 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Я ніколи не вмів малювати, хоча із самого дитинства захоплювався цим космічним процесом народження зображення. Те мистецтво, що виходило з-під мого пензля можна було назвати лише «дитячою творчістю». Примітивні сюжети, погана техніка і найпростіше виконання. А ось з фізикою та математикою в мене були зовсім інші стосунки – інтеграли, теореми та формули складалися для мене в абсолютно точну картину світу, в якій я був королем. Тоді я і зрозумів, що це моє покликання. А ось малювання залишилось справою «для душі». Я малював більше для себе, нікому не показуючи свої «шедеври» і це залишалось моєю тайною втіхою у суворому світі цифр та залежностей.
А потім я збагнув ще одну істину – час рухається у двох напрямках. У минулому та майбутньому в один і той самий момент. Адже поряд є паралельний всесвіт з антиматерії де все йде в інший бік. Один всесвіт рухається від початку Великого вибуху. Розширюється та збільшується, як велика повітряна кулька і водночас, в іншому вимірі він скорочується, аби наприкінці стати крапкою. А потім зникнути. Ці процеси взаємопов’язані і нероздільні.
Коли я збагнув принцип нашого дуального існування в системі координат «час-простір», побудова машини часу стала елементарною справою. Я впорався за рік, що для сучасною науки вважаю досить пристойним терміном. Моя машина була компактна, нагадувала пристрій на кшталт великого планшету та відкривала портали між світами. Я міг опинитися у будь-якій точці на часовій прямій як в нашому вимірі так і в іншому. Можливо, навіть поспілкуватися із антиматеріальним собою… існувала вірогідність що у паралельній реальності я все ж таки став успішним художником, а не науковцем.
Проте, перед тим як дивитися у дзеркало, мій просторовий транспорт треба було перевірити. Тобто обрати місце та рік і вирушити у безодню часу. Для тестової подорожі я хотів обрати маршрут, який міг би принести не лише задоволення, але й Нобелівську премію. Тож до свого першого вояжу я готувався достатньо довго. Вдивлявся у глобус, читав історичну літературу, вивчав наукові праці та археологічні дослідження. Я одразу вирішив, що відправлюся у минуле, адже історія – це, напевно, єдина наука у якій присутня така суттєва інформаційна похибка. Нарешті я визначився із місцем призначення: верхній палеоліт, північна Америка, витоки культури «Кловіс». Вивчивши шматки існуючих теорій я зрозумів, що декілька сенсаційних знімків пращурів сучасних індіанців дозволять мені написати приголомшливу статтю для «times» та «national geographic». Я знав, що пиха – це погана риса, але тільки висока думка про свої здібності рухала мене вперед всі ці роки… тож якщо вона підказує мені щось, її треба слухати.
Я зібрав невелику торбинку із найнеобхіднішим: невеличку камеру із запасними акумуляторами, зарядні пристрої, що працювали від сонячних променів, їжу на декілька днів та мисливську рушницю із патронами. По натурі я пацифіст, і навіть на полюванні не був жодного разу, проте люди «кловіс» навряд про це здогадуються, та й час який я збирався відвідати і без людей був не дуже безпечним. Ще я взяв із собою папір та фарби. Мені здалося, що було б непогано влаштувати реальний пленер і створити ще одну «дитячу творчість» на зорі епох. Вдягнув теплий одяг, зручне взуття та приготувався зробити великий крок у невідоме для всього людства…
Коли я натискаю на кнопку простір змінюється. Здається, що я потрапив у невагомість. Тіло розчинилося, перетворюючись на міріад атомів, а потім зібралося у зовсім іншому місті. Я побачив рівнину і невеличку річку. За нею щось схоже на поселення або ж тимчасову стоянку. Декілька кволих халабуд, побудованих здається з костей та шкір мамонта. Потім я бачу людей, що біжать рівниною за здобиччю. І без цифрового збільшення на камері було очевидно, що тактика в них кульгає. Вони мчали скопом, намагаючись наздогнати великого мастодонта. Проте він біг швидше, їх техніка кидання спису була приблизно на рівні тактики полювання, тож за кілька секунд величезна тварина була вже далеко. Люди пробігли ще кілька метрів, потім зупинились і втомлені посідали просто на землю. З такої дистанції я не міг роздивитись їх розгублені обличчя, проте здавалося, що вони дуже засмучені.
Мені дуже хочеться допомогти їм, але я знаю головні принцип пересування у часі – не змінювати реальність, не передавати технологій, не вбивати відомих особистостей. Порушиш ці закони і можеш повернутися в світ, яким керують розумні мавпи. Але як відомо, знання законів не завжди дає силу їх не переступати. Особливо коли приходить така гарна ідея. Я тихенько пробираюся ближче до їх стоянки – там біля халабуд невеличкі вапняні пагорби та річка, що пробиває в них хвилясті маршрути. Я дістаю фарби і починаю малювати. Сцени полювання виходять з мого пензля одна за одною. Зображую як треба заганяти мамонта в пастку, яку можна викопати в землі. Малюю як його можна оточити, як кидати списи…та ще багато малюнків. Майже все, що приходить до голови просто зараз. А потім роблю декілька знімків своїх картин. Для себе. На пам'ять. Далі стріляю з рушниці в повітря, аби привернути їх увагу і швидко тікаю назад. Дістаю камеру та знімаю як люди нерішуче прибігають на звук. Бачать малюнки і спочатку дивляться на них із подивом. Потім вони кличуть одного зі своїх, напевно найкращого воїна і тицяють у них пальцями. Вони збираються гуртом біля каміння і цим дуже нагадують зграю веселих мавп. Моя справа зроблена… я став для них Прометеєм! Запустив інтелектуальний процес завдяки якому вони змінять цей світ… Я обираю на пристрої час справжнього сьогодення, тисну на кнопку і повертаюся в свою знайому реальність.
Емоції зашкалюють. Я перша людина яка зробила стрибок у минуле і повернулася. Це було неймовірно. Роблю швидкий огляд: моя квартира залишилася як була. Відчиняю вікна – на вулицях звичний світ. Заходжу в інтернет – все на місці. Реальність не змінилася. Тож я зробив все правильно. Видихаю і розумію, що нарешті знайшов місце, де мої малюнки не будуть здаватися смішними і потворними. Я знайшов реальність, де вони зможуть принести користь.
З того часу я майже кожного дня вирушав у давнє минуле. Фільмував, робив фотографії динозаврів, привозив з собою зразки рослин та ґрунту. А ще малював, здебільшого у різних печерах по всьому світу у яких могли зупинятися стародавні люди. Іноді я відставляв пензля і вискоблював малюнки просто на кістках динозаврів. Іноді викарбовував написи у камінні. Змінював техніки. Створював шедеври поза часом. Я називав себе «Бенксі крізь віки», засновником техніки стародавніх муралів, стріт-артером палеоліту. І мені це подобалося. Я розкривався в цих малюнках і до того ж, вони робили світ кращим. Мені хотілося вірити, що саме завдяки моїй творчості людство зробило такий ефектний та прогресивний стрибок. Іноді я навіть роздивлявся фото своїх малюнків в інтернеті. Там складали рейтинги найкращих наскальних живописів – за версію сучасників мені найбільш вдалися тварини з французької печери Шове, норвезькі петрогліфи з Альти та цитую: «сікстинська капела первісного мистецтва» у іспанській печері Альтамірі. Я пам’ятаю кожний рух у цих роботах. Натхнення. Захоплення. Вони постаріли, пожухли й потріскалися, проте це були вони. Скажу вам по секрету в мене навіть з’явилися конкуренти – первісні митці, які теж займалися творчістю. Вони малювали свої роботи, можливо надихаючись моїми. Наприклад «печера рук» в Аргентині – долоні підлітків як доказ того, що діти і творчість нерозривні речі… Я пишався ними. Моїми учнями з минулого, яких я навіть не бачив.
А зараз сучасні люди захоплювалися цими примітивними роботами. Вони не сміялися. Вони писали дисертації та наукові праці. Завдяки моїм малюнкам, та малюнком моїх послідовників вони відчули жагу до науки і краще познайомилися із стародавніми людьми. Їх бажаннями та життям. Це смішно, але саме так діють подвійні стандарти сприйняття та контекста. Мистецтво у всій красі. Погляд під іншим кутом. Вуаль часу лише робить витвір дорожчим.
Я змінив світ. Таємно і непомітно. На всій прямій часу й простору. І можливо й у паралельному антисвіті. Єдине, що етична сторона цього питання не давала мені виставити свої надбання для широкого загалу. Тож я насолоджувався своїми здобутками наодинці. Я завжди знав, що творчість може врятувати. Зробити світ кращим…
За кілька років таких пригод у мене накопичилося достатньо багато фото та відео матеріалу. Науковець в мені все частіше нагадував, що наука важливіша за особисте. Якщо ти можеш розповісти людям про їх минуле, розкрити таємниці та нарешті розставити крапки у теорії «колиски усіх цивілізацій», то зроби це. Нехай ти і трохи підштовхнув прогрес, проте це втручання було мінімальне. Воно лише трохи пришвидшило неминуче. В межах похибки радіовуглецевого аналізу. Проте, для остаточного рішення мені не вистачало підтвердження. Я повинен був переконатися, що мій метод творчого поштовху працює. Злочинця завжди тягне на місце злочину. Я хотів повернутися до тієї першої групи, з якої все почалося. Хотів побачити як змінилося їх життя, після того, як вони опанували нове знання.
Я трошки хвилювався коли натискав кнопку, мене переповнювали сумніви. Проте, коли я опинився на вже знайомому плато я одразу побачив, що все змінилося. Десь в кілометрі від мене біля річки було вже велике поселення. Багацько домів з кісток та шкір – поселення було більш схоже на постійне і людей у ньому явно побільшало. А потім я побачив велетенську зграю могутніх птахів, що кружляла над далекими пагорбами між якими бігали маленькі людські фігурки. Коли я наводжу на пагорби камеру і пробую використати цифровий zoom, розумію, що це зовсім не пагорби – це трупи мамонтів та мастодонтів. Величезні туши цих тварин просто валяються на відкритому сонці, а люди відрізають від них невеличкі шматочки м’яса. Це не схоже на полювання – це більше схоже на геноцид. Я чув, що в африканських пустелях деякі бізнесмени замовляють сафарі, на якому можна вполювати тварин використовуючи автомат Калашникова і джипи. Після таких пригод у червоній книжці з’являються нові сторінки. Те саме я бачу тут. Винищення. Я не можу в це повірити. Кілька років тому вони не могли зловити одного, а тут таке… Невже я запустив таку цепну реакцію всім світом? Вводжу інші координати і опиняюсь в Австралії… тут така сама картина. Винищення. Скрізь де я бачу істотний прогрес від стародавніх людей я бачу бездумне вбивство і смерть.
Я повертаюся у свою реальність із змішаними відчуттями. Заходжу в інтернет і читаю про те що за останніми теоріями древні люди знищили до 80 відсотків усіх динозаврів та крупних тварин. Куди б не приходили наші пращури вони несли з собою лише смерть. І виходить… у цьому винен я. Мої малюнки. Моя вбивча примітивна творчість та пиха. Стародавні люди теж страждали на цей недуг. Відчувши нечувану міць вони знищували все живе, а потім помирали від голоду. Майже недоторканими лишились океанські глибини, проте мені здається, це тому, що я не був мариністом. Люди не створені для творення. Для них це занадто примітивно. Циклічність вбивств та насильства – постійне обертання історії яку ми знаємо.
Це був провал. Маленький крок, маленьке втручання, змах крила метелика. Геноцид творчості. Я не хочу, щоб хтось дізнався про це. Я відкриваю на комп’ютері фотографії та відео, вдивляюся в обличчя людей, яких я хотів зробити кращими і натискаю кнопку «del». Тисну її допоки на комп’ютері не лишається жодної згадки про мої пригоди. Форматую вінчестери, картки. Знищую рослини, змиваю проби древнього ґрунту в унітаз і на останок знищую машину часу. Розбиваю її вщент, видаляю креслення, підпалюю щоденники. Я роблю те, для чого ми народилися. Для чого пройшли все ці верстви еволюції. Знищую якомога більше всього…
Видихаю. Створюю епіцентр спокою посеред хаосу. І намагаюся уявити паралельний світ. Де все рухається іншим шляхом. Де люди в майбутньому живуть за протилежними законами і де творчість не вбиває. Світ без агресії та геноциду. Примітивна реальність у якій люди щасливі та освідченні. Антивсесвіт, який з відчуття спокою та вселенського щастя рухається до його початкового паростка, а потім до пустоти, в якій це щастя народиться.
Ця мрія зігріває мене. І я зовсім не хочу її перевіряти.
10.09.2021
|
|
|
|
Время приёма: 09:51 11.09.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев