Цитата:
А де фінал? Де мораль і конфлікт, де ото все?
Цитата:
Мені трохи не вистачило якогось "озаріння" наприкінці
Цитата:
Якось у фіналі очікувалось більше відповідей на питання.
Розумію, що це неправильно, але я не чарівник (фантаст, письменник) - я тільки вчусь. Тому, для тих, хто читав основну частину -
Фінал::
-------------------
" І знов те саме болото, і вежа за валом, і сторожа на стіні про щось перемовляється поміж собою, вряди-годи поглядаючи кудись за річку.
Сергій Петрович озирнувся - нічого незвичного. Таке ж буяння зелені, перемежоване жовтими та червоними вкрапленнями - осінь потроху брала своє; під ногами, що висіли в повітрі, болотна вода з купинами, порослими мохом та якимись низькими чагарями; на місці теперішніх дерев фортечні стіни з товстих колод; позаду річка. І тихо - наче ватою позакладало вуха.
Сергій Петрович глянув на годинника - за його розрахунками ось-ось мав з'явитися Іван Михайлович. Тож чоловік вже не став розпорошувати увагу на краєвиди, а втупився поглядом в місце, де перед цим в майбутньому стояло крісло. Поява темної, схожої на товстого хробака, гнучкої труби, що наче виплюнула Івана Михайловича й відразу зникла, стала несподіванкою. Сергій Петрович навіть не встиг злякатися, як пенсіонер вже махав йому, а потім відвернувся, наче нічого й не сталося, щоб із роззявленим ротом розглядати фортечні вежі Глібля. А ще через декілька секунд Іван Михайлович зник.
Відразу ж була натиснута клавіша на джойстику, знято окуляри й Сергій Петрович прилип до ноутбука, щоб переглянути побачене. Як і в попередніх записах, плин часу тут був звичним: Іван Михайлович розглядав фортечні стіни, роздивлявся воїв на вежі, а потім швидко обернувся туди, де мав стояти Сергій Петрович. Щоб помахати рукою і зникнути - раптова темрява перервала запис.
Сергій Петрович наче завмер - дивився на екран й намагався зрозуміти, чому на записаному фрагменті не було видно його постаті. Він мав стояти тут і пенсіонер дивився саме на нього - він це бачив по його посмішці, по його очах…
Якби не темний здоровезний хробак!..
Рука вже смикнулася налаштовувати часові координати, щоб ще раз на власні очі переглянути візит Івана Михайловича в минуле, але натомість Сергій Петрович поволі опустився в крісло й охопив руками голову.
"Що дасть ще один перегляд цієї сцени? Чи навіть сотні їх! - міркував собі чоловік. - Всі вони будуть схожі. А головне: що я зможу зробити? Кричати марно - жодного звуку в минулому не чутно, і в записі вони відсутні. Що то за гнучка труба і як з нею боротися - теж невідомо. Можна, звичайно, повернутися у вчора й попередити Івана Михайловича, щоб ні в якому разі не одягав окуляри. Але для цього треба їхати в Талалаївку, де його дружина… І що їй казати? А якщо й повернутися у вчора, де також присутній і я - чим це закінчиться?.. Ех, Олексо, як тебе не вистачає! Ти зміг би все пояснити, я знаю! Але, на жаль, мій план тебе не поверне. Схоже, треба зазирати в час до нашої з тобою розмови про сни та Сталінградку. Щоб сказати…"
Роздуми перервав дзвінок мобільника, що лунав з автівки.
"Мабуть, Іван Михайлович забув, - свого телефона Сергій Петрович намацав у кишені. - Хто там ще? Сонечко?"
Палець сам натиснув на зелену клавішу:
- Йванку, що так довго? Як ви там? Я хвилююся!
- Іван Михайлович відійшов. Як повернеться, то я скажу, що ви телефонували.
- Це ви, Сергію Петровичу? У вас там все добре?
- Так, так, все гаразд.
- То скажете Йванкові, щоб зателефонував потім?
- Скажу, обов'язково скажу.
Сергій Петрович натиснув червону клавішу, опустив телефон, та через мить знову втупився в нього.
"Ось воно! Сказати що-небудь в минулому я не зможу, а написати?..
Тільки б він спрацював, тільки б спрацював!"
Сергій Петрович витягнув свого мобільника, перевірив, як той ловить сигнал мережі, потім знову поклав його до кишені й став чаклувати в ноутбуці.
Нарешті чоловік витер спітніле чоло, зітхнув і взяв у руки шолом.
- Тільки б спрацювало! - шепотіли губи, поки пальці, що трусилися, чіпляли до скронь липучки, а потім підносили до очей окуляри. - Тільки б спрацювало!..
Луг, на якому опинився Сергій Петрович, був схожий на той, що залишився в недалекому майбутньому. Ті ж дерева на місці фортеці, та ж дорога, що із села бігла кудись в поле. З нового були тільки корови, що паслися неподалік.
Сергій Петрович не став більше озиратися, дістав з кишені мобільника й полегшено зітхнув - сигнал був гарний. На те, щоб знайти в телефонній книзі номер Олекси й написати йому повідомлення, багато часу не пішло. З відчуттям добре зробленої роботи Сергій Петрович натиснув на джойстику клавішу й тут щось темне та швидке збило його з ніг…
Коли чоловік отямився, то побачив над собою хмари, що поволі плили блакитним небом. Поруч, посеред зеленого лугу, стояв “Сеат” кольору морської хвилі. Ні окулярів, ні шолома з дротами, ані столика з апаратурою та розкладним кріслом біля нього - нічого такого поряд не було.
Сергій Петрович поліз до кишені за мобільником і заодно намацав там ключі. “Сеат” відреагував на одного з них і усмішка освітила обличчя чоловіка. Він таки дістав мобільника, набрав номер і став з нетерпінням чекати на відповідь. Втім, слухавку на тому кінці брати не поспішали. Сергій Петрович вже намірився вимкнути телефон, та той озвався нарешті знайомим чоловічим голосом.
- Слухаю?
- Олексо, ти?
- Сергію? Як я радий тебе чути! Ти вже вдома? Як відрядження? Вибач, закрутився - хотів було зателефонувати, та все якось… Після того твого повідомлення мусив змінити свої плани - знаєш, я саме до тебе збирався, аж тут смска. То де ти? У мене такі новини! Я мушу ними поділитися! Готуй каву - сьогодні навідаюсь і все розповім.
- Олексо, я теж радий чути тебе! Ти навіть не уявляєш, наскільки радий! А вдома я буду скоріш за все завтра. Тож чекаю…
Товариш ще говорив щось у слухавку, а Сергій Петрович опустився на траву й тихенько заплакав.
Грець з ними, з тими снами! І не слід шукати в них якогось схованого сенсу. Як говорила мати: спиться - сниться. І та мапа з руїнами Сталінградки - всього лише випадковий збіг. Воно все вже в минулому й нехай залишається там. Не слід його тривожити, не треба підглядати, ще й ціною своїх друзів, чи знайомих.
Невідомо, чи існують насправді вартові часу на кшталт отих темних хробаків, та йому, Сергію Петровичу, і без них тепер вже зрозуміло, що жартувати з часом не слід, що не треба втручатись в його нестримний поступ - без різниці, нормальний, чи зворотній. І що справа людей - не слідкувати за часом, а жити. Жити так, щоб по собі залишити згадку, яку не треба буде перевіряти за допомогою будь-якої техніки. Бо вона за замовчуванням буде лише доброю…
Сергій Петрович витер очі й пішов до автівки. Перед тим, як рушити, він зайшов у фейсбук, знайшов сторінку Івана Михайловича - той всього півгодини тому зробив допис, у якому анонсував свою нову повість. Сергій Петрович усміхнувся, поклав руки на кермо й потихеньку повів автівку лугом в бік грунтової дороги, що вела до села.
Обличчя його світилося спокоєм та впевненістю, а в очах проглядала втома. Та чоловік знав, що його безсонні ночі залишилися позаду й він зможе нарешті виспатись, як всі нормальні люди: зі снами, чи без них - вже не важливо. І ймовірно в снах йому прийдуть колись відповіді на всі питання, що з'явилися після цієї пригоди. Втім, Сергій Петрович тепер ні з ким не стане ними ділитися. Бо загубити легше, ніж потім повернути втрачене.
Що-що, а це чоловік засвоїв добре. "
-----------
Як там не було, та для мене конкурс вже вдалий. Дякую за це Пташці Бузок з поглядом голодного манула за те, що змусив залишити кущі й зазирнути в минуле ще раз. Також дякую всім, хто відгукнувся на моє оповідання - ваші зауваги доречні й приймаються мною.
Успіхів усім і наснаги на нові твори.
З повагою - автор 026.