Вікторія не боялася самозаймання. Вона вже займалася й не раз.
Уперше це трапилося в офісі. Тоді вона буквально згоріла на роботі. І було з чого. Попри яскраву зовнішність вона трималася сіренькою мишкою з дипломом під колір вогняного волосся. Не наважувалася слова зайвого сказати, чим користувалися й навантажували понаднормово із сумнівним поясненням, що в неї виходить найкраще й найшвидше.
Того вечора Віка затрималася допізна на роботі. Дебет з кредитом не бажав сходитися, а до ранку необхідно було звести кінці з кінцями. Вона почала нервувати. Від гніву запашіли щоки. Долоні стали сухими та гарячими. А в животі взагалі заклекотіла пожежа. І тоді її шкірою наче пройшлися розпеченою пательнею. Тільки на відміну від кухонної неприємності опіки не думали зупинятися. Шкіра запалахкотіла червоними язиками. Віка заверещала б від болю, але подих перехопило від диму власного горілого м’яса, що помалу вже відпадало від кісток.
Це жахіття продовжувалося довгі п’ять хвилин. У неї ніколи раніше не було такого страхіття, окрім першого сексу.
Від жару очі полускали, мов мильні бульбашки, і вона лише подумки вила, щоб швидше померти, щоб чимшвидше все припинилося.
Закінчилося все так само раптово, як почалося. Вона лежала у своєму ліжку, а за вікном уставало сонечко. Лише фантомні болі від опіків і сліди попелу на шкірі не дали сприйняти все за дикий сон.
А потім і довгий, ретельний розбір польотів у начальниці Марини Михайлівни в присутності поліції. На щастя, дивний вогонь, що охопив її через хвилювання, випалив усе навкруги неї лише на крок. Тому їй тільки виставили рахунок за влаштовану в офісі пожежу, невчасно виконану роботу й знищені документи. Навіть повірили в історію про не вимкнений комп’ютер і не запроторили до буцегарні з конфіскацією майна, хоча продати речі з квартири все одно довелося.
Може й на краще. Адже вона була в такому розпачі й так розпалилася за цю несправедливість, що знову самозайнялася просто вдома.
Удруге вже було не настільки лячно, може й тому менш болісно. Лише чорні відбитки стоп, що в’їлися в підлогу, нагадували дівчині про дивну хворобу, що спіткала її.
Відтепер вона уникала хвилювань. Улаштувалася фрілансером на менш нервову роботу. А щоб заспокоїти нерви, відправилася на пляж одного погожого травневого дня. Сонечко навіть припікало, щоправда, крім неї ніхто так рано ще не наважився розпочати пляжний сезон. Тому Віка була одна на березі річки. Де, певно, трохи перегрілася.
Спочатку вона подумала, що отримала сонячні опіки. Але коли знову голою опинилася в ліжку на світанку, зрозуміла, що потрібно ретельно берегтися.
Відтоді вона взагалі уникала сонячних променів, напружених стосунків і будь-яких дратувань. Лише раз самозбудила себе, щоб усе зняти на відео. Бо не хотіла відправитися із лікарні прямо в божевільню, якби прийшла з скаргами без доказів. Але потім вирішила не ризикувати. Хтозна, чи не сприймуть це як монтаж. Якщо й ні, то може навпаки запруть до кінця життя, щоб спостерігати й експериментувати над нею всілякими способами. А допомогти не зможуть. Вона раніше не чула, щоб самозаймання вдавалося вилікувати. Що не дивно, адже після них ніхто ж раніше не виживав.
Віка продовжила усамітнення. Поза очі сусіди називали її упирем й наркоманкою. Та вона не зважала. Своє тіло ближче. А вкотре загубити його в спаласі образі на пустопорожні чутки – необачно. Хоча все одно інколи насилу вдавалося стриматися.
Відлюдництво закінчилось літом, коли випадково на місцевому телебаченні вона побачила сюжет про жахливі самозаймання дівчат,на шкірі яких раптом червоні язики полум’я заводили смертельний танок, щоб через декілька хвилин залишити від жертв лише купку попелу.
У неї тоді все похололо від побаченого.
Вона не розуміла, чому досі не набігла купа уфологів і журналістів? Напрошувався висновок, що все їхнє містечко стало жертвою містифікації. А впевнило те, як ніхто не підмітив, що на всіх відео самозаймалася одна й та ж миловидна дівчина. Чи їм всі руді на одне обличчя? Чи різні зачіски псевдожертви збивали з пантелику?
Віка була настільки категоричною, бо розуміла – такі фальсифікації не роблять задля розваги. Швидше за все, то – наживка. На неї.
Але потім дівчина схаменулася. Чудово, їй ще не вистачало тільки манії переслідування та параної. Причому звертатися до психолога після самозаймань якби запізно.
Весь день вона боялася, що їй подзвонять невідомі в двері й заберуть на досліди. Такою змученою й заснула. Але сновидіння не принесли розради, бо були такі ж нервові та боязні. Прокинулася Віка вже від холоду. Адже навіть влітку голою не поспиш вночі на сирій землі.
Після вона засмутилася через понівечену, вочевидь, шовкову нічну сорочку, яку тільки-но придбала. Та й зотлівшу постіль було шкода. Адже, напевно, через жахіття вона спалахнула просто в ліжку. Усі минулі рази вона після самозаймання опинялася саме в ньому. Наразі, чомусь, опинилася в парку, де показували руду псевдожертву.
У парку нікого не було, проте вона відчувала, що потрібно чимшвидше тікати звідси. Бо прогулюватися голій і самій вночі по місту – не найкраща ідея. Та й не голій теж.
Добре, якщо попадуться якийсь маніяки, вона просто спалахне від страху й може перенесеться додому. А поліції спробуй пояснити чому вештаєшся голою по темряві. Хоча з іншого боку, а якщо при зустрічі з маніяками вона не спалахне, бо не злякається? Точніше, злякається, але недостатньо? Ой, лелечко-леле!
Додому вона добігла без пригод і без самозаймання. Відхекавшись, вона твердо вирішила, що з чим треба кінчати.
Тільки зовсім не знала куди звернутися. Особливо після «фейкових» теленовин. Показали ще хоча б якісь збурення: загадкові коментарі поліцейських щодо проведення розслідування; збуджених уфологів, що бігають із довгими паличками й тестують біополя. Уфологи…
Ось хто не поглумиться над нею! Як вона раніше не згадала про них?! А, точно... Вона ж вважала, що всі уфологи займаються нісенітницями… Допоки сама не почала самозайматися.
В Інтернеті навіть знайшовся їх телефон служби порятунку від надзвичайних явищ.
Тремтячим пальцем Віка набрала номер, і на тому кінці слухавки милий дівочий голос почав диктувати.
Якщо вам дошкуляють привиди – натисніть одиницю.
Переслідують вовкулаки – двійку.
Викрали інопланетяни – трійку.
Покусали вампіри – четвірку.
Потрапили до іншого світу – п’ятірку.
Перебуваєте в засідці спецслужб – шістку.
Виграли в лотерею – сімку.
Винайшли вічний двигун – вісімку.
Віднайшли колектори – дев’ятку.
Не можете ідентифікувати явище – тисніть нуль.
Віка задумалася, що їй більш підходить, і невпевнено натиснула нуль.Той же дівочий голос бадьоро продовжив.
Навколо літають невпізнані літаючі об’єкти – швидше тисніть один.
Не приручається чоловік – два.
Пручається сусід – три.
Мрієте вступити до магічної школи – чотири.
Не вистачає чарівних інгредієнтів – п’ять.
Терміново потрібен еліксир молодості – шіть,
Вас звати Наталя – сім,
Путівка на Місяць – вісім.
Стихійне лихо – дев’ять.
Усе не те…
Тут Віка без вагань натиснула дев’ять, адже вогонь – це те ще стихійне лихо.
Роздався гудок і якийсь чоловік втомлено запитав:
– Чим можу допомогти?
– Рятуйте мене! Тільки не перемикайтеся! У мене справжня халепа!
З цим божевільним переліком вона сама стала поводитися не краще за бідолашних хворих на голову, тому продовжила якнайспокійніше:
– У мене невеличка проблема. Я вже чотири рази самозаймалася.
Віка несподівано для себе перейшла на ридання. До чого вона докотилася: дзвонить незрозуміло куди й жаліється невідомо кому! Тільки від власних докорів дівчина ще дужче розревілася.
Чоловік виявився недаремно закріплений за стихійними лихами й заспокоїти жінку йому не склало труднощів.
Уже через хвилину Віка знову неочікувано для себе погодилася зустрітися з незнайомцем й обговорити обсяги своєї проблеми.
Опівдні таксі підкинуло Віку до забігайлівки з назвою «НЛО». Для новенької забігайлівки газозварювальник якраз ладнав вивіску. На вивісці було намальовано продовгувате... оте саме на три букви, тільки трохи незвичайне. Бо було продовгувате й з трьома кулями на одному кінці.
Усередині й взагалі сиділи якісь диваки, наче з інших планет. Бо одягалися настільки екстравагантно, що куди там тій Леді Газі.
Серед них виділявся статний чоловік із синіми очима. Виділявся вже тим, що єдиний був у джинсах, светрі, і без жодного натяку на косметику.
Чоловік одразу піднявся й запросив Віку до столику:
– Головне не хвилюйтеся. У вас синдром Попелюшки. Несмертельна, хоча болюча хвороба. Раджу бути більш нахабнішою й впевненішою. Офіційна наука, звісно, не визнає багаторазового самозаймання, але людство ще багато до чого не готове. Пам’ятаєте перелік надзвичайних явищ, із якими маємо справу?
– Так, – кивнула Віка, розглядаючи зображення білих привидів на синьому светрі співрозмовника.
– Чи вірите в існування чогось із того?
– Ні...
– А якщо подумати?
– Я вже не знаю в що вірити, – щиро зізналася Віка.
– Передусім варто довіряти собі, тим паче в себе вірити. Тоді ніякі синдроми вам не страшні. Оскільки ваш випадок простий, звісно, лише з погляду надзвичайних явищ, ви не проти, якщо перебуватимете під самонаглядом? Головне, не дратуйтеся, позбудьтеся подразників, змінить оточення. Якщо таке знову повториться, негайно телефонуйте мені. Ось моя візитка, – чоловік простягнув картку.
Віка розгубилася. Вона думала, що за неї уфолог Сергій Лихобій ухопиться всіма членами, а не поставиться, як до буденного випадку, ще й чимшвидше відкараскуватиметься.
Якщо в уфологів така завантаженість, то куди тільки влада дивиться? Як допустила стільки незвичайного на додачу до дефолтів й коронавірусу?
Віка зовсім спантеличеною вийшла із «НЛО».
Але варто було дівчини покинути забігайлівку, як чоловік когось набрав і чітко доповів:
– Уже пішла. Ні. Навіть не здогадується.
⁂
Удома їй подзвонив директор фірми, де вона працювала в економічному відділі, і запропонував стати виконувачем обов’язків завідувачки відділу.
– Марина Михайлівна захворіла? – захвилювалася Віка.
Директор трохи помовчав перед відповіддю:
– Як ви пішли, в нас ще тричі ставалися замикання, хоча ми замінили всю проводку. Довелося навіть переїхати в новий офіс. Але Марина Михайлівна відмовилася далі працювати. Чомусь вважає, що ви її прокляли.
– Дякую за довіру, але в мене інші плани. І нікого я не проклинала.
– Якщо передумаєте – дзвоніть. Я передам Марині Михайлівні. До побачення.
Ще б вчора Віка з величезною радістю погодилася повернутися на ненависну роботу. Але відсьогодні дівчина твердо вирішила розпочати нове життя.
І звісно, його сильно не змінити, якщо влаштуватися знову за фахом. Але ж є багато робіт, де не потрібно особливої освіти. Ні, це зовсім не про те, про що, може, ви подумали. Роботу стриптизерки Віка рішуче відкинула, бо не мала достатньої пластики. І знову це не про те, що, може, спасти на думку. Із формами у Віки було все гаразд і без жодного силікону, але танцювати не вміла, ще й соромилася навіть пробувати через кепський слух.
А ось економкою вона зуміла б працювати. Хоч, не зважаючи на спільнокореневе походження, відмінність між економістом і економкою була докорінною. Але ж варто було хоч із чогось розпочати.
⁂
Тим часом начальник відділу дрібних хуліганств пояснював стажеру Петру Зубенку, чому це тільки на перший погляд робота в їх відділі видається легкою.
– І з таких дрібниць, – втокмачував начальник, – до нас звертаються й звертаються. А дещо, інакше, як безглуздям, узагалі не назвеш. Наприклад, нещодавно нас наводнив потік обурених жіночок: якийсь вуаєрист на пляжі вдень із них крав купальники! І ніхто не відчував як саме. За показами потерпілих... Ти чого?
– Закінчуйте, закінчуйте, – знову пирснув стажер.
– Так ось, за показами потерпілих вони лежали на сонечку і з певної моменту помічали зацікавлені чоловічі погляди, і лише потім допетрували що до чого, коли набиралася сорому по самі вуха. Ми навіть ставили камери спостереження. Але тільки перевірилися, що, дійсно, хоча нікого поряд не було, з певного моменту з жінок зникали купальники, наче розчинялися в повітрі. Містика й годі! І що накажеш робити? Не ставити ж табличку перед пляжем, щоб заходили лише в подвійному комплекті купальників?
– У сенсі? – не второпав Петро.
– Наша співробітниця провела слідчий експеримент по перебуванні на пляжі відразу у двох купальниках, і зловмисник обмежився всього одним набором.
Стажер не зміг стримуватися й сміявся довго й гучно, доки не отримав від розчервонілого начальника справою по лобі.
⁂
Віка другу годину марно шукала камеру, на яку хотіла зняти відеорезюме. Дівчина знайшла навіть розкриту пачку цигарок із першого курсу, придбану, щоб навчитись палити за компанію. Тоді в неї нічого не вийшло, бо цигарка в прямому сенсі стала поперек горла. Що поробиш, якщо руки криві. Тоді вона закинула цигарки кудись до мотлоху, і тільки сьогодні наштовхнулася на них. А ось камери ніде не було.
У голову полізли дурні думки. Адже на камері були докази її ненормальності, бо так і не видалила відео із самозайманням. А якщо камеру вкрали, щоб її шантажувати? Вимагати гроші чи якісь неподобства?
Віка почала намотувати кола квартирою. Що робити? Подзвонити уфологу, із яким зустрічалася в «НЛО»? А якщо він теж причетний до крадіжки? Поки ніхто не знав про її самозаймання, камера нікуди не зникала. Ще вчора дівчина бачила її у шафі.
Залишалося найгірше – звернутися до поліції.
⁂
У поліції Віка ще не була. Приводів ніколи не давала. Покази ніхто у неї не брав. Але все колись стається вперше.
До прийомної вона зайшла несміливо, наче до стоматологічної. Звісно, бормашин ніде не було, але відтого менш лячніше не ставало.
За столом навпроти дверей сидів молодик, який почухував ґулю. Віка схвильована переповіла йому, як зняла самозаймання на камеру, а її викрали! І тепер невідомо, що від неї вимагатимуть.
– Самозаймання? Нічого страшного, – заспокоїв її молодик Петро. – Це – еротика. Ось якби у вас у кадрі був голий збуджений чоловік, отоді була б підсудна справа. А так лише пілотна серія звичайнісінької еротики. На жодний шантаж не здумайте приставати.
– Як добре! – пискнула розпашіла Віка, вихопила у нього з рук заяву й щодуху вибігла в двері.
«І що це за стажування в мене? То купальники, то ерозйомки, – Петро почухав лоба, – Якщо жінка дізнається, чим займаюся на роботі, не омину другої ґулі».
⁂
Віка заскочила в квартиру, наче за нею гналася сотня поліцейських. І заклякла на місці. Прямо на столі лежала загублена відеокамера, з направленим об’єктивом на дівчину, наче дулом пістолета.
– Чортівня якась, – промимрила Віка й тремтячими пальцями увімкнула камеру. Від побаченого в неї остаточно все похололо всередині, а мурашки, що несамовито бігали шкірою, осипалися бурульками додолу.
Саму камеру дівчина поклала якнайдалі: біля дверей з квартири.
За ніч Віка не зімкнула очей. Лише палила в квартирку одну цигарку за іншою, доки не скінчилася пачка.
Ще дівчина навчилася дивного фокусу запалювати цигарки одним бажанням. Але наразі, після всього, що встигло з нею трапитися, ця дрібничка зовсім не здивувала.
Дим стояв стовпом, хоч сокиру вішай. До речі, про сокиру. Непогано було б її придбати. А то невідомо хто або тим паче що може постукати в двері. Ще на курси самозахисту треба буде записатися.
Раніше за одної думки, що треба буде когось ударити, Віці ставало зле. Тепер вона стрімко еволюціонювала з офісного хом'ячка в щось.. невідоме й страшне. Передусім для неї самої.
⁂
До ранку дим розсіявся. Віка обережно поклала до сумочки камеру, наче та її могла вкусити, і відправилася до відділку.
На прийомі знову сидів той збоченець, що сприйняв її за соромітницю. Щоправда, вже з двома ґулями. Це, звісно, порадувало б Віку, тільки не цього разу.
– Ось ця камера, про яку я розповідала. Вона знайшлася. Але краще б мої очі ніколи більше не бачили її. Подивіться, що тепер на ній записано, – Віка підсунула до молодика камеру.
Той сумно подивився:
– А може не треба? Я ж одружений.
Та зрештою взяв її до рук. Від побаченого журба в очах молодика зникла, і він підхопився з вигуком:
– Нарешті справжня справа!
Далі все пройшло для Віки наче в детективному сні. Спочатку якийсь пузань її довго розпитував, потім змусив разом із молодиком-збоченцем підписати папери про нерозголошення.
Отямилася вона вже в поліцейській машині.
– Куди ви мене везете? – знітилася Віка.
– До секретного відділку. Я сам не знав, що такий є, – відповів молодик Петро.
– А чим ми там будемо займатися?
– Напевно, потаємними справами, – щиро зізнався Петро. – Принаймні, справжніми дорослими, а не тією нісенітницею, що займався я раніш.
На вигляд секретний відділок виявився звичайною квартирою, посеред якої стояв чорний шкіряний диван. Саме на нього її й усадили.
І розпочали повторний допит, але, дійсно, уже по-дорослому – з оглядом. Бо руда дівчина Ярослава не посоромилася навіть заглянути Віці в зуби.
– Так і є, – підсумувала руда. – Зуби мудрування тільки пробилися.
– Може, зуби мудрості? – перепитала Віка.
– Ні, зуби мудрості – це восьмі зуби, а зуби мудрування – це вже дев’яті. І разом із ними у вас аж тридцять шість зубів.
Віка порахувала зуби. Потім ще раз. Дійсно, тридцять шість. А вона ще радувалася, що не було проблем із зубами мудрості: спокійно виросли, ще й місце на щелепах залишилось. Але ж хто знав…
– Зубатенька, – гмикнув Петро. – А наскільки це нормально?
– Аніскільки, – відповіла Ярослава. – Лише тринадцятий зафіксований випадок у світі.
– Овва, – присвиснув Петро. – То ти, Вікторіє, одна майже на мільярд.
Чомусь Віці знову дурні думки полізли в голову за виразу «одна на мільярд». Чи то так на неї Петро діяв? Радувало, що її поки що не зафіксували до дивану на всяк випадок.
– Так, – підтвердила Ярослава. – Лиха можеш накоїти на мільярд, на жаль. Бо, крім додаткових зубів, у тебе ще купа додаткових мудрувань. Ти не гориш, не тонеш…
– Природжена пожежниця, – не стримався Петро.
– Узагалі-то, я прегарно горю, – зітхнула Віка. – Самозаймаюсь од любого хвилювання.
– Мала на увазі, що відновлюєшся, наче заговорена, – поправилась Ярослава. – А ось те, що небезпечна при хвилюванні, і є найлихішим. Як сама ти бачила на відео.
Віка бачила. Не знала, хто знімав, але дата стояла позавчорашня, саме коли вона опинилася голою в парку. На щастя, чи на біду, у кадрі її не було. Зате була її улюблена шовкова сорочка, яка виявилося зовсім не згоріла при самозайманні Віки. А швидше отримала друге життя. Чи точніше потойбічне? Принаймні, маніяки, котрі сплутали пливучу сорочку в темряві зі справжньою дівчиною, точно відправилися до потойбіччя.
Їх було двоє. Чергова пляшка була допита, коли в парці з’явилася дівчина лише в одній нічній сорочці.
– Ти диви, – гмикнув лисий. – Сновида. Гарненька!
– Та яка сновида, Лисий? Шукачка пригод на свій гарненький задок, не інакше. Агов, дівчино, вип’єте з нами?!
Проте Сорочка чимдуж помчала геть.
– Ги! Я ж казав, що не сновида!
Азарт охопив молодиками й вони щодуху понеслися навперейми втікачці.
Але на повороті вона щезла кудись. Зате наступної миті Сорочка знову з’явилася вже позаду одного молодика прямо з повітря. Той навіть зойкнути не встиг, як позбувся ніг, рук і голови. А біла сорочка наче всмоктала кров і налилася нею, почервонівши.
– Що ти таке? – заверещав Лисий.
Проте Кривава Сорочка не захотіла відповісти. Чи не вміла. Зате вже спритно відривала руки й ноги, що й проробила з Лисим, наче з комашкою.
На цьому відео кінчалося.
Навіть зараз, попри м’який зручний диван, Віку не тягнуло прилягти на нього, хоча й вона не спала понад добу після такого відео.
– Що то була за страхота на відео, Ярославо? – винувато спитала Віка, шкрябаючи нігті.
– Ти сама все бачила. Твоє чергове мудрування створило нічну почвару. Відтак ми маємо спитати, чим ти була одержима востаннє?
Віка потупилася:
– Я боялася, що мене заберуть на експерименти. Потім боялася маніяків у парку. Після…
– Начебто це воно, – підмітила Ярослава. – Твій страх утворив почвару, яка тепер полює вночі. Може, на маніяків, може, на чоловіків, а може, взагалі на всіх людей. Тому вночі ми самі її вполюємо.
– Але ж як, Ярославо? – випорснуло в нас із Петром одночасно.
– А ось як …, – розповіла Ярослава.
– Це ж точно спрацює? – засумнівався навіть Петро.
– Звісно. Я роками успішно працюю прибиральницею у відділі «П». Прибираю вулиці від усієї нечисті й паранормального.
– То ви й мене потім приберете? – похолола Віка.
– Навіщо? – закліпала Ярослава.
– Аякже, я ж головне джерело цих почвар, точніше мої переймання…
– Того тебе потрібно навчити не турбуватися, щоб контролювати свої сили. У нас саме є такий спеціаліст. Він – йог, знається на тантричному сексі й може заспокоїти кого завгодно.
– Когось він нагадує, – замислилася Віка. – Такий красивий чорнявий чоловік. Синьоокий. Носить джинси й синій светр із білими привидами, що більше нагадують сперматозої…
Віка прикусила губу, ледь не проговорившись.
Ярослава здивовано глипнула на Віку:
– Ти що, тантрувала з Сергієм?
– Ні, – запашіла Віка. – Він мене просто вчора заспокоїв і розказав про синдром Попелюшки.
– А я вже подумала… Так, красивий чоловік, – погодилася Ярослава. – Прикро, що гей.
– По ньому не скажеш, – засумнівалася Віка. – Ще й тантрист…
– То нащо постійно зависає в гейській забігайлівці «Необычный личный орган»?
Віка поперхнулася. То ось, що це за продовгувате «НЛО» на вивісці було!
⁂
У Петра з’явилася нова вада. Він завів робочий щоденник. Бо запам’ятовувати всю чудасію, що з ним траплялася на роботі, стало неможливо. За розголошення державної таємниці він не боявся. Усе одно ніхто не повірив би в Криваві Сорочки чи купальники, що зникають прямо на жінках. Ніхто. Крім його дружини. Котра знаходила щоденник у всіх сховках дому, які тільки не придумував Петро.
Тому сьогодні він одразу на порозі віддав щоденника своїй чорноокій Наталці.
Наталка пробіглася сторінками й потемніла гірше за хмару.
– Не пущу! – чітко відрубала дружина.
– Не можу, у мене сьогодні нічна засада…
– Засада?! – задихнулася Наталка. – Я тобі покажу, як засаджувати чужим жінкам!
Пішов із дому Петро, як побитий собака. І в прямому, і в переносному значенні.
– І можеш не вертатися! – чи то дозволила, чи пригрозила з балкону Наталка.
У парку вже чекали Віка та Ярослава, котра повторно проінструктувала й закінчила настановою:
– Просто уяви, що когось насилуєш чи душиш. Але обов'язково жінку.
– Це буде не важко, – почухав ґулі Петро.
Сутеніло. Петро на лавчині вже кілька разів уявно розправився з дружиною й два рази чомусь із класною керівницею. Може, через те, що та завжди суворо ставилася до незаповнених щоденників.
Потягнуло пронизливим вітром, наче на вечірній рибалці. Ось тільки Петро не був певен, хто цього разу на гачку – потвора чи…
Кривава Сорочка випурхнула наче з–під землі, дико завила, накинулася на Петра й відірвала йому кінцівки.
Не лякайтеся, це не кінцівка оповідання. У нас ще є Віка та Ярослава.
Розгублені дівчата з-за дерев одна поперед одної жбурнули фаєрболами, але Кривава Сорочка спритно ухилилася й помчала навтьоки.
Виявилося, одна справа бачити на відео й зовсім інша на власні очі. Віка ладна була саму себе остаточно спалити, лише б нікому не причиняти більше шкоди.
Дівчина підбігла й впала навколішки біля останків Петра, заголосив не гірше Кривавої Сорочки від розпачу.
– Віко, оволодій собою, – затормошила її Ярослава. – Ти нічим йому вже не допоможеш, але Вітчизна про нього не забуде. Мерщій, потрібно наздогнати чудовисько, якщо не хочеш нових жертв.
Ярослава створила ще по фаєрболу й тицьнула один Віці.
Гонитва продовжувалася крізь усе місто. На дивовижу, їм не зустрілося жодної живої душі. Чи то Кривава Сорочка так вправно старалася. Чи зустрічні самі помирали від переляку, коли бачили двох худих дівчат, що жбурляли фаєрболами у червону від крові сорочку, що з лементом летіла в повітрі крізь любі перепони.
Почвару, що постала з попелу, потрібно було повторно спалити, щоб знищити. Але ніяк не вдавалося в неї влучити. Магічні фаєрболи Ярослави влучали у що завгодно, окрім Сорочки, і гасли один за одним, щоб не спровокувати пожежу.
Раптом, Віка зрозуміла куди рухається почвара.
– Ярославо! Сорочка прямує до «НЛО»!
– Звідки знаєш?
– Відчула! І напрямок співпадає!
– От, лайно! Закладаємось, що Сергій досі там стирчить о цій порі? – Ярослава на бігу дозвонилася до Сергія: – Привіт, ти в «НЛО»? Тоді Кривава Сорочка буде в тебе за кільканадцять хвилин!
Сергій обвів поглядом забігайлівку: вечір тільки почався, а було вже не проштовхнутися.
І приречено зітхнув у слухавку:
– Тут два десятка чоловіків, якщо їх так можна назвати… У сенсі?.. Хто?.. Я?!.. Тут готують найкращу каву, тому й зависаю!
«Що ж робити?», – задумався Сергій.
У нього не було надприродних сил, як у Ярослави. І він не вмів оживляти речі, як Вікторія. А надприродне вважав заспокоювати навічно. Отже, доведеться обійтись підручними засобами. Але ж як?
⁂
Кривава Сорочка залетіла в порожню забігайлівку. На столиках ще парувала кава, вібрував чийсь забутий телефон. Сорочка відчувала: ще п’ять хвилин тому тут було багацько людей, але наразі всі кудись розбіглися.
Раптом блимнуло світло й пролунав вибух.
Ярослава й Віка лише застали, як забігайлівка в кінці вулиці здійнялася вогняною квіткою.
– Сергію, – Ярослава безпорадно вронила телефон.
Віка прошепотіла:
– Я її більше не відчуваю. Здається, її знищило там під час вибуху.
Позбігалися гультіпаки. Один дідок настирливо допитувався:
– Що то було?
– Мабуть, «НЛО», – удав Дурка Сергій, що саме підійшов.
– Ах ти ж, сволото! – ледь не накинулася на нього з кулаками Ярослава. – Я через тебе телефон розбила!
– Я тобі новий подарую із зарплатні.
– А як розрахуєшься за понівечену забігайлівку? Зарплатнею вже не відіб’єшься.
– Продам квартиру, напевно.
– А жити де будеш?
– Ще не думав.
– Якщо бажаєш, можеш пожити в мене…
– Із задоволенням!
– Із задоволенням – після весілля, – посміхнулася Ярослава. – Як ти підірвав Сорочку, краще скажи.
– Згадав, що в забігайлівці був балон із газом у підвалі. Викотив його й кричу: «Ахтунг, зараз усе тут підривати буду!».
– І що, ніхто не запротестував? Не кинувся захищати майно?
– Та ні. Зовсім адекватними виявилися. Щоправда, я ще посвідченням розмахував і, здається, пістолетом. Але то дрібниці. Потім напустив газу, а як залетіла Сорочка, з вулиці поцілив у лампочку. Далі ви вже самі все чули й бачили.
⁂
– Тобто, відтепер я працюватиму з тобою?
Віка знову була у відділку, де писала звіт про скоєні пригоди, як її зненацька застала з пропозицією Ярослава.
– Звісно, напарнице! Куди ж тобі йти? Не в економки же ж? А коли навчишься не тільки оживляти речі, а й керувати ними, то станеш безцінною спеціалісткою, як я. До речі, є ще одне поповнення. Приймай до нашого відділу майже як новенького стажера. Заходьте! – гукнула Ярослава.
До кімнати увійшов стажер Петро зі шрамами на місці пришитих кінцівок. Здивуванню Віки й самого Петра не було меж.
Ярослава штурхнула ошелешену Віку в плече й нагадала:
– Я ж тобі казала, що Батьківщина про нього не забуде? Адже некромантські послуги не кожному по кишені.
Тим часом стажер сповз стіною й простогнав:
– Ні, тільки знову не ви. Убийте мене назад. Так ось чому відділ «П». Бо це просто...
Кінець
Рассказ открыт для комментариев