Вітаю. Ви просите жорстку критику, але мені хочеться лише хвалити. Бо особисто для мене це «7», однозначно! От саме таких творів я хочу бачити значно більше! Сильний, динамічний, моторошний, непередбачуваний. З мінімумом ниття та пафосу, зазвичай притаманних творам, що торкаються конфлікту на Сході. І з чудовим лиходієм, який лякає, викликає огиду і цілком зрозумілий читачам. Та я б за один образ Мирона вліпив би «7», але в оповіданні є значно більше.
Також відзначу форму подачі. Я її обожнюю. Розуміння подій приходить поступово, збираючись по шматочкам, наче пазл. Це дозволяє тримати читача постійно зацікавленим, а по завершенню викликає бажання перечитати знову.
Проте все ж Ви обрали жорстку критику, тож зазначу деякі недоліки. Мова… не входить в їх число. Вона проста, але цілком грамотна, якщо десь і є якісь одруківки, то я їх не помітив.
1) Кондратенко. Він же знав, що Мирон зрадник, чому ж нічого не вдіяв супроти нього? Мав же знати, ким був солдат якого обміняли. Як на мене, це найбільший логічний ляп і краще взагалі позбутися Кіндрата, ніж виставляти дурнем з амнезією.
2) Сцена бою на мій погляд не вдалася. Точніше, вдалася частково. Добре вийшло передати його хаотичність, але не напругу. Двобій на ножах надто відсторонений і, замість того, щоб опинитися у шкурі супротивників, ми наче спостерігаємо за ним з відерцем попкорну. Також мить для нього обрана невдала. Розумію, що це художнє припущення, але мені здається здумай вони таке витворяти під час зіткнення з ворогом обидва б спіймали кулі.
Теж саме стосується і спроби затримати Мирона. От кращого часу, щоб його на чисту воду вивести не знайшли, ніж під час вилазки. Та й взагалі, що користі від чарів, якщо один зрадник і чисельна перевага все одно вирішують? Загалом, все це може прийняти, але виставляє персонажів як не надто професійних вояків, які самі винні, що втрапили в халепу. Гадаю, багатьом не сподобається.
3) Як результат сцена спротиву зґвалтуванню вийшло куди напруженішою та динамічною. А от те, що відбулося після неї викликає питання. Не може цуценя і дівчинка, яка теж ще вовченя, здолати росомаху. Навіть п’яну) Навіть зграї вовків це не під силу. Росомаха це такий звір, що створений для бійки, бо інакше йому не вижити. Можливо, прикінчити росомаху зумів би тигр, але смугасті надто обережні і не стануть зв’язуватися з цією навіженою почварою.
4) Але ж ми гадки не маємо, що сталося в лісі. Це атмосферно, проте викликає масу питань і змазує фінал. Як сказав один самурай, відмовляючись вчинити сеппуку: «Моя карма вимагає битви». От це саме стосується й цього твору. Бодай в кількох словах варто обмовитися про долю Мирона.
5) Також поведінка звірів. Дикий кабанчик, навіть молодий, не домашня свиня і, після звільнення, радше сам за рятівником поженеться, а не втече. Вовки теж можуть бути товариськими, але гарчання й укуси це частина звичного спілкування у вовчій зграї. Я вже якось писав у своїх «Неблизьких видах»: зграйні хижаки не здатні ображатися, у них агресія зникає одразу після мирного сигналу. Це соціальний механізм, аби вони не повбивали одне одного під час з’ясування стосунків.
Але все перераховане вище нітрохи не змінює моєї оцінки. Текст мій фаворит і я щиро бажаю йому перемоги. Або, бодай, високого місця, щоб вказати іншим більш перспективний шлях.
Також не можу не відзначити цитату з коментарів:
Цитата:
Звісно, ґвалтувати - погано, зраджувати друга - теж погано. Навіть здобувши підлістю тактичну перемогу, ти все одно програєш стратегічно.
Деякі вважають, що це треба показувати в лоб, через головного позитивного героя - принца на білому коні. Але майстерність письменника в тому й полягає, щоб уникати типових шаблонних рішень. А майстерність читача - в тому, щоб це зрозуміти.
Як чудово, що бодай хтось розділяє мою точку зору, що читач це не пан-замовник для якого виступає злиденний артист і який завжди правий навіть якщо претензії найдурніші. Щодо слів
Сильно Грамотного, то, як на мене, вони мають сенс саме у контексті
"домовика", де цілий набір нечистої сили сидить у хаті і рефлексує на тему війни. Коли звичайні люди без потрібних зброї і навичок б'ються зі значно могутнішою потойбічною сутністю це нудно, адже шанси від початку нерівні. Плюс, якщо нечиста сила з нашого боку, це ще й принижує справжніх солдат. Тому я за те, щоб протиставляти своїй нечистій силі чужу і таким чином створювати додатковий таємний шар конфлікту. Типу, люди воюють окремо, а містичні створіння окремо. Рівні з рівними, тоді це й триматиме в напрузі. Власне, це й відбувається у цьому оповіданні, бо є Мирон як протилежна сторона. Тому, як на мене, претензія не за адресою.
Успіху!