Дим вистрибнув зненацька, як примара з туману. Спокійний і незворушний, губи кривилися в посмішці. Вихопив з-за спини, із синіх сутінків, бластер і вистрілив упритул. Вітра віднесло на кілька метрів, втисло в дерево. У грудях утворилася діра – великий наскрізний отвір з оплавленими краями – частина тіла просто зникла. Вітер із подивом розглядав пробоїну, немов не вірив, що це сталося з ним. Навіть помацав почорнілу шкіру руками. Дим опустив бластер і розсміявся.
Темрява. Свідомість згасала. Голоси, приглушене відлуння звуків. Його волочили, жбурляли, знову волочили. Переплетення коридорів, мерехтливе червоне світло, виття сирени на відстані, чужа мова, брудна лайка.
Від холодного бризу Вітер отямився. Дим обв’язав його ноги ременем і тягнув по пляжу. У спину впивалися гострі мушлі, руки бовталися, висіли безвільними батогами, прорізали в піску нерівні борозни.
Підняти голову вдалося не відразу. Діра в грудях нікуди не поділася й ще димилася, через отвір виднілися нерівності ґрунту. Дим різко відпустив ремінь, ноги Вітра з глухим стуком гепнулися на пісок.
– Треба ж, очуняв. І все одно ти – слабак. Не сперечайся. Ви всі слабаки, ваша раса. Нічого, скоро весь цей світ буде нашим, – крізь зуби процідив Дим. – Не рипайся, втекти більше не вийде, бо ще ніхто й ніколи не втікав від ментального злому. А зараз я тебе зламаю.
«Навіщо воно тобі? Забирайся геть», – хотів сказати Вітер, але заплющив очі. Його бійці, хранителі, де вони? Попалися або вижили? Він не відчував їх, і землі не відчував, наче вмерло все разом зі зруйнованим святилищем, й залишилася тільки байдужість. «Дивно, мало хоч щось залишитися», – подумав Вітер і провалився в густий та липкий кисіль. Думки пішли, ніби розчинилися. Лише накочували хвилі, швидше, сильніше, частіше.
Спогади навалилися зненацька. Кривавий туман, лайка ката. Вітер засмикався і вирвався, виринув із в’язкої трясовини пам’яті, хапаючи ротом повітря.
– Добре, – пролунав голос Диму зверху. – Розумієш, що можу тримати тебе там довічно, розтягувати час, посилювати відчуття. Подобається таке майбутнє? Благай, може й відпущу. Але спочатку ти розповіси те, що не сказав під час тортур, все і про всіх, здаси схованки і таємні місця, та своїх бійців і живих, і мертвих.
Вітер не сказав ані слова й хотів розсміятися, але вичавив лише кашель, схожий чи то на шелест сухого листя, чи то на скрип надломленого дерева. Повисла тиша, важка, задушлива.
Синя поляна, бойові химери супротивника, пожежа в святилищі, щось іще й темрява. Вітер прокинувся на землі. Він сидів, притулившись до товстого стовбура дерева. Полудень, яскраве світло, весна. Над головою кружляли бджоли. Дрібні блідо-рожеві квіти на дереві розливали пряний аромат меду.
Дим влаштувався на галявині біля вогнища, полум’я весело потріскувало. На збудованій із гілок споруді бовтався казанок, з якого йшов запах їжі.
Яка пастораль, гаївка не інакше! А Дим – витончена натура, якщо звичайно, не сам Вітер автор цієї фантазії.
– Виспався? Їстимеш? – Дим говорив миролюбно, майже примирливо. – Не бійся, це не отрута.
Вітер здивовано насупився. Навіщо готувати у вигаданому світі? Хоча, з моменту їх зустрічі минула не одна година, і Дим зголоднів. Що ж, ілюзія насичення. Марно та ніяк не відзначиться на фізичному тілі, але відчуття голоду послабить.
Вітер заперечливо похитав головою.
– Як хочеш, – ображеним тоном буркнув Дим, зняв казанок із вогню і принюхався. Зачерпнув ополоником, підніс до рота, скуштував та й очі закотив від задоволення.
– Іди звідси, – наказав Вітер, але Дим не розсіювався.
Пам’ять включалася неохоче. Погоня, клятий загарбник Дим, постріл, отвір у грудях, спроба ментального зламу. Діра з’явилася як тільки Вітер про неї згадав. Мурахи проклали по його тілу дорогу, піднімалися по грудях і зникали в обвугленому отворі. Метелик обережно опустився на край, пірнув усередину.
«Мара це все, лише ілюзія. Насправді нічого немає», – сказав собі Вітер і махнув рукою, щоби відігнати настирливих комах. Шкіра на пальцях потріскалася й лущилася.
Розум кришився, розпадався на шматки. Дим тиснув, сподіваючись витягнути більше, але раз по раз занурювався лише в ту саму мить. Присутність збільшувалася, з’являлися забуті деталі, і знову накочувала байдужість.
Вітер закривав хвости, рубав зв’язки. Забути всіх, викреслити з пам’яті, виключити будь-яку можливість дістати, дотягнутися. Дерево на краю села – рідне, близьке, минуле, значить… Вітер напружився, відчув, як стовбур за спиною змінюється, перетворюється на камінь. Скелястий пляж, сіре небо, теперішнє. Добре.
Дим підхопив його за ноги і знову потягнув. Тіло підскакувало на кожному вибої, залишаючи на каменях і корчах клаптики шкіри.
Як змія скидаю шкіру,
Розсипаюся на лусочки
Оновлення – необхідність
Нова шкіра занадто ніжна
Скоріше б вона загрубіла.
Недоречно слова в рядки склалися. Почуття зараз не потрібні, треба їх стерти, знищити. Раптово десь у глибині свідомості почулося клацання, і щось включилося, ніби повернувся тумблер, запускаючи прихований механізм. Вітер застиг і не ворушився, щоби не видати себе. Хранителі, команда, його бійці, живі та мертві, вони не покинули його, почули. Чужа свідомість з’явилася в розумі й тепер рвалася назовні, дряпала думки кігтями й розправляла крила, немов була птахом. Вітер мимоволі здригнувся – поступатися місцем іншому, навіть знайомому, проте тому, хто сильніший, це складно. Тільки сам він не впорається, і щоб отримати допомогу, необхідно піти, втратити себе, віддати без залишку, зруйнувати та зібрати після. Техніка не без недоліків, є ризик не повернутися. Але Вітер розслабився, дозволяючи перехопити контроль.
Дим зупинився й уважно його розглядав.
– Я знаю хто ти. Не чекав, що вижив і не збожеволів. Але нічого, ми це виправимо, скоро.
Вітер мовчав, думка, що промайнула в голові, була того варта.
– Про що задумався? Вигляд у тебе дивний, – запитав Дим.
– Скоро дізнаєшся, – сказав Вітер із хрипким смішком.
Дим зловив його погляд і відсахнувся:
– Що в тебе з очима?
Вітер не відповів, слова втратили сенс, як і не існувало більше очей. У порожніх очницях чорнилом розливалася ніч. Органи почуттів змінилися. Навіщо очі, коли можна бачити свідомістю? Навіщо язик і вуха, коли можна чути і транслювати думки?
Дим нетерпляче тупнув ногою, і Вітер знову провалився в спогади. Гримаса передчуття на обличчі ката, і Док. Вітер майже забув про його присутність. Погляд наткнувся на інструменти й підсохлі струмочки крові жертви нинішньої або попередньої.
Док тримав ампулу, уважно вивчав і супився. Вітер сфокусувався на маркуванні. Напис зливався, танцював і складався в імена та координати. Але Вітер цього вже на бачив. Думка вхопилася за букви, які раптово поміняли порядок, і розпливлася разом із ними.
Отямився в темряві і згадав, що відмовився користуватися очима. Однак сприйняття мовчало. Перехід від одного розуму до іншого йшов повільно, ті, що всередині не поспішали.
Темно й тихо. Раптово з’явилися вогники, спалахнули іскрами світляки. Вітер зрозумів, що це хранителі, але не назвав і відігнав разом із думкою, як настирливих комах. Світляки не послухалися та повернулися. А простір навколо посірів – Дим усе ж таки копнув глибше, сковирнув чималий і досить чутливий шар. Ось і він, маячить попереду тьмяним силуетом. Знає, що намацав слабину, ледве помітну пробоїну, і якщо її збільшить, то подолає захист.
«Не все так просто», – Вітер не втримався і гмикнув, даючи почути цей «гмик» супротивнику. У сутінках повисло запитання, але Вітер відповідати не схотів.
Обличчя виникло біля самого носа, кат плеснув у долоні. Плями крові на одязі, жовті в бурих тріщинах кінчики пальців, запах тютюну.
Док набрав шприц і поклав ампулу на стіл. Новий препарат, сьогодні Док експериментував. Ліки викликали тимчасовий параліч, спосіб – надійніший ніж ремені. Хоча ремені теж були. Вітра боялися.
Кат зосереджено розбирав інструменти. Док узяв шприц, тонка голка пірнула під шкіру. Але болю не було, і в голові чомусь не запаморочилося, не накотила звична муть. Вітер стиснув пальці, й у нього вийшло. Щільні шкіряні смужки натягнулися, вп’ялися в шкіру. Зосередився, навколо руки відчувалося ледве помітне тепло. Небагато, але можна спробувати.
Кат визначився, з чого почне, повернувся, кривлячись у задоволенні. Вітер стиснув кулак і різко потягнув, додавши трохи енергії, ремінь застогнав, лопнув із гучним тріском. Кулак майже не зустрів опору. Хрускіт хряща, кров, лайка ката, палючий біль і темрява.
Сутінки, неясний силует, питання на обличчі Диму. Тільки зараз Вітер зрозумів, для чого вибрав саме цей спогад і готовий повторювати його знову і знову. Ніс катові він тоді зламав. Спокійно, розсудливо й без емоцій, просто скористався моментом. Зараз теж зламає, але вже не ніс.
Темряву розсікла тріщина, крізь неї просочувалася тонка смужка світла. Закружляли порошинки, пішли вгору й повільно осіли. Дим продовжував тиснути в спробах тріщину розширити. А Вітер більше не хвилювався. Хід подій не змінити, усе йде як і повинно. Навіть якщо назве імена, суті того, що відбувається, це не змінить. Не зламав Дим, лише заглянув туди, куди дозволили. Насправді це Вітер замкнув супротивника в потрібній ділянці пам’яті. Процес почався, маховик запущено. Чужа свідомість уже тут, залишилася якась хвилина.
Денне світло спалахнуло занадто яскраво, і Вітер примружився. Він знову бачив, прийнявши нормальний вигляд. Майже нормальний, частина тіла все-таки розсипалася. Крізь діру в грудях проросла трава. Дим із хрускотом ступив на те, що раніше було рукою. Присів навпочіпки, напружено вдивляючись Вітру в обличчя. Або череп. Вітер уже заплутався.
Нехай, почуття вищості заважає об’єктивному сприйняттю. Ще потрібна лють, спрацює як спусковий гачок. Потягнемо час… Зараз.
– Я кохався з твоєю жінкою, – чітко вимовив Вітер. І це була майже правда.
Дим відскочив, втратив рівновагу й сів на землю. Обличчя скривилося в гніві.
– Неможливо… Як? Ви не знайомі. Або вона? Ось курва!
У Дима побіліли губи. Не цінував він подругу, але думка, що хтось зазіхнув на його власність, призвела до сказу. Дим вдарив потужно й різко. Простір здригнувся, накотив ментальною хвилею, жадібно вгризся в берег, змітаючи перешкоди на шляху.
Вітер розсміявся. Легко й майже щиро. Зараз усе закінчиться. Він знає, як це робиться, одного разу в нього вийшло.
Створити для Дима світ і зачинити в ньому. А самому пройти межею, тонкою і майже неіснуючою. Білий простір, чорні камінчики, що не мають опори й висять просто в повітрі – міст через порожнечу. Перейти на той бік і повернутися назад. Камені тонуть у молочно-білому, але пам’ять підказує куди ступати. Шкіра згорає, обвуглюється, білі кістки розсипаються в пил, який миттєво підхоплює вітер. І не лишається ні пилу, ні вітру. Тільки піщинка. Це вже було, підняти себе з піщинки, замкнувши в ній свідомість. Темний пісок, круглий камінчик, димчаста перлина.
«Я є ядро», – подумав Вітер. Ментальні хвилі стикнулися.
***
Дим здригнувся, відчувши відсіч. Не просто хвиля, океанська міць знесла його, позбавила опори. Дим побачив себе маленьким і нікчемним, замкненим у темному кутку. Навколо гойдалася, простягалася маса, важка, жива й абсолютно чужа та вже й не людська. І він затріпотів, зігнувся, впав на коліна, заскиглив як щеня, розмазуючи по обличчю сльози. Темрява, густа й щільна, огортала й душила. Дим позадкував, думаючи, що десь за спиною причаївся порятунок, головне не дивитися, а рухатися.
Нарешті він уперся в щось і завмер. Дихав важко, відчував, як калатало серце, і не розумів, звідки прийшов жах. Свідомість розщеплювалася на первні, думки стиралися, розсипалася пам’ять. Хтось великий і могутній, витканий із багатьох, поглинув його і привласнив, зробив частиною себе і відтіснив, загнав у найдальший кут. Дим метався в пошуках виходу, забився в паніці, але згадав, що вмів раніше, заспокоївся, напружився і вдарив, уклавши всю силу, на яку був здатний. Однак нічого не сталося. Удар розсіявся, і Дим знову заскиглив, як дитина, благаючи про пробачення.
Простір раптово змінився. Темна маса зрушила, посвітліла, і немов відступила. Дим опинився на невеликому піщаному пляжі. Вибілені, покриті сіллю корчі, розсипи дрібних мушель. Місце здалося знайомим. Він недавно зустрічався з кимось тут, біля моря, але геть забув про все, крім відчуття чогось важливого. Не для себе, для іншого.
Сірі хвилі набігали на берег, залишаючи на піску мокрі плями. Було тепло, пахло сіллю й морськими водоростями. Небо в низьких хмарах здавалося привітним і навіть знайомим. Дим пройшовся по пляжу, забрався на невисоку дюну, сів на сухій траві й озирнувся. Його притулком виявився крихітний острів, клаптик землі посеред моря. Відкриття не злякало, навпаки заспокоїло, Дим зрозумів: усі залишилося в минулому, і щоби там не сталося, у нинішньому світі це не мало значення. Острівець, остання зупинка. Назавжди.
Метелик зі строкатими крилами опустився на травинку. Завмер, але одразу злетів, як тільки Дим наблизився. Яскрава пляма віддалялася й манила, ніби кликала за собою. Дим стрепенувся, струсив налиплий пісок, посміхнувся по-дитячому щасливо й побіг навздогін.
***
Вітер виринув, поплив до берега. Вода холодила розпалене тіло. Зірки виглядали знайомими й рідними. Вибрався на пляж, шумно фиркаючи й обтрушуючись, відмітив не без задоволення, що діра в грудях щезла.
Пісок ще зберігав денне тепло, плескіт хвиль заколисував. Захотілося лягти прямо тут на березі, що Вітер і зробив. Але не заснув, дивився в знайоме й незнайоме небо, упорядковував думки й почуття. Море відступило і хлюпалося далеко позаду, почався відплив. Шум затихав, поки не зник остаточно. Вітер зачерпнув долонею пісок, пропустив крізь пальці. Темні піщинки блищали в невірному світлі зірок, немов дорогоцінні мінерали. Дмухнув, струсив, залишив лише одну. Піщинка на долоні збільшилася й набухла, матова поверхня світилася й переливалася. Не камінчик, а димчата перлина. Він розтер її, відчув, як дряпають шкіру гострі та гарячі осколки, і підставив долоню вітру.
|
Рассказ открыт для комментариев