Титул НОВОСТИ ЖУРНАЛЫ И КНИГИ "АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ" О КОНКУРСЕ РБЖ-АЗИМУТ REAL SCIENCE FICTION ФОРУМ ПОИСК
Текущее время: 22.02.2026 15:47

Часовой пояс: UTC + 2 часа [ Летнее время ]




Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 10 ] 
Автор Сообщение
 Заголовок сообщения: АБІТУРА ПРЕЗИДЕНТІВ
СообщениеДобавлено: 14.02.2026 07:12 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 10.02.2013 19:26
Сообщения: 1422
Откуда: Одесса
Дякую Адмінам за можливість викласти на РБЖ-Азімут повість про Міру Горобець, яка складає іспити у Гетьманат - ліцей-інтернат Адміністрації президента. Тут вчаться майбутні державні посадовці найвищого рівня.
Бажання познайомити спільноту Азімута з "Абітурою" (яка більш відома як "Сестро Міра") пов'язано з бажанням прийняти участь у конкурсі "Код Всесвіту - Фантастика на Букнет". Зрозуміло, саме цей твір ("Абітура") для конкурсу не годиться, бо правилами вказано точно: "Не переклади". Ще точніше: "Твори, оригінальною мовою написання яких є українська мова". Тому пишу продовження (саме українською), де Міра закінчує Гетьманат (точніше, вже пройшла Магістратуру). Це має бути повість про ту саму дівчинку через вісім років. Але оскільки цікавить ставлення людей до самої теми: як виховати президента країни, щоб він не крав, вважаю доречним публікацію першої частини. Ну, і перевірити свою українську, звісно. :D
Усі зауваження щодо мови і конструкції твору вітаються. Буду вдячним за будь-які відгуки. З повагою, автор.


Вложения:
1.jpg
1.jpg [ 625.82 KiB | Просмотров: 35 ]
Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: АБІТУРА ПРЕЗИДЕНТІВ
СообщениеДобавлено: 14.02.2026 07:18 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 10.02.2013 19:26
Сообщения: 1422
Откуда: Одесса
АБІТУРА ПРЕЗИДЕНТІВ
(повість)

День перший
Герої та невдахи

Сонячні промінчики заметушилися сліпучими блискавками, спалахнули і зникли в зелені. Тріск гілок, неминуча зустріч із землею і нестерпний біль у лівій нозі. Міра скрикнула, у відчайдушному пориві підхопилася, щоб повернутися на дерево, і зі стогоном впала в траву.
– Міра, Міра! – кричав Гнат, продираючись крізь збитий павутиною бур'ян.
Обома руками тримаючись за стовбур дерева, з якого щойно впала, Міра піднялася на здорову ногу.
– Ціла? – вирвавшись з чіпких обіймів трави, запитав Гнат.
– Не «Міра», а «Міро»! – поправила Міра. – Кличний відмінок.
Їй хотілося сказати це сварливо, з обуренням, але вийшло жалісно і плаксиво. Голос тремтів, а горло тиснула образа: вилетіти з табору в перший день… навіть не «день» – годину! Праві були Лялька з Марічкою, даремно вона полізла в цю справу. Даремно! Тепер травмопункт, лікарня і співбесіда на милицях. Замість заповітних бонусів до суми балів, поблажливе співчуття до кульгавої білявки... роззява!
Не так все мало статися. Не так!
З хащів вивалилися ще двоє: довга Зінка і гладкий Влад. Підійшли і встали, всім виглядом висловлюючи бажання допомогти і втішити.
– Драбина, Вало! – не обертаючись, стоячи на колінах перед Мірою, сказав Гнат. – Ми понесемо її на твоїй драбині.
Він розглядав синій рубець на її нозі.
Гладкий Влад розвернувся і, не розбираючи дороги, броньованим носорогом попрямував крізь бур'ян до свого дерева.
– Тобі краще лягти, Міра, – авторитетно мовила Зінка. – Хлопчики винесуть тебе до дороги, а звідти будь-яка попутка відвезе до лікарні. Пощастило, що закритий перелом...
– Ніякої лікарні! – твердо заявила Міра. – Несіть мене в загін. Щоб вправити кістку і накласти гіпс, фельдшеру розуму вистачить...
Гнат у сумніві стиснув губи, і вона швидко додала:
– ... сподіваюся.
– Розуму, може, і вистачить, але знеболюючого може не бути, – нила болючим зубом Зінка. – Тільки даремно намучишся. А якщо практикант зробить щось не так, і кістка неправильно зростеться, все життя кульгати або все спочатку… ламати кістки і гіпс. Тобі це потрібно?
– З лікарні не випустять. Мене там до колоквіуму протримають.
– А ти зі зламаною ногою на дерево полізеш? – здивувалася Зінка. – Ти, напевно, ще й головою вдарилася, подруго. Твої бонуси закінчилися тут і зараз.
– Може, це й не перелом зовсім. Просто забій…
Міра опустила ногу і обережно спробувала на неї спертися. Охнула, похитнулася. Вона б неодмінно впала, якби Гнат не підтримав.
– Не треба, – сказав він. – Нерозумно. Зробиш собі гірше.
Тепер Мірі хотілося розридатися, але на її щастя високі зарості трави заворушилися. Пирхаючи і відпльовуючись від павутиння, до дерева виповз Влад. Не приховуючи полегшення, він кинув драбину на землю, ледь не зачепивши здорову ногу Міри, і витер рукавом обличчя.
Ігнатій поглянув на нього з докором, але промовчав, тільки поправив драбину і поклав на неї свою куртку, Влад і Зінка наслідували його приклад. «Щоб перекладини мені не тиснули», – зрозуміла Міра і, тримаючись за стовбур, спробувала присісти. Зінка і Гнат допомогли, поклали, і через хвилину добровільні санітари несли Міру по ледь помітній, більше вгадуваній стежці.
Зінка причепилася слідом, але Гнат кинув через плече:
– Мементо норма, Зінон!
Нагадування про норму боляче вдарило по самолюбству. Співзвучність із сумнозвісним «memento mori» теж не додала бадьорості. Міра підвелася на лікті і глянула на ногу: ліловий рубець помітно підріс, але болю не було. Та й нога здавалася рівною: «може, все-таки забій»?

***

Повітря лазарету приємно здивувало чистотою і прохолодою. Ледь чутно пахло оліфою і свіжими шпалерами. Молодик у білосніжному, хрусткому халаті метушливо відчинив перед ними двері («напевно, з вікна нас побачив, – недобро подумала Міра, – не здивуюся, якщо вони з халатом однолітки») і допоміг перекласти пацієнтку з драбини на кушетку.
– У неї нога зламана, – похмуро сказав Гнат.
– Це прогноз чи діагноз? – глумливо запитав лікар. – Повертайтеся до роботи, добрі самаряни. Я повідомлю обліковцю про ваш благородний вчинок.
– Ми не заради горіхів, – запротестував Влад, але Ігнатій уже підняв драбину і рушив до виходу.
Влад незграбно підхопив куртки, що впали, і поспішив за ним.
– Дякую, – несміливо гукнула їм услід Міра.
Але хлопчаки не обернулися. Тільки Гнат підняв вільну руку і ворухнув пальцями в повітрі, мовляв, «свої люди, розрахуємось».
Хлопець у білому халаті схилився над понівеченою ногою і уважно її оглянув. «Практикант», – згадала Міра, і їй стало себе шкода. Відчуваючи незручність за те, що нога подряпана, в пилу, в павутині і взагалі... «не першої свіжості», Міра подумала: «що він так довго розглядає? Брудних ніг ніколи не бачив?» Ніби прочитавши її думки, фельдшер зітхнув і пішов углиб лазарету. Почувся плескіт води і брязкіт литого металу об жерсть.
– Мене звати Мирослава, – голосно сказала Міра.
– Петро, – вагомо пролунало у відповідь. – Звіть мене Петром.
– Приємно познайомитися, Петро.
– Не думаю, – серйозним голосом заперечив Петро, – не думаю, що вам приємно.
Він повернувся з тазиком води, що відсвічувала рожевим, і мотком серветок.
– Порядок у нас буде такий, Мирославо. Зараз ми змиємо бруд і обробимо подряпини, потім зробимо знімок. Судячи з усього, тріщина в великогомілковій кістці. Якщо підтвердиться, накладу гіпс від коліна до середини пальців і відвезу до лікарні. Добре, що ви не намагалися йти…
– Я не поїду до лікарні!
Петро якось невиразно зітхнув і обережно зняв з понівеченої ноги черевик разом з шкарпеткою. Підклав клейонку і почав змивати бруд. Міра нервово схопила його за рукав накрохмаленого халата.
– Не бреши, – спокійно сказав Петро, – тобі не боляче. Лише слабкий розчин марганцівки.
Його обережні дотики і справді не завдавали болю, навіть здавалися ніжними. Але Міра не послаблювала хватку: зараз не боляче, а що буде через мить? Але і в наступну секунду болю не було.
– Розповідай, – запропонував лікар.
– Що розповідати?
– Чому не хочеш до клініки?
– Тому що без бонусів мене до ліцею не візьмуть.
– Боїшся співбесіди?
– Та ще б пак?!
Припущення Петра здалося настільки обурливим, що Міра навіть відпустила його руку.
– Я на відмінно склала іспити! На колоквіумі, може, і не наберу одного-двох балів до заповітної сотні, але такі ж оцінки отримають триста конкурентів. А візьмуть тільки тридцять… Той самий конкурс, що і на вступних!
– З переломом ти все одно на дерево не залізеш.
– Самі сказали, що це не перелом, а тріщина.
– Тріщина – це те саме, що перелом, тільки без помітного зміщення уламків. Больові відчуття при навантаженні такі самі, як і при переломі… ти не зможеш спертися на ногу.
– Потерплю… Ай!
Петро посміхнувся і показав паличку із зеленкою на ватній голівці:
– Лише подряпина. Як же ти збираєшся терпіти перелом?
– Просто не очікувала. Мазюкайте, я потерплю.
Лікар похитав головою і кинув паличку в урну:
– Можна, звичайно, і потерпіти… аж до ампутації. Але тобі буде нелегко придумати причини, за якими я залишу тебе в загоні. У мене на фанатиків ідіосинкразія. Чим би дитина не тішилася, аби не вішалась. А тепер не рухайся...
– Але я...
– ...і дві хвилини помовч.
Він підкотив дивовижний прилад, зняв з нього два диски і поводив ними навколо пораненої ноги. Міра викручувала голову, намагаючись щось розгледіти на мерехтливому екрані, але нічого не розібрала. Зате Петро оглядом залишився задоволений:
– Так. Всього лише тріщина, – повеселішим голосом повідомив він і відсунув прилад убік.
Принтер з тихим дзижчанням виплюнув роздруківку знімка. На його зворотному боці Петро щось записав, запитавши у Міри прізвище.
– Горобець я. Це тепер такі рентген-апарати?
– А ти б хотіла тритонну оборудку? І щоб я ховався за броньованими дверима, а тобі на груди і живіт поклав олив’яний фартух? – запитав фельдшер, ховаючи знімок із записами в пластиковий файл.
– Ось бачите, як ви цінуєте чийсь фанатизм! – повчально сказала Міра. – А ви кажете «ідіосинкразія».
– Фанатизм?
– А як же?! Беккерель, Марія і П'єр Кюрі... без їхнього фанатизму не було б рентген-апаратів.
– І всі зі зламаними кінцівками? – недовірливо примружився лікар, обережно намотуючи Мірі на ногу просочені гіпсом смуги марлі. – Назвіть фанатика своєї справи зі зламаною ногою, і я погоджуся почати перемовини про можливість вашого перебування в загоні.
– Олексій Маресьєв, – негайно відповіла Міра.
Петро похмурнів. Було видно, що йому прикро за свою помилку. «Міг би здогадатися», – зарозуміло подумала Міра.
– То давня війна…
– А зараз інакше? – запально запитала Міра, – хіба прилетіли марсіяне і домуровали паркан між нами і східними дикунами? Або самі дикуни дали нам спокій і повернулися до свого Сибіру? А відставання в місячній гонитви від основних перевізників гелію-три? Тільки один старт до Місяця на тиждень, а повинно три! А катастрофічне зниження відтворення народу? Зараз ми за рік втрачаємо стільки ж населення, скільки втрачали під час війни з дикунами за місяць!
Петро неохоче кивнув:
– Переконливо. І все-таки стрілянина вщухла двадцять років назад. Що ж до решти, то це адміністративні проблеми, для вирішення яких вас і покликали. Назвіть фаната зі зламаною кінцівкою, якому медики дозволили стрибати з дерева в мирний час, і я не повезу вас до клініки.
– З дерева замало… зі стратосфери підійде?
– Зі стратосфери? – Петро навіть завмер з гіпсовою стрічкою.
– Ви не гальмуйте, – глузливо порадила Міра, – інакше сульфат кальцію «застигне». У шістдесят другому минулого століття Євген Андрєєв стрибнув з парашутом з висоти двадцять п'ять кілометрів. Але у нього ліва нога була на чотири сантиметри коротша за праву – наслідок нежартівної травми. За кілька років до стрибка зі стратосфери зламав стегно. На друзки! Лікарі мали відрізати ногу, але він вмовив, збирали кістки по шматочках. І йому дозволили стрибати!
– Йому, мабуть, це було дуже потрібно, – невпевнено сказав Петро, закінчуючи роботу.
– І мені дуже потрібно. Дуже-дуже потрібно, розумієте?!
– Мрієте прославитися в канцелярії президента?
– Мрію працювати президентом!
– Ого! – сказав Петро, закашлявся і сипло запитав: – Не тисне?
– Що не тисне? Хіба я не можу очоліти країну?
– Пов'язка не тисне? Поворухніть пальцями.
Вона слухняно поворухнула пальцями. Петро пригладив долонями тверднучу гіпсову гільзу, старанно затер серветкою білуваті плями на підлозі і пішов мити руки.
– Допоможіть мені, – перекрикуючи шум води вигукнула Міра. – Бажаю змінити світ на краще, і почну зі своєї Батьківщини!
Петро викатив самохідне крісло-каталку і кивком запропонував пересісти в нього. Намагаючись вгадати настрій лікаря, Міра спритно перебралася у візочок.
– Пульт керування під правою рукою, – сказав Петро. – Коробка легко знімається з підлокітника, і пульт стає дистанційним. На милицях можеш піти, куди заманеться, але повертатися не обов'язково: є можливість «покликати» крісло. Радіус дії три кілометри. Ресурс – десять годин безперервного руху. Не забувай щовечора ставити на підзарядку.
– Прохідність? – примхливо поцікавилася Міра.
– Перевіриш експериментально. Наскільки мені відомо, по стерні на цьому «місяцеході» ще ніхто не гарцював. У крісло вбудований ліфт, можеш піднятися на півметра. А тепер головне: побачу, що наступаєш на ліву ногу, заберу каталку і відвезу до лікарні. Це жорстка умова, Міра! Будь ласка, візьми до відома.
– А милиці де взяти?
– Зараз видам. Милиці, комплект водонепроникних манжетів, черевики з носком...
Петро ненадовго пішов.
– За спинкою спеціальні захвати, – сказав він після повернення. – Милиці краще возити там.
– А манжети навіщо?
– Щоб не зволожувати пов'язку в душі. Ну, й перед виходом до дерев теж надягай. Можу уявити, во що гіпс перетвориться за тиждень праці у гаю…
Міра проїхала вперед, розвернулася і покотила до виходу.
– Не поспішай! – занепокоївся лікар, але вона вже виїхала на терасу.
На її подив, тут, як і раніше, світило сонце, розривалися нескінченними трелями спритні ластівки, і навіть білосніжні оберемки хмар з чорними крапками грайливих птахів, здавалося, анітрохи не змінили ні обрисів, ні положення.
Біля ганку стояла автівка з відчиненими навстіж дверцятами. У машині сидів чоловік з неприємним, обрюзглим обличчям. Чоловік смалив і щохвилини кашляв. Автівка переднім колесом заїхала на пандус, і Міра подумала, що з'їхати з ганку на каталці їй буде непросто. На борту автівки красувався напис: «Змінимо світ на краще, і почнемо з себе!»
«Ось, де я підгледіла цю фразу! – зніяковіла Міра. – Хлопці пронесли повз машину, про яку я відразу забула, а напис запам'ятала».
– Що скажеш? – запитав Петро, киваючи на водія. – Як і раніше будеш стверджувати, що у нас є якісь шанси?
– Може, він тільки на початку шляху? – несміливо припустила Міра.
Лікар дивно на неї подивився і відразу став на десять років старшим:
– Добре. Припустимо, ти залишишся в загоні. Припустимо, щодня будеш їздити на каталці до свого дерева. Можу навіть уявити, як ти збираєш горіхи з нижніх гілок і з землі. А якщо повісиш гачки на милиці і піднімешся на ліфті, то зможеш дотягнутися до гілок середнього ярусу. Але за зламані гілки штрафують, і перейти до наступного дерева не дозволять, поки повністю не прибереш попереднє. Такі правила. Норма за день – п'ять дерев. Два рази не виконала норму – відрахування з загону. Вилізти на дерево, щоб прибрати верх і середину, ти не зможеш: дикий біль плюс гарантований некроз з найсумнішими наслідками. Ти ж не дурна. На що сподіваєшся?
Міра не знала, що відповісти. Від неминучої поразки її знову врятував Влад. Цього разу він йшов без драбини, але якось невпевнено, ніби навпомацки. Його обличчя було червоним, а з міцно примружених очей текли сльози.
– Та що ж це таке! – вигукнув Петро, кидаючись до нового пацієнта. – У перший же день!..
Вони зникли в лазареті, а Міра залишилася на ганку. По-перше, вона так і не зрозуміла намірів лікаря: залишає він її в загоні, чи відправляє до лікарні? По-друге, було цікаво, що сталося з Владом. Дійсно, маячня: перший день і натовп у травмпункті...
З сусіднього будиночка вийшла літня жінка. Водій кинув недопалок на асфальт пандуса і завів машину. Жінка бадьоро вилізла на високе сидіння і почала щось незадоволено висловлювати людині з неприємною фізіономією. Той спокійно почекав, поки вона зачинила двері, і плавно рушив з місця.
На ганок вийшов Петро, тримаючи під лікоть Влада.
– Не думаю, що два невдахи замінять одного героя, – невесело сказав фельдшер, – але якщо один з вас буде прибирати верх, а інший низ, – він з значенням подивився на Міру, – то у вас з'явиться можливість здолати дерева і отримати нові. Тільки стежте за залишками: якщо обліковець знайде на дереві хоч один горіх, наступного разу він прийде приймати дерево або після обіду, або наступного ранку. Таке, значить, покарання.
– Але ж не дозволяють прибирати нові дерева, не покінчивши зі старими, – здивовано нагадала Міра.
– Це якщо горіхи збирати для себе, – пояснив Петро. – Правила не забороняють допомагати один одному. У вас на двох три ноги, дві норми і одна алергія на пил і павутиння. Люди, які мріють вступити до ліцею президента, повинні щось розуміти в кооперації?..
Він помітив димлячий недопалок на пандусі і замовк. Його обличчя стало таким нещасним, що Влад кинувся до совка і віника, які стояли поруч з дверима. Але Петро рішуче відібрав у нього «інструменти» і кивнув на коляску:
– Краще допоможи дамі. З незвички керувати каталкою не так просто, як здається...
***

Петро хитрував Керування самохідкою не вимагало особливих навичок. Повороти і розгін-гальмування у Міри виходили без напруги. Прохідність теж порадувала: широкі передні колеса легко тягнули крісло і по високій траві, і поперек траншеї, залишеної на ґрунті важким трактором в негоду.
На середині шляху Міра зглянулася над своїм захеканим супутником і скинула швидкість. А потім запитала:
– Там, ззаду, немає сходинки? Залазь до мене, миттю доїдемо.
Гордий Влад задихав ще голосніше і промовчав.
«Значить, сходинки немає», – зрозуміла Міра, але через хвилину з'ясувалося, що його турбувало зовсім інше:
– Ми прогавили свою лінію, – з досадою сказав Влад. – У нас номер починається з сорока, а тут вже сорок один. Потрібно повертати. Вибач, я пропустив поворот…
Міра зупинилася і придивилася до номерів. Поруч з кожним деревом горіхового гаю глибоко в ґрунт був забитий арматурний прут, верхівку якого вінчала табличка з шестизначним числом: перші три цифри – номер ряду, друга трійка – номер дерева в ряду. «Справді, – погодилася Міра. – Ми пропустили свій ряд».
Довелося розвертатися і їхати в інший бік. Тепер Міра уважно придивлялася до номерів, і вже через п'ять хвилин Зінка з натхненням кричала:
– Я теж з вами, я теж! Мірочка, візьми мене в свою бригаду.
Міра здивувалася, що «бригаду» вважали за нею, але сперечатися не стала. Три дерева краще двох, тим більше що Влад, який впевнено працював зі сходів, здавався надто громіздким для лазіння по гілках.
«Я – низ, Влад – бічні гілки, а Зінка – нутряшку і верх, – міркувала Міра, – від кожного за здібностями, всі разом до перемоги. Шкода, що Гнат вже перейшов на інше дерево…»
Через годину, «відпрацювавши» низини дерев, вона підняла ліфт і запропонувала Владу покласти на звільнене під кріслом місце заповнені ящики.
– Вам залишиться один ящик і відра, а ці відвезу комірнику.
– По ґрунтовці, направо, – крикнула з дерева Зінка. – Приємна тітка. Тільки порожні ящики не забудь. Інакше доведеться повертатися.
– І на кого ти їх запишеш? – підозріло запитав Влад.
– Рознесу на трьох, – здивувалася Міра. – Адже це з різних дерев.
– Два ящики на трьох? Не ділиться!
– А я ділитиму не ящики, а кілограми! – Міра показала Владу язика і поїхала.
«Коморою» служив трактор з величезним причепом. Моложава жінка сама зняла з самохідки ящики, зважила їх і записала у відомості ваги проти прізвищ, вказаних Мірою.
– Мила, як же ти збираєш? – співчутливо запитала комірниця, укладаючи порожні ящики Мірі під крісло. – З такою ногою…
– У нас бригада, – поважно відповіла Міра. – У кожного своя ділянка роботи. Ви, я бачу, теж не одна…
Жінка озирнулася на засмаглих хлопців, які засипали горіхи в гучний, димлячий паром апарат.
– Лущильник, – охоче пояснила жінка. – Розбираємо горіхи. Ядришко і перегородки свіжого горіха, якщо пропарити, дуже гнучкі, легко виймаються цілком. На заводі цілі ядра приймають як вищий сорт і платять удвічі. Мене Семенівною кличуть. Ти, дівчинко, якщо щось буде потрібно, відразу до мене звертайся. Допоможемо...
І вона привітно посміхнулася.
Від такої привітності у Міри потепліло на душі, а світ став більш сонячним. Вона сердечно подякувала і покотилася назад, до «своїх» дерев. «Він ще питає, чи є у нас шанс, – розмірковувала Міра. – Країна жива, поки живуть добрі люди».
Повернувшись, Міра знайшла під деревом чималу купу горіхів, з-під якої ледь вгадувалися контури ящика. Справа рухалася. До сирени, що запрошувала на обід, вони встигли повністю обробити чотири дерева і познайомитися з бритоголовим обліковцем – Дмитром, який прийняв прибрані дерева і назвав три номери «свіжих». Мірі довелося ще двічі «зганяти» до Семенівни. Тепер комірниця називала її «Мірочка», а засмаглі хлопці наввипередки кидалися до візочка приймати ящики. Сумнівів у тому, що її бригада сьогодні виконає норму, вже не було.
Тому до їдальні Міра під'їхала в піднесеному настрої, який, втім, трохи погіршився перед високими сходами. Поки вона розмірковувала: залишити каталку і піднятися на милицях, або попросити когось перенести її разом з каталкою в їдальню, Влад запропонував влаштувати обід на відкритому повітрі:
– Он там вимий руки, – він показав пальцем на ряд умивальників, прилаштованих до глухої стіни гуртожитку. – А ми з Зінаїдою принесемо їжу.
Пропозиція здалася слушною: обід у тіні під небом здавався привабливішим, ніж у гамі та галасі студентської їдальні.
Міра під'їхала до мийниців і завмерла перед новою проблемою: щоб вимити руки, потрібно було встати з крісла. Після цього був потрібен ще крок, щоб дотягнутися до води і мила. Звичайно ж, милиці! Вона зробить цей крок на милицях. Потім упреться животом в мийницю і, спираючись на здорову ногу, вимиє руки. Але після цього чистими руками доведеться знову братися за милиці! «Вражаюче! – подумала Міра, – скільки проблем породжує крихітна тріщинка в одній з двох сотень кісток людського організму!»
Їй спало на думку, що вийшла непогана аналогія з соціальним устроєм суспільства: елемент системи здається незначним, поки не вийде з ладу. А після аварії всі хапаються за голову: так ось, виявляється, наскільки важливе своєчасне прибирання сміттєпроводу!
І тут вона вигадала, як обійтися без милиць. Поставивши крісло боком до умивальника, підняла ліфт над шасі і вільно дотягнулася до води і мила. «Маленький крок людства, але величезний стрибок людини, – перефразувала вона відомі слова Армстронга. – У проблеми завжди мільйон рішень, головне – зробити правильний вибір».
Поруч тихо кашлянули.
Вона обернулася. Гнат. Посміхається. Простягає рушник.
– Влад сказав, що збирається пікнік?
– Ми збираємося на пікнік, – звично виправила Міра, але одразу додала. – Ти куди подівся? Ми вже почали сумувати…
Його посмішка стала ширшою:
– Тоді я вчасно. І не сам. З кавуном.
– Кавун? – здивувалася Міра.
Він терпляче чекав, поки вона витирала руки, потім рушником махнув у бік альтанки:
– Ми ось там, під навісом. Поспішаймо, Вало змучився від голоду.
– Ну, так, – посміхнулася Міра. – Найголодніший…
Стіл в альтанці дійсно був уже накритий. Запах розрізаного кавуна перебивав часниковий припах котлет, а від спеки в бік супу дивитися не хотілося. Проте («про тебе подбали, треба бути останнім поросям, щоб відмовитися!») Міра з'їла перше і друге. Влад був не настільки терплячим, і коли Міра приступила до десерту, від кавуна залишалося менше половини.
– Впевнена, тобі вистачить, – зупинила його Міра. – Подумати про нас тобі слід було чверть кавуна тому.
– Що ще за обмеження? – образився Влад. – Можу і сам взяти.
– Як це «взяти»? – зацікавилася Міра. – Наскільки я знаю, в їдальні кавуни цілими не видають… звідки кавун, Гнат?
– Звідти, звідки і моя драбина, – буркнув Влад. – З крамниці.
– Кредит, – сплюнувши в траву кавунове насіння, підтвердив Ігнатій. – Частину врожаю можна витратити наперед: інвентар, одяг, ласощі-смаколики...
– Ласощі? – запитала Зінка. – Наприклад?
– Типо-кавунові надмірності.
Міра зрозуміла, що її причіпки щодо української мови виглядають безглуздо: Гнат впевнено жонглював словами. І те, як він беззаперечно приймав її бурчання з приводу сумнівних зворотів, робило честь йому, а не їй.
– Іншими словами, зараз ми проїдаємо бонуси свого товариша, – зробила висновок Міра.
– Не засмучуйся, – сито віддихаючись, сказав Ігнатій. – Наступного разу я із задоволенням допоможу вам проїдати ваші. Крім того, не думаю, що парочка кавунів сильно позначиться на підсумковій цифрі.
– Числі, – автоматично виправила Міра і знов пошкодувала про свою нестриманість. Але всі мовчали, і їй довелося продовжити: – Цифри – це набір символів від нуля до дев'яти, а числа – набір цифр.
Вона помітила, як всі уважно її слухали, і зітхнула:
– Невже так важко не звертати уваги, коли я висловлюю банальності?!
– Підсумкове число мені не здається банальністю, – зауважив Влад. – Чому учасники загону отримають переваги на співбесіді? Навіщо ліцею горіхи? Тут щось не так!
– Не стільки горіхи, скільки результати, – суворо виправив Гнат. – Їм потрібні тільки числа на папері – бонуси. При подвійній нормі вага врожаю подвоюється. При потрійній – потроюється.
Міра опустила очі на гіпсову пов'язку і зітхнула:
– Потрійною? Тут і з однією нормою незрозуміло, як впоратися.
– Може, вони з'ясовують нашу витривалість? – припустив Влад. – Якийсь тест з фізкультури?
– Або тест на старанність.
– А ви звернули увагу, наскільки запущені кущі та трава? Таке враження, що підлісок навмисно вирощують.
– Звичайно, вирощують! – заявив Влад. – Горіх – егоїст, зазвичай під ним нічого не росте, а у нас – джунглі.
– Може, справа в оптимізації? – запитала Зінка. – Судіть самі: спокуса збирати бонуси велика, але і на підготовку до співбесіди слід знайти час. Виходить, потрібно крутитися між прибиранням і підготовкою. Плюс відволікаючі мотиви: я заглядала в кредитну лавку, там не тільки кавуни і драбини, – квадроцикл у підсобці вилискує! Той, хто інтуїтивно знаходить золоту середину, звичайно ж, корисний державі, він генетично схильний до керівництва країною. Звідси і бонуси при вступі до ліцею!
Влад похитав головою:
– За правилами, якщо перше місце відірветься від другого більше ніж на десять відсотків, то переможець вступає без колоквіуму! Виходить, керує тупа сила і витривалість.
– Хіба таке можливо? – засумнівалася Міра. – Десять відсотків… Не думаю, що такий наслід можна досягти силовим шляхом. Тут є, про що подумати. Ці правила не просто так, в них захована система!
Гнат витер серветкою губи і глибокодумно зауважив:
– «Думати не означає змінювати, думати – означає діяти».
– Етьєн Жільсон, – негайно відреагувала Міра. – Ти це до чого?
– До того, що в нашому забігу я все-таки поставив би на спортсменів, а не на філософів. Десять відсотків різниці легко влаштувати, якщо група передовиків постійно виконує по дві-три норми.
– Тоді поясни, чому перевагу на співбесіді отримують тільки учасники загону, у якого найбільша сума бонусів?
– У мене голова йде обертом від цих правил! – поскаржилася Зінка.
Всі уважно на неї подивилися.
– Що ж тут незрозумілого? – здивувався Влад. – Працюють три загони по сто чоловік. Перемагає загін з найбільшою сумою бонусів своїх учасників. Бонуси на співбесіді мають значення тільки для тих, хто працював у загоні-переможці. Все просто!
– А я в перший же день зменшила шанси нашого загону, – з сумом зауважила Міра.
Гнат похитав головою:
– Збиток загону на бонусах від утікачів-дезертирів буде відчуватися сильніше, ніж внесок героїв. Можу закластися, що до третього дня склади загонів зменшаться вдвічі. І визначальним буде не потроєння ваги передовиками, а зменшення кількості учасників.
– Щоб збільшувати вагу, її потрібно мати, – пробурмотіла Зіна. – Скільки ти обробив дерев, Гнате?
– Три. Перечекаю спеку і до вечері зроблю ще два. Норма.
– А у нас на трьох – чотири дерева. І до вечора потрібно зробити ще одинадцять.
– За невиконання норми заберуть драбину, – поскаржився Влад.
– За невиконання норми виженуть із загону, – насупився Гнат. – Може, допомогти? Не люблю безнадію. Особливо в спільноті інвалідів.
Настала незручна пауза. Влад опустив голову, а Зінка відвернулася. «Пора з'їжджати з теми, – зрозуміла Міра. – І не обов'язково плавно...»
– Щось ще цікаве в правилах прочитав? – старанно зображуючи невимушеність, запитала вона Влада.
– Темних місць небагато, але вони є. Наприклад, не зовсім зрозумілий пункт про загального висуванця.
– І що воно за таке? – підсунулася ближче Зінка.
– Загін переможців має право проштовхнути в ліцей одного свого бійця без співбесіди.
– Ого!
– Нічого собі!
– Так. Але для цього необхідне одностайне рішення.
– Маячня! – з помітним розчаруванням заявила Зінка. – За тиждень я не впевнена, що познайомлюся хоча б з третиною загону. А тут – одноголосно… Хоча… якщо ми і далі будемо збирати в тому ж темпі, то залишиться сподіватися або на диво, або на це саме висунення.
– Правильно, – похмуро погодився Влад. – Минуло півдня, а у нас тільки чотири дерева. З п'ятнадцяти!
– Ми зробимо до вечора одинадцять дерев, – впевнено сказала Міра. – Ви хибно рахуєте. Чистого робочого часу у нас було трохи більше години. І за цю годину ми обробили чотири дерева. Зараз пів на першу. Якщо перестанемо скиглити і займемось врешті-решт справою, до вечері зробимо норму. В крайньому випадку, попрацюємо після вечері. Вересень – не осінь. Темніє довго...

***
Сутеніло дійсно довго. Тільки це їх і врятувало. Але о пів на дев'яту обліковець навідріз відмовився «приймати» останню трійку дерев.
– Приходьте о сьомій ранку, – сказав Дмитро. – Не переймайтесь. Якщо на деревах не буде горіхів, зарахую сьогоднішнім днем.
Він рішуче закрив ноутбук і, не попрощавшись, пішов.
Міра в знемозі відкинулася на спинку крісла і закрила очі.
«День виявився довгим і важким, – зізналася вона собі. – Ніколи в житті так не втомлювалася». Підтримуючи її думки, Влад зітхнув:
– Я не впевнений у своїх силах, дівчата. Захоплений вашим трудовим героїзмом, і норму ми дійсно виконали, але не думаю, що у мене цей фокус вийде вдруге.
– То що, здаємося? – чи то глузливо, чи то з надією запитала Зінка.
– Що за поразницькі настрої?! – негайно вклинилася Міра. «Говорити! – наказала вона собі. – Говорити самій, щоб ці двоє не наговорили зайвого. Не сказали нічого такого, що послужило б їм виправданням невиходу на роботу завтра». – Це тільки перший день. Ми тільки провели розвідку боєм. Стратегічно ми виграли, як тільки об'єдналися. Залишається свою перевагу виразити тактичними успіхами. Невже ви сумніваєтеся, що троє – це ефективніше одного?
– Ага, – понуро погодилася Зінка. – Особливо, що стосується пиятики або грабежу.
– Зачекай! – несподівано зацікавився Влад. – Ти вважаєш, горіхи можна збирати якось інакше? Швидше?
– Відра! – твердо сказала Міра, – вам заважали відра. По-перше, весь час зайнята одна рука. Інша тримає гілку. Відро на згині ліктя – теж не найкращий спосіб працювати на дереві. По-друге, половина часу йшла на спуски і підйоми, щоб пересипати горіхи з відра в ящик. Якщо вигадаємо спосіб, як обійтися без тари, то легко зробимо норму до обіду. А після обіду – другу. І через тиждень поїдемо на колоквіум переможцями. Я спостерігала за іншими: зібравши ящик, всі поспішають до Семенівни. Але ж це марна трата часу! А ми цей час економимо двічі. І тим, що я везу три ящики відразу, і тим, що ви маєте можливість взагалі не спускатися з дерева. Крім того, ви чули настрій «героїв» – перечікувати спеку і залишати вечори вільними для підготовки до співбесіди. У нас буде в два рази більше часу на роботу!
– Нам теж потрібно готуватися, Міра, – заперечила Зінка. – Одними бонусами колоквіум не здаси. Ти ж не сподіваєшся на міфічні десять відсотків? До того ж, ще невідомо, який загін переможе.
– І спека – це не жарти, – буркотливо підтримав її Влад. – Ви-то у тіні, а я весь день на сонці.
– Що тобі заважає обходити дерева по тіні? – знизала плечима Міра. – У нас не одне дерево, а три. Обробив одне дерево в тіні, переходиш на інше, і знову в тінь. Поки три дерева обробиш, сонце зміститься, і ти повернешся до першого дерева знову в тінь. Крім того, спека ненадовго. Через тиждень дощі...
– Ти вивчила прогноз на тиждень? – здивувався Влад.
– «Передбачити – означає керувати».
– Блез Паскаль! – сказала Зінка і нагадала: – Підготовка до співбесіди…
– Головне – налагодити процес! Як тільки навчимося робити дві норми, з’явиться час для підготовки. І що заважає поєднувати збирання горіхів із прослуховуванням книг? Читалку на пояс, гарнітуру на вухо і вперед!
– Наповнювати відра і слухати книги? – сплеснув руками Влад. – Одночасно?
– Забудь про відра! – вигукнула Міра. – Їх немає. Зникли. Внизу буду я. Ваше завдання: тільки зривати горіхи. Решту зробить тяжіння. Горіхи навіть не обов'язково зривати: беріть палиці і збивайте, трясіть гілки, врешті-решт! Знову ж економія часу: шкірка сама облетить, буду підбирати вже очищені горіхи.
– А якщо по голові? Не боляче?
– Одягну каску.
– Відшукати в траві горіх – не проста справа.
– І як ти горіхи піднімеш? Не встаючи з крісла?
– Це дрібниці! – ухилилася від питання Міра і посміхнулася, згадавши улюблений анекдот: – «Хлопці, я – стратег!»
Зінка розсміялася:
– Це там, де пугач порадив мишам стати їжачками?
– А вони його запитали, як це зробити…
– Про що ви? – не зрозумів Влад.
– Не звертай уваги, – відмахнулася Міра, – головне, що вам не доведеться лазити вгору-вниз. Плюс вільні обидві руки. А якщо ще й збивати…
У неї навіть дух захопило: «але ж і справді може вийти! Поки я обробляю нижні гілки одного дерева, Зінка з Владом знімають урожай з іншого: просто кидають горіхи вниз. Потім міняємося місцями: вони скидають горіхи з того дерева, звідки я пішла, а я піднімаю з трави горіхи, які вони збили. І каска не потрібна. Горіхи підніматиму сидячи на землі... – Вона суворо поглянула на гіпсову пов'язку, яка встигла посіріти від пилу. – Петро був правий: доведеться натягувати муфту. Інакше за тиждень пов'язка перетвориться на лахміття. І рукавички! Інакше від горіхів руки стануть чорними... »
Над вухом зухвало продзвенів комар. Міра ляснула по щоці і сказала:
– «Додому», чи що? Завтра рано вставати.
– Додому, – погодилася Зінка.
– А їдальня до якої години працює? – стурбовано запитав Влад. – Ми ж вечерю пропустили.
– У мене є дещо, – пообіцяла Зінка, – голодним не залишишся. Заодно розповім анекдот про мишок і пугача...


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: АБІТУРА ПРЕЗИДЕНТІВ
СообщениеДобавлено: 14.02.2026 07:30 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 10.02.2013 19:26
Сообщения: 1422
Откуда: Одесса
День другий
Передовики і дезертири

На сьому ранку вони спізнилися.
Влад проспав, до Міри приходив лікар, а Зінка... Зінка не проявила ініціативу і тупо чекала, коли бригада збереться в повному складі.
Петро з'явився на світанку. Розштовхав і змусив висунути з-під простирадла ногу. З жахом дивився на пальці і вимагав показати другу ногу.
– Ти взагалі миєшся перед відбієм?
Спросоння Міра нагрубішала: «Не ваша собача справа, доктор Борменталь». Довелося виправдовуватися втомою і роботою до ночі, а потім зачиталася Булгаковим...
Лікар не став слухати:
– Ти не маєш лягати в ліжко поросям, – заявив він. – Є речі, які дівчина робить завжди і всюди. Байдуже до умов, стану і самопочуття. Вмитися, почистити зуби, вичесати волосся… перепрошую, невже тебе мама не навчила обов’язкової для дівчини гігієні? Міра, від тебе тхне! Президенти так не пахнуть, можу заприсягтися!
Міра відчула, що червоніє.
– Ввечері сходжу в душ.
– Ні, – похитав головою Петро. – У душ ти підеш зараз. Або збирай речі, я відвезу тебе до лікарні.
– Я не можу розчісуватися щовечора!
– Пострижися. Стань голомозою! Тепер я буду приходити щоранку. Якщо не хочеш спізнюватися на роботу, всі туалети роби ввечері.
– Ввечері у мене немає сил.
– Якщо немає сил на лазню, годі мріяти про зірки!
– Навігатор Піркс сказав інакше, – заперечила Міра: – «Якщо хочеш стогнати, не мрій про зірки».
– Про те й мова: замість стогнати, думай про зірки!
У кімнату почали заглядати сонні сусідки по поверху. Не бажаючи розважати публіку, Міра промовчала.
...Так і вийшло, що на зустріч з обліковцем трійця запізнилася на годину. Всім було ніяково один перед одним, але Міра, до того ж, обурювалася на Зінку: «а що їй заважало прийти в призначений час?!»
В гаю її чекало нове розчарування: на всіх трьох «вчорашніх вечірніх» деревах гойдалися горіхи. «Як ялинкові іграшки, – розгублено подумала Міра. – Ми багато пропустили в сутінках».
Через кілька хвилин вона зрозуміла, що компаньйони не рухаються, чи то переглядаючи ранкові сни, чи то чекаючи розпоряджень.
– Зате звільнився час для сніданку! – перебільшено бадьоро сказала Міра. – Я поїду шукати обліковця, а ви швиденько зніміть це неподобство. Раптом він до наших дерев ще не підходив і нічого не бачив?
Влад почав розкладати драбину, а Зінка полізла нагору.
Міра вже від'їхала метрів двадцять, коли побачила Дмитра, який поспішав назустріч:
– Доброго ранку, соколики, – життєрадісно сказав обліковець, підходячи ближче. – Останню трійку я у вас не прийняв.
– Ми це вже зрозуміли, – стримано відповіла Міра. – Тільки там трохи залишилося. Хвилин десять...
Дмитро хмикнув і байдуже порадив:
– Приходьте о шостій, на доопрацювання залишиться година, а не десять хвилин. Наступні дерева отримаєте після обіду, такі правила. Але є й хороші новини. Луговий у вашій компанії?
– Ну, я – Луговий, – насторожено відгукнувся Влад.
– Вам зараховано норму за надання першої допомоги пораненому товаришеві. І у Гришиної норма.
– Це я! Я – Гришина! – радісно вигукнула з дерева Зінка. – А мені за що? Я пораненого з гаю не виносила.
– За арифметику, – з посмішкою відповів обліковець, розкриваючи ноутбук. – Крім чотирьох прийнятих дерев, оброблених спільно з бригадою, було одне «ранкове» дерево, яке ви прибрали самостійно.
– Ой, мамонько, правда! – скрикнула Зінка. – Я й забула про нього.
– А ви – Горобець?
Міра кивнула.
– Вам, Горобець, теж норма.
– За те, що дозволила винести себе з гаю?
Дмитро похмурнів. Судячи з виразу обличчя, жарт йому не сподобався.
– Ні, не за це. За нашими правилами, дерева і вага дезертирів рівно розподіляються між аутсайдерами. Щоб замотивувати відстаючих.
– Дезертири?
– Втікачі, – пояснив обліковець. – Ті, хто відмовляються від участі в прибиранні і їдуть. Їх бонуси діляться між тими, хто залишився.
– Мені не потрібні їх бонуси! – розправила плечі Міра. – Я і без цього замотивована. Якось обійдуся.
– Чудово! – не став сперечатися Дмитро. – Нерозумно, але гордо. У такому випадку, вам, Горобець, нуль бонусів і одне попередження. Якщо сьогодні не виконаєте норму, поїдете додому.
І він виразно глянув на візок.
– Що означає «нуль бонусів»? – здивувалася Зінка. – Ми вчора майже по центнеру зібрали.
– А ви не забули, що кілограми множаться на число норм? Якщо норма не зарахована, ваші кілограми нічого не варті.
– А після обіду, це о котрій? – похмуро поцікавилася Міра. – Коли і де ви дасте нам нові дерева?
– О першій годині дня на цьому ж місці. Не засмучуйтеся. У вас не найгірше становище.
– Ми засмучуємося, що наше становище не найкраще, – сказала Міра і не змогла стримати цікавість: – А хто зараз у передовиках?
– Це закрита інформація, – заявив обліковець. – Особисті досягнення і загальнозагінні бонуси до кінця збирання не оголошуються.
– У нас є друг, – тихо сказала Міра. – Гнат Подольський. Хвилюємося за нього. Просто хотіли дізнатися, як у нього справи...
Обліковець порадився з ноутбуком і сказав:
– Подольський. Є такий. Дві норми і триста двадцять бонусів. Але більше таких питань не задавайте...
– Третина тисячі? – здивувалася Міра, і від розгубленості випалила: – Дайте нам дерева! Не можна бути таким формалістом! Це помилка...
Вона хотіла підшукати слова, які б переконали обліковця дати їм дерева «наперед», як виняток... хоча б три дерева, щоб ранкові години не пройшли даремно. Але відкриття, що Гнат виявився не таким тишком, яким прикидався, вивело її з рівноваги. «Брехун!» Вона ледве справлялася з емоціями. Напевно, образа занадто добре читалася на її обличчі, тому що обліковець відповів ввічливо, але непривітно:
– Таке враження, що вам здається, що я – формаліст, і що я помилився. І в чому ж моя формальна помилка?
– О'Генрі! – зненацька вигукнув Влад. – «Формальна помилка». Я читав це оповідання.
Міра мала скористатися цим вигуком, щоб перетворити необережні слова на жарт, але злість виявилася сильнішою:
– У тому, що ви такий правильний і завжди виконуєте інструкції та розпорядження. Інструкції не можуть передбачити всіх життєвих ситуацій.
– А ви вважаєте, що існують ситуації, коли виконавці можуть порушити наказ?
– Звичайно! Суворов не послухався генерала Румянцева і взяв Туртукай. Двічі не послухався! І двічі зайняв фортецю. «Переможця не судять», пам'ятаєте? Наполеон не виконав наказ Келлермана і не поїхав до Вандеї...
Вона замовкла. Дмитро вже закрив ноутбук, повернувся до неї і дивився зверху вниз. Дивився значуще і з співчуттям.
– Виключно невдалі приклади. Перший – літературний міф. Фортецю Туртукай Суворов брав за прямим наказом свого командира графа Салтикова. І якщо вступите до ліцею, я простежу, щоб вашим першим рефератом з історії було дослідження саме цієї події. Про Наполеона напишете другий реферат: порахуєте, скільки життів забрав Картечник-упир, який першим застосував гармати на вулицях власної столиці. І не забудьте порівняти його досягнення зі збитками. Якби Келлерман відреагував на його непослух адекватно, людство стало б багатшим на мільйон життів. Цей факт зробіть розрахунковою частиною своєї роботи: скількох нащадків від того мільйона ми не дораховуємося сьогодні?
– Щодо гармат, шановний, – заступився за Міру Влад: – картеччю Наполеон зробив тільки перші залпи. Потім стріляв холостими.
– І що це змінює?
– Менше забитих і поранених, – ніби до себе промимрила Зінка.
Але Дмитро все добре почув.
– І скільки ж треба забитих, щоб стати злочинцем? – спитав він.
Ніхто не наважився відповісти. «Шах і мат, – визнала Міра. – Партія програна, але можна врятувати гідність».
– А ви на якому курсі? – шанобливо запитала вона.
Але на примирення Дмитро не погодився:
– Якщо ви про мій вік, то я ще недостатньо «дорослий», щоб ваші уявлення про дисципліну занести в профіль учасника загону. І занадто молодий, щоб утриматися від поради: не афішуйте прихильність до тиранів на співбесіді. Успішного робочого дня, молоді люди.
Він пішов, а Міра довго дивилася йому вслід, намагаючись пов'язати недолік дорослості з надлишком юності. «Що це він такого наговорив? – дивувалася вона. – Хіба бажання радити – ознака молодості?»
– Не вийшло? – чи то запитала, чи то винесла вердикт Зінка, спустившись з дерева.
– Ми підемо іншим шляхом, – посмикнувши щокою, відповіла Міра.
Удар був сильним, але не смертельним. «Що б мені порадив Макіавеллі? – подумала Міра. – Демонструвати непохитність чи йти в обхід?»
– І куди ми підемо? – діловито уточнив Влад, прискіпливо оглядаючи крони дерев.
– Снідати, – сказала Міра. – Якщо ви абсолютно впевнені, що на цих деревах не залишилося горіхів, ми підемо снідати… але краще ще раз все ретельно перевірити.

***

Цього разу перед ганком їдальні вона не роздумувала: спритно піднявшись на милиці, подолала сходинку за сходинкою і, жваво постукуючи милицями, сміливо пройшла в обідню залу.
Нестройний гул голосів і передзвін виделок об посуд не збентежили Міру, вона піднялася на подіум і сміливо звернулася до присутніх:
– Доброго ранку, шановні!
Голоси стихли майже відразу, але столові прибори дзвеніли ще хвилину-другу. Дочекавшись повної тиші, Міра сказала:
– У мене вигідна пропозиція для тих, хто вже отримав дерева, але займатися прибиранням до обіду не збирається. Якщо є такі, підійдіть, будь ласка, до мого столика. Потрібно кілька людей. Дякую за увагу і прошу вибачення, що відволікла від сніданку. Смачного.
Задоволена собою, вона відшукала вільний столик, сіла за нього і приставила поруч милиці.
Першим підійшов довготелесий хлопець. Представився Віктором і поцікавився сутністю «пропозиції».
– Ми прибираємо ваші дерева одне за одним, записуємо норму і врожай на ваше ім'я. А ви обіцяєте допрацювати день у складі нашої спільноти і повернути борг горіхами.
– У чому ж тут вигода? – здивувався Віктор. – Скільки взяв, стільки і повернув.
– Ми вас забезпечуємо нормою. А ви нам лише допомагаєте в міру совісті і сил. Вигода в спокої. У другій половині дня ви не рвете жили, намагаючись наздогнати норму. Вона у вас вже буде.
Прийшли Влад із Зінкою. Розставляючи тарілки, з цікавістю прислухалися до розмови. Віктор ще трохи поламався, потім все-таки повідомив координати свого стартового дерева і номер телефону.
– Продовжіть, будь ласка, фразу: «що нас не вбиває, нас робить…»
– «…сильнішими», – посміхнувся Віктор. – Деталі біографії Ніцше будете питати?
Міра посміхнулася і заперечно похитала головою.
Віктор пішов, а вона з цікавістю поглянула на стіл: гречана каша з молоком, бутерброди з копченим салом, варені яйця, кава з молоком.
– Навіщо тобі його ерудиція? – поцікавилася Зінка.
– Сьогодні – бригада, завтра – компанія в ліцеї, післязавтра – адміністрація територіального округу, – відповіла Міра. – Людей потрібно брати на виріст. «Кадри вирішують все!»
– Йосип Сталін, – прокоментувала статна дівчина, сідаючи за столик. – Тридцять п'ятий рік.
На високих грудях дівчини лежала довга, міддю відлита коса. «Ось хто встигає стежити за волоссям», – із заздрістю подумала Міра.
– Світлана, – представилася дівчина. – Я після сніданку їду. Можу дати адресу свого дерева.
– Ми робимо вам норму, ви відпрацьовуєте вагу, – важливо сказав Вован.
– Звичайно, – поблажливо погодилася Світлана.
– Нам потрібен номер вашого дерева і телефон.
– Зрозуміло.

Вона продиктувала цифри і пішла, а Влад зацікавлено сказав:
– Вона читала промови Сталіна!
– Ми не будемо їй робити норму, – прихльобуючи гречану кашу, відповіла Міра.
– Чому?
– Ти бачив її нігті? Як людина з такими нігтями могла вчора працювати? І як з такими нігтями вона зможе працювати сьогодні?
– А мої нігті вас не цікавлять?
Міра ледь не поперхнулася. Гнат! Як він весь час примудряється підійти непоміченим?
– Дозволите присісти?
– Тільки зі своїм стільцем, – сипло сказала Міра, – як бачиш, на чотири сторони стола тільки три стільця, і всі вони зайняті.
– Може, все-таки, «сторони столу»? – вкрадливо запитав Гнат. – Давальний відмінок.
Зінка хотіла щось заперечити, але підійшов ще один клієнт, потім ще... До кінця сніданку Міра назбирала майже десяток бажаючих поділитися деревами.
– Навіщо тобі стільки? – запитав Гнат, допомагаючи Мірі сідати в крісло-каталку. – Візьміть одного, і чистіть його дерева до вечора...
– Сумнівне задоволення, – посміхнулася Міра. – Зробимо щасливчику три норми, обліковець потроїть йому врожай...
– А через тиждень будемо гадати, звідки у конкурентів стільки бонусів? – підхопила Зінка.
– Зате підвищите загальний бонус загону.
– Сам і підвищуй, – розсердилася Зінка.
– Але з якого дерева почнемо? – дивувався Влад. – Тепер у нас їх вісім. Або пробіжимося, виберемо, де менше горіхів?
– Або дерева менші за розміром! – заплескала в долоні Зінка.
«Справді, – подумала Міра. – Щоб швидше виконати чужу норму, вигідніше працювати на маленьких деревах з невеликим урожаєм».
– Хід думки правильний, – кивнула вона. – Але вибір зробить обліковець.
Вона набрала телефон Дмитра. На подив, він її впізнав:
– Привіт, «горобчику»! Як спочиваєш?
– Мені дозволили попрацювати на деяких деревах, – сухо сказала Міра. – Цікавить ваша думка про клієнтів… якщо це не заборонено.
– «Цікавить думка» чи «хочеш знати»? – життєрадісно уточнив Дмитро. – Гаразд! Кажи імена, а я розставлю пріоритети. Але я не винен, якщо помилюся. Сама розумієш, люди відпрацювали тільки один день…
– Потрібні тільки ті, хто вчора виконав норму.
– Кажи свій список.
Міра зачитала імена «клієнтів», і Дмитро пообіцяв:
– Чекай повідомлення на мобілу.
– Дякую!
Тим часом вони увійшли в гай.
Побажавши «безболісних трудових досягнень», Гнат зник у заростях. Зінка щось бурмотіла, нарікаючи на необхідність творити добро, за яке ніколи адекватно не винагороджують. Влад, забувши про драбину на плечі, уважно стежив за різнокольоровими пташками, що пурхали в густій зелені ліщини. Все сильніше тиснуло сонце. День обіцяв бути світлим і спекотним.
Прийшло повідомлення від Дмитра. Рекомендував трьох. Світлани в цій трійці не було.
– Що ж, – сказала Міра. – А ось і наші дерева…
Вона покрутила головою, орієнтуючись у номерах: «нам туди…», і покотилася крізь зарості, прокладаючи товаришам дорогу.
– Працюємо, як домовлялися, без відер? – діловито уточнив Влад.
– Звичайно, – впевнено відповіла Міра.
Зінка відразу полізла нагору, а Влад заметушився над драбиною.
– Вам на південно-східну сторону, – махнула рукою Міра. – Через півгодини поміняємося. Сонце підніметься, і вам буде легше на північному заході.
Спочатку все йшло чудово: Міра жваво відпрацювала свою сторону «низу» і зробила три ходки до Семенівни. Потім перейшла на південно-східну сторону і зібрала врожай з нижніх гілок. Її компаньони перейшли на північний схід. Міра сповзла з крісла і зазнала третього гіркого розчарування за ранок: ви-тягувати горіхи з трави виявилося нелегкою справою. Як не «пристосовуйся»: сидячи боком або стоячи на здоровому коліні, – шпичаки впивалися в ноги, а пил викликав судомний кашель. Заслізилися очі, Міра кілька разів чхнула. Звідкись налетіли мошки і комарі. Якщо півгодини тому робота здавалася просто важкою, то тепер вона швидко перетворювалася на пекло.
«Саме час заревіти, – у відчаї подумала Міра. – Адже ця норма навіть не собі – людям!» На її щастя, настав час везти ящики на склад. По дорозі, жадібно вдихаючи чисте повітря і насолоджуючись сонцем, Міра зняла рукавички і трохи заспокоїлася.
Семенівна, побачивши її, злякалася:
– А що це ти така засмучена?
– Я не засмучена, – шмигнула носом Міра. – Ви ще скажете. Звичайні виробничі труднощі.
– Гоша! – окликнула комірниця одного з хлопців. – Неси воду і рушник.
– Не потрібно, – зніяковіла Міра, – навіщо?
– Дзеркало теж принести? – зі звичною доброзичливістю запитала Семенівна. – А може сфотографуватися з тобою на пам'ять? І підписати світлину: «на довгу пам'ять від чупакабри».
Вона допомогла Мірі вмитися і з підкуповучою приязністю сказала:
– Давай, викладай! Що ще за «труднощі»?
Міра не бачила причин приховувати свої невдалі експерименти і розповіла, як було: і про відмову від відер, і про струшування горіхів.
На її подив, Семенівна не стала сміятися.
– Михайло, – гучно крикнула вона в бік хлопців, які чаклували над лущильником. – Принеси шматок брезенту. У кабіні, під сидінням.
Один із робітників легким бігом поспішив до трактора.
– Ідея хороша, – схвалила Семенівна. – Я тобі дам брезент…
– Брезент? Я розстелю його на землі?! – зраділа Міра. – «Верхні» скидатимуть горіхи на брезент, і мені не доведеться повзати в траві…
– Зачекай! – посміхнулася Семенівна. – Брезент потрібно не стелити на землю, а розтягнути над землею. І не абияк. Два далеких від дерева кінці прив'яжеш до високих кілків. Протилежну сторону прикріпиш до стовбура на рівні свого візка. Твої приятелі нехай зверху кидають горіхи на брезент, а ті самопливом покотяться до стовбура. Тобі не потрібно повзати по траві: горіхи зберуться на брезенті біля твоїх рук. Звичайно, трохи більше праці піде на очищення, але, бачу, рукавички у тебе є...
У Міри перехопило подих. Комірниця не просто допомогла – врятувала. Незрозуміло було, як дякувати чужій людині за таку допомогу.
Напевно, зрозумівши, що відбувалося на душі у Міри, Семенівна ласкаво посміхнулася:
– Ти, головне, вчися, донько. Вивчися на президента і зроби так, щоб нам усім було добре, а ворогам зле. Це і буде твоя подяка. Домовилися?
– Так, – змогла видавити з себе Міра, – домовилися.
– От і добре, – спокійно сказала Семенівна. – Ось тобі брезент, ось кілки. Так! Гоша ще й батькову сокиру приніс. Буде чим кілки забивати. Через тиждень повернеш, люба. І розповіси, як все вийшло.
***

Методика Семенівни виявилася надзвичайно ефективною: на прибирання чужого дерева пішло менше години. Міра зателефонувала обліковцю. Дмитро одразу прийшов, схвально поглянув на брезент і дав нове дерево, яке вони прибрали за півгодини.
Справа просувалася швидко. До обіду вони виконали норми для двох осіб: Авдєєва і Татаренко. Прізвища ні про що їм не казали, і Влад обурився:
– Пощастило ж людям! Вони десь там ходять, а ми гаруємо.
– Ми це робимо для себе, – зупинила його Міра. – Нас ніхто не змушує. Зараз без чверті на першу. Ви йдіть на обід, а я поїду на зустріч з обліковцем. О першій годині він дає наші дерева. Я потихеньку почну, а ви наздоженете.
– А ти коли будеш обідати? – запитала Зінка.
– Принесіть мені бутерброди і чай. Ви не забули, що якщо я до вечора не виконаю норму, мене завтра виженуть із загону?
– Не кажи дурниць, – поважно заявив Влад. – Зрозуміло, що ми спочатку виконаємо твою норму, а потім будемо добирати свої.
– Дякую, – просто сказала Міра і глянула на годинник. – Залишається десять хвилин. Поїду. Ми вже раз запізнилися. Нерозумно спізнюватися двічі.
Її побоювання підтвердилися. Дмитро вже був на місці.
– Як настрій, Горобчику?
– Бойовий, – з викликом відповіла Міра. – Чудовий такий настрій. Дозвольте дізнатися номери наших трьох дерев.
– Двох! На одному все ще ростуть горіхи.
У Міри потемніло в очах:
– Не може бути!
– Ага. За ранок виросли. Або ні… це я прикріпив скотчем, для сміху.
– І хто ж… – у неї пересохло в горлі. – Чиє дерево ви не приймаєте?
Дмитро уважно подивився на неї, і вона раптом побачила себе його очима: квола дівчатко з розпатланим волоссям, сіре від пилу личко, повні сліз очі, інвалідний візок-самохідка, милиці за спинкою крісла, нога в гіпсі…
«Несамовите видовище!»
– Гаразд, побудь тут, – змінив тон обліковець. – Перевірю ще раз. Може, помилився.
Він зайшов їй за спину, але тріск сухостою було чути ще кілька хвилин. Залишена сама собі Міра вчепилася в підлокітники крісла і боялася поворухнутися.
Але ось позаду знову затріщало. Вона не оберталася. «Якщо на моєму дереві залишилися горіхи, доведеться повертатися додому. До насмішок і співчуття… до поблажливого співчуття людей, які живуть за порадою Епікура – непомітно».
– Міра?
«Жіночий голос. Тетяна Авдєєнко. Фанат Сперанського і Бердяєва». Міра обернулася. Так. Це вона. Прийшла відпрацьовувати борг.
– Вже обідала?
– Так, дякую. Діма сказав, що ви зробили мені норму. Тепер я у вашому розпорядженні. О! А ось і він…
Дійсно з'явився Дмитро. Він привітався з Тетяною і з крижаним спокоєм назвав три номери. Три! Потім, не помітивши запитального погляду Міри, побажав успіхів і зник у заростях. Міра відразу зателефонувала Зінці і повідомила координати стовбура, біля якого вони зустрінуться.
– Все гаразд? – запитала Тетяна.
– Абсолютно, – радісно сказала Міра. – Поїхали, по дорозі поясню, як ми працюємо.
– Мені здалося, що між вами щось сталося, – наполягала Тетяна, – якась недомовленість. Ніби ти чекала від Дмитра чогось іншого, якихось інших слів.
– Фантазії! – відрубала Міра, але для себе відзначила вражаючу проникливість нової знайомої. – Методика роботи проста. На кілки натягуємо брезент. Двоє учасників бригади накидають на нього врожай. Третій чистить горіхи і укладає їх у ящики. Четвертий обходить нижні гілки і відвозить ящики до комірника по мірі наповнення. Четвертий – це я. Начебто нескладно.
– Просто, – погодилася Тетяна. – Але при цьому засобі збирання мені незрозуміло, як я маю повернути борг? Я винна вагу. Але як я зможу відокремити «свої» горіхи від «ваших», якщо врожай валиться на спільний брезент?
– Спільнота виконала норму за тебе. Тепер ти працюєш у спільноті, поки кожен з нас не виконає норму. Виключно під чесне слово. До обіду ми втрьох виконали дві норми без тебе. Після обіду ми вчотирьох маємо виконати три норми.
«Насправді, вп'ятьох, – подумала Міра. – Але Татаренко поки не видно. Невже Дмитро помилився? Може, передчуваючи недобре, він тому і взяв третє дерево, що сумнівається в людських якостях свого протеже? Боїться, що Сергій не прийде, тому й пробачив недороб?»
– Процес може затягнутися, – задумливо сказала Таня. – Ви працювали до обіду, але три норми до вечері можемо не встигнути.
– Щоб після обіду виконати свою норму, ти б точно затрималася до ночі, – нагадала Міра.
– Саме так, – не стала сперечатися Таня, – а ось і наші дерева. Мені дертися нагору?
– А тобі хочеться?
– Ні! – зізналася Тетяна. – Я б віддала перевагу третьому номеру: чистка і перекладання горіхів з брезенту в ящики. У мене і рукавички є!
– Домовилися. Тоді почнемо з того, що натягнемо брезент, потім приберемо нижні гілки. А коли компаньони повернуться з обіду і «процес піде», я буду возити по чотири ящики у «комору», а ти – набирати відра з брезенту.
«Чотири ящики! – з легким занепокоєнням подумала Міра. – Чотири, а не п'ять. Невже Татаренко не поверне борг?»
Від роздумів відволікла гучна владна мова:
– Де тут Мирослава?!
Піднявши руки до плечей, крізь кущі обережно пливла Світлана.
«Нігті береже, – зрозуміла Міра. – Якого біса вона поперлася в зарості у своєму дивному комбінезоні? Що їй потрібно?»
– Чому ви не прибрали мої дерева? – відповіла Світлана на невисловлене запитання.
– А мали б?
– Ви обіцяли! Я на вас сподівалася, а ви мене підвели.
– Ні в якому разі! – заперечила Міра. – Згадайте, хлопець, який сидів навпроти мене, сказав: «ми робимо вам норму, ви відпрацьовуєте вагу». Про терміни домовленості не було. Ви в черзі, Світлано. Не хвилюйтеся. Роботу на ваших деревах ми планували почати завтра після обіду.
– Завтра? – підняла брову Світлана. – Завтра ви прийдете до моїх дерев?
– Обов'язково, – пообіцяла Міра. – У нас графік, дивіться...
Вона зробила вигляд, що набрала команду на телефоні, і повернула екран до Світлани:
– Завтра, після обіду.
– Гаразд, якщо так, – не дивлячись на екран, сказала Свєта. – Тільки не забудьте. Мені сказали, що за невиконання норми можуть відрахувати.
– Не може бути! – з трагічним обличчям «засумнівалася» Міра.
– Уявіть собі… – Світлана озирнулася, ніби тільки зараз помітила високу траву, що її оточувала. – Яка дикість! Може, слід було спершу покосити цю ботаніку?
– Гарна ідея, – погодилася Міра, – починайте. За покос заплатимо два кіло горіхів з кожного дерева.
– Щось нема настрою. Ні косинки, ні рукавичок. Ні. Я зовсім не готова.
– Але якби ми без черги виконали вам норму, вам би довелося підключатися до роботи. Коли ви йшли в горіховий гай, ви думали, що норма виконана, а значить, йшли працювати. Ви ж збираєтеся повертати борг, правда?
– Звичайно, – недбало погодилася Світлана. Відчувалося, що розмова для неї втратила сенс. – Звичайно, збираюся. Ви, головне, не спізнюйтеся. Завтра відразу після обіду до мене.
Вона повернулася і обережно рушила крізь зарості. Коли шурхіт від її рухів стих, Тетяна повернулася до Міри:
– Ти сміялася над нею! Ти не збираєшся прибирати її дерева. І на екрані мобільника не було ніякого плану!
– Правильно, – сказала Міра, – не збираюся. І плану на мобільному немає.
– Тоді чому б просто не сказати їй про це?
– Якщо їй про це сказати, решту дня ми присвятимо не горіхам, а колотнечі.
– Яка різниця: не сьогодні, так завтра… завтра після обіду вона так само з'явиться, і спитає про свої дерева.
– «А ось це навряд чи», – зі смішком процитувала Міра свого улюбленого кіногероя. – «І давайте не сперечатися!»
Як і планували, вони насамперед розтягнули брезент. Потім взялися за нижні гілки. А потім прийшли з обіду Влад із Зінкою. Вони доброзичливо поставилися до «новачки», і Міра, заївши голод бутербродами, повністю переключилася на «доставку». Тепер вона ледь встигала вивозити ящики. Семенівна ні про що не питала, тільки посміхалася, зважуючи горіхи і пересипаючи їх у бункер.
Години і дерева летіли непомітно. У якийсь момент Міра навіть збилася з рахунку, але Дмитро привітав з останньою трійкою дерев, а до вечері залишалася ще ціла година.
– Поспішаймо! – в азарті кричала Зінка.
– Нуймо! – відповідала Тетяна.
– Нам би ще два шматки брезенту, – незадоволено бурчав Влад, пересуваючи драбину. – Багато часу витрачаємо на «переїзди».
– Якби не ваші «переїзди», я би вмерла, – зізналася Міра.
Вона зовсім виснажилася. Поїздки на кріслі-каталці несподівано стали вкрай виснажливими. Її нудило, перед очима пливло, і все сильніше паморочилося у голові.
– Це ви Міра?
Вона підняла очі і з подивом побачила хлопця в темних, майже чорних окулярах. Виявляється, він просто стояв у неї на дорозі, а вона автоматично загальмувала, навіть не звернув на нього уваги!
– Мирослава, – кивнула Міра і чомусь додала: – Горобець.
– Татаренко Сергій.
Міра придивилася. Вона не впізнавала співрозмовника.
– Хіба ви підходили до мене в їдальні? Вранці?
– Ні, – похитав головою Сергій. – Я не ходив на сніданок. Я домовився з Дмитром, що буду працювати з п'ятої до десятої вранці і ввечері. Дмитро сказав, що ви зробили за мене норму, – він розвів руками, – прийшов повернути борг.
Міра замислилася. Вони чудово спрацювалися з Тетяною, і до вечері гарантовано зроблять заплановані післяобідні п'ятнадцять дерев. Чи варто ризикувати налагодженим ритмом заради сумнівної допомоги новачка?
– Давайте зробимо інакше, – сказала Міра. – Я вам залишу свій номер телефону, і о сьомій ранку ми зустрінемося тут, в ліщині. До речі, познайомтеся з нашою бригадою: на сходах – Володимир. Сумна дівчина, яка чистить горіхи – Тетяна. А сумує вона, бо очікує мою порожню тару. А це Зінка... Ти чому, Зінка, не на дереві?
– Переходжу на нове. А темні окуляри навіщо? – запитала нетактовна Зінка. – Щоб справити враження?
– Погано бачу при яскравому світлі, – збентежений її напором, Сергій ніби виправдовувався. – Мені краще у сутінках.
– Дальтонік, чи що? – поцікавилася Зінка.
– Так, – зізнався хлопець, – дальтонік. А як ви дізналися?
– У дальтоніків розвинений нічний зір, – втрутилася Міра. – У мене така пропозиція, Сергію. Повернеш борг завтра. Я знайду ще два шматки брезенту і кілки. Замість прибирання горіхів, будеш встановлювати полотнища. Весь час у тіні і в окулярах: брезент і кілки – не горіхи, гострота зору не обов'язкова. Запрошую до спільноти!
– Якось несподівано, – зізнався Сергій. – Я думав просто за вечір і ранок відпрацювати норму...
– Тепла компанія, – наполягала Міра. – Денний режим роботи. Ми навіть думаємо про дві-три норми. Погоджуйся!
– Як ви пройшли медкомісію? – запитала Зінка. – До ліцею з дефектами зору не приймають.
– Вивчив таблиці Рабкіна, – простодушно відповів Сергій. – Всього три десятки малюнків. Цу було необтяжливо.
– О! – сказав Влад.
А Міра подумала, що її бригада дійсно все більше нагадує клуб інвалідів. «Уламки юнацьких мрій, – з кам'яним обличчям розмірковувала вона. Сама собою спливла вчорашня фраза лікаря: – Невже кілька невдах зможуть замінити героя?»
– А можна я до вечері з вами попрацюю? – несподівано запропонував Сергій, поглядаючи в бік Тетяни, у якої брезент давно спорожнів. – Не в порядку заліку – для тренування.
Міра звернула увагу, що після появи Сергія Тетяна не промовила ні слова.
– Звичайно, – сказала Міра. – Зайвий ящик прибиранню не завадить.
Вона раптом зрозуміла, що п'ятий ящик зможе брати тільки собі на коліна – під сидіння він не влізе. Але якщо швидкість прибирання підвищиться хоча б на чверть, вона не встигатиме за процесом, вона не зможе вчасно вивозити ящики.

***

Вечеряли з щасливими обличчями. Дмитро зарахував усі дерева і, з'ясувавши, що тепер у бригаді п'ять осіб, виділив їм відразу «квадрат» – двадцять п'ять стовбурів.
– Одного квадрата замало! – сито переводячи подих, заявив Влад, коли вони вийшли з їдальні на вулицю. – Завтра дві норми робимо.
– Ви і справді думаєте про перевищення? – зрадів Сергій.
– Поганий солдат, який у ранці не ховає маршальський жезл, – невизначено відповіла Міра.
– Суворов! – мало не хором вигукнули Зінка з Владом і розсміялися.
– А мені здається, Людовик вісімнадцятий, – засумнівалася Тетяна.
– А між Суворовим і Людовиком приблизно те саме казав Наполеон, – зауважила Міра, але її турбувало зовсім інше: – Хто-небудь вміє стригти?
– Стригти? – здивувався Влад. – Що «стригти»?
– Не «що», а «кого», – чомусь образилася Міра.
– У тебе шикарне волосся, – зауважила Тетяна. – А як ти хочеш постригтися?
– Чим коротше, тим краще.
– Якщо «під хлопчика», то я можу, – сказала Тетяна. – Не блискуче, але на людях показатись можна.
– Підходить, – кивнула Міра.
Вона раптом зрозуміла, що саме її турбує: з самого ранку не бачила Гната. «Напевно з новими друзями, – подумала Міра. – Знайшов собі подібних героїв і шурує другу норму». Відразу стало холодно. Вересневий вітер здався вологим і злим.
– Зараз пів на восьму, давай через годину в моїй кімнаті.
– А можна мені з вами? – попросила Зінка. – Я допоможу, дзеркало притримати, або ще щось.
– Звичайно, – погодилася Міра. – Дякую… Вован, не смій проспати: о сьомій годині заступаємо!
І вона впевнено покотилася геть.
Їй хотілося залишитися наодинці. І не через поганий настрій, ні. Просто уявлення про «засіб» завтрашньої роботи їй самій здавалися надто фантастичними. Без відповідного обладнання всі ці уявлення легко могли залишитися лише мріями. А про те, де шукати це обладнання, Мірі підказали вчора за обідом.
Підкотившись до кредитної крамниці, Міра із задоволен-ням відзначила тишу і запустіння. Їй не хотілося, щоб хтось почув, чим вона цікавиться. Піднявшись на милиці, зраділа, що ця процедура почала виходити автоматично, і пройшла в крамницю. Назустріч вийшов похмурий чолов’яга у кепці:
– Хочете щось купити чи просто подивитися?
– Ще не вирішила, – відповіла Міра. – Для початку потрібна відеокамера і монітор. Прийом-передача до трьох кілометрів...
Суб'єкт у кепці посміхнувся і відразу перестав здаватися похмурим. «Звичайний крамар, – вирішила Міра, – з добродушністю, що залежить від готовності покупця розлучитися зі своїми грошима».
– Для початку називають ім'я та прізвище, – сказав продавець. – Але я вас знаю, ви – Мирослава Горобець. Сьогодні виконали норму, а завтра збираєтеся зробити дві.
– Ого! – сказала Міра. – Шпигувати за учасниками загону входить до списку ваших обов'язків?
– У цьому немає нічого дивного, якщо врахувати, що товари відпускаються в кредит. Наприклад, ваше замовлення… – він клацнув по клавішах комп'ютера, – відеокамера навішується на крісло, значить, живлення від акумуляторів. Але монітор залишається у вас в руках, значить, знадобляться батареї. А до них зарядний пристрій... я правильно розумію?
– Так, все вірно.
– Чверть центнера горіхів на добу. Вас влаштує?
– Грабіж! – впевнено заявила Міра, демонстративно розвертаючись до виходу. – Ви з глузду з'їхали. За прокат дитячої іграшки півтора пуда на день? Це за якими ж цінами?
– Вартість кредиту, – стурбовано сказав продавець. – Сімферопольска електроніка, друга в світі після Тайваню…
– Мені не потрібен кредит. Хіба не можна оренду цих дрібничок оплатити вже зібраними горіхами?
– На який термін?
– До середи включно.
– Останній день – четвер.
– А мені потрібно до середи.
Продавець знизав плечима і знову клацнув клавішами:
– Нехай до середи… п'ятнадцять кілограмів на добу.
– Веселіше, звичайно, – визнала Міра, – але не надихає.
– За правилами змагань, ви маєте витрачати горіхи тільки в нашій крамниці, – глузливо нагадав продавець і знову став похмурим суб'єктом. – Дванадцять кіло. Це остання ціна. Ні кілограма менше.
– Десять! – сказала Міра, – ні, так ні. Ваші правила не забороняють мені з'їздити в місто і купити обладнання за гроші.
Це був блеф. У неї не було грошей. І вона не мала уявлення, що робити далі, якщо на цій «веселій» ноті торгівля закінчиться. Але продавець заперечив:
– Забороняють! За територію гаю вихід тільки до «зако». Так що вся торгівля тільки у нас. Монополія!
– «Зако»?
– Абревіатура. Завод кісточкових олій. ЗаКО. П'ятнадцять кілометрів на захід.
Міра замислилася, потім вирішила, що справа того варта:
– Добре. Беру. За десять кіло на добу.
Крамар скривився від її нахабства, але змовчав.
– Ще потрібен брезент. На такий самий термін. Ідеально, два на чотири, в метрах. Два шматки. І чотири метрові штирі. П'ять ящиків, два розкладні стільці зі спинкою...
– Брезент тільки два на два. З люверсами по периметру. Луганський льонокомбінат. П'ять кілограм на добу. І стільки ж за кожен штир.
– Вони у вас із золота?! – скипіла Міра.
– Нержавіюча сталь, – незворушно відповів продавець. – І ви даремно гарячкуєте: у мене все найкращої якості. На девайс, який ви купили, сторічна гарантія.
– Навіщо мені сторічна гарантія, якщо всі ці бебіхи я поверну вам через п'ять днів?
– Але ви ж збираєтеся ними користуватися? Штир можна зігнути, брезент потерти...
– Тоді ще сім метрів шовкового шнурка, – насупилася Міра. – Щоб в люверс заходив. І шнурок я назавжди купую. Ми його розріжемо... на дрібні шматочки! Ще три каски, переговорний пристрій...
Через півгодини вона вийшла з крамниці з відчуттям, що її щойно пограбували. З завтрашнього дня вона щодня буде виплачувати одну вагову норму. «Це неминуче, – заспокоювала себе Міра. – Щоб багато заробляти, потрібно багато витрачати». Але досада не минала. «Це не вартість кредиту, – думала Міра. – Це тиск монополії».
Під'їхала до гуртожитку вже в сутінках. Зателефонувала Владу, попросила вийти, допомогти. Потім стрижка, душ, прання. «Дякую дівчатам, – думала Міра, засинаючи. – Без їхньої допомоги я б не впоралася»...


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: АБІТУРА ПРЕЗИДЕНТІВ
СообщениеДобавлено: 14.02.2026 07:31 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 10.02.2013 19:26
Сообщения: 1422
Откуда: Одесса
День третій
Спортсмени і філософи

Мірі снилися горіхи і ящики. Багато горіхів і багато ящиків. Занадто багато. Горіхові річки струмували між пагорбами ящиків і впадали в горіхові моря. Горіхові хмари пробиралися на континент і зеленим градом молотили по ящиках, завершуючи кругообіг горіхів у природі.
Прокинулася сама, без будильника. Прокинулася від кошмару: щоб взяти на каталку більше ящиків, вона все вище і вище піднімала крісло над шасі самохідки. Це вже не лікоть висоти – десять метрів! Вона розгойдувалася над кронами дерев, дивуючись, як можна їхати, не бачачи землі? Мірі стало моторошно. Під її ногами простягався сад, обплутаний брезентом. Учасники загону успішно перейняли досвід її бригади і виконували по дві-три норми такими ж групами...
Остаточно прийшла до тями від голосу лікаря:
– Набагато краще, – сказав Петро. – Волосся, звичайно, шкода. Гарне було волосся. Сподіваюся, це був розрахунок, а не емоції: на зло лікарю?
Вона нічого не відповіла. Тільки похмуро подивилася на Петра і, як була, в нічній сорочці, на милицях покопицяла до ванної кімнати...
О сьомій ранку бригада крокувала в бік саду з твердим наміром підкорити якщо не весь світ, то хоча б його частину – горіховий гай. Цього разу Міра їхала позаду всіх. У неї на колінах лежали шматки брезенту, а за спинкою крісла, разом з милицями, – шість кілків і сокира. Влад бадьоро крокував із драбиною на плечі, Зінка тримала торбу з бутербродами і чаєм, за якими довелося забігти «на хвильку» в їдальню. Сергій ніс розкладні стільці, а Тетяна чомусь тримала його за пояс. «Знайомі, чи що?» – дивувалася Міра.
Ранкове відвідування їдальні скоротили до мінімуму, вирішивши економити час на сніданках, але поважати обіди.
Вечеря? Можливо. Але до неї дві норми, «не будемо загадувати».
Вийшовши до свого квадрату, бригада не втрачала ні секунди. Перше полотно натягували разом. Прошивання брезенту шнурком через люверс виявилося напрочуд простою справою. Коли Сергій перейшов до другого полотна, Зінка злетіла на дерево, а Влад ходою досвідченого вантажника перейшов до драбини. Тетяна, натираючи руки тальком, підтягнулася до стовбура, поруч з нею вже лежав солідний штабель порожніх ящиків і два розкладені стільці.
Міра весь цей час мудрувала зі своїми «бебіхами»: кріпила до спинки крісла штатив з об'єктивом, мікрофон і гучновці. Нарешті, вона сіла поруч з Тетяною і зробила кілька тренувальних заїздів, дистанційно керуючи каталкою.
– Міра, повітря! – натягуючи рукавички, прикрикнула Тетяна.
Озирнувшись, Міра переконалася, що Сергій з Тетяною вже були в касках. Без зайвих слів, Міра наділа свою.
Через півгодини робота кипіла: Зінка і Влад, жваво скидали на брезент горіхи. Міра з Тетяною перекладали здобич з брезенту в ящики, відкидаючи вбік почорнілу шкірку. Сергій натягував наступне полотно і, у міру наповнення ящиків, встановлював їх на сидінні каталки. Коли на сидінні зібралося шість ящиків, він закріпив їх гумовими джгутами, і Міра «повела» каталку до Семенівни, сподіваючись, що та не дуже засмутиться, побачивши замість «своєї Мірочки» телекерованого робота.
Семенівна не засмутилася. Вона реготала на повну силу не слабкого голосу сорокарічної селянської жінки, якій був не потрібен мегафон, щоб передати новину з одного кінця поля на інший. На екрані було видно, як її молоді помічники відволіклись від оповитого парою лущильника і підійшли ближче, щоб краще роздивитися дивину.
– Доброго ранку, Семенівна, – сказала Міра в переговорний пристрій.
Комірниця на мить здивувалася, потім знову розсміялася:
– З кріслом на коліщатках я ще не розмовляла.
– Доброго ранку, Міра, – заглядаючи в об'єктив, помахали руками Гоша і Михайло.
– Привіт, хлопці! Допоможете кріслу на коліщатках розвантажитися?
Перші три години пролетіли непомітно. Про те, що вони все-таки працюють, а не розважаються, Міра згадала, тільки коли побачила Сергія в чорних окулярах, а Влада в солом'яному капелюсі.
– Увага! – Міра плеснула в долоні. – Переходимо в режим «спекотно».
З цієї хвилини Сергій натягував брезент відразу під трьома деревами, орієнтуючись по Сонцю – від заходу до півночі. Тепер «верхнім» доводилося частіше спускатися, щоб переходити до іншого дерева, зате вони весь час залишалися в тіні.
Незадовго до обіду виявилося, що Зінка з Владом не встигають кидати горіхи: Сергій все частіше брався за нижні гілки, щоб не простоювати.
– Потрібен ще один «верхній», – підтвердила спостере-ження Міри Тетяна. – Збирачі втомилися, зменшили темп.
Міра кивнула:
– Є товариш на прикметі!
«Не напружуючись, робимо дві норми, – подумала вона. – З Ігнатієм будемо робити три!» Вона набирала номер в передчутті задоволення від майбутньої розмови і швидкої зустрічі:
– Як проводиш час, брате Гнате?
– У праці і турботах, сестричко Міро, – весело відповів Ігнатій.
– Є пропозиція, від якої не просто відмовитися. Розроблений алгоритм перевірений в польових умовах і дав чудові результати. Вийшли з гуртожитку о сьомій ранку. Зробили двадцять п'ять дерев на п'ятьох. Норма до обіду! Що скажеш?
– Молодці.
Міра нашорошилася. Інтонація здалася вимученою. Гнат не зрадів її досягненням.
Тетяна підняла голову і запитально подивилася на Міру.
– Може, з нами? – спокійніше запропонувала Міра. – Нам універсала не вистачає. По всіх ярусах гілок: нутряшка і боки.
Гнат знову завагався, потім сказав:
– Давай краще при особистій зустрічі. Ви ще поважаєте обіди?
«Він відмовляється! – здивувалася Міра. – Він не хоче зі мною працювати!»
– Не напружуйся, – примирливо прогудів у слухавці Гнат. – Зустрінемося в їдальні й обговоримо. Можливо, моя пропозиція тобі більше сподобається?
Він зробив помітний наголос на слові «моя», і Міра зрозуміла, що подальша розмова марна.
– Так, звичайно, – пробурмотіла вона. – У їдальні, через годину.
Вона обірвала зв’язок, но обміркувати нове становище не вдалося:
– Ми через п'ятнадцять хвилин закінчуємо, – сказав Сергій. – Чому через годину?
– Тому що потрібно здати роботу Дмитру і отримати у нього новий квадрат...
– Ми сьогодні зробимо дві норми! – закричав зі сходів Влад.
– А могли б і три, – не втрималася Міра, але, перехопивши докірливий погляд Тетяни, швидко виправилася: – Дві теж добре.
Зателефонувала обліковцю і замислилася: що робити з обладнанням? Тягнути все назад у загін не хотілося: нести спорядження в їдальню здавалося дурним, залишати під небом? – якось неспокійно.
– Хтось може залишитися в гаю з нашим девайсом? – прямо запитала вона. – Брезент, кілки, стільці…
– Ми залишимося, – сказав Сергій, підходячи ближче.
– Ми?
– Я теж залишуся, – тихо сказала Таня.
«Ось у чому справа!» – нарешті збагнула Міра і заперечно похитала головою:
– Тетяна мені потрібна в їдальні. І я не впевнена, що ми швидко повернемося.
Сергій хотів заперечити, але Таня погладила йому руку, і він знизав плечима:
– Статистика на твою користь, керманич. Упевнений, ти знаєш, що робиш...
***

Цього разу шум в їдальні стих, ледь вона наблизилася до подіуму.
– Потрібен найманець, – заявила Міра. – Обіцяю норму і преміальні.
– А преміальні це скільки? – крикнули із залу.
– Залежить від виробітку. За кожне здане дерево заплатимо півтора кіло горіхів. У день передбачається не менше півсотні дерев. Вважайте, за вагою ще одна норма.
У залі присвиснули.
– Вакансія вільна, поки сиджу за столом, – назвала «термін прийому заяв» Міра. – Підходьте.
Вона спустилася з подіуму і покопицяла до Тетяни, яка встигла зайняти столик і навіть принести склянки з томатним соком.
– Ну, а я тобі навіщо? – запитала Тетяна, допомагаючи Мірі сісти.
– Світлану не забула?
– Як же… таке не забудеш.
– Поки будемо обідати, до нас підійде п’ять-шість претендентів. Наше завдання вибрати одного, і не «Свєту»!
– Я зовсім не вмію розмовляти з людьми!
– Ти відчуваєш людей, – шанобливо сказала Міра. – Говоритиму я. А ти стеж за відповідями. Якщо щось не сподобається, дивись у бік виходу. Якщо відчуєш симпатію, дивись у бік кухні. Підходить?
– Хто підходить? – життєрадісно запитав Влад, опускаючи на стіл тацю з посудом. – Прийшли!
З-за його плеча вилетіла Зінка:
– Дівчата, сьогодні на друге вареники з сиром, смакота!
Розрахунок Міри виявився точним: до столика і справді підійшли п'ятеро. Одного забракувала сама Міра: розв'язний, самовпевнений хлопець виглядав би в бригаді білою вороною. Двох відсіяла Тетяна: тривале розглядання вхідних дверей не залишало сумнівів у її рішенні. Але два хлопці сподобалися всім: кремезні здоровані з відкритими, довірливими обличчями.
– Скільки сьогодні зробили?
– Три дерева, – з гідністю сказав Олександр.
– Два, – зізнався Ілля. – Третє майже закінчив, але до здачі ще мінімум півгодини.
Міра записала їхні телефони і обом повідомила координати нового квадрата бригади.
– Ти обох береш? – здивувалася Зінка.
– Так. Ти спустишся вниз і сядеш поруч з нами на ящики. Досить, наліталася. Нехай хлопчаки лазять...
– Але як ми будемо з ними розраховуватися? – дивувався Влад. – Досі у нас все було порівну.
– Не проблема, – знизала плечима Міра. – Робимо хлопцям їх норму, а потім розкручуємо свої дерева, відсипаючи на рахунки найманців тільки горіхи. Взаємна благодійність правилами не заборонена: нам допомагають прибиранням, ми допомагаємо вагою.
– Сходжу за обідом для Сергія, – сказала Таня, підводячись з-за столу.
– Так, – погодилася Міра. – Щось ми засиділися.
Насправді, вона знала, чому не поспішала йти. Ось-ось мав прийти Гнат. «Як же так? – дивувалася Міра. – Не хоче працювати – його вибір. Але чому не хоче бачити?»
Її терпіння було винагороджено тільки на вулиці. Не встигла вона сісти у візок, як почувся шум двигуна і до їдальні під'їхав квадроцикл. Троє хлопців повернули до неї голови, одночасно глянули зверху вниз, посміхнулися і, знімаючи шоломи, піднялися по сходах.
Не всі. Один залишився. Ігнатій!
– Привіт, красуне.
– Привіт, Гнат, – щасливо посміхнулася Міра. – А що це ви втрьох на квадриці? Не годиться.
– Возити врожай на інвалідному візку теж не вітається, – зареготав незнайомим сміхом Гнат. – Приймай апарат, кульгавка. Самим катати ящики ніколи, запрошуємо працювати водієм. Возитимеш прямо на завод, повз Семенівну. Ми там свою облікову картку відкрили. Обіцяємо норму і двадцять кіло за ходку. Що скажеш?
Міра із захопленням дивилася на чорні, що лисніли лаком площини квадроцикла. Величезні рифлені колеса, запах бензину, гуми і пластику. Все нове... і жахливо далеке, чуже... чужорідне.
– Що це ти таке кажеш, Гнате? – тьмяно запитала вона. – Як це до вас? У мене спільнота, зобов'язання...
– Які зобов'язання? – скривився Гнат, – Ви знайомі третій день.
– Та хоч перший. Слово солдата – золоте слово.
– А! Знаю! Легенда про Тіля Уленшпігеля.
– Ми з тобою, до речі, теж не багато солі з'їли. Познайомилися в автобусі, по дорозі сюди. Чотири дні тому. Невже різниці в один день достатньо для зради?
– Невже з інвалідки не хочеться пересісти на космічний апарат? – рішуче повернувся до теми Гнат. – Ручне управління, сестро! Нам потрібен водій. Підглянули вашу технологію, так що возити доведеться багато, часто і далеко.
– Ні.
– Возити горіхи на інвалідному візку неетично, Міра. І нерозумно! Сама подумай: витрачаєш ресурс медичного обладнання. А якщо зламаєш? Яка від тебе користь спільноті, якщо зламаєш самохідку?
– Це вирішить спільнота. Але що б вони не вирішили, обманювати їх я не буду.
– Припини. Це не бригада, а зграйка невдах. Їх завжди в житті обманювали. Не ти обдуриш, значить, хтось інший… яка різниця?
– Велика, – знизала плечима Міра, – сумління катуватиме когось іншого.
Розмова тяжіла їй. Мірі було ніяково за сам факт вимовлених Гнатом слів. Вона відчула, що ще трохи, і почне його зневажати.
– Смачного, – сказала Міра. – Як скучиш, дзвони.
Ігнатій змінився на обличчі:
– Ти не можеш поїхати. Напевно, я погано пояснив…
– Ти все дуже добре пояснив, – Міра відчула, як зрадницьки тремтить нижня губа. – Мені час на роботу. Час не чекає…
– Джек Лондон, – автоматично сказав Гнат.
– Молодець, – похвалила Міра. – Вражаюча ерудиція. Але доведеться все перечитати заново. Сенсу в цих книгах ти не побачив.

***

– У лісочок? – діловито запитав Влад, підводячись з лавки.
– Танюша вже пішла, – сказала Зінка. – Понесла обід Сергію. У них, схоже, серйозно.
Міра оцінила тактовність друзів, які відійшли на пристойну відстань, щоб не заважати розмові з Ігнатієм. «Краще б завадили», – засмучено подумала вона.
– Ідіть, – сказала Міра. – Поки ящики не наповнені, без мене можна обійтися. Трохи затримаюся. Новачків відправляйте на дерево. Насамперед «відбийте» їхні дерева, до норми, не більше. Потім переходьте до нашого квадрату. Втім, я дійсно ненадовго...
Миру турбувала готовність бригади Ігнатія перейняти її технологію збирання. Вона хотіла і могла цьому завадити.
«Якщо, звичайно, ще не пізно»...
Зінка з Владом рушили в бік гаю, а вона поїхала до магазину.
***
«Похмурий суб'єкт» сьогодні був без кепки і зовсім не виглядав похмурим. Світловолосий блакитноокий хлопець зустрів її привітно, як стару знайому.
– Ми вчора так і не познайомилися, – поскаржилася Міра.
– Валерій, – представився блондин. – До ваших послуг.
– Про послуги я і хотіла поговорити. Чим ви ще займаєтеся, крім спекуляції на монополії?
Валерій не став виправдовуватися:
– Кредити, страховки, гарантії. Обладнання, переробка...
– Реєстрація на ЗаКО?
– Легким рухом руки, – Валерій кивнув у бік комп'ютера. – Вам особисту облікову картку чи на всіх учасників концесії?
– Не сьогодні. Біля їдальні стоїть квадроцикл...
– Так, – Валерій розплився в самовдоволеній посмішці. – Не кожному продавцю вдається всучити жовторотикам таку коштовну річ. Ця угода підняла мій рейтинг на двадцять пунктів. Якщо не нароблю дурниць, найближчу сесію складу автоматично.
– Ви студент? – здогадалася Міра.
– Третій курс, – скромно схилив голову Валерій. – Ви збираєте врожай, обліковці стежать за процесом, а я – за прогресом. Вважай, на вершині піраміди!
– Розумію, – кивнула Міра, – крутішими за вас можуть бути тільки яйця.
Посмішка на обличчі продавця на мить перекосилася, але в цілому він прийняв шпильку гідно:
– Не треба грубощів, дівчино. У кожного своя гра. У вас – бонуси, у мене – рейтинг.
– А у Дмитра?
– У аспірантів міжзагінні змагання. У них інша система.
– Міжзагінні?
– Їм зараховується тільки перемога свого загону, – пояснив Валерій.
– А скільки зараз коштує оренда квадроцикла? – запитала Міра.
– Більше немає, – розвів руками Валерій. – Перший і останній екземпляр. Можна сказати, ексклюзив.
– Я не питала про наявність, – гордовито заявила Міра. – Я запитала про ціну.
– Дві норми на добу. Паливо ваше.
– А якщо я заплачу більше?
– Не можна! За порушення торгових зобов'язань обнуляють рейтинг. А сесія без рейтингу... простіше наждак зубами зупинити.
– Хіба не можна привезти ще один квадроцикл?
– Ні. За нашими правилами, чим затарився, тим і торгуєш. Тільки не кажіть, що готові взяти другий. Я від досади обгризу собі лікті.
– Я б взяла парочку, – мстиво пожартувала Міра, – бачу, що попит на квадроцикли великий. А як з брезентом? Питають?
– Уявіть, ні. Крім вас, поки ніхто не цікавився.
– І багато ще лежить на складі?
Валерій звірився з асортиментом по комп'ютеру і кивнув:
– Майже півсотні квадратних метрів. Скільки шматків візьмете?
– Всі. Я візьму всі шматки. На чотири дні.
– Як і вчора, з кілками?
– Ні. Золоті кілки залиште собі. Брезент теж нехай поки що полежить у вас. Я завтра або післязавтра вивезу. І бережіть рейтинг, щоб без обману: це мій брезент! Відзначте там у себе... – Валерій слухняно застукав по клавішах. – Потрібен ще один стільчик зі спинкою. Тільки кращий за ті сідла, що ви мені вчора всунули. На тих стільцях тільки космонавтів до невагомості готувати... Стілець я візьму з собою.


***
У лісочок Міра повернулася вчасно: ящики були заповнені доверху, дівчата вже перекладали горіхи у відра. Поки хлопці прикручували ящики до самохідки, Міра переконалася, що робота рухається в комфортному режимі: ніхто не нудьгував, але й «в милі» нікого не було.
Вона опустилася на стілець, дистанційним пультом довела каталку до Семенівни і повернула порожні ящики назад. Хотіла було підсісти до дівчат, але ті попросили зайнятися чимось більш корисним: «поринь, будь ласка, у роздуми і мрії».
Міра здивувалася. У налагодженому порядку їй не залишилося місця, «майбутнє» відмовилося від її участі. Це було і дивно, і прикро… зате з'явилася можливість думати, відволікаючись, час від часу, на необтяжливе керування самохідкою.
– Поїду по горіховому гаю, – сказала вона, – Хочу оглянутись. Як тільки наберете три ящики, телефонуйте. Я повернуся і відвезу горіхи Семенівні.
– Якось замало, – зауважила Зінка. – Ти возиш по шість.
– Поки вона повернеться, у нас і буде шість, – підказала Тетяна.
Міра посміхнулася і покотила собі геть.

***

Подорож обіцяла бути цікавою. Адже досі у Міри не було можливості оглянути горіховий гай. «За деревами не видно гаю, – думала вона, від'їжджаючи від бригади. – Привезли ввечері, а вранці я зламала ногу. Три доби боролася з обставинами... і досі не маю жодного уявлення про завдання в цілому. Що являє собою горіховий гай? І чому ліцей приділяє йому таке значення? У чому сенс збирання горіхів? Те, що все це гігантський тест – зрозуміло. Але що тестується і які параметри оцінок? Той, хто відповість на ці питання, стане лідером. Це все одно, що підглянути відповіді на іспиті...»
Вона увімкнула GPS-навігатор на мобільному телефоні, поєднала його з програмою «google earth» і деякий час дивилася, як у міру руху збільшується масштаб зображення на моніторі. «Насамперед знайду кордон! – подумала Міра. – Об'їду гай по периметру. Що, якщо і справді врожайність на різних ділянках саду різна? Вибір правилами не заборонений. Збирання дерев з великою кількістю плодів правила роблять невигідним – поки копирсаєшся з одним деревом, можна було зробити два. Але при одній нормі отримуєш просту суму горіхів, а при подвійній – сума подвоюється. Якщо на «поганих» деревах три чверті плодів від «середніх», то при подвоєнні виходить півторакратний виграш за вагою! Виграш ні на чому… на повітрі. Це краще, ніж спекуляції Валери».
Від роздумів відвернули голоси. Під'їхавши ближче, Міра виявила четвірку хлопців і дівчат. Вони сиділи на дереві і прибирали горіхи у відра. Методика здалася стародавньою, навіть архаїчною, зате їм було весело. Відчувалося, що перевиконанням норми спільнота не переймається. Просто добре проводить час: за спільною роботою, серед зеленого листя, під блакитним, чарівним небом. Через кілька хвилин хлопці зістрибнули з дерева і пересипали вміст відер у ящики.
– Леся, кидай! – крикнув один із хлопців.
– Готово! – гучно сказав інший.
Зверху, на мотузках, опустилися відра. Хлопці їх вправно зловили і майже синхронно розсипали горіхи по ящиках.
– Віра!
Відра «втягнулися» на дерево, а хлопці встановили чотири ящики одним штабелем, і, взявшись з двох боків за нижній ящик, риссю потягли горіхи в зарості.
«До Семенівни побігли», – зрозуміла Міра. Чужа методика не вразила, але оптимізм бригади був заразливий. У Міри і без цієї зустрічі був чудовий настрій, але зараз він здавався небувало чудовим. «Щось надто все добре, – похитала головою Міра, – отже лихо поряд!»
Вона доїхала до ґрунтовки і кілька хвилин дивилася на безкрає чорне поле дозрілих соняшників. З глибин пам'яті спливло непросте слівце «дисикація».
«Цього тижня приберуть», – вирішила Міра і, повернувши ліворуч, покотилася по пильній дорозі, старанно наносячи на «карту» характеристики і номери дерев.
Не минуло й третини години, як вона зрозуміла, що в низинах врожайність менша, на висотах – більша, а якщо дерево стоїть окремо, то горіхів лякаюче багато. Про всяк випадок вона відзначала обидві групи дерев – «погані» і «хороші», ніяк не коментуючи ті, які, на її думку, відносилися до «середніх».
«Є ще варіант прибирати «дуже хороші» дерева, – розмірковувала Міра. – Якщо на одному дереві горіхів в півтора рази більше, ніж на «середньому», то вигідніше все-таки одне «дуже хороше», ніж два «поганих». Це тим більше вірно, якщо робити дві норми, а не три. Невже сенс тесту «збирання врожаю» в оптимізації? Вони шукають людей, які обмірковують всі варіанти і вибирають найкращий?.. Навряд чи. Для цього були іспити».
Мірі спало на думку, що починати міркування можна з іншого боку: в яких якостях посадовця найвищого рівня держава зацікавлена найбільше? Розум? Інтуїція? Чесність?
«Ми всі тут розумні. Схильність до навчання визначалася вступними іспитами, інтуїцію оцінять на колоквіумі. Чесність? Вони ж не чекають, що ми почнемо красти горіхи один в одного?» Припущення здавалося настільки анекдотичним, що вона засміялася. Але через мить сміх перейшов у надсадний кашель: вона побачила сухе, мертве дерево і поперхнулася.
На дереві не було жодного листочка, в декількох місцях висохла кора, закручуючись спіраллю, оголювала гладенький, ніби лакований луб стовбура. Але найбільше Міру вразило, що і це мертве дерево мало свій номер. «Вочевидь дерево висохло не цього року, і навіть не минулого. А номери на табличках свіжі. Навесні хтось пройшовся по гаю, замінюючи старі таблички новими, і, анітрохи не бентежачись, що дерево висохло, відновив номер сухостою... Невже через дурість? Не вірю!» Їй стало смішно: «а яке мені взагалі до всього цього діло?» Згадалися глузування однокласників, коли вона сперечалася і гарячкувала через якісь дрібниці: помилки в датах, плутанина з іменами, хибна послідовність подій. «Яка тобі різниця? – дивувалися подруги дитинства, сусідки по поверху Лялька з Марічкою. – Кожен сам обирає, ким бути: дурнем чи розумним. Ми не заважаємо твоєму розуму. А ти не заважай нашій дурості. Читай свого Фукуяму, а ми будемо дивитись шорти у тік-тоці…»
«Хто сьогодні залишиться в дурнях, зрозуміло, – розмірковувала Міра. – Спільнота виконає дві норми, але компаньони отримають в чотири рази більше бонусів, ніж я. І тільки через мою жадібність: не захотіла залишити полотно бригаді Гната. Тепер потрібно або вертати брезент, або вигадати якийсь новий засіб заробітку. Що легше?»
Від важких роздумів відволік дзвінок Тетяни. «Четвертий ящик», – лаконічно доповіла вона. «Їду», – відгукнулася Міра.
Вона позначила номер висохлого дерева літерами «НЗ» – «незрозуміла загадка», і, не бажаючи повертатися колишньою дорогою, поїхала прямо, продовжуючи записувати все, що могло виявитися важливим при виборі дерева.
«Мої дослідження дадуть бригаді незаперечну перевагу! – задоволено думала Міра. – Хіба можна порівняти карту врожайності з квадроциклом? Гнат ще пошкодує…»
Спогади про хлопця, який міг стати другом, помітно затьмарили враження від поїздки. Втім, ця зміна настрою відразу забулася, як тільки Міра відправила Семенівні чергову партію горіхів.
До кінця дня вона зробила не менше десятка вилазок до периметра гаю і кілька разів натрапила на бетонні стовпчики з табличкою: «Тут закінчується територія Загону № 3. Прохід заборонено». «Не боляче то і хотілося», – щоразу посміхалася Міра і слухняно повертала назад.
Здивували зовсім вже дикі місця, в яких нижні гілки дерев перепліталися з розрослими кущами бур'яну. Але траплялися й більш привітні ділянки: ряди дерев, під якими багаторічні трави були помітно нижчими. «Схоже, тут минулого року косили, – думала Міра. – Тут прибирати було б легше»...
До кінця дня вона виявила ще чотири повністю висохлі дерева. Порівнявши із загальною кількістю оглянутих дерев, Міра дійшла висновку, що сухостій – велика рідкість. Літери «НЗ» тепер означали «недоторканний запас». «Перший день не повинен повторитися, – думала Міра. – З цими номерами у мене завжди буде норма, а значить, і бонуси, були б горіхи…»
Другу норму бригада закінчила за сорок хвилин до вечері, і Міра не наполягала на продовженні роботи. По-перше, тому що сама прибиранням не займалася: недоречно пропонувати людям викладатися, а самій стояти осторонь. По-друге, «зайві» п'ять дерев, які бригада могла прибрати за сьогодні, породжували питання: на кого записувати третю норму?
Міра була впевнена, що запишуть на неї. Але таке рішення не здавалося справедливим. А будь-яке інше здавалося несправедливим втричі. Тому вона оголосила про дострокове закінчення роботи і покликала обліковця, з яким мала відбутися непроста розмова.

***
– Прийнято, – зі звичним спокоєм підтвердив Дмитро. – Хочете дізнатися номери наступного квадрата?
– Хочу сама назвати ці номери, – з викликом заявила Міра.
Дмитро кілька секунд дивився на екран ноутбука, потім перевів погляд на Міру.
– Що ви сказали?
– Правила не забороняють самому вибирати дерева!
Дмитро доброзичливо посміхнувся і вільною рукою зробив запрошуючий жест: «слухаю».
Міра ще раз звірилася з картою і впевнено назвала номери дерев, які їй особливо сподобалися в недавній експедиції.
Обліковець пошелестів клавішами («шукає в ноутбуці мою ділянку», – здогадалася Міра) і знову на неї подивився.
– Добре подумав, Горобчику? Врахував відстань між вашими деревами і трактором комірника? Година туди і назад… і мені годину втрачати. А ще цей квадрат заріс акацією. Як натягувати брезент?
Міра зрозуміла, що подумала погано. Відчула, що червоніє. Вона спіймала себе на тому, що намагається потягнути за підстрижений вчора чубчик. «Негайно взяти себе в руки! – наказала собі Міра, намагаючись припинити паніку. – Робимо скорботне обличчя: просимо вибачення і координати дерев».
Дмитро несподівано посміхнувся:
– Але хід думки правильний. Просто краще, коли думка повзе, а не скаче. Не думала про це? Подумай. А поки запиши номери дерев на завтра.

***
У їдальні під час вечері Міра помітила, що зал заповнений лише на третину.
– А де люди? – здивувалася вона. – Невже їх вигнали з прибирання за невиконання норми?
– Може, самі втекли, – сказала Зінка. – Гнат про щось таке попереджав.
– Якщо всі втечуть, наши бонуси нічого не варті! – засумував Влад. – З такою кількістю учасників наш загін нізащо не виграє.
– Не обов'язково, – знизав плечима Сергій. – Може, вони просто відмовилися від вечері і закінчують норму. Нас же не було на сніданку? А мене на обіді.
– Хтось жертвує сніданком, хтось вечерею, – підтримала Тетяна. – Крім того, ми не знаємо кількість дезертирів у інших загонах…
Міра із задоволенням відкинулася на спинку стільця. Вечеря була смачною, день – чудовим. Думки, як і радив Дмитро, текли з неквапом ситого удава: «Півдня досліджень, а матеріалу вистачить на сотню рішень. Те, що зараз я отримую в два рази менше бонусів, ніж якби просто виконувала одну норму, нічого не означає. Гра тільки починається. Якщо як слід все обміркувати, не тільки я, – вся спільнота проскочить на зарахування без колоквіуму. «Спортсмени» не в рахунок. Група Гната працює відрами, і щодня віддає дві норми за квадроцикл. Даремно віддає. Не потрібна хлопцям ця техніка. Скільки б Семенівна не списувала за перевалку врожаю з гаю на завод, це не коштує двох норм. І однієї норми не коштує...»
Міра дістала з кишені мобільний телефон і заглибилася у вивчення карти. «А якщо брати квадрат не п'ять на п'ять стовбурів, а відразу з урахуванням потрійної норми? – думала Міра. – Нехай це буде прямокутник п'ять на п'ятнадцять. Економія на переходах очевидна. А ще можна розтягувати брезент не поруч з деревом, а між деревами. У нас достатньо робочих рук, щоб накидати відразу з двох дерев, або навіть з чотирьох. Брезенту вистачить, а колья можна прикупити. Це підвищить ефективність збору. Ще Валерій обмовився про переробку. Може, взяти лущильник? Кількість поїздок скоротиться в десять разів. Не дарма Семенівна організувала цех прямо в полі. Плюс доплата ЗаКО за переробку...»
– Знову мрієш? – пролунав позаду глузливий голос.
«Гнат, – подумала Міра, не відриваючи погляду від екрану. – Мало, що зіпсував настрій в обід, потрібно ще й вечір зіпсувати».
– Та годі тобі, Мірко, – не розгубився Ігнатій від її холодного прийому. – Ходімо, потанцюємо.
Міра підняла голову.
Народ дійсно танцював. Столи розсунули до стін, і на звільненій площі в такт тихій музиці погойдувалися кілька пар.
– У якому сенсі «потанцюємо»?
– У прямому, – зухвало заявив Гнат, підхоплюючи її зі стільця.
Міра скрикнула і обхопила його за шию. А він уже ніс її між столами. Посадив у самохідку («і коли він її приніс?»), підняв ліфт, так, щоб її голова була йому по плечі, і в такт музиці пройшовся разом з нею по колу по залі. Всі зааплодували, звільняючи місце.
Міра в паниці схопилася за підлокітник і тільки зараз зрозуміла, що візком керує Гнат: лівою рукою тримає пульт, а правою притримує її за плече. Її ліва рука автоматично лягла йому на талію, і вони покотилися... крізь музику і ритм, крізь простір і час.
Хтось приглушив світло, хтось запалив свічки. Гнат віртуозно керував кріслом: вперед, назад, розворот. І в зворотному напрямку: розворот, вперед, назад. Рухався легко і вільно. Під ноги не дивився зовсім, тільки їй в очі. А Мірі знову хотілося плакати. Чому так добре? Адже не буває ж, щоб так було добре? Не буває!
І він обдурив її! Сказав, що більше однієї норми робити не буде.
– Не сердься, – попросив Гнат. – Я був голодний і не стежив за словами. Я не вважаю твою спільноту невдахами...
У залі почали аплодувати в такт музиці. Гнат вів візочок по великому колу, виписуючи хитромудрі зигзаги і петлі. Від піруетів захоплювало дух, і Мірі найменше в цю хвилину хотілося обговорювати свої образи.
– Просто скажи, що більше так не будеш, – попросила вона.
– Не буду, – віддано дивлячись їй в очі, пообіцяв Гнат.
– А чому сказав, що зробиш одну норму, а зробив дві?
– Мірочко, це ж спорт! – музику зробили голосніше, Гнат майже кричав. – Зустрів близнюків: Ванька і Данька. Вони з ясельного віку змагаються один з одним. Випадково… абсолютно випадково їхні дерева опинилися поруч з моїм. Ось і змагалися до повної темряви. Я ж не міг їм сказати, що йду, бо обіцяв пані…
– Ти міг піти до пані! – буркнула Міра і раптом зрозуміла, що зовсім не сердиться. – Побачення – це беззаперечна перемога в будь-якому виді спорту. Незалежно від співвідношення сил і набраних очок. Коли чоловік каже, що йде до панночки, учасники змагань заздрять йому, а не переможцю.
– А ось про це я якось не подумав, – з каяттям сказав Гнат, завершуючи рух несподіваним потрійним обертом крісла.
Коли у Міри прояснилося в голові, вона виявила свого кавалера на одному коліні. Гнат простягав їй пластиковий горщик з прямим стрілоподібним листям, що стирчали з сірого ґрунту, і посміхався.
Зал розривався від оплесків. Міра посміхнулася, взяла горщик і понюхала рослину. Пахло травою, і тільки. Ниточка квітконосу з набряклими крихітними бутонами виглядала заморишем. Мірі відразу стало її шкода.
– Передбачалася гвоздика, – сказав Гнат, піднімаючись з коліна. – Але в крамниці виявився тільки цей горщик. Це нічого?
– Нічого, – «пробачила» Міра, притискаючи рослину до себе. – А як доглядати за ним Валерій сказав? Що це за квітка?
– Він і сам не знає, – знизав плечима Гнат. – Сказав, що орхідея, і його батьки з тропічних лісів Гватемали і Колумбії. Екзотика!
Міра ледь не пустилася в пояснення, що ліси Колумбії слід називати екваторіальними, а не тропічними, але стрималася. Все було настільки добре, що не хотілося ризикувати щось зіпсувати...


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: АБІТУРА ПРЕЗИДЕНТІВ
СообщениеДобавлено: 14.02.2026 07:33 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 10.02.2013 19:26
Сообщения: 1422
Откуда: Одесса
День четвертий
Пірати і розбійники

– Ти не можеш возити горіхи на каталці!
З тону, яким це було сказано, Міра зрозуміла, що цього разу Петро прийшов повідомити, а не сперечатися в пошуках істини. Тому вона натягнула простирадло до підборіддя і просто слухала, сподіваючись, що на цьому погані новини закінчаться.
– Поки що тільки попередження. Але якщо покладеш на каталку хоча б одну коробку, подальші переміщення тільки на милицях. Мені ніяково нагадувати тобі про етику, але подумай про людей, позбавлених можливості рухатися, тому що каталка у тебе, а не у них.
– А мені ніяково ставити вас у незручне становище, – сказала Міра. – Я все зрозуміла, Петро. Більше не повториться. Обіцяю.
Лікар ще трохи потоптався, перевів погляд з обличчя Міри на орхідею, махнув рукою і вийшов.
Міра перевела подих. Втратити самохідку означало багато в чому починати спочатку... «Але ж я її і втратила, – несподівано зрозуміла Міра. – Я щойно пообіцяла не вантажити на візок ящики. Значить, тепер у бригади немає транспорту, а мені знов потрібно думати, що робити далі».
Що й казати: не самий веселий початок робочого дня. Міра підвелася з ліжка і потикала пальцем ґрунт вазона («сухий»), замислилася: «і як же мені про нього піклуватися?» Уявила задушливі вологі джунглі, куди сонячне світло ніколи не заглядало, і здригнулася: «небога...»
Вона сфотографувала листя рослини, відправила світлину на гугл-пошук і через хвилину побачила повну назву: «Oncidium Twinkle».
– Малюк Твінклі, – прошепотіла Міра, – рада знайомству, а я – Мирослава Горобець.
Набрала в чашку теплої води і почала обережно поливати листя, поки горщик не став удвічі важчим. Приклеїла скотчем до скла вересневий лист з квартального календаря і поставила рослину на підвіконня так, щоб листочки ховалися за папером.
– Зовсім як у твоїх батьків в джунглях, Малюк, – сказала Міра. – Тільки вибач, але спілкування відкладемо до вечора. Зараз мені потрібно збиратися… і швидко!
Вона відкрила кватирку і поспішила зайнятися необхідними ранковими справами. Коли через півгодини вона виїхала з гуртожитку, бригада вже чекала на неї, здригаючись від ранкової прохолоди, позіхаючи і перекидаючись несмішними жартами про вчорашній вечір...
– Чому без каски? – здивувалася Тетяна. – Добре, я звернула увагу, довелося б повертатися.
– Я не їду з вами, – сказала Міра.
– Знову у неї справи! – з досадою сказав Влад, закидаючи на плече драбину. – Казав же не чекати, сама наздожене...
Зінка струснула об'ємним пакетом і додала:
– Треба було на тебе спихнути чай і бутерброди.
– Ні, – похитала головою Міра. – Я зовсім не їду. Мені заборонили везти горіхи на візку. Тож ви залишаєтеся без транспорту. Вибачте, що підвела.
– Подумаєш, «без транспорту», – передражнила Міру життєрадісна Зінка. – Не велика втрата. Інші ж носять. І наші хлопці будуть відносити по чотири ящики за раз. Ми ще вчора це обговорювали, поки ти їздила. Не хотіли тебе зайвий раз турбувати…
– Якщо я не вожу ящики, що я роблю в бригаді? – запитала прямо Міра.
– Ти вже зробила, – відповіла Тетяна. – Ми легко виконуємо по дві норми за день. Ноу-хау теж має ціну. Вважай, передала технологію за рівноправний розподіл прибутку без особистої участі у виробництві.
– Ні.
– Так, – твердо заперечив Сергій. – Пропоную відправити Мирославу у творчу відпустку. У неї блискучі рішення. Будемо її вважати «вільним митцем», нехай обмірковує, як нам відірватися від конкурентів.
– Дякую, – сказала Міра, – вдячна і зворушена. Але – «ні». Я завжди буду вважати нашу спільноту «своєю». І якщо дійсно встигну щось придумати, обов'язково повернуся, але не як прохач...
– «Встигнеш»? – нахмурився Ілля.
– Два дні без норми – з речами на вихід, – нагадав Влад, і раптом запитав: – А як орендодавець залишишся?
– Орендодавець?
– Я маю на увазі, що свій прибиральний девайс ти забираєш, чи на якихось умовах залишаєш нам у користування?
Влад багатозначно вказав пальцем на брезент.
– Правильно! – плеснула в долоні Зінка. – Брезент, кілки, стільці, ящики, каски…
Тетяна розквітла:
– Адже справді! Це ж все за твої горіхи, Мірко. Ми, знаєш, теж прохачами бути не хочемо. Нам чужого не потрібно.
Мирослава до білизни пальців вчепилася в підлокітники крісла. Щоб не піддаватися паніці, після приходу лікаря вона весь ранок забороняла собі обдумувати ситуацію, що склалася. Тому що заборона на візництво здавалася повним крахом надій і планів.
– І во що ви оцінюєте оренду мого девайса? – шмигнувши носом, запитала Міра.
Сергій не втримався і плеснув Влада по вільному від драбини плечу:
– Молодець, Вальдемар. А я вже засумував...
«Молодець» похитнувся, відновлюючи рівновагу, і з збентеженою посмішкою опустив драбину на землю.
– Дві норми, – сказала Зінка. – Ми все одно збиралися після прибирання поділити все порівну. Вчора вийшло явно несправедливе: твоє обладнання, ідеї… а отримала менше за всіх.
«Виявляється, вони теж звернули на це увагу, – тепло подумала Міра. – І навіть прийняли рішення…»
– Дякую, – подякувала Міра. – Дякую і вдалого дня!
Вона махнула рукою і покотила до їдальні. Що ж тепер: «вільний митец» може дозволити собі витрачати ранок, як йому заманеться: поснідати в їдальні, наприклад.

***

Взявши на тацю тарілку сирників під апельсиновим соусом, каву з молоком і парочку підсмажених тостів, Міра раптом зрозуміла, що не має найменшого уявлення, як віднести їжу до столу.
«Самохідка залишилася на вулиці, – міркувала Міра, розглядаючи нездоланні двадцять кроків від роздавальної лінії до столу, – якби тут була каталка, я б поклала тацю на сидіння і дистанційкою відвезла б сніданок до столу, а потім дійшла б на милицях. Але каталка залишилася на вулиці. І по сходах вона не підніметься».
Відчувши поруч рух, вона відволіклася від роздумів: хлопець у білому халаті підхопив тацю і відніс до столика:
– Тут вас влаштує?
– Так, дякую, – подякувала Міра.
Її знову потягнуло на сльози. «Та що ж це таке! – сердито подумала Міра, – очі на мокрому місці!»
– Смачного, Мирославо, – сказав кухар і зник за дверима кухні.
«Я стаю знаменитістю!» – подумала Міра, приступаючи до їжі. Але насолодитися сніданком їй не дали. Прокинувся мобільний. Міра придивилася до дисплея – просто номер, у списку контактів абонент не значився.
– Слухаю, – ввічливо сказала Міра, відклавши виделку.
– Мирослава? Мене звати Анатолій. Ваш номер підказала Таня з вашої бригади. Просила особливо підкреслити, що номер я дізнався у неї. Де ми можемо зустрітися? Де ви зараз?
«Ось вона – слава! – з посмішкою сказала собі Міра, – зараз будуть просити світлину з автографом».
– А ви, власне, з якого питання? – уточнила вона.
– Вчора підглянув, як ви працюєте. Хочу впровадити вашу методику у власне виробництво. Взяти, так би мовити, на озброєння. У нас теж спільнота з п'яти осіб...
– Ну, а я вам навіщо? Невже промислове шпигунство не дозволило розгледіти всі деталі процесу?
– У списку деталей – брезент. Але його немає в лавці...
«Ось воно що! – відразу зрозуміла проблему Анатолія Міра. – Я й забула, що скупила весь брезент, і заблокувала «впровадження» методики Семенівни на корені».
– Валерій сказав…
– Я зрозуміла, – крижаним тоном перебила співрозмовника Міра. «Смерть шпигунам!» – Якщо мій номер вам повідомила Тетяна, то ви вже знаєте вартість оренди.
– Дві норми на добу. Дорого, звичайно, але нам підходить.
– Тоді через півгодини в крамниці.
– Чудово. До зустрічі.
Він відключився, а Міра із задоволенням доїла сирники. «Життя налагоджується, – вирішила вона. – І до вечора ще дуже далеко!»
Вона витерла губи серветкою і набрала номер.
– Як справи, Гнате?
– Зараз дізнаюся, – зі смішком відповів вчорашній партнер по танцях. – Дзвониш сказати, що передумала? Самохідку відібрали, хочеш сісти на квадроцикл?
– Звідки тобі відомо, що відібрали? – похолодівши, запитала Міра.
Вона раптом згадала слова Петра про етику. «Але ж точно так само і Гнат говорив! – в паніці подумала Міра. – Ну, так. Так і сказав: «возити горіхи на інвалідному візку неетично». Вчора сказав. А сьогодні Петро приїхав за кріслом з тими ж аргументами».
– Вранці біля ганку гуртожитка стояла автівка медбрата. З червоними хрестами на бортах. Задні двері відчинені, і твоя самохідка поруч. Я й подумав...
– Обійшлося, – сухо сказала Міра. – Хотів відібрати, але передумав. Пожалів. Я дзвоню, бо ти хотів збирати горіхи нашим способом. Весь брезент у лавці я скупила. Народ потихеньку розбирає. Ось я і питаю, тобі залишити?
– І скільки зараз брезент?
– Здаю в оренду за дві норми на добу.
– Ого! Ми краще простирадла навяжемо.
– Це якось неетично, – зло посміхнулася Міра. – Все-таки постільна білизна. Крім того, горіхи розірвуть ваші простирадла на п'ятому дереві. А ще порахуй, скільки потрібно простирадл, щоб з них пошити полотно два на чотири метри? А вам таких потрібно три.
– Переконала! – весело відгукнувся Гнат. – Дві норми на добу? Беремо! Куди за брезентом їхати?
– У крамницю. Я дам наказ, щоб тобі видали.
– А до нас водієм підеш?
– Іншим разом, – сказала Міра і відклала телефон.
«Спритно викрутився, – визнала вона, – але намул залишився».
Вона забороняла собі думати про можливу зраду Ігнатія, але думки дряпалися об очевидне: «sui prodest scelus, is fecit». «Кому вигідно, той і зробив, – переклала Міра і звично зазначила автора цитати: – Луцій Сенека, п'єса «Медея». З іншого боку, не спійманий – не злодій! Чому вірити?» Душила злість і безпорадність. Напевно, тому, увійшовши в крамницю, Міра не стала ввічливіти з Анатолієм:
– А по-людськи підійти і запитати, важко? Тільки потайки підглядати?
– Дуже, дуже радий знайомству, – схилив голову Анатолій. – Нічого поганого не думали. Вибачте. Просто не хотіли заважати. Йшли повз, побачили, як у вас вправно виходить. Зупинилися… у чому злочин?
– Гаразд, – миттєво охолоджуючись, погодилася Міра. – Прошу вибачення за запальність. Ранок видався… непростим.
– Буває, – ввічливо підтримав Валерій, підходячи до них.
– А вам яке діло? – огризнулася Міра. – Займайтеся своїми справами!
Крамар закотив очі і розчинився серед стелажів магазину.
– Бачу, що «непростий», – обережно погодився Анатолій. – Але я думав, що брезент нам видасть Валерій. І він же оформить угоду. Так що це у нас до нього справа. А ось він без нас прекрасно обійдеться...
– Правильно, – без ентузіазму погодилася Міра, і тут же закричала в бік продавця, що сховався. – Шановний Валерію, я передумала. Займіться, будь ласка, «нашою» справою.
У глибині крамниці щось розсипалося і покотилося з дзвоном по підлозі. Було чутно, як продавець, лаючись, завозився, чи то укладаючи все на місце, чи то розчищаючи дорогу до покупців.
– Ви ж розумієте, що прибирання – це випробування приймальної комісії? – чомусь сказав Анатолій. – Але необхідні якості не оголошені, про них можна тільки здогадуватися. Якщо припустити, що екзаменатори шукають рішучих, але гнучких, то, погодьтеся, я непогано впорався із завданням.
Міра здивовано подивилася на нього. «Чорні очі, тонкі вусики, «дорослі» риси обличчя, вивірений до міліметра лівий проділ волосся... йому б смугастий костюм і «Томпсон» з барабанним магазином – вилитий американський гангстер тридцятих років минулого століття...»
Анатолій вловив її здивування і поспішив пояснити:
– Це я все ще вибачаюся. Важливі стовідсоткові рішення. Якби я запитав, ви б мали можливість відмовити. І після відмови моє спостереження дійсно можна вважати злочином. Але якщо відмови не було...

– Потрібно говорити: «вибачте, будь ласка», – поправила його Міра. – «Вибачаюся» – неправильне слово. Ви ж не самі себе вибачаєте?
– А грубіти продавцям можна? – жалібно запитав Валерій, який підійшов. – Чому ви весь час зі мною лаєтесь?
– Тому що не до вподоби, коли мене беруть за горло! – не стрималася Міра. – Ви не крамар, а шахрай. Торгівля – це ринок. Але якщо на ринку тільки один продавець, до того ж під дахом Адміністрації, торгівля перетворюється на розбій. І ваша ввічливість – тільки зі страху зниження рейтингу!
– Чи не забагато звинувачень від людини, яка не може втриматися на дереві? – глузливий голос Гната повернув до реальності. – І твої дві норми за брезент, хіба не розбій? Може, запитаємо у Валерія, скільки брезент коштує насправді?
Міра озирнулася і вирішила, що дійсно переборщила. Ну, так, трохи… якусь дещицю… ледь-ледь…
– Шкода, що ви не ходите на вечірні збори, – сказав Анатолій. – Дали б простір красномовству.
– Що за збори?
– Ми після вечері збираємося біля тенісних кортів. Палимо багаття, бренчимо на гітарі...
– Тут і тенісні корти є?! – здивувалася Міра.
– А ти думала, тільки горіхи? – по-доброму посміхнувся Ігнатій.
– Приходьте обов'язково! – наполегливо запросив Анатолій. – Тим більше, сьогодні. Сьогодні всі прийдуть.
– А що сьогодні такого особливого?
– «Екватор», Мірочко, – сказав Гнат. – Половина шляху.
Анатолій висловився ясніше:
– Сьогодні святкуємо закінчення четвертого дня. Пройшли половину відведеного для роботи часу.

***

Від лавки Міра їхала зі змішаними почуттями. Несподіване багатство у вигляді шести норм, для отримання яких від неї нічого не вимагалося, гріло і тішило самолюбство. Тепер можна сміливо нічого не робити: грітися на сонечку, готуватися до співбесіди або зовсім поїхати додому – шість норм, це набагато більше, ніж вона розраховувала. Навіть з урахуванням виплат за оренду обладнання.
З іншого боку, хлопчаки нагадали, що минула лише половина терміну. Невже їй цього достатньо? Ну, а в житті, невже вдалої першої половини достатньо, щоб до смерті нічого не робити, спочиваючи на лаврах?
Відповідь «так» означала визнання слабкості і лінощів. Тільки ледачий задовольняється половиною шляху. «Шлях цінують по фінішу», – подумала Міра і зупинилася. Вона не могла пригадати, кому належить цитата.
«Безмежний Космос! – здивувалася Міра. – Та це ж мої слова. Це я сама щойно вигадала!» Несподіваний афоризм здався важливим знаком, ознакою вірності ходу думок.
«Мені потрібно влаштуватися на роботу, – вирішила Міра. – Прибитися до якоїсь бригади. Перевезення виключено, але я ж непогано збирала з нижніх гілок? Петро щось корисне розповідав про гаки на милицях. При шести нормах бонуси множаться на шість. Є за що боротися! Тепер мені просто потрібно придумати, як збільшити вагу зібраних горіхів у журналі Семенівни».
Їй спало на думку, що для набору ваги зовсім не обов'язково працювати з кимось у команді. У неї є карта горіхового гаю. Потрібні дерева з максимальною врожайністю. Вона не буде лізти нагору, не буде намагатися прибрати все дерево. Навіщо? Все, що від неї потрібно, – це тихо збирати горіхи з доступних гілок і везти їх до трактору. Комірниця оприходує надбавку до ваги, а обліковець при підрахунку бонусів помножить загальну вагу на шість.
«Стати піратом? – вагалася Міра. – Ніяких зобов'язань: ні зламаними гілками не дорікнуть, ні за залишені горіхи не покарають. Зривай, що погано висить, і йди в відрив. Не робота – казка!»
«Казковість» роботи викликала неясні сумніви. Підбираючи горіхи з нижніх гілок, вона комусь «підрізала крила». Спільнотам добре, бригади легко виконують по дві норми, і для них кількість зібраних дерев важливіша за вагу. Можуть, навіть, подякувати за «чисті» гілки. Але індівідуали-особарі не дорахуються горіхів. З урахуванням однієї норми, її «підробіток» комусь виллється в помітний недобір за вагою. Крім того, залишалося відкритим питання транспортування: вона обіцяла Петру не возити ящики на кріслі. А без перевезення немає сенсу збирати: горіхи мають бути в бункері Семенівни, інакше, як вони опиняться у відомості?
«Ніхто не побачить, – ворухнулося в душі заборонене і темне. – Будеш працювати не в спільноті, на очах у всіх… а тут, непомітно і таємно». Їй стало соромно: «це що ж, красти?» Але наполегливий голос не заспокоювався, на Міру ніби дохнуло з підземелля: «Мета виправдовує засоби, – нестримна фантазія негайно намалювала за спиною чорну гвардію Ватикану. Похмурі постаті важко дихали в потилицю: – Добро, яке на вершині влади ти принесеш людям, не можна порівняти з цим незначним проступком!»
Вона посміхнулася. Цій максимі вона присвятила чимало годин. Їй було що відповісти Ескобару – ті, кому «всі засоби добрі», зазвичай будують концтабори: або на свіжому повітрі в Сибіру, або з газовими камерами в Європі. Ця дорога втоптана божевільними. Цим шляхом вона не піде. До того ж є ще незаперечне: «якщо засоби смердять, то мета – лайно».
Чорні фігури здригнулися і почали танути. Вони більше не тягнулися за нею в'язким, смердючим шлейфом.
«Щоб возити горіхи, не порушивши слова, – не заспокоювався внутрішній голос, – достатньо взяти в крамниці у Валерія причіп. Формально ти виконаєш обіцянку: на візку не буде жодного ящика».
– Яка нісенітниця! – сказала вголос Міра. Вона далеко заїхала в хащі і могла без побоювань озвучувати думки. – Я можу збирати горіхи відкрито і явно. Вибирати групи дерев з високою врожайністю, збирати біля стовбурів купки горіхів і пропонувати своїй бригаді номери з прибраними «низами». Вигода бригади: більше дерев приберуть, більше норм виконають. Вага зібраних бригадою горіхів помножиться не на два, а на три, або на чотири. А за це вони самі вивезуть мої горіхи на склад. Без брехні, без порушень зобов'язань, виключно з чистим сумлінням...»
Це був добрий план. Міра вибрала дерево кращої якості, увімкнула на мобілі часомір і перевірила, який урожай зможе зібрати за годину. Ящика під рукою не виявилося, довелося перераховувати горіхи. «Сто горіхів, – зробила висновок Міра. – Виходить, за день я в кращому випадку зберу близько пуда. Це дасть щоденну надбавку в сотню бонусів. Що становить приблизно тридцять відсотків від моїх «законних» шести норм за вирахуванням оренди. Чи варта гра свічок? Гнат пропонує набагато більше».
Від роздумів відволік дзвінок телефона з невідомим «вхідним». Міра відпрацьованим нудним голосом відповіла:
– Слухаю.
– Мирослава?
Голос був ввічливий, дівочий, і Міра трохи підпустила тепла:
– Так, слухаю вас.
– Сусіди по прибиранню збирають горіхи на брезент. Дали ваш номер телефону і сказали, що за дві норми ви можете орендувати полотно.
Ось коли Міра зрозуміла досаду Валерія: «Прикро! Був би ще брезент, отримала б зараз ще дві норми».
– Ні, дівчино. Запізнилися. Я вже все віддала. Вибачте.
– Ой, як шкода...
Співрозмовниця відключилася, не прощаючись, але Міра не відчула образи. «Вони там працюють, – сумно подумала вона. – А я тут незрозуміло чим займаюся». Підробіток на «диких», «нічиїх» деревах їй не сподобався. Вона мала знайти щось цікавіше. І терміново!
Міра зорієнтувалася за картою і поїхала до гуртожитку. Зайшовши в кімнату, пригладила листя Малюку і за кілька підходів витягла за двері брезент комірниці і її кілки. Ретельно склавши все («не дай Комос загубити по дорозі!»), поїхала до трактора.
Семенівна їй зраділа:
– З'явилася, пропаща! Весь ранок гадаємо, куди наша Мірочка поділася?
Хлопці відволіклися від бункера лущильника, подивилися на неї і посміхнулися. Мірі стало ніяково, що вона не може відрізнити Гошу від Михайла – обидва однаково м'язисті, засмаглі і світловолосі. «Двоє з ларця одинакові з лиця», – пригадала Міра.
Але через мить вони знову зосередилися на роботі, так що завдання або не вирішилося назавжди, або відклалося на невизначений час.
– Привезла ваше обладнання, – сказала Міра. – Дуже дякую. Допомогли. Тільки сокиру залишила. У крамниці не сокири, а валашки, знущання над основною функцією.
– Валашки? – зморщила чоло Семенівна.
– Гуцульські сокири.
– Гоша! – гучно крикнула Семенівна хлопцям і показала пальцем на «обладнання», що лежало на колінах у Міри.
Гоша охоче підбіг, сяйнув посмішкою на засмаглому обличчі і зник у кабіні трактора. Михайло обернувся і провів поглядом напарника.
– Чому вони такі однакові, Семенівна?
– Тому що близнюки, – з особливою теплотою в голосі відповіла комірниця. – Тільки я їх відрізняю.
– Ваші, чи що? – здивувалася Міра.
– Мої! – з гордістю відповіла жінка. – А тепер, віддавши належне світській бесіді, кажи, навіщо прийшла?
– Я розмірковую, Семенівна, – зізналася Міра. – Так вийшло, що норму до кінця збирання вже виконала, але сидіти, склавши руки, якось не по-українськи. Тим більше, що всі навколо працюють. Думаю теж зайнятися переробкою. У відрядній лавці напевно є лущильники. Розкажіть арифметику. У чому тут заробіток?
З гаю з'явилася зграйка хлопців. З цікавістю поглянули на Міру, зважили, перекинули в бункер ящики, та й зникли в заростях.
– Про переробку питала, – нагадала Міра. – Якщо не секрет...
– Секрет?! – Семенівна посміхнулася. – Які ж можуть бути секрети від майбутнього керманича країни? Лущильник, це ти добре придумала. Записуй… у тебе є олівець і папір?
– Я запам'ятаю, – посміхнулася у відповідь Міра, – у мене схильність до чисел. Приятелюю з ними з дитинства.
– Ах, ну звісно! Ви ж всі генії, – без тіні сарказму зітхнула комірниця, – тоді слухай. У лущильнику горіх пропарюється, розколюється і розбирається. Залишається приблизно вісім грамів вологого ядра. Тобто в два рази менше ваги горіха з шкаралупою. Отже, за очищений горіх на ЗаКО, тобі не тільки відновлять вихідну вагу, при нашій вологості «один до двох». Але й оплатять розбирання «один до п'яти», а за ціле ядрышко представники кондитерської фабрики цю суму ще раз подвоять...
– Виходить, за кожен кілограм цілого ядра я отримаю двадцять кілограмів горіхів у шкаралупі!
– Не так швидко, – посміхнулася Семенівна. – Я не знаю, які лущильники у вашій крамниці, але мої сини за світловий день ледь встигають переробити шість центнерів вологих горіхів. Удвох, не розгинаючи спини! І наш лущильник на півтора кіловата. Тож перш ніж брати техніку, поцікався потужністю...
У Міри знову задзвонив телефон. І знову з невідомим вхідним номером.
– Мирослава? – боязко запитали в трубці.
– Так, це я.
– Мені сказали, у вас є брезент...
– Вас обдурили. Мені дуже шкода...
Вона хотіла швидше повернутися до важливої розмови, але у Семенівни на зважування вже вишикувалася черга.
Міра засумувала, але до неї підійшов один із близнюків.
– Здрастуйте, Мирослава. Я – Михайло.
– Привіт, Михайло.
– Ми з братом хочемо пригостити вас горішками…
Мірі стало смішно:
– Я збираю горіхи, а ви мене цими ж горіхами пригощаєте?
– Ви збираєте сировину. А ми пригощаємо продукцією. Скуштуйте смажених горіхів.
Він простягнув Мірі полотняний мішок, роздутий, як баскетбольний м'яч. Міра опустила руку в теплу горловину і вийняла ще гаряче ядрышко. Вигадливий візерунок «звивин» гіпнотизував. Пригадалася фраза, прочитана під час першого знайомства з Інтернетом: «ацкий сатана, не їж мій мізок!» Солодкий аромат не залишав сумнівів у їстівності «продукту», але, поклавши ядерце цілком в рот і прожувавши, Міра була вражена смаком.
«Фантастика! – з захопленням подумала вона. – І ми це диво збираємо?!» Досі вона ставилася до роботи саме як до збору сировини. Їй не спадало на думку, що вони збирають такі смаколіки.
– Ти все-таки не захоплюйся, – жартома зауважила Семенівна. – У вас зараз обід. А смажений горіх дуже ситний.
– З медом смачніше буде, – задоволений її реакцією, сказав Михайло.
Міра обережно підняла мішок, оцінюючи вагу:
– Я стільки не з'їм.
– А побратими на що?
Міра перевела погляд на Гошу. Той відволікся від роботи і в привітанні підняв руку. Міра відповіла тим же відрухом.
– Дякую! Мені дуже приємно...
З горіхового гаю вивалилася нова партія носіїв, і Семенівна переключилася на зважування та облік.
Тема здавалася вичерпаною, і Міра, ще раз привітно махнув рукою, поїхала в бік загону. Приблизно на половині шляху почула сирену. Телефон підтримав далеке виття настирливою треллю.
– Агов, вільний митець! З нами обідаєш чи як?
– Звичайно ж, з вами! – радісно відповіла Міра Зінаїді.
– Тоді підтягуйся, подруго. Будемо в їдальні через двадцять хвилин.
Вона відключилася, а Міра подумала, що цього часу цілком достатньо для приготування смачного сюрпризу.

***

Обід пройшов у теплій, дружній атмосфері. Що більше цьому сприяло: гарячий курячий суп з локшиною і рис з овочами чи виконання бригадою півтори норми на кожного, Міру не цікавило. Головне: офіціанта з тарілками, на яких золотилися ядра горіхів в бурштиновому блиску меду, зустріли з радісним натхненням.
– Що це таке? – поцікавився Влад. – Громадське харчування пригощає?
– Це я вас пригощаю, – сказала Міра. – Громадське харчування відпочиває.
На кілька хвилин запала тиша. Міра із задоволенням спостерігала, з якою насолодою вони куштують страву.
– Неймовірно смачно! – визнав Сергій.

– Моя мама згортала конуси з тіста, – сказала Тетяна, – а коли вафельні стаканчики «застигали», наповнювала їх кремом. Можна спробувати покласти у вафлі горіхи з медом.
Першим зі своєю порцією впорався Влад.
– Звідки горіхи? – запитав він.
– З гаю, звісно, – з посмішкою відповіла Міра.
– А запасна риночка для особливо голодних?
Влад простягнув руку до останньої порції горіхів, і Міра нахмурилася:
– Блюдце не запасне і не зайве. Всім порівну, Вован. Не будь жадібним.
Влад відсмикнув руку, ніби обпікся, і звично насупився:
– Подумаєш… піду на кухню і попрошу добавки.
– Звичайно, – легко погодилася Міра. – Іди.
– Але ж на кухні немає горіхів? – запитала Тетяна, коли він пішов.
– Ні. Це мене пригостили сини Семенівни.
– Близнюки – її сини?
– І що тебе дивує?
– Вона така молода…
Ззаду пролунав глузливий голос:
– Я теж молодий!
Міра похитала головою. Вона весь час сиділа у півоберті до роздавальної лінії, і все одно прогавила Гната.
Зінка запросила його до столу:
– Сідай, – сказала вона. – Мирослава тобі і місце, і смакощі приготувала.
– Смакощі?
Ігнатій поставив на стіл тацю з тарілками і придивився до тарілочки з горіхами.
– Здається наша продукція доведена до споживчої кондиції.
– Саме так, – кивнула Міра, – пригощайся.
Повернувся Влад. Незадоволений. Насуплений. Кивнув Гнату і сказав:
– Народ обговорює вечірні посиденьки біля багаття. Ми як, підемо?
– Звичайно, підемо! – зраділа Зінка. – Сьогодні закінчуємо половину терміну. Чудовий привід зібратися всім загоном.
– Слухайте! – простягнула Тетяна. – А якщо ввечері всіх пригостити смаженими горіхами?
– Скільки у нас цього добра? – діловито запитала Зінка.
– Кілограмів п'ять, – сказала Міра. – Я не зважувала.
– А нас залишилося п'ятдесят осіб...
– Попросити в їдальні півсотні блюдець?
– Ми можемо накрутити вафельні конуси і відразу розділити горіхи на порції. П'ять кіло горіхів плюс стільки ж меду... Сотня стаканчиків!
– Краще скористатися горішницею, – зауважив Гнат, переходячи до рису з овочами. – На кухні є, електрична. Якщо у вас цілісінький осередок, то і форма повинна відповідати…
– Добра думка, – погодилася Міра. – Горішки укладемо в «шкаралупки» з печива. Залишається вирішити, хто робить, і узгодити перелік продуктів.
– Печиво я зроблю, – зголосилася Тетяна. – Знадобиться борошно, яйця, вершкове масло, цукор, жирні вершки...
– «Жирні» – це скільки? – уточнила Міра.
– Тридцять відсотків.
Сергій засумнівався:
– Мед буде сякнути між половинками «шкаралупок».
– Стик задрукуємо глазур'ю, – підказав Влад.
– Краще шоколадом, – заперечила Тетяна. – Какао швидко тане.
– Перед розносом покладемо в холодильник, – заперечив Влад.
– Після холодильника печиво перестане хрустіти. Весь ефект у ламкості!
– Круто, – сказав Гнат.
Було незрозуміло, чи його оцінка стосується рису, чи ідеї прикрасити вечірнє багаття солодощами.
– Що «круто»? – після хвилинної паузи запитав Влад.
– Мені подобається хід ваших думок. Тільки навіщо таку красу ховати? Покладіть осередок на шкаралупу з тіста, але не накривайте другою шкаралупою.
Він обережно взяв з блюдця ядерце і трагічно зашепотів:
– Ацкий сотона, поверни мій моск!
Всі засміялися, а Міра здивувалася, наскільки однаково вони з Гнатом думають і реагують.
– Ви не звертали уваги, що продукти схожі на органи, які лікують? – сказала Тетяна. – Волоські горіхи дуже корисні для мозку, зміцнюють нейронні зв'язки між клітинами.
– А помідор, якщо його розрізати поперек, схожий на поперечний розріз серця, – підтримав Влад. – Такі ж чотири камери. А ще червоний колір – це лікопін, найсильніший антиоксидант у крові людини.
– Квасоля схожа на нирку! – посміхаючись, підтримала гру Зінка. – Цікава вікторина виходить. Мірка, твій хід!
– Корінь женьшеню, – не розгубилася Міра. – Виглядає, як людське тіло цілком. І лікує все взагалі...
– Ігнатій?
– Імбир сприяє травленню і схожий на шлунок.
– А банан – на посмішку, – кисло промовив Сергій.
Було видно, як він шкодує, що не зміг придумати нічого більш вартісного.
– Посмішка – це типа людський орган? – невдоволено запитав Влад. – Незалік!
Тетяна заперечила:
– Залік! Банан містить білок триптофан, який в організмі людини перетворюється на серотонін. А серотонін регулює настрій. У цьому сенсі банан «працює» як антидепресант. Тож порівняння з посмішкою справедливе.
– Але якщо банан перевернути, вийде не посмішка, а сумний смайлик! – уперся Влад. – Виходить, кількість триптофану залежить від того, в якому положенні банан був з'їдений? Якщо середньою частиною донизу, рівень серотоніну підвищується, а якщо догори – знижується...
Зінка розсміялася, а Сергій з Тетяною похмурніли.
– Ну, ти й зануда! – похитав головою Сергій.
Міра занепокоїлася: обстановка іскрила, справа йшла до загострення і терміново потрібна була репліка, яка б відволікла від конфлікту. Вона вирішила пообіцяти Владу для експериментів найбільше гроно бананів, яке тільки знайдеться в крамниці, але її випередив Гнат:
– Від вас смаколіки, від нас мітоліки, – сказав він. – Увечері біля багаття наша бригада пригостить загін шашликами.
– О!

Влад висловив настільки щирий захват, що у всіх посвітлішали обличчя.
– «Не робіть з їжі культу»! – посміхаючись, сказав Сергій.
– «Після цього він з'їв огірок сам»! – продовжила цитату Міра.
– «Золоте теля». Ільф і Петров, – прокоментував Гнат.
– «Мітоліки»? – з подивом спитала Тетяна.
– Мабуть, від англійского… – чемно відповів Сергій.
– О! – з повагою хитнула головою Тетяна.
– Є ще бригада Анатолія. Треба б і його попередити, – зауважила Міра.
– Навіщо це?
– Ну, як же? Дві бригади пригощають загін. Анатолій теж забажає взяти участь. Негарно вийде: якщо ми будемо з частуванням, а він прийде з порожніми руками. Його спільноті буде прикро.
– І де їх шукати? – засумнівався Гнат. – Вони на обід не ходять, рвуть третю норму.
– Навіщо шукати? – сказала Міра, дістаючи телефон. – «Кому нічого робити, хай шукає».
– «Після того, як знайде»! – хором сказали Сергій з Тетяною.
– Жванецький, звичайно, – посміхнувся Гнат.

«Яка корисна вдача наводити лад у списку контактів відразу після дзвінка!» – подумала Міра. Вона набрала номер Анатолія, і після обов'язкових побажань «доброго» перейшла до справи:
– Наші з Ігнатієм бригади пригощають на вечірньому багатті учасників загону. Десерт і шашлики вже зайняті. Якщо є бажання, не гальмуй.
– Ми підготуємо щось печене, – миттєво відреагував Анатолій. – Дякую, Міра. Дуже вдячний за попередження.
– Дрібниці, – відповіла Міра. – На моєму місці ти вчинив би так само.
– Не впевнений, – чесно зізнався Анатолій. – Є ще четверта група. Бригадир – Костик. Їм теж не завадило б сказати. Я тобі скину його телефон…

– Телефон скидай, але краще зателефонуй йому сам. Ти мені подякував, він – тобі. Вважай, що ми квити. І передай йому найкращі побажання!
Посміхаючись, Міра повернула телефон у кишеню і зрозуміла, що за час її телефонної розмови за столом щось змінилося.
– Що ще? У чому проблема?
– У часі, – розгублено сказала Тетяна. – Шашлик хлопці можуть готувати ввечері, при всіх. Але їдальня закривається о восьмій, кухарі їдуть автобусом. Я не встигну зробити тисячу «шкаралупок» і розкласти по них горіхи з медом. А ще їх потрібно залити шоколадом!
– І це проблеми? – з докором посміхнулася Міра. Її оптимізм підняв усім голови. – Прямо зараз рушай до випічки, і до вечора встигнеш. І роби менше тисячі. Ігнат правий, третину печива дійсно краще залишити незакритою.
– Чому?
– Для демонстрації, «що всередині».
– Це вийде по дванадцять горішків кожному їдаку, – швидко порахував Влад. – Щось багацько…
– Покладемо на порцію сім, – сказала Зінка. – На блюдці лежало п'ять, а я так наїлася, що важко дихати.
– А з рештою що робити? – розгубилася Тетяна.
– Розберемо на пам'ять, а частину залишимо на кухні, розрахуємося за інгредієнти.
– А хто замість мене… – Таня широко розплющила очі, – ах, ось воно що!
– Замість тебе до дерев поїду я, – закінчила її думку Міра. – Сподіваюся, ніхто не сумнівається, що з перекладкою я якось впораюся?..
***

Вечір видався незвичайним.
Спочатку всі заворожено дивилися, як іскри, що вилітають з триметрових язиків полум'я, вешталися поміж зірок. А коли основний вогонь перегорів, настав час шашликів, сріблястих згорток фольги і гітар. Співали в три голоси. Співали красиво. Гітарні перебори огортали і збивали подих. Було дивно добре і спокійно під зоряним наметом, біля багаття, в колі друзів.
Хвилин через сорок Анатолій з помічниками спритно витягли з тліючого вугілля згорнуті фольги і рознесли присутнім.
Міра обережно розгорнула конверт, що бризнув парою. Всупереч її очікуванням, крім кубиків картоплі і нарізаної цибулі, всередині лежали гриби, перець і зелень. Бійці Анатолія роздали пластикові виделки. Їсти було зручно, а сама їжа здалася чудовою.
– Соєвий соус? – запитала Тетяна.
– Бачу, ви метикуєте, – прихильно кивнув Анатолій.
Якось само собою вийшло, що спільноти зібралися з одного боку багаття, а особарі-одинаки, які не захотіли або не змогли об'єднатися, – з іншого. Це розділення стало більш помітним, коли прийшов час роздачі «мітоліків»: кожна спільнота отримала по шампуру, а на інший бік багаття м'ясо віднесли на одноразовому пластиковому посуді.
Усередині бригади шашлик з жартами і сміхом передавали з рук в руки, з іншого боку вугілля, нерухомо світлішали білі тарілочки. Там було помітно тихіше. У якийсь момент Мірі навіть здалося, що напруга зросла.
Все змінилося, коли Тетяна з незнайомою дівчиною пригостили бажаючих смаженими горіхами, пропонуючи на вибір: чай з лимоном, каву з молоком або капучино.
– Чай і кава? – тихо здивувалася Міра.
– Плюс пластиковий посуд і дрова, – пошепки відповів Анатолій. – А ще вони обіцяли прибирання території після закінчення вечора.
Міра кивнула:
– Тоді рівноцінно.
– До речі, – сказав Анатолій, – ви ще не познайомилися з Костиком.
Парочка, що сиділа неподалік, розпалася. Хлопець, ніби вітаючи, підняв склянку і посміхнувся, а дівчина привітно кивнула головою.
Міра відчула, що червоніє.
– Вибачте, будь ласка.
– Не варто вибачатися, – у Костика виявився приємний баритон. – Тим більше, що ви праві. Я б і сам стежив за паритетом.
Гнат кивнув:
– Тут всі стежать за паритетом. Якби Міра не запитала, поцікавився би я. Тільки, напевно, не так тактовно.
– Можемо заздалегідь домовитися про правомірність будь-яких питань, – сказав Костик. – Краще прямо запитати, ніж дутися осторонь. Чесне слово, ми б хотіли зробити більше, але основні страви ви зайняли.
– До речі, про паритет, – волого блискаючи очима, сказав Анатолій. – Міра ще не зробила ставку. Не бажаєте приєднатися до парі, пані?
– Парі?
– Їй це може не сподобатися, – запізно попередив Гнат.
– Дурниці! – відкинув його сумніви Костик, – на кону півтонни горіхів. Заради такої ваги можна кіло гірчиці з'їсти.
– Отримує той, – зголосив умови Анатолій, – хто точніше назве кількість бандерлогів, які подякують за частування.
– Що за «бандерлоги»? – не зрозуміла Міра, – хіба у нас джунглі?
– Вони так називають одинаків, – підказав Гнат. – Я беру участь, але це не моя ідея.
– А призовий фонд звідки?
– Півтора центнери від кожної спільноти, – сказав Костик. – Але ми домовилися приймати ставки до першого, хто пішов…
– Правильно! – погодився Анатолій, – почалося!
Темні фігури по той бік багаття заворушилися, неясними тінями замерехтіли, розчиняючись у сутінках, залишаючи після себе білі плями горняток і тарілок. Лідери спільнот невідривно спостерігали за перебігом. Міра відчула в цьому спостереженні щось огидне, відразливе.
– Шляк трафив! – з почуттям сказав Костик. – Не всі кидають у багаття використаний посуд.
– Та годі тобі! – з досадою зауважив Анатолій. – Зате виграв. Я ставив на половину.
– А лайка до чого? – Міра дала волю роздратуванню. – Якось по-москальськи…
Костик здригнувся, як от ляпаса, але відповів стримано:
– Вони інакше лаються. І частіше. В них лайка замість слов.
– Але вони теж з чогось починали… – Міра перевела погляд на Гната: – А у тебе як справи?
– Я одразу програв, – безтурботно відповів Гнат. – Ще в той момент, коли зробив ставку.
– Отже, вас можна привітати? – холодно запитала Міра Костика.
А той не призовував радості:
– Їх там було дві дюжини, залишилося сім чоловік. Якщо ще двоє підуть, не подякувавши… Є! Залишилося троє! Я ставив на те, що «дякую» ніхто не скаже.
– Твоя взяла, – із заздрістю визнав Анатолій.
– Безперечно, – байдуже підтримав Гнат.
– Не поділяю радощів, – похмуро сказала Міра. – Це – кращі з кращих. Якщо через п'ять років навчання ми збираємося керувати країною, населення якої не знає слів подяки і не володіє культурою гуртожитку... то, саме час плакати. Невже ваші півтонни горіхів важливіші за сумні результати щойно проведеного експерименту? Античний мем «Піррова перемога» вам знайомий?
– Битва Епіру проти римлян у третьому столітті до нашої ери, – з посмішкою сказав Костик.
– Вірно. А тепер поміркуємо разом, як називати уряд, який вважає свій народ мавпами?


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: АБІТУРА ПРЕЗИДЕНТІВ
СообщениеДобавлено: 14.02.2026 07:34 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 10.02.2013 19:26
Сообщения: 1422
Откуда: Одесса
День п'ятий
Здорові та хворі

Цього ранку Петро її не будив. Ніхто не будив. Нікому до неї не було діла. Не дзверенчав будильник, не шкребла в двері Зінка... «Добре бути багатою і здоровою», – подумала Міра, глянула на холодну, сіру від пилу гіпсову пов'язку і уточнила: «або, в крайньому випадку, в міру хворою».
Вона пригладила листя Малюкові («у мого маленького квіточки виткнулися!»), застелила ліжко і, стрибаючи на здоровій нозі, перемістилася у ванну кімнату.
Через півгодини, вмита і освіжена, вона вирішила, що життя, безумовно, вдалося. Їдальня порадувала вівсяною кашею з яблуком і корицею. Тости, як і належить, хрускотіли на зубах, а кава з молоком була солодкою, але не нудотною – відміряну природою гіркоту не вбили цукром.
– Доброго ранку, Мирославо!
Міра підняла голову і побачила двох дівчат, що переступали біля її столу.
– Ми прийшли подякувати за вчорашнє частування.
– Будь ласка, – ввічливо відповіла Мира. І не змогла втриматися від питання: – а вчора чому не дякували?
Дівчата перезирнулися і почервоніли. «Чекали цього питання, – зрозуміла Міра, – значить, відповідь існує!»
– Не наважилися. Ви всі такі серйозні. Сидите, дивитеся. Ми відчували себе рибками в акваріумі, шматок в горло не ліз.
«Ось тобі і бандерлоги!» – Міра кивнула своїм думкам:
– Зрозуміло. Але ж від моєї бригади були тільки смажені горіхи. Напої, шашлик і печені овочі – це інші спільноти постаралися.
– А ви можете їх за нас подякувати?
– Ні, – Міра похитала головою. – Не можу. Подяка не зараза, через третю особу не передається. В обід самі подякуйте. Тільки не забудьте!..
Але вони вже пішли. Не почули і не обернулися. «Поспішають на прибирання, – вирішила Міра. – І справді запізнюються».
Вона допила каву і на хвилину задумалася, з чого б почати. Посміхнулася: «Не дивно, що ранок мудріший за вечір, якщо всю ніч мірковати», і набрала номер обліковця.
– Доброго ранку, Міра, – привітався Дмитро. – Чим порадуєш?
– Питаннями. Доброго ранку.
– Запитуй.
– Правила дозволяють вибирати дерева для прибирання?
– Так. Вчора це з’ясували.
– А чи можу я набрати дерев про запас?
– «Про запас» – це скільки?
– Дві сотні.
Дмитро роздумував півхвилини. Потім все-таки погодився:
– Дерев вистачає, і правилами таке не заборонено. Але зараховувати норму я все одно буду «по стовбурам»: поки попереднє дерево не здаси, до наступного не переходиш.
– А можна «стовбури» переуступати?
Дмитро знову надовго замислився.
– Не розумію, що означає «переуступати»?
– Чи маю я можливість дозволити прибрати своє дерево будь-кому, хто бажає, в залік його норми і в залік його ваги?
– Тобто твоє дерево він прибирає для себе? Дерево стає повністю його?
– Саме так. Я це називаю поступитися. Я набираю про запас дерев, готую їх до збору і дозволяю зібрати врожай з цього дерева кожному, хто забажає. Вони розраховуються зі мною горіхами за підготовку дерева до збору. Ви не будете заперечувати?
– Ні. Не буду. Але тоді на тобі частина моєї роботи. Завтра вранці даси поіменний розклад: хто і скільки зібрав дерев. А я прийму твою ділянку цілком. До речі, чому дві сотні?
– А раптом хтось із особарів забажає зробити більше однієї норми?
– Was ist «особарі»?
– Одинакі. Ті, хто не вступив у спільноту. Це в нас така гра у словоутворення.
– Зрозуміло. Не бачу перешкод. Номери скину, як зазвичай, повідомленням на телефон.
Дмитро відразу відключився, і Міра сказала «дякую» вже в мертву слухавку. Вона спустилася з ганку і покотилася по безлюдній вулиці до лавки.

***
– Доброго ранку, клієнту номер один! – старанно зображуючи привітність, привітався Валерій.
– Перші – це ті хлопці, що у вас взяли квадроцикл, – незворушно поправила Міра.
– Вже ні, – сумно зітхнув продавець. – Повернули. Чорти! Дві доби каталися, а вчора ввечері повернули. Тепер мити…
«Як цікаво! – подумала Міра. – Хлопчики навчилися рахувати?»
– … але що вам до моїх проблем. Як то кажуть: «чим цікавитеся»?
– Вашими проблемами. Розкажіть докладніше про рейтинг.
Валерій вказівним пальцем потер скроню і здивовано обхопив п'ятірнею підборіддя.
– Про рейтинг?
– Чи правильно я зрозуміла: чим більший виторг крамниці, тим вищий ваш рейтинг? Чим вищий рейтинг, тим легше проспати сесію?
– Ну, у ліцеї спати нікому не дадуть, але загалом так.
– Тоді давайте не торгуватися, а співпрацювати. Я вам забезпечу обсяг, а ви мені – людські умови.
Валерій примружився:
– Чим умови людяніші, тим гірша торгівля, тим нижчий рейтинг.
Міра осудливо похитала головою і посміхнулася:
– Може пошукаємо «золоту середину»?
– Чим ближче до золота, тим більше нарізно, – тверезо заперечив крамник. – Чи не перейти нам до справи, панночко?
– До справи, так до справи. Для розігріву почнемо з дрібничок. Потрібна найдешевша мобіла з GPS.
– Дійсно дрібничка, – погодився Валерій, – на три дні мобілу я вам віддам безкоштовно. Щось посуттєвище є?
– Лущильники достаньо суттєво?
– Так. Є такі. Дві штуки. Джанкоймаш, три кіловати. Конверсійна розробка. Той самий цех, що робив далекобійни дрони для Далекого Сходу. Обслуговування – одна людина. Вісімдесят відсотків «метелики», решта – чверті. Недоруш менше п'яти відсотків радять залишати в відвалі. Барабанний лущильний механізм, плавне регулювання рівня стиснення і температури парообробки. Захист від попадання сторонніх предметів. Крейсерська швидкість: тридцять п'ять кіло на годину очищеного горіха, але можна і більше.
– Що таке «метелик» і «четверті»?
– Половинка ядерця і його четверта частина.
– А скільки вцілілих ядерець?
– Вцілілих ядерець не буває.
Міра посміхнулася і відпрацьованим рухом фокусника вихопила з сумки тістечко:
– Артефакт не просто придатний до вживання, але й має чудовий смак. Ми таких зробили шістсот штук.
Валерій сторожко прийняв вафельний горішок, уважно його розглянув і довірливо відправив до рота цілком. У міру ритмічних рухів щелеп його обличчя набувало все більш схвального виразу. Міра ввічливо почекала, поки він прожує, і запитала:
– І скільки коштує ваше диво техніки?
– Два центнери на добу.
Валерій помітив, що Міра збирається заперечити, і додав:
– Дешевше не буде. Це вже зі знижкою за частування.
– А якщо я візьму два лущильника?
– Тоді півтора.
Міра осудливо похитала головою:
– А ви кажете «не буде»… Ще потрібна газонокосарка. Щось потужне. Щоб після проходу залишалася гола земля.
– Маріупольске виробництво. Славетний відновлений Азовсталь. Експортний варіант. Ширина косовиці півметра, висота стерні – сантиметр. Потужність – два кіловати, об’єм бака – три літри.
– Скільки таких?
– П'ять, – зрадів Валерій. – Всі берете?
– Одну, – охолодила Міра запал крамаря. – Але, думаю, що завтра до вечора у вас заберуть решту. І за скільки?
– Якщо візьмете лущильники, віддам за центнер на добу.
Міра старанно зобразила сумнів. Валерій поспішив:
– Два режими скидання: на грунт або в мішок. Пуск від акумулятора, не потрібно смикати тросик стартера...
– І ваш бензин! – примхливо заявила Міра. – І для лущильників, і для косарки. А я вам, на додачу, забезпечу оренду садового інвентарю. Гарантую, що до завтрашнього обіду у вас розберуть граблі.
Валерій пожував губами, щось обмірковуючи, і неохоче кивнув:
– Гаразд. Але добу рахуємо з сьогоднішнього ранку!
– Як скажете, – глузливо відповіла Міра. – Я зганяю носіїв, а ви готуйте апарати.
У Валерія округлилися очі:
– То ви не жартуєте? Ви дійсно берете лущильники?
– А ви жартували з цінами? – розіграла занепокоєння Міра. – Можете віддати дешевше?
– Ні! – продавець в паніці стиснув кулаки, – не можу.
– Тоді не гаятемо час...


***

– Доброго ранку, Семенівно!
– Доброго, Мірочка. Як сподобалися горішки?
– Дуже дякую! Нагодували весь загін. Ось, навмисно для вас залишила, на пробу.
Міра дістала з сумки згорток з гостинцями. Близнюки вимкнули свій апарат і з посмішками підійшли вітатися.
– Дивись-но, що студенти з нашими горіхами роблять! – з подивом розглядаючи вафельні «горішки», сказала Семенівна.
– Вчора хрумтіли, – похвалилася Міра.
– Несіть глечик з морсом, хлопці, – звеліла синам Семенівна. – Все одно ящики принесуть через годину, не раніше.
– Якраз хотіла про це запитати, – сказала Міра, – сьогодні горіхів ще не носили, навіщо лущильник працює?
– Ми в бункері з вечора півтора-два центнери лишаємо, – важливо пояснив один з братів. – Щоб вранці не простоювати.
– Якщо так піклуєтеся про виробництво, чому не візьмете в відрядній крамниці пристойне обладнання?
Хлопець хотів відповісти, але необережно перекусив «горішок», і крапля меду впала на відворот його комбінезона. Семенівна незадоволено пробурмотіла «вічно ти поспішаєш, Михай» і простягнула йому хустку. Міра посміхнулася:
– Не лайте його. Це він навмисно, щоб я його від Гоші відрізняла.
– Я теж можу обляпатися! – з образою заявив Гоша.
Семенівна подивилася з докором, а Михайло закотив очі.
– Постарайся цього не робити, – серйозним тоном сказала Міра. – Інакше ви знову станете однакові.
Гоша зрозумів, що сказав дурницю, і поспішив повернутися до перерваної теми:
– Що за обладнання?
– Новенькі лущильники. Три кіловати і тридцять п'ять кіло продукту на годину. Обслуговує одна людина.
– У студентській крамниці торгують тільки зі студентами.
– Але студентам з вами торгувати не заборонено?
У тиші, що настала, Міра відчувала, як змінюються акценти і відносини. Хвилину тому вона була дивною дівчинкою зі зламаною ногою, яку всі жаліли і дивувалися, чому вона досі не в лікарні. Але ось ситуація змінилася: вона зробила пропозицію, від якої неможливо відмовитися.
Першим отямився Михайло:
– Якщо тридцять п'ять кіло на годину, то це не набагато краще за наш агрегат, – він махнув рукою в бік свого лущильника. – Шило на мило.
Міра відразу засумувала: «Ну чому швидко міркує тільки Гнат?»
– Неправильно, – зітхнула вона. – По-перше, ви три центнери за день робите удвох. А будете робити кожен. Значить, на завод здасте в два рази більше. По-друге, працюючи на моїх лущильниках, ви ще чотири дні не будете витрачати ресурс свого апарату. По-третє...
Міра завагалася. «Третім» була обставина, за якої, працюючи на її обладнанні, брати забезпечували їй двадцятикратне перевищення вагової норми. Але озвучення астрономічних наслідків угоди загрожувало бідою. «Не так просто змиритися з оглушливим успіхом чужої людини», – подумала Міра і запнулася, підшукуючи більш скромний мотив.
На допомогу прийшла Семенівна:
– Перших двох аргументів цілком достатньо.
– І що ми за це повинні? – зацікавлено запитав Гоша.
– Половину перевищення, – не замислюючись, відповіла Міра.
Цю умову вона склала ще вночі.
– Перевищення чого? – не зрозумів Михайло.
– Від того, скільки ми здаємо зараз, – підказав братові Гоша. – Тобто якщо здаємо на завод сім центнерів, то два з них ваші. Правильно?
– Так, – погодилася Міра, – правильно.
– Добрі умови, – сказав Михайло. – Ми згодні. Коли можна взяти лущильники?
– Зараз і поїдемо, – зраділа Міра, і одразу подумки обсмикнула себе: «Не посміхатися! Добра угода – це коли у сторін однаково кислі обличчя».
***
Брати завантажили в кузов трактора апарати і поїхали, а Міра, причепивши до самохідки газонокосарку, поїхала дивитися свої володіння.
Дерева їй сподобалися: чотири ряди по п'ятдесят стовбурів у кожному. Місце теж здалося вдалим: між нею і ґрунтовкою, на якій стояв трактор Семенівни, – всього десять рядів. «Це особиста турбота Дмитра, чи він зрозумів мій план? – замислилася Міра. – Втім, судячи з кількості газонокосарок і турботи про бур'ян, «план» лежить на поверхні. З першого дня потрібно було косити, а не длубатися з брезентом».
Вона пересіла з коляски на розкладний стілець. Відновила на кріслі систему відеоспостереження і прикрутила до самохідки газонокосарку. Стартер з коротким виском розкрутив двигун, косарка чхнула сизим струменем диму і глухо забурчала, ніби приміряючись до нещадної боротьби з бур'янами.
Міра відправила візочок на «роботу» і з задоволенням відзначила плавність ходу зчеплення: візок не трусило і не гойдало, газонокосарка, ведена інвалідним візком, чудово виконувала функції силосно-прибирального комбайна. Мірі лишалося тільки уважно стежити, щоб не відхилитися від обраного курсу і не зіткнутися з деревом.
«Уважно стежити? – посміхнулася Міра. – Ще чого!»
Вона повернула самохідку і приклеїла скотчем до сидіння мобілу крамника з увімкнутим GPS. Тепер дивитися на екран можна було лише мигцем, більше для проформи: підключивши функцію трасера, Міра відрахувала ряд з десяти стовбурів і почала старанно викреслювати навколо трьох рядів прямокутник.
Мобіла візочка показувала синю крапку свого розташування на мапі гая, і Міра впевненно керувала рухом косарки.
Виходило необтяжливо, весело і швидко, але щоб повністю очистити від трави перші тридцять дерев, довелося все-таки трохи запізнитися на обід.

***
«Де тебе чорти носять? – незадоволено прогуділа Зінка в телефон. – Тепер маєш їсти холодне!» Міра спробувала щось сказати на своє виправдання, але та не стала слухати, відключилася. Довелося відчепити косарку і на повній швидкості мчати до їдальні. Засмучена Зінка – гірше за теплий холодець: складові ті ж самі, а виглядає огидно.
Але в самій їдальні Міра першим ділом попрямувала до подіуму. Гробова тиша, яка зустріла її на сцені, здалася добрим знаком. «Значить, попередні мої виступи народу сподобалися», – вирішила Міра.
– Прошу вибачення, що знову заважаю нормальному процесу травлення, – весело сказала вона, – але я знову з пропозицією. Оскільки на всіх брезенту не вистачило, багато хто продовжує працювати відрами...
Зал невдоволено загудів.
– ... у зв'язку з цим, – підвищила голос Міра, – пропоную скидати горіхи просто на грунт.
У тиші, що настала, відразу кілька голосів заперечили:
– І як їх потім з трави вибирати?
– Трави не буде. Пропоную до збору дерева з викошеною травою. Всього два кіло горіхів з кожного дерева, проте об'єднавшись в ланки по три-чотири людини, ви легко перевиконаєте норму. Бажаючим достатньо зателефонувати, назвати своє ім'я, а я повідомлю номер дерева, з яким він може негайно почати працювати. Поспішайте. Поки що готові до прибирання тільки тридцять дерев.
Міра повернулася в зал і попрямувала до столика друзів. Але навіть на відстані п'яти ударів милиць по підлозі можна було розібрати, що її приятелі незадоволені.
– Це ще навіщо? – хмурилася Зінка. – За цією системою вони почнуть по дві норми робити!
– Тільки про себе думаєш, – сумно зітхнув Влад.
Міра на мить розгубилася.
– Та годі вам, – примирливо пробурмотів Сергій, – ми ж все одно попереду. Та й сумніваюся я в двох нормах.
Тетяна погладила його руку і сказала:
– Хотіли б робити дві норми, давно б об'єдналися в бригади. Мирослава просто полегшить їм працю...
– Не розумію, – зізналася Мира, яка вже прийшла до тями. – Про що це ви кажете? «Вони», «ми»… хіба ми не одна команда? Сегрегація за схильністю до трудових подвигів?
– А хіба не так?
Біля столу стояв Костик. І Гнат підійшов. І Анатолій. «Прямо зібрання старшин», – подумала Міра.
– Хіба не для цього ми приїхали? – наполягав Костянтин. – Не для того, щоб відокремити зерна від полови?
– Від Матвія, – важливо кивнув Гнат, – глава тринадцята, вірш тридцятий.
Міра відчула, що втрачає самовладання:
– Тоді, може, процитуєш вірш повністю? Таке враження, що ви хворі. Це кого ж ви в багаття збираєтеся кидати?
На величезне полегшення, вона побачила збентеження на їхніх обличчях.
– Мова не про крайні заходи, – сказав дипломатичний Анатолій. – Але самі по собі бонуси хіба не передбачають сегрегацію? За правилами гри: у кого більше бонусів, той розумніший, сильніший, здібніший...
– Правила гри лише обмежують способи отримання бонусів, – зауважила Міра. – Про те, що краще, а що гірше, ми не знаємо. Як у житті...
Вона вже охолола і спостерігала за бесідою ніби з боку: відсторонено і, навіть, відчужено.
– У житті ми знаємо, що таке добро і зло, – нагадав Гнат. – У «горіховій» моделі добро – це горіхи. Чим їх більше, тим краще.
– А у кого їх більше, той і має право регулювати засоби отримання бонусів, – радісно розвинув думку Костик.
– Що ж, – сказала Міра, підводячись з-за столу, – регулюйте. Тільки не забувайте про пожежну безпеку. Поруч з багаттям легко обпектися.
– Ти не поїла, – нагадала Тетяна.
– Апетит зник, – припустив Анатолій. – А що так?
– Не дивно, – відповіла Міра, – поруч з людожерами…
Вона рішуче рушила крізь натовп, що несподівано зібрався навколо столика, і, демонстративно голосно постукуючи милицями, попрямувала до виходу.
Задзвонив телефон. Міра зупинилася і відповіла на дзвінок:
– Слухаю.
– Ми хочемо купити три дерева. Семенівні вже переписали на вас шість кілограмів. Можна?
«Ніби небо з плечей», – з полегшенням подумала Міра.
– Звичайно. Записуйте...
Вона продиктувала номери і уточнила прізвища «покупців». Відразу ж передзвонила обліковцю і повідомила про угоду.
– З почином, Міра, – шанобливо відгукнувся Дмитро. – Вітаю. Але це все-таки твоя справа. Увечері даси звіт по кожному дереву.
– Дякую, Діма, – отримавши несподівану підтримку, Міра шмигнула носом. – Дякую за довіру.
Поки вона доїхала до своєї ділянки, відбулося ще з десяток телефонних розмов. Покупці поспішали зайняти «вигідні» дерева, і Міра більше не сумнівалася в ліквідності свого підприємства.
***

Звично пересівши на розкладний стілець, вона відправила на косіння зчеплення інвалідного крісла з газонокосаркою і зібралася зателефонувати батькам. «Все-таки п'ятий день, – подумала Міра, – напевно хвилюються...» Але прийшов Гнат. Приніс пироги з картоплею і грибами, чай і сліпучу посмішку.
– Сподіваюся, ти не заперечуєш? Я тільки початківець-людожер, я досі нікого не їв.
– Якщо не збираєшся починати людожерську кар'єру з мене! – сварливо відповіла Міра.
Насправді, вона була вдячна Гнату. Вона відчувала голод, їй дуже хотілося їсти. Поєднати відеоспостереження, синю крапку на мапі і пульт керування з пирогами і чаєм здалося надто складним. Тим більше, Гнат. Тим більше, про щось потрібно говорити. Вона зупинила візок і вимкнула косарку.
– Ні, – так само привітно посміхаючись, сказав Гнат. – Не збираюся. Але з твоїм способом полюванная на бонуси не згоден. Може, поговоримо?
Міра кивнула. Ретельно прожувавши і зробивши добрий ковток чаю, сказала:
– Поговоримо. Можемо говорити, поки не закінчаться пироги. Згода?
– Згода. Ти порушуєш сформований баланс. Це вигідно тобі одній. Це вигідно тільки твоєму егоїзму. Ти вважаєш це справедливим?
– Чому ж тільки мені? – здивувалася Міра, – це вигідно трьом десяткам особарів, у яких тепер є вагомі мотиви об'єднатися і спробувати наздогнати бригади.
– Припустимо, – не став сперечатися Ігнатій. – Але навіщо нам ця спроба? Яка тобі користь від того, що хтось намагається тебе наздогнати?
– Зайвий привід не «спати», – знизала плечима Міра. – Коли п'яти у ватрі, будь-яка дистанція стає спринтерською.
Гнат завмер, потім зізнався:
– Не знаю такого. Хто це сказав?
– Я, – відповіла Міра. – Це я сказала. Тільки що. Останнім часом щось на афоризми тягне. Вже втомилася записувати.
– Непогано, – схвально кивнув Гнат. – Тільки навіщо ускладнювати життя? Ми вже перемогли. А після твоєї новації потрібно знову турбуватися. Ти вважаєш, це правильно?
– Давай подивимося на ситуацію з іншого боку. Вони вже здалися. А тепер у них з'явилася надія. Вони почнуть працювати ефективно, ми постараємося зберегти відрив. Всі разом зробимо більше норм, більше горіхів, більше бонусів. Мені здається, це ви думаєте тільки про себе. Мене ж особисто більше турбує загальна вага врожаю, яку здасть наш зборовий загін. Що почесніше: перемога з відривом у слабкому забігу, чи перемога фотофінішем, коли навіть останній, хто прибіг, б'є світовий рекорд?
– «З відривом», звичайно, – переконано сказав Гнат. – Не забувай про десять відсотків! Відрив означає вступ без співбесіди.
– Тільки для учасників загону, який набрав найбільшу кількість бонусів, – посміхнулася Міра. Загнати Гната в кут виявилося не так вже й складно: – Початкова причина твоїх претензій – це докір у моєму егоїзмі. Але якщо мої дії мотивують весь загін на збільшення загальної суми бонусів, а тебе хвилює виключно доля твого особистого відриву в десять відсотків, то хто з нас більше думає про себе? Хто з нас більший егоїст?
Гнат знизав плечима і зробив крок назад.
– Щось я заблукав у твоїх думках, – зізнався він. – Ми зараз взагалі, про що говоримо?
Мира струсила крихти з майки і сказала:
– Тоді я повернуся до роботи, а ти пошукай дорогу у моїх думках…
***
Кількість оброблених дерев перевалила за сотню, коли новий дзвінок відволік від керування.
– Мирославо, ми не можемо підійти до трактора.
– У якому сенсі? – не зрозуміла Міра. – Як це «не можете»?
– Ряд стовбурів між нами і ґрунтовкою обплутаний колючим дротом.
Мобіла дала три коротких гудки, які означали, що хтось ще намагається додзвонитися.
– Зачекайте хвилинку, мені дзвонять по іншій лінії, – Міра переключилася, – Алло?
– Якісь розумники натягнули колючий дріт...
– Залишайте горіхи під деревами, – розпорядилася Міра по обох лініях, – я вам передзвоню.
Вона зупинила самохідку, заглушила двигун косарки і застрибала на милицях у бік ґрунтовки. По скошеній галявині «стрибати» було легко і навіть приємно, але коли вона дісталася до стіни бур'яну, вищого за її зріст, рух сповільнився, вона кілька разів ледь не впала. Втім, незабаром довелося зупинитися: дорогу перегородив світло-жовтий дріт з гострими шипами: п'ять струн колючого дроту недобро блищали колючками. Пройти крізь таку перешкоду здавалося неможливим.
Міра докопицяла до найближчого стовбура, навколо якого обернули колючий дріт. Шипи глибоко увійшли в кору, з деяких отворів вже почали капати «сльози».
Міра не вірила очам: «Хто ж до такого ідіотизму додумався?! Бригади? І все тільки для того, щоб не дати людям спокійно працювати?» Вона набрала номер обліковця:
– Хтось накрутив на дерева колючий дріт.
– Так, я в курсі, вже дзвонили.
Їй тільки здалося, чи й справді в голосі Дмитра почувся смуток?
– Це не суперечить правилам?
– Ні. Масив із шести сотень дерев бригади оброблятимуть до кінця заїзду. Свою частину гаю вирішили огородити. Чому б і ні? Кордони – природний атрибут держави.
– Може, ви нам ще й воювати порадите? – сердито сказала Міра.
– Чому «ще»? – здивувався Дмитро. – Хіба ми вам щось радимо?
– Кордон заважає проходу до трактора!
– Бригади зроблять пропускні пункти.
– Дерева «плачуть»!
– За шкоду, заподіяну деревам, бригади виплатять штраф. Вони з цим згодні.
Не попрощавшись, Міра перервала зв'язок. Вона запустила самохідку і двигун косарки. Терміново потрібно було покосити траву перед огорожею: «ще не вистачало, щоби хтось поранився!», а заодно дізнатися її довжину. «Шість сотень дерев, – подумала вона. – Якщо до ґрунтовки десять рядів, і всі вони «під» бригадами, то довжина ділянки – шістдесят дерев, майже кілометр. А якщо вони взяли не всі десять рядів, а тільки п'ять, то півтора кілометра виходить!»
Вона вивела косарку до огорожі, поставила її паралельно дроту і погнала геть, у пошуках кінця ділянки. В одному місці пригальмувала. Дріт розтягували з таким поспіхом, що навіть не встигли зірвати матерчатий шильдик, на якому можна було прочитати маркування: «КЦ-1А ГОСТ 285-69».
«Трофейний, – зробила висновок Міра, – або репараційне лайно… Що з дикунів узяти?»
Поставив камеру поперек руху, Міра придивлялася до номерів дерев, витримуючи прямолінійний рух косарки по GPS. Незабаром її найгірші побоювання виправдалися: поруч з кожним двадцятим деревом в грунт був вбитий стовп, на якому вільно бовталася хвіртка. Всього ж Міра нарахувала більше сотні дерев. Дріт закінчувався на останньому дереві, робив навколо нього петлю і тягнувся в зворотний бік.
Міра «відсунула» косарку на півметра далі від дроту і знову дала їй хід. Вона вже знала, що буде робити далі. Гнів і злість більше не піднімали накип ненависті. Тепер вона відчувала жалість і співчуття. «Дурні, – думала Міра, – Боже мій, якими дурними стають розумні люди коли хворіють на заздрість».
Вона набрала телефон магазину.
– Вітаю! – відгукнувся Валерій.
– Привіт, – буркнула Міра. – У вас ще залишився колючий дріт?
– Все винесли, – самовдоволено відповів продавець. – Косарки, до речі, теж забрали. Навіть тримери.
– Бригади чи одинаки?
– Бригади, звичайно. Одинакам такі угоди не по зубах.
– Гей! Ви все-таки легше, – розлютилася Міра. – Я, між іншим, не в бригаді.
– Це привід для гордощів?
Міра зітхнула і відключилася. Набрала SMS: «горіхи не виносити, складайте в купи під деревами, вивезення ввечері за мій рахунок», і розіслала це повідомлення по телефонах «клієнтів».
Почувся характерний тріск двигуна, над заростями бур'яну здійнявся сизий димок. Міра відійшла вбік, байдуже проводжаючи поглядом косарку, яка працьовито прокладала дорогу в джунглях бур'янів.
Задзвонив телефон.
– Як тобі наш кордон? – запитав Гнат.
– Жахливо! – чесно відповіла Міра.
– Правда? А нам подобається. Здається, ми зрозуміли, чого від нас чекають куратори горіхового проекту. Послухаєш?
– Ні, – хмикнула Міра, але зв'язок не перервала.
– Повна аналогія з державою! – тріумфально заявив Гнат. – Сама поміркуй: народження спільнот – це зародження держав. Потім укрупнення держав, кордони…
– Ви ще й про мито згадаєте? – неприязно запитала Міра.
– А як же! Вже й ціну призначили: кіло за прохід туди й назад. Незалежно від вантажу. Правда, гарно?
– Подивимося, ще не вечір, – ухилилася від прямої відповіді Міра. – І багато вже зібрали?
– Ну, поки народ бурчить. На деяких прохідних ледь бійку не вчинили. Дикі вони, правда?
– Зате здорові, на відміну від вас, хворих, – втративши будь-який інтерес до розмови, сказала Міра. – Мені тут дзвонять, Гнат, так що вибач, треба працювати.

По другій лінії дійсно дзвонили, незнайомий голос ввічливо запитав:
– Подейкують, що ви крім покосу ще й за свій рахунок горіхи вивозите?
– Вас не обдурили. Вивожу.
– А у вас ще залишилися дерева?..
До вечері Міра повністю очистила ділянку від бур'янів і «продала» всі дерева. Тепер в її частині гаю працювали всі особарі, які до цього дня не об'єдналися в спільноти.
Міра зателефонувала Семенівні і попросила об'їхати трактором ділянку:
– Я заплачу, скільки скажете, – пообіцяла Міра.
Але обліковиця відмовилася навіть слухати про оплату:
– Не дуй на воду, дівчинко. Людські стосунки коштують більше за всі ваші бонуси, помножені на горіхи.
Так Міра ледь не залишилася без вечері: довелося об'їжджати кожне дерево, за номерами встановлювати імена «покупців», чекати, поки Міша з Гошею не зважать і не завантажать у причіп горіхи...

***
У їдальні панувала напружена тиша.
Вчорашній хиткий у відблисках багаття поділ загону на дві групи чітко оформився в розташуванні столів сьогодні. Чотири бригади відсунулися подалі від лінії роздачі, а ті, хто вчора вважався «одинаком», вечеряли в безпосередній близькості від кухні.
«Сегрегація у всій крас», – з огидою подумала Міра.
Її появу зустріли оплесками обидва табори, але овації майже миттєво перетворилися на боязкі поодинокі оплески, а через мить повернулася тиша.
– Міра, у нас твої тарілки, – крикнула Зінка зі свого кутка.
– Ми теж для вас приготували місце, – покликали з іншого боку.
Міра осудливо похитала головою і, навмисно голосно стукаючи милицями, пішла до роздачі. Вона приготувалася до завтрашнього дня, але як зараз вчинити, не уявляла.
«Звичайну вечерю зі своєю спільнотою особарі вважатимуть моєю згодою з бригадною політикою «колючого дроту». Але вечерю з «особарями» бригади розцінять як оголошення війни, – розмірковувала Міра, перекладаючи їжу з вітрини на тацю, – але найсумніше, що бригади ще не знають, що цю війну вони вже програли».
Не чекаючи допомоги, Мірі якимось незбагненним чином вдалося, тримаючи тацю, відійти на милицях від кухні. Перестали дзвеніти виделки об посуд, стихли розмови, приглушили навіть легку музику, що лилася з програвача... всі погляди були спрямовані на неї.
Хтось стрімко кинувся на допомогу від дальньої групи столів. Вона на мить підняла погляд від підлоги, Гнат... всього на мить... Таця здригнулася, милиця повела вбік, у марній спробі втримати рівновагу, Міра широко змахнула руками.
«Не наступати на хвору ногу!» – суворо наказала собі Міра, розвертаючись і перекидаючись на спину.
Вона встигла побачити, як широким шлейфом розлетівся посуд. Склянка з чаєм перевернулася, але рідина не поспішала виливатися назовні, лише злегка висунулася, ніби в роздумах: а чи варто покидати затишне гніздечко? і показувала всім язика.
А потім час повернувся до свого звичного ритму, і перш, ніж задзвенів посуд, Міра так міцно притулилася спиною до дерев'яної підлоги, що на хвилину зникло будь-яке бажання дихати.
Через мить її підхопили дужі руки і струсонули, як ляльку. Свідомість трохи прояснилася, і вона подумки погодилася, що в плані замирення сторін трохи перебільшила. Її посадили на стілець, і вона помітила, що прибирають уламки посуду і залишки їжі обидві команди: і члени бригад, і «особарі».
– Рівновага, – прошепотіла Міра, пробуючи голос. А потім сказала голосніше, впевненіше: – Я тільки хотіла показати, як складно утримувати рівновагу, і що буває, якщо рівновагу порушити.
Зал відповів доброзичливим сміхом, хтось навіть зааплодував.
– Тобі принесли їжу, – буркнула Зінка. – Їж.
– Так, обов'язково, – слухняно погодилася Міра, беручи ложку. – Але давайте зіграємо в гру. Нехай хтось із бригад розповість про завтрашній день. Прогнози, плани, припущення. Поки він розповідає, я поїм. А після виступлю я. І порівняємо.
– Це ще навіщо? – тихо спитав Анатолій.
– Чому ні? – голосно наполягала Міра. – Хіба спільнотам є що від нас приховувати за своєю «залізною завісою»?
Вона демонстративно взялася за їжу, а від бригад після невеликої наради на подіум піднявся Гнат.
– Завтра особарям, яким випало прибирати дерева Мирослави, доведеться заплатити нам за прохід до возу Семенівні по два кіло за ящик. Після цього ми обіцяємо стригти сіно під їхніми деревами безкоштовно...
– Чому це «доведеться»? – вигукнули з залу, – у нас горіхів немає!
– Куди ж вони поділися? – після невеликої паузи запитав Гнат.
– Міра привела трактор, і бійці Семенівни все завантажили.
Міра із задоволенням відволіклася від їжі, щоб краще роздивитись кислі обличчя бригадирів. Зі стільця підхопився Анатолій. Куди тільки поділися його спокій і глузд?
– Ти вивезла горіхи?
Міра показала на повний рот, кілька разів кивнула і розвела руками.
Тепер особарі відверто сміялися над спільнотами. А ті тільки перезиралися і навіть не намагалися щось сказати.
Гнат спустився на кілька сходинок і зробив Мірі запрошуючий жест рукою: «Твоя черга, давай!»
Міра зробила невеликий ковток чаю, підхопила милиці і легко піднялася на подіум.
– Хто про що, а я про арифметику. У бригадах зайнято двадцять осіб. Бригади виконують по дві норми. Отже, щоб дізнатися денну виробку бригад, нам потрібно двадцять помножити на десять. Тобто сьогодні бригади могли обробити дві сотні дерев. Могли! – Міра для переконливості підняла вказівний палець, – якби не втратили час на розвішування колючого дроту і встановлення хвірток.
– Ми домовлялися розповідати про завтрашній день, а не про сьогоднішній, – крикнув Костик.
– Саме до цього я і підходжу, – пообіцяла Міра. – У бригад залишилося мінімум чотириста дерев, з якими вони будуть працювати завтра і післязавтра. А ми свої півтори сотні вже зробили. Завтра я попрошу обліковця, щоб він виділив нам нові півтори сотні дерев в іншому кінці гаю. А тепер увага, питання: де буде стояти Семенівна: там, де працюють двадцять чоловік, чи там, де тридцять?
Вона зробила паузу і з великим жалем визнала, що бригади реагують швидше: і без того невеселі обличчя стали ще сумнішими. Хтось опустив голову. Хтось у трагічному осяянні обхопив долонями обличчя.
– Ти не посмієш! – закричав Анатолій.
– Чому? – здивувалася Міра. – Ви самі себе загнали в кут. Вам виділили дерева. І тепер, поки не здасте обліковцю обгороджену колючим дротом ділянку, ви будете бігати п'ять кілометрів з ящиками до Семенівни. П'ять туди, п'ять назад...
Тільки тепер особарі почали аплодувати. Спочатку оплески звучали нерішуче, але вже через секунду вони злилися в оглушливі овації.
Бригади підтягнулися ближче до подіуму. Їхні обличчя були ворожими. Міру найбільше цікавили Зінка, Влад... а трохи осторонь Сергій з Тетяною, як завжди трималися за руки. Як це чудово, коли люди знаходять одне одного!
– Гадаю, ми всі трохи погарячкували, – голосно сказав Анатолій.
Він спритно застрибнув на подіум, став поруч з Міррою і голосно сказав:
– Ми просто втомилися. Просимо вибачення у всіх присутніх: занесло, винні, каємося. Зараз же, відразу після вечері, ми повернемося в гай і змотаємо дріт. Це була моя ідея. Карайте, винен. Але давайте згадаємо, що крім нашого загону в гаю працюють ще два! Розриваючи загін на дві частини, ми неминуче програємо в змаганні з ними! Програємо, і вся робота буде зроблена даремно. Бо, як всім добре відомо, переваги за бонусами отримує тільки один загін з трьох, а саме той, у кого більше бонусів. Тому пропоную забути про нашу помилку, як про прикре непорозуміння. Більше такого не повториться...
Міра напівповоротом дивилася на нього, слухала і розмірковувала про те, що версії завтрашнього дня – прекрасна гімнастика розуму, але у долі завжди свої плани...


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: АБІТУРА ПРЕЗИДЕНТІВ
СообщениеДобавлено: 14.02.2026 07:35 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 10.02.2013 19:26
Сообщения: 1422
Откуда: Одесса
День шостий
Стратеги і мрійники

Міра не помилилася. Ранок почався не за планом: бригади повернули брезент. Анатолій з викликом, Зінка ховаючи очі, Гнат з вимученою невимушеністю.
– І ти, Гнат! – докірливо сказала Міра.
Гнат зніяковів:
– Не потрібно драматизувати… І у мене немає кинджала!
– Але і я не Юлій Цезар, – зітхнула Міра, всім виглядом показуючи, що розмова закінчена.
Протягом години Міра втратила шість норм, і це було прикро. З таким трудом налагоджений механізм розвалився. Світ вкотре занепав, і на його уламках потрібно було терміново будувати щось нове.
«Недоторканний запас витрачати не хочеться, – розмірковувала Міра, меланхолійно розмазуючи залишки манної каші по тарілці, – заповітна п'ятірка сухостою вирішить проблему одного дня, а потрібно протриматися три. Зрозуміло, якщо до вечора нічого не вигадаю, то відразу після здачі сьогоднішніх дерев, дам Дмитру номери сухих дерев. Формально правила не будуть порушені – обліковець не побачить на деревах жодного горіха. Так що норма сьогодні буде виконана. Але що я буду робити завтра? І, головне, в цьому випадку у мене точно пропаде останній, восьмий день, в який синоптики обіцяють бурю».
Зателефонував Дмитро. Нагадав, що чекає звіту по прибраних вчора двох сотнях дерев.
– Якраз цим займаюся, – збрехала Міра. – Протягом години привезу.
Вона виглянула у вікно. Дерева стояли нерухомо. Сонце вільно лилося в порожню залу їдальні. Якщо буря і передбачалася, то вона наближалася непомітно, крадучись...
На думку нічого не спадало, і Міра, поклавши на коліна рулони брезенту, покотилася в крамницю до Валерія.
Дізнавшись про мету візиту, крамар насупився:
– Але ви брали брезент на чотири дні. А платите за два!
Міра образилася:
– Я плачу вам чотириста кілограмів на добу за лущильники і косарку. З моєї подачі ви роздали інвентарю ще на півтонни. І ви хочете мене штрафувати за те, що я раніше терміну відмовляюся від оренди клаптів брезенту?
– Ви зірвали мені угоду! Знаєте, скільки людей просили цей брезент?
– Знаю! – сміливо відповіла Міра, і цього разу вона сказала правду. – Але сьогодні вони все одно б цей брезент повернули. Як і я. Тому що прогрес не стоїть на місці. Всі косять траву, брезент більше не потрібен.
– Ви повинні заплатити неустойку, – наполягав Валерій. – Всі платять. Квадроцикл, колючий дріт, окуляри нічного бачення… Всі платять!
– Хтось планував збирати горіхи вночі? – здивувалася Міра.
– Тут всі мрійники! Всі мріють про зірки. І ніхто не хоче платити за хибний розрахунок. А якщо сьогодні або завтра ви повернете лущильники, які взяли до останнього дня? Мені теж доведеться з цим змиритися?
«Ось воно що! – зрозуміла Міра. – Нарешті подивився прогноз погоди і дізнався про шторм у четвер. Розуміє, що прибирання не буде, і тому готує мене до виплати трьох центнерів в негоду. Ну, почекай!»
– Якщо я поверну лущильники раніше терміну, то в порядку компенсації ви стягнете з мене дві вартісті оренди. Згода?
Обличчя Валерія розпливлося в самовдоволеній посмішці.
– Годиться, – і він клацнув клавішами ноутбука. – Ви не будете заперечувати, якщо цю умову я внесу до тексту нашої угоди оренди?
– Та заради Космоса! – запально вигукнула Міра. – Тільки позбавте мене від ридань з приводу недобору чверті тонни горіхів.
«Дивний тип, – думала Міра, повертаючись до їдальні. – Невже він не помітив, що косарку я теж брала до середи? І брезент до середи. Навіть сліпий побачить, що мені відомо про наближення циклону».
У їдальні вона повернулася до свого столика і заглибилася у вивчення вчорашніх записів: номери, імена, кілограми. Норму виконали всі. Перевиконали багато хто, але до двох норм, все ж, ніхто не дотягнув. Міра завмерла.
«Але ж за «зайві» кілограми вони нічого не отримують, – напружено міркувала Міра. – Людина прибирає сім дерев, здає на склад сто дванадцять кілограмів і отримує сто дванадцять бонусів. У нього нічого не подвоюється, тому що до двох норм йому слід було прибрати ще три дерева. Але цей надлишок у два пуди горіхів я б могла у нього купити...»
Підійшов офіціант і відволік від роздумів. Міра здивовано дивилася на хлопця в білому халаті, не розуміючи, навіщо він тут, і що йому потрібно.
– Принести щось? – повторив питання офіціант.
Міра заглянула в свою сумку. Там залишалося ще більше дюжини вафельних «горішків». Вона пригостила хлопця тістечком і попросила склянку апельсинового соку.
– Хвилинку! – посміхнувся офіціант і побіг за соком.
«У мене була ідея! – нагадала собі Міра. – Щось таке… щось пов'язане з міжнормою: коли норма перевищена, але до другої людина не дотягнула… точно! Є! Еврика!» Вона навіть засміялася: «як просто!»
Офіціант обережно поставив поруч з нею склянку соку і запитав:
– У вас все гаразд?
– У мене все чудово! – запевнила його Міра. – Я сьогодні зроблю десять норм.
Офіціант нерозбірливо хмикнув і пішов, а Міра виправила себе: «не зроблю, а куплю!»

***

Зустріч з обліковцем пройшла на відмінно. Дмитро прихильно прийняв звіт і частування, а через хвилину, розібравши незвичайний смак тістечка, запитав:
– Самі зробили?
– Всією бригадою! – хвалькувато заявила Міра.
– А я чув, що ти від них пішла.
– Рокірувалася, – неохоче уточнила Міра. – Поміняла п'ятьох людей на тридцятьох.
– Але ж це ще не межа? – посміхнувся Дмитро.
Міра замислилася: об'єднати бригади і особарів здавалося спокусливою ідеєю. У цьому випадку ймовірність перемоги в міжзагоні зарахуванні злітала до небес. Але як це зробити, поки не спадало на думку.
– Не напружуйся, – зглянувся Дмитро. – Я приготував тобі нову ділянку. Знову дві сотні?
Міра кивнула:
– Дві сотні. Мій улюблений розмір...
– Вдалого дня. Парочку тістечок можеш додати? Є, кого пригостити…
Міра віддала Дмитру залишок печива і, не дослухавши слова подяки, поїхала до нової ділянки.
Тепер, з налагодженою системою, все було набагато простіше.
Вона очистила від трави перші півсотні дерев і зателефонувала старшому трійки, яка вчора не дотягнула до другої норми всього чотири дерева.
– Олег?
– Так, Мирослава. Можна переходити на ваші дерева?
– Буду рада, але це ще не все.
– Слухаю.
– Як тобі така пропозиція: за кожен кілограм, зібраний понад норму, я буду доплачувати тобі ще один кілограм горіхів.
– Не зрозумів.
– Я поясню. Твоя трійка вчора зібрала двадцять шість дерев. Норма для трьох – п'ятнадцять. Виходить, понад норму ви вчора зібрали одинадцять дерев і здали сто сімдесят шість кілограмів, з яких на моє ім'я переписали п'ятдесят два кілограми горіхів.
– Напевно. Ми домовилися, що зважуєш ти, тому цифри мені невідомі. Але навіть якщо так, що з того?
«Він нудьгує, – зрозуміла Міра. – Пора переходити до справи».
– Я перепишу на вас трьох сто сімдесят шість кілограмів. Тобто подвою вашу перевищення норми за вагою. А за це ваші оброблені понад норму дерева запишу на себе.
– Тобто забереш те, що на нашому заліку не позначається, зате додаси кожному майже по ваговій нормі? Тобі дві норми по деревах, нам – дві норми по вазі. Правильно?
– Саме так, – погодилася Міра і затамувала подих.

– Звичайно, згодні! – не роздумуючи, заявив Олег. – Нам ці дерева до лампади!
Він відключився, а Міра замислилася: «ці дерева були б їм дуже до речі, якби вони домовилися між собою, на кого писати другі норми. Вчора двоє з них могли зробити по дві норми, і тоді загальний бонус трійки склав би не чотириста шістнадцять, а сімсот тридцять шість»!
– І справді, «бандерлоги»! – з почуттям вилаялася Міра.
Не зупиняючи газонокосарку, вона обдзвонила вчорашніх клієнтів і від усіх отримала згоду обміняти «зайві» дерева на додаток до ваги.
«Десять норм! – подумала Міра, – я знову викрутилася. З заробітку на лущильниках я виплачу особарям вісімсот кілограмів горіхів, зате отримаю дванадцять тисяч бонусів. В півтора рази більше вчорашнього! Непогано...»
Увагу привернув екран телефону: синя мітка GPS зупинилася, завмерла. Камера відеоспостереження показувала просто неба.
«Візок перевернувся?» – здивувалася Міра. Не відриваючи погляду від екрану, вона намацала пульт і вимкнула двигун. Тривога зростала, відразу стало холодно. Незважаючи на сонце, зарості ліщини здалися похмурими і ворожими. «Як йому вдалося перевернутися? – дивувалася Міра. – Щось новеньке… втім, що толку гадати, – доведеться йти».
Вона піднялася на милиці і рушила в бік косарки.
«Добре, що косила блоками п'ять на десять, – через хвилину подумала Міра, – недалеко ходити...» Права милиця за щось зачепилася, і Міра ледь не впала. Поглянувши вниз, вона виявила невелику купу свіжого ґрунту. Горбок землі був помітно вище щиколотки, а за діаметром наближався до півметра.
«Кріт?» – припустила Міра.
Озирнувшись, побачила ще кілька плям чорного ґрунту. «Косарка натрапила на кротовину, і візок перевернувся, – зрозуміла Міра. – Нічого страшного: підніму, і машинка продовжить свою роботу. Могло бути й гірше...»
Повернення косарки до роботи зайняло більше часу, ніж Міра припускала: не маючи можливості спертися на обидві ноги, їй довелося від'єднати косарку від візка і встановлювати апарати горизонтально по черзі. А потім, зрозуміло, знову з'єднувати.
Зате тепер вона уважно стежила за рухом косарки, старанно об'їжджаючи кратери, залишені кротами.
«Що це вони повилазили? – дивувалася Міра. – Може, у них війна? Або якась сезонна міграція?»
Так, розмірковуючи про всілякі різниці, до обіду вона встигла вистригти майданчик, достатній, щоб запросити всіх особарів. До сирени, що кликала в їдальню, поставилася зі спокійним задоволенням сумлінно відпрацювавшої людини, яка встигла зголодніти на відкритому, свіжому повітрі.

***

Обідала на самоті.
Ще вчора Міра б здивувалася цій обставині, але сьогодні поставилася до неї як до чогось належного: спільноти вчинили вигідно, а не по совісті. А це зазвичай призводить до душевної плутанини і бажання триматися подалі від тих, з ким вчинили не зовсім по-людськи.
Особарі, навпаки, легко обчисливши кількість норм, які вони сьогодні принесуть Мірі, губилися в здогадах щодо джерела фінансування проекту, і тому підозрювали якісь сумнівні махінації і аферу, в яку могли бути втягнуті проти своєї волі.
«Вони не знають про лущильникі, – розмірковувала Міра, закінчуючи обід. – Але вони знають, скільки горіхів я заплачу за десять норм. Для кожного з них вісім центнерів – астрономічна вага. А у мене ще має щось залишатися, щоб було на що примножувати цю десятку. На їхньому місці я б теж хвилювалася...»
Допивши залишки соку, вона підвелася на милицях і попрямувала до подіуму. У залі відразу стихло, тільки поодинокими пострілами котилося відлуння від розгортання стільців, та хтось несміливо кілька разів плеснув у долоні.
– Смачного всім присутнім. Сьогодні я без конкретної пропозиції, зате з інформацією для роздумів. Пропоную подумати ось про що. Завтра – фактично останній день прибирання...
– А це ще чому? – крикнув хтось з дальнього ряду столів.
– Тому що післязавтра, у четвер, обіцяли зливу і вітер.
– То-то я дивлюся, кроти повиповзали!
– А ми бачили навколо сонця червоне кільце…
– Так, кротовини – це до негоди…
– Та тихіше ви, дайте їй сказати!
Міра, примружившись, придивилася. Так. Кричав на балакунів Ігнатій. «Що ж, хоч якась допомога...»
– Я до того веду, що завтрашній день вже нічого не змінить у співвідношенні бонусів всередині нашого загону. Якщо хтось і відірвався на десять відсотків, то це навряд чи можна змінити. Зате ми можемо зробити рішучий ривок у міжзагонівому змаганні.
Вона зробила паузу, чекаючи законного питання «як». Але зал мовчав. Чи то з неприязні до риторики, чи то під враженням окрику Ігнатія.
– У загоні є учасники, які виконують по дві-три норми. Я, наприклад, запланувала на сьогодні десять норм...
З боку бригад почулися здивовані вигуки.
– ...Точних даних у мене немає, оскільки, як всім відомо, результати кожного учасника зберігаються в таємниці. Але! За моїми підрахунками, зараз в середньому кожен учасник загону виконує близько двох норм. А всього нас п'ятдесят. Таким чином, якщо нічого не зміниться, завтра наш загін додасть до свого заліку приблизно шістнадцять тисяч бонусів. Але якщо ми домовимося всю завтрашню здобич записати на мене, то наш загін отримає один мільйон бонусів. Ми поб’ємо інші загони, незважаючи на те, скільки вони зібрали, і скільки в них залишилося працівників. Ми всі разом підемо на колоквіум з додатковими балами!
Тільки тепер Міра змогла оцінити значення виразу «мертва тиша». У всіх були однаково круглі очі і відкриті роти. Тільки через довгу хвилину хтось нервово розсміявся. Шум нерівними колами розійшовся по залі, повертаючи до життя емоції і надії.
Хтось кричав «браво», хтось свистів... але були й обурені вигуки:
– Як це ти рахувала?
– Не може такого бути...
Міра спробувала щось відповісти, пояснити, але зрозуміла, що в такому галасі її все одно не почують. На допомогу прийшли спільноти. Вони розійшлися по залі, плескали по плечах особливо галасливих, вмовляли замовкнути тих, хто ще був у змозі розуміти слово.
– Елементарна арифметика, – сказала Міра, коли в залі трохи заспокоїлися. – Півсотні людей по десять дерев по пуду горіхів з кожного дерева. Вісім тонн. Заперечень немає? Але, оскільки дві норми, ця вага подвоюється і виходить шістнадцять тисяч бонусів за день на весь загін. Перевірили?
Вона із задоволенням відзначила, що багато хто почав натискати кнопки телефонів, хтось проводив обчислення на серветці, але були й такі, хто, прикривши очі, рахували в умі.
Коли майже всі кивнули, Міра продовжила:
– А тепер ускладнюємо завдання. Якщо ці вісім тонн переписати на мене, то вийде, що за один день я прибрала півтисячі дерев, що відповідає ста нормам. Але у мене є ще дві тонни горіхів, які я отримую від лущильника. Вам залишається тільки помножити десять тисяч кілограмів на сто норм...
Вона побачила, що деякі знову потягнулися до мобільників і серветок, і засміялася:
– Гадаю, порахувати нулі ви можете і в голові.

***

Повернувшись до роботи, Міра до самої вечері гадала, яке рішення прийме загін. Було багато дзвінків, багато питань, порад, побажань.
Перспектива заробити всім загоном мільйон бонусів здавалася настільки фантастичною, що деякі пропонували впровадити методику вже сьогодні.
Але були й обережні, які непростими питаннями, повними натяків і підозр, намагалися з'ясувати «гарантії», що новоспечена «горіхова принцеса» не зникне з подарованими бонусами назавжди.
Мірі стало смішно:
– І куди я їх понесу? Не забувайте, що мова йде про математичну абстракцію, придуману приймальною комісією в невідомих для нас цілях.
– Але вісім тонн горіхів – це не абстракції, – наполягав опонент. – За нинішніми цінами, це вісім тисяч доларів!
У першу мить Міра розгубилася. До цієї хвилини їй не спадало на думку, що її робота має якийсь ціновий еквівалент у зовнішньому світі. Горіхи – це лише фішки, символ на ігровому полі вступних іспитів. Їй стало огидно.
– У мене немає ніяких гарантій, – сказала вона. – Дві руки, дві ноги. Одна в гіпсі. Не знаю, що вам сказати.
Вона сухо попрощалася і запропонувала співрозмовнику більше не дзвонити і не турбувати. Мерзенний присмак розмови не проходив. Напевно, тому вечеряла мовчки, осторонь від усіх. А потім просто сиділа, не знаючи, куди йти і чому присвятити решту вечора.
Але незабаром виявила, що в залі точно так само сидить весь загін. Хтось із особливо непосидючих ходив між столами, збираючи посуд. Прибрали тарілки і з її столу. Хтось тихо перешіптувався зі своїм сусідом. Ніхто не поспішав йти. Всі ніби чогось чекали.
Міра здригнулася: «чи не мене чекають?» Але тут на подіум піднявся Анатолій, насторожений гул стих, як за помахом чарівної палички.
– На шкоду роботі і заплативши прийнятний штраф адміністрації проекту, ми з хлопцями сходили на розвідку до інших загонів…
Хтось підбадьорливо плеснув у долоні. На нього з обуренням зашикали.
– … Постараюся дуже коротко. Уявіть собі, у нас залишилося найменше учасників. У першому загоні за нашими оцінками залишилося вісімдесят абітурієнтів, у другому – більше шістдесяти. Прибирають в основному палицями. Сплачують штрафи за зламані гілки та пошкоджене листя, але, судячи з усього, методикою задоволені: швидкість наповнення кузова трактора не менша, ніж у нас…
– А як вони після кидка шукають палицю? – запитали із залу.
– Не шукають. У них палиці на мотузках. Кинув, збив і відразу підтягнув. Траву викошують, як і ми. Брезенту ми не бачили.
– Але якщо їх більше, то і бонусів більше, – не вгамовувалися слухачі в залі.
– Саме до цього я і підходжу, – запевнив Анатолій. – Саме тому, що в інших загонах учасників більше, ймовірність, що наші бонуси нічим нам не допоможуть у майбутній співбесіді, неприємно висока. У зв'язку з цим, уповноважений своєю бригадою офіційно заявити: ми підтримуємо пропозицію Мирослави. Без хитрощів ми програємо. Вже програли. Це очевидно.
– Ми всі згодні... – зашуміли в залі, – мільйон бонусів!.. здивував... і так зрозуміло...
До Анатолія приєдналися Гнат, Костик і Зінка.
– Міра, не хочеш до нас піднятися? – крикнув у її бік Ігнатій.
Голови тих, хто сидів попереду, повернулися до неї.
– Ні, дякую, – відмахнулася Міра. – Нога щось болить. Мабуть, дощ буде.
Ігнатій посміхнувся, оцінивши жарт, а Зінка з співчуттям стиснула губи. «Але це дійсно був жарт, – подумала Міра. – Втім, співчуття Зінки теж приємне».
– Бригади за хитрість! – підбив підсумок Анатолій. – Отже, рішення за вами, шановні одинакі.
– Ми вже другий день не одинаки, – відповіли йому із залу. – Ми теж згодні. На кого будемо працювати?
– Так. Це головне питання, – погодився Анатолій. – Пропоную висунути кілька кандидатур, обговорити і вибрати найкращу.
– У нас одна кандидатура! Міра! Що тут обговорювати? Міру хочемо! Про що казати, тільки у неї додаткові дві тонни!
Міра раптом відчула, що ось-ось розплачеться. «Візьми себе в руки! – зло прикрикнула вона на себе, – не вистачало тільки розридатися…»
– Перша кандидатура Мирослави, – спокійно погодився Анатолій. – І, схоже, що єдина. Що ж, ініціатива карається, хто придумав, той і робить. Міра, не передумала?
У першу мить Міра збиралася просто кивнути, але раптом згадала питання про гарантії. Вона фізично відчула на плечах тягар відповідальності.
«Вони всі дивляться на мене, – подумала Міра. – Вони чекають моєї відповіді». Але вона не знала, що їм відповісти. «Я ж міркувала про це весь день! – з жахом подумала Міра. – Це моя пропозиція, я сама запропонувала записувати врожай на своє ім'я... а тепер не знаю, що казати!»
Щоб дати хоч якесь пояснення паузі, Міра підвелася зі стільця і застрибала на милицях до подіуму.
«Жалюгідна відстрочка, – з презирством до своєї нерішучості подумала вона. – Найкоротша дорога – шлях на Голгофу». І вона знову не змогла пригадати, кому належать ці слова.
– Дякую за довіру, – чужим голосом сказала Міра. – Я зворушена і все таке. Але давайте обговоримо технічну сторону питання.
Її голос зміцнів. Щодо технічних питань, вона завжди почувалася впевнено.
– Завтра я здаю сьогоднішні дві сотні дерев Дмитру і беру у нього п'ять сотень. Бригади і трійки в звичному для себе режимі обробляють дерева, але при здачі горіхів Семенівні записують вагу на моє ім'я. Якщо все пройде, як сплановано, до вечора у нашого загону з'явиться один мільйон бонусів, а ми всі отримаємо переваги на співбесіді...
– Але і ти отримаєш перевагу перед нами! – крикнув хтось із глибини залу. – Цей мільйон буде записаний на Міру! Вона вступить до ліцею, минаючи співбесіду.
Міра зніяковіла і озирнулася на Гната в пошуках підтримки.
– Міру і без цього мільйона приймуть до ліцею, минаючи співбесіду, – глумливо сказав Ігнатій. – На цю хвилину на її рахунку більше бонусів, ніж у наших чотирьох бригад разом узятих.
– Ах-х!!! – загудів вражений зал.
– Вибір невеликий – або ми визнаємо свого лідера і будемо будувати. Або привітаємося з анархією і заживемо за принципом: нехай краще горить, ніж дістанеться комусь іншому, – емоційно закінчив Костик.
Міра звично перетасувала в голові цифри і дійшла висновку, що якщо з п'ятниці бригади робили по три норми, то обчислення Ігнатія вражаюче точні.
«Але тоді виходить, що я перемогла? – не вірячи собі, здивувалася Міра. – Перемогла за два дні до закінчення робіт?»


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: АБІТУРА ПРЕЗИДЕНТІВ
СообщениеДобавлено: 14.02.2026 07:36 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 10.02.2013 19:26
Сообщения: 1422
Откуда: Одесса
День сьомий
Вечір

На неабияке задоволення Міри, за вечерею столи зсунули в коло.
За круглим столом півсотні людей святкували успішне закінчення випробування. А в тому, що це було саме закінчення, ніхто не сумнівався: вітер на вулиці посилювався, все сильніше розгойдуючи дерева. Гілки, час від часу, навіть дотягувалися до вікон, стукали, ніби просячи дозволу увійти. Про те, щоб завтра вийти в гай, не могло бути й мови. Та й навіщо? Запланований мільйон бонусів загін зробив. Неможливо уявити, щоб інші загони під дощем хоча б на десяту частину наблизилися до цього результату.
Потягуючи через трубочку апельсиновий сік, Міра в солодкому заціпенінні «гортала» події минулого дня, прискіпливо звіряючи виконане із запланованим. Дмитро не здивувався, коли вона попросила півтисячі дерев.
П'ять газонокосарок за півгодини розчистили площу, достатню для початку роботи всього загону.
Через годину зателефонувала Семенівна:
– Мірочка, всі горіхи пишуться на твоє ім'я!
– Доброго ранку, Семенівна. Все вірно. Вчора загін вирішив, що краще їсти торт разом, ніж давитися сухарями порізно.
Не минуло й півгодини, як вийшов на зв'язок Дмитро. Він здавався схвильованим:
– Загін робить тобі восьму норму. Це нормально?
– А що таке? – удавано занепокоїлася Міра. – Дружня допомога інваліду праці суперечить правилам прибирання?
– Занадто велика ця «допомога»!
– Правила обмежують її розміри?
– Ні, не обмежують, – погодився обліковець і запитав: – Але як бути з твоїми «самарітянами»? Якщо вони не запишуть на себе хоча б одну норму…
– …То їх виженуть із загону, – глузливо закінчила його думку Міра, – післязавтра! Коли ми і самі роз'їдемося.

– Тобто ви домовилися записувати норми на одну людину, щоб зібрати якомога більше бонусів. Але сьогодні ввечері про цей трюк дізнаються інші загони. Завтра вони зроблять те саме!
– По-перше, не зроблять. Негода не дозволить. Але навіть якщо дощу не буде, інші загони відстануть на день роботи. А ми завтра зробимо те ж саме!
Дмитро кинув слухавку, а Міра повернулася до покосу. Тепер ліквідацією трави займалася вона одна. Не хотілося нікого відволікати від збору горіхів. Кожна пара рук була на рахунку.
У першій половині дня загін обробив двісті п'ятдесят дерев, і у Міри зібралося півсотні норм. Але зупинятися ніхто не збирався. Після обіду роботу продовжили в тому ж темпі і з великим завзяттям.
Ближче до вечора Міра зателефонувала Семенівні.
– Як у нас справи?
– Вісім тонн, Мірочка. З твоєю часткою від лущильників рівно десять буде.
– Не віддавайте врожай ЗаКО, Семенівна. На завтра синоптики обіцяють дощ і вітер. Негода протримається тиждень. Притримайте горіхи, і весь тиждень будете забезпечені роботою.
Семенівна подякувала, а Міра повезла косарку в крамницю. Валерій прихильно прийняв обладнання, але не втримався від нагадування:
– Лущильники завтра? Правильно?
– А можна оренду лущильників продовжити ще на тиждень?
Крамар поперхнувся, закашлявся. Міра наполягала:
– Вам же вигідно – рейтинг! І людям добре: оброблять більше горіхів. Їм – гроші, заводу – очищені горіхи, ласунам – не «снікерси-марси», а своя, українська продукція. Білі починають і разом з чорними виграють!
– Не можна! Це не за правилами! Хтось повинен програти.
– Невже, якщо обладнання припадає пилом у підвалі, це краще? Треба догоджати правилам чи людям? Тим більше, продовження оренди лущильників оплачую відразу, зараз. Невже відмовитеся?
Ні. Він не зміг відмовитися. Міра відразу зателефонувала Семенівні і повідомила, що лущильники з лавки залишаються у неї ще на тиждень...
Від роздумів відвернули гучні оплески.
На подіумі стояв Костянтин. Обговорювалися умови чергового парі.
– ... перемагає той, хто вгадає друге і третє місце.
– А перше? – крикнули із залу.
– На перше місце ставок не беремо! – відповів Костик.
Усі засміялися. Міра теж посміхнулася, зацікавлено прислухаючись до обговорення. Виявляється, поки вона дрімала, гортаючи події минулого дня, хлопці вирішили скласти таблицю внутрішньозагінних досягнень. Кожен з учасників записував на серветці свій бонус і девіз. Анонімність сприяла неупередженості, а девіз дозволяв довести авторство. На подіумі вже стояла дошка, і кілька людей складали таблицю за серветками, які отримували із залу.
Міра потягнулася за серветкою, але на хвилину замислилася, обчислюючи свою кількість бонусів.
– Вибачте, – крикнула вона в бік подіуму, – прослухала. Пишемо результати без сьогоднішнього дня?
У залі знову доброзичливо засміялися.
– Боюся, щоб врахувати сьогоднішній день, однієї серветки для твоїх нулів не вистачить! – під схвальний гул відповів Костик.
– Я думав, ти категорично проти парі, – пролунав над вухом голос Ігнатія.
Міра похитала головою і посміхнулася. «Він завжди поруч», – тепло подумала вона.
– Проти, коли закладаються на людей, – не обертаючись, сказала вона. – До речі, а що на кону?
– Горіхи, звичайно. Ставки невеликі, всього півцентнера з людини.
– Нічого собі «невеликі»! – здивувалася Міра. – Це дві з половиною тонни!
Трохи поблукавши в результатах перших днів, вона вирішила не дріб'язуватися і записала зібрану кількість бонусів з понеділка по середу – тридцять дві тисячі. Приписавши девіз «рух – все», скрутила серветку трубочкою і передала Гнату:
– Віднесеш?
– Вже відніс, – сказав Гнат. – Твій пароль «кінцева мета – ніщо». Вгадав?

У Міри закрутилася голова. «Як він це робить»? Правильно витлумачивши її погляд, Гнат самовдоволено посміхнувся:
– Вгадав!
Міра повернулася до подіуму і придивилася до дошки. У верхньому рядку красувалося «32 500».
Вона гучно видихнула. Подивилася в обличчя Ігнатію і сказала:
– Справляє враження. Напевно, це було непросто.
– Дурниці! – відмахнувся Гнат. – Я люблю тебе, Міро.
Оглушена несподіваним зізнанням, Міра часто закліпала очима. Їй знов чомусь захотілося розплакатися.
– Що ти сказав? – через силу, зриваючи голос, запитала вона. – Кохаєш?
Гнат не відповів. Тільки знизав плечима. Навіть у сутінках їдальні було видно, як він стрімко червоніє.
– Таблиця закінчена, пані та панове, – оголосив з подіуму Костик. – Настав час ставок. Як домовлялися: пишіть на серветках імена другого і третього місця. Перемагає той, хто назве обидва правильні імені і розташує їх у правильному порядку. Якщо такого не буде, перемагає той, хто назве хоча б одне правильне ім'я і вкаже правильно його місце в турнірній таблиці. Якщо і такого не буде, перемагає той, хто вірно назве обидва або одне з двох імен, що відповідають другому і третьому місцю. У разі декількох переможців, банк ділиться між ними порівну. Якщо переможців не буде, банк дістається тому, чиє ім'я буде вказано на більшості серветок...
Його перервав рішучий бас:
– Бережіть серветки, шановні!
Струшуючи дощ, до зали входили люди. Входили впевнено, по-господарськи.
Погляд Гната став суворим. Він рішуче підвівся і затулив собою Міру. А та звернула увагу, що з-за столу підвелися всі хлопці.
– Заспокойтеся, «свої», – долинув знайомий флегматичний голос Дмитра. – Ми з миром... і з нерадісними новинами.
Хлопчаки з явним полегшенням повернулися до стільців, а Міра знайшла руку Гната і міцно її стиснула. Рука була сухою і твердою. Від неї віяло впевненістю і спокоєм. Мірі чомусь спала на думку фраза: «як за кам'яною стіною», але пригадати її першу частину вона не наважилася.
Тим часом гості рішуче прямували до подіуму. Дмитро наблизився до дошки, незнайомці більше цікавилися залом.
Костик зі своїми помічниками теж повернувся до столу. За хвилину стало тихо.
– Результати вашої сьогоднішньої роботи оголошуються недійсними, – заявив один із незнайомців. – Змова і під-тасовування результатів очевидні. Сподіваюся, вам це зрозуміло?
– Це дуже дивні сподівання, – прийняла виклик Міра. – По-перше, очевидність виключає «змову і підтасовку». Це несумісні поняття, чи не так? По-друге, ми не порушили жодного положення правил!
– «По-третє», буде? – неприємним голосом поцікавився інший незнайомець, – і «по-четверте» теж, напевно, є?
– Не сумнівайтеся. По-третє, хто ви такі і чому нас має цікавити ваша думка? – незворушно запитала Міра і звернулася до свого загону: – По-четверте, саме час рознести попкорн з напоями. Чур, мені апельсиновий сік. Давно не була у цирку...
Вона напівповоротом повернулася до подіуму і глузливо «дозволила»:
– А ви нас не чекайте, можете відповідати. У будь-якій зручній для вас послідовності.
Незнайомці втупилися в Дмитра. На полегшення Міри куточки його губ здригнулися, ледь помітно піднімаючись у посмішці.
– Вони прийшли за рішенням, – прошепотіла Тетяна. – Тільки вихваляються, хочуть налякати. Насправді чекають.
– Судячи з усього, – тихо сказав Анатолій, – зараз починається головна фаза тесту. Ми все зробили правильно. Але завойоване потрібно відстояти.
«Коли це вони навколо мене зібралися? – дивувалася Міра. – Начебто далеко сиділи…»
– У нас в гостях обліковці інших загонів – Гліб і Олександр, – сказав Дмитро. – А це Ярослав, куратор проекту. Ірина – представник ректорату.
Тільки зараз Міра помітила серед гостей жінку. З короткою стрижкою і в вільному одязі, Ірина майже не виділялася серед чоловіків.
– Думаю, посади гостей вашої вечірки знімають питання про те, чому вас має цікавити їхня думка?
– Не знімають! – нахабно заявила Міра. – У правилах немає ні слова про обліковців інших загонів. Куратор проекту і ректорат теж не згадуються. Або були якісь таємні сторінки угоди? Якісь положення правил набувають чинності у зв'язку зі зміною погодних умов? І де, чорти забирай, мій попкорн?!
– Дівчино, давайте спокійніше, – миролюбно попросила Ірина.
– Мене звати Міра. І для мого спокою список присутніх повинен відповідати списку гостей. Але ви не значитеся в цьому списку!
– Попкорну немає, візьми печиво, – навмисно гучно сказав Гнат, повертаючись з кухні. – І півлітра апельсинового соку…
Він театрально повернувся до подіуму і запропонував:
– Може, і вам щось принести? Ну, щоб ви хоч трохи стали схожими на гостей…
Один з обліковців розвів руками, інший набурмосився. Зате куратора ситуація явно тішила.
– Пора переходити до справи, – тихо сказала Тетяна. – Нахабство вони оцінили, до перемовин готові…
– Не можу збагнути, на якій підставі вони можуть анулювати наші бонуси, – прошепотів Анатолій.
– Будуть спиратися на безглуздість результатів, – припустив Гнат.
– Принесіть їм стільці і стіл, – розпорядилася Міра. – На стіл ставте що завгодно, аби перед ними була їжа. І побільше метушні та галасу, щоб вони не могли нічого сказати, а ми мали час подумати...
Хлопці зірвалися з місця. Влад кинувся за ними, але Міра поглядом повернула його на місце.
– У перший день ти розповідав про темні місця в правилах. Згадай! Що ми зробили не так?
Влад розгублено знизав плечима і, зігнувши руки в ліктях, виставив вперед опущені до підлоги долоні.
– Не знаю! – зізнався він. – В останніх пунктах згадуються правила торгівлі. Дослівно звучить так: «спірні питання, які не можуть бути врегульовані цими правилами, вирішуються аналогічно регламенту проведення біржових торгів і аукціонів».
– Що спільного в прибиранні горіхів з аукціоном?! – спитала Міра. – Ми витратили багато годин на вивчення правил. Ми стали фахівцями в цих чортових правилах. А тепер не можемо зрозуміти, за що нас карають?
По тиші за спиною вона зрозуміла, що тайм-аут скінчився. Час для наради був вичерпан. Залишалося або здаватися, або імпровізувати.
Здаватися Міра не збиралася.
– Так, тепер ви схожі на гостей, – погодилася вона, критично оглянувши застілля на подіумі. – Мушу навіть визнати, що ваша думка нас цікавить. Але не тому, що «треба», а тому, що важко уявити, щоб ви прийшли просто так. А оскільки в своїх діях порушення правил не вбачаємо, нам цікаво, яке порушення вбачаєте ви. Розкажіть, будь ласка.
– Ваша ситуація визнана надзвичайною, – сказав куратор. – А надзвичайність ставить під сумнів законність. Сумнівні випадки за правилами біржової торгівлі розглядає біржова рада. В рамках нашого проекту роль біржової ради виконуємо ми: обліковці, куратор і представник ректорату. Ми обміркували ваш мегабонус і дійшли висновку, що результати сьогоднішньої роботи вашому загону не зараховуються. Є питання?
– Звичайно, – відважно вступила в бій Міра. – За якою ознакою ви визначили надзвичайність ситуації?
– Ніхто не може працювати ефективніше за інших у тисячу разів. Маємо маніпулювання результатами праці з метою штучного завищення загонового бонусу.
– Чому в «тисячу»? – здивувалася Міра. – Сьогодні в нашому загоні врожай збирала тільки я. У решти – нулі. Я зібрала не в тисячу, а в нескінченну кількість разів більше бонусів.
– Тим більше!
– Ні. Це не «тим більше», – холодно зауважила Міра. – Це прецедент вашої помилки. Тепер ми знаємо, що ви можете помилятися.
– Ми порівнювали із середніми досягненнями учасників по всіх загонах, – «викрутився» куратор. – Учасники заїзду збирають в середньому по дві норми за день.

– Тобто проблема тільки в коефіцієнті перевищення? – ввічливо поцікавився Анатолій. – А якби один учасник загону зібрав бонусів у десять разів більше, ніж інші, це було б нормально?
– У десять? – розгубився куратор. – У десять разів прийнятно.
– А якщо у сто?
– Ні, – категорично заперечив один із обліковців. – У сто разів неможливо.
– Тоді погляньте на таблицю позаду вас. У першому рядку вказано кількість бонусів, яку зібрав наш переможець на вчора.
Гості слухняно повернули голови, за мить вирівнялися. На їхніх обличчях читалося збентеження.
– Наш обліковець підтвердить, що тридцять дві тисячі бонусів переможець зібрав виключно своїми силами, без змов і махінацій.
– Підтверджую, – кивнув Дмитро.
– Але це в сто разів більше середнього досягнення! – вів далі Анатолій. – Ви або оскаржуєте результат ділення тридцяти двох тисяч на триста двадцять, або погоджуєтеся, що щойно помилилися вдруге.
– Ніяких помилок! – різко заперечив куратор. – Якщо ви дослідним шляхом довели, що фізично міцна людина, спортсмен може обігнати інших у сто разів, значить, так воно і є. Але доведіть, що рекордсмен може зібрати в тисячу разів більше! Ось так само, досвідом… що смішного?
Його питання послужило детонатором. Обережні, стримані посмішки розійшлися по залі оглушливим реготом. Міра побачила, як Дмитро нахилився до Ірини і куратора і щось сказав. Люди, що сиділи на подіумі, дивилися на неї, як на невідому тваринку. Міра не втрималася і зробила «ручкою». Їй дуже хотілося показати язика, але щось стримувало від такої безрозсудності.
– У цього «спортсмена» зламана нога, і весь тиждень прибирання вона просиділа в інвалідному візку, – пояснив причину сміху Анатолій.
– Проте, ми не затвердимо результати вашої роботи, – похмуро кинув куратор. – У сто разів більше, гаразд, переконали. Можливо. Але не в тисячу!
Він різко підвівся. За ним підвелися й інші. Один з обліковців вирішив поставити крапку в дискусії:
– Дякуємо за частування, але ваші аргументи «тягнуть» на сотню, а не на тисячу. Ми не можемо присудити вам перемогу. Формально ви не порушили правила. Але фактично – знецінили роботу своїх товаришів в інших загонах. А вони старалися, повірте!
– Ми теж не спали, – дзвінко заперечила Міра. – Я попрошу вас затриматися ще на кілька хвилин. Уявіть ситуацію, гіпотетично, що кожен з нашого загону зібрав бонусів у сто разів більше, ніж в середньому учасники інших загонів. У цьому випадку, ви не мали б до нас претензій?
– Кожен у сто разів більше?
– Ще один жарт?
– Вони знущаються над нами!
Але Міра й не думала відступати:
– Ніяких жартів! Кожен у сто разів більше. У цьому випадку ви б не сумнівалися в нашій перемозі?
Відчуваючи підступ, обліковці переглянулися. Ірина прикусила губу, з цікавістю розглядаючи Міру. А куратор, зробивши крок у бік сходів, легковажно погодився:
– Так, звичайно. Якщо практично доведена можливість зібрати в сто разів більше середнього, то чому так не зробити цілому загону?
«Що ж, – подумала Міра, – час справжніх людей. Невже я роблю це?!»
– Я йду з загону! – голосно сказала вона.
У тиші було чутно, як дощ барабанить по склу.
– Я йду з загону, – помітно тихіше і вже не так впевнено повторила Міра. – Мій мегабонус розділиться порівну між учасниками загону, і кожен отримає близько двадцяти тисяч. Це не в сто, а лише в шістдесят разів більше середнього. Тепер все гаразд? Зараховано? Сумнівів немає?
Ірина дивилася з захопленням, а куратор здавався приголомшеним:
– Так. Зараховано. Сумнівів немає.
Міра оглянула застиглі обличчя товаришів. Складалося враження, що вони бачать її вперше.
«Тільки не плакати, – наказала собі Міра. – Свято продовжиться без мене, але плакати я не буду!»

День восьмий
Полудень

Вранці Міра не стала чекати сніданку. Виконавши звичний ритуал догляду за квіткою, вона поїхала до фельдшера: здавати візочок і просити транспорт до міста.
Петро був на місці.
Незворушно вислухав і погодився відвезти на вокзал.
– Може, поснідаєш? – запитав він. – Все одно поїзд до Одеси після дванадцятої. Що будеш робити на вокзалі?
– Помрію, – коротко відповіла Міра, поправляючи на плечі торбинку. – Ви милиці мені залишите?
– Гарна ідея! – посміхнувся Петро. – Відібрати у тебе милиці, щоб ти нікуди не їхала.
– Я все одно піду, – зітхнула Міра.
І Петро перестав посміхатися. Напевно, зрозумів, що вона дійсно піде: з милицями чи без них.
Але тільки на вокзалі, влаштувавшись на міцній, відполірованій до блиску лаві, Міра відчула полегшення. «Ніби щось відпустило», – подумала вона і, в пориві вдячності, поплескала по лавці долонею. З полегшенням повернулася впевненість. Міра знала, що зробила все, як треба: привела загін до впевненої перемоги, а коли загону став вигідний її відхід – пішла. Без церемоній і сліз, спокійно і впевнено, як личить справжньому керманичу. Досвід минулого тижня здавався важливішим за результати. Крилата фраза Бернштейна: «рух – все, кінцева мета – ніщо» заграла новими фарбами. «Як у воду дивився», – подумала Міра про Гната і вимучено посміхнулася.
Насамперед зателефонувала батькам. Слухаючи рідні голоси, по-справжньому захотілося додому: до маминих пирогів, футболу батька і насмішок брата. Довелося терміново освіжити в пам'яті календар чемпіонату, ознайомитися з матчами за тиждень, і навіть уважно переглянути основні моменти... «Батько терпіти не може поверхневих суджень і поспішних висновків, – подумала Міра. – Аналіз ситуації важливіший за саму ситуацію, тому що обставини змінюються, а досвід залишається назавжди».
Час летів непомітно. О десятій годині зателефонувала Марічка:
– Родакі сказали, що ти повертаєшся.
– Тебе не обдурили.
– Зі щитом чи на щиті?
– На милицях!
– Невже так погано, Славко? – злякалася Марічка і заголосила: – А я тобі казала, не лізь! Казала?!
– Все нормально, – примирливо сказала Міра. – Навіть не перелом – тріщина. Ще три тижні в гіпсі… зачекай, хтось ще проривається.
Дзвонила Зінка.
– Привіт, подруго! – життєрадісно привіталася вона. – Якось ти надто по-англійськи… ти де зараз?
– Не тягни, – втомлено сказала Міра. – Кажи, навіщо дзвониш.
– Тут така справа... приїхали делегати з інших загонів. Почули про нашу перемогу. Викликають хлопців на дуель.
– Що за дуель?
– Пропонують переграти по-чесному. По п'ять хлопців з кожної бригади. Хто швидше прибере п'ять дерев, тому і перемога.
– Вони що, з глузду з'їхали? Дощ! Крім того, згода на такі умови рівнозначна визнанню в «нечесності». Виходить, я просто так, через дурість відмовилася від мільйона?
– Та вони підкотили якось несподівано. Мовляв, якщо кожен з вас по двадцять тисяч бонусів отримав, то і боятися дуелі вам нема чого. Зробите нас, як маленьких. Хвилинна справа... хлопчаки розгубилися...
– ... і повелись «на слабо», – безжально закінчила Міра. – Вас не можна навіть на хвилину залишити!
– Винні ми, Мірка, – шмигнула носом Зінка. – Але як же тепер? Гнат, Толік, Костик… Вже збираються. Невже під дощ?
У Міри стиснулося серце. Вона не забула про зізнання Гната, але майже переконала себе, що заповітні слова тільки почулися. Хтозна, що може здатися втомленій людині після виконання сотні норм за день? І хтозна, що може бовкнути хлопчина, сп'янілий від успіху?
– Зупини їх, – втомлено сказала вона. – Ті, з інших загонів, нехай деруться на свої дерева. А наших зупини.
– Ага! – зраділа Зінка. – Я ж знала! Я знала, що ти щось вигадаєш!
Міра повернулася на першу лінію телефону, пообіцяла Марі передзвонити пізніше, і запропонувала Зінці увімкнути гучний зв’язок.
– Так! Так! Міра, кажи, – Міра уявила, як на другому кінці зв’язку Зінка підстрибує. – Чужих немає, тут всі наші.
– Вам не потрібно йти під дощ, хлопці, – сказала Міра. – Записуйте номери дерев. Це сухостій, на них немає жодного горіха. Біжіть до обліковця і просто передайте ці номери. Миттєва перемога.
– Але це не буде прибиранням! – запротестував чийсь голос.
– Дякую, Міра, – виважено сказав Гнат. – Диктуй, ми записуємо номери...
«Дійсно здалося, – з сумом подумала Міра, після того, як знову залишилася одна. – Байдужий голос... тільки по справі... ні зайвого, ні особистого. Напевно, такий лідер і потрібен країні: в турботі про мільйони стоїть на горлянці своїх інтересів».
Вона глянула на вокзальний годинник. До прибуття поїзда залишалася година. Їсти хотілося неймовірно. Міра полізла в кошик і відшукала кілька вафельних «горішків». «Зовсім непогано, – вирішила вона. – Ще б чай, і за калоріями – повноцінний сніданок студента».
Чаю не було. Однак були дві пари очей, які уважно спостерігали за її готуванням до «сніданку». Міра придивилася до дітей: дівчинка і хлопчик. «Брат і сестра, – вирішила Міра. – Зовсім як ми з Володькою». Вона зітхнула і жестом запропонувала дітям тістечка. Ті не стали соромитися: схопили солодощі, з набитими ротами промурмотіли щось вдячне і зникли в метушні вокзалу.
Задзвонив телефон. Міра глянула на екран. Гнат. «Невже теж скаже спасибі?» – здивувалася Міра.
Але Гната хвилювало зовсім інше:
– Вони теж здали обліковцям сухостій, – похмуро сказав він. – Хотіли розвести. Якби ми під дощем подерлился на дерева, то виглядали б круглими ідіотами. Ти нас врятувала.
– Щось мені підказує, що на цьому неприємності не закінчуються...
– Так і є, – погодився Гнат. – Але, схоже, цього разу нам не відкрутитися. Крім сухостою, загони залишили неврахованими по центнеру горіхів. Оскільки обліковці зійшлися на думці, що здача норми відбулася у загонів одночасно, дуель змістилася на рівень мір і ваг…
– ...а у вас немає жодного кіло горіхів, – закінчила за нього Міра.
– Так і є, – повторив Гнат. – Ситуація ускладнюється ще й тим, що Костик заклався з іншими загонами. Переможець отримує все.
– «Все» – це скільки?
– На кону весь урожай, який зібрали всі три загони. Оскільки у тих, хто програв, все одно немає шансів пройти співбесіду, то вирішили об'єднати врожаї, щоб переможцям залишити шматок пожирніший. Непоганий додаток до стипендії, як гадаєш?
– Гадаю, що ви не просто дурні, яких розвели на «слабо», ви ще й жадібні дурні, які відпустили синицю, щоб краще розглянути політ журавля в небі.
– Ну, я б не ставив так питання, – лагідно зауважив Гнат.
– А як би ти його поставив? – з цікавістю запитала Міра.
Гнат для пристойності ще трохи повагався, але потім все-таки зважився на прямоту:
– Твої лущильники… я подумав, що якщо ти подзвониш Семенівні, і вона перепише частину горіхів на Костика…
– Значить, грає Костик? – безжально уточнила Міра. – А ви всі танцюєте під його дудку? Зрозуміло.
– Так склалося, Міро.
– Дозволю собі нагадати, що за мого життя «складання» було простим і зрозумілим: перемогли і крапка. Але вам цього замало. Ви насолоджувалися своєю перемогою… поки все не проїли.
– Допоможи нам, будь ласка.
– Двох тонн вистачить?
– З надлишком…
– Ні, з умовою!
– Все, що завгодно.
– Вважайте весь виграш моїм, і я забороняю вам ще якісь заклади з іншими загонами. Костік з Анатолієм мене чують?
– Так, Міра.
– Категорично!
– Так! Так! – почулися голоси зі слухавки.
– Тоді йдіть і перемагайте. А я дзвоню Семенівні.
– А сама ти де, Міро? – недбало запитав Гнат.
По тиші в трубці Міра зрозуміла, що він вимкнув гучний зв'язок.
– На вокзалі. Чекаю поїзд.
– Одеський? Дванадцать тридцять?
«Придурюється! – зрозуміла Міра. – Знає і де я, і на який поїзд чекаю, і навіть розклад вивчив...»
Зрозуміла, і нічого не відповіла.
– Гаразд. Піду, догляну за бійцями. Щоб їх знову не втягнули в дискусію. До скорого!
Гнат відключився, а вона недовірливо подивилася на телефон. «До скорого? Що значить, «до скорого»? Я ж зараз їду!»
Поруч сповільнили крок двоє поліцейських, кинули уважний погляд на її торбинку, але, звернули увагу на гіпс і милиці, втратили інтерес і повернулися до колишньої швидкості обходу.
Міра дістала з торбинки квітку і поставила її поруч із собою на лавку. Бутони повністю розпустилися. Жовті віночки затремтіли від нечутного протягу, захиталися, ніби кланяючись довгоочікуваному виходу в люди. Хтось торкнув Міру за плече. Вона обернулася. Нещодавні дітлахи принесли їй величезний чебурек, загорнутий у промаслений папір, і стаканчик чаю.
Міра, звісно, подякувала і пригубила чаю, напружено розмірковуючи, що їй робити з чебуреком. Не те, щоб вона сильно не довіряла привокзальним буфетам, просто їхати далеко і ризикувати шлунком, та ще й на милицях, здавалося нерозумним. Щоб відтягнути неминуче, вона запитала:
– Як вас звати?
Діти із задоволенням назвали себе і втупилися в дивовижну квітку. «Ну, ні, – про себе посміхнулася Міра. – Двічі цей номер не пройде. Подарунки не переподарую!»
– Не пахне! – з підкресленою недбалістю сказала вона. – На нього можна тільки дивитися…
Вона замовкла, не в силах повірити очам. До лавки підходив Гнат.
– Чому це «не пахне»? – весело запитав він. – Не може такого бути!
Він рішуче взяв квітку, наблизив до обличчя і красиво, як у театрі, втягнув носом повітря.
– Чудовий аромат.
Міра насторожено спостерігала, як Гнат зобразив насолоду. «Звідки він узявся? – непривітно міркувала вона. – Він же щойно розмовляв з Костиком і Анатолієм. Я чула їхні голоси!»
– Не віриш? Понюхай!
Міра без ентузіазму взяла квітку і принюхалася. Вражаюче! Орхідея дійсно пахла. Запах ванілі і кориці. «Ніби на кухні у мами, – вирішила Міра, – в день випічки ватрушок…»
Діти нетерпляче тупцювали поряд, і Міра передала їм квітку. Наступна сцена зворушила її серце: діти одночасно понюхали квітку і щасливо переглянулися.
– А як його звуть? – поцікавилася дівчинка.
– Малюк, – відповіла Міра.
– А прізвище в нього є? – поважно, по-дорослому спитав хлопчик.
– Твінклі. Його звати Малюк Твінклі. І якщо обіцяєте добре піклуватися про нього, він стане вашим другом.
– Так! Так! – у захваті вигукнули дітлахи.
Міра, із задоволенням побачила, як у Гната витягується обличчя, а діти тут же розвернулися і разом із квіткою зникли в натовпі.
– Як ти це зробив? – запитала Міра. – Вранці ніякого запаху не було.
Ігнатій обережно забрав у неї чебурек і відкусив чималий шматок. Старанно працюючи щелепами, закотив очі, пробуючи смак, потім схвально кивнув:
– Непогано! Це біленький Твінклі, Міра. Орхідея Твінкль. Запах з'являється на третю-четверту добу, і тільки при дбайливому поводженні. Так що фокус швидше твій, ніж мій. Я тільки вдало підійшов...
Він відкусив ще шматок чебурека, і Міра дала йому серветку.
– А з чого це ти підійшов? І взагалі, звідки взявся?
Гнат жестом попросив стаканчик з чаєм і присів поруч.
– За тобою приїхав, – просто сказав він. – У нас, начебто, святковий обід. А що за свято без переможця?
– Я пішла з загону, – нагадала Міра. – Роздала бонуси і повернулася в табір невдах.
– Певен, що у твоїх міркуваннях ховається велика помилка, – сито віддуваючись, зауважив Гнат. – Людину, за яку проголосував весь загін, – одноголосно! – невдахою не назвеш.
– Що ще за голосування? – все ще дивувалася Міра, і раптом зрозуміла. Вона ледь не задихнулася від приголомшливого припущення: – Загальний висуванець? Загін проголосував за мене?
– А як ти думаєш? – поблажливо посміхнувся Гнат. – Після твоєї руйнівної роботи на місце в ліцеї претендують не три сотні людей, а тільки п'ятдесят. Вже не так страшно. Крім того...
Гнат засунув залишки чебурека в рот і щасливо закотив очі. Міра терпляче чекала, поки він закінчить їсти і доп'є залишки чаю.
– ...крім того, тепер у тебе вся стипендія майбутньої студентської спільноти. Хто б з нашого загону не вступив, ніхто не хоче залишитися без стипендії. Тож ти не просто вступила, ти тепер ще й староста групи. Непогано, правда?
Міра, як і раніше, була в шоці від приголомшливої новини, тому вирішила перевести розмову на більш прозаїчні теми:
– Але як ти мене знайшов? І взагалі, як тут опинився? Ти ж був з бригадирами...
– Лише веб-конференція, – Гнат показав телефон. – А знайшов тебе по GPS. Ти ж сама додала мене до списку своїх приятелів…
– Та вже, «приятелів», – Міра розсміялася і жартома штовхнула його кулаком у бік. – «Приятелі» в коханні не пояснюються!
– Так, у мене в цій справі особливий інтерес, – визнав Ігнатій.
– А якщо не вступиш? – веселилася Міра. – Так і залишишся при своїх інтересах.
– А я вже вступив, – скромно кивнув головою Гнат. – Там, на дошці… другий рядок був моїм.
– Ти вступив до ліцею, як тільки я пішла з загону… – зрозуміла Міра.
Зрозуміла і нахмурилася. Вона пригадала багато збігів, що сталися за цей тиждень. Заборона на вивезення горіхів у каталці, колючий дріт, який призвів до об'єднання загону, протест обліковців інших бригад...
«І заклади хлопчаків… – напружено міркувала Міра. – Він краще за мене знав суму моїх бонусів! Він знав про дві тонни горіхів у Семенівни і розраховував на них!»
– Не перебільшуй, – відмахнувся Ігнатій, ніби читаючи сумніви на її обличчі. – Не такий вже я й стратег. Але зібрав загін і змусив проголосувати за тебе дійсно я. Бачиш, у моїх планах дістатися до головного штурвала країни. І я б дуже хотів бачити тебе серед своїх найближчих помічників.
– Ну, ми ще подивимося, хто у кого буде помічником, – гордовито сказала Міра.
– Для успіху країни це не грає значення, – зауважив Гнат. – Хіба не все одно: керуватимеш ти моїми руками, чи я твоїми...
– «Не має значення», – поправила Міра і запнулася: «ну, скільки ж разів можна наступати на ці граблі?!»
Але Гнат вдавав шанобливу увагу. Довелося закінчити:
– Якщо «значення», то «не має». А якщо «не грає», то «ролі».
– Це має значення? – невимушено поцікавився Ігнатій.
– Ні, – розсміялася Міра. – Це абсолютно не важливо...


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: АБІТУРА ПРЕЗИДЕНТІВ
СообщениеДобавлено: 14.02.2026 07:58 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 10.02.2013 19:26
Сообщения: 1422
Откуда: Одесса
На цьому закінчується перша частина трилогії.
Далі був Бакалавріат - групу студентів залишають на рік у дикій пустелі (президент країни повинен мати навички зробити своїй спільноті комфортні умови життя у будь яких обставинах) і Магістратура на Місяці (президент країни має пристосовуватись до будь яких завдань)... але це все зараз тільки у моїй голові.
Так, останній мій твір "Кам'яний мотор" народився вісім років тому. Літ-фант-громада дружньо його проігнорувала, і мені здалося, що з письменництвом покінчено назавжди. Вісім років тримався, нічого не писав, а українською не писав ніколи. Тепер самому цікаво, що з цього проекту вийде. :roll: Але, як кажуть старі люди, що вийде, тому і бути, а чого нема - того й ховати не треба. :lol:
Буду вдячним за будь-які зауваження, поради, пропозиції. Залюбки відповім на будь-які питання.
Усім вдалого дня, приємного вечора і тихої ночі.


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: АБІТУРА ПРЕЗИДЕНТІВ
СообщениеДобавлено: 16.02.2026 18:50 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 10.02.2013 19:26
Сообщения: 1422
Откуда: Одесса
Дякую всім, хто відгукнувся. Трохи прикро, що не тут, на форумі, але подарунки приймають, а не вибирають. :wink:
Якщо зручніше у приваті, то хай так, ніж ніяк.
Дякую за поради і помилки. Все виправлю.
Тоді частини "Гетьманату" буду висилати бета-тестерам на пошту по мірі написання.
Ще раз дякую.
З повагою.
P.S. Приємно бачити, скільки людей турбує майбутнє країни. Дякую, друзі. Все буде Україна! :D


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 10 ] 

Часовой пояс: UTC + 2 часа [ Летнее время ]


Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Найти:
Перейти:  
Powered by phpBB © 2000, 2002, 2005, 2007 phpBB Group
Русская поддержка phpBB