Вітаю, Авторко!
Я все ж звертаю увагу на позначки, тому не сваритиму, тим паче, що вже сварили.
Хоча те сердечко досить неочікуване - доволі непоганий твір, та ще й про таку собі
міцну "синю панчоху", та ще й від першої особи.
По тексту:
Дуже потішили й посміхнули авторські знахідки, наприклад:
Цитата:
– «Тобі давно пора заміж! І коханця!» – каже моя мама так, наче це в лото зіграти, виграшем якого є слова: «Пані, ви заміж за мене…»
– Виходите? – почувся грубий неприємний тон контролера.
або
Цитата:
Залишки настрою валялись на підлозі і, по моєму, билися в агонії. Чайник засичав, мов співав реквієм, сусідський кіт занявчав, мов оплакував.
«Покойся з миром ще один довгий вечір».
А от з ядерною зброєю Ви дійсно трохи перегнули палицю. Хай би німці там експерементували з отруйними речовинами, тоді б твердження
Цитата:
З часом у бетоні зробилися мікро тріщини і речовина почала тоненькою цівочкою сочитися назовні. Земля накопичила отруту, на якому все ще росли рослини, яких і їли ті бідолашні тварини,
звучало б логічніше, хоч і так само кострубато (треба правити його все - всім гамузом).
А ще після фрагменту
Цитата:
– Я познайомився з Оксаною у госпіталі. Мені було 19. Бронхіт. Вона була медсестрою, котра постійно мені говорила, що медичний персонал не має права мати стосунки з пацієнтами. Я закохався у неї відразу. З першого погляду. З першого подиху… І до останнього.
– І що ти зробив?
– Перевівся у іншу лікарню і прийшов до неї з великим букетом польових ромашок. «Тепер я не твій пацієнт»: сказав їй.
все очікував до останнього речення, коли вже той Антонов скаже: "Я перевівся до іншого вишу, тепер я не твій студент". Але це так і залишилося рушницею, яка не вистрілила.
Успіху на конкурсі!
А початок оповідання, не ображайтесь,
навіяв