 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Крейсер "Непереможний" — останній з крейсерів Терранської Федерації. Максим змахнув скупу сльозу: "Як корабель назвеш, так він і попливе".
Зараз корабель плив на орбіті Шайло, земноподібного супутника Сабатона — планети-гіганта з чотирма масами Юпітера. Ескейп Поди, здалеку схожі на величезні металеві яйця, повільно падали в атмосферу планети. Ще трохи, і їх приховає рятівний покрив хмар — суміш води і аміаку. Супутник, за діаметром у два рази менший за Землю, має щільну азотну атмосферу. На поверхні плескаються неглибокі моря солоної води, змішаної з вуглекислотою, аміаком і метаном. Прибережні скелі покривають шапки льоду. Тут є кисень і вода. В капсулах є все необхідне. Втікачі зможуть сховатися в скелях від дронів-винищувачів. А потім облаштуються тут нехай в суворих, але достатніх для виживання умовах, щоб дати початок нової колонії і почати історію людства з нуля. А він залишиться тут, у капітанській рубці, щоб прикрити відступ. Він тут, щоб затримати переслідувачів і дати останній і рішучий бій. Вчора він прийняв командування з рук помираючого старого адмірала. Коли жалюгідні залишки земного флоту вийшли з гіперпростору, на рубежі системи Регул їх чекали в засідці кораблі сайлонів. Землянам довелося проявити чудеса хоробрості і винахідливості. Вони прорвалися через заслін переважаючих сил противника. Адмірал Крейн дав свій останній бій. Його крейсер вже був сильно пошарпаний в боях. Величезний, повільний і неповороткий, він мав низьку маневровість. Вся його цінність полягала в вогневої потужності, здатної знищити цілий флот. Саме це дредноут Крейна і зробив — він зміг знищити половину великих і маневрових кораблів сайлонів, перш ніж його власні щити вичерпалися. Максим бачив у моніторі далекого стеження один яскравий спалах, і як могутній корабель за мить розлетівся на шматки. "Прощавай, адмірале Крейн! Ти був хоробрий і виконав свій обов'язок до кінця!"
І ось, тепер настала його черга битися до кінця і пожертвувати своїм життям.
— П'ятнадцять хвилин залишилося до вимушеного відключення щитів, — вимовив голос корабельного комп'ютера.
— Даю команду на зближення з флотом противника. Включити двигуни! — Максим змахнув піт з чола і втомлено відкинувся в кріслі.
— При включенні двигуна термін роботи щита скоротиться до десяти хвилин. Ви впевнені?
— Упевнений! Повний вперед! На зближення! Розрахунковий час зближення з флотом?
— Приблизно десять хвилин, — відповів комп'ютер.
— Встигаємо, — сказав Максим і видихнув з полегшенням. — Даю команду на самознищення корабля через десять хвилин! Без можливості скасування. Рішення остаточне. Виконуй!..
Навколо клубочилася напівтемрява. Він поворухнувся. Ноги та руки не слухалися. А іще цей загадковий туман. Він розплющив очі. Лежить на чомусь твердому й холодному. Над ним біла стеля у квадратиках плиток, деінде тьмяно горять лампи. Навколо рівномірний тихий гул. В очах все ще стоїть туман, тож важко розглянути, де він знаходиться. Максим покліпав очима, намагаючись скинути набридливу пелену. Голова нарешті послухалася, і він обережно оглянувся навкруги. Приміщення велике. Поряд із ним лежать на якихось столах іще люди. Вони сплять, а до голів приєднані дротики. Біля стіни щось схоже на пункт керування із різноколірними лампочками та безліччю кнопок. Максим нічого не зрозумів: він же летів на космічному кораблі, до самознищення ще був час. І де він зараз? Потрапив на той світ? Максим ніколи в таке не вірив. Думки хаотично бігали в голові. Максим намагався щось сказати, але язик не слухався, й виходило якесь мукання. Він не знав, скільки так пролежав. Може, десять хвилин, а може, цілу годину. Максим втратив відлік часу…
Почулося якесь пищання й поскрипування. Максим від несподіванки озирнувся на звук: до нього прямував андроїд з каталкою, як у лікарнях. Зупинився просто біля Максима, направив на нього "голову" з датчиками, ще щось запищало, андроїд підняв Максима й поклав його на каталку. Той знову спробував поворухнутися, але марно. Тіло наче не своє. Робот повіз каталку довгим коридором, коліщатка рівномірно постукували по плитці, а Максиму лишалося лише озиратися навкруги. Нічого цікавого: лише стіни та подекуди зачинені двері. Нарешті робот заїхав у ліфт і натис на кнопку нульового поверху. Ліфт зачинився й поїхав униз. На нульовому поверсі був дуже схожий довгий коридор, але значно холодніше. І знову постукують коліщатка, його кудись везуть. Максим одразу замерз, тіло вкрилося гусячою шкірою, але він навіть не міг поворухнутися, щоб якось зігрітися. Андроїд заїхав до якогось тісного приміщення, поклав Максима на стіл і виїхав за двері. Максим озирнувся. На столах трохи далі лежали мерці. Отже, це морг? Андроїд прийняв його за мерця? Треба вибиратися, але як? Максим знову спробував поворушитися, і вже вдалося трохи краще. Але він надто сильно крутнувся і впав зі столу на холодну підлогу. Чи то від удару, чи від холоду та страху, він остаточно прийшов до тями. Руки та ноги ще були, наче ватяні, але повзти він зміг. Голе тіло били дрижаки, а рух хоч трохи зігрівав.
На щастя, андроїд не зачинив двері. Максим виповз у довгий коридор. Нікого. Покликати на допомогу? А якщо його захопили вороги? Краще ховатися, доки він не з'ясує, де опинився. Максим потихеньку поповз коридором, прислухаючись. Одні з дверей були відчинені, і він обережно зазирнув всередину. Здається, це кімната відпочинку для персоналу: на гачках халати та інший одяг, маленький столик і холодильник у кутку. Максим заліз всередину. Здається, ноги та руки вже краще слухалися. Опираючись на стіну, він став рівно. Може, це неввічливо, але не буде ж він ходити голий, тож надів на себе штани, сорочку та халат, що підійшли за розміром. У холодильнику знайшлися бутерброди, у чашці на столі — охололий чай. Може, тут є якісь документи, що підкажуть, де він. Ні, на жаль. Це просто кімнатка для відпочинку. Годинник на стіні показує восьму. Ранку чи вечора? За яким часом? А хіба це має значення? А он висить паперовий календар. На який рік? 2046? Невже? Здається, був 2041, А може й ні. Максим силувався, але не зміг згадати нічого.
Відпочивши та поївши, він вирішив знайти вихід. У коридорі все ще нікого. Максим тихенько пішов, тримаючись за стіну. Треба знайти сходи. Раптом почулися кроки. Максим хотів десь заховатися, але, як на зло, всі двері були замкнені. Коридором ішов худорлявий чоловік у халаті, тримаючи в руках чашку з чимось гарячим та наспівуючи під ніс. Тут він побачив Максима і закляк на місці. Чашка із дзвоном впала на підлогу, розбившись на друзки й розплескавши темну рідину. Чоловік закричав і кинувся через скляні двері. Крик поволі стихав і рухався нагору. Отже, там сходи! Максим не втрачав часу і кинувся в ті самі двері. Крик уже затих. Він на нульовому поверсі? Отже, наступний перший. Максим визирнув у коридор першого поверху. Такий саме довгий і порожній. А он широкі двері, відчинені. Може, там вихід? Ніби свіже повітря звідти тягне. Рухаючись біля стіни та прислухаючись, Максим попрямував через двері й вийшов у залу. За стійкою дрімав чоловік у формі охоронця. А он і вихід! Скляні двері, а за ними світло. Максим, намагаючись не розбудити охоронця, обережно прочинив двері й вибіг надвір.
Де він? Усе навколо ніби нагадую рідну планету Земля, таку далеку. Типовий двір лікарні, викладений бетонними плитами, між якими пробивається пожухла трава. Сонце світить, як уранці. Отже, на годиннику була восьма ранку. Прохолодно, але не холодно. Під ногами пожовкле листя. Отже, тут рання осінь. Але щось Максиму здавалося незвичним і підозрілим. Він скоро зрозумів, що саме: у цьому світі якось безлюдно й занедбано. Двір вкритий листям й усяким сміттям, і здається, його дуже давно не мели. Металева огорожа іржава й місцями повалена. Лавка поламана, біля неї перевернута урна. І ні душі навколо, не чути гулу машин чи гамору людей. Усе наче вимерло. Максим пішов до воріт, що не були зачинені, вийшов на широку вулицю. Безлюдно, лише пробіг бродячий пес. Так само брудно й занедбано, як і у дворі лікарні. На узбіччі припарковано машину. Судячи з бруду під нею і здутих шин, стоїть тут уже давно. У навколишніх домах майже всі вікна вибиті, немає білизни на балконах чи бодай якихось ознак присутності людей. Що тут сталося? Катастрофа? Війна?
Максим потиху пішов вулицею. Йому здавалося, що місце знайоме, але він не міг згадати, звідки. Це точно не його рідне місто, де він жив із дружиною і двома синами. Але чому він його пам'ятає? Он там був кіоск, він точно знає. А зараз лише залишки арматури. А там — зупинка. І дійсно стоїть, тільки перекошена і з вибитим склом. Раптом почулися кроки. Максим аж здригнувся. Хто знає, чого очікувати від цього світу. Назустріч ішла старенька бабця, згорблена і з великим мішком на спині. Ніби не виглядає ворожо. Максим пришвидшився. Побачивши його, бабця зупинилася і якось підозріло покосилася.
— Доброго дня. Вибачте, — Максиму було важко говорити, наче він мовчав дуже довго. Язик заплітався, а слова звучали, як у п'яного. — Де я знаходжуся?
Бабця продовжувала оглядати Максима. Потім щось пробурмотіла під ніс і нарешті відповіла:
— Де-де? Проспект Свободи! Он де!
Після цих слів бабця продовжила свій шлях, час від часу озираючись на Максима. Якась вона дивна. Хоча хто знає, що тут відбулося. Проспект Свободи… Якась дуже знайома назва. Де він її чув? Ноги самі понесли Максима до п'ятиповерхового будинку. Двері вибиті, більшість вікон теж. Що його сюди тягне? З під'їзду вийшов чолов'яга у подертому одязі, брудний, з кошлатою бородою. Прискіпливо оглянув Максима й промовив:
— Краще йди звідси. Все цінне давно винесли. Хочеш — покажу, де ще можна поживитися.
Максим замотав головою. Чоловік щось пробурмотів і пішов собі. Максим піднявся сходами на третій поверх. Всередині все було так само занедбано, як і на вулиці: фарба на стінах облупилася, розкидані шматки меблів, пляшки, картонки та ще купа всього і запах, наче тут ночують безхатченки. Усі двері у квартирі були або вибиті, або без замків. Щось тягнуло Максима до квартири зліва, біля самих сходів. Щось незрозуміле, але таке рідне. В передпокої стара шафа для одягу й гачки на стінах. Усе запилюжене, закидане дрібним сміттям. Дверцята шафи прочинені, частина одягу розкидана. Максим заходів увімкнути світло, але жоден вимикач не працював. Води теж не було. Кухня зустріла його купою уламків посуду. Стіл розламаний на дошки, на підлозі — темна пляма із залишками вугілля. Хтось палив тут вогнище. Але навіщо?
Максим зайшов у кімнату. Тут панував ще більший безлад: на підлозі сухе листя, брудні ковдри та рваний одяг, шафи розтрощені, вікно вибите разом з рамою. Увагу Максима привернули фотографії в рамках на стіні. Він стер з них пилюку й закляк від несподіванки: на фото був він. Ось він стоїть разом з кількома молодими людьми, усі усміхнені, позаду них новорічна ялинка. Судячи з обстави, це якийсь офіс. Ось він один з велосипедом на природі. Ось із якоюсь старою жінкою на фоні сільського будинку. Фотографій була багато, але на жодній Максим так і не спромігся впізнати людей чи місця. І не було жодного фото з його дружиною та дітьми. Здавалося, наче хтось навмисне зробив фотомонтаж і додав фото Максима до випадкових людей і місць.
Максим витягнув шухляду письмового столу. Вона зі скрипом піддалася, і в ніс вдарив стовп пилу. Тут лежали старі ручки, папірці й пожовтіла сторінка з газети за квітень 2041 року. Заголовок на першій сторінці наче кричав: "Страшна епідемія охопила світ!" Максим почав читати. У статті повідомлялося про новий штам віспи, що виник невідомо звідки й швидко розповсюдився світом. Смертність була дуже високою, хвороба майже не піддавалася лікуванню. Люди помирали від виразок по всьому тілу. Вакцину розробили, але її виробництво було дуже дорогим, тому на всіх не вистачало. Через страшну пандемію нового вірусу уряди країн вирішили занурити більшу частину населення у стан гібернації та перевести існування у віртуальний простір щонайменше на два чи на три роки, поки не виготовлять достатньо вакцин. В першу чергу в довгий сон клали тих, чия робота була неможлива під час пандемії чи не мала першочергової необхідності. Протягом сну людям пропонувалося жити у віртуальному світі, схожому на дуже якісну комп'ютерну гру, їх організми підтримували спеціальні прилади. Кімнати для сну були обладнані у колишніх лікарнях, торговельних і виставкових центрах та офісах. Сон — задоволення недешеве, тож пропонувалося, що перебування в сні буде оплачуватися зі страхування особи. Ті, в кого не було страхування, могли оплатити сон із власних коштів. На цьому стаття завершувалася. Ще на сторінці було оголошення: "Хочеш провести лихі часи пандемії приємно і з користю? Записуйся до нас! Приємний сон гарантовано! Обирай, у якому віртуальному світі ти хочеш опинитися: минуле чи майбутнє, різноманітні фентезійні світи, космос або таємничі світи, які ти навіть не можеш собі уявити! Хочеш стати кінозіркою, космічним мандрівником, ельфом, чи чарівницею? Усе можливо! Будь-яка мрія на ваше замовлення! З нами мрії стануть реальністю!"
Максим підняв очі від газети і кілька хвилин мовчки дивився перед собою. Вірус… Сон… Віртуальний світ… Він поступово згадував минуле життя. Виявляється, що його родина, космічні подорожі, війна з іншопланетянами — все це було несправжнє. А в голові одна за одною виринали картини зі справжнього, забутого життя. Ось він в офісі, сидить за комп'ютером. Колега розповідає якийсь жарт, вони сміються. Аж тут заходить суворий керівний і гримає на них… Ось він уже в себе вдома, лежить на дивані й дивиться на ті самі фото на стіні… Приїхав до села, назустріч виходить старенька жінка, та сама, що на фото. Біля її ніг крутиться смугастий кіт. Вона називає його сином… І де вони тепер: мама, колеги? Вони теж у довгому сні, чи вже померли від страшної хвороби? Треба повернутися до лікарні і все з'ясувати...
***
Максим вийшов з квартири. Він забрав із собою сторінку з газети та фотографії. Деякі свої речі, які ще можна було носити, поклав у старий пошарпаний наплічник. На вулиці нікого не було. Вітер ганяв осіннє листя, перемішане зі сміттям. На дереві зловісно закаркала ворона. Максим вийшов на широку вулицю й попрямував у бік лікарні. Аж тут серед тиші почулося ревіння мотора. Максим озирнувся: до нього стрімко їхав брудний позашляховик без номерів і з тонованими вікнами. Максим закляк від несподіванки, бо вже відвик від машин. Позашляховик порівнявся з ним і зупинився. Скло опустилося, і звідти обережно визирнув молодий чоловік у бандані і в темних окулярах.
— Гей, ти хто такий? — запитав він суворо. — Щось я тут тебе ніколи не бачив!
— Так... я… тільки сьогодні прокинувся…
— Як це прокинувся? Ніхто просто так не виходить із Сомнамбули. Хіба що... Ану розказуй! Шпигуєш тут?
Максим енергічно замотав головою.
— Ну тоді сідай… Розповіси по дорозі…
У машині сиділи ще двоє людей у камуфляжі, на головах - балаклави. Максим перелякався, але незнайомець запевнив, що це його охоронці і нічим йому не загрожують.
Поки їхали, Максиму довелося про все розповісти незнайомцеві. Той слухай мовчки, лише трохи підняв брову, наче від здивування.
— Дивно, дуже дивно, — задумливо сказав він. — Якщо ти помер у віртуальному світі, то повинен був перейти у так звану залу очікування, а потім почати гру спочатку. А виходить, ти прокинувся, і робот прийняв тебе за мерця. Отже, стався збій. А все тому, що крали на закупівлях. І було введено в експлуатацію неякісне та браковане обладнання. Вже багато людей через це померли. А їм начхати...
— А можна повернутися до лікарні й попросити знову мене ввести в сон?
— Можна. Але чи потрібно тобі це?
Максим задумався.
— Навіть не знаю. А як довго триватиме сон? Я хочу побачити маму, друзів. Я не знаю, що з ними.
— Сідай у машину — поговоримо, — запропонував незнайомець.
Максим погодився — а що ще робити. Роботи немає, жити ні за що, і це не відомо, як його приймуть у лікарні, звідки він фактично утік.
Машина виїхала кудись у передмістя. Незнайомець доставив Максима в район, де раніше знаходилися теплиці. Теплиці стояли і зараз. Занедбані, з побитим склом.
— А чому ти не спав у Сомнамбулі?
Незнайомець посміхнувся.
— В мене не було страхування. На той момент я вже був безробітний. І грошей в мене теж не вистачало. А з роботою - ти сам розумієш, багато фірм позачинялися через карантин.
— Це було раніше. А як зараз?
Залишили лише стратегічні підприємства та ті що забезпечували життєзабезпечення. Так і зараз. Залишилися селяни та фермери, бо комусь треба вирощувати. Залишилися багатії, бо вони змогли ізолюватися в своїх будинках та купити собі щеплення. А всілякий офісний планктон та клерки виявилися нікому непотрібними. Або йди грабуй, або просто вмирай в себе вдома. Добре лише пенсіонерам - вони все одно отримували пенсії та продуктовий пайок. Їм було потреби йти у сон...
— Ось чому на вулицях лишилися лише старі та бомжі. Патрулів вже нема.
— Патрулів на всіх не вистачить, їм мало. Бомжам - гуляй не хочу. Займають квартири, забирають одяг, продуктові запаси. Тим більше що старих організовано переселили в окремі будинки, а решту відключили від комунікацій.
— А хто тоді ви? — спитав Максим.
— Мене звати Фідель. Несправжнє ім'я, але воно відображає мій революційний дух.
— І що ти революціонуєш?
— А ти не здогадався? Ми боремося із Системою. Проти корпорацій, які обманюють людей та тримають їх у рабстві. Бо ця ситуація виявилася для босів корпорацій виявилася справжнім подарунком. Гроші їм капають, зайві люди не заважають, а ще заробити на обладнанні, постачанні харчового розчину. Дрібні фірми розорилися та зачинилися, а великі все прибрали до рук. Вони встановили монополію та харчі, на світло, на постачання води, і на все підняли ціни вдвічі або втричі. Харчі у селян закуповують за копійки, що ті ледь не голодують. Заводи, яки зачинилися, розпиляли. А поки люди сплять, вони роблять все що хочуть, і ні в чому собі не відмовляють. Бачив би ти, які вони собі бенкети влаштовують. З гладіаторськими боями, гаремами шльондр, які
заробили собі на щеплення власним тілом...
— Жах, до чого довели людей..
— А ще врахуй ці щеплення треба робити кожні пів року, бо вірус швидко мутує. Є припущення, що він був виведений штучно. Але він вийшов з-під контролю…Ну ось ми й приїхали…
Фідель провів Максима до високого металевого паркану, та відчинив хвіртку.
— Ось тут наша база. Ходімо, познайомлю тебе з нашими.
Вони опинилися у промзоні, на території колишнього складу готової продукції великого заводу. Тут же знаходилися гаражі та ангари для дронів. Важко було повірити, що тут живуть близько трьох сотень людей.
— А як же ви дістаєте щеплення? — спитав Максим.
— Як? Перехоплюємо, коли їх везуть до лікарень. У нас там є свої інформатори. Звісно, ми з ними ділимося. Вони ж нас інформують про таких як ти, кого викинуло із Сомнамбули через збій обладнання. А де ти думаєш ми ще поповнюємо свої лави?
— Я все розумію. Але я не розумію. У чому мета вашої боротьби?
Фідель посміхнувся.
— Спротив Системі. Ми шкодимо корпораціям, як і де можемо. Це все, що ми можемо.
— Ви ж можете розбудити інших, — сказав Максим. — Розповісти всю правду, як воно є…
— А навіщо? Навіщо нам люди, які не готові до боротьби із системою? Ми шукаємо та знаходимо тих, кому нічого втрачати та хто готовий до боротьби. А таких, повір мені, дуже небагато. Більшість такий стан речей влаштовує. нічого не треба робити й здобувати. Отримуєш свій пайок, або просто спиш. І такий став задовольняє верхівку великих корпорацій. Їм вигідно, щоб більшість людей спали. Так вони споживають менше ресурсів. Як виявилося, більшість людей просто зайві, вони не виробляють те, що конче необхідно. Тому на самій верхівці вирішили залишити людей у стані сну, поки вони не помруть. Це дешевше, ніж пробуджувати їх, забезпечувати їжею та роботою. Так вони вирішили проблему зайнятості та перенаселення. Дійте відправили в інтернати під жорсткий контроль, а нових людей роблять в інкубаторі. Їх здібності програмують ще до народження. Саме з них планують зробити нове людство, яким легко керувати. Отже, тобі доведеться жити в похмурій реальності.
— А як же польоти в космос, освоєння Місяця та Марса?
— Для цього багато людей не треба. Програму просто заморозили. Ті, хто полетів на Марс, залишаться там назавжди. А на Місяці лише видобувають гелій-3 для реакторів і відправляють не землю. Потрапити в цю програму дуже складно. Отже, або бути рабом корпорацій, або йти у Сомнамбулу. Вибору немає.
— Але чому не можуть зробити вакцину, що дає довічний імунітет? Вже були такі технології.
— Можеш не сумніватися, що боси корпорацій вже мають таку. Але вона дуже дорога і не для широкого загалу. Бо як інакше вони триматимуть суспільство в покорі? Але через три дні ми плануємо напад на автомобіль, що буде везти вакцину в елітне котеджне містечко, де живуть боси. За свідченнями наших агентів, вакцин там дві з лишком тисячі доз. Нам вистачить.
— А навіщо вам перманентна вакцина?
— Щоб бути новим центром сили. Багато людей підтримують режим, бо отримують від нього вакцини. А так ми станемо альтернативною силою, і сподіваємося, що частина людей підтримає нас.
— Зрозуміло, а що далі?
— А далі. Коли наростимо м'язи, наберемося сили, вже ми будемо диктувати свої умови. Може навіть приберемо до рук владу. У світі хаос. Кожний сам за себе. В нас ще не найгірше становище. Ти віриш у нашу справу? Ти з нами?
Максим зітхнув.
— Я не дуже вірю у успіх цього задуму. Але втрачати мені нічого… Я з вами!
— От і добре! Бригадир Маркос тебе посвятить у суть справи…
Високий довгов'язий чоловік в таких же чорних окулярах, з такою же самою банданою поклав руку на плече Максиму.
— Готуйся до подвигів, солдат Опору. Стріляти вмієш?
— Авжеж, — кивнув Максим. — На військовій кафедрі вчили. І гранату можу влучно кинути.
— Добре. Наша людина! Ходімо! Спочатку пропоную добре поїсти та помитися. Одяг тобі знайдуть, В нас цього добра навалом.
***
Вперше за ці шалені дні Максим зміг поїсти досита та помитися у душі. Спати не хотілося. Замість цього він взявся читати хроніки тих подій, які відбулися поки він спав. П'ять років життя, витрачених на сон. Його найкращі молоді роки. Коли можна було зустріти гарну дівчину, завести сім'ю, народити дітей, отримати кращу освіту, знайти кращу роботу, зайнятися тим, чим йому хотілося займатися все життя. А не працювати "менеджером із комунікацій у соціальних мережах" в онлайн грі. І він виявився нікому не потрібним, коли більшість "офісного планктону" поринув у "віртуальний сон" у "добровільно-примусовому порядку".
Далі були тренування та вправи зі зброєю у спортзалі, тренування із стрільби та метання гранат, закладання вибухівки тощо. Довелося швидко згадувати все, чому його вчили років п'ятнадцять тому. Спочатку було важко, тіло швидко втомлювалося. На третій день боліли всі м'язи. Він ледь міг сісти, і його тіло вже боліло від судоми у м'язах.
— Нічого! Важко у навчанні, легко у бою! Кріпися, — казав йому Маркос, ляскаючи його по плечу. Максим терпів, зчепивши зуби, і не скаржився. А потім операцію перенесли. Ще на три дні. Їм дали день на відпочинок. Далі вже було легше. А потім настав "День Х", а вірніше ніч, коли приїхали на склад величезні вантажівки із написом "Фармація". Повстанці сховалися за ящиками та контейнерами із повним боєкомплектом.
Машини їхали довго. Було вже близько п'ятої ранку, коли вантажівки під'їхали до Репозиторію, де зберігалися запаси вакцини. Величезні корпуси старого фармацевтичного заводу, здавалося, затуляють нічне небо та нависають над головою, як високі гори. Завод був огороджений високим металевим парканом два метри заввишки, а зверху ще заплетений колючий дріт. Велетенські металеві ворота закривали прохід.
Максим очікував побачити біля воріт бронетехніку, солдат, чи ховертанки. Але на прохідній заводу було майже порожньо. Лише кілька охоронців відверто нудьгували біля воріт. Штурмова група застала їх зненацька, швидко обеззброїла та захопила у полон. Навіть не довелося нікого вбивати. Охоронці були настільки спантеличені, що навіть не чинили ніякого спротиву. Повстанці раділи цьому першому успіху… А далі все виявилося не настільки радісно. Коли повстанці наблизилися до сховища, на них уже чекали. Нападників зустріли потужним вогнем із великокаліберних гвинтівок та кулеметів. Бронежилети та навіть екзоскелети не врятували. Бронебійні кулі прошивали броню наскрізь. Ледве десята частина повстанців змогла врятуватися втечею. Половину було вбито, а решта - поранені чи паралізовані потрапили у полон. Максима потягли у підвал. Спочатку його довго били. А потім кинули до камери. Разом з ним у камері був Маркос. Його обличчя перетворилося на суцільний синець, око підбите, ніс зламаний. Проте він тримався мужньо.
— Все марно, друже, — прохрипів він. — На нас чекали. Хтось злив інформацію про штурм Репозиторію. Серед повстанців був зрадник. Нас здали…
Потім прийшли вартові та потягнули командира на допит. І більше він не повертався. А потім прийшли за ним. Допит був недовгим. Його піддали тортурам - били струмом по нервах, під'єднавши електроди. Питання були прості: хто ти такий, як звуть. ким працював, чи давно приєднався до повстанців, де ваша база, як звуть вашого лідера, який був ваш план? Він нічого не знав, і нічого не міг відповісти. Навіть коли посилили струм, він нічого не зміг сказати більше ніж він знав. А знав він дуже мало. Хлопець у чорних окулярах Фідель. База на старому заводі. Хотіли викрасти вакцину. Але його мучителі не заспокоїлися. Вони поклали його у "прокрустову камеру", де зв'язаний по руках та ногах він не міг поворухнутися. До його голови під'єднали Вірт-шолом та електроди - вочевидь, вони намагалися зчитати інформацію з його мозку. Але мозок не витримав. Він знепритомнів, та відчув що падає у чорну пустоту…
***
Він парив у тиші. Скрізь його оточувала суцільна темрява. Він перебував у невагомості, ледь відчуваючи своє тіло. А чи є в нього тіло? Чи це лише "фантомні болі"? Може він знову "ожив", чи він знову у Сомнамбулі?
Він чув голоси.
— Ви бачите, що систему треба змінювати? Всі ваші зусилля зведено нанівець. Спротив не припиняється. Все одно третина тих, кого піддають випробуванням, все одно замість того, щоб попросити про допомогу та повернутися у Сомнамбулу, обирає повстання та боротьбу проти Системи.
— Нічого не поробиш. Бо така людська натура. Більше частина хоче втекти від проблем, і лише менша частина хоче та готова їх вирішувати. А такі люди - небезпечні для Системи та мають бути знищені.
— Знищення непокірних — це не вихід! Бо якщо перетворити людство на покірне стадо, то прогрес зупиниться! Тоді людство буде приречене на вимирання. Бо лише непокірні та незалежні щось придумують та рухають прогрес.
— Отже, у нас дилема - ті, хто чинить спротив небезпечні для Системи. Але, вони - гарантія розвитку та еволюції людства. Перед нами дилема - знищити всіх, хто чинить опір, та забезпечити собі подальше спокійне життя, але при цьому приректи людство на деградацію та вимирання? Або все залишити як є, весь час піддаючи стабільність системи ризику?
— Система стабільна та має величезний запас міцності. Тому не треба боятися випробувати її міцність. Випробування виявляють помилки та зміцнюють її. Такий парадокс. Продовжуємо випробування.
— А що робити з цими людьми?
— Відправляй їх назад. у нове коло. Цей хлопець завжди мріяв літати у Космос. Хай ще політає. Решту теж - хай повертаються у ту точку, де Система схибила. Хай зайдуть на нове коло.
***
Капсула спускалася у атмосферу планети. Швидко, як метеорит. Мабуть, зовнішні стінки вже розігрілися до червоного кольору. Має спрацювати автоматика та викинути парашут. А далі… Чи вдасться сісти там же, де інші втікачі? Чи вдасться відправити сигнал? Чи знову сподіватися на удачу? Те, що він вцілів після вибуху - це просто щасливий випадок. Один на мільйон. Може є на світі Бог чи боги, чи сам Всесвіт має розум та керує долями людей? А що то було до цього? Після вибуху, та перед тим, як він почав падати у капсулі в атмосферу планети? Маренння? Сон? Спогади з іншого життя? Макс, долаючи перевантаження у сім же, поворухнув рукою та натиснув кнопку, випускаючи парашут. Аппарат почав гальмування.
— Боротьба триває, — сказав він до себе. — Ми не здамося!
|
|
|
|
Время приёма: 16:51 12.09.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев