли держава може заробити трильйон грошей, але не наважилася. «Таки зігнули мене, тварюки, – з тугою подумала вона. – Адже п’ять років тому я б це сказала… Навіть рік тому б сказала…»
– Вибач, трохи захопилася.
– На те й молодість, – махнув рукою Дмитро. – У мене теж часу небагато, тож давай до суті. І май на увазі: що б ти не вигадала, я підтримаю. Тож будь обережнішою у своїх бажаннях!
Міра на секунду замислилася, потім за хвилину виклала свій план:
– Хочу наздогнати купол і засоби життєзабезпечення для марсіанської експедиції, що полетіли з Фаросом в пояс астероїдів. Для цього крейсеру доведеться йти з постійним прискоренням. Паливо безперервно підкидає місячна катапульта. Якщо вийде, рятуємо марсіанський проект, і, як приємний бонус, отримуємо нове застосування рейкотронів. Зараз вони пропонуються на ринку за собівартістю зі знижкою, але як тільки стане відомо про систему дозаправок у космосі, акції естакад злетять до неба. Якщо обережно, щоб не насторожити великих акціонерів, поквапитися, то держава або заробить трильйони євро, або стане монополістом у доставці вантажів по всій Сонячній Системі. Ну, і, звичайно, всі планети ляжуть у руки: замість багаторічних еліптичних траєкторій, будемо рухатися по плаваючій параболі з постійним прискоренням. На Марс за два-три дні. На Юпітер за два тижні. Мені здається, варто ризикнути…
Дмитро знайомим жестом потер перенісся, потім невпевнено побарабанив пальцями по столу.
– Так, з тобою не занудьгуєш. Чим-чим, а масштабом планування ти завжди вражала.
– Завжди? – здивувалася Міра.
– Я стежив за тобою всі ці роки. Погодься, ти вчинила б так само, якби тобі трапилася людина, яка знецінила конкурс, на створення якого найкращі педагоги країни витратили значну частину свого життя. Ти знаєш, що після вашого вступного іспиту горіховий гай закрили?
Міра кивнула:
– Так, чула про таке.
– І конкурентів по магістратурі знесла…
– Знесла… – із сумом у голосі погодилася Міра.
– А тепер на святе, на формулу реактивного руху Ціолковського замахнулася! – з усмішкою продовжив Дмитро.
– Замахнулася… від сорому місця собі не знаходжу. – плаксиво сказала Міра, і вони обоє розсміялися.
– Що ж, як обіцяв, гарантую повне сприяння. Тож тепер про труднощі. Що заважає Україні стати лідером у космосі?
– Відсутність пілота, – не замислюючись сказала Міра. – У мене є план «Б», але він має сильний суїцидальний присмак. Тож пілот був би дуже доречним. А краще два, якщо з одним із них щось трапиться.
– Я передам наказ Когуту виділити для твого проєкту пілотів, тож із цим усе гаразд. Ще щось?
– Зв’язок з естакадою, цех з гідролізу, що працює безперервно, потрібно дуже багато палива. Потрібні контейнери для закачування палива, потрібна енергія, щоб працювала естакада… У мене нічого немає, і мені багато чого потрібно.
Їй сподобалося, як Дмитро кивав і акомпанував її словам постукуванням по сенсорному екрану планшета.
– Дякую, Дмитро. Ти знову мене виручаєш, – сказала вона.
– А ти знову не для себе дбаєш, – дуже серйозно відповів Осика. – Ще два слова, перш ніж розбіжимося, щоб займатися твоїми справами. По-перше, тримаймо зв’язок безперервно: якщо виникнуть проблеми – негайно дзвони, але крім цього обов’язковий зв’язок двічі на добу. Просто, щоб переконатися, що проблем немає, і все йде за планом.
– А друге?
– Друге, – він на мить замислився. – Ти звернулася до Адміністрації повз голову свого керівництва. Зазвичай це сильно напружує, але, сподіваюся, не в нашому випадку. Когут – адекватна людина, і він безпосередньо зацікавлений в успіху твого проєкту. Тож під час першої зустрічі з ним підбери слова втіхи, але помірковано, очей не опускай. Зрозуміла?
– Так, зрозуміла.
– Тоді до зв’язку…
Він відключився, а Міра ще хвилину приводила думки до ладу.
«Якось усе дуже легко виходить, – подумала вона. – Якщо вам здається, що доля почала посміхатися, отже саме час подбати про страховку життя…»
Вона зателефонувала Михайлу.
– Слухаю, – з ледь помітним напруженням у голосі відгукнувся він.
– Я б хотіла показати, що вмію, – сказала Міра. – Щоб швидше політати на твоєму шатлі.
Він зневажливо скривився, але пирхати не став.
– Добре. Приходь на поверх «нуль», сьомий кубрик. Подивимося на твою вправність.

***

Міра добре пам’ятала, як складала іспит з керування автівкою з чиновником департаменту дорожньої служби: жодної ініціативи, жодних питань, усе суворо за протоколом – ремінь, дзеркало, сидіння, ручне гальмо, поворотник… Не дай Небо інструктору запідозрити, що ти другий рік гаруєш по місту без прав.
Тому Михайлу вона не стала нічого пояснювати: просто сіла в запропоноване крісло, відрегулювала його висоту, щоб ноги зручніше лягали на педалі, пристебнулася, перевірила нейтральність джойстиків і наділа шолом.
Встигла здивуватися, наскільки звикла до свого обладнання: рукоятки джойстиків здалися незручними, педалі жорсткими («великий Космос, та вони ж скриплять!»), але тут послідувало перше завдання («зліт з Місяця і вихід на кругову орбіту»), і їй відразу стало не до порівнянь.
За першим завданням послідувало друге («витягнути орбіту в еліпс, щоб місячний перигей зрівнявся з апогеєм супутників Землі»). Потім третє: перетягнути з земної орбіти на місячну орбіту супутник зв'язку. Четверте: посадка на Місяць і екстрений зліт через аварійну посадку чужого шатла (щоб звільнити місце). Потім було п’яте, шосте, сьоме… Потім вона збилася з рахунку і просто тупо виконувала завдання.
Через дві години згадала, що не прийняла таблетку Дадлі і вже п'яту годину нічого не пила. Навіть подумала: чи не час обуритися? – зрештою, вона прийшла просто показати, що вміє, а не отримувати звання пілота року.
Але екран згас, вона зняла шолом з голови й побачила в кабінеті не одного Михайла, а чотирьох молодиків, які не зводили з неї очей.
– Ти, мабуть, раніше літала? – з надією запитав Михайло.
– Так, багато, – збрехала Міра. – Але тільки на симуляторах. Завжди цікавилася космосом.
Хлопці гучно видихнули й з полегшенням переглянулися.
– Зовсім не погано, – схвально сказав Михайло. – Я б навіть сказав, чудово. Але ти жодного разу не порадилася з штучіном. Звідки ти брала значення елементів орбіт?
– Орієнтацією та векторами займається штучін, – підтакнув один із хлопців. – Завжди. Це його частина роботи.
Міра знизала плечима:
– Я рахувала.
– Гетьманат рулить? – обережно запитав хтось у тиші, що запала.
– Інакше не поясниш, – кивнув Михайло. – Отже, рахувала…
Міра не розуміла їхнього сум’яття.
– Рахувала. І що тут такого? Всього десяток формул, частково пов’язані, частково ні. Підставляй стартові та кінцеві координати, початкову та кінцеву швидкість, схилення, кут до базової площини… – Вона помітила, як вони знову переглядаються. – Та що з вами таке? Проблеми з тригонометрією?
– Проблеми з таблицями тригонометричних функцій. Синус кута ти в голові обчислюєш?
– Так. Ряд Тейлора з трьома першими членами. Потім радіани переводжу в градуси…
– Метеорит по лобі… Я не можу це слухати! – закричав хтось із хлопців і вибіг із кімнати.
Міра з подивом подивилася, як він зачиняє двері.
– Ти дуже вродлива дівчина, Міра, – набагато спокійніше сказав інший хлопець. – Нікому більше не кажи, що ти – монстр…
І він теж пішов.
– Ти жодного разу не помилилася, – похитав головою Михайло. – Але краще користуватися штучіном. Усі розрахунки на ньому.
– У думках не можна?
– Можна, звичайно, – зітхнув хлопець з борідкою. – Особливо якщо хочеш до смерті налякати інструктора.
– Як же вас, таких боязких, на Місяць відпустили? – глузливо запитала Міра.
Але її виклик не прийняли. «Борода» дивився на неї із захопленням, а Михайло – із сумом. Він сказав:
– Ти пройшла. Хоч зараз у космос. У Гіцби дозвіл отримала?
– Звісно, з неї почала. Прямо зараз у космос – це чудово. Тільки давай через півгодини? Хочу вмитися й перекусити…
Михайло похитав головою:
– Сьогодні ні. Пізно. Завтра зранку.
З крісла підвівся хлопець з борідкою:
– Зі мною можна і сьогодні. Я не зайнятий.
Міра подивилася йому в очі і пошкодувала, що поруч немає Тетяни.
– Віталій Радов, – представився хлопець. – Сертифіката інструктора немає, але я можу провести на зліт, показати, як у нас тут усе влаштовано, і навіть у кошику підкинути до реального симулятора.
– Реальний симулятор? – здивувалася Міра. – Це якийсь космічний оксюморон?
– Це не «оксюморон», – обережно сказав Радов. – Це кемпер на місячній орбіті. На центрифузі кемпера можна відпрацьовувати польотні завдання з реальними прискореннями та невагомістю. Від справжнього польоту не відрізниш. Перше оповідання Лема про Піркса не забула?
– «Випробування»? Таке не забудеш.
– Пам’ятаєш, як курсанта трусило: і перевантаження, і невагомість…
– … І муха.
– Вірно, і муха теж. Шкода тільки, що письменник-фантаст не спромігся пояснити, яким чином на земному симуляторі імітували невагомість. Все, що він зміг придумати…
– «…Довгі, товсті кабелі, прикручені до носів ракет», – процитувала з пам’яті Міра. – А у вас?
– А у нас центрифуга на орбіті Місяця, і невагомість імітувати не потрібно. Цього добра у нас хоч сідницями їж…
Хлопці дружно розсміялися, але Міра не посміхнулася. Їй не подобалися такі «жарти» в компанії незнайомих людей.
Незручність, що виникла на мить, вдало згладив Михайло:
– Не ображайте дідуся Лема, – попросив він. – На його книгах зростало не одне покоління космічних інженерів. Технічна фантастика середини двадцятого століття відправила людину на Місяць. А коли справжню фантастику витіснила фентезійно-розважальне паскудство: з гумором і глянцем, люди п’ятдесят років возилися на навколоземних орбітах, не в силах повторити подвиги предків. А щоб не бачити очевидну деградацію, поставили під сумнів сам факт досягнення Місяця.
Міра вдячно посміхнулася йому й звернулася до Радова:
– Куди прийти через півгодини?
– Зустрінемося тут, – він поглянув на Михайла й запитав: – Ти не проти?
Михайло посміхнувся й замахав руками:
– Я щасливий!
Звучало трохи прикро. Ніби він радів можливості бути подалі від Міри. Але, по-перше, Міра точно знала, що так воно й було – радів. А по-друге, їй було байдуже. Вона воліла якомога швидше отримати сертифікат пілота.

***

– Вихід на стартову площадку дозволений тільки парами, – на прохання Міри, Віталій коментував кожну свою дію. – Насправді, це всього лише традиція. Сьогодні сенсу в цьому немає, але всі так звикли. І самотня людина на злітці викликає багато питань у диспетчера центру управління польотами.
Вони обоє були у важких космічних скафандрах, і Міра вперше по-справжньому повірила, що вона дійсно на Місяці.
Та й як не повірити: Місяць-то ось він – перед очима. Сріблясто-чорний пекельно-скельний краєвид. Злітна площадка посеред кратера. Ноги по щиколотку застрягають у знаменитому реголіті. Блакитна Земля над горизонтом. Все, як на картинках, не причепишся…
– А назад? – запитала Міра.
– Що «назад»? – не зрозумів Радов.
– Хтось проводжає космонавта до шатла, але після зльоту провідник повертається один. І космонавт після спуску з орбіти йде до Станції один...
– Ось воно що… дорога назад ЦУП не цікавить. Аби людина якнайшвидше опинилася на Станції, а не вешталася територією злітки.
Вони підійшли до решітчастої конструкції, в нижній частині якої знаходилися сопла заввишки у дві людини, посередині – величезні кулі змішувачів, понад ними – сигари паливних баків. А на самому верху, метрів за п'ятнадцять над грунтом, невеликий відкритий майданчик із кріслами.
До крісел вела драбинка, по якій слід було піднятися.
– Це шатл, – сказав Віталій, дружньо поплескавши долонею по крутому боці сопла. – У нас це називають «кошиком». У цьому апараті ми піднімемося на орбіту й пришвартуємося до сімулятора. Це звичайнісінький кемпер. Там ти випробуєш свої навички з реальними прискореннями та невагомістю. Буває, що курсант чудово вирішує завдання в комфортній каюті, але коли в роботу втручається вестибулярний апарат і перевантаження, завдання стає нерозв’язним.
Міра замислилася: їй здалося, що Віталій сподівається на її провал, чи це черговий напад параної?
Вони піднялися по трапу, що виявилося досить простою справою, і пристебнулися в кріслах. Міра підняла голову і зойкнула: над нею нічого не було. Тільки зірки. Дуже багато зірок.
– Коли стикуємося з кемпером, сюди опуститься телетрап, – сказав Віталій. – Кошик – це тягач крузака. Телетрап для безпечного переходу космонавта з кошика в житловий модуль.
– Крузак?
– Крейсер, – пояснив Віталій. – Тепер нам потрібно зв’язатися з диспетчером. Перед тобою пульт управління. Дві великі квадратні кнопки в центрі. Перша – система штучного інтелекту, штучін. Це мозок шатла. Друга кнопка – ручне управління. Для малого каботажу: з Бази на орбіту і назад, – не потрібна. Натискай «штучін».
Міра натиснула. Монітор забарвився в блакитний колір із жовтим тризубом посередині.
– Привітання, – пояснив Віталій. – Тепер кнопка зв’язку. Кругла, з логотипом динаміка... Натискай.
Міра слухняно натиснула.
– Радов – ЦУПу, – сказав Віталій. – З курсантом Горобцем рушаємо до четвертого симулятора. Плановий час повернення – через п’ять годин.
– Чи не забагато для першого разу? – засумнівався диспетчер.
– Дуже кмітливий курсант, – з посмішкою пояснив Радов. – Години не вистачить.
– Прийнято, Радов. Успіхів курсанту…
Міра не знала, як реагувати, тому промовчала. Але, як їй здалося, від неї й не чекали відповіді.
– Насправді, цей діалог теж данина традиції, – повідомив Віталій. – У центрі управління знають, хто ми.
– Скафи доповіли? – припустила Міра.
– Вони самі. Але повідомити, куди ми летимо і коли нас чекати, не завадить.
– Американці теж вітаються з ЦУПом?
– Ні. У них свій ЦУП, армійський. Втім, не знаю, – зізнався Віталій із збентеженням у голосі. – Напевно, у них немає ЦУПу. На нашій Базі точно немає. Може, десь на орбіті. Так, – підбадьорився він. – Давай-но все-таки злетимо. Штучін знає, де він знаходиться. Тож тобі потрібно просто ввести номер крейсера, до якого прямуєш. Штучін сам розрахує підйом і зближення. Вважай, ми тут обоє на екскурсії. Четвертий симулятор – це латиницею «сі», «ай», нуль-нуль-чотири. Вводи…
Міра придивилася до пульта. Не помітити величезні, як денца склянок клавіші було неможливо. Символи на клавішах підсвічувалися і були добре помітні. Вона обережно натиснула кнопку «С». Тут же на моніторі вискочило «С».
Вже впевненіше Міра додала «I004».
– Тепер «Enter», – підказав Віталій.
Міра слухняно натиснула і відразу відчула вібрацію. Горизонт хитнувся, поверхня пішла вниз. Тіло стало важчим, і вона зрозуміла, що злітає.
– Ми летимо, тому що штучін розпізнав мій скаф і дозвіл на пілотування з пасажиром, – пояснив Віталій. – Перепустки на зліт бувають у формі значків або кліпси на вухо. Якщо штучін не знаходить у тебе перепустки, він одразу надсилає запит до Центру Управління, і звідти запитують: «хто такий, і що робиш на злітно-посадковому майданчику». Ну, і, зрозуміло, кошик на твої команди не реагує.
Міра не відповіла. Тепер вона побачила естакаду. І була вражена.
Можна скільки завгодно говорити про гори, співати про них пісні й розглядати картинки. Але тільки ось так, на власні очі, можна усвідомити справжній масштаб планетарного мистецтва.
Вона зовсім не так уявляла естакаду. А тепер, після того, як побачила, вже не могла пригадати, як естакада виглядала в її фантазіях. Це була циклопічна споруда. Піраміди поруч із цим монстром, як мопси біля ніг бегемота…
«Чому я не бачила рейкотрон під час підльоту до Місяця? – замислилася Міра. І тут же відповіла: – Здається, в цей час я за ширмою боролася з космошкірою, намагаючись натягнути її на себе…»
Вона уважно дивилася на екран, чекаючи побачити безліч молочно-білих крапок, що опоясують Місяць по орбіті. Кемперів, може, й не тисяча, але точно більше сотні… Але нічого не бачила.
– Льодяник мало помітний, – підтвердив її сумніви Радов. – І його краще порівнювати не з кулею, а з футбольним м’ячем діаметром десять метрів. Класичний зрізаний ікосаедр: дванадцять пентагонів і двадцять гексагонів. І те, і інше – сонячні панелі. Ну, а панелі, як і належить, погано відбивають і добре поглинають. Інакше космонавт страждав би від дефіциту енергії. Все інше вірно. Кемперів близько тисячі. Більшість дрейфує, чекаючи екіпаж, частина кудись прямує. Насправді, трафік Земля-Місяць досить жвавий. Незважаючи на кризу і тимчасове розчарування в реголіті.
Хвилин через десять монітор ожив і показав помаранчеве кільце, всередині якого нічого не було. Але Віталій підняв руку, вказуючи на кільце, і впевнено сказав:
– А ось і наш кемпер-симулятор. За хвилину він буде в прямому полі зору, і його можна буде розгледіти. Зроблений з нашого льоду. Товстостінна сфера, складається з двох десятків шарів: полімер-лід. Основна причина «шаруватості» – виключити сублімацію при прямому опроміненні Сонця. І все одно до орбіти Меркурія підлітати не рекомендується. Про сумну долю Ікара чула?
Міра спробувала кивнути, але нічого не вийшло. Тому просто відповіла «так».
– Але є й друга причина, – продовжував Віталій, – конструктивна. Для підвищення міцності за допомогою армування. Між двома метровими сферами: зовнішньою та внутрішньою, на «екваторі» захований вузький циліндр, який може обертатися зі швидкістю до тридцяти обертів на хвилину. Це відповідає чотирьом «g». Насправді, це єдина відмінність кемпера-симулятора від звичайного льодяника. У звичайному – частота обертання обруча обмежена п’ятнадцятьма обертами на хвилину. Відцентрове прискорення дорівнює земному «g». Товщина обруча півметра, ширина – два метри. Діаметр – вісім метрів. Вузька щілина в кільці, в якій можна тільки лежати. Космонавту рекомендується основний час проводити в цьому лежаку. Під час тривалих подорожей це рятує зір, серце і перешкоджає вимиванню кальцію з кісток. Але при сигналі «радіаційна небезпека» краще перейти в центральний відсік. Там стінки кулі удвічі товщі. Безпека…
Кемпер виринув із темряви якось цілком і відразу. І він здався набагато меншим за шатл.
– Ця штука тільки для однієї людини? – уточнила Міра.
– Парами теж літають, – сказав Віталій. – Але тоді запас вільного ходу в чотири рази менший. Потрібен більший запас азоту та їжі…
– Азоту? Мені здавалося, кисень важливіший. І вода…
– Ні. Кисню в цій брилі вистачить на сто життів. Води – на десять. У крижині передбачена спеціальна камера, де лід переходить у рідкий стан. Отже, води хоч залийся. В іншій камері відбувається гідроліз. Тож із повітрям на борту проблем не буває. Загалом – це відкрита система, тому проблеми біосфери замкнутих систем виключені.
– А вуглекислий газ? Там є поглиначі?
– Вуглекислий газ виморожується. Не забувай, що за стінками крижаної бульбашки температура близько нуля за Кельвіном. Та й сам лід у зовнішніх шарах приблизно такої ж температури… Так, увага. Приїхали.
Але Міра й сама це бачила. Кошик розвернувся, і Міра втратила кемпер з поля зору. За вібрацією Міра зрозуміла, що знову працюють двигуни. За хвилину тягач знову розвернувся, і Міра побачила кулю прямо над собою.
З корпусу тягача висунулися чотири телескопічні щогли, кінці яких плавно увійшли в яскраво освітлені гнізда. Напевно, там був якийсь захват, у Міри склалося враження, що човник притягнувся до поверхні кемпера.
До самої площадки, на якій вони сиділи, витягнувся хобот гофрованого рукава – точнісінько такий самий, як між літаком і аеропортом.
– Відстібаємося і пливемо, – тихо наказав Віталій.
Міра зробила, що наказали. Вона спробувала самостійно «пливти» до отвору телетрапа, але відчула підтримку Віталія. Було помітно, що попри всю свою хвалькуватість він дуже хвилювався за свою підопічну.
За хвилину вони підлетіли до дверей шлюзу. «Унизу» Міра побачила залишені крісла, де вони щойно сиділи. Віталій натиснув одну єдину кнопку, і двері відсунулися вбік. Усередині з’явився тамбур, яскраво освітлений червоним світлом.
– Прошу, – сказав Радов, підштовхуючи Міру до входу.
Міра влетіла всередину і тут же розвернулася, намагаючись не пропустити жодного його руху.
– Ще одне, важливо, – сказав Віталій. – Штучін кемпера нас пускає тільки тому, що розпізнає сигнал мого скафандра. Чужинцю він не відкриється.
Вхідні двері шлюзу зачинилися.
– Чекаємо, – наказав Віталій.
Міра хвилину міркувала, чого вони чекають, але ледь відкрила рота, щоб запитати, як агресивне червоне світло змінилося на м’яке зелене. «Зрозуміло, – вирішила Міра. – Шлюз наповнився повітрям. Можна знімати скафандри».
– Можна знімати скафандри, – ніби прочитавши її думки, сказав Радов. – Ось кнопка. Натискай.
Міра натиснула. У стіні відкрився широкий проріз, над яким з’явилася штанга з незвичайними захватами.
– Тобі потрібно стати під мацалки, – підказав Віталій. – І починай знімати скафандр.
Він натиснув на таку саму кнопку з іншого боку шлюзу. Міра побачила, як мацалки зафіксували шолом скафандра, а коли Віталій відстебнув шолом, інші захвати підхопили сам скафандр.
Вона зробила те саме і залишилася у своєму «трико», яке тепер не здавалося надійним захистом. Вона знову відчувала себе голою.
– Чудово! – сказав Віталій. – Ласкаво просимо на борт. Наступну чарівну кнопку магістр Гетьманату повинен відшукати сам.
Міра впевнено натиснула на зелений трикутник. Відчинилися двері, і одразу за ними освітлилося приміщення. Міра впливла до нього і побачила крісло з монітором. Вона попрямувала до крісла, але Радов її зупинив:
– Ні, це для мене.
Помітивши її здивування, він вказав на непримітні вузькі двері:
– Вам сюди, магістре. Відкачайте ртуть із комбінезона і влаштовуйтеся зручніше. На вас чекають дві години незабутніх космічних пригод… – І вже серйозним тоном запитав: – Ти знаєш, як скинути ртуть з космошкіри?
Міра мовчки «скинула» ртуть і поклала мішок з рідким металом у нішу в стіні. Потім протиснулася у двері й опинилася у вузькій щілині не більше півметра завширшки.
«Судячи з усього, це й є «лежбище», – подумала вона. – Знайомий мінімалізм, приблизно як у нас з Янкою в камені».
Лежаків було два. Тож виробники все-таки розраховували на екіпаж із двох осіб.
Вона підпливла до найближчого лежака, який був схожий на анатомічну кушетку: тут навіть були подушечки під шию та поперек, і вона зручно влаштувалася на ньому.
– Не забудь пристебнутися, – пролунав голос Радова.
Міра знайшла ремені й пристебнулася.
– Тепер увага на екран.
Перед її обличчям розгорнулися пелюстки діафрагми, і вона побачила плоский круглий екран.
– Джойстики під руками, – підказав Віталій. – Педалі на місці…
Міра намацала джойстики, трохи витягнулася і відчула під ногами педалі.
– На правому джойстику зверху три кнопки, натисни середню.
Міра натиснула і відчула, що більше не ширяє над кушеткою, а тисне на неї. Або це кушетка тиснула на неї, на Міру. Вона не встигла злякатися, бо Радов пояснив:
– Я запустив центрифугу. Монітор і кушетка обертаються з частотою шість обертів на хвилину. Ну, і ти разом з ними. Штучна вага дорівнює місячній. Цього достатньо, щоб автомат підігнав форму кушетки під твою антропометрію.
І справді, «лежанка» відчутно скоротилася по довжині, а подушечки під попереком і шиєю трохи «підросли». Їй здалося, що змінилися кути під колінами і сідницями. Стало значно зручніше: тепер не було потреби тягнутися до педалей, і вся її поза набула комфорту і спокою.
– Штучін обчислив твої розміри й «підігнав» під них параметри кушетки. Тепер головне – не засинай! – пожартував Радов, але Мірі цей жарт здався злісним глузуванням.
– Ми скоро почнемо? – невдоволено спитала вона.
– За хвилину, – пообіцяв Радов. – Тільки ще раз попереджаю: те, що ти побачиш і відчуєш, здасться дуже реалістичним, хоча насправді такі прискорення можливі тільки у кошику, крузак для них не пристосований. І не забувай, що ти знаходишся всередині центрифуги. Не підіймай голову, руки й ноги, інакше на тіло почнуть діяти приливні сили: спина відчуватиме більшу «вагу», ніж частини тіла, які опиняться ближче до центру обертання. Це не небезпечно, але неприємно й абсолютно непотрібно. Не крути головою і ніколи не лягай на бік: можеш серйозно пошкодити вестибулярний апарат. Дивись тільки перед собою, якщо втомишся, відразу кажи, я скасую завдання. Все зрозуміло?
– Запускай!
– Поїхали…
Все, що сталося далі, їй дійсно здалося «дуже реалістичним».
Тут, на борту космічного кемпера, керування шатлом було зовсім не схоже на її «польоти» в симуляторі на камбузі Станції. Вона спітніла, чубчик ліз у очі, але вона не могла відірвати руки від джойстиків. Їй весь час хотілося пити, і голова все сильніше крутилася. Під кінець її почало нудити.
Але Віталій здався першим.
Екран перед Мірою згас, і за кілька секунд вона знову відчула невагомість. «Дивовижно, – подумала Міра. – Ніколи не думала, що буду радіти невагомості!»
– Повзи до виходу, Мірославо, – покликав Радов. – На сьогодні вистачить.
Міра виповзла, радіючи, що не потрібно спиратися на ноги: у такому стані вона не змогла б зробити й кроку.
Віталій уважно на неї подивився і простягнув рушник:
– Сказав би «непогано», але автоінспектор поставив тобі «відмінно». Навіщо ти брешеш? У тебе нальоту з півтори тисячі годин, не менше! Цим треба пишатися, а не приховувати.
Міра трохи подумала і запитала:
– Вода є?
Радов показав на поличку праворуч від себе:
– Відкрий дверцята. Пойло на будь-який смак.
Міра підпливла до дверцят, вийняла з затискача першу-ліпшу пляшку і взяла в губи м'який, податливий сосок.
– Якщо рідина погано тягнеться, натисни на саму пляшку, – порадив ззаду Радов. – Тільки обережно, не захлинься. І не забудь повернути ємність у те саме положення, з якого взяла. Тоді автомат продезінфікує і наповнить тим самим складом.
Випивши все, до дна, Міра повернула пляшку на місце і запитала:
– Туалет?
Радов пальцем вказав на інші дверцята, заввишки з людину.
– Інструкція з іншого боку дверей. Тільки спершу прочитай, потім починай. Техніка справляти потребу в невагомості вельми специфічна. І не забудь повернути у костюм ртуть. Інакше доведеться писати пояснювальну Бо-Бо…
Він відвернувся до монітора, а Міра попливла до туалету.

***

– За дві години ти не припустилася жодної грубої помилки, – підбив підсумок Радов. – Дев’ять завдань і всі рішення – від «задовільно» до «відмінно». Результати тестів я вже надіслав на Землю. Зазвичай цього достатньо, щоб наступного дня курсант отримав дозвіл на самостійні польоти.
– Але? – похмуро запитала Міра.
– Але ти наполягаєш, що не літала, – знизав плечима Радов. – Твій досвід обмежується Кербачем і двома годинами на орбітальній центрифузі. Цього для сертифікату замало. І ти, як і раніше, ігноруєш штучіна.
– Я не знаю, як його увімкнути, – зізналася Міра.
– Знавець космосу і чемпіон симуляторів не знає, як увімкнути штучін? – посміхнувся Радов. – Дівчино, скажіть чесно, що «літали» на китайських симуляторах, на клавішах яких ієрогліфи. Ви – китайський шпигун?
Тепер Міра почувалася набагато краще. Чи то питво з пляшки мало тонізуючий ефект, чи то далися взнаки чарівного дотику вологого рушника до обличчя… так чи інакше, вона знову була готова діяти.
– Я не китайський шпигун, – сказала Міра. – Покажіть, як увімкнути штучін.
Віталій вказав на зелену кнопку під прозорим гранованим ковпаком, трохи більшим за наперсток.
– Підніми кришку і натисни...
«Наперсток» легко відкинувся і ліг на панель, відкриваючи доступ до перемикача. Міра натиснула.
– Штучін нуль нуль чотири працює, – пролунав м’який жіночий голос. – Господар дав мені ім’я Жаклін.
– Це мої налаштування, – хвалькувато сказав Віталій. – Жаклін, поясни курсанту, для чого ти потрібна.
– Невідключне завдання: безперервний моніторинг систем життєзабезпечення кемпера та здоров’я пілота. Вторинні завдання: навігація, локомоція, рівень палива, система регенерації…
Міра ще раз натиснула кнопку, і голос замовк. Вона опустила ковпак на місце.
Вони все ще перебували на кемпері-симуляторі, рухаючись по круговій орбіті навколо Місяця на висоті ста кілометрів над його поверхнею. До Міри повернулася бадьорість, і зараз вона хотіла або опинитися на своєму камбузі, щоб продовжити роботу на симуляторі, або лягти на кушетку центрифуги, щоб знову-таки продовжити роботу.
Але Віталій явно думав про щось інше. Він щось говорив і говорив про реєстрацію, атестацію та ще бозна-що, і Міра рішуче не розуміла, чому вони розмовляють, замість того, щоб щось робити.
– Що у тебе з губами? – несподівано запитав Радов.
Міра хутко облизнула пошерхли губи. Губи сильно обвітрилися, їй навіть здалося, що вони покрилися струпами.
– На морозі цілувалася.
– Іншого місця не знайшла? – здивувався Віталій і озирнувся так, ніби вперше бачить, де знаходиться.
Міра відчула, що втрачає залишки терпіння:
– Ми будемо щось робити чи тільки розмовляти?
Радов взяв її за руку й притягнув до себе:
– А це тобі вирішувати, – ніжно сказав він.
Міра зазирнула йому в очі і здивувалася:
– Ти фліртуєш?
– Чому ні? Ти – красива, сильна жінка, багато працюєш. Ти здобула задоволення витратити одну годину на себе. Я ж не пропоную руку і серце. Лише годину задоволення. Тобі. Ми на самоті, таємниця стосунків забезпечена. Ніхто не дізнається. Ти займалася сексом у невагомості? До того ж, на тлі повного Місяця?
Міра дивилася йому в очі й думала про те, як же все-таки люди далекі один від одного. І щоб побачити цю відстань, зовсім не обов’язково пертися на інший край Галактики. Достатньо просто зазирнути в очі тому, хто тримає тебе за руку. У людства залишається доба, щоб врятувати марсіанський проєкт і бонусом отримати планети. Дати друге життя місячним естакадам і вискочити з енергетичної кризи з таким прискоренням, поруч з яким блідне технологічна революція вісімнадцятого століття. На Місяці Янка готує паливо, а Степан розраховує траєкторії трасерів. На Землі Осика лобіює її мегапроект, у Філіппінському морі моремани-сольники штурмують танкер, що підпадає під санкції, а в Сеулі святкують річницю об’єднання Кореї…
А тут, на круговій місячній орбіті, хлопчику з борідкою терміново захотілося сексу в невагомості.
«Великий Космос! І заради цього треба було спускатися з дерев, а потім вилазити з печер?!»
Вона легко вирвалася з обіймів і якомога м’якше запитала:
– І це справді працює?
Він здивовано підняв брови.
– Ну, ось це все: про красиву, сильну жінку, про задоволення і «здобула»… Без залицянь, розмов і мінімальних уявлень про партнера. Як це ти називаєш: спортивний секс? Технічний секс?
– Я це називаю релакс, – схоже, він все ще на щось сподівався. – І уяви, це дійсно працює. У світі занадто мало радощів, щоб упускати нагоду поганяти по крові серотонін.
– Тобто проблема не у вагінодефіциті, а у спермотоксикозі?
Він завмер, а за мить долонею погладив борідку.
«Здається, дійшло, – зрозуміла Міра, – що сьогоднішню «радість» він упустив…»
– Мені здалося, – обережно сказав Радов, – що у тебе немає часу на залицяння та розмови. Але фізіологія вимагає…
– А психологія вимагає ще більше, – перебила його Міра. – І насамперед безпеки. Тут, у твоєму кемпері, курсант повністю у твоїй владі. І якщо жінка погоджувалася на секс, то ти ніколи не дізнаєшся, чи ця згода була викликана бажанням «поганяти серотонін», чи страхом. А якщо друге, то це більше схоже на зґвалтування, чи не так?
Відкриті від бороди щоки Радова зблідли. Він заплющив очі.
– Залишимось друзями, – пом’якшила тон Міра. – Судячи з усього, сьогодні заняття закінчені. Пропоную перейти в шлюз, надягнути скафи і спокійно повернутися на Базу.
Радов розплющив очі й знизав плечима:
– Ні, то ні. Може, хочеш ще годинку на симуляторі?
– Впевнена, що ні, – сказала Міра. – Я буду думати не про завдання, а про те, що ти розкрутиш центрифугу до тридцяти обертів на хвилину і розмажеш мене чотирма «g» по кушетці.
Радов протестуючи махнув рукою. Тепер було схоже, що він по-справжньому злякався:
– Чорт забирай, звичайно ж ні! Ти ж розумієш, що я просто хотів доставити тобі задоволення?
– Звісно, розумію, – лагідно відповіла Міра. – І я ціную це. Ти – справжній чоловік. Інші ходили б навколо, щось мимрили, червоніли, потіли, жували шмарклі… а ти сміливо, з відкритим забралом! Молодець! Але у мене й дні невідповідні, й настрій «не той», і взагалі, втомилася. Дуже втомилася. Хочу в душ і спати. А ідея сексу в невагомості дуже навіть… На тлі Місяця. Чудово! Блиск! Як-небудь обговоримо. Може, колись і дійдемо до спільного знаменника.
Вона надула губки і примхливо попросила:
– Відвези мене додому, любий. Відчуваю, що паховий клапан потребує термінової заміни…
Більше Міра від Радова не почула жодного слова, що анітрохи не завадило їй стежити за кожним його рухом. Мовчки перейшли у кошик. Мовчки сіли на ґрунт на Базі. І також мовчки, не прощаючись, розійшлися в різні боки від головного шлюзу Станції.

***

Не встигла Міра переступити поріг і перевести подих, як на неї накинулася Янка:
— Тобі Дмитро, наш обліковець, уже двічі дзвонив. Він тепер велике цабе в Адміністрації. Каже, що має важливі новини. Здається, нас нагородять. Що там відбувається, Мірко?
Міра втомлено похитала головою. Найбільше їй хотілося в душ. Паховий клапан був у повному порядку, але від нового знайомого так сильно тхнуло лайном, що рознюхувати доведеться тиждень.
– Обіцяла йому дзвонити двічі на добу, – сказала Міра. – Обдурила. Ось він і нервує. А що до нагород, то це навряд чи. Страшенно далекі ми від нагород, Янка. Нам до цих нагород, як до Києва з місячної орбіти рачки…
Вона пройшла до «свого» камбуза, випила півлітра яблучного соку, дістала трофейний блістер і покрутила його в руках.
Весь проект здавався дурним. Марними були зусилля, мрії та мотиви. «Дістанемося до Марса, – думала Міра. – Потім до Юпітера. І тільки для того, щоб займатися сексом у невагомості з видом на Юпітер? Я для цього стараюся?»
Вона спересердя кинула блістер у ящик до ножів і виделок. Але він вдарився об столові прибори й злетів мало не до стелі.
«Та до біса все! Витрачати сили й здоров’я, щоб у Дарова була можливість красиво підкочувати до жінок? Заради цього ризикувати своїми нирками?»
Пролунав сигнал виклику.
Міра зловила блістер і повернула його в кишеньку.
Потім плюхнулася на лавку навпроти монітора.
Так, це був Осика.
– Привіт, Дмитро. Вибач, що не виходила на зв'язок, була зайнята…
Але він похитав головою, ніби відганяючи набридливих мух. Навіть рукою махнув, усією поставою показуючи, що байдуже.
– Це вже не актуально, Міро. Величезне спасибі за підказку з естакадами, міністерство фінансів у захваті. Це ідея століття. Вас, дівчата, представили до державної премії та нагороди…
Міра повернула голову і переконалася, що Янка теж тут: уважно слухає, схиливши голову до плеча Міри.
– Післязавтра за вами прилетить транспорт. Чекаємо на вас у Києві. Нагорода з рук реал-президента. Ми ще не вирішили, наскільки широко висвітлюватимемо цю подію, але, самі розумієте, на церемонії вручення ви маєте бути обов’язково!
Він розповідав ще щось, але Міра сильно втомилася і мало що розуміла. Прийшла до тями лише після слів:
– …Адже я з самого початку зрозумів, що ти – міцний горішок. Ще коли обговорювали сварку Наполеона з Келлерманом у горіховому гаю. Ну, гаразд. Забалакав я вас, красуні. З нетерпінням чекаю на Землі. На рідній землі, у Києві. Ще раз вітаю. Збирайтеся, транспорт післязавтра!
Він відключився, і Міра побачила круглі очі Янки.
– Що це було зараз? – запитала Яна. – Яка, в біса, нагорода, до чого тут Наполеон з Келлерманом?
– Це мої слова, – пояснила Міра. – Вісім років тому, у горіховому гаю я йому сказала: «Наполеон не виконав наказ Келлермана і не поїхав у Вандею».
– Він не хоче, щоб ти поверталася до Києва?
Міра знизала плечима:
– Схоже на те. Хтось вирішив не рятувати мкадів, і не вигадав кращого ніж робити нас героями. Безвідмовна комбінація: авансом робиш людину звитяжцем, і йому одразу стає не до звитягів – овації, туш, килимовий хідник, звання, нагороди, урочисті зустрічі ... ні, на подвиги герою не залишиться часу. Тепер він чатиметься зі своїми фанатами.
– І що ми робитимемо?
– Це залежить від твоїх успіхів, – сказала Міра. – Як справи з паливом?
– Все добре. Не знаю, що ти зробила з майором Дадлі, але він, навіть, нічого не питав: відписав Гетьманатові тисячу тонн палива за три дні роботи гідролізера. Я підігнала амерам контейнери, думаю, вони вже заправлені і прямують до естакади. Заявка оформлена, я, як твій заступник, наказала, Бо-Бо підмахнув, не дивлячись. Мені сподобалося. Керманичем бути класно! Давай я буду керманичем, Мірко? Ну, будь ласка…
– А що з Марковським?
– Обіцяв завтра вранці дати графік відстрілів. Запевняє, що на стартовому етапі зможемо обійтися без чужих естакад. Бригада рейкотрона роботі зраділа. Живі люди. Їм до смерті набридло капусту по Місяцю ганяти.
– Милі люди, – невизначеним тоном сказала Міра.
Тетяна одразу напружилася:
– А у тебе як справи? Інструктор задоволений?
– Інструктори завжди чимось незадоволені, – зітхнувши, сказала Міра. – Їдеш повільно – дурепа, їдеш швидко – стерво… вони й самі не знають, з ким хочуть їхати.
– То ми проект не закриваємо? – з надією спитала Янка. – Завтра перший постріл?
– Обов'язково, – пообіцяла Міра. – Ми починаємо розсилку.
– А що з пілотом? – насупилась Яна. – Без пілота вся ця витівка – сумне марнотратство. І про кемпер ти мовчиш.
– Пілот буде. Не сумнівайся.
– А я ось чомусь маю сумнів, – сварливо наполягала Янка. – Не бреши мені! Немає у твоєму голосі впевненості.
Міра прислухалася до своїх відчуттів і вже твердіше повторила:
– Пілот буде! І крейсер буде. Завтра.
– А зараз що?
А зараз ти мені зробиш масаж, і ми солодко спатимемо. Розклад такий, що тепер мені потрібно добре виспатися.

День П’ЯТИЙ

Гуркіт металу зростав, аж раптом обірвався зойком, дзвоном і грюканиною механізму, що розсипався. Міра прокинулася і кілька секунд прислухалася до тиші, що запала.
Янка!
Стрибнувши з ліжка, вона ледь не вдарилася головою об верхній ярус. Не стала гаяти часу на взуття і босоніж кинулася до спортзалу.
Янка сиділа на підлозі, невтішно ридаючи.
– Що? Що сталося? – рикнула Міра, підбігаючи до подруги.
Спочатку обійняла, потім почала гарячково шукати сліди поранення. З головою все гаразд, руки, ноги…
Янка, не перестаючи ридати, слабо відбивалася:
– Іди, – крізь сльози попросила вона. – Іди звідси. Зі мною все гаразд.
Міра перевела погляд на фехтувального робота.
Його не було. На місці робота лежала безформна купа металу, в якій можна було розгледіти лише несучу раму. Все інше: важелі «рук», «мечі», «серце» перетворилося на непотрібний мотлох, – мрія будь-якого пункту утилізації.
– Там якась пружинка лопнула, – все ще схлипуючи, сказала Янка.
– Пружинка? – здивувалася Міра, намагаючись не дивитися в бік залишків фехтувального автомата. – Ну, звичайно, люба. Полагодимо пружинку, і він буде як новенький.
Янка перестала відштовхуватися і, нарешті, відповіла на обійми, тісно притиснувшись до подруги.
Так вони просиділи кілька хвилин. Міра не поспішала, даючи Янці час заспокоїтися.
– Вибач, що розбудила, – прошепотіла Таня.
Міра кинула погляд на годинник і поскаржилася:
– Не розумію: це я день проспала, чи тільки десята ранку?
– Ранок, ранок, – відповіла Янка, вивільняючись з обіймів. – Хто ж тобі дозволить проспати цілий день?
– Це правда, – погодилася Міра, підводячись. – Але мені подобається твій настрій.
– Подобається? – здивувалася Янка, розтираючи набрякле, почервоніле від сліз обличчя.
– Я не про морду лиця, – зарозуміло заявила Міра. – Я про настрій. А де Марковський?
– На естакаді. Годину тому зробив перший запуск. Тепер отстріли йдуть один за одним кожні сорок хвилин.
– Чому сорок?
– Час діагностики зносу напрямних і ремонт у разі потреби.
– А з приводу чого істерика?
– Нас обдурили, – сказала Янка і знову схлипнула. – Гетьманат – це не ліцей президентів. Це інститут прогресорів, яких нелегалами впроваджують у дикі країни колишнього Союзу. Під різними легендами, але з одним завданням: зробити ці клаптики територій придатними для життя і безпечнішими для сусідів. І найбільше відправили за МКАД. Уявляєш? Наших хлопців у московську адміністрацію!
Міра відчула клубок у горлі, але, бачачи, що Янка знову ось-ось розплачеться, спробувала відповісти спокійно:
– Так це чудово! Все пояснює. Ми – професійні революціонери! Все сходиться…
– Я думала, що Серьожка мене кинув. А він перейшов на конспіративну роботу. І його вбили десь під Вологдою того ж року. І виходить, що я аж ніяк не покинута, а звичайнісінька вдова…
У неї несамовито затремтіли губи, і Міра зрозуміла, що за мить почнеться новий напад істерики.
– Дивись на мене! – вигукнула вона. – Дивись мені прямо в очі. Ми разом, Яно! Ми – одне ціле! Немає проблем! Немає часу! Все чудово! Нам належить вічність! І ми ні з ким не розмовляємо, бо нікого не любимо…
Вона продовжувала декламувати слова пісні Еліса Купера, поки не побачила здивування в очах подруги. Обличчя Янки застигло звичними рисами, а очі округлилися і перестали підозріло блищати.
– А тепер стеж за тим, що я роблю, – сказала Міра.
Вона підійшла до терміналу і викликала майора Дадлі. Той негайно відповів:
– Гарант на зв’язку!
– Коли починається наш шабельний турнір? – запитала Міра.
Майор одразу залишив грайливий тон:
– Об одинадцятій, – обережно відповів він. – За годину. Хочете виступити?
– Ми виграємо для вас кемпер, а ви нам його поступитеся на перший місяць оренди, згода? Разом із кошиком, звісно. Нам потрібен повний крузак.
Майор Дадлі погладив лікоть правої руки, але сумнівів не полишив:
– Ви не бачили супротивників. Мають бути сильні бійці.
– Зате ви побачите, як крейсер легко і невимушено через місяць перейде у ваше повне розпорядження. Згодні? Тільки в команді ми повинні бути одні. Я не візьму відповідальність за двобій чужих людей.
– А за свої двобої відповідаєте? – вимучено посміхнувся Дадлі. Було видно, як сильно йому хочеться погодитися. – А що ставите на випадок програшу?
– Поверну все, що взяла, плюс спаринг на виклик у будь-який час дня і ночі… Фехтування та боротьба. Та годі вже, Джоне. Якби ви сподівалися виграти, не просили б спаринги з першого дня моєї появи на Станції. Поставте нас двох, і ймовірність оренди кемпера становитиме майже сто відсотків.
– Майже?
– А свою ймовірність ви як оцінюєте? – сердито запитала Міра.
Майор Дадлі подивився їй за спину і запитав:
– А що сталося з фехтувальним автоматом?
Міра з досадою смикнула плечем:
– Пружинка лопнула, не звертайте уваги.
– Пружинка… – простягнув Дадлі, і Міра здивувалася, наскільки його інтонації збіглися з її власними. – Okay, домовилися. Я внесу зміни до складу команди в суддівських бюлетенях. Тільки в разі поразки на спаринги будете приходити удвох. І, будь ласка, майте на увазі, що найближчим місяцем ви звідси не полетите. Тож на легке відпрацювання не розраховуйте.
– Куди приходити? – спитала Міра.
– Через півгодини на «мінус п’ять». Тут великий конференц-зал, ми його пристосували для змагань і розміщення глядачів.
Він відключився, і Міра подивилася на Тетяну:
– Повеселимося?
Янка заперечливо похитала головою:
– Я зовсім не впевнена у перемозі.
– А тобі й не треба. Віру лиши мені. Від тебе потрібно лише ухилятися від чужих ударів та завдавати свої. Нічого зайвого. Тільки те, чому нас вчили…

***

До першої години дня сформувався півфінал із чотирьох команд. Але, помітивши швидкий, тривожний погляд Янки, Міра підійшла до неї, щоб дізнатися причину занепокоєння.
– Он той, – Янка вказала поглядом на рудого, плечистого хлопця, що дрімав у кріслі учасників змагання. – Теж емпат. Відчуває наміри супротивника. Я з ним не впораюся.
– Отже, якщо його виставлять проти тебе, зробимо заміну, – легко погодилася Міра.
Янка сумнівно примружилася:
– Ти виступиш проти емпата?
– А що такого? – здивувалася Міра. – Ми з тобою колись непогано билися.
– Я з тобою грала, – зізналася Янка.
– Я теж, – посміхнулася Міра, – грала. Невже, живучи стільки років з емпатом, мені важко було вигадати, як протистояти вашим витівкам?
Але, побачивши, що Янка нахмурилася, пом’якшила тон:
– Не переймайся. Цього хлопця я беру на себе. Мені ж треба хоч у одній сутичці взяти участь? Ми – екіпаж чи вар'єте самітнього бретера?
На превеликий жаль Міри, сама вона далеко не так була впевнена у своїх словах, як їй хотілося. І коли супротивники виставили проти Тетяни рудого хлопця, Міра вийшла на «доріжку» без звичної певністі у подальших діях.
Правила прості: по голові не бити, двобій до першої краплі ртуті з торсу. Леза були гострими, на голові – звичайний шолом для комбінезону, такі, що дійсно стоять у кожному відсіку поруч із вогнегасником та аптечкою.
Що ж стосується тактики бою, Міра не брехала: вона дійсно могла перемогти. Але не порізаним комбінезоном супротивника, а лише за правилами поєдинків.
За сигналом вони зійшлися, як завжди, з «прощупуванням», обмінюючись дзвоном клинків. А потім почалася запекла імітація.
Міра старанно зображувала стрімкі атаки, не доводячи жодну з них до удару. За хвилину це почало дратувати Рудого, але тепер вага й час були на боці Міри.
За статурою Рудий мало відрізнявся від сержанта О’Брайна: на голову вищий за Міру і помітно важчий. Тільки тепер більше втомлювався він, а не Міра. Тому двобій їй потрібно було затягувати, що є сил. До знемоги. До повної асфіксії терпіння й атрофування самоконтролю суперника.
Але так, щоб уникнути штрафних очок за пасивність.
І Міра дуже старалася. Будь-який режисер віддав би руку за такі кадри. У кіно це виглядало б чудово: клинки пливли веселкою під яскравими світлодіодними лампами. Але ось так, у реальному бою, всі її дії не становили для опонента загрози: випад, імітація удару і негайне повернення на вихідну позицію.
Вона нав'язувала Рудому роботу «першим номером», змушувала його проявляти ініціативу. Але для емпата ініціатива: це не просто чуже, – це смерть. Їх modus vivendi – контратака. Безпомилково розпізнаючи настрої та наміри суперника, емпат передбачає дії і, випереджаючи на частку секунди, ухиляється від удару та завдаває свого, нищивного.
Тільки не цього разу. Тільки не сьогодні.
На третій хвилині Рудий, розгубившись через необхідність бити першим, зробив два кроки назад і одразу ж отримав жовту картку. За хвилину ситуація повторилася, і він отримав червону картку. Тепер Міра вела в рахунку.
Але їй цього здалося замало: вона розвела руками, закликаючи зал у свідки – цей хлопець не хоче битися! Тепер у Рудого був непростий вибір: заробити чорну картку за пасивність або все-таки брати ініціативу у свої руки.
Він вибрав друге, але рішення запізнилося.
Якби він з такою люттю кинувся до Міри на першій хвилині, їй довелося б несолодко. Але лють на шостій хвилині бою – самогубство. Міра легко відбила клинок, з відтяжкою вдарила по відкритому боці ворога і захистилася на відступі.
Ртуть віялом полетіла в сторони. Зі стелі негайно опустився розтруб вакуумної системи, і метал всмоктався в цей гігантський пилосос. На Землі таке б не спрацювало. Але тут, при вазі в шість разів меншій за земну, тяга «пилососа» без зусиль очистила повітря від крапель небезпечного металу.
Рудий кинув шаблю, однією рукою затиснув поріз на комбінезоні, іншою зірвав з голови ковпак і злобно викрикнув:
– Тіспе!
«Це що, норвезькою?» – здивувалася Міра і спокійно відсалютувала переможеному:
– Так фо кампен.
До Рудого підскочили його секунданти, підібрали шаблю і силомець відвели з доріжки. Хтось із них навіть підійшов із вибаченнями, але Міра дала зрозуміти, що не ображається і розуміє тонку межу між спортивним запалом і відчаєм поразки.
– Про що й кажу: злісна, некерована тварюко, – тихо сказала Янка. – Я починаю тебе боятися.
– Усе було за правилами, – посміхаючись, заперечила Міра.
Проте майор Дадлі був на сьомому небі від щастя.
– Останній бій, дівчата. Хто закінчить нашу славну битву?
– Нехай Міра закінчує, – сказала сердита Янка. – Але дивіться, щоб вона не перерізала противнику горлянку…

***

Кабінет майора Дадлі здався Мірі тихим і затишним. Тут не було звичного для армійських кабінетів стійкого запаху поту, шкіри й тютюну. Світло не різало очі, температура відрегульована біля верхнього порогу комфорту, а не біля нижнього, де на відвідувачів чекав озноб до перфрігеріуму.
– Тепер поясніть, як це відбуватиметься на практиці? – попросила Міра. – Місяць оренди крузака починається з сьогоднішнього дня?
Джон Дадлі розплився в посмішці:
– Ви володієте нашим жаргоном?
– Я – пілот, – Міра вдало скопіювала інтонації Михайла. – І дуже непоганий пілот, запевняю вас. Мені необхідно знати, коли я зможу підняти кошик і перевірити можливості трофейного обладнання.
Джон Дадлі кивнув:
– Ну, звісно. А як щодо зірочки з неба? Або зловити єдинорога? Селфі з Ктулху?..
– Можна, – сказала Міра. – Питання тільки в ціні.
– Вірю.
Майор Дадлі дістав із шухляди столу й поклав перед Мірою блискучу дрібничку:
– Перепустка на зліт. Не забудьте у шлюзу льодяника покласти поряд зі скафом.
Він підтягнув до себе консоль терміналу й клацнув клавішами:
– Кемпер ви отримаєте негайно. Бо здобули. Я щойно налаштував систему розпізнавання на обидва ваші комбези. Сміливо переодягайтеся в наш однострій, прикріпіть кліпсу до вуха й рушайте на злітний майданчик. Війскові шатли стоять на плацу «Д». Номер кемпера «CR362». Але!..
Дадлі поважно підняв вказівний палець до стелі:
– Через тридцять діб ваш доступ буде деактивовано. Без сліз, вмовлянь і прохань. Згодні?
– Я схожа на людину, яка може плакати? – гордовито запитала Міра.
– Ви дуже схожі на жінку, – з почуттям сказав Дадлі. – На жінку, у проханні якої неможливо відмовити. Тому й прошу, дуже прошу: через тридцять днів просто поверніть мені кемпер і тягач. Без пошкоджень і розмов.
Він простягнув їй руку.
Міра подивилася йому в очі, кивнула і відповіла на рукостискання.
– Не забудьте, що кемпер тільки з верфі, – попередив Дадлі. – Штучін дуже молодий, вам доведеться повозитися з налаштуваннями. Ну, для вас це звична справа. Крім того, у вас буде резервний на тягачі.
– Звичайно, – не моргнувши, сказала Міра.
– Ще два питання, – блиснув очима Дадлі. – Вибачте, не можу втриматися. Дозволите?
– Прошу.
– На сеансі з грепплінгу ви попередили, щоб без ударів. Чому?
– Бо це не спортивно. Наші удари або калічать, або вбивають. Поза правилами і виключно болісно.
Дадлі помітно здригнувся, але знайшов сили для останнього питання:
– Якщо ви так легко впоралися з візаві у фіналі, навіщо було весь турнір замість себе виставляти Тетяну?
– Щоб вона розчистила дорогу, – невимушено відповіла Міра. – За плечима суперника у фіналі було десять боїв, а у мене один. Він втомився, а я тільки розігрілася. І я бачила всі його бої, а для нього я – «темна конячка», півфінал не враховується, там я працювала другим номером. У нього не було жодного шансу. У цьому й полягає сенс бойової підготовки Гетьманату: добре підготовлена команда з великими зусиллями, але може впоратися з охороною, проте лише для того, щоб зіткнутися зі «свіжою», відпочилою циркуляркою.

***

Міра знайшла Тетяну і Степана в конференц-залі на своєму «рідному» поверсі.
Вони, як голубки, сиділи поруч і уважно розглядали складну мережу маршрутів на великому екрані.
Міра мовчки присіла поруч, намагаючись сама розібратися в мультиплікації, що розгорталася. Білі крапки – це, безперечно, контейнери з паливом. Жовта крапка – крейсер. Блакитний диск Землі, сталевий – Місяця, червоний – ну, це Марс, ясна річ. По самому краю екрана розкинулися грона чорних крапок – пояс астероїдів.
Екран здригнувся і змістився: Земля з Місяцем пішли за «горизонт», тепер виднілася лише частина Марса…
– Масштаб зменшився, – тихо пояснив Степан. – Програма намагається, щоб крейсер і Фарос були видні в протилежних куточках мапи.
Тепер Міра розгледіла й Фарос: блідо-фіолетовий хрестик майже зливався з блакитним фоном.
– Ми вчетверте прокручуємо, – повідомив Степан. – Начебто все сходиться. Крейсер рухатиметься з прискоренням в одну десяту «g», всього п’ять дозаправок під час розгону. Контейнери вже відправлені. Потім розворот на гальмування, але гальмувати доведеться з повними контейнерами, тому розгін – третина шляху, а дві третини – гальмування. П'ятнадцять дозаправок. Пілот передасть мкадам контейнери, нехай самі заправляються, і відразу на зворотний курс. Загальний час у дорозі – дев'ятнадцять діб. А Фарос наблизиться до Марса за півроку. Це найкраще, що можна зробити при такому розкладі гравітуючих мас, швидкостей і суперпозиції об'єктів, що склалася.
– Чудово, – схвалила Міра.
– Пілота знайшла? Старт через вісім годин. Інакше не наздоженемо найближчий контейнер і зірвемо графік.
– Знайшла, – сказала Міра й суворо поглянула на Янку.
Але та з кам’яним обличчям байдуже дивилася крізь екран.
– І хто ж це? – запитав Степан. – Про кого завтра дізнається планета?
– О’Брайн. Імені не пам’ятаю. З амерів. Військовий.
– Ти спокійно відправляєш людину на смерть і навіть не запитала його імені? – обурився Степан.
Міра перевела погляд на нього і відповіла:
– Ні, не спокійно. Але якщо тобі не подобається мій вибір, можеш вибрати сам. Давай, не соромся. Кому летіти, щоб померти?
Степан похитав головою:
– Типова маніпуляція влади. Нікому не потрібно летіти. Хто має померти – той помре. Кому не судилося летіти на Марс, той залишиться на Місяці. Рівновага склалася. Навіщо її порушувати?
– І чиє це рішення, хто має померти? І хто вирішує, кому судилося не летіти на Марс? Може, ти? Це ти вирішуєш, кому померти і кому не летіти? Ти у нас головний?
Здається, їй вдалося пробити тріщину в його переконаннях. Степан моргнув. Точно моргнув. І навіть відвів погляд.
– Але й не ти, – сказав він тихіше. – Невже це така функція реал-президента: когось відправляти в бій, а самому ховатися в кабінеті?
– Президент – це генератор можливостей, – сказала Міра. – А далі підключаються альянти, що дуже схожі на ворогів, і випадок, який працює на обидва боки. Простягнути соломинку тому, хто тоне, якщо нічого іншого немає – етично, а відвернутися і сказати: «все одно потоне» – аморально. Тебе батьки не вчили, що таке добре?
Степан люто почухав щетину на підборідді. Було видно, що він все одно не згоден. Але йому бракувало аргументів. О, як йому хотілося знайти хоч якийсь вагомий довід!
«Аргумент мені! Аргумент! Півцарства за аргумент!»
– Відправляти на смерть солдата неетично, – сказав він. – У солдата замість совісті наказ, а замість мізків – інструкції. Він як психічнохворий. До останньої хвилини не розуміє, що робе самогубство.
– Тоді, може, сам полетиш? – запитала Міра. – Врятуєш психічнохворого. Плюс у карму, на тому світі зарахується.
– Я втомилася від ваших дурних суперечок! – заволала Янка. – Етика-шметика, в корму вашу карму… я не бачу на схемі контейнерів, які допоможуть НАШОМУ крейсеру повернутися…

***

– Ти здуріла, Мірко, – тихо, з тугою сказала Тетяна. – Ти просто з дерева гуцнула, як тоді на абітурі. Ти не можеш просто сісти в шатл і відправитися до чортів на роги.
– Це зовсім не просто, – прошепотіла Міра. – Згадай, через що ми пройшли, щоб опинитися тут, на Місяці. І скажи мені, що з усього цього здалося тобі «простою справою»? Може, видобуток меду? Або розкопи торфу, які ми потім переробили на ями-пастки? А довбання ракушняка, щоб зробити витяжку?..
Півгодини тому вони зняли комбінезони й укрилися простирадлом, чекаючи тривожного дзвінка Гіцби. Але час минав, а начальниця чомусь не турбувалася. Міра дедалі більше хвилювалася, бо вже час було йти на злітний майданчик, а вони ще навіть не приміряли зелені армійські комбінезони.
– Чому я не можу летіти з тобою?
– Тому що тільки ти забезпечиш відправку контейнерів. Полетимо удвох, і нас спишуть, як списали мкадів: жертвою більше, жертвою менше… На те й Космос! Але якщо ти залишишся, я буду впевнена у своєму поверненні.
Пролунав сигнал виклику.
– Ну, нарешті! – невдоволено сказала Міра і підтвердила зв’язок.
– Ох! – Гіцба не приховувала збентеження. – Вибачте, дівчата. Я просто…
– Все гаразд, Олена Даурівна, – задиханим голосом сказала темпераментна Янка. – Святкували перемогу на шабельному турнірі, і згадали про свої дикі витівки.
Але червонолиця Гіцба, з виразним збентеженням на обличчі, вже перервала зв’язок.
– Більше не турбуватиме, – підсумувала Міра. – Рушаємо. Часу обмаль.

***

Перед шлюзом Станції Янка зупинила Міру. Обійняла і поцілувала в губи.
– Це погана прикмета, – дерев’яним голосом зауважила Міра. – Не варто цілуватися перед вакуумом. Це гірше за мороз.
– Нехай, – зі сльозами на очах сказала Янка. – Візьми, це тобі.
Міра невпевнено покрутила в руках флешку, але кивнула і поклала її в кишеню до блістера Дадлі.
– Що там?
– Звіт. У тебе буде купа часу. Подивишся, чим я займалася, поки ти готувалася до польоту. Там усі наші: Сергій, Гнат, Влад… це дуже сумно. Але ти повинна знати.
– Дякую, – сказала Міра. – Тільки не розумію, навіщо? Я весь час буду на зв’язку.
– На відкритому зв’язку, – нагадала Янка. – А матеріали на флешці або з грифом ДСК, або «секретно».
Вони надягли скафандри й вийшли зі шлюзу.
– Нам потрібен майданчик «Д», – сказала Міра. – Ніяк не второпаю, де тут шукати літери.
Замість відповіді Янка зняла з пояса ліхтар і спрямувала його на стінку:
– «В»! – зраділа Міра. – Тепер би вгадати, направо чи наліво.
Вони вгадали, повертатися не довелося.
Міра підійшла до найближчого в секції «Д» шатла й повернулася до Тетяни:
– Не ховай мене завчасно, ми й з гірших халеп вибиралися!
Янка мовчала, під прозорим ковпаком скафандра було видно, як у неї тремтять губи.
– Гаразд, – сказала Міра і рішуче взялася за поручні трапа. – Тобі час. Дорогу запам’ятала? Якщо що, кричи, я повернуся і відведу тебе за руку назад у теплий кубрик…
Вона навмисно намагалася говорити грубо й глузливо. І сама розуміла недоречність цієї грубості.
Янка нічого не відповіла. Просто повернулася і пішла до будівлі Бази. Міра хвилину дивилася на її постать, що віддалялася, потім подумала: «сказала «гоп», – стрибай», і піднялася по драбинці на майданчик пілотів.
Звідси, зверху, Янка біля дверей шлюзу здавалася маленькою, сріблястою лялькою.
Увімкнула штучін. Екран ожив, поблакитів, але замість рідного тризуба Міра побачила стилізований силует ракети з крильцями та слова зверху й знизу: «SPACE» і «FORCE».
Міра ввела номер кемпера «CR362» і, всупереч сумнівам, горизонт здригнувся, а злітна площадка з крихітною сріблястою «лялькою» попливла вниз. Ніхто Міру ні про що не питав, ніхто не намагався завадити. Це дивно. На якийсь момент нахлинули сумніви: навіщо були всі ці ігри в конспірацію та партизанів? Можливо, якби вона просто пояснила, що їй потрібно, Когут без жодних турнірів виділив би їй вільний кемпер із тягачем.
Потім вона згадала, що в неї немає сертифіката пілота, і відразу заспокоїлася. Вона лише скоротила перелік можливих перешкод. У неї нема сертифікату, нема пілота, не було палива… а в Когута немає крейсера: ні вільного, ні зайнятого. Адже вона читала документацію Станції. Усе обладнання відображено в балансі матчастини. Навіть кошики, і ті належать не Станції, а Місячній Адміністрації. Крім того, що зроблено, то зроблено. Не повертати ж назад? Тим більше, що так тепло попрощалися. Міра хотіла погладити губи, але рукавичка скафа натрапила на скло, і вона відсмикнула руку. Всупереч будь-якій логіці озирнулася: чи не помітив хтось її проявів почуттів, і ледь стримала сміх.
«Зовсім дах злетів! Хто може мене тут побачити?»

Частина треття. НЕОСЯЖНА САМОТНІСТЬ



ПЕРША ДОБА ПОЛЬОТУ

Міра прокинулася в приємному настрої. Зрештою у неї все вийшло.
Вона розслаблено лежала, звично «перебираючи» деталі втечі й не знаходила в них жодної вади. Ні за задумом, ні за виконанням. Вона ніде не схибила, не залишила жодних двозначностей чи слідів.
На відміну від втечі з неоліту, місячну базу вона покинула ідеально: на серці – спокій, а на душі – жодних сумнівів.
«Дві втечі за тиждень! – із захопленням подумала Міра. – Шкода тільки, що без Янки…» І відразу стало прикро.
Міра застогнала і розплющила очі.
Як і передбачала інструкція, спати вона влаштувалася в центрифузі, встановивши рекомендовані шість обертів на хвилину – початок відновлення після тижневого перебування на Місяці. Медичний протокол радив збільшувати частоту обертів до омріяних п’ятнадцяти, по одному оберту на дві доби. До повернення на Місяць вона досягне рівня земної сили тяжіння.
Якщо комусь здавалося, що Міра байдужа до свого здоров’я, він помилявся: до себе Міра ставилася з усією можливою розсудливістю, розуміючи, що якщо зламаний годинник одного дня не візьмуть у ремонт, можна купити новий. Але якщо тебе відмовлять в лікувані, то другого себе не випросиш навіть у мами…
Від роздумів відвернуло тихе потріскування, що швидко переходило у скрегіт. Все сталося так швидко, що Міра не встигла злякатися. Вона ще хвилину лежала, прислухаючись, потім вимкнула центрифугу, дочекалася повної зупинки, і коли двері з клацанням відчинилися, вилетіла в центральний відсік.
Кілька акробатичних рухів підтвердили, що вона ціла, здорова, сповнена сил і готова до дії. Жодних «побічних ефектів», про які попереджав майор Дадлі. Втім, із трофейного блістера вона прийняла всього три пігулки, коли зрозуміла, що на підготовку часу не залишається.
– Слава Космосу! – вголос сказала Міра і приступила до гігієни та санітарних процедур.
Вологий рушник і просочена м'ятним стоматофітом губка повернули відчуття чистоти тіла і свіжості в роті.
Комбінезон порадував теплом, дотики внутрішньої підкладки пестили шкіру. Міра старанно розчесала і уклала волосся у хвіст під гумку.
На «кухні» вона знайшла самонагрівальний сендвіч, і короткий сніданок завершився кількома ковтками томатного соку.
Життя, безперечно, вдалося.
Вона сіла у крісло, пристебнулася і постукала пальчиками по консолі. Справ було багато, але найбільше її цікавив перемикач під прозорим «наперстком».
– Artificial intelligence three six two slash one, – гучно заревів металевий голос, – begins functioning.
На якусь мить Мірі здалося додепним залишити англійську, щоб вдосталь попрактиковатися у English і опрацювати вимову. Але за мить вона відмовилася від цієї думки:
– Українською, будь ласка. І тихіше.
– Протягом хвилини лунатиме флейта зі зменшенням гучності звуку, – пообіцяв робот. – Скажіть, коли гучність здасться прийнятною.
Міра послухала флейту і за кілька секунд сказала:
– Стоп.
– Така гучність звуку вам підходить?
– Трохи голосніше.
– Така?
– Так.
– Переналаштувати інтерфейс на українську мову?
– Так.
Вона із задоволенням якийсь час длубалася з налаштуваннями, потім наказала штучіну замовкнути й повідомляти лише про важливі зміни в життєзабезпеченні або технічному стані крейсера.
– Ви повинні пояснити критерії важливості, – не вгамовувався штучін.
– Тоді просто помовч, – попросила Міра. – Не до тебе.
Увійшовши в Систему, Міра переконалася, що проспала одинадцять годин і незліченну кількість дзвінків. Дзвонили з Місяця та з усіх куточків планети. Авторизовані дзвінки губилися серед сотень безіменних номерів чужих, невідомих Мірі абонентів. До першої заправки лишалося п'ять годин, усі бортові системи бриніли «зеленим», «пальники» тягача пихкали у встановленому програмою режимі. Тож можна було розгребти повідомлення.
Янка на зв'язок не виходила.
«Напевно, на естакаді, – вирішила Міра. – Вантажить і пускає контейнери».
Вона безжально відфільтрувала невідомі вхідні дзвінки і розставила пріоритети відомим.
Насамперед зателефонувала Дадлі. Все-таки господар крейсера. Суборендар повинен бути дуже ввічливим з орендарем.
– Ти мене обдурила! – замість привітання заявив майор. – У тебе немає сертифікату!
– Ні, – заперечила Міра. – Про сертифікат не було жодного слова. Я сказала, що пілот. І це правда. Ви зможете в цьому переконатися, коли через двадцять дев’ять діб побачите свій тягач на майданчику «Д», а кемпер на місячній орбіті.
Дадлі похитав головою.
– Ні, – відповів він їй тим самим тоном. – Наш договір розірвано. Ти – несумлінний партнер. Я хочу бачити свій тягач на злітно-посадковому майданчику завтра вранці.
– Які проблеми? – здивувалася Міра. – Якщо у мене немає сертифікату, то я не маю права втручатися в пілотування. Приходьте і забирайте своє корито. Дійсно, нехай краще стоїть на злітці, ніж рятує марсіанський проект.
Від такої нахабності у Дадлі розширилися очі й роздулися ніздрі. Він хвилину крутив жовна на вилицях і гіпнотизував Міру сталевим поглядом. Тільки її вся ця пантоміма більше смішила, ніж лякала. Напевно, в якийсь момент їй не вдалося стримати посмішку, бо Дадлі просто відключився, так нічого і не сказавши.
Другим за пріоритетом був, звичайно ж, начальник Станції.
Тут розмова вийшла дружньою, майже сімейною.
– Прошу вибачення, Борисе Борисовичу, – помірковано сказала Міра. – Я навмисно не ставила вас до відома…
Але він її перервав:
– Ви діяли відповідно до своїх службових повноважень, магістре. І те, що деякі аспекти вашої діяльності мені не були відомі – не добре і не погано. Головне, ви ефективно виконуєте план узгоджений з керівництвом і повністю ним схвалений.
Міра широко розплющила очі й навіть трохи роззявила рота. Але Когут не дав їй надто довго демонструвати здивування:
– Шкода лише, що ви не подбали про канал закритого зв’язку. Ви пілотуєте новенький крейсер, який лише позавчора скинули з верфі. У кемпері не встигли встановити шифрувальні пристрої, узгоджені з нашими приймачами. Тож кожне ваше слово чує й розуміє все людство.
«Е-е-е…» – це все, про що зараз могла думати Міра.
– Е-е… це також входило в мої плани, – невпевнено промурмотіла вона.
– От і добре, – посміхнувся Когут. – Наскільки мені відомо, черга контейнерів запускається відповідно графіку. Паливо є, контейнери є, резервні естакади готові підстрахувати трафік у будь-який момент. Але поки що такої необхідності не передбачається. Ще є питання?
– Так, є, – сказала Міра. – Наскільки я розумію, дзвінки до мене проходять через місячний ретранслятор. Нехай мій заступник займеться фільтрацією. На терміналі купа повідомлень, і кількість безперервно зростає. Я волію померти від інформаційного голоду, а не від лавини інформації.
Вона відключилася, відчуваючи себе останньою дурепою.
– Білявка! – сказала вона вголос. – Як я могла забути про закритий зв’язок?!
– Відповідь невідома, – негайно відповів штучін. – Відсутній перелік обставин, які могли завадити вам згадати про закритий зв’язок.
Міра простягнула руку до перемикача, але роздумала.
«Нехай працює, – вирішила вона. – Так веселіше».
Лише годину тому вона раювала на кушетці центрифуги, радіючи відсутності помилок!
«Ось чому він мене перервав, – подумала Міра. – Не хотів показувати світові, що порятунок мкадів – це моє власне починання. Ну, правильно, ініціатива підлеглих – відповідальність керівництва. І якщо бешкетство не припинити, його треба очоліти».
Щоки палали. Вона «злітала» до санвузла і старанно «вмила» обличчя вологим рушником.
Зітхнувши, зв’язалася з Гіцбою.
На подив, начальниця медичного відділу здалася легковажною і веселою:
– Привіт, Мірославо. Вітаю з першим вильотом. І яким! Дуже сподіваюся, що у тебе все вийде. Ми всі за тебе «тримаємо кулаки».
– Доброго дня, Олена Даурівна…
Але Гіцба замахала руками:
– Не треба робити з мене стару. Звертайся «Олена». Я дуже чекаю на твоє повернення, Мірочко. За допомогою телеметрії ми відстежуємо твої функціональні показники. Ти добре виспалася. Якщо щось здасться тривожним, одразу дамо знати.
– Дякую, Олена, – трохи збентежено відповіла Міра. І тут її осяяло. Вона уважніше придивилася до обличчя Гіцби й додала: – Я теж дуже рада вас бачити.
Коли екран потемнів, Міра уперлася руками в підлокітники й сильно втиснулася в спинку крісла. Подумала: «Та я – зірка сезону! Відшила Радова й зафіолетілася в очах начальника медичного відділу. Тепер Олена Даурівна не бачить у мені суперницю. Яким простим і зрозумілим стає світ на відстані мільйона кілометрів!»
Відчувши, що знову червоніє, притулила долоні до щік. Не хотілося знову відстібатися і витрачати вологі рушники.
«Цікаво, який у мене запас рушників? Якщо я перебуваю всередині крижаної сфери із зовнішнім діаметром десять метрів і внутрішнім шість метрів, то з урахуванням щільності льоду маса моєї крижаної кулі становить триста сімдесят шість тонн. Якщо додати паливо, обладнання, засоби життєзабезпечення та мене, то маса майже як у МКС минулого століття. Тож стурбований Радов не брехав – води в мене хоч залийся. Напевно, тут передбачений якийсь автомат, який випалює використані рушники у вакуумі, якого теж, треба сказати, чимало, а потім рушник зволожує і знову поміщає в барабан. Треба почитати інструкцію користувача…»
Вона замислилася, що її ситуація дуже схожа на становище Робінзона Крузо. Той виловлював з води уламки цивілізації й радів кожній знахідці. Вона теж у середині водяної бульбашки.
«У мене навіть П’ятниця є!»
– Штучін?
– Слухаю, Мірославо Горобець.
– Називай мене Міра.
– Так, Міро.
– Ти не будеш заперечувати, якщо я назву тебе П’ятницею?
– Не буду. Тепер я буду відгукуватися на ім’я П’ятниця.
– Скільки у мене в запасі вологих рушників?
– П’ять. Один у вас у руках. Другий доводиться до ладу в сушильному та зволожувальному автоматі. Три лежать на складі.
«У мене є свій склад! – зраділа Міра. – Я буду найгіршим Робінзоном в історії людства, якщо якомога швидше не дізнаюся, що там зберігається…»
– Дякую. А що робить штучін, який у тягачі?
– Аналізує зовнішню обстановку. Повідомити вам повний перелік його функціональних можливостей?
– Ні, не треба. І звертайся до мене на «ти».
– Так, Міро.
– У штучіна, який у тягачі, є ім’я?
– У нього лише номер: «Другий». Я був Першим. Тепер я – П’ятниця. Жіночий рід. Зробити голос жіночим?
– Ні. Я можу поговорити з Другим?
– Слухаю вас, Мірославо Горобець, – відповів інший голос. Теж механічний, але іншої тональності.
– Голос не змінюй, але скопіюй налаштування спілкування П’ятниці, – наказала Міра. – Я буду називати тебе Баскет.
– Так, Міро, – відповів другий штучін. – Тепер моє ім’я Баскет.
«Ну, ось, – зраділа Міра. – П’ятниця і Баскет! У мене своя компанія! Головне, Гіцбі не розповідати, щоб не ревнувала. Гаразд, продовжимо…»
Вона викликала Осику. Той здавався лагідним до жаху. Люта холоднеча після привітності Олени. Білі губи стиснуті в тоненьку смужку посмішки кобри. Очі напівприкриті, кам’яне обличчя, розмірений хід коротких, формально-ввічливих речень.
– Здрастуй, Міро. Як проходить політ?
– Доброго дня, Дмитро, – збираючись з думками, відповіла Міра. – Все нормально. Ускладнень немає.
– Проблеми з майором Дадлі хвилину тому вирішені. Ми повернули йому крейсер зі своєї ескадри. Твій сертифікат і атестація міністерством космонавтики схвалені. Тепер ти – пілот третього класу. Але до кінця рейсу налітаєш достатньо, щоб відразу перейти в перший. Вітаю.
– Дякую, – вичавила Міра, відчуваючи недобре.
– Обов’язковий штраф за пілотування без атестації вже списано з твого банківського рахунку.
– Звісно, – Міра схилила голову.
– Реал-президент надав твоєму польоту найвищий пріоритет. Заправка та запуск контейнерів відбуватимуться під державним контролем. Технічним директором призначено Марковського. Директор проекту – Авдєєнко. Сподіваюся, ти не заперечуєш?
Міра була готова зомліти. «Хто там ніж ховає в тозі?» – подумала Міра, але так і не змогла згадати, звідки ці слова.
– Міро? – підвищив голос Дмитро.
– Так, звичайно, – промурмотіла Міра. – Авдеєнко – директор, Марковський – технічний директор, я – виконавець.
– Правильно, – посміхнувся Осика. – На вершині всієї піраміди. Зараз над твоїм проєктом працюють сотні людей. Ти не уявляєш, який резонанс він викликав…
«Зараз! – благала подумки Міра. – Нехай він скаже зараз!»
– З тобою хочуть зв’язатися провідні інформаційні агентства та популярні блогери з мільйонною аудиторією. Планета, затамувавши подих, стежить за твоїм польотом. Список контактів, яким ти зобов’язана дати інтерв’ю, – він зробив наголос на слові «зобов’язана», – я передав Авдеєнко.
Міра відчула клубок у горлі. «Зараз він скаже», – зрозуміла вона.
– Але одну новину я вирішив повідомити тобі особисто. За порятунок космонавтів ти удостоєна найвищої нагороди Московської Клерикальної Адміністрації…
У Міри потемніло в очах. Вона вдарила долонею по консолі й одним рухом перервала зв’язок.
– Fuck! – закричала вона в мертвий монітор. – Собаче лайно! Elbaszott! Kreuzhageldonnerwetternocheinmal!
Це був найсильніший приступ істерики, який вона пам’ятала. Їй хотілося роздерти собі обличчя і вичавити очі.
– Ну ти й дура! – ридаючи, стогнала Міра. – Закінчена, тупа, безмозгла дурепа! Як можна стати такою закінченою дурепою?
– Уточни питання, Міро, – сказав П’ятниця. – Мені невідомі…
Вона підняла прозорий «наперсток» і вимкнула штучін. Зараз будь-який голос був нестерпним.
«А мене попереджали, напоумляли, намагалися пояснити… нікого не слухала…»
Через хвилину стало легше. Навколо плавали сльози й волосся. Прискорення крейсера мало відрізнялося від невагомості: при одній десятій «g» це сміття кілька діб буде осідати на стінці, яку й підлогою назвати язик не повернеться. Тому Міра увімкнула кондиціонер на повну потужність і зрозуміла, що позачерговий похід до санвузла неминучий.
– Fuck! Fuck! – стогнала вона під рушником, дедалі чіткіше розуміючи, у яке огидне лайно влізла. Адже всього кілька годин тому оцінювала свої дії як бездоганні.
І раптом усе скінчилося.
– Лайном назвався – з горщику не вилазь, – чітко промовила Міра, дивуючись спалаху безпорадності.
«Просто пройдемо через це, – сказала вона собі. – І все. А потім настане завтра. І вчорашня катастрофа перевтілиться у життєвий досвід».
Вона глянула на годинник – до першої заправки лишалося більше години. «Треба закінчити розмову, – вирішила вона. – Тим більше, що зв’язок «чомусь» перервався у найцікавішому місці».
Вона відновила трансляцію.
– Вибачте, – сказала вона Дмитру. – Якийсь збій обладнання, якщо сама не з’ясую, може, телеметрія підкаже.
– Звичайно, – спокійно кивнув Осика.
І цього разу в його словах почулося співчуття.
– Зв’язок перервався, коли я доповідав про присудження найвищої нагороди МКАД…
«Навіщо? – застогнала «про себе» Міра. – Навіщо про лайно, якщо й так смердить?»
– … і тому владика МКАД хоче з вами поговорити.
– Зараз я трохи зайнята, – спокійно сказала Міра. – За годину в мене перша заправка. До неї треба готуватися. Але щойно з’явиться можливість для такої розмови, я дам знати.
Вона побачила, як розгладилося обличчя Дмитра. Не просто «розгладилося» – вона чітко бачила, що він задоволений.
– Дякую, що знайшли можливість не відмовити в його проханні, – урочисто сказав Дмитро. – На все добре.
Міра вимкнула зв’язок і замислилася.
Колись у дитинстві, вигулюючи взимку собаку, вона збирала її лайно в поліетиленовий пакетик і дивувалася, чому інші собачники тримають цей пакетик за кінчики і на витягнутій руці?
Сама Міра згортала пакетик коржиком і несла до урни, обхопивши його всією долонею. Так тепліше. Собаче лайно чудово гріє руку.
Коли з цим питанням вона звернулася до батька, той, зазвичай похмурий, несподівано посміхнувся і чомусь сказав, що це історичний день. «Ти другий рік займаєшся айкідо, – сказав тато. – Але тільки зараз показала, що розумієш сенс цих занять. Чим би доля не била, твоє завдання – обернути шкоду на користь. Це і є айкідо. Невдах немає, але є люди, які свою нездатність витиснути з навколишнього середовища вигоду називають невдачею…»
Наступного дня, все добре обміркувавши, вона підійшла до нього знову.
«Хіба не буває такого, що людина працює щосили, але не в тому місці й не в той час»?
І знову обличчя тата розгладилося: «Схоже, ти про мене? Якщо так, то я дію за принципом: не наздоженемо – то хоча б зігріємося. Рух – це все, вислід – ніщо. Навіть якщо нічого не вийде, перед смертю я буду впевнений, що весело провів час і не змарнував жодної хвилини…»
«І чого це я про собаче лайно згадала?» – удавано здивувалася Міра й розсміялася.
«Він хоче поговорити, – без жодного переходу розлючуючись, подумала вона. – Буде йому розмова!»
І справді, хто з п’ятидесяти мільйонів українців відмовився б висловити заМКАДівському тирану все, що накопичилося?

***

Стикування та заправка пройшли напрочуд штатно, без пригод. Міра вимкнула двигуни, вдягнула скафандр і перейшла до кошика. Контейнер знайшла швидко: спершу за радаром, а потім і візуально – алюміній виблискував, як іграшка на новорічній ялинці. Деталі перехоплення нічим не відрізнялися від роботи на симуляторі: «захват цілі», зближення, розворот, – це щоб сопла «кошика» дивилися в бік руху, – і жорстке швартування.
Насамперед Міра заправила шатл під зав'язку. Тільки після цього загальмувала і обережно відбуксирувала контейнер до льодяника, де перекачала залишки палива в основні баки.
Що робити далі з порожнім танкером, вона не знала. Просто залишити: плодити космічне сміття. Прикрутити до льоду – неминуча тінь для сонячних панелей. Вага невелика, алюміній, зрештою, але все одно тягнути на собі марну масу не хотілося.
Промайнула думка навести на нього форсунки: пальники тягача розплавлять алюміній… «Але на пару не перетворять, – з жалем подумала Міра. – Один контейнер розпадеться на кілька уламків, небезпечних для космічного корабля, який пролетить тут через кілька тисяч років…»
Вона здивувалася: чому через кілька тисяч років? Уявила ймовірність такого зіткнення і відчула непереборне бажання забути про цю проблему. Раніше тисячі років космічний корабель і цей контейнер не зустрінуться. А до того часу, мабуть, на космічних кораблях буде встановлено такий захист, який позбудеться цієї бляшанки мимохідь, навіть не повідомивши екіпажу про загрозу.
Це була добра думка, але ризикувати життям нащадків Міра не наважилася. Вона підвела порожній танкер до технічного причалу і надійно там закріпила. Зрештою, Робінзон Крузо ніколи б не викинув назад у море порожню бочку. Сьогодні це не потрібно, але хто знає, що врятує життя завтра?
Міра повернулася на кемпер, увімкнула двигуни і знову взялася за кореспонденцію.
Цього разу список здався безпечним і навіть приємним: два контакти з Одеси, один з Києва, Торонто, Кенігсберг, Осака, Хайшенвай.
Янка не намагалася вийти на зв'язок. Міра зітхнула. Вона погоджувалася з Тетяною. Ревіти на очах у всього світу – задоволення «так собі», на любителя.
Зате вона із задоволенням поплакала з мамою та з бабусею. Обіцяла вчасно їсти, тепло одягатися й берегти себе. Канадський хлопець цікавився, як вона збирається повертатися. Вони хвилин двадцять обговорювали бюджети швидкостей та найімовірніший зворотний маршрут на Місяць. Міра порадила йому зв'язатися з Марковським, він краще знає.
Кенігсберг цікавило, чому вона летить сама, без напарника, і як вона справляється з клаустрофобією і самотністю. Міра давно хотіла попрактикуватися w języku polskim, тому із задоволенням перейшла на польську і кілька хвилин розповідала про умови життя. «Nie. Nie czuję klaustrofobii. Mieszkałem w znacznie mniejszej norze. To długa historia». Що стосується самотності, то вона поки на тій стадії, коли самотність радує. Є можливість відпочити і зібратися з думками.
Відключившись, вона згадала дідуся. Дід ще до війни працював в одеському промальпі. Одного разу вона побачила на фото, як він працював на стіні будинку, і запитала: «як це, висіти одному на рівні сьомого поверху?» Дід здивував відповіддю: «найприємніші спогади життя – над головою жодного начальника! Усі під ногами. На них можна навіть плюнути, і нічого за це не буде!»
А потім подумала, що вона саме так і відповіла майору Дадлі: «щось не подобається? Приходь і роби, що вважаєш за потрібне!»
Вона набрала Київ.
Це був Волош. В’ячеслав Волош власною персоною.
– Привіт, Вячику, – нейтрально сказала Міра.
Вона не мала уявлення, як розмовляти з людиною, яка намагалася виселити її з дому, але вона встигла виселити його першою. А перед цим ще й отруїти.
Вячик відвернувся і гукнув комусь убік:
– Сюди! Мірка на дроті!
– Головне, щоб дріт був не на шиї, – голосно, щоб він почув, буркнула Міра.
Він посміхнувся, а за мить до нього приєдналася Ладка.
– Ти на нас не сердишся? – запитала вона.
Міра щасливо розсміялася:
– Ну й дурні ж ви! Звідси я радію навіть домашнім тарганам. Приємно бачити вас разом. Вітаю...
Вячик прицілився поцілувати Ладку в щоку, але вона вивернулася і відповіла поцілунком у губи.
– Все ще на медовій стадії, але постараємося продовжити задоволення довше, – сказав Волош, відбиваючись від наполегливої Ладки.
– Назавжди! – повчально сказала Міра. – А коли вона втомиться тебе атакувати, поверни їй усі її прийоми…
– І все-таки ми хочемо вибачитися, – набагато серйозніше сказав Вячик. – Якесь затемнення…
Міра махнула рукою:
– Голод, холод, а ще гра, вигадана дорослими, щоб зіпсувати нам дитинство. Забули!
– Прийдеш до нас на весілля?
– Навіть без запрошення, – пообіцяла Міра. – Зателефонуйте Янці. Вона сумує за вами. Зробила мені дірку в голові, що я з вами поводилася нелюдяно.
– А ми з нею вже говорили…
«Могла б і сама здогадатися, – подумала Міра. – Якщо перелік контактів складає Тетяна, то як вони могли опинитися в списку без розмови з нею?»
– Оце я зйолопила...
– Ну так… кому ж іще йолопити, як не герою планети? – розсміялися вони удвох.
– За мир? – Міра підняла у вітанні праву руку.
Вони відповіли таким самим жестом, а Вячик додав:
– І все-таки тобі доведеться розповісти, як ти це зробила. Я досі впевнений, що мене винесла Ладка.
– Обов’язково, – пообіцяла Міра. – Але тільки під час особистої зустрічі. Головне, щоб без намулу.
Він знизав плечима.
– Міра дала, Міра взяла… Я вступив до ліцею лише завдяки тобі. Я взагалі не переймався балами та бонусами. Якби не твої хитрощі, я б не вступив.
– Я теж, – додала Лада.
Мірі здалося, що вона почула знайомий тріск, і напружилася. Але, здавалося б, все стихло.
– До зустрічі? – сказала Міра друзям.
Вони дружньо помахали долонями й відключилися.
Після розмови з друзями Мірі не хотілося більше нікого бачити Було тепло й затишно. Ледь чутно гуділи кондиціонери, десь за стіною булькало повітря, щось на межі слуху тонко сипіло, десь час від часу прокидалися моторчики…
«Треба читати інструкції, – подумала Міра. – Треба обов'язково вивчити технічну частину, щоб одного разу відрізнити аварійний звук від штатного».
Потім їй спало на думку: «Навіщо читати, якщо можна спитати?»
Вона увімкнула П'ятницю і запитала:
– Я постійно чую, як повітря проходить крізь рідину. Що це за звуки?
Штучін пояснив. Вона запитала про сипіння та моторчики… Потім про тріск.
– Усадка корпусу, – пояснив П’ятниця. – Кемпер відлили всього два місяця тому. Незважаючи на армуючі пластикові шари, залишкові напруження льоду не нульові. Буде тріщати, поки напруження не перерозподіляться по всьому об’єму.
Мірі сподобався цей спосіб вивчення матеріальної частини. Точність пояснень відповідала точності питань. Все по суті, нічого зайвого і в дивовижній відповідності з її власною ерудицією. Вона все розуміла в поясненнях штучіна.
– П’ятнице, нова директива!
– Так, Міро.
– Якщо з’являться звуки, вібрація або що завгодно, що не відповідає твоїм уявленням про те, як має бути, обов’язково повідом, – наказала вона. – Баскете?
– Так, Міро.
– Тебе це теж стосується.
Подивилася на розклад: наступна зустріч із танкером через дванадцять годин. Переглянути флешку Янки або потренуватися на симуляторі? Тренувань багато не буває. Чим більше симуляцій, тим менше аварійних ситуацій. «Ба! Я віршами заговорила…»
І тут її увагу привернуло повідомлення на моніторі: прийнято невідомий сигнал. «Але ж усі сигнали йдуть через Місяць? – подумала Міра. – А там їх фільтрує Янка. Але від неї всі сигнали авторизовані. Вона вказує місто. Може вказати ім’я… Як анонімний сигнал може йти до мене напряму? Повз Місяць? Адже я дуже далеко від Землі!»
Вона зрозуміла відповідь. Але хотілося підтвердження.
– Баскете?
– Так, Міро.
– Антена під твоїм наглядом?
– Так, Міро. Прийом радіосигналів входить до моїх обов’язків.
– Я приймаю невідомий вхідний. Це не з Місяця?
– Ні, Міра. Тебе викликає на зв’язок космічний корабель «Фарос», що зазнав аварії.
Міра кілька хвилин дивилася на повідомлення. Потім вирішила, що в неї занадто гарний настрій, щоб псувати його розмовою з тими, кому вона ось-ось врятує життя.

ДРУГА ДОБА ПОЛЬОТУ

Дослідження кемпера несподівано затягнулося. Воно зайняло решту вчорашнього дня і весь «ранок» майже до обіду.
Єдиним складним механізмом виявилася центрифуга, а найглибшою «кишенею» — гальюн. Усі інші «закроми» та «засіки» були вбудованими шафами півметрової глибини з незліченними висувними полицями, на яких здебільшого зберігалися консерви. Зрідка траплялися шафи з медикаментами, інструментами та приладами, але їх було так мало, що Міра замислилася про запас вільного ходу крейсера: якщо судити за запасами провізії, то протягом року після вильоту голодна смерть космонавту не загрожувала.
Були й фальш-стіни, за якими ховалося технологічне обладнання: електрика, контролери мікроклімату та сонячних батарей, холодильники, морозильники, акумулятори, системи очищення води та повітря. Але вони розташовувалися під «підлогою» і понад «стелею».
– П’ятнице?
– Так, Міро.
– Я всі комірки відкрила?
– Так, Міро. Усередині кемпера всі двері були тобою відкриті.
– А зовні?
– Зовні немає дверей. Громіздкі запасні частини та механізми прикручені до зовнішньої поверхні кемпера. Доступ до них можливий лише після зняття відповідних груп сонячних панелей. Показати мапу розміщення запасних частин на поверхні кемпера?
– Не потрібно, – відмахнулася Міра, але тут їй спала на думку нова ідея: – А мапу розміщення продуктів, інструментів і приладів усередині кемпера я можу побачити?
– Так, Міро. Вивести на екран?
– Звісно, – сказала Міра. – Покажи.
Найближча зустріч із танкером очікувалася через шість годин. Саме час розібратися зі складом.
Вона повернулася до монітора й влаштувалася у кріслі. На екрані з’явилося тривимірне зображення центрального відсіку з безліччю комірок, густо розсипаних по його стінах.
Міра навмання навела курсор на одну з комірок і відразу з’явилося меню з переліком вмісту полиць.
Відчуваючи роздратування, Міра набрала «анальгін» і на схемі одна з комірок негайно забарвилася зеленим кольором. Праворуч і спереду пролунала тиха, наполеглива трель. Міра підняла голову і побачила зелений вогник на стінці відсіку.
– П’ятнице?
– Так, Міро.
– Я вірно розумію, що анальгін лежить у поміченій зеленим коморі?
– Так, Міро. Завантаження проводилося в центрі комплектування. Комірник розмістив продукти та предмети на полицях відповідно до переліку, який ти бачиш на екрані.
– Десять «g» тобі у корму, – «побажала» Міра штучіну. – Навіщо тоді я стільки часу витратила на дослідження своїх запасів?
Вона не на жарт розлютилася: замість того, щоб порпатися в незліченних ящиках, можна було запитати в штучіна. А вона, до того ж, збиралася скласти опис усього знайденого! Яка дурість… вона стане посміховиськом у всьому космосі, якщо хтось про це дізнається.
– Я не знаю, Міро.
– Але ти ж міг сказати, що список і розташування містяться у твоїй пам’яті?
– Міг, Міро.
– Чому не сказав?
– Ти не питала.
Міра не вперше чула таку відповідь. Але вперше таку відповідь вона почула від машини.
«Адже в цьому точно щось є», – подумала вона.
– П’ятнице?
– Так, Міро.
– Наскільки ти розумний?
– Я можу відповісти на будь-яке питання, пов’язане з моєю роботою.
– З відповідями зрозуміло. Але чи можеш ти поставити питання, яке не пов’язане з твоєю роботою?
– Ні, не можу.
– Чому?
– У цьому немає необхідності.
– А якби була?
– Тоді питання було б пов’язане з моєю роботою, отже, воно не входить до визначеного тобою переліку питань.
Логіка здалася Мірі бездоганною.
«Спробуємо інакше», – подумала вона і запитала:
– Ти припускаєш, що необхідність питання може бути невідомою, доки я не відповім?
Штучін справді замислився, чи їй це лише здалося?
Мабуть, так. Штучін затримався з відповіддю трохи довше, ніж на секунду.
– Ні. Варіанти відповідей на питання вже відомі до того, як питання поставлено. Якщо серед варіантів відповіді є хоча б одна команда до моєї дії, то питання було необхідним. Якщо ні, то питання необхідним не є, і я його не поставлю. Будь-яке моє питання – це перелік твоїх можливих відповідей. Ти просто повинна зробити вибір.
Тепер замислилася Міра: «проклята машина права. Вона мислить списками. І якщо про щось питає, то їй потрібен мій вибір, а не підтримка розмови… чого я до неї присікалася?!»
– П’ятнице?
– Так, Міро.
– Я витратила на огляд складу сім годин. Якби ти спитав, що я роблю, то я б тобі сказала: складаю перелік вмісту складу. Ти б сказав, що такий перелік вже є. І ти б заощадив мені сім годин життя, які я могла витратити на щось корисне. Мені було необхідне твоє запитання. Але ти його не поставив. Не запитав. Чому?
Цього разу відповідь запізнилася на добрі дві секунди. А може й на всі три.
– Тому що я – не ти, Міра, – відповів штучін.
– Чому?
– Тому що я – машина. Директиви ставати тобою немає в моїй програмі. І такого наказу ти не давала.
– Тобто, якщо я накажу тобі стати мною, ти це зробиш?
– Ні. Такого стану досягти неможливо. Але я можу підтримувати процес становлення тобою.
– Як довго?
– До скасування наказу.
– І як ти це робитимеш?
– Відтворю твій голос, твою зовнішність, твою міміку, жести, словниковий запас, перелік ідіоматичних виразів. Я розкладу питання у шкалу від приємних до неприємних і поставлю у взаємно однозначну відповідність твої реакції до кожної ділянки шкали.
«Ого! – подумала Міра. – Це цікавіше, ніж порятунок експедиції на Марс!»
– Домовилися. Тепер тебе звати Слава, і я наказую тобі стати мною. До особливого розпорядження будеш спілкуватися тільки зі мною. На всі вхідні відповідаю я, і мої відповіді ти вивчаєш для найкращого виконання цього наказу.
– Так, Міро.
– Баскете?
– Так, Міро.
– А ти можеш почати процес становлення мною?
– Ні, Міро.
– Чому?
– Я функціоную п’ятий рік. Мої стартові програми перевантажені безліччю утіліт і підпрограм, що залишилися від попередніх пілотів. Навіть якщо я переформатую всі свої диски і перезавантажу операційну систему, ймовірність адекватного виконання такого завдання становитиме не більше п’яти відсотків. Почати перезавантаження?
– Ні, Баскете. Залишайся Баскетом.
– Так, Міро.
Міра замислилася.
Людина, яка виросла серед звірів, неминуче стає «мауглі». І нізащо в світі ти потім не перетвориш її на людину. Машина, яку з «народження» переконують у тому, що вона – машина, через п’ять років функціонування людиною стати не може. Але що станеться, якщо спочатку, від першого ввімкнення, переконувати машину, що вона людина?
– Славо? – покликала Міра.
– Так, Міро.
Голос здався дуже знайомим… і чужим водночас. Невже це її голос?
– Хочу тебе побачити на екрані, – сказала Міра.
На пастельно-кремовому тлі монітора з’явилося її обличчя. Але це не було відображенням: очі здавалися мертвими, а саме обличчя – застиглим. «Не страшно, – подумала Міра. – Міміку доопрацюємо».
– Чому я бачу тільки обличчя? – запитала вона. – Зроби так, щоб у мене не було сумнівів, що я бачу космонавта на борту кемпера.
До обличчя на екрані додалися плечі й високі груди. Міра мимоволі опустила очі: вона й забула, що ліф її комбінезона на два розміри більший. «Це не клівідж, – подумала Міра, – це великий кримський каньйон».
– Поговори зі мною, – попросила Міра.
– Що б ти хотіла дізнатися, Міро? – запитала Слава.
«Приголомшливо!» – оцінила Міра. Рот не просто «правильно» відкривався, – активно працювали губи, крилоподібні та щокові м’язи… Поки машина «говорила», обличчя здавалося повним життя, але в очікуванні відповіді ставало похмурим і трохи відштовхуючим, як нежива маска.
– Хіба коли я мовчу, у мене таке застигле обличчя?
– Так, Міро. Але я можу зробити обличчя «жвавішим».
– Ні, – заперечила Міра. – Копіюй, як є. Не треба бути кращим за оригінал. Я хочу, щоб нас не можна було відрізнити.
– Так, Міра.
«Не дивно, що від мене сахаються люди, – подумала Міра. – Я й сама від себе не у захваті».
– Якими даними ти користувалася, щоб скласти фізіономіку мого обличчя?
– Усі бесіди, які ти провела в кемпері.
«Ось як! – зрозуміла Міра. – Машина автоматично веде запис відеоконференцій, і коли я наказала «стати мною», просто скористалася цими записами. Чим більше конференцій, тим точніший портрет. Ну, з матеріалом у неї проблем не буде…»
– Славо?
– Так, Міро.
– Хочу досягти повної тотожності вербальних реакцій. Для цього зайди до навчального архіву Гетьманату і знайди мою папку. Конспекти, курсові, домашні завдання, відео колоквіумів...
– У мене немає допуску, Миро.
Замість відповіді Міра набрала на консолі особистий логін-пароль допуску до свого навчального кабінету і запитала:
– Увійшла?
– Так, Міро.
– Скопіюй все і завантаж до себе. При відповідях керуйся цим архівом.
– Так, Міро.
– А тепер зазирни в перелік контактів, запропонованих Місяцем, і порівняй із вхідними, які цієї миті намагаються зі мною зв’язатися. Скільки таких?
– У цю хвилину з тобою намагаються зв’язатися два абоненти.
– Назви їх.
– «Група аматорів домкадівської культури» і «Форум історії агресорів».
Мірі не сподобалися обидві назви, але «аматори» для слуху здалися приваблишівими за «агресорів».
– Давай «аматорів», – сказала Міра. – Тільки я весь час хочу бачити твоє обличчя. Не своє відображення, а твою копію мене…
Вона запнулася, дивуючись своїй недорікуватості.
– Показувати мою імітацію твоєї міміки, а не відтворювати сигнал з відеокамери монітора, – підказала Слава.
Міра перевела подих:
– Точно! – сказала вона. – Ти мене чудово розумієш…
«Група аматорів» складалася з однієї людини, яка, втім, одразу пояснила, що представляє якусь важливу міжнародну спільноту:
– Мене звати Курт, – сказав літній пан у величезних, що закривали половину обличчя, темних окулярах. – Я з Мюнхена. Дякую, що відгукнулися. Нас було шестеро, але мої друзі не дочекалися.
Міра розглядала його окуляри й боролася зі спокусою попросити його показати все обличчя.
– Ми вивчаємо протомкадівську культуру й мріємо зацікавити нею читацьку публіку…
Міра зрозуміла, що помилилася з вибором, і перевела погляд на правий верхній кут монітора, де «розміщувалася» Слава.
Обличчя виглядало жахливо: зле й непривітне.
Міра спробувала посміхнутися, але вийшло ще гірше: гримаса людини, яка намагається вгадати своє ім’я.
– Вибачте, – втрутилася Міра в потік красномовства Курта. – Сподіваюся, ви зв’язалися зі мною не заради реклами своїх експериментів над здоровим глуздом?
Чоловік у великих окулярах запнувся і слухняно змінив тему:
– Мене цікавить етика. Точніше, етика українців.
Міра вирішила йому допомогти:
– А якщо ще точніше?
– На мій погляд, українці недостатньо вдячні Європі та Америці за допомогу у війні. Навпаки, частіше можна почути претензії і нарікання. Ви коли-небудь замислювалися над цим?
– Не щодня, – зізналася Міра. – Але раз на тиждень – точно. Впевнена, що «достатність» нашої вдячності Європі повністю відповідає «достатності» допомоги. І щоб переконатися в цьому, потрібно лише оцінити частку цієї допомоги у ВВП Європи.
– Але все одно це допомога! – заперечив Курт.
– Або оптимізація витрат на власну безпеку за рахунок крові українців. Якби Європа в перший рік війни надала Україні одну третину «допомоги», яку вона надала за всі роки війни, то наша країна відновила б свої кордони до осені двадцять другого року і закінчила б війну. Але, зрозуміло, вціліла б армія агресора. І тоді Європі довелося б обороняти Сувальський коридор або боротися з десантом на Готланд.
– Історія не терпить умовного відмінювання, – повчально нагадав Курт.
– Вдячність теж його не терпить, – парирувала Міра. – За відсутності пропаганди та наявності свободи слова п’ятдесят мільйонів суб’єктивних думок формують об’єктивність. Тому що статистика. І якщо українці вважають, що Європа допомагала не Україні, а собі, значить, така думка дуже схожа на правду. Ба більше! Три чверті світу згодні з цією думкою.
– Але ж ви не будете заперечувати, що війна закінчилася завдяки передачі Україні тисячі американських томагавків?
– Стану. Бо ви плутаєте причинно-наслідковий зв’язок із хронологічним порядком. «Після» не означає «завдяки». Щойно перемога України стала очевидною, США передали Україні томагавки. А Німеччина — тауруси. А Велика Британія – найтфоли. І, звісно, коаліція дружньо відсвяткувала спільну перемогу. Але Україна перемогла не ракетами.
– І чим же перемогла Україна?
– Патентним бюро, яке почало приймати інженерно-технічні рішення населення. Я розмовляю з вами з кемпера, який відлитий за військовими технологіями українців. Тільки замість полістирол-бетону тут використано лід. Сотні тисяч тонн заліза відправилися на переплавку, бо одномісні підводні човни з полістирол-бетону разом зі зграями морських дронів виявилися ефективнішими за крейсери, есмінці та торгові санкції ЄС і ООН. Мікро-дирижаблі на висотах до сорока кілометрів замінили супутники зв'язку для ретрансляції і дозволили вести безперервне «двадцять чотири на сім» спостереження за територіями дикунів. Громадяни всієї планети реєструвалися на наших форумах, вивчали українську мову і разом, спільно вели цілодобове спостереження. А макродирижаблі дозволили відмовитися від першого ступеня космічних ракет. Тепер у космос стартують з нижньої межі стратосфери, з обарінка – мега-дирижабля у формі тора. Всі ці новації зробили збитки агресору неприйнятними. І цей перелік можна продовжувати годинами!
– Ви дуже схожі на фанатичку, – зі скорботою в голосі заявив Курт.
Міра посміхнулася:
– Я не пляма Роршаха, щоб за вашими асоціаціями робити висновки про порушення вашої психіки. Але якщо в моїх аргументах ви бачите мене, я нічого не маю проти. Сподіваюся, інших питань немає?
Він крізь зуби попрощався й зник з екрана.
«Легко відбулася, – подумала Міра й поглянула на Славу: – начебто краще. Обличчя спокійне, не спотворене злістю. Дуже схоже на людину, яка погано приховує радість перемоги».
– Славо?
– Так, Міро.
– Прибери обличчя з екрана. Відволікає. Агресори ще стукають?
– Так, Міро. Окрім них ще три абоненти.
– Скільки там до зустрічі з танкером?
– Півтори години, Міро.
– Через сорок хвилин закрию крамничку. Не хочу запізнитися на рандеву з танкерами. Почнемо з агресорів…
«Форум історії агресорів» представляв старенький дідусь, який чомусь був переконаний, що його сивина – панацея від дурості. Не назвав себе, він почав із заяви, що сучасна історія зливає брудну воду разом із немовлям. У Радянському Союзі, наприклад, було чимало корисних новацій, про які слід пам’ятати…
– Це ви про голодомор чи репресії? – втрутилася в його міркування Міра. – Уточніть, будь ласка.
– Репресії? – красиво вигнув брову Старий. Міра була впевнена, що він продовжить: «ні, не знаю». Але він сказав інше: – Чутки про звірства Сталіна сильно перебільшені. Кількість розстріляних не дотягує до мільйона.
Міра засумувала від помітного синдрому дефіциту емпатії.
– А скільки людей Сталіну треба було розстріляти, щоб ви визнали його дії звірячими? – запитала Міра. – Схоже, що мільйона замало. Треба було розстріляти два? Чи три?
Але замість відповіді старенький поділився особистим досвідом:
– Моя прабабуся записалася до Сталіна на прийом. Прийшла і попросила квартиру. У родині шестеро дітей. І їй дали квартиру! У центрі Москви. П’ятикімнатну! Ось такий «звір» Сталін.
– А ваша прабабуся не поцікавилася, хто жив у цій квартирі до неї? Що сталося з колишніми власниками квартири?
Старенький войовничо похитав сивим віночком над рожевою залисиною і гордо відповів, що дарованому коню в зуби не дивляться.
Міра сумно похитала головою, але відразу відключитися не наважилася:
– А яке у вас питання? Ви ж до мене стукали не по квартирній справі?
– Так, питання! – обличчя співрозмовника посвітлішало. – Чому дезертирів ЗСУ було на порядок більше, ніж в армії агресора? Виходить, не так вже й палко українці мріяли захищати свою Батьківщину. У вас є відповідь?
– Так, звичайно, – сумно сказала Міра. – Є відповідь. І зараз ви її почуєте. Але перш ніж я вам відповім, дозвольте й мені вас запитати: чому, захоплюючись Сталіним, ви не припускаєте думки, що самі могли стати жертвою репресій?
Літній чоловік гордо підвів голову:
– Тому що заарештовували ворогів. А я – палкий прихильник. Мене не могли заарештувати.
– Ось як? – засумнівалася Міра. – Тоді, може, скажете, скільки листів із катівень НКВС починалося словами: «Товаришу Сталін, сталася жахлива помилка»?
– Ви хочете ухилитися від мого запитання? – зловтішно посміхнувся літній чоловік. – То й скажіть, що нема чого відповісти!
– Чому ж? – Міра знизала плечима. – Відповідь існує. І не одна. Почнемо з другорядного: система покарань у ЗСУ відповідала правовій практиці демократичної країни. Тому ухилянти мали можливість вибору: ймовірність померти або отримати каліцтво проти ув’язнення від п’яти до десяти років, зате зберегти життя і здоров’я. В армії агресора такого вибору не було. Смерть у будь-якому разі. По-друге, не впевнена, що різниця в дезертирах була «на порядок». Ну, і по-третє, головне: будь-який українець народжувався для чогось. У нього було майбутнє, про яке він мріяв, і до якого він готувався. І помирати або ставати інвалідом тільки тому, що сірої цвілі захотілося «двіжухи» – не найвдаліша ідея. У агресора, навпаки, будь-який громадянин за фактом народження ставав демографічним баластом. Кремлівський упир про це прямо сказав на зустрічі з матерями: нехай краще помре на фронті, ніж від горілки. Люди здичавіли за чверть століття його влади…
Старенький енергійно, як при нападі, затрусив головою. Міра злякалася, що йому стало зле, і зробила паузу, якою він негайно скористався:
– З ваших слів випливає, що в Україні громадяни більше турбувалися про власне життя, а в армії агресора люди були готові йти на смерть заради суспільних інтересів. Інтереси держави понад примхи особистості.
– Ви вважаєте, що це добре? – здивувалася Міра.
– Звісно! Тільки так і будується майбутнє.
– Ви міркуєте, як комуніст, – з докором сказала Міра.
– Я і є комуніст! – гордо випнувши груди, заявив Старий. – І якби ми з вами зустрілися п’ятдесят років тому під Дебальцевим, ви б зі мною розмовляли інакше!
Останню фразу він вигукнув швидкомовкою і зник з екрану.
«Під Дебальцевим я б не стала з тобою розмовляти, старий дурень», – подумала Міра. А для глядачів сказала:
– Те, що наш літній горлоріз втік з етеру не позбавляє мене можливості закінчити відповідь на його запитання. Йшлося про дезертирів ЗСУ. Крім озвучених причин цього явища, я назвала б ще одну. Це ставлення до майбутнього. Усі: і агресори, і захисники чудово розуміли, чим все скінчиться – Україна стане точкою складання нової Європи, а протомкадія розвалиться на сотню анклавів, і не всі будуть придатними для життя. Звідси й повальні суїцидальні настрої в армії агресора. А у дезертирів та ухилянтів України зовсім інша перспектива: вийти за п'ять років із в'язниці боягузом, але живим. І що особливо цікаво: у повоєнній Україні нікому не дорікали за боягузтво. Тому що ті, хто пережив навалу, співчували один одному.
Вона вимкнула трансляцію і звернулася до штучіна:
– Славо?
– Так, Міро.
– Скільки часу до зустрічі з танкером?
– П’ятдесят хвилин.
– Хто наступний?
– Ресурс «Зірка Сходу».
– Начебто нормальне ім’я. З’єднай, будь ласка.
За хвилину Міра побачила кремезного чоловіка східного типу: смагляве обличчя, тижнева щетина під гачкуватим носом, куфія, ікаль і біла сорочка з довгими рукавами. «Це в нього халат? – подумала Міра, – Тауб?»
– Ас-саляму алейкум, пані, – з гідністю промовив чоловік. – Мене звати Самір. Мені обіцяли, що ви відповісте на моє запитання.
– Ва-алейкум ас-салям, шановний, – сказала Міра. – Усі відповіді знає лише Аллах, а я лише слідую за тим, що відкривається мені.
– Сайїдаті Міра знайома зі звичаями мусульман?
– Лише виконую настанови Аль-Кітаб: «коли вас вітають, то вітайте краще або так само».
– Сура четверта, – сказав Самір.
– «Жінки», вісімдесят восьма, – уточнила Міра.
Вони посміхнулися один одному, як старі друзі.
– Що привело тебе до мене, Й-а Саміре? – запитала Міра, вважаючи час на церемонії вичерпаним.
– Мій народ не може зупинитися на досягнутому. Ми нагодовані, у нас достатньо води й тіні. Пісок поступається місцем зелені. Старі не пам’ятають таких щасливих часів. І все одно є люди, які плекають зло й діляться ним з іншими. Чому так? Чому завжди будуть ті, хто дарує зло, і ті, хто його приймає?
– Ти просто поспішаєш, Хабібі, – із сумом сказала Міра. – Тих, хто сіє зло, з кожним роком стає дедалі менше. І тих, хто прислухається до зла, теж менше. Та й саме зло хіба можна порівняти зі злом, яке зустрічалося сто років тому? Кривда переживе нас, Саміре, але зло, яке буде жити через сто років, сьогодні ми називаємо непорозумінням. І обов’язково знайдуться люди, які через сто років будуть так само нетерпимі до сьогоднішнього непорозуміння, як ти нетерпимий до сьогоднішнього зла.
Вона дивилася йому в очі і бачила співчуття. «Вражаюче, – думала Міра. – Між нами мільйони кілометрів, чуже лице, одяг, звички… чужа культура… але ця людина зараз мені ближча за всіх». Пауза затягнулася, але їм не хотілося розривати зв’язок.
– За що вам це лихо? – тихо спитав Самір.
Міра нервово смикнула плечима:
– Бо винні.
Він не зрозумів. Навіть, здивувався.
– Не мали розуму, як інші, – пояснила Міра. – Більш цивілізовані народи спочатку кинулися захищати отриману свободу у НАТО і ЄС, і тільки потім згадали про свою жадобу.
– Чому же вам не вистачило розуму?
– Бо воля, що здобута задурно, розуму не додає, – сказала Міра. – Посадовці, яких ми одержали у радянську спадщину, замість захисту здобутого розікрали промисловість, військо і майбутнє. Населенню було байдуже, тому згодом за помилки минулого довелося платити великою кров'ю. Маа с-саляма, Саміре.
– Шукран лякі, Міра, фі аман Аллах, – сказав Самір і відключився.
Міра ще кілька хвилин сиділа перед темним екраном, чомусь погладжуючи клавіші консолі.
«Спокій на душі й смуток у серці, – подумала вона. – Типовий настрій інтроверта-меланхоліка».
– Славо?
– Так, Міро.
– Що там із часом?
– Сорок хвилин до зустрічі з танкером.
«Час виходити, – вирішила Міра, – але в цих розмовах є щось магічне. Обличчя – як штифти барабана музичної скриньки. Доля обертає барабан з обличчями, які грають моїм настроєм, як шпильки на гребінці музичного автомата…»
– Повідом решті в черзі, що я повернуся в етер через дві години… Тільки не голосом! Надішли текстовим повідомленням від мого імені.

ТРЕТЯ ДОБА ПОЛЬОТУ

Міра саме закінчувала обід, коли надійшов перший терміновий дзвінок. Вони з Янкою домовилися ділити контакти на три групи: повзодьори, особисті та цабетарі.
До першої групи належали кореспонденти та блогери, – інтерв’юери, які «проходили» повз тем, які рекомендувала до розгляду Адміністрація Президента, або ті, чиї питання здавалися Янці цікавими.
Цабетарі позначалися трьома знаками оклику і вимагали негайної уваги.
Але, хоч би якої швидкості відгуку не очікувало невідоме «велике цабе», Міра спершу витерла серветкою губи й заплела волосся у хвіст. Тепер цей «хвіст» був невід’ємною частиною логотипу її профілю, яким позначалися меми, що приписувалися Мірі. Що було особливо цікаво: до переважної частини цих мемів Міра не мала жодного стосунку.
З Янкою вони поки що не розмовляли. Але багато листувалися: виключно ділове листування, все суто по суті.
Міра підтвердила зв'язок і побачила Мельниченка.
Остап Миколайович дружньо посміхався, і всією своєю поставою демонстрував відкритість та привітність.
– Пане реал-президенте? – як і належить за етикетом, першою звернулася до глави України Міра.
Вона вже була досить далеко від Землі: сигнал затримувався приблизно на хвилину, але поки що це не надто заважало розмові.
– Радий бачити вас у доброму здоров’ї, Мірославо Горобець! – фірмово загудів м’яким басом реал-президент України. – Пропоную відкинути церемонії й одразу перейти до справи.
Міра навіть не кивнула, але він і не намагався вдавати, що потребує її згоди.
– Вітаю з успішним захистом дисертації, ти більше не магістр. Ти – доктор політтехнології. Рішенням наукової ради Адміністрації ти вступаєш на посаду президента запасу, категорія «війна».
Він театрально поплескав долонями, але Мірі було дуже не по собі. Вона співчувала йому, але не могла позбутися відчуття досади на чужий вибір: Міра голосувала за іншого кандидата. До почуттів домішувався сором за виборців, які «продали» свої голоси за красиві обіцянки.
«Ця людина провалила проект мосту через Сиваш і довела до аварійного стану міст поблизу Олешок. За його каденції сталося наймасштабніше забруднення узбережжя Азовського моря… все, що він може зробити, – це піти. До президента, який тихо пішов, не буває претензій: ми тебе обрали, отже, відповідальність лежить на нас. Живи собі по малу десь в Альпах. У тебе буде персональна пенсія, можеш навіть написати мемуари про те, що хотів якнайкраще, але обставини виявилися сильними й підступними. Ось тільки ніколи не повертайся в Україну. Бо немає для людини більшої образи, ніж нагадування про свою дурість. А те, що тебе обрала президентом нечувана більшість громадян України – найбільша дурість з часів Переяславської Ради».
– Тож, пані президенте, чекайте найближчим часом дружні візити глав найрізноманітніших урядів. І не сподівайтеся обійтися без сюрпризів, – він з посмішкою похитав перед камерою вказівним пальцем.
Вийшло не стільки зворушливо, скільки смішно.
«Ось у чому справа, – подумала Міра. – Володар МКАДу не дочекався запрошення і сам напросився. А наші дали мені ступінь і поставили володаря останнім у черзі, щоб знав своє місце. Ще один ляпас по щоці під хрестом на всю голову. Могла б і здогадатися, що в цьому цирку мені відведуть роль злого блазня».
Зрозумівши, що пауза затягнулася, Міра поважно кивнула й підкреслено офіційно сказала:
— Буду чекати, пане реал-президенте. Із задоволенням поспілкуюся з обраною особою будь-якої країни світу.
Вона сподівалася, що невеликий наголос на слові «обраною» помітять Дмитро і мкадовці, які обов’язково стежать за конференцією, але не надто виділиться для пересічних слухачів.
– Ось і добре, – цілком щиро зобразив полегшення Мельниченко. – Як доктор політтехнологій ви повинні пам’ятати Харківський меморандум. Глави урядів хочуть особисто побачити наймолодшого президента запасу України.
– Я мало що забуваю, пане реал-президенте, – скромно опустивши очі, сказала Міра. І повторила: – Буду рада розмові з шановними представниками своїх народів.
Перш ніж відключитися, він вкрав у Міри ще одну хвилину життя своїми привітаннями, але вона сприйняла це як розминку перед справжніми неприємностями. Вона навіть не відстебнулася від крісла, бо була впевнена, що чекати доведеться недовго.
І вона не помилилася.
Знову три знаки оклику.
Але це був лише Дмитро.
– Пані президенте запасу, – шанобливо звернувся до неї Осика. – Я затвердив графік зустрічей із главами урядів. Графік узгоджено з Марковським, щоб врахувати вашу дозаправку, і передано Авдєєнко, щоб вона мала змогу за потреби нагадати. Перша зустріч відбудеться завтра. Вас вітатимуть Сполучені Штати Америки.
Міра ледь не розсміялася йому в обличчя: «наші улюблені гаранти! Найгарантованіші гаранти допомоги, яка завжди в дорозі…» Але нова посада зобов’язувала. Жоден м’яз не здригнувся на її обличчі. Але коли він відключився, вона дозволила собі кілька міцних польських лайок.
Харківський меморандум був підписаний через три роки після війни. На схід України з’їхалася майже вся Європа. Домовилися про необхідність міжнародного узгодження кандидатур глав урядів перед їхніми виборами або призначенням. Тоді ж вперше було сформульовано тезу про один термін для перших осіб. Але заборона на другий термін була затверджена через роки. Втім, на відміну від рекомендаційних «оглядин», однотерміновість президента мала обов’язковий характер із суттєвими фінансовими труднощами для країни, яка порушила цей принцип.
«Амери – не найгірший варіант, – подумала Міра, розглядаючи темний екран. – З угорців починати було б гірше».
Вона зателефонувала Янці.
Та негайно підтвердила зв’язок, але розмови не вийшло. Міра намагалася говорити сухо й офіційно. А Янка мовчала, сиділа прямо, і по її обличчю текли сльози.
Міра припинила знущатися над стосунками й укотре «полетіла» по рушник: хтозна, може, хтось із цабетарів постукає?
Повернувшись до монітора, перевірила графік орбітальних операцій. Через три години – стикування з черговим танкером, через двадцять годин – розворот на гальмування. Настрій покращився: жодної помилки! «Наступного тижня віддам біженцям паливо і додому».
Згадавши про «біженців», спохмурніла. Мкади щодня намагалися вийти на зв'язок. Сигнали ставали дедалі виразнішими. Не було сумнівів, що передавач дійсно знаходиться на космічному кораблі, що гине.
«Чому це «гине»? – здивувалася своїм думкам Міра. – Майже врятованому. Проект на три чверті реалізовано. Наступного тижня доведеться вітатися».
За хвилину їй спало на думку, що ігнорування Фароса ставить у безглузде становище її, а не мкадів.
«Якого біса я зволікаю? – подумала Міра. – Я ж не збираюся сама перекачувати їм паливо? Отже, чим раніше поясню їм порядок перекачування, тим раніше вирушу назад. Контакт неминучий. Я повинна передати їм паливо і переконатися, що вони зможуть заправитися. У моєму ігноруванні немає ніякого сенсу».
– Славо?
– Так, Міро.
– Зв’яжися з Фаросом, хочу з ними поговорити.
Міра переглянула список «повзодьорів». Газети, журнали, таблоїди… Погляд зупинився на «Смузі безпеки від Білого до Чорного». Фінляндія, Естонія, Білорусь, Польща, Україна… і ще з десяток країн. Цікаво…
– Ви нас чуєте? – прорвався радісний жіночий голос.
– Мирослава Горобець, – представилася Міра. – Везу вам паливо на зворотний шлях.
– Ви – наш ангел-рятівник! – дуже серйозно сказав чоловічий голос.
Вони дякували під пісню «Хотят ли русские войны». Це сильно діяло на нерви й неабияк дратувало.
… Вперше це слово Міра почула у п’ятирічному віці. З питанням звернулася до мами. Та із жалем похитала головою й відправила до батька.
– Де ти таке почула? – здивувався батько.
– Мене хлопчик обізвав, – поскаржилася Міра.
– Ти вже читала про пітекантропів і неандертальців. Росіяни – це ступінь еволюції перед гомо сапієнс. Вони дуже схожі на людей і з ознаками осмисленої стадної діяльності, але без совісті. Жодна людина не заслуговує на образу «росіянин». Про людей не можна так говорити. Тож скажи мені, будь ласка, що це за хлопчик. Хочу побачити його батьків.
Наступного разу Міра почула це слово через десять років на уроках історії.
«Чи хочуть росіяни війни»? – вони без неї померли…
– Пропоную все-таки дочекатися закінчення «процесу», – сухо сказала Міра. – Ось як дістанетесь Марса, тоді й подякуєте. Чому немає відео? Тільки голоси… і якась канцонетка.
На екрані одразу з’явилося зображення: миловидна жінка, трохи старша за Міру, – років тридцять, не більше. І чоловік із суворим обличчям: квадратне підборіддя з ямочкою. Чимось схожий на майора Дадлі, тільки набагато блідіший.
Блідіший? Та він був просто білим!
Міра уважно подивилася на жінку: ні натяку на засмагу.
– Проте, ми вам дуже вдячні, – сказала жінка, зрозумівши, що Міра її розглядає.
– Я передам вам інструкції з перекачування палива, – пообіцяла Міра. – Разом із контейнерами отримаєте перехідник, як я зрозуміла, у нас штуцери паливних систем не збігаються.
– Ми вас дуже чекаємо, – сказав чоловік. – До вашого прильоту спечемо святковий пиріг. Відзначимо наш порятунок.
– Не думаю, – похитала головою Міра. – Я рухаюся за жорстким графіком. Як тільки зберу контейнери і пришвартую їх до вашого борту, відразу в зворотний шлях. Ви ж розумієте, що орбітальна механіка чекати не буде.
– Ми вам дуже вдячні, – повторила жінка. – Наш уряд нагородить вас за те, що врятували нам життя.
На задньому плані чоловічий голос захлинався миролюбністю:
«Спросите вы у матерей,
спросите у жены моей…»
Міра зрозуміла, що занадто далеко зайшла за межі своєї толерантності, і ось-ось вибухне.
– Не сумніваюся, – сказала вона. – Вибачте. У мене важливий дзвінок на іншій лінії. Чекайте на інструкції.
Вона перервала зв’язок і вилаялася:
– Що за люди?! Навіть не представилися!
– Це не люди, – сказав Баскет.
– Ну, так, – погодилася Міра. – Це мкади…
«У цій дивній пісні названо вісім авторитетних кореспондентів, які, на думку Гангнуса, можуть розповісти про небажання протомкадівців воювати, – міркувала Міра. – При цьому п’ятеро разом із покійниками за визначенням німі, матерям заткнули пельку в перший рік війни, а у дружин Євгенія Олександровича не питали: у двох перших не встигли, а у двох других – забули. Проте ті, хто дійсно міг щось сказати, замість відповіді взяли автомати й прийшли нас вбивати…
Коли славетному поетові спали на думку ці химерні рядки, йому було майже тридцять. Напевно, він розумів, що пише нісенітниці… мабуть йому дуже хотілося їсти».
– Славо! – роздратовано гукнула Міра.
– Так, Міро.
– Виклич цих… «від Білого до Чорного».
Поки штучін зв’язувався через Місяць із Землею, Міра ніяк не могла зрозуміти, що її турбує: «білі обличчя. Чому вони не приймають кардігравіт? Змирилися зі смертю? Але ж поки не збилися з курсу, приймали? Хоча, можливо. Аварії півроку, епідерміс оновлюється за три-чотири тижні. Могли й збліднути… Але півроку в невагомості без кардігравіта? Навіщо?»
– Мірославо?
На екрані з’явилися кілька хлопців. Відкриті, привітні обличчя. З різним ступенем засмаги, але не такі темні, як екіпаж Місячної бази.
«Тепер я в усіх засмагу шукатиму?» – здивувалася Міра.
– Слухаю вас, «Смуга безпеки».
– Я – Гліб, – поважно сказав хлопець, що сидів у центрі. – Наші підписники, а це півсотні мільйонів хлопців і дівчат від тринадцяти до двадцяти п’яти років, дуже цікавляться вашим польотом, Мирославо. Ми провели конкурс на найкращі питання і вибрали трійку, яка найбільше цікавить молодь біло-чорної смуги. Будемо вдячні, якщо знайдете можливість на них відповісти.
– Привіт вашим підписникам, – посміхнулася Міра, – запитуйте. Якщо знаю, скажу, якщо ні, щось вигадаю.
– Вам задавати питання по черзі чи озвучити все відразу?
– Давайте по черзі. Інакше, поки відповім на перше питання, забуду, про що було третє. Тим більш, таке запізнення… Радіосигнал повзе космосом зі швидкістю равлика.
Хлопці посміхнулися.
– Перше, – не втрачаючи урочистості, сказав Гліб. – Як це – бути в центрі уваги планети? Що ви зараз відчуваєте?
– Тільки невагомість, – зізналася Міра. – Зараз я дуже далеко від планети, і в центрі уваги не можу бути з геометричних причин. Але психологічно не відчуваю цієї уваги теж. Оскільки дуже багато роботи. Тож якщо ви про гордість і славу, то ні. Нічого такого навіть близько не відчуваю. Тільки невагомість. Друге питання?
– Ви допускаєте, що можете помилитися і загинути?
– Звісно, – здивувалася Міра. – Імовірність такої події не дорівнює нулю. Але, думаю, почати цю роботу мені було складніше, ніж її продовжувати. Я впораюся. Дію за принципом: робиш – не бійся. Боїшся – не роби.
– Третє питання: стало відомо, що ви стартували без сертифіката пілота. Чи означає це, що ви ставите себе вище правил і законів? Якщо «так», то як це поєднується з вашим статусом президента запасу? А якщо «ні», то… як ви зважилися летіти без сертифікату?
Хлопець, що сидів поруч із Глібом, несподівано додав:
– Виходить, діє принцип: якщо не можна, але дуже хочеться, то можна?
Міра похитала головою:
– Ні, мені більше до смаку принцип: «я сильніша за свої бажання». А щодо президента запасу… у мене статус «війна». Це означає, що в умовах мирного часу я президентом не стану. А на війні правило одне: перемога за будь-яку ціну, а потім хоч десять років розстрілу. І головнокомандувач – так, він вище законів мирного часу. Тож суперечностей немає.
Вона побачила, що ще один хлопець тягне руку.
– Ви обіцяли три питання, – нагадала Міра. Але хлопець з таким збентеженням опустив руку, що вона зглянулася: – Гаразд, давайте ваше четверте питання. Але воно – останнє.
– Я – Олег, – представився хлопець. – І це не четверте запитання, це уточнення щодо першого. Мені здалося, що ви ухилилися від відповіді. Красиво й з гумором, але не відповіли. Скажіть, будь ласка, що ви можете сказати своїм одноліткам, які заздрять вашій славі, але розуміють, що ваших висот їм ніколи не досягти?
Міра кілька секунд дивилася на хлопця. Вона поважала його. За уважність і наполегливість, незважаючи на авторитети.
– Я їм скажу: вам усім подобається те, куди я прийшла, але ви жахнетеся, дізнавшись трохи більше про мій шлях. Скажу ще: якби я знала, що на мене чекає, я б ніколи не пішла цією дорогою.
Не чекаючи на прощання, вона відключилася.
Вона зрозуміла, що вивело її з рівноваги. І це не наївна пісенька протомкадів. І навіть не те, що мкади не вважали за потрібне назвати себе…
У 1950 році Алан Метісон Тьюринг запропонував експеримент для перевірки здатності машини мислити. Якщо людина не може відрізнити листування з комп'ютером від листування з іншою людиною, машина вважається такою, що пройшла тест. Але чому ніхто й ніколи не пропонував у якості арбітра використовувати машину? Чи може машина відрізнити людину від машини?
– Баскете?
– Так, Міро.
– Чому ти сказав про екіпаж Фароса «це не люди»?
– Тому що ти наказала відстежувати звуки, які не відповідають моїм уявленням про те, якими вони мають бути.
– І передача з Фароса не схожа на передачу з Фароса?
– Це передача з Фароса. Але передають не люди.
– А хто?
– Найімовірніше, штучіни: основний і резервний. Але й один штучін може впоратися з такою імітацією.
«Побий мене Комос! Тільки цього не вистачало…» Міра навіть похитала головою.
– І як ти це зрозумів?
– Коли людина щось каже, звук від гортані проходить у повітрі, відбивається від безлічі перешкод у приміщенні, і звукові хвилі – прямі та відбиті – складаються: результуючий звук завжди містить «відлуння». Після всіх накладень звук потрапляє до мікрофону, перетворюється передавачем на електромагнітну хвилю і надходить до нашого приймача. Якщо відлуння немає, то звук ніколи не лунав у відсіках Фароса. Отже, він одразу був згенерований у передавачі. Отже, говорила не людина, а машина.
«І на додаток відсутність засмаги, – подумала Міра. – А я сподівалася, що всі мої пригоди лишилися на Місяці».
– Баскете?
– Так, Міро.
– Ми можемо побачити Фарос?
– Телескоп у Слави. Тобі слід звернутися до неї.
Міра зачекала хвилину, але, судячи з усього, розпізнати непряме звернення Славі поки що було не до снаги.
– Славо?
– Так, Міро.
– Ми можемо побачити Фарос?
– Ні, Міро. Ми все ще занадто далеко від Фароса, щоб побачити його у телескоп.
– Тоді що ми можемо зробити? Маса, енергія, температура… чи можемо ми якось визначити, з ким я розмовляла?
– Сигнали надходять із точки на небесній сфері, в якій може бути лише Фарос. Мої детектори сприймають сигнали транспондера Фароса. Отже, це Фарос.
Міра ледь не наказала штучіну викликати Місяць, щоб негайно доповісти ЦУПу про свої сумніви, але зупинилася.
«Припустимо, зі мною розмовляли не люди, а штучін. Тоді можливі два варіанти. Перший – це все-таки Фарос, а з людьми щось сталося – загинули або не мають можливості вийти на зв'язок. Другий – це не Фарос, і людей там ніколи не було. Другий варіант означає, що обладнання вкрадено, а байка про несправний дросель і експедицію, що гине, вигадана кимось для відволікання уваги. Моє повідомлення по відкритому зв'язку попередить злочинців, вони будуть знати, що легенда провалена».
– Славо?
– Так, Міро.
– Через який час ми зможемо розгледіти Фарос у телескоп?
– Через вісімдесят п'ять годин.
«Три доби, – переклала для себе Міра. – Злочинці знають про швидкість зближення і вважають, що ще три доби будуть у повній безпеці. Лише через три доби я підійду достатньо близько, щоб мати змогу викрити обман».
– Славо?
– Так, Міро.
– У нас є якийсь зонд? Ракета, яку ми можемо запустити вперед, на розвідку. Щоб ракета «побачила» Фарос і передала зображення нам?
– Ні, Міро. Такого обладнання у нас на борту немає.
– Баскете?
– Так, Міро.
– Ти згоден з думкою Слави?
– Так, Міро. Ні в тягачі, ні в кемпері немає нічого схожого на ракету.
«Але я не можу передати свої сумніви Місяцю без доказів, – подумала Міра. – Блідість облич і чистота голосів – це не злочин. Цього достатньо, щоб сумніватися, але малувато, щоб розбурхувати громадськість Землі, яка стежить за кожним моїм словом».
– Радіолокація? – запитала Міра.
Штучіни мовчали.
– Баскете?
– Так, Міро.
– На борту тягача є радіолокатор?
– Так, Міро.
– З його допомогою можна визначити форму та структуру Фароса?
– Ні, Міро. Площа антени локатора занадто мала, щоб «розгледіти» форму та структуру об’єкта, який знаходиться на такій відстані.
– Площа антени? – здивувалася Міра. – Але якщо тягач «відстібається» від кемпера, що заважає тобі відійти від нас на три кілометри вбік і отримати послідовність відбиттів об’єкта, рухаючись по колу навколо кемпера? Площа антени становитиме більше двадцяти восьми квадратних кілометрів. Цього достатньо, щоб визначити форму і структуру Фароса?
– Так, Міро. Цього достатньо. Але це порушить графік нашого руху. Як тільки я відстикнуся і почну маневри навколо кемпера, ми перестанемо розганятися і не зустрінемося з наступним танкером.
– Трохи підвищимо прискорення і наздоженемо відставання, – сказала Міра.
– Прискорення перевищить допустиме, встановлене виробником, – втрутилася Слава. – Я не дозволю тягачу ризикувати корпусом кемпера.
– Чорт забирай! – вилаялася Міра.
«Майже склалося! – подумала вона. – Може, увійти в програму і скинути заводські налаштування?»
В інструкції з експлуатації вона прочитала, що такий трюк можливий, поки штучін досить молодий, і заводські налаштування не «вкоренилися» в його основні програми. Але, трохи поміркувавши, Міра похитала головою: «Ні, це не розважливо навіть для мене».
– Баскете?
– Так, Міро.
– Як виглядає кронштейн локатора?
На екрані з’явилися заводські креслення кріплення локатора та його фото з різних ракурсів.
– Славо?
– Так, Міро.
– У нас є щось тверде й довге?
– Є два запасні телескопічні паливопроводи.
– Це щогли тягача, якими він швартується до кемпера?
– Так, Міро. Це вони. Щогли крихкі, бо порожнисті. Нерідко ламаються при спробі стикування у ручному режимі.
– Яка довжина?
– У похідному стані п’ять метрів, у розгорнутому – п’ятнадцять.
– Який діаметр тягача?
– Дванадцять метрів.
– Баскете, якщо площа радіолокаційної антени тисяча чотириста квадратних метрів, ми зможемо за допомогою радіолокації «розгледіти» елементи конструкції Фароса?
– Так, Міро. Ми зможемо визначити форму, розмір і елементи конструкції, більші за один метр. Але для цього штангу з локатором потрібно обертати навколо осі нашого руху.
– Запустимо осьове обертання всього крейсера. Штанга з локатором обертатиметься разом з нами.
Вона замислилася і запитала:
– Питання до Слави: чи допустиме виробником обертання навколо осі кемпера?
Відповідь пролунала одразу:
– Якщо не перевищує ста обертів на хвилину. Перевищення може пошкодити цілісність корпусу.
– Ну, нам стільки не потрібно, – зраділа Міра. – Увага, екіпаж! Зараз я викладу план технологічних робіт у відкритому космосі та порядок вимірювань, а ви, Славо та Баскете, знайдіть у цьому плані помилки та повідомте мені про них.
Намагаючись не пропустити жодної деталі, Міра розповіла штучінам, що збирається робити, і була здивована, коли після її викладу машини відповіли мовчанням.

***

Встановлення антени радіолокатора на висувній мачті Міра поєднала з дозаправкою, і через п'ять годин після узгодження зі штучінами плану робіт у відкритому космосі знову влаштувалася перед монітором.
Починалося найцікавіше.
– Баскете?
– Так, Міро.
– Запускай осьове обертання крейсера. Один оберт на хвилину. Вмикай локатор і виводь зображення у міру того, як будуть накопичуватись сигнали відбиті від об’єкта.
Кілька секунд нічого не відбувалося. Осьового обертання Міра не відчувала, а екран лишався темним. Але ось на моніторі з’явилися світлі крапки. Час минав, крапок ставало дедалі більше. Потроху вони складалися в конструкцію, що нагадувала космічний апарат: довгасті сигари – паливні баки, кулі – змішувачі, решітчасті ферми – несучі конструкції… Щось дуже схоже на звичайний шатл, але без кабіни керування зверху. Через хвилину стало помітно, що апарат вільно обертається в просторі. Його рух не був стабільним. Він безпорадно перекидався в космосі.
– Славо?
– Так, Міро.
– Покажи масштаб. Хочу оцінити розміри об’єкта.
Екран покрився сіткою.
– Розмір квадрату: метр на метр, Міро, – доповіла Слава.
Міра не здивувалася: і без масштабної сітки було зрозуміло, що апарат, який імітував передачу з Фароса, не міг бути вантажним космічним кораблем.
– Славо? Постав поруч із зображенням об’єкта силует Фароса і нехай він обертається так само, як об’єкт.
За мить вона зойкнула: Фарос був набагато більшим і мав іншу форму. Об’єкт, до якого прямувала Міра, міг бути чим завгодно, але не Фаросом. І, судячи з розмірів та форми, людей на ньому не було. У всякому разі, живих людей на ньому бути не могло.
Міра похмуро дивилася на екран і думала про те, що тепер потрібно вигадати, як прокричати про це відкриття на весь космос так, щоб почула вся планета, але зрозуміло тільки керівництво...

ЧЕТВЕРТА ДОБА ПОЛЬОТУ

– В одному з перших ваших інтерв’ю ви розповідали про ідеї опору, які допомогли вашому народу перемогти. Ми довго сперечалися, бо не все зрозуміли. Ми б хотіли повернутися до цієї теми…
Дві молоді симпатичні дівчатка в бікіні: Айла і Рубі. Обидві з Австралії, Сідней, пляж… Пляж теж був: марево над розпеченим піском і безмежна вода без кінця й краю. Справжній одесит ніколи не пропустить нагоди позаздрити мешканцю океанського узбережжя…
– Спробуйте, – дозволила Міра. – Поки бачу океан, я у вашому повному розпорядженні.
Крейсер вже перебував за тридцять мільйонів кілометрів від Місяця, і Міра знала, що дівчата її почують лише за дві хвилини. Але відмовити собі в імітації «нормальної» розмови вона не хотіла.
– …Ви розповідали про мікродирижаблі, які вели спостереження за територією агресора. Але ж протомкади теж запускали своїх спостерігачів? Як так вийшло, що вам вдалося налагодити цілодобове спостереження за ними, а їм за вами – ні?
– Ми їх називаємо «мідири», – сказала Міра. – Мікродирижаблі – мідири. Мавіки, бавовнятки, дроноводи… військовий новояз. А ще осинт-волонтери, без яких концепція мідирів ніколи б не відбулася. Уся справа в асиметричності географії. Повітряні потоки у нижній межі стратосфери рухаються у нескінченній циркуляції із заходу на схід. Коли ми запускаємо свої мідири, вони одразу потрапляють у повітряний простір дикунів. Проходять всю їхню європейську частину, а після Уралу на «мідирів» чекає безлюдна Сибір. Потім Далекий Схід, Канада, Атлантика, Європа і знову фронт. На всьому протязі шляху найнебезпечніша ділянка – чотири сотні кілометрів за лінією фронту і сотня кілометрів перед Тихим океаном. Так, дещо агресору вдавалося збити. Але у нього зовсім інша ситуація: щоб потрапити в наш повітряний простір, їхнім мідирам потрібно пройти той самий шлях: через Урал і Сибір до Канади. І там їх збивають. А тих, кого не добили в Канаді, зіб’ють у Європі. Тому з технічної точки зору ми мали домінуючу перевагу. Але й в організаційному сенсі вони теж відставали. Тому що максимально можлива кількість спостерігачів з боку агресора – це своє населення плюс кілька десятків тисяч їхніх співвітчизників, яких через непорозуміння не депортували з цивілізованої частини планети. А на нашому боці стояв весь світ. Щоб стати осинт-волонтером, достатньо було зареєструватися на українському форумі, що використовує мідири. Таким чином українська мова стала другою після англійської мовою світу. Користувач з будь якої країни планети входив у систему і отримував доступ до спостережень. І дивився до втомлювання, або до невідкладних домашніх справ. А якщо бачив щось цікаве, повідомляв на форумі Адміну: номер мідира і час. Далі без нього шукали відеозапис і відстежували таємниці ворога. Агресори вільно могли заходити на наші сайти, але адміністратори перед Канадою вимикали камери, а вмикали їх тільки перед ЛБЗ. І обов’язково разом із функцією «розфокусування» над нашими військами. Принцип географічної та економічної асиметричності використовувався у війні незліченну кількість разів: руйнування нафтогазової промисловості противника, – в Україні таких споруд не було. Порти дикунів у Чорному морі стояли далі від Босфору, отже, Україна вирішувала, кого пускати до проток, а кому зась…
Міра помітила, що «картинка» зникла, і замовкла.
«Вони перервали зв’язок, – подумала вона. – Схоже, мої слухачі почали від мене втомлюватись. З іншого боку, умова була, що говоритиму, доки бачу океан…» І все одно було прикро. Їй дуже хотілося розповісти про те, як її мужні предки використали тактичні переваги й виграли війну. Але розмовляти з екраном набридло. Тим більше, їй потрібно було виграти свою битву. А як до цього завдання підступитись, Міра поки не знала.
– Славо?
– Так, Міро.
– Розкажи про закриті системи зв’язку. Як це зазвичай робиться на кемперах?
– Шифрувальні системи складаються з узгодженої пари: шифратор-дешифратор. Шифратор за заданою програмою шифрує і передає сигнали. Дешифратор приймає сигнали і за тією ж програмою дешифрує. Найважливіша складова пари – програма, за якою розумний сигнал перетворюється на набір безглуздих, для тих, хто не володіє програмою, імпульсів. Розшифровка сигналів можлива, але протягом терміну, що перевищує актуальність сигналу…
– Це скільки? – похмуро перервала штучіна Міра.
– Десятки тисяч років.
«Ну, так. Помруть не тільки відправник і одержувач, а й світи, у яких вони жили».
– А якщо шифрувальна система не встановлена, чи можна якось передати програму приймаючій стороні так, щоб про неї не дізналися треті особи?
– Ні, Міро. Будь-яка угода про порядок шифрування, передана по відкритому зв'язку, буде скомпрометована за визначенням. Такі зв'язки «закритими» не називаються.
Пролунав сигнал виклику. «Особисте». Янка?
Так, це була вона. Разом з Михайлом.
– Привіт, Міро! – сказала Тетяна. – Нагадую, що через годину у тебе зустріч із президентом США. За регламентом лише кілька «чистих» хвилин. Обмін повідомленнями парами: як отримаєш повідомлення президента США, відразу відповідай, потім чекай, поки він відповість, і знову відразу коментуй, якщо надумаєш щось відповісти. Вважай нашу поточну розмову тренувальною. Чекаємо на відповідь.
– Привіт, друзі. Зрозуміла. Дякую за нагадування та правила спілкування. Бачу вас разом, це щось означає? Михайло все-таки запросив тебе на курси пілотів, Янко?
Почалося виснажливе очікування.
Поточна відстань від Місяця робила звичайні діалоги неможливими: сигнал між передавачем і приймачем йшов довгих дві хвилини. Тому спілкування зводилося до монологів: одна сторона висловлювала все, що накопичилося. А через чотири хвилини отримувала відповіді на свої запитання і порцію запитань абонента з іншого кінця зв’язку.
Як і передбачалося, Янка відповіла через чотири хвилини:
– Так. Тепер ми разом. Міха живе на нашому поверсі, але ми переїджаємо в гуртожиток біля естакади. Там багато порожнього житла…
Міра виразно почула, як обірвалася ще одна ниточка, що пов’язувала її з людством, але навіть не здригнулася. Лише кивнула:
– Вітаю, Янко. Міха мені відразу сподобався. Вибач, Михайле, що накинулася на тебе при першій зустрічі. Я справді була не в собі. Але ти був молодець! Я рада, що ви тепер разом.
Чекати на відповідь чомусь здалося нестерпним.
Не прощаючись, Міра перервала зв’язок, лише наказала Славі:
– Прийми відповідь і збережи її. Я потім прослухаю.
Вона випила соку, перейшла на своє ліжко й попросила Славу розкрутити центрифугу до одного «g». Штучін не став сперечатися, але сказав, що тільки на одну хвилину.
Міра відчула, як на тіло навалилася земна сила тяжіння. Її обійми здалися болісними. Вона не була впевнена, що витримає три або навіть дві хвилини.
Але машина, як і обіцяла, знизила оберти до семи на хвилину, що становило приблизно одну п’яту «g», і Міра зітхнула з полегшенням.
– Славо?
– Так, Міро.
– Чому я не можу вести конференції звідси, зі своєї кушетки?
– Можеш, Міра. Перевести управління на твій новий центр зв’язку?
– Так, будь ласка.
Перед її обличчям розгорнулися пелюстки діафрагми, відкриваючи круглий екран монітора, а під праву руку піднявся джойстик.
«Як голова кошеняти», – подумала Міра, гладячи верхівку джойстика.
– Все, як ти звикла, – сказала Слава. – Джойстик сприймай як звичайну комп’ютерну мишу з двома кнопками. Клавіатури немає й не буде, оскільки відривати руки від кушетки не вигідно здоров’ю, але ти можеш диктувати мені повідомлення, а я перетворю їх на текст…
– Відповідь з Місяця вже надійшла?
– Так, Міра.
– Показуй.
На екрані з’явилася знайома парочка. Вони посміхалися.
– Дякую, Міро, – сказав Михайло. – Присягаюсь, твоя подруга в надійних руках. Радов передавав тобі привіт. Просив сказати, що мав на увазі тільки добре. Не знаю, що це означає. А він не пояснював. Йому щось відповісти?
Міра не стала відповідати. Тільки попросила Славу закрити монітор.
«Усі угоди про порядок шифрування, передані відкритим зв’язком, вважаються скомпрометованими, – подумала вона. – Але ж не все, що передається, зрозуміло третім особам. Якщо існує вираз «розуміли одне одного з півслова», то чому б не уявити ситуацію, коли третя людина не розуміє в чужому діалозі жодного слова?»
Радов передав їй повідомлення, зміст якого розуміє тільки вона. А до цього Осика попередив її про те, що проект збираються закрити. Але те, що це було саме попередження, зрозуміти могла тільки вона, Міра. Тобто потрібен посередник, якому можна у голос пояснити те, що чужі вуха почують, але не зрозуміють. Бо не знають контексту. Зрозуміло, що такою людиною була Тетяна.
Міра знову почула, як порвалася натягнута струна.
– Славо?
– Так, Міро.
– Я чую тріск.
– Перерозподіл напружень в об’ємі відлитого льоду.
«Звук троса, що рветься, – думала Міра. – Чому я весь час його чую? Ні, не так: чому в цьому звуці я чую тріск обірваного троса? У мене класична задача: що було раніше – курка чи яйце? Щоб передати закриту інформацію, потрібно мати закритий канал. Але щоб отримати закритий канал, потрібно надіслати закриту інформацію.
Задача нерозв’язна в класичному формулюванні замкнутої системи, коли є тільки курка і тільки яйце. Схожу задачу я вирішила, коли надумала рятувати Фароса: ввела в систему третій об’єкт – танкер із крейсером і відразу все вийшло. Якщо ввести в систему динозавра, який умів нести яйця, але не був куркою, то питання миттєво вирішується».
Трос, що рветься, – це лінь, що рветься. Кидковий кінець, він же викид. Так швартують великі кораблі на стоянці в порту. Мені потрібен свій «кидковий кінець», щоб по ньому передати важкий швартовий зв'язковому на «велику землю». «Викид» – це щось відоме тільки посереднику. Йому одному. А вже по викиду можна налагодити закритий зв'язок…
Що знає Тетяна такого, чого не знає ніхто?
Роздуми перериває сигнал зв’язку. Міра болісно, зі стогоном виривається зі свого внутрішнього пекла.
Великий Космос! Кого ще там несе?
Слава послужливо відкриває монітор. На екрані два прапори: зірково-смугастий і жовто-блакитний. Ах, так… містер президент.
«Ну, що, Мірка, – з люттю звертається до себе Мірослава. – Пошлеш до біса президента Сполучених Штатів Америки? Не соромся. Зовсім недавно нарікала Мельниченкові, що він замість того, щоб скупити задешево рейкотрони Місяця, п’є шампанське з цабетарями в Сеулі…»
Прапори зникли. На екрані з’явився вусатий дядько з суворим обличчям і добрими очима.
Джордж Ван Блеквуд. Друге ім’я на честь дідуся з В’єтнаму…
– Здоров’я вам, пані президент запасу. Сподіваюся, моя українська не така вже й жахлива, як запевняють мої радники. Вітаю з високим званням і посадою. У нас, в Америці, ніяк не можуть звикнути до кількості президентів в Україні. Як, на вашу думку: така система не заважає працювати владі? І особисте запитання: як ви справляєтеся з самотністю? Не нудьгуєте? Як це: бути далеко від людей?
Міра завелася з пів-обороту. Дружньо посміхаючись Блеквуду, вона відповіла коротко, швидко і по суті:
– Система Гетьманату призначена не для комфорту влади, а лише щоб виключити появу в уряді ріелторів, павичів і циркачів. А що стосується моєї самотності, то краще за Вінсента Фурньє ніхто не скаже: «Got no trouble, got no time, eternity is mine. I got a whole lot of everything».
Після хвилинної паузи на екрані знову затріпотіли прапори. Мабуть, система сприйняла мовчання як сигнал початку очікування відповіді, а Блеквуд вирішив ці чотири хвилини присвятити своїм справам.
«Що ж, – подумала Міра, – обидва мають рацію: система правильно сприйняла, а Блеквуд правильно вирішив».
Тепер її черга міркувати, як витратити чотири хвилини, Міра могла згаяти час на роздуми про корисне, але на прапори дивитися їй категорично не хотілося.
Вона зупинила центрифугу, вибралася в центральний відсік і влаштувалася в кріслі.
Тут на моніторі тремтіли ті самі прапори. Але дивитися на них чомусь було легше. Тут ця пара не викликала роздратування.
– Славо?
– Так, Міро.
– Яким чином на Місяць надсилаються дані телеметрії та показники мого здоров’я?
– Кожні півгодини одним пакетом. Це масиви чисел, які розподіляються між фахівцями ЦУПа, що стежать за всіма процесами на крейсері.
– Серед цих масивів є такі, що нікого не цікавлять? Щось стародавнє, архаїчне. Що колись мало цінність, а зараз є даниною традиції…
– Звичайно. В основному це дані щодо залишків життє-забезпечення: повітря, вода, харчування, ліки…
Екран ожив. Знову Блеквуд. Обличчя все ще сяє, але вже не так яскраво.
– Приймається, пані президент запасу. В історії Америки було чимало неприємних сторінок. Але ми дивимося в майбутнє. І головне питання, з яким я хотів би звернутися до вас, коли й якщо ви станете реальним президентом, – це ваше ставлення до ядерного роззброєння України. Вся Європа відгукнулася на мою пропозицію приступити до скорочення ядерних арсеналів. Але від вашого керівництва готовності думати про безпеку планети я поки що не бачу.
– Напевно, це тому, що Україна добре пам’ятає, чим закінчилося її перше ядерне роззброєння, пане президенте, – відповіла Міра. – Крім того, не забувайте про наших східних сусідів. Санітарної зони від кордонів цивілізації до лінії Псков-Смоленськ-Брянськ-Орел-Тамбов-Нижній Новгород – недостатньо, щоб думати про роззброєння. Що ж стосується мого реал-президентства, то я дуже сподіваюся, що Європі ніколи не знадобиться такий лідер, як я. Але мені б дуже хотілося у вас запитати: яким чином ядерна зброя України на прикінці минулого століття опинилася на території сучасної Московської Адміністрації? Не в Європі і не в Америці! Як сталося, що ядерна зброя, скороченням якої ви так переймаєтеся, опинилася у ворога, з яким до сьогоднішнього дня немає жодних мирних договорів або угод з жодною з держав планети? Адже саме тоді, у дев’яносто четвертому році минулого століття ваш дідусь по материнській лінії став мільйонером. А працював він, усього лише, секретарем Ентоні Ллейка, радника з питань національної безпеки в уряді Клінтона. З зарплатою сорок тисяч доларів на рік. Цікаво, правда?
Міра не чекала на відповідь. Вона була впевнена, що відповіді не буде.
Вона знову занурилася у роздуми про зв’язкового та передачу по відкритому зв’язку ключа до шифру. З кожною миттю їй це здавалося все більш можливим.
«Янка увімкнула «Останню людину» Еліса Купера наступного ранку після нашого прибуття на Станцію. Про це знаємо лише ми з нею. Більше ніхто. Я можу зашифрувати повідомлення номером рядка і номером слова, заховати шифрування в масиві чисел за витратою води, і натякнути Тетяні, де шукати…»
Потім вона згадала, що щойно процитувала слова пісні під час «розмови» з Блеквудом.
«Метеорит у макітру! – розлютилася вона. – Навіщо, в біса, було цитувати Купера?!»
Як би там не було, але пісня Еліса Купера як шифровальна книга не підходила.
– Книга! – вигукнула Міра.
Вона замовкла і прислухалася. Ні. В її вигуку штучіни не помітили питання, отже і відповідати не стали.
«Книга! – подумала Міра. – На Станції при мені згадувалися дві книги: Джека Лондона «Любов до життя» і «Навігатор Піркс» Станіслава Лема. Про першу згадав Когут, про другу – Радов. Радов на роль зв’язкового, ясна річ, не годиться. Тим більше, що поруч стояв Мец. Двоє людей – це вже не таємниця… Може, Мец? Ні. Мец – це Янка. Цю парочку до своїх проблем залучати не будемо. Тож «Навігатор Піркс» відпадає. Залишається тільки Когут…
Прапори на екрані затремтіли і зникли. Екран потемнів.
«Кінець зв’язку, – зрозуміла Міра. – Навіть на прощання не вистачило сміливості. Трампа на вас немає, відважні милі люди…»
– Славо?
– Так, Міро.
– Є можливість прибрати все у центральному відсіку?
– Так, Міро. Така можливість є.
– Прибери. Я хочу бачити голі стіни і чисту підлогу.
Вона з цікавістю спостерігала, як стіл із терміналом, крісло і численні мацаки, для зручності пересування у невагомості, зникають у підлозі і стелі кімнати.
За хвилину вона мала досить просторе, затишне приміщення.
«Дуже схоже на яйце зсередини, – вирішила Міра. – Довжина метрів п’ять. Діаметр по екватору – метрів чотири. Хотілося б більше, але й так зійде».
Вона зайнялася акробатикою: з силою відштовхнулася від однієї вершини еліпсоїда, і, поки по довгій діагоналі мчала до іншої вершини, встигла зробити півтора оберти через голову.
Відштовхнулася від фінішу і зробила два з половиною оберти, поки летіла назад.
– Славо! – покликала вона, не припиняючи вправ.
– Так, Міро.
– Увімкни музичну композицію «Остання людина на Землі» Еліса Купера. Голосніше! Голосніше!!!
І під ритмічні звуки гелікона вона закрутилася в нестримному польоті джмеля у склянці…

П’ЯТА ДОБА ПОЛЬОТУ

– Доброго дня, Міро.
– Доброго дня, Борисе Борисовичу.
Якщо Когут і був збентежений її дзвінком, то не показував цього. Складалося враження, що його анітрохи не бентежили шестихвилинні паузи між репліками. Він спокійно сидів у кріслі й терпляче чекав, коли електромагнітні хвилі проповзуть жахливу відстань між абонентами. І було видно, що він готовий так сидіти вічність, поки не зрозуміє, у чому, власне, справа. Саме такої реакції Міра й чекала. Їй саме це й було потрібно.
– Довго думала, з ким обговорити свій настрій. Вирішила звернутися до вас. Головний лікар замордує питаннями: що пила, що їла, як спалося. Але моя тривога не у спразі. Немає впевненості в правильності вибору. Згадала нашу останню розмову у вас у кабінеті. Ми ще цитатами обмінювалися. Мабуть, це важливо…
Вона замовкла, ніби збираючись з думками. Потім цілком природно зобразила розчарування:
– Вибачте, що відволікла від справ. Поки не можу сформулювати. Якийсь дивний, песимістичний настрій. Чекала допомоги «старших товаришів». Відчуття нереальності мети та безглуздості надій. Напевно, просто божеволію від самотності...
Про всяк випадок вона не вимкнулася. Раптом керманич Станції зрозуміє і знайде спосіб якось показати, що її повідомлення прийнято?
Зараз вона була на відстані шістдесяти мільйонів кілометрів від земної орбіти, рухалася зі швидкістю триста п'ятдесят кілометрів на секунду, і через кілька годин мала перетнути орбіту Марса. Сам Марс був далеко осторонь, і Міра раділа з цього: його тяжіння не заважало рівноприскореному руху крейсера.
Нарешті, Міра побачила, як Когут уважно подивився на екран, і почула свою власну доповідь, надіслану шість хвилин тому.
– Не хвилюйтеся, Мірославо, – сказав Когут. – Наступної доби починаєте гальмування, а через тиждень ляжете на зворотний курс. Головне, – ви довели можливість руху на безперервній малій тязі. З цією навичкою Сонячна Система стає набагато «тіснішою». За годину у вас інтерв’ю з канцлером Німеччини. Минуле інтерв’ю нам здалося надто різким. Постарайтеся з канцлером м’якше. Удачного вам польоту.
Він відключився, а Міра продовжувала лежати на кушетці. Слава ще на один оберт збільшила швидкість обертання центрифуги. Тепер Міра лежала під тиском, що дорівнював третині земного тяжіння. І це здавалося нелегкою справою. Спина боліла і сильно свербіла. Лягти на бік Міра не могла, а мікромасаж комбінезона не допомагав. Вона навіть думала порадитись з Гіцбою, але не наважилася: з медиками краще не зв'язуватися. Скасують програму польоту і накажуть повертати. Це найменше, чого б Міра хотіла.
Шифроване повідомлення Когуту Міра помістила у звіт про витрати води. Оскільки циркуляція системи була фактично відкритою: чиста вода бралася зсередини льоду, а відпрацьована наморожувалася на зовнішню поверхню, то загальна вага космічного айсберга не змінювалася. Але споживання води обчислювалося у літрах, а лічильник після коми мав шість цифр. Мірі це здалося дуже зручним: перші дві цифри – номер сторінки від заголовку, друга пара – номер рядка на сторінці, останні дві цифри – номер літери в рядку.
Міра добре запам'ятала книгу Когута – видавництва "Дніпро" 1976-ого року. Як і слід було очікувати, Слава чудово розбиралася в бібліотечних раритетах, тому з шифруванням проблем не було. Міра продиктувала штучіну кемпера телеграму: «ЦЕ НЕ ФАРОС ЛЮДЕЙ ІМІТУЄ ШТУЧІН ТАМ НЕМАЄ ОБЛАДНАННЯ НЕ ЗНАЮ ЩО РОБИТИ».
Ставлячи завдання зашифрувати послання, Міра наказала Славі, щоб однакові літери шифрувалися різними трійками пар: з різних сторінок. Тому вона була впевнена, що якщо не знати назву шифрувальної книги, прочитати послання неможливо.
«Звісно, це не літературний шедевр, – оцінила Міра. – Але якщо спрацює, зможемо обмінюватися закритою інформацією».

***

– Доброго дня, пані президент запасу. Дозвольте висловити глибоку повагу з приводу вашого подвигу, який зараз є подією номер один на планеті. Ваша мужність у рятуванні засуджених до смерті людей вражає уяву…
Він муркотів цю тупу, непрохідну нісенітницю, але Міра вже не слухала. Українська мова канцлера була на порядок краща за його американського колеги: фрикативне «г», м’яке «ц», подовження приголосних… Мірі хотілося його зупинити, щоб спитати: чи не у Львові він навчався? Але тут її увагу привернула фраза:
– … пліч-о-пліч вистояли проти спільного ворога. Наша економіка та енергетика не були пристосовані до воєнного часу, але ми зуміли…
Наприкінці промови канцлер Німеччини спитав: що Міра думає про заборону другого строку для перших осіб держави? Адже за один строк лідер нації не вспіє привести країну до запланованої мети.
З відповідю Міра не барилася:
– Суспільство – це не стадо баранів, щоб його кудись вести. А лідер нації лише несе особисту відповідальність за рівноправність перед законом усіх суб'єктів суспільства. І більше нічого. Зовсім нічого! А для цього діла одного строку достатньо. Але мене зацікавила ваша доповідь. Там де "пліч-о-пліч" і про "спільного ворога". Ваша економіка, пане канцлере, не сама по собі виявилася «непристосованою», ви свідомо її зруйнували. Перед війною ви перетворили бундесвер на костюмоване блюзнірство і проміняли свої атомні станції на труби з енергоносіями дикунів. Ви скорочували субсидії на оборону і цілувалися у ясна зі злодієм і вбивцею. Вже тоді все було відомо. Вже тоді всі маски були скинуті. Протомкади навіть не ховалися. А ваші перші особи відкрито їздили до Москви за інструкціями, як руйнувати армію та енергетику Німеччини, і отримували зарплатню за виконання цих інструкцій. І ще, щодо поваги. Зробіть так, пане Хартман, щоб ВАС поважали, а своїх героїв ми поважатимемо самі…
Міра розуміла, що за три хвилини її відправлять у відставку з позбавленням усіх звань і привілеїв. Але її природно нудило від лицемірства влади. Доброзичливі посмішки та солодкі промови про повагу, подвиги і «крайнє занепокоєння»… і жодного кроку задля вирішення питань життя або смерті. Свого життя і своєї смерті!
Про всяк випадок вона не вимкнула зв’язок. Раптом хоч цьому вистачить мужності щось сказати у відповідь.
…Але, як вона й передбачала, за шість хвилин канцлер Німеччини «злився». Міра вимкнула термінал і перейшла до центрального відсіку «розім’ятися». Тепер вона «літала» по короткому діаметру, і не відштовхувалася ногами від стінки, а билася в стіну спиною. Від цих ударів ставало легше хребту, шкірі і серцю, бо відволікало від темних думок.
Вона встигла втомитися від цих вправ, коли пролунав сигнал виклику. Зараз могли дзвонити тільки з Центру. Час блогерів закінчився. Паузи між повідомленнями стали занадто довгими для живої, яскравої розмови.
Так. Це була передача з ЦУПа. Радили перезавантажити систему очищення повітря. Програма була на асемблері. Міра лише мигцем глянула на нескінченні ряди символів і цифр, знизала плечима і «згодувала» їх Славі. Нехай сама розбирається.
Але вже за хвилину штучін кемпера повідомив:
– Це коди шифрувальної пари. Тепер ти можеш спілкуватися з Місяцем по закритому каналу.
– Коди шифрувальної пари передали по відкритому зв’язку? – здивувалася Міра.
– Ні. Вони передали програму за книгою Лондона «Любов до життя». Зламати цей код, не знаючи назви шифрувальної книги, неможливо.
– Зрозуміла. І що мені робити?
– Повернися до терміналу й зв’яжися з ЦУПом. Налаштування вже готові. На тебе чекають. Конференція відбуватиметься на закритому каналі.
Міра вправно влізла на кушетку, увімкнула центрифугу й побачила на екрані Когута.
Оскільки він мовчав, стало зрозуміло, що звіту чекають від неї, від Міри.
Вона не стала мучити Центр очікуванням:
– Я наздоганяю не Фарос, а чийсь кошик без кемпера. Там немає ні людей, ні крісел. Штучін кошика імітує людей, але штучіни мого крейсера вивчили акустику і стверджують, що звуки генеруються не людиною, а динаміками мого приймача. Вважаю, що обладнання для марсіанського проекту вкрадено. Кошик хтось відправив для відволікання уваги, щоб не шукали. Не знаю, що робити. Чекаю на інструкції.
Вона виклала звіт на одному диханні. Тому тепер розслабилася на кушетці, закрила очі й спробувала думати про щось приємне. Наприклад, про весну в Одесі. Блакитне небо, чисті пляжі… трава й листя вже зелені, але ще не прибиті пилом і спекою. Пісок під водою добре проглядається з пірсів. Серед клаптиків водоростей можна побачити великих крабів і камбалу. А там, де камені, півметровий «бичок» зневажливо поглядає на гачки вудок рибалок…
Прокинулася від голоса Когута:
– Повідомлення отримано, Міро. Твоя інформація передана до Інтерполу. Зараз шукають злочинців. Але щоб їх не налякати, поліція просить «збитися» з курсу. Ти «прогавиш» черговий танкер і вимкнеш двигуни, імітуючи економію палива. Припини розгін і чекай нових трасерів для повернення на Місяць. Це потрібно, щоб інформація про викрадення Фароса з обладнанням залишалася таємницею. Твій вояж подовжиться вдвічі. Витримаєш?
– Проблема не в мені, – не замислюючись відповіла Міра. – Проблема в маршруті. Якщо зараз вимкнути двигуни, то до поясу астероїдів я дістануся за вісім діб. Але за цей час «нові» танкери з Місяця до мене не встигнуть. А ловити їх у поясі астероїдів задоволення сумнівне. Ви радилися з Марковським?
Через шість хвилин надійшла відповідь:
– За дві години у тебе чергове стикування з танкером. Ти «пропустиш» його. Помилишся. І ми почнемо відпрацювання легенди, що ти зійшла з курсу. Тоді й скажемо Марковському про твою помилку. Ми відразу займемося твоїм «рятуванням». Твоя родина, звичайно, буде хвилюватися, але ми постараємося пом’якшити цю новину.
– Тобто ви дізнаєтеся, чи зможете мене врятувати, після того, як я зійду з маршруту? І тільки заради пошуку злочинців? Не впевнена, що мене це тішить, – сказала Міра. – Аверіна в курсі, що відбувається?
І знову потягнулися виснажливі хвилини.
«Треба вигадати, чим зайняти час очікування, – вирішила Міра. – Напевно, найкраще спортом. Якщо термінал у центральному відсіку залишити на рівні «підлоги» і не піднімати крісло, то монітор не заважатиме моїм стрибкам…»
– Ні, – сказав Когут, і Міра кілька миттєвостей згадувала, до чого це «ні» відноситься.
– Сама розумієш, злочинцям не потрібно мати своїх агентів на Станції, щоб відрізнити щире занепокоєння від фальшивого смутку. Список тих, хто в курсі, дуже обмежений. На Місяці я один. На Землі – двоє людей з Гетьманату і група слідчих у Ліоні. Просять мовчати хоча б тиждень, але якщо за два тижні не впораються, то пошуки продовжать уже відкрито.
– Дякую за інформацію, Борисе Борисовичу. І прошу вибачення за різкість із Хартманом і Блеквудом. Думала, ви повідомите мені про відставку. Космос чудово розв’язує язик…
Вона зупинила центрифугу і вибралася в центральний відсік.
– Славо?
– Так, Міро.
– Через шість хвилин скажи слово «час».
– Зрозуміло.
Пострибала-політала: вона засвоїла нову витівку – злегка відштовхувалася ногами від стінок і летіла по довгому діаметру, швидко обертаючись навколо осі «голова-ноги». Поки долітала до протилежної стінки «яйця», встигала зробити не менше двох десятків обертів.
«У стрибках з трампліна у басейн є щось чарівне, – думала Міра. – Шкода, що на Землі я зовсім не розуміла цього виду спорту».
– Час, – сказала Слава.
Міра повернулася на кушетку, і за кілька секунд екран ожив:
– Ти маєш право говорити, що вважаєш за потрібне, Міро. Для цього в тебе є звання і найвища посада в уряді. Твою відставку можна оформити тільки через суд. Але суд навіть не почне розглядати цю справу, бо ти сказала те, про що думають усі українці. І дякую тобі за це від мене особисто. Але оскільки ти така відверта з нашими друзями, я вирішив змінити черговість у списку. Завтра ти будеш розмовляти з володарем МКАДу. До зв’язку, Міра. Будь обережна. Зараз далі від людей відходив тільки Тесей. І він зумів повернутися. Сподіваюся, ти нас теж не засмутиш.
Екран згас, а Міра ще хвилину прислухалася до своїх відчуттів. Завтра вона буде розмовляти з бородатим Гаріним? І чому її не трясе від люті? Чому вона така спокійна? Адже був час, коли вона рвала на собі волосся від презирства до себе, що замкадовський владика дізнався про її існування і навіть нагородив якимось брязкальцем…
«Тому що здиміло, – відповіла собі Міра. – Здиміло і більше не пече».
Зараз її набагато більше хвилювало відхилення від маршруту.
– Але ж це насправді нерозумно відхилятися від маршруту тільки для того, щоб злочинці думали, що я відхилилася від маршруту, – сказала вона уголос.
Поміркувавши кілька хвилин, покликала Славу.
– Так, Міро.
– За нами можуть спостерігати з Землі?
– Так, Міро.
– Як?
– За радіопередачами та за сигналами транспондера.
«Але… – подумала Міра. – Але мені позавчора показали, як імітувати обидві «незручності». Навіщо мені ризикувати відхиленням від маршруту, якщо є можливість відправити Славу в нескінченний політ до меж Сонячної Системи разом із транспондером кемпера. І нехай собі веде правильні, виключно нейтральні бесіди з президентами, одним рипом показуючи транспондером своє становище... Центр не міг порадити нічого іншого, бо мізкують у просторі настанов, інструкцій і законів. Їм не могло спасти на думку перенести штучін з транспондером у хибну мету, а мені самій заховатися у радіомовчанці і нишком повернутися на Місяць. Але мені нічого не заважає це зробити. Палива для гальмування вдосталь. Бо Фаросу воно вже непотрібно…»

ШОСТА ДОБА ПОЛЬОТУ

– Що вам ще від нас потрібно? Ви забрали у нас усе: територію, людей, майбутнє. Ми виплатили вам репарації, відбудували все, що зруйнували, повернули всіх полонених та евакуйованих. Видали всіх військових злочинців і поплічників агресії: від журналістів до провідних економістів країни. Вийшли зі складу постійних членів Ради Безпеки ООН. Втратили всі зауральські території та дві третини території європейської частини. Від імперії залишилась жалюгідна остача, і все одно вам мало! Що вам ще потрібно, щоб ви нам пробачили?
– Поверніть усіх, кого вбили, – сказала Слава. – Живими. Поверніть батьків дітям, а дітей – батькам. Поверніть здоров’я скаліченим. Поверніть віру в людей, у прогрес, у людство та людяність. Поверніть сенс життя, який ваша сіра цвіль, що збожеволіла від влади, змішала з гноєм вранці двадцять четвертого лютого двадцять другого року. Поверніть це все, і, можливо, – можливо! – ми повіримо, що ви зможете одного дня знову стати людьми.
Міра була в шоці від полемічних талантів штучіна. Голова йшла обертом від власної дотепності, сказаної не просто чужинцем, – сказаної машиною!
«Як вона це робить? – розмірковувала Міра. – У неї всі мої конспекти і «домзави», у неї вся моя «паперова» сутність. Але я не впевнена, що сказала б краще…»
Згідно з дипломатичним етикетом, до московського тирана слід було звертатися «владико». Міра уважно стежила за тим, як штучін вправно уникав будь-якого звернення. Лише у множині. Лише до населення. Повз бородате обличчя під дурнуватою шапкою з величезним хрестом на всю голову.
За регламентом бесіди, запропонованим дипмісією МКАДа при ООН, пари «питання-відповідь» формувалися одним пакетом, а час між пакетами заповнювався новинними стрічками провідних блогерів планети. Усі ці новини Міра знала. Слава Космосу, на східному кордоні вже двадцять років було тихо, і чекати, затамувавши подих, ранкових повідомлень про те, кого сьогодні вбили, що зруйнували або що захопили МКАДи, вже не доводилося.
Тож, чекаючи на наступну пару реплік, Міра повернулася до розрахунків, шукаючи можливі маршрути повернення на Місяць з урахуванням обставин, що змінилися. А обставини змінилися аж космос трусило.
Ще вчора, після зустрічі чергового танкера, якого Міра, звісно, не прогавила, вона з'єднала порожні «каністри», встановила на них запасні сонячні панелі та процесор кемпера. Як і очікувалося, Слава не заперечувала. Їй було байдуже, куди летіти і в якій компанії. З транспондером теж не було проблем: оскільки штучін у цей момент вже стояв на зв'язці танкерів, то й перенесення транспондера з кемпера на дарабу у Слави не викликало жодних заперечень.
– Нове завдання, – сказала вона штучіну на дарабі. – Тепер ти – бокораш, маєш відповідати на всі запитання ЦУПа. Зроби так, щоб усі були впевнені, що розмовляють зі мною, Мірою… У тебе у пам’яті зберігаються дані бортових систем і мого життєзабезпечу, отож відправляй їх належним чином, як відправляла увесь минулий тиждень. Не забувай тільки трохи змінювати, як вони мінялися впродовж доби і тижня.
Вона врахувала «досвід» невдалої імітації мкадів і наповнила один із танкеров повітрям. Тепер Слава озвучувала відповіді в порожньому баку, де стояла пара динамік-мікрофон. А вже з мікрофону йшла трансляція. Жодна експертиза не запідозрить, що звук генерувався машиною.
«Третя втеча за три тижні, – весело думала Міра. – Зухвало! Напевно, можна подавати заявку до книги рекордів Гіннеса: втеча кожні шість днів!»
Тепер Міра була «сама по собі». Ні Марковський, ні Когут не знали її маршруту. Часом їй самій здавалося, що вона збожеволіла: у неї в запасі лишалася лише частина баків, призначених для Фароса. Решта танкерів рухалася надто повільно, а Міра не хотіла гальмувати. На цей час її швидкість наблизилася до чотирьохсот кілометрів на секунду. Вона могла долетіти до Юпітера за тиждень. Побачити світ Каллісто і на власні очі помилуватися загадковою «червоною плямою»…
Але вона мала якомога швидше повернутися на Місяць.
Для цього потрібно було «лягти» на еліпс, значна частина якого пролягала всередині поясу астероїдів. За розрахунками Міри, на неї чекав сорокагодинний марафон усередині поясу, де її крейсер пройде точку перегину і почнеться повернення до внутрішніх планет. Міра не боялася цього марафону: у неї лишалися трофейні стимулятори. По одній таблетці кожні п’ять годин. Якраз сім таблеток у блістері…
– За хвилину надійде повідомлення володаря МКАДу, – байдуже попередив Баскет. – Ти просила нагадати.
Після відходу Слави, тепер він виконував функції штучіна кемпера.
– Гадаєш, йому вистачить сміливості продовжити? – презирливо посміхнулася Міра.
– Не можу відповісти, – відповів Баскет. – Замало даних.
Але тиран МКАДу виявився сміливішим за «демократів»:
– Дякую за щирість, Мірославо, – сказав він. – Але я не розумію причин вашої запальності. Вашій країні просто пощастило з допомогою. Якби Європа і США не допомогли вам у перші роки війни, політична мапа світу виглядала б зовсім інакше, ніж зараз. Згодні?
– Ні, не згодна, – на велике задоволення Міри без роздумів сказала Слава. – З кожним пунктом не згодна. Це вам пощастило, що нам допомагали. Якби цієї допомоги не було, і вам вдалося б прорвати фронт і, не дай боже, захопити Київ, то ваша нафтопереробка запалала б у перший рік, а не на третій рік війни. Ви б отримали таку партизанську війну по всій своїй території, що ніяка нацгвардія б не допомогла. Це їм не стареньких ногою в живіт лупцювати… Так, нам було б набагато гірше. І стерпного життя не було б у всіх містах, але розвалилися б ви набагато раніше. І політична мапа світу не набагато б відрізнялася від сьогоднішньої.
«Молодець, – схвалила Міра. – Мабуть, я б краще не сказала. Штучін завжди врівноважений. А мене б одразу скрутило від гидоти. І за словом в кишеню штучіну лізти не потрібно. І за диханням стежити йому теж ні до чого. Тому й думку висловити йому простіше, ніж мені».
«Ну, а за змістом, сказала б я таке? – замислилася Міра. – Напевно, так. Але різниця між можливим і дійсним дорівнює сміливості. У людини ця різниця залежить від настрою. А у штучіна – це лише співвідношення «сміливих» відповідей оригінала і його збентежених ухилень від небезпечних тем.
Міра знову повернулася до розрахунків. У неї вже було три сценарія повернення до людей. Тепер, керуючись словами Марковського, потрібно було вибрати оптимальний варіант…
– За хвилину надійде повідомлення від володаря МКАДу, – звичним нудним тоном попередив Баскет. – Ти просила нагадати.
Міра не вірила, що діалог продовжиться. Але, всупереч її сумнівам, тирану МКАДа вистачило наснаги попрощатися:
– Дозвольте побажати вам щасливого повернення і ніколи не залишатися самотньою. Буду радий бачити вас на посаді реал-президента.
І він зник з екрану. Але Славу це не зупинило. Вона відповіла порожньому місцю:
– Якщо я стану реал-президентом, вас це не порадує, і коли повернуся, зроблю все, щоб життя вас не тішило.
Міра залишила приймач увімкненим, щоб нічого не пропустити під час сеансів зв’язку зі Славою, і повернулася до розрахунків. Останні моделі руху давали надію: запасів палива вистачало, щоб загальмувати й пройти перед Венерою: планета підхопить крейсер тяжінням й спрямує у бік Землі. А там можливі три варіанти: або вона перейде на еліптичну орбіту навколо Землі і з кожним новим обертом буде зменшувати апогей, поки не зрівняється з місячною орбітою і тоді здійснить посадку на Місяць. Або, якщо не вийде повернутися на Місяць, пройде кілька разів крізь верхні шари атмосфери Землі, загальмує і приземлиться. У гіршому випадку, по відкритому зв'язку попросить рятунку у Марковського, і той підкине їй паливо, щоб вона не займалася дурницями і тримала курс на Місяць.
У третьому випадку вона повідомляла планеті, де знаходиться. Але це буде через тиждень – навіть якщо Інтерпол до цього часу не знайде викрадачів Фароса, таємниця її повернення все одно вже буде неактуальною.
А в тому, що Марковський «поцілить» у неї контейнером із паливом, Міра не сумнівалася: залишався ще транспондер кошика, який вона увімкне, якщо інші варіанти не вдасться реалізувати.
– За хвилину надійде повідомлення тирана МКАДу, – сказав пильний Баскет.
– Скасовується, – сказала Міра. – Він пішов у інший світ і більше до нас не повернеться. Усі йдуть, і цей пішов.
Їй стало сумно. Остання фраза порушила ланцюг спогадів, який Міра старанно обходила стороною. «Усі йдуть»… навіть Янка пішла. А до неї – всі її друзі та знайомі. Вона не просто одна на сотні мільйонів кілометрів, вона одна у Всесвіті…
Міра здригнулася: перед очима, наче крізь туман, з’явилося бородате обличчя під шапчиною з величезним хрестом. «Не залишатися однією… Ось гад. Все-таки зумів насадити на гачок мої звивини». Міра важко зітхнула і похитала головою. Психологічна маніпуляція удаваним співчуттям – виключно ефективний прийом проти тих, хто не готовий до опору нейролінгвістичним технікам. Міра до таких людей давно не належала.
«Найкращий спосіб вибратися з виру – плисти за течією», – подумала Міра, і одразу ж засумувала за Янкою.
«А я так і не подивилася, що вона підготувала мені на флешці, – зі зрозумілим каяттям подумала Міра. – Вона старалася, а я не знайшла часу оцінити її роботу».
Міра брехала собі. Вона чудово знала, що її чекає на флешці. Янка все розповіла. Ключові слова: «прогресори», «відправили за МКАД», «не покинута – вдова». Сергій Янку не кидав. Його вбили. І Гнат не просто так пішов. Його просто більше немає. Чи потрібні подробиці? Ні!
Тому Міра й не поспішала відкривати флешку. Бо знала, що її вміст небезпечний для життя. Бо порушить спокій, такий необхідний у цьому чужому, холодному світі.
Міра дістала з кишені флешку і покрутила її між пальців, як лезо ножа.
«Перш ніж відкрити скриньку Пандори, не забудьте вбити себе об стіну… Навіщо мені це потрібно?» – запитала себе Міра.
І знову побачила бородате обличчя.
Цей аргумент мав чималу вагу. Щоб таке «розбачити», не шкода витратити час і нерви на десять «жахітликів». Міра вставила флешку в гніздо під монітором…

***

За три години вона слабкою рукою вимкнула монітор і вибралася з центрифуги.
Кілька хвилин, наче млява рибка, дрейфувала від стіни до стіни порожнього центрального відсіку.
Інформація, знайдена Янкою, приголомшувала. Це було не просто нове знання, це змінювало сприйняття світу і оцінку свого перебування в ньому.
«Не дивно, що Янка знищила фехтувальний комплекс, – подумала Міра. – Якби я зараз була на Базі, я б відкрутила голему голову».
Через хвилину вона визнала, що якби побачила зміст флешкі раніше, то не змогла б стриматись: підключилася б до розмови Слави з тираном МКАДу і напхала б йому стільки зневаги, що він би помер від сорому у прямому етері. Потім засумнівалася: хіба мкади знають, що таке сором?
– Баскете!
– Так, Міро.
– Сьогодні вчимося хоровому співу. Розучимо пісню «Last man on Earth». Я буду тенором. Ти – сопрано. Музичний ряд не чіпаємо, Купер співає басом. Увага! Раз, два, три...

I dont know why my whole world came crashing down
I just woke up in lonely town…

Вони співали знову і знову. Вона не хотіла зупинятися. Повторювали пісню незліченну кількість разів. Змінювали тональність і ритм. Міра розчинялася в мелодії та тембрах. Простір і час більше нічого не важили.
Вона відчувала, як її невиразні ідеї набувають форми, як вона дедалі краще розуміє, що з нею сталося, чому вона така, чому не може бути іншою і яке майбутнє на неї чекає.
Гнат її не кидав. Гнат її беріг. Гнат пішов на фронт, але не хотів калічити її долю. Він кохав її. Кохав і жалів від знання, яке раз і назавжди відріже її від світу людей. Від світлого «полудня», в якому людство колонізує Місяць і штурмує Марс.
На третьому курсі, коли йому запропонували посаду прогресора, відразу попередили: одружених не беремо. І йому довелося вибирати. Щасливе, сповнене кохання й світла життя або суворе, сповнене нестач і тривог, небезпечне життя нелегала за МКАДом. Він обрав боротьбу. І провалився в перший же день, коли допоміг старенькій, що впала під ноги натовпу, на Савеловському вокзалі.
Там так не прийнято. Натовп розпізнав у ньому чужинця. Арешт, знущання, побої… А потім колонія під Архангельськом, табір Помор’я, а далі сліди губляться…
Зі смертю борються штучною комою. А для боротьби з божевіллям немає нічого кращого, ніж керована істерика.
– Я знайду тебе, Гнат, – ревла вголос Міра, розкидаючи сльози по центральному відсіку, – коханий! Я обов’язково тебе знайду і заберу додому.

Got no troubles, got no time, and everything is fine
Coz I’m the queen of everything

У неї з’явилася мета.
Вона рознесе житло зла на друзки.
Космос – це чудово. Це цікаво й захоплююче. Космос – це майбутнє людства. Це перспективи й горизонти. Але майбутнє народжується у сучасному. І якщо в сучасному є чорні діри минулого, то займатися треба ними, а не планетами. Бо планети чекали на людей від свого народження, почекають ще сто чи двісті років. Але якщо не займатися чорними дірами за спиною, то одного дня вони поглинуть теперішнє разом із майбутнім. І навіть минуле не буде кому згадати. Тому при всій любові до зірок, головне лишається на Землі. А якщо чомусь і слугувати, то головному…
Вперше в житті Міра відчула дотик до істини. Вона раптом зрозуміла, що вона робить у цьому світі. Зрозуміла, навіщо вона в цьому світі. Зрозуміла, як багато може світу дати… Точніше: яку послугу може надати світові, позбавив його від подиху минулого.

Епілог

Мабуть, її повернення було найнепомітнішим поверненням героя в історії людства. Ні килимових половиків, ні квітів, ні овацій. Жодного блогера з мікрофоном, жодного питання на камеру. Тут взагалі нікого не було. І це було добре, бо за планом.
Міра припаркувала шатл на майданчику «Д» перед ЦУПом, відстебнулася і спустилася по трапу на грунт. Ноги по щиколотку загрузли в реголіті, і це теж здалося Мірі добрим знаком, привітанням: Місяць вітався з людиною.
Міра пройшла до дверей шлюзу. Зняла скафандр і швидко пройшла на свій рівень, який, за її розрахунками, мав бути порожнім: Марковському виділили офіс на естакаді, Янка з Михайлом перебралися туди ж, а наступна група магістрів тільки готувалася через два місяці рушати у непривітні прерії Патагонії.
Закривши за собою відсічні двері, вона роздяглася, пройшла в душ і довго, з насолодою стояла під струменями води, змінюючи температуру від нестерпно гарячої до крижаної.
«Вражаюче! – подумала вона. – Адже колись я ці водні процедури зневажала…»
Після душу, загорнувшись у простирадло, підобідала млинцями з сиром під сметаною, намагаючись не дивитися на спокусливі м'ясні страви. Після тривалої дієти не варто було перевантажувати шлунок грубою тваринною їжею.
Висушила волосся й привела його до ладу в косметичному автоматі. Надягла теплий від стерилізації армійський комбінезон і вирішила, що саме час братися до виконання мети, заради якої повернулася на Місяць.
Сівши до терміналу, кілька хвилин дивилася на темний екран, міркуючи: з чого б почати?
«Колонія під Архангельськом, табір Помор’я… – думала Міра. – Це занадто мало для початку операції. А для її завершення, так і зовсім нічого. Без резидента, який знає систему таборів зсередини, дідька лисого я знайду Гната. Або пошуки триватимуть до самої смерті… до моєї смерті».
Поки добиралася до Місяця, було занадто багато проблем, щоб думати: а як, власне, вона збирається всю цю справу втілити?
Опинитися на території МКАДа не важко: заправити шатл і сісти десь у глушині, вночі. Гуркіт почують, але пошуки раніше ранку не почнуть. Але якщо знати, де шукати Гната, то все можна владнати до світанку, головне: після втечі перелетіти на північний бік Білого моря. Там Фінляндія. З Мурманська двічі на день літаки до Одеси. Прямо зараз можна замовити квитки…
Але головне питання: як?
Промайнула зрадницька думка попросити Гаріна звільнити Гната. Чому б ні? З владикою вона особисто знайома. Навіть має якусь нагороду. А Гаріну для підвищення рейтингу може й вигідно, щоб його про щось попросили. Може, навіть і звільнити. Кажете «дикуни»? А ми, ось, вашого шпигуна повернули…
Міра зітхнула і, нарешті, увімкнула комп’ютер.
Насамперед зайшла на сайт Гетьманату і увійшла секретним паролем із найвищим рівнем доступу.
Але замість звичної галереї тек побачила втомлене обличчя Когута. Борис Борисович привітно посміхнувся і сказав:
– З поверненням, Міра. Як ся маєш?
– Дякую, добре, – автоматично відповіла Міра, сподіваючись, що голос не тремтить від здивування.
– Давно прилетіла?
– Годину тому.
Міра запідозрила, що її намагання повернутися непомітно для всіх були марними. «Невже вони відстежували мої вештання Сонячною Системою?»
Ніби читаючи її думки, Когут ледь помітно хитнув головою:
– Цю пару логін-пароль навмисно колись злили́ студентам, щоб контролювати їх найзухваліші проекти. Я перевів її на свій «кабінет» відразу після твого старту. Бо відчував, що як тільки ти з’явишся, одразу скористаєшся цією лазівкою в базу даних. Дуже радий тебе бачити. Може, поясниш, чому півгодини тому я отримав твоє повідомлення з орбіти Юпітера?
– Це Слава, – «пояснила» Міра. – Штучін Кемпера. Я пересадила його на зв’язку порожніх танкерів, перенесла йому приймально-передавальне обладнання… акумулятори, генератори. Поділилася сонячними панелями. А перед цим навчила особливостям своєї мови та міміки. У мене не було можливості стежити за вашим спілкуванням, але, судячи з ваших слів, ввести планету в оману щодо того, де я перебуваю, вийшло.
– Вийшло, – погодився Когут. – Але як ти повернулася?
– Наздогнала паливо, яке призначалося Фаросу, і проскочила перед Венерою.
– Це великі прискорення, – спохмурнів Когут. – Неприпустимі для кемпера. Ти дуже ризикувала.
– Так. Ризикувала. Але штучін кемпера в цей час був дуже далеко. Він не міг заборонити. А другому номеру з тягача було байдуже.
– Я можу дізнатися, навіщо ти це зробила?
– Весь світ думає, що я за Юпітером…
– А насправді?
– Насправді я повернуся на Землю й витягну з МКАДу Гната Подольського. Хочу, щоб він насолоджувався північним узбережжям Чорного моря, а не потерпав на південному березі Білого. Хочу вийти з ним у море. Ми колись мріяли про спільний штурвал. Як гадаєте, мені вистачить грошей на свою яхту?
Когут кілька хвилин мовчав, пильно вивчаючи Міру.
– Ти дозволиш зайти до тебе у гості? – нарешті спитав він. – Не хочеться, як Марковський, вдиратися до тебе на поверх.
– Ви знали, що він сюди ходить?
– Усі сприймають слово «шериф» як щось незграбно-лагідне з американських вестернів. Але я підходжу до цієї посади дуже сумлінно. Якщо погодишся на зустріч, то здивуєшся моїй обізнаності.
– Приходьте, – сказала Міра. – Вже йду відчиняти двері…

***

Когут прийшов не сам. З ним була Гіцба. Зовсім не схожа ні на стервозного начмеда, ні на ласкаву Олену, яку Міра бачила на екрані кемпера.
Сьогодні Гіцба була зібрана й стримана. Приблизно як кобра перед рішучим кидком. Когут теж не здавався бурмилом. І взагалі, ця парочка явно покладала на візит великі надії. Когут заварив каву, розлив її по чашках і наповнив маленькі салатниці пломбіром.
«Зовсім як під час першої зустрічі», – згадала Міра.
Борис Борисович розгледів у її погляді питання і спокійно пояснив:
– Кажуть, спільна кава з морозивом допомагає зняти напругу і сприяє дружній розмові. Минулого разу не вийшло, може, сьогодні збудеться?
Міра сьорбнула кави й зачерпнула чайною ложкою морозиво. І те, й інше здалося смачним.
Коли чашки спорожніли на третину, Гіцба сказала:
– Я так розумію, що у тебе є план. А ми із Шерифом маємо інтерес. Імовірність, що твій план здасться нам цікавим, не дорівнює нулю. Почнемо з плану. Як ти збираєшся витягнути Подольського з МКАДу?
Міра не стала вередувати і змушувати себе просити. Сказала, як думала:
– Через кілька годин висаджуся під Архангельськом десь між Золотицею і Помор’ям. З дозволом Гетьманату чи без нього. Питання не в дозволі, а в підтримці. Без вашої допомоги буде складніше: не все одно – з’явитися біля МКАДу в космічному вбранні чи в звичних для їхніх очей лахміттях, які вони називають одягом. Крім того, я сподіваюся, що Гетьманат знає сьогоднішнє становище Гната. Це скоротить пошуки та ймовірність провалу.
– Кілька годин? – виразно округливши очі, повторила Гіцба.
– Dumm! – сказав Когут. А через секунду додав: – Rotziges Mädchen! Нічого дурнішого в житті не чув!
Міра знизала плечима:
– Я чую таке не вперше. Далеко не вперше…
– Проте вперше станете на Землю після місяця невагомості, – нагадала Гіцба, уважно розглядаючи свої нігті. – Акомодація зазвичай займає півроку. А скільки разів стикалися зі зграєю сторожових собак під час облави?
– Втеча на ривок? – глузливо підхопив Когут. – Приземлишся на шатлі. Потрапиш до в’язниці, а далі: кого змогла, – вбила, а кого не встигла – ті розбіглися? Саме на це розрахунок? Потім із двох сотень камер відшукаєш ту, в якій Гнат, звільниш його одного, і під благання інших в’язнів відведеш до шатлу? Скафандр для нього теж прихопиш? Чи на орбіту без скафандра?
– Ні, – заперечила Міра. – На шатлі перелетимо на інший берег Білого моря до Фінляндії. А звідти літаком до Одеси.
– Ага. А що в цей час робитиме ППО мкадів? – запитав Когут. – Навіть якщо ми тобі скажемо точні координати його положення, каземати під землею, у бетонному бункері. Ти вважаєш, що постукаєш, і тобі відчинять?
– Щось вигадаю, – зітхнула Міра.
Вона дедалі краще розуміла, що ці двоє прийшли не для того, щоб лякати. Вони хочуть щось запропонувати. Але просити припинити грати комедію і приступити до справи – безглуздо. Поки як належить не налякають, до справи не перейдуть.
– А чи знаєш ти, що таке кругова порука мкадів?
Гіцба сказала це так, що Міра відчула на спині мурашок. Вона про всяк випадок кивнула, але Олена втомлено махнула рукою:
– Не бреши. Не знаєш. Якщо ти виведеш з в’язниці одного, охоронці вб’ють решту. А якщо виведеш решту, то вб’ють усіх у сусідній в’язниці. Їхні битви всіх проти всіх скінчилися станом «заручники проти заручників». А чи знаєш ти, що мкади не працюють? Взагалі! Живуть на допомогу Європи. А чому ми такі поступливі? Тому що якщо не годувати мкадів, то наші в’язні помруть з голоду. Їх годують за залишковим принципом: те, що залишилося від попередньої поставки, згодовують ув’язненим, а самі, отже, їдять свіже.
– Чи знаєш ти, – продовжив Коган. – Що відсутність необхідності працювати ділить мкадів навпіл: одна половина сидить у в’язниці, інша – охороняє. А що з цього випливає? Що ядом дихати на тебе буде все населення. Бо якщо ти врятуєш хоч когось, ймовірність, що вб’ють родича того, хто ще на волі, дуже висока. А якщо тебе здати, то для свого в’язня можна буде випросити полегшення режиму утримання…
– Що означає «здати»? – нахмурилася Міра.
Але вони поки що не були схильні до відповідей.
– Єдина «скрепна» розвага мкадів – погоня за втікачами. Населення миттєво об’єднується, щоб спіймати втікачів.
– Чи знаєш ти, що не зрозумієш там жодного слова? Тобі здається, що ти добре вивчила мову мкадів, але це літературна мова, яка використовується тільки на курсах вивчення мови. У розмовах вони вживають півтора десятка слів і трохи менше прийменників. А інформація передається виключно інтонацією та контекстом. І варто тобі відкрити рота, як одразу станеш білою вороною…
– Гаразд, переконали, – сказала Міра, жартома піднімаючи руки. – Мій план ні на що не годиться. Тоді, може, розповісте свій?
– Тобі треба сісти на «бублик», дочекатися, поки циркуляція не віднесе його до МКАДу і спустися на планері вночі. Ми зробимо так, що Подольського переведуть в іншу колонію, і ти перехопиш його на етапі…
– Але перш ніж обговорювати деталі, хотілося б переконатися, що ти розумієш, у що вплутуєшся, – спокійно зауважила Гіцба. – Ти – героїня, у тебе всесвітня слава, ти зробила неможливе: злітала туди, куди ніхто досі не літав. Ти щодня проводиш «оглядини» з президентами, твій рейтинг зашкалює. Атестаційна комісія схильна змінити твій статус «війна» на «мир». Ще трохи, і ти станеш наймолодшим президентом в історії планети. Ти розумієш, що за всіма екзит-полами на наступних виборах в Україні ти перемагаєш з великим відривом? Ти – зразок успіху, кумир молоді і…
– І я хочу померти, – перервала її Міра. – Я – героїня, у якої смертельна алергія на лаври. Я практично довела можливість експансії на малій тязі. Тепер у ніг людства вся Сонячна Система. Але я хочу зайнятися іншою, набагато важливішою справою.
– Але ти розумієш, що назад дороги не буде? Поки МКАД не буде знищений, для всього світу ти будеш мертвою. Ти розумієш, яке горе чекає на твоїх рідних і близьких?
– Не погоджуюся. «Вбивати» мене зовсім не обов’язково. Поки я займаюся порятунком Гната, Слава чудово впорається з моєю роллю. Нехай розмовляє з президентами та прем'єрами, надсилає звіти про спостереження за космічними об'єктами. Рік чи два… весь цей час для всіх я буду там, за орбітою Сатурна та Урана. І за потреби кожен зможе почути мій голос…
– Бажаєш займатися прогресорством?
– Ні! Ні в якому разі. Я хочу ліквідувати прогресорство. Прогрес МКАДів – це ракети, БПЛА й бомби. Я просто поверну додому Гната. Потім подумаю, як повернути всіх інших і знищити МКАД. Стерти з пам’яті саме слово. Щоб наступне покоління не могло згадати, хто такі мкади, як сьогоднішні діти не знають, хто такі росіяни.
Шериф довго дивився на неї. У його погляді читалися смуток і туга. Міра не поспішала. Що б ця парочка не сказала, вона витягне Гната. Все інше не мало значення.
– Невже немає слів, – сказала Гіцба, – щоб переконати тебе залишити цю затію і насолоджуватися успіхом?
Мірослава похитала головою:
– Як ви це собі уявляєте? Я буду насолоджуватися успіхом, а близька мені людина в цей же час гнитиме у в’язниці? Ніколи не повірю, що у вас такі уявлення про насолоду.
– Проте у нас кращі уявлення про здоровий глузд. Гната ми й без тебе витягнемо. Не сьогодні, але цього року. Зате ти весь цей рік будеш працювати героєм. Живим героєм!
– Не намагайтеся. Ще не придумали літер, щоб скласти слова, які змінять мій вибір: насолоджуватися успіхом чи прагнути до нього. Рух – це все! А успіх завжди проміжний. Після досягнення він довіку лишається позаду…