Вітаю)

13

Дивно.
Передусім, я вже знаю старе укр. подібне оповідання. Хлопець їхав Києвом у трамваї (чи тролейбусі?) Занепокоївся, коли зійшли з маршруту. Почав вириватись. І отямився вже в реанімації. Спокійні, звісно ж померли. Чи мо лишились в комі?
У цьому оповіданні початок дуже схожий. Але їдея вже протилежна – не треба смикатись (і супермен всіх врятує)? Характерно для суч.світу.
Мене дежавючило, але читав швидко. Втім, у даному випадку не знаю напевно, чому саме. Чи таки цікаво, чи шукав розбіжності?

Прикро, що тема роз-двоєння-троєння... особистості не розкрита ширше. І чим воно погано/добре? Бо хоч і часто показують у фільмах, але все одно дивно й незрозуміло. А після Джима Кері – то й взагалі лише смішно. І в цілому: ця хвороба – схожа на фікцію, бо важко уявити життя людини (за межами "спецзакладів"!), якщо вона забуває величезні його шматки... Складно ж буде. От якби можна було вмикати найвідповіднішу ситуації особистість, то було би вигідно, і еволюційно доцільно. Зручно ж: скинути неприємності на того, кому вони заіграшки і просто спостерігати... Та це ще й відповідатиме духові часу!

Але так як є – проблема оповідання здається надуманою.
І сюр.завершення її не рятує.

Тролейбусом до Хрещатика
Бережний Василь
...
Талона водійка не дала, і Льоня подумав, що їй саме не можна полишити кермо. Авжеж не можна — ва-гон різко хитнуло в один, потім у другий бік. Поглянув у вікно — промайнула колонада стадіону "Динамо", і тролейбус повернув на Петровську алею, он уже на тлі неба чорніє арка пішоходного мосту…
Аварія? Мабуть що так, бо тут же тролейбуси не ходять, тут немає лінії…
— Що сталось? Мені треба на Хрещатик! — скрикнув Льоня, але голосу свого не почув.
А водійка, певне, почула, бо швидко, всього лише на мить повернула голову, хльоснула хижим поглядом і зловтішно посміхнулася. Пасажири сиділи, як і раніш, незворушно, тільки похитувались синхронно з вагоном. їх, здається, не обходило ніщо: ні оця шалена водійка, ні маршрут.
Льоня ніяк не міг второпати ситуації, наче був оглушений. Добре ж бачив, що тут щось не те, що це якесь божевілля, що треба негайно вискакувати з цього вагона, бо він от-от розіб’ється, але не міг зрушити з місця свого обважнілого тіла.
А вагон справді зійшов з асфальту і, ламаючи кущі та дерева, котився схилом униз, у прірву, де широкою смугою темніє Дніпро…
— Двері! Двері! — закричав Льоня. — Відчиніть двері!
Жінка ще дужче ущепірилась в кермо, і Льоня побачив, що її тіпає сміх. Тоді він підняв руку, щоб повернути запобіжну ручку вгорі, над самими дверима. Досить штовхнути її, як двері відчиняться, а тоді… Але вагон так хитало, що ніяк не можна було вхопитися за ту ручку… Посував долоню по стіні — ось-ось вхопиться, та вагон кидало з тераси на терасу, і рука відскакувала. Перед очима миготіло зелене віття, тролейбус летів донизу з великою швидкістю, але темна смуга Дніпра не ближчала. Може, він ще встигне відчинити ці кляті двері?
...
http://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10314

Знайшов...