Назар Коливанюк стояв на вершині Ай-Петрі, склавши крила. Він не вагався, ні! Рішення накласти на себе руки, точніше, не допомагати собі крильми, остаточно дозріло.
Рік тому Назар зробив точнісінько такий самий рух, який збирався нині. Ступнув у безодню під Говерлою. Тільки тоді він боявся так, що аж серце вискакувало із грудей. Хоч позаду були важкі й втомливі години тренувань у величезному спортзалі, вкритому матами, й вильоти на військовому полігоні. А внизу його страхував замаскований від сторонніх очей гілками величезний батут. Інститут хірургії не став би ризикувати своїм найуспішнішим проєктом за багато років, що мав на меті довести платникам податків ефективність їхньої роботи. Директор Інституту взагалі обмежився би суто лабораторними показами. Однак Міністр інформаційної політики сердито заявив: — Хіба ви не розумієте? Президент вимагає привернути увагу міжнародної спільноти! Нам потрібен притік інвестицій та туристів, чорт забирай! Видовищність - наше все! Інакше розженемо вас під три чорти!
Отож, проєкт К-234-ukr, він же Назар, завваживши відмашку керівника, шугонув униз, склавши крила. Спалахи фотокамер, що й до цього добряче сліпили очі першого крилатого чоловіка, злилися в одну суцільну світлосмугу.
— УУУУУУУХ! — попри усі інструкції, не стримався Назар.
Це було шалено! Фантастично! Повітря свистіло у вухах, а довколишній світ неначе перевернувся перед очима криланя. Відчуття неймовірної свободи наповнило все його єство. Вільне падіння до того захопило Назара, що лише зачувши стривожені крики згори, він випростав крила й незграбно загальмував падіння. Трохи покружлявши над проваллям, щоб прийти до тями після польоту вниз, Коливанюк поволі піднявся на вершину. Почувався втомленим, тому без зайвих церемоній став ногами на початкову точку, склав крила й завмер.
Публіка несамовито зааплодувала. За спостережне місце на аероплатформі редакції провідних світових ЗМІ, найуспішніші блогери та просто цікаві товстосуми зі своїми пасіями виклали чималі кошти, за які можна побудувати не одну школу. Або не одне нове міністерство. Назар шукав очима знайому фігуру. Запрошення він практично вигриз. «Ти розумієш, які це бабки? Ти мені їх повернеш?» горлав на нього Андрій Недоля, координатор шоу «Чоловік-орел». «Та нема проблем. Я тоді теж не прийду», знизав плечима Назар. Недоля вимушено погодився на одненьке.
Ні. Нема. Отож, і це марно.
— Назаре, ти куди, повернися! — гукав його Андрій . Але сам «Орел» рішуче закрокував до вертольоту з логотипом МВС, який його сюди доставив, важко зайшов досередини, ледве втаскавши до кабіни свої крила.
— Шановні журналісти, цим успіхом ми завдячуємо нашому інституту хірургії та його керівнику, Борису Семешку разом з його геніальними співробітниками. Цей винахід, ми сподіваємося, дасть змогу людям не лише розвантажити громадський транспорт, але й отримувати від життя нові, ні з чим не зрівняні, відчуття, — Міністр купався у хвилях уваги, розповідаючи подробиці у численні мікрофони.
— Полетіли, підкинеш мене додому, — проказав Назар пілоту.
— Але ж треба дочекатися начальства! — злякано відповів Недоля, відірвавшись від розсилання прес-релізів у всі куточки земної кулі.
— Повернетесь за ними! Бігом! Інакше я усім журналістам розкажу про злочини, які я бачив у лабораторії!
Пополотнілий координатор дав відмашку пілоту злітати й заходився телефонувати комусь. Вертоліт важко загудів гвинтом, здійнявся у повітря.
За кілька тижнів у мережу злили деталі експерименту «Чоловік-орел»: кількість жертв до Назара вражала. Одні добровольці на все життя стали інвалідами, інших така кількість препаратів для примирення крил з людським організмом загнала у могилу. Виконавців проєкту хотіли віддати під суд. Але вони захищалися згодою постраждалих, звинувачували у підступах розвідку ворожих країн, що хотіли дискредитувати не лише працю київських хірургів, але й зашкодити репутації усієї країни.
— Нам потрібен ще один доброволець, — змушений був дати єдине інтерв’ю головний хірург Іван Мартинюк. — Ще один шанс довести, що на Назарі Коливанюку ми чудово обкатали технологію, і тепер наростити собі крила буде не важче, аніж груди чи губи.
Однак після скандалу черга охочих й собі стати на крило порідшала, а потім геть випарувалась. Пошуки добровольця тривали, але поки безуспішно. Отож, Назар лишався єдиним, у кого нормально прижились вирощені у лабораторії крила, схожі на орлині.
За півроку після демонстрації у горах Назарова фігура стала культовою. ЇЇ друкували у численних глянцевих журналах та на сувенірах, її наслідували численні актори, авторки жіночих романів поголовно наділяли свого героя крилами. І не одна гламурна журналістка допитувалася у нього: чи зручно у ліжку з такими величезними пір’їнами?
Назар загадково мовчав. Його дратувало те, що жодна не спитала, як йому з ними жити взагалі, чи стало його життя кращим. Усім хотілося сенсацій та смажених фактів. Щодо інтиму крилань виявив, що ні, геть незручно, не встоявши перед кількома своїми найгарячішими фанатками. Намагався в їхніх обіймах чи то забутися, чи то віднайти самоповагу. Крила заважали обійматися, а кривда від Аліни ніяк не забувалася. Вона проігнорувала його запрошення на таке очікуване усім світом крилате шоу на Говерлі. Навіть не написала відмазку: типу, пишу черговий код, фірма насідає, ти ж знаєш, програмісти працюють як каторжні. Просто переглянула й не відповіла. Продемонструвала, що вона вище усіх його витівок.
Коливанюк не припиняв дивуватися, як тонка, мрійлива принцеса, яка колекціонувала фігурки птахів й писала вірші про небо й польоти, стала однією з найуспішніших програмісток світу. Сам він у повній відповідності до своєї натури устиг попрацювати бодігардом, каскадером та вишибайлом. Але сенсу в усіх цих заняттях не бачив. Їй би це все не сподобалося. Хоча вони після школи й не бачилися жодного разу вживу.
Врешті-решт Назар не витримав і пізно ввечері, коли майже не було кому охати, зустрівши крилату зірку, подзвонив у її двері.
— Як можна бути таким примітивним, щоб звести бажання людини літати до банальної груди металу типу літака чи вживлених крил? — удостоїла вона його на цей раз словесною відповіддю. — Ти виріс, а так і не зрозумів, що це має бути політ душі! А ти перетворив себе на дешеву популярну іграшку!
І Аліна захряснула двері. Коливанюк стояв і тупо дивився на те місце, де ще секунду тому стояла його колишня однокласниця, яка мріяла в дитинстві літати й геть не зважала на хулігана, котрий щовечора мріяв про неї. Навіть останній його вчинок її геть не вразив. А він так сподівався, що підібрав ключик до її сокровенних бажань. Крилатий чоловік прагнув обійняти свою тендітну фантазерку й полетіти з нею на край світу.
А вона лише зневажливо скривила вуста – й Назар знову відчув себе нікчемним незграбним хлопчиськом, здатним здивувати усіх дівчат школи й довести до істерики увесь педагогічний склад, але не вразити одну Аліну Семеняк. Чомусь її визнання важило для Коливанюка так багато, можливо, тому, що його дитяче та підліткове життя складалося з батькових п’яних сцен, материного бубоніння над безкінечними каструлями та кривавих бійок з лобуряками їхньої вулиці. А ця тендітна задавака жила у світі своїх уявлень про добро, любов та високі поривання. Таке, до чого прагнув і він, але ніколи, нікому в житті би не зізнався. Назару чомусь здавалося, що вона змогла би наповнити його життя хоч якимось сенсом.
Гірке відчуття знехуваності, як тоді, на випускному, коли він запросив її на танець, а вона так само нічого не відповіла, лише відійшла, накривало його знову і знову. Цього не змогли стерти ані наркотики, що на них він підсів на модних тусовках, де був головною запрошеною зіркою, ані шалена популярність, ані кругленька сума на рахунку. Навіть щоденник, що його крилань час від часу вів онлайн за порадою психолога, не надто допомагав абстрагуватися. Останній запис містив детальний опис останнього наміру. Його руки тремтіли після чергової гулянки в найдорожчому київському ресторані, і Назар не помітив, як палець сприснув (йому все ще було незручно рухати руками, коли за спиною стриміли крила) та натиснув кнопку «Опублікувати для всіх».
Назар спересердя захряснув ноутбук. Десь на споді душі мав надію, що якщо його життя не зачіпало Алінине серце, то, можливо, йому вдасться в інший спосіб хоч ненадовго змусити її думати про нього. Адже усі світові медіа повідомлять про його смерть, Коливанюк був цього певен.
Це буде його останній виграш і його маленька помста.
І тепер, коли Назар Коливанюк стояв на вершині Ай-Петрі, склавши крила, він більше не мав причин критися перед самим собою. Аліна стала для нього дзеркалом, в якому він прагнув побачити визнання. А бачив лише порожню оболонку з недолугими крилами, з розбитими надіями й втраченою можливістю стати фізично таким, як раніше. «Процес приживлення крил був мегаскладним», сказав йому хірург Іван Мартинюк, «зворотній процес угробить і тебе. Я за це не візьмуся, мені й так ті покалічені добровольці ночами сняться!», закричав на криланя.
Назар покривився від спогадів – й ступнув уперед. Крила за його спиною були зв’язані, щоб інстинкт самозбереження не розгорнув їх мимо його волі. Повітря засвистіло у вухах, а довколишній світ неначе перевернувся перед очима першого крилатого чоловіка.
… Аліна поспішала. Їй розповіло двійко дітей киримли, що крилатий чоловік щойно пройшов тут. Ні, не летів. Йшов понуро, а зв’язані крила волочилися за ним.
— Можна з Вами сфотографуватися? — загукали їй діти услід, але Аліна відмахнулася: потім, потім! Вона поспішає! Ось і стежка, якою Назар підіймався на вершину. Задихаючись, Аліна долає останні метри, бачить огорнену брунатними крилами фігуру, намагається кричати, але повітря у грудях не вистачає. Аліна біжить, але не встигає утримати Назара – той падає униз. Над їхньою головою кружляє вертоліт з логотипом МНС, щось розпачливо гукає, висунувшись із кабіни, Андрій Недоля. Назар чує гудіння, відчуває на собі доторк, підводить голову і бачить Аліну. За її спиною безпомічно теліпаються два білих крила – вони занадто слабкі, щоб утримати їх обох. Навіть її – він добре знається на механіці процесу – вони навряд чи утримають, бо вона очевидно нетренована. Назар випростує руку й пригортає до себе знесилену Аліну. За короткі секунди він розуміє без слів, що дівчина теж усе життя прагнула взяти його у свої мрії, але боялась, що він, брутальний витівник, висміє її тендітний вигаданий світ. Стрімко наближається вірна погибель - гостре каміння унизу. Але тут і зараз – вони, нарешті, хоч на коротку мить, разом летять на крилах своєї душі.
|
Рассказ открыт для комментариев