 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Уявіть собі планету, на якій живуть тільки інваліди. Я, Єва Галицька, на ній теж живу. Я також інвалід, я народилася сліпою. Я можу бачити, тому що в мене в очах знаходяться маленькі відеокамери. Іноді через це в мене болить голова — організму важко функціонувати з чужорідним елементом. Але багатьом тут ще важче. Мені 20 років, 19 з яких я провела на Планеті інвалідів.
Насправді, наша планета називається Олівія. Але всі її називають Планета інвалідів.
На нашу планету земляни виселили всіх інвалідів, щоб ми не псували їм настрій своїми каліцтвами. Тут є безрукі, безногі, глухі, горбаті, і які завгодно, крім здорових. Навіть наш мер не має однієї руки.
Насправді, я не думаю, що вони, земляни, кращі за нас. Наші люди теж чогось варті.
Пані Анна пече найсмачніші в світі булочки, Саманта — дуже красива, а Ян може за день зробити робочий план за два дні.
Цікаво, для чого він так багато працює? Що хоче купити? Ян сліпий, як і я.
Для того, щоб отримати свій добовий пайок, всі, хто може працювати, повинні відпрацювати в підземних плантаціях 3 дні на тиждень. За решту днів ми отримуємо гроші. Я працюю останні 4 роки по 6 днів на тиждень.
Інші витрачають зарплату на речі всілякі, а я навіть одяг майже не купую. Ходжу в робочому комбінезоні. Він зручний, створений із хорошого матеріалу, що легко витримує спеку, і приємного зеленого кольору. Коли я виключаю камери, щоб дати очам відпочити, взагалі все-одно, який на кому одяг.
Ні, одного разу я таки купила дещо. Я побачила в магазині чашку, а на ній — фотографія космосу. Тепер я кожного ранку, перед тим, як йти на роботу, п’ю з неї каву. Мабуть, це виглядає трохи смішно.
Якщо чесно, я не дуже люблю спиртні напої. Але зараз я йду через все наше містечко Надія з кількома банками пива в рюкзаку, і це для мене нормально.
Просто мій друг Орест любить пиво, а коли він трохи вип’є, в нього можна розпитати багато цікавого.
Орест — ветеран космічних воєн. Він потрапив на нашу планету в дорослому, ні, навіть в літньому віці. Я не знаю тут більше нікого, схожого на нього.
Орест каже, що сам захотів сюди переселитися, але я не вірю. На пенсію попросився.
Хто б обміняв Землю на цю диру?
В Ореста немає руки — втратив в бою. Тільки цим він з нами і схожий.
Я люблю бувати в Ореста в гостях. Він живе не в гуртожитку, як я, де моє — тільки ліжко, а у власному будинку. Будиночок правда невеликий — кухня і кімната, але відчувається домашній затишок. На кухні — різнокольорові горнята і земні рослини на вікнах. У кімнаті — диван з подушками і фотографії на стінах. На них — усміхнені вояки і космонавти. Сумно, що деяких з них вже нема в живих. А ще на подвір’ї в Ореста ростуть кактуси і цвітуть яскравими квітами. На нашій сухій і спекотній планеті рослини дуже погано приймаються. Він привіз їх з Землі, і вони єдині, мабуть, на планеті.
Орест живе на околиці Надії, і з його порога видно незаселені території. Піски ганяє рвучкий вітер, і тільки де-не-де майорить якась колючка. Зрідка пробігає дикий звірочок — миршавий, невеличкий, кольору брудного піску, з очима на півморди, шістьма лапами і жалібною мордою.
Можна годинами дивитися на ці безкраї піски, схожі на хвилі в морі. Але я ніколи не бачила моря — воно є тільки на землі. Як і дерева, і багато квітів, і великі міста, і вечірки, і справжнє життя...
Наше містечко обгороджене колючим дротом. Нікому не можна виходити за цю огорожу, яка захищає нас начебто від диких звірів.
Крім Ореста. Він не працює, але й не потребує державного пайка — в нього є достатньо грошей.
Він блукає з лазером по пустелі, читає книги, п’є пиво і згадує давні часи... Він не тутешній...
*** - А потім вони зайшли ззаду... Ми не очікували, і ці гади поцілили в наш корабель... Ми почали падати... Ми падали зі швидкістю світла, вниз і вниз, повз нас пролітали зірки, планети, чорні дірки і ще що там в космосі може пролітати... Вогонь поширювався по кораблю, ми просто сиділи і чекали смерті. Жан молився. Іра плакала. А потім, коли ми майже померли, наш капітан нас врятував. Він скинув рятувальну подушку, і ми змогли її впіймати і на неї перейти. Потім вони забрали нас на свій корабель... Ніколи не забуду, як ми падали...
Я з цікавістю слухаю його історію, як завжди. Кремезний, з сивим волоссям і гачкуватим носом, він нагадує якогось хижого птаха.
- Євочко, ти не уявляєш, які вони огидні. Сині, слизькі, здоровезні, в них немає ні очей, ні рота, ні голови, один тулуб. Але їхні кораблі озброєні краще, за наші. І скільки їх не убивай — лізуть нові. Гади.
Орест розповідав про якихось інопланетних монстрів. Цікаво, чи існують вони насправді?
Можна запитати те, що її цікавить. Орест зараз розповість усе.
- Не треба про них. Розкажи про Землю. Які там жінки? Як вони вдягаються, як ходять, як виглядають?
- О жінки Землі... - мрійливо затягнув Орест. - Вони прекрасні. Вони пахнуть як квіти, вони виглядають божественно... Їхні сукні підкреслюють їхню красу, але краще їм без них. Вони ніжні і сильні, вони надихали мене на все, що я робив...
Я цілий вечір слухала про жінок Ореста. Старий землянин розказував, як любив і втрачав, як завойовував жінок і проводив з ними солодкі ночі, а я йому просто заздрила. Мене ніхто не кохав.
*** Білява цибата лікарка строго на мене глянула. Цікаво, чим вона хворіє? Зовні нічого не видно. Чи вона землянка?
- Не передумала? - запитала.
- Ні, - просто відповіла я.
Як я могла передумати? Я йшла до цього довгі 4 роки, я мріяла про це кожен день... Звичайно, дуже страшно... Але я не можу інакше.
- Тобі ж казали, що колір інший? Не синій, як у тебе, а світло-сірий? Якась проблема з пігментацією.
- Так, все нормально.
Боже, яка це дрібниця — колір, подумала. Я згодна на будь-який.
Ми приступили.
Навіть крізь наркоз я відчувала, як вона лазером вирізає мої очі... Я хотіла втекти, заховатися, кричати, зупинити це жахіття.
Потім вона вставила мені нові, спеціально вирощені для мене зорові аналізатори.
Я не знаю, як я на це наважилася. Якщо нові очі не приживуться, я залишуся просто з дірками. І ще й виникне купа запитань, бо операція — підпільна, нелегальна. Бувають летальні випадки, мене попереджали.
- Все, наче успішно, - спокійно сказала вона.
Я відкрила очі. В голові паморочилося. Але світ, який я побачила, був такий реальний, такий справжній.
Боже, невже все вийшло?
Якщо так, я буду стрибати до неба від щастя.
Невже я НОРМАЛЬНА тепер?
Я підійшла до великого дзеркала, яке було в іншій частині кімнати.
На мене дивилася не моїми, чужими сірими очима, налякана, але радісна дівчина. Все решту було моє — чорне хвилясте волосся до плечей, прямий ніс, худе тіло, засмагле довге обличчя. Але очі... Нічого, звикну...
*** Космічні кораблі з Землі прилітають сюди нечасто. В більшості випадків вони просто скидають вантажі для нас десь в пустелі, а потім керівництво міста відправляє за ними людей.
Зрідка земляни все-таки садять свої неймовірні кораблі на космодромі, і капітан в місцевому барі п’є з нашим мером пиво і розпитує, як ми живемо.
Я чекала корабель місяць. Кожного дня приходила дивитися, чи не прилетіли. І ось він тут. Сьогодні ввечері або ніколи.
Тихенько, щоб не розбудити дівчат, перевдягнулася. Я довго в магазині придивлялася, що могло би служити мені одягом, в якому не розпізнають втікачку. І знайшла її. Червона сукня в крупний білий горох. Вона мені здалася такою земною, що попри немалу ціну, я її купила.
Тепер скидала в рюкзак аптечку, гроші, пляшку води. І, чомусь, улюблену чашку. А потім ще одну сукню, м’ятного кольору, здається, вона теж схожа на земну.
Час вирушати.
Мабуть, ніхто і не сумуватиме тут за мною. Чомусь стало сумно.
З сусідками по кімнаті я не подружилася.
Саманта і Зоя — звичайні дівчата. Люблять ходити на недільні танці, пліткувати і дивитися земні серіали. І я знаю, що уявляють себе на місці героїнь. Що ж, їхня доля — уявляти. У нас на танці ходять всі — і ті, хто може танцювати, і хто ні. Дехто танцює, а решта — сидить за столиками і дивиться. Зоя на інвалідному візку, і то їздить на танці. А ще вона мріє про земну тваринку. В неї ціла колекція фотографій котів, собак і ще якихось звірів.
Але хто її привезе тваринку, якщо краще привезти якийсь цінний вантаж?
На нашій планеті тварин немає, тільки дикі в пустелі.
Саманта має хворе одне око. І одне — зовсім здорове. Багато хто каже, що вона — найкрасивіша дівчина в Надії. Блондинка з синіми очима і стрункою фігурою, вона подобається всім чоловікам.
В мене була колись подружка. Крихітка Лілі померла, бо з Землі два місяці не доставляли ліки. Мені було 10. З того часу я ні з ким не дружу.
*** Космодром дуже добре захищений. Багато людей з нашої планети хотіли би потрапити на Землю. І кожного місяця хтось пробує. Потім знаходять їхні тіла.
Мені пощастить, я добре підготувалася.
Темно і дуже страшно. Космодром обгороджений високою кам’яною стіною, але я знаю, що в одному місці є обвал і вона нижча, ніж всюди. Тихенько лізу на стіну і тут мені щастить — з іншого боку каміння валяється біля самої стіни і я досить легко злізаю на землю. Дурацька сукня заважає. Краще б її не вдягала.
Далі кілька метрів треба непомітно пробігти і перед тобою постає силове поле. Воно має відштовхувати кожного, хто спробує його пройти.
Але Орест розкрив мені одну хитрість — якщо дуже швидко побігти, воно може не спрацювати. Забігаю прожогом в щось схоже на синій туман. Воно стискає мене всю, нема чим дихати. Але ось я уже на другому боці. Жахливо болять ребра.
Далі — роботи з лазерами. Безликі чорні постаті стоять за метр один від одного. Скрадаюся, проходжу навшпиньках. Серце калатає в грудях непристойно голосно. Фух.
І тут один з них мене помічає.
Я тікаю, відчуваючи спиною град постріли. Боляче зачепило щось ногу. Ніби несильно, і вже відбігла. І ось він — красень-корабель. Я ніколи не бачила його так близько. І, яке щастя — люк відчинений.
Кімнатка, в якій я заховалася, схожа на склад. Я сиджу на якомусь залізному ящику. Змастила маззю з антибіотиком ногу, але вона почервоніла і болить. Страшенно спекотно. Воду всю вже випила. В маленьке віконечко видно тільки пісок. Коли ми вже полетимо?
Скільки я тут сиджу? Жахливо хочеться спати. Але спати не можна...
*** Скільки часу я проспала? Але в люк видно космос! Не можу повірити.
Прощай, Олівіє, обіцяю не скучати!
Невже все вийшло і скоро я буду на Землі? І жити нормальним людським життям, і, може навіть, візьму участь в космічних битвах?
Чомусь так щемко стало... Зоє, я обіцяю, привезу тобі найкрасивішого кота. Зароблю грошей і не пожалкую...
В комірці так само спекотно. Цікаво, скільки часу ми будемо летіти? І чи вийде непомітно вийти при посадці?
- Єва Галицька, виходи, - глузливо сказав чоловічий голос за дверима.
Що робити? Заховатися? Виходити?
Двері відчинилися. На порозі стоїть молодий красивий астроном з лазером в руці.
Я ніколи не бачила такої досконалої людини. Що за дурні думки, мене зараз можуть вбити ці прокляті земляни.
- Пішли, - скомандував він.
Йдемо коридором. Ноги підкошуються від страху.
- Нічого так зайчик цього разу, - весело коментує солдат, який проходить повз.
От придурок же ж.
Красунчик заводить мене в якусь кімнату.
За столом сидить, судячи з його одягу і поважного вигляду, капітан.
Я знаю цю людину. Пам’ять підказує ім’я. Це Микита Карп’юк, герой космічних воєн і капітан Ореста. Я бачила його на фото в Ореста в хаті. Ну нічого собі.
- І ця дівиця хоче на Землю? - питає він.
- Хочу, - твердо відповідаю. Що ж, нема чого втрачати.
Він дивиться на мене з цікавістю.
- Мабуть, думаєш, що ми падлюки, кинули вас виживати на поганій планеті.
- Так і є, - нахабно відповідаю.
Треба тримати себе в руках, але не виходить. Так, вони викинули нас, як непотріб.
- Що ж, час тобі дізнатися правду. А потім ми тебе візьмемо на Землю, раз ти так хочеш. Дороги назад немає, Єво, хіба вже наступним кораблем.
- Звідки ви знаєте моє ім’я?
Він посміхнувся.
- Силове поле ідентифікувало тебе зразу, як ти пройшла крізь нього. В нас тут фокуси не проходять.
То вони спостерігали за мною як за якоюсь піддослідною тваринкою. Падлюки же ж.
Карп’юк глянув мені прямо в очі.
- Ти думаєш, що на Землі рай? Я тебе розчарую. Вже 20 років ми ведемо нерівну війну. Кожного дня на Землі палають міста. Радіація перевищила допустимий рівень в декілька разів. Вони скидають бомби, вони нападають на землі. Ми відбиваємо атаки майже кожного дня, і такі дівчини, як ти, теж мусять стріляти в ворогів. Ми евакуювали вас в безпечне місце. Ми забезпечили вам все, що могли, і продовжуємо забезпечувати.
- То ви від нас позбулися, щоб ми під ногами не плуталися? - запитую і дивуюся своїй нахабності.
Капітан здивований.
- Ми піклуємося про вас.
- Як ви могли так з нами вчинити? А нас ви запитали? Чи хочемо ми жити на тій убогій планеті? Чи хочемо ми стояти осторонь, коли інші борються за нашу Батьківщину? Ми могли би виготовляти боєприпаси, або ще щось такого.
- Не могли. Більшість із вас не могли би. Ти не уявляєш, яке це життя, коли кожен день тривога, коли вони проривають периметр, і треба відбиватися. Коли кожен день вони атакують в космосі, коли нема дня без бою.
- Це — життя. А в нас існування. Як ви не розумієте? Ви відправили нас на пенсію, перш ніж ми встигнули навіть вирости.
- Нема часу на балачки. Ти хочеш на Землю тепер, коли все дізналася? Що з тобою робити?
Я навіть не думаючи, відповідаю.
- Хочу.
Він киває головою.
- Дай її скафандр, Юліане.
- То ви мене не арештуєте? - запитую.
- Ні. Вважай, ти тепер одна з нас.
Скафандр дуже зручний і фантастично красивий. Я обходила весь корабель і просто в захваті від всього, що побачила. Я стою біля головного ілюмінатора і дивлюся, як повз пролітають зорі.
Раптом корабель хитнувся.
- Це вони, - сказав Юліан.
Поглянув на мене.
- Мала, хочеш постріляти? Я покажу як.
|
|
|
|
Время приёма: 02:56 12.09.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев