 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
– Я не бачив, звідки він узявся, – розгублено пробурмотів Лис. Болісно кліпнув набряклими очима, втомленими від багатогодинного спостереження в окуляр. – З терикона наче не сходив…
– Тікай! – Казан легенько ляснув хлопця по шолому. Пропхнувся повз нього дебелим черевом у вузький закапелок поста спостереження, на ходу защепнув застібки похапцем нап’ятого бронежилета.
Десь збоку клацнув запобіжник автомата. Шанцем прокотився неголосний, зосереджений шурхіт: брязнула стрічка кулемета, по дерев’яному настилу човгнули підбори, скреготнув цинк із набоями.
Хлопці вже були напоготові. Як завжди.
Від ранкової прохолоди хапали дрижаки. Дальні лани ледь маячили крізь пасма туману. За сімсот метрів від шанців спинався невеличкий терикон, вже подекуди порослий споришем. Між ним і спостережним постом – зоране вибухами пустище з поодинокими купинами бур’янів.
І цим пустищем до шанців чимчикувала людська постать. У цивільному. Без зброї – принаймні, нічого такого не було помітно.
– Овва-а! – стиха просичав Лис, визираючи у стрільницю збоку стерео-рури. – А міни ж…
І справді, між териконом і їхніми позиціями була влаштована мінна смуга. Проте істота (чоловік чи жінка – з постаті й одягу було незрозуміло) неквапом дибуляла просто по ній.
Казан мимоволі зачаїв подих, і в животі бридко замлоїло від очікування неминучої біди. Онде зараз бахне, в повітря злетить хмара землі, перемішана зі шматтям тіла… І навіть ліпше, якщо небораку одразу відкине вбік на іншу міну й докінчить. А інакше – краще й не уявляти, хай йому грець! На чужого конаючого недобитка і дивитися несила, і витягати не полізеш, бо орківські снайпери лише цього й чекають. Із цими паскудами не домовишся, щоб не стріляли й дали прибрати пораненого. Все одно збрешуть.
Трясця, звідки це безтямне тут узялося? І не гукнеш, аби не йшло, бо вже вперлося на середину смуги. Тепер уже що вперед, що назад!
Проте минала хвилина за хвилиною – й нічого не відбувалося. Відчайдушне дурко помалу просувалося вперед і час від часу кумедно кривуляло, ніби намагаючись оминути міни.
Втім, дивним було не лише це. Поглянувши пильніше на незграбну, тендітну постать, яка помалу наближалася, Казан відчув, що в нього мимоволі заклякає спина й мокріє чуприна під шоломом.
Бо ця істота…
– Це не орк, – пролунав позаду тихий, хрипкуватий голос Вужа – командира розвід-взводу.
– Бачу…
Ще за кілька хвилин постать проминула мінну смугу й зупинилася неподалік брустверу. Сіла на землю, схрестивши ноги. Й витріщилася в їхній бік.
Саме витріщилася. Бо очиська там були...
– Люде, я не поняв! – гукнув слобожанин Ґедзь. – Шо то за каліч?
– Якийсь мирняк, чи що? Ти ба, яке худе! – відгукнувся хтось здаля.
– Агов, дядьку! – заволав товариський чигиринець Вепр. – А ти чий будеш? Українську розумієш, чи ні?
– Вепре, а з чого ти узяв, що то дядько? Мо’, то тітка! Тіки голена!
– Таж цицьок нема!
– А може, є? Отам, під лахами? Щось наче випинає!
– Та хіба ж то цицьки? То ж горе!
Шанцем прокотився приглушений регіт.
– Агов, неборако! – не вгавав Вепр. – Зголодніло? По хлібця прийшло, чи шо? То ходи сюди! Погодуємо!
– Ач, останню сорочину забрали в бідахи! Голе-босе, їсти просе…
– Думаву, ош се диверсант, – зауважив статечний закарпатець Сеньо. – Пильнуй–ісь!
– Яке там диверсант? Диви, як йому роздуло довбешку! Мабуть, недуже! Чи причинне…
– Як вун ся туй оказав, до фраса? Лем не кажи ми, ош вун ся заблудив! – упирався Сеньо.
– А ти піди й запитай! Помацай – мо’, в нього бомба зашита в кендюху…
– Дякуву! Не миригуй ня!
Казан вичікувально скинув оком на Вужа. Але зустрів такий само спантеличений погляд.
Істота, що сиділа перед шанцями, нагадувала людину лише побіжно. Хіба з огляду на дві руки та дві ноги. Хирляве тіло з випнутими ребрами, вапняно-сіра шкіра, наче в залежаного небіжчика, незвично велика голова без жодних ознак волосся й дрібний, наче зрізаний ніс. Але найгірше – це очі. Якісь не людські. Великі, зизуваті й блискучі, наче шматки скла.
У людей таких очисьок не буває. Навіть якщо припустити якусь хворобу, від якої утворюється набряк на голові й вилазить волосся – все одно очі такими не стануть.
Одягу на істоті було обмаль: штані з цупкої тканини з накладними кишенями, в яких щось випиналося, коротенька майка з такої ж тканини й дивне взуття, що нагадувало шкарпетки.
Казан відчув, що по спині починає стікати холодний піт. Ті, хто бачив його незворушне обличчя, ніколи б про це не здогадались. І не мають здогадуватися. Мусять вірити, що командир завжди знає, що робити.
Навіть із такими невідомими потворами.
– Трясця, що це таке? – ледь чутно прошепотів він.
– Не орк, – заціпеніло повторив Вуж.
– А хто? Якийсь фрік?
– Не певен, що це взагалі людина.
– А що? Робот? Андроїд? Мутант? Що? Воно живе чи не живе?
– Хрін ‘го зна.
– Це ворог чи ні?
– Нема даних.
– А якщо це дистанційна міна?
– Запросто.
– «Пояса шахіда» не бачу. Але вибухівка може бути отам, у кишенях.
– Може.
– Ти мене втішив. То що робить?
– Нічого. Якщо воно штучне, то це не орківський витвір.
– Чому так гадаєш?
– В орків немає таких технологій.
– Певен?
– Так. А якби й були… Перше: вони зробили б андроїда більше схожим на людину. Заради маскування. А не отаке мурло. Друге: ці іграшки – не дешева забавка. Ніхто б не посилав таку цяцьку підривати дрібний периферійний пост.
– Слушно.
– Отож.
Казан уривчасто зітхнув. Таки нерви в розвідника Вужа міцніші, ніж у нього. Бо він міг би до цього додуматися й сам.
– Добре. Але тоді що це?
– Зара’ з’ясую.
Аж раптом істота усміхнулася. Зблиснула дрібними зубами поміж тонких вуст. Простягнула в бік шанців стулені долоні й неквапно їх розгорнула.
Казан мимоволі здригнувся, ладний щомиті загорлати «Вогонь!».
Проте нічого не сталося. Ані вибуху, ані ще чогось поганого.
Він побачив, що на долонях в істоти сидить пташка. Невеличка, пістрява, наче шпак. Крутить голівкою туди-сюди й дзвінко цвірінькає. Але звук був якийсь дивний: наче не пташиний голос, а щось механічне.
Хлопці навіть припинили глузувати. Зацікавлено роздивлялися істоту з пташкою. Щоправда, через приціли. Але так навіть зручніше.
– Орки!!!
Крик Лиса водночас пролунав і над шанцями, і в навушнику. На териконі щось блимнуло, й повітря над пустищем затопив розкотистий посвист.
Але на бруствері вже не було нікого – хлопці стрімко попадали в укриття.
Казан лише трохи відступив і притулився спиною до бетонної стіни спостережника подалі від амбразури. Якщо не трапиться прямого влучання, то тут доволі безпечно.
За багато років війни він звик не «кланятися» мінам. Кажуть, це недобра ознака: коли втрачаєш острах перед обстрілами, то рано чи пізно якась міна чи куля тебе наздожене. Проте досі щастило, а смикатись давно набридло. Зрештою, він командир, і не мусить ховатися, наче щур. Під час бою треба бачити диспозицію на власні очі, а не орієнтуватися на доповіді з рації. А там що буде, то й буде.
Міна бахнула на пустищі перед їхніми позиціями, і по дашку спостережника застукотіли грудки землі. Далі гахнуло ще двічі, з іншим звуком – це детонували міни на смузі.
Казан ковтнув слину, аби прочистити закладені вуха, й гучно заволав, даючи команди. Відзначив, що засвистіло і з їхнього боку – мінометник Вепр часу не гаяв. Терикон був добре пристріляний, міна спорхнула догори й навісом вклалася саме туди, куди треба.
Та раптом пролунав дивний звук – наче оглушливий виск зіпсованого мікрофона. Такий пронизливий, що аж смикнуло в нутрощах.
Він вискочив зі спостережника. Скинув оком по шанцю, але не побачив нічого незвичного. Кожен із хлопців був на своєму місці й робив те, що треба – швидко, вправно й зосереджено. Але з-за бруствера з боку пустища десь поблизу завзято торохкотіли черги з двох стволів. І виск – тепер уже не безперервний, а уривчастий і трохи тихіший – лунав, схоже, саме звідти.
Казан скочив на приступку й визирнув із шанцю, але нічого не побачив крізь щільну пелену куряви й диму. Дощів не було давно, й вибухи здійняли страшенну пилюку. Але, здається, справа не лише в цьому: білі пасма понад землею нагадували штучну димову завісу.
В животі бридко захололо: невже орки замислили піти в атаку? Такого вже давно не траплялося! Домовленості про перемир’я, все таке… Тобто, обстріли як були, так і є, але лізти не лізли…
Та за мить побачив, що з пелехів диму вигулькнули прудкі постаті. Впізнав Вужа, що поповзом тягнув пустищем дивну істоту. Та звивалася, борсалася й оглушливо, з посвистом верещала, але розвідник тримав міцно. Дотяг, перекинув через бруствер – трохи не на голову Тарзанові, що прикривав вилазку вогнем. Той підхопив, ще хтось допоміг…
– Несіть! – хрипко гримнув Вуж.
Казан помітив, що істоту, здається, поранено. Штани розідрані, й по руках хлопців рясно розмазується яскрава рідина. Але не червона, як кров, а якась ядуче-помаранчева.
Всередині знову лячно стріпнулося. Що ж це до біса таке?! Нащо Вуж оце сюди притяг? А раптом воно справді вибухне? Ще й, Боже збав, чимось ядерним?
Не дуже заспокоїло й те, що руки в істоти були міцно закручені назад. Певно, хлопці, вигулькнувши з диму й скручуючи потвору, щонайперше подбали, аби вона не натиснула на собі якоїсь небезпечної кнопки. Проте ж існує купа засобів активувати вибухівку й без допомоги рук!
Він струснув головою, відганяючи сполохані думки. Якщо потворне чудовисько – ходяча потужна бомба з великим радіусом ураження, то могло б активуватися й раніше, а не чекати, допоки скрутять. Результат був би майже такий самий. А ще геть незрозуміла оця раптова й така завзята орківська стрілянина. Якщо ця істота – їхній посланець, то нащо їм по ній гатити? Хіба що вона вже мусила підірватись, але не підірвалася, і вони вирішили її активувати зовні?
Втім, запізно сушити мізки, бо почвара вже тут. Що воно таке – як слушно каже Вуж, «нема даних». От розвідник ці відомості й здобуває, як пообіцяв. І подбав про безпеку – онде, відганяє усіх зайвих подалі від бліндажу, куди його хлопці вже запхали істоту. Цей бліндаж – нора, вирита в ґрунті, якщо в ньому щось і вибухне, то тим, хто в шанцях, не зашкодить. А склад боєзапасу в іншому місці.
Казан ще раз спантеличено глипнув на помаранчеві плями, що розмазались по брустверу. Вже скільки років воює, а такого не бачив! Навіть не чув. Отже, досвід нічого не підкаже. І що з таким робити, незрозуміло! Та поки хай розбирається Вуж, а йому наразі треба керувати обороною укріплень.
Проте вже за кілька хвилин обстріл ущух. Схоже, орки досхочу наїлися смаколиків із Вепревого міномета. З такої відстані не чутно, проте в них там, мабуть, добрячий рейвах.
От і чудово. А то, бач, звикли! Офіційно начебто перемир’я – вже казна-скільки років, хай йому грець, суцільні проголошення припинення вогню! – а ті потвори досі гатять із важкого озброєння мало не щодня! А ми, бач, мусимо мовчати й лише ховатися – аби не порушити ті дурні домовленості! На нашій власній землі? Та дзуськи вам!
До речі, офіційно в нас того міномета немає. Коли прибігають спостерігачі з ОБСЄ й починають верещати, то хлопці лише з удаваним подивом знизують плечима. Які міномети? В нас лише стрілецьке. Усе важке озброєння вивезене казна-коли. Хочете – шукайте. Хто стріляв? А хтозна! Якась «третя сила». Інопланетяни.
А сховати на лінії укріплень можна що завгодно. Адже вояк – щонайперше землерийна машина. Якщо не зариєшся, то під сучасною артилерією довго не проживеш. А в рідній землі можна за потреби зберігати чимало корисного. Навіть таке, що начебто давно розбите й списане.
А що ще до біса робити? Коли ти борониш власну землю, а дурні політики тобі зусібіч заважають! Доводиться якось викручуватися…
Казан зачекав ще трохи – чи справді орки вгамувалися. Пильно поглянув на нейтральну смугу, з якої вже помалу знесло куряву й дим. Махнув Вепреві, аби ховав міномет. Роздав ще кілька вказівок щодо подальшого спостереження, а тоді рушив до бліндажу. Треба ж зрештою з’ясувати, що за «звіра» впіймав Вуж!
Після денного світла в бліндажі спочатку здалося темно. Але, придивившись, побачив полоненого, що сидів за столом, наче звичайна людина.
Обличчя й одяг істоти були брудні й закіптюжені, одна нога аж до стегна замотана бинтом, через який подекуди проступали помаранчеві плями, а руки вільні. Обабіч умостилися Вуж і ще один розвідник, Терен. На столі лежало невідоме приладдя, що зовні нагадувало тестери для електрики, але мало якісь незрозумілі позначки. Поряд сиділа пістрява пташка й щось стиха цвірінькала.
Перша думка була – дякувати Богові, таки не вибухівка!
Аж тут полонений поглянув на нього й усміхнувся, вишкіривши дрібні зубенята. Казана аж сіпнуло – цей рух був цілком людським, проте на кострубатому нелюдському обличчі з незвичайно блискучими, скляними очима виглядав якось протиприродно. Начебто тобі усміхається лялька в іграшковій крамниці.
– То що, Вуже? – спитав він. – Хто воно таке?
– Не орк, – кинув Вуж через плече. – Але й не людина.
– Тобто?
– В нього металеві кістки.
– Звідки ти знаєш?
– Я його бинтував. Ногу розпанахало скалками аж до кістки. Тому бачив.
– Тобто, це робот?
– Ні, – пробурчав Терен. – Радше кіборг. Кістки сталеві – принаймні, на кінцівках. Але м’язи схожі на наші. Є кровообіг, хоча кров інакша. Але без аналізів не з’ясуєш, яка саме різниця. Є нервова система. Тобто, воно начебто живе. Отак.
Казан відчув, як волосся під шоломом знову пітніє.
– Отже… це…
– На Землі таке не роблять.
– Звідки ти знаєш?
– Я колишній біолог.
– Еге ж. А ця пташка?
– Схоже, міні-дрон, – повідомив Вуж. – І там щось усередині. Якийсь аналізатор.
– Аналізатор чого?
– Поки не втямили.
– А як ця літаюча байда керується?
Істота ніби зрозуміла, про що він каже. Знову усміхнулася й простягнула руку. Казан побачив на її долоні тонку гнучку пластинку, схожу на бляшану, але мовби наклеєну на шкіру.
– Оце й усе?
– Схоже на те, - пробурчав Вуж.
– Нічогеньки собі технологія! Звідки така?
– А хтозна.
– Отже… то що виходить? Хлопці, такого ж не буває!
– «Буває» й «не буває» - це балачки, – пробурчав Вуж. – Маємо об’єктивні факти. Якщо використати бритву Оккама…
– Чию бритву?
– Оккама. Ти ким був у минулому житті?
– Е-е… Інженер холодильного обладнання.
– Зрозумів. Не переймайся. Піди поки поснідай. Ми трохи розберемося, а тоді вже доповімо, як належить. Гаразд?
Казан був насупився – адже це його ділянка, розвідники лише навідались у гості, й він мусить… Але, з іншого боку, він – колишній «піджак», тобто цивільний, що отримав звання лейтенанта запасу після військової кафедри в інституті. За роки війни, звісно, дечому навчився, проте лише у межах компетенції командира взводу. З полоненими, аж надто такими дивними, ніколи справи не мав. А Вуж – фахівець із допитів. Та й полонений по факту їхній, бо це ж розвідники спіймали, а не казанівські хлопці. Тому хай собі.
– Добре! Працюйте!
Він був радий вибратися з бліндажа. Витер піт із чола, відганяючи бридке, млосне почуття марення в яві. Гримнув на хлопців, що тупцяли поблизу, й нагнав снідати. Аж тут раптом увімкнувся навушник – зв’язківець повідомив, що його викликає начальство й вимагає пояснень щодо стрілянини.
Допоки розбирався з керівництвом, трохи відволікся. Щоправда, про незрозумілу істоту не повідомляв, бо треба спочатку збагнути, що саме доповідати. Лише пояснив, що це орки раптом вчинили обстріл. Міномети? Еге ж, то орки гатили з мінометів. Але з їхнього боку нічого такого не було, лише стрілецька.... Та ні, то здалося. А орки брешуть. То в них щось вибухнуло. Може, хтось тицьнув цигарку куди не слід, от і гепнуло, а далі пішла детонація. Звідки йому знати? Орки ж недбалі, ще й криворукі. Тож хай те ОБСЄ вгамується. Хай стежать, аби почвари не стріляли, тоді й ми не будемо. Отакої.
Відтак пішов, налив собі кави й повернувся до бліндажу з полоненим.
Неподалік скупчилися хлопці – теж із кухлями й цигарками. Він підійшов і сварливо пробурчав:
– Хоч дим розганяйте! А то орки набачать і кинуть «подаруночок»!
– А що то таке Вуж спіймав? Жінка чи чоловік? – спитав Ґедзь.
– Я не мацав, – вишкірився Казан.
– Але ж хлопці його обшукували, чи як? Мусили ж чогось налапати!
– А тобі завидки, чи що?
– Та Боже збав! – замахав руками хлопець. – Стільки випити не можна!
– То чого питаєш?
Довкола дружно зареготали.
– Ви його хоч погодуйте, – втрутився Вепр. – А то таке хирляве – аж страх!
– Та вже ж не заморимо.
– От довели людину! Трясця, нам колись дадуть наказ наступати? Чи будемо вічно тут сидіти й роздивлятися цю погань?
– Та де там «наступати»! – пирхнув Лис, що вже змінився з поста, й змахнув кухлем з гарячим чаєм. – Тобі ж казали: «Просто припинити стріля-я-яти!» Хіба не знаєш?
– Не блазнюй!
– Навіть не збираюся! Це ж першоджерело…
– Та шоб ти був здоровий із тим «першоджерелом»!
Казан відійшов трохи далі, вмостився на порожньому ящику від набоїв і сьорбнув кави. Хотів і собі запалити, але відчув, що знову тисне в грудях.
Таке в нього останнім часом траплялося – наче й нічого не болить, але раптом всередині щось стискає, стає важко дихати й накочується кволість. Щоправда, незабаром минається, аж надто коли є змога посидіти й нікуди не бігти. Але дратує.
Він намагався на це не зважати. Сподівався, що на найближчі кілька років побігати вистачить, а що далі – хтозна. Може, завтра втрапиш під орківського снайпера, й уже буде байдуже.
Але останнім часом напади почастішали. Серце псується, чи що? Адже він не молодшає. Часом кепкував із себе: мовляв, у Жюля Верна був п’ятнадцятирічний капітан, а він, бач, шістдесятирічний лейтенант. Точніше, старший лейтенант, але, мабуть, до капітана вже не дослужиться. Начальство його не любить, вважає «анархістом» і завжди запихає до найбільш незручних ділянок. Але йому байдуже. Коли приходиш до армії майже у п’ятдесят, то робиш це не задля посадових ігрищ, а заради справи.
Щоправда, коли його призначили командиром взводу, досвідчені бійці дивилися на нього, наче на прикре непорозуміння. Мало що «піджак», ще й огрядний черевань, легше перестрибнути, ніж обійти. За це й прозвали Казаном. Вважали, що довго не провоює, бо підстаркуватий і незграбний. Або вб’ють, або скалічиться, або захворіє. Він і сам так вважав, проте не надто бентежився, бо не мав чого втрачати. Дружину поховав якраз перед Майданом – за півроку згоріла від онкології. Обидві доньки вже заміжні, в них своє життя. А тут, бач, війна. От і вирішив, що краще піде воювати він, аніж молоді. Бодай якась користь.
Та якось зачепився, пристосувався й набрав досвід. Вже скільки років, а все воює. До його взводу навіть просяться, бо всі знають, що Казан добре дбає про бійців. Попри зовнішню незворушність він досі аж надто за все переймається. Мабуть, через те й хапає серце…
– … так от, гуляють туристи Карпатами, – почув він голос Вепра, – а тут із криївки вилазить старезний дідок із машингвером. Каже: «Cлава Ісу! Які новини?» «Та війна, діду». «Із ким воюємо?» «Із Москвою» «А де саме воюємо?» «На Донбасі». «Овва, непогано хлопці просунулися!»
– Еге ж, – зітхнув Лис. – Якщо від Карпат, то непогано. Але минуло понад сто років, а ці потвори ніяк не вгамуються!
– До речі, – зауважив кулеметник Галаган, – вже підрахували: якщо Оркостан раптом зникне, то протягом першого ж місяця зійде нанівець вісімдесят відсотків усього світового тероризму. Бо не буде кому його фінансувати й підбурювати. А ті двадцять відсотків, що залишаться, можна буде подолати без великих зусиль. І світ стане набагато спокійнішим.
– Каміння їм з неба, гадам! – похмуро пробурчав Сеньо.
– Чого, Сенику?
– Вуни завше галакали, ош се їм хуч санкції, хуч каміння з неба. Айбо се їм каменючков прилетіло!
– На всіх забракне каміння! – статечно зазначив хтось іззаду. – Надто велика територія.
– А якщо Гімалаї трохи розібрати? – запропонував Галаган. - Нащо вони такі височезні? Жодної користі…
– Нє-нє-нє, Гімалаї не можна! – обурено втрутився Тарзан – теж із розвідників. – Там мешкають добрі люди, нікого не чіпають, ні з ким не воюють! Та й гори гарні! Ми ж хочемо лише прибрати орків, а не вчиняти екологічну катастрофу!
– Ні, краще їх усіх приспати, – втрутився Лис. – Не зовсім, а якимось таким газом, що після прокидання прочищає мізки. Робить їх притомними людьми. Без отої манії величі.
– Гадаєш, це можливо?
– Та, бач, там же ж не самі орки живуть. Є й пригноблені народи, що їх орки колись захопили. Вони б залюбки звільнилися від цієї погані.
– Але очільників все одно до Гааги!
– Та-а! Тримай писка нарозтвір! Хто їх ловитиме? Навіть якщо наші й спробують, то усякі ООН стануть на роги. В них же ж головне - занепокоєння! Просте занепокоєння, глибоке занепокоєння, надзвичайне занепокоєння! І що це дало? Це ми, бач, прості хлопці. Сидимо й стріляємо собі. Без усяких занепокоєнь…
– То все балачки, – роздратовано пирхнув Ґедзь. – Для нас єдиний варіант – стіна. Обгородити всю їхню територію стіною, заввишки десять метрів… ні, краще двадцять. І хай вони там усередині роблять, що хочуть, хоч жеруть одне одного! Байдуже – аби не лізли до нас!
– А те, що всередині стіни, залити бетоном, – вишкірився Тарзан. – По вінця! Як в анекдоті про золоту рибку!
– Та то вже надто ідеальний варіант!
– Але ж то скільки землі зіпсується бетоном! – докірливо зауважив хазяйновитий Вепр.
– Та нічо’! Зате загатить болота, буде менше комарів! А перегодом той бетон можна буде роздовбати. Ми ледащі, чи шо?
– О, ще згадав анекдот! Прибігає секретар РНБО до нашого президента. Горлає: «Пане Президенте, армія вас зрадила!» Той підскочив, питає: «Що, покинули позиції та йдуть на Київ?» «Та ні! Захопили Донбас і Крим, а тепер ідуть на Москву!»
Казан похмуро зітхнув. Тупе сидіння під обстрілами вже набридло до сказу. От хлопці й розважаються, як можуть. Хоч помріяти…
Він прислухався до себе: дихати стало легше, напад минувся. Це добре, бо ще купа справ.
Звівся на ноги – й раптом побачив пістряву пташку, що сиділа на бруствері й крутила головою туди-сюди, наче дослухаючись до вояків.
– А це що тут робить?
Пташка спурхнула й гайнула кудись у бік пустища. Він спересердя махнув рукою – ввижається казна-що! Мабуть, це звичайний шпак. Лише трохи схожий на той міні-дрон.
Понуро покрутив головою й почимчикував перевіряти спостерігачів далі на лінії. Адже після мінометного «копняка» орки злі, можуть вигадати ще якусь гидоту.
Про дивну істоту в бліндажі намагався не думати. Зрештою, він не фахівець із надприродних явищ. Хай Вуж дізнається, що зможе, а далі здати потвору до СБУ, та й по тому…
Аж тут їм із тилу підвезли трохи припасів. Допоки все проконтролював, владнав і поганяв, кого треба, минуло чимало часу.
Коли знову повернувся до бліндажу – побачив, що Вуж із Терном сидять назовні й щось бурхливо обговорюють. Побачивши його, змовкли й наче знітилися.
– То що? – спитав він, підходячи. – Як там наш гість?
– Казане, – пробурмотів Вуж, – ти тільки не той… Але…
– Що таке?
– Він… зник…
– Як – зник?
– Отак. Попросився до виходку. Ми з ним вийшли. І тут він зник. Наче розчинився. Лише щось ляснуло… й усе…
– Дідько! – спантеличено пробурмотів Казан. Почухав неголену щоку. Всередині знову з’явилося млосне відчуття. Навіть не знав, що казати.
Аж раптом згадалося.
– До речі! А як цей чорт з’явився на нейтральній смузі? Лис казав, що просто з’явився. Від орків не йшов. Отак одразу геп – і все!
– Тобто… Ти що маєш на увазі?
– Якщо він отак з’явився… Певне, міг так само й зникнути.
– Ти про нього вже комусь доповідав? – спитав Вуж.
– Ні.
– Добре. Бо я особисто почуваюсь бовдуром.
– А я вже взагалі не певен, що він був, – промимрив Терен і поліз до кишені за цигарками. – Але він розповідав дивні речі…
– Розповідав? – здивувався Казан. - Він ще й розмовляв?
– Так.
– Якою мовою?
– Українською. Але якось дивно. Ніби машинний переклад. У нього був той прилад – ти ж бачив? З нього він виймав щось на кшталт бездротового навушника. Цього навушника устромлював у вухо й тоді говорив. Наче повторював за машиною. Я так розумію, це якийсь аналізатор мови з перекладачем.
– До речі, я все записав, – Вуж сіпнувся до кишені. – На відео в телефоні. Зараз покажу.
– Ти ще й записував?
– Звісно. Завжди записую. Аби згодом не приперлось якесь «Амнесті Інтернешенал» і не почало закидати, що в нас тут катують полонених. Нащо мені ці вистави? Та й орків нема потреби катувати. Не повіриш – самі все розповідають, аж наввипередки!
– Як це в тебе виходить?
– Нічого не роблю, чесно! Взагалі! Їхня власна пропаганда все робить за нас. Вони щиро впевнені, що ми – чудовиська. Що їмо немовлят на сніданок, а полонених живцем і без наркозу розрізаємо на органи для трансплантації. Тому коли втрапляють у полон – негайно починають видавати все, про що питаєш. Аби лише їх не чіпали. Зараз знайду той запис… Овва!
– Що таке?
– Телефон не вмикається. Розрядився, чи що? Був же заряджений, я перевіряв!
– На моєму теж є запис, – повідомив Терен. – Зараз… Трясця!
– Чомусь я не надто здивований, – пробурмотів Казан. – Схоже, дехто не схотів лишати свою пику на записі. Боюся, вам обом доведеться купляти нові телефони.
– Може, й так, – понуро скривився Вуж. – Але я запам’ятав усю розмову.
– І що воно казало?
– Спочатку: «Дякую за те, що ви мене врятували».
– Ти ба! Аж отак?
– Отак. Слово в слово. Я сам очманів. А далі почало казати про війну. Що війна – це погано, це дикість. Що її треба зупинити. Що люди мусять жити й розвивати свої здібності, а не страждати через війну. Що ті, хто прагне воювати, мусять бути покарані. Так, щоб більше не забаглося. Що треба знайти засіб це зробити…
Казан похмуро зітхнув.
– То й що? Нічого нового. Ми самі все це знаємо.
– Я йому теж це казав, – повідомив Вуж. – Що головна проблема – це засіб. Що ми не маємо засобу приборкати агресивну ядерну державу так, аби не спричинити халепу усій планеті. Людям, екології, економіці, та й взагалі… Власне, йдеться не лише про нас, українців, а про весь світ. Бо якщо ці дебіли підірвуть свої бомби…
– А воно?
– Що треба вивчати можливі засоби. І ще щось дивне… про визначення… і про допомогу. Але я не збагнув, до чого це.
– Гм… І що далі?
– Та все…
– А ви питали, звідки воно?
– Авжеж. Та воно нічого не казало. Лише усміхалось.
– І що ти про це все думаєш?
– Не знаю, – важко видихнув Вуж. – Я взагалі не розумію, що це збіса було.
– Отже: режим посиленої боєготовності! І спостерігати – хіба мало що ще з’явиться! – рішуче проголосив Казан.
– Еге ж…
Але нічого не з’явилося.
Наступний тиждень минув звично. Кілька обстрілів з боку орків, один легкий «трьохсотий», і ще невеличке свято – накрили з міномета снайперську пару, що нагодилася моститись поблизу їхніх позицій. Судячи з перехопленого в радіоефірі орківського волання, обох «задвохсотили». Бодай щось приємне.
Казан вже почав потроху заспокоюватись. Аж раптом…
– Казане-е-е!!! – звідкілясь збоку майнув розпачливий, майже зірваний крик.
– Чого? – він похапцем обернувся.
– Диви! Диви туди! – найближчий до нього вояк незграбно махав рукою в бік орків.
Казан скочив на приступку, поглянув у бік терикону – й заціпенів.
З неба щось летіло. Якісь темні штуки, але без димових «хвостів», як у ракет. Не дуже рясно, але заполоняли весь небосхил аж до обрію.
Трясця, що це? Новий різновид орківських «Градів»?
– Єзус-Марія! – зойкнув десь неподалік Сеньо. – Камені з неба!
І щось поквапом забурмотів – схоже на молитву.
– В укриття! – загорлав Казан. Але сам лише притулився до бруствера, напружено спостерігаючи за дивним видовищем. Бо збагнув: усі ці «камені» падатимуть віддалік від них, щонайближче біля терикону. На їхні шанці не втраплять.
Зрештою перші штукенції долетіли до землі. По терикону й за ним розлилися хвилі примарного блакитного світла. Далі… далі… далі… аж ген за обрій…
– Спалах попереду! Лягай! – заволав він щосили. І сам присів під стіну шанцю, затуляючи голову руками. В думках майнуло – все, капець. Якщо орки таки скинули щось ядерне…
А далі вже не думав. Сидів і чекав…
… аж допоки не збагнув, що минуло чимало часу. Проте ані вибуху, ані розпеченої вибухової хвилі досі немає. Хоча на такій відстані їх усіх мусило б умить спалити живцем.
Але нічого не відбувалося. Тиша. Навіть жодного поруху повітря.
Він обережно звів голову. Випростався, визирнув з-за брустверу.
Нічого. Нагорі звичайне блідо-блакитне небо. Жодних «ядерних грибів».
– Агов! Щось не бачу ніякого «спалаху!» – гукнув хтось звіддаля.
Казан злісно вишкірився. Нема – то й добре! Але роботи це не відміняє.
– До бою!
Хлопці миттєво вигулькнули з усіх щілин. Знову човгання підборів, дзенькання металу, ляскання зброї.
Але дивне світло вже зникло. За териконом панувала тиша. Жодного руху.
– І що це було? – спитав він уголос сам себе.
– Цікавенько! – пробурчав Вуж поряд із ним – звідки й узявся? – Щось мені здається…
– Що?
– Може, я помиляюсь. Але…
– Та кажи вже!
– Гадаю… якщо нам зара’ забагнеться прогулятися звідси пішки аж до Дону… То там не знайдеться жодної падлюки, що по нас стрельне.
– Гадаєш? То, може, прогуляємось?
– Та ні. Не так швидко. Ще подивимось.
Казан зручніше оперся на бруствер, роздивляючись терикон.
Ніби все, як завжди. Добре знайома, вивчена до останнього камінця нейтральна смуга. Горбкувата, переорана вибухами земля, купини споришу…
– А пташок нема, – раптом зауважив Вуж.
– Де?
– Ніде. Завжди літали, щось дзьобали. А зараз нема.
– І що це означає?
– Поки не знаю. А що то за марево?
– Де?
Казан мав не надто добрий зір, тому не одразу помітив, що повітря між ними й териконом якось дивно мигтить. Начеб ущільнюється, стає каламутним…
А тоді земля під ногами струснулася й загуркотіла. Перед очима сліпуче блимнуло, наче вдарило просто у мозок – і він відчув, що кудись летить…
У шпиталі все доводилося робити навпомацки.
Лікарі запевняли, що зір незабаром повернеться. Але поки очі були замотані, Казан почувався вкрай непевно. А ще йому забороняли метушитися, бо в нього, бач, якісь ускладнення з серцем.
Коли він про це почув, лише приречено зітхнув.
Тож лежав під крапельницями, наче сліпа колода, й страшенно нудьгував. Найгірше, що лікарі нічого не казали про те, що з ним трапилось, а сам він не пам’ятав. Що саме вибухнуло? Що з його хлопцями? Яка нині ситуація на «нулі»? Але йому навіть не дозволяли послухати новини по радіо. Казали – потрібен спокій, усі відомості – коли видужає.
Проте зрештою йому зняли пов’язку з очей і дозволили вставати. А невдовзі завітав Ґедзь.
– Здорові були, пане отамане! – загорлав ще з порога. – Насилу вас знайшов! Ми там усі внизу, а вас, бач, запроторили аж сюди!
– Усі? – Казан аж скинувся. – Хто? Як? Кажи!
– Та все гаразд! – замахав руками Ґедзь. – Усі живі! Трохи бахнуло по очах, і нас позабирали перевірити зір. Та вже все добре.
– По очах? Що? Лазер?
– Та якийсь світловий спалах… А вас, я чув, із армії списують?
– Мабуть, таки спишуть, – похнюпився Казан. – Серце, та й вік уже…
– Та нічо! Я он теж збираюся на дембель. Гадаю, знайду добру роботу. Думаю поїхати до Оркостану…
Казан трохи не вдавився.
– Куди?..
– Е-е-е… А ви що?.. Не знаєте? Війна ж закінчилася!
– Як це?
– А ви ще не знаєте? Не бачили? Таке?! Та ви шо?! Та це ж капець! Я зараз! Усе покажу! Одну хвильку!
Ґедзь аж підстрибнув, наче заєць, і кудись гайнув. Невдовзі прибіг із планшетом.
– От, зараз увімкну! Вам, певно, ще забороняють дивитися на екрани – та то нічо, він великий, видно добре… Це не наші знімали, то на іншій ділянці, з безпілотника. Вони були на відстані й не одразу запустили дрона, тому їм не попсувало камери спалахом… Дивіться!
Казан побачив знайомий краєвид – ділянку фронту західніше їхнього поста. На екрані пропливала розбита, спаплюжена земля: воронки, розщеплені й покарлючені деревця, якесь залізяччя. Онде рештки розтрощеного, вже зогнилого кузову автівки, що майже вгруз у землю, а через капот проросли кущі. Далі розбомблені руїни будинку, теж давнішні – з чагарів стирчить лише фундамент і одна стіна. Моторошні примари «сірої зони».
Аж тут камера трохи змінила напрям. І він побачив попереду… стіну.
Звичайна бетонна стіна. Міцна, сіра, трохи шорстка. Хіба дивно, що не помітно щілин між плитами, весь мур виглядає суцільним монолітом. І йде точнісінько по нейтральній смузі, трохи ближче до орківських позицій. Далі… далі… ще далі…
Серце сполохано гупнуло, й він притиснув груди долонею.
Це вочевидь змурували не орки. Отже, наші. Та коли встигли? Він ще студентом підробляв на будівництві й добре уявляв, скільки на це треба часу, матеріалу й праці. І що то за дивна безшовна технологія? А де сліди від важкої будівельної техніки? Адже їх не могло не лишитись! А мінні поля? Тут має бути повнісінько мін! Навіть на розмінування ділянки перед укріпленнями потрібна купа часу! Він у шпиталі менше ніж тиждень. За цей час спорудити щось подібне неможливо!
І яка ця стіна заввишки? З камери дрона годі збагнути. Чи то дрон летить низько, чи то мур такий високий? Втім, онде далі видно руїни – колись то був двоповерховий будинок, навіть збереглася частина мансарди. Безпілотник повернув, і руїни зі стіною втрапили у кадр одночасно…
Він знову розгублено вхопився за груди.
– А знаєте, – долинув до нього урочистий голос Гедзя, – тепер я знаю, що Бог існує! І таки часом виконує те, про що його просять. Орки просили каміння з неба – й отримали! Ви ж бачили, як воно на них летіло? Бачили?
– Так…
– А ми завжди просили, щоб він огородив орків двадцятиметровою стіною й залив бетоном. Може, не те щоб просили… Але часто про це згадували. І він нас почув!
– Тобто? – насилу видихнув Казан.
– Та я ж кажу! Весь Оркостан обнесло такою стіною! І бетон був! Он, далі дрон злетить вище. Зараз промотаю, дивіться!
Казан поглянув на екран і судомно глитнув.
За стіною було суцільне бетонне поле – майже по самі вінця. Рівнесеньке, наче стільниця. Лише десь далеко з сірої площини випиналася гола верхівка якогось здоровезного терикона.
– І таке всюди, – повідомив Ґедзь. – В новинах показували знімки з супутників. Там з бетону десь стирчали телевежі, і ще гори – там, де є. А все інше гладеньке, мов летовище. До речі, таке не лише з Оркостаном. На Ближньому Сході кілька територій теж отак обнесло. І ще в Африці. В країнах, де гнобили власні народи й вбивали сусідів.
– Стривай… тобто… всі люди там… загинули?..
Ґедзь раптом зареготав.
– Та ні! То я вам показую, як воно виглядало спочатку! Справді наче стіна й бетон, еге ж? Але то насправді не бетон!
– А що?
– Не знаю. Але воно тверде лише на позір. Насправді то якесь силове поле. Тому нас усіх засліпило, коли утворювалася стіна. Бо ми сиділи надто близько, а там була якась трансформація енергії... І оце, що схоже на бетон, протрималося десь добу, а тоді зникло. Всі під ним лишилися живі – люди, тварини, рослини. Але на людей всередині це поле якось вплинуло. Бо вони змінилися.
– Як змінилися?
– Стали… як-то сказати? Наче малі діти. Щось белькочуть, сміються, граються в пісочку. Зараз міжнародні організації туди надсилають гуманітарні місії. Тих дурників уже дослідили й з’ясували, що вони мозком і всіма іншими функціями організму повернулися до стану немовлят. Таких, що вже вміють ходити, але ще не розмовляють. Хіба тіла лишилися дорослі, й далі не ростимуть. А от мозок здатний розвиватися. Тобто, якщо їх почати цивілізовано виховувати, то з часом є шанс зробити з них притомних людей. Без манії величі й усяких моральних збочень. Вчити їх чемно спілкуватися, прибирати за собою, працювати, мати якусь відповідальність… Тобто, навчати бути людьми. Зараз туди з усіх країн набирають педагогів, волонтерів і всіляких фахівців. Це величезний міжнародний проект! Бачте, перш за все цих дурників треба десь оселити. А іноземці, які вже туди приїхали, подивилися на їхнє житло й кажуть: ні, не годиться, бо в таких хлівах виховається лише худоба. Треба терміново зносити ті бараки, будувати цивілізоване житло й іншу інфраструктуру. Бо довкілля впливає на сприйняття. Якщо дитина зростає на смітнику, вона ніколи не звикне до цивілізації.
- Е-е… виходить, цих недоумків треба наново вчити розмовляти? А де ООН візьме стільки знавців їхньої мови?
- А нащо? Орківська мова була потрібна лише для імперії, а загалом від неї користі нуль. Їх навчатимуть англійською, європейськими або японською – в кожній зоні відповідальності своєю. А для етнічних меншин згодом планують підшукати вчителів їхньої рідної мови з закордонних діаспор. Щоб прищеплювати національну свідомість. Виховувати людей, які себе шанують і будують своє, а не гарбають чуже.
– Стривай! – Казан спантеличено замахав руками. - А їхній уряд? А ядерна зброя?
– Та який там уряд! Усі орківські урядовці в стані дворічних дітей із розумовими вадами! Здатні лише повзати рачки й гидити під себе! І вони навіть не здатні до навчання!
– Цікаво… Та вони й раніше мали розумові вади.
– Отож! Трясця, навіть для Гааги нікого не лишилося! Аж прикро. Але…
– То що з ними робитимуть?
– Доправили до інтернату для психічно хворих. Кажуть, туди водитимуть екскурсії. Щоб усі, хто постраждав від цих потвор, могли піти й подивитися на цих мавп у клітках. Там такий звіринець утворився, просто видатний!
– А що з територією?
– Керування поки встановили міжнародне. От я думаю теж туди поїхати. Раніше я цих орків убивав. Але якщо їх можна навчити бути людьми – то це, мабуть, краще. Бо таку кількість закопувати замучишся… От що: я вам лишу планшет, ви самі подивіться, що вам цікаво!
Невгамовний Ґедзь знову кудись гайнув, а Казан розгублено втупився в дисплей.
Але поки збирав думки докупи – поряд нечутно майнула худорлява постать. Наче виросла з повітря.
– Здоров будь, – пробурчав Вуж. – Як тобі новини?
– Наче сон, – розгублено озвався Казан. – Не вірю. То що, війна справді скінчилася? Можна їхати додому? Няньчити онуків? І не боятися, що припруться ці почвари?
– Еге ж. Схоже, людству дали ще один шанс. І нам, і навіть оркам. Навчитися бути людьми.
– Ґедзь вважає, що то Бог.
– На здоровля. А мій телефон, до речі, таки вигорів. І Тернів теж. Тому вже нікому нічого не доведемо. Але, мені здається, ми дуже вчасно врятували цього сухореброго чорта. Ким би він не був.
– Гадаєш, то він?..
– Ні. Але він, схоже, був чимось на кшталт тестера. Незлецький такий тест: кинути цивільного між двох воюючих армій і подивитися, хто що робитиме.
– Цікаво, а хто тестував?
– Не маю жодного уявлення. Але, здається, ми таки пройшли цей тест. Принаймні, поки що.
– Поки що?
– Так. Мені здається, це лише початок.
– Але чому це мало саме такий вигляд? Тобто – стіна і бетон? Навіщо?
– Мабуть, такий варіант був оптимальним із конструктивного погляду, – посміхнувся Вуж. – А може, вони теж колишні вояки. І мають схоже почуття гумору. Хотіли нас трохи потішити.
– Трясця! Від таких жартів серце стане! Вуже, це таки правда? Що нема війни, і не буде? Мені здається, що я сплю!
– Хутчіш прокидайся, – пирхнув Вуж. – Нам ще достобіса чого будувати. І на нашому боці теж.
|
|
|
|
Время приёма: 03:40 11.09.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев