 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
(містично-депресивна комедія)
Рухатись вгору східцями було дуже важко! Гіпс, накладений на всю ліву ногу аж до основи стегна, сильно заважав моєму пересуванню. А надто діставав свербіж під тим гіпсом, змушуючи часто зупинятися та засовувати давно обожнюваний мною металевий дріт, і виконувати майже звичні фракційні рухи, що, як і аналогічні інтимного характеру, приносили задоволення.
Мені потрібно було піднятися на шостий поверх. Ненавиджу підніматись сходами: я огрядний, і це завжди викликає в мене задишку; ненавиджу будівлі в яких, з підозріло-змовницькою постійністю, біля шахти ліфту висить остогидла табличка «Ліфт не працює»; ненавиджу будівлі, в яких, як у мурашнику, зібрано тисячі різноманітних маленьких фірм, що надають корисні, «ну конче, життєво необхідні», на їх думку, послуги. Ще ненавиджу, коли мені таки доводиться звертатися за їхніми послугами.
Але трапляється, що всі способи випробувані і ти з останньою надією приходиш в цей «храм чесноти» та благально звертаєшся до якогось пузатого клерка за допомогою. А ще дратує, коли він кожного разу, в найбільш недоречний момент намагається вставити фразу про те «яку важливу роботу ми робимо» і особливо підкреслено «ми служимо задля таких як Ви». Кожного разу подумки хочеться продовжити «лише за такі гроші як у Вас». Ненавиджу, коли вони так роблять. Ненавиджу пісочний годинник, який вони навмисно використовують для відліку свого «дорогоцінного» часу, і що цей час вони «майже задарма» витрачають на вислуховування наших жалюгідних, приземлених проблем. Саме вислуховування, тому що зазвичай будь-яких дієвих порад не надходить, а уся допомога зводиться до прагматичного «поплач, раптом попустить».
Напевно ж, ви бачили такі будинки. Один із них знаходиться в місті Херсоні – місті, що «невер сліп» (як останнього часу і я) - на перехресті мальовничих вулиць, прогулянкової Ушакова та жвавої Театральної. Поруч - чудовий міський парк та багато історичних будівель, в які ця, м’яко кажучи, недолуга конструкція мало вписувалась своїм зовнішнім виглядом. Здається, «мешканці» цієї «цитаделі зла» ніколи не бачили світу навколо, так як всі вікна було забарикадовано різноманітними банерами та рекламними постерами, хаотично, не дотримуючись ні розмірів, ні кольорової гами, натиканими по всьому фасаду. «Будинок профспілок» - великими літерами було написано на фронтоні, але чи є там хоч одна профспілка, для мене до сьогодні лишається загадкою.
Ну ось, четвертий поверх позаду! Я потер праву ногу, яка трохи затерпла, бо все навантаження було на ній. А по лівій нозі я вдарив кулаком, і боляче від цього стало тільки кулаку. Ох вже цей гіпсо-обладунок! Ненавиджу, коли щось зламане на тілі. Нога під гіпсом занила таким дратуючим болем, ніби з внутрішньої сторони кістки шлях назовні прогризає собі терміт, причому зуби в нього не найгостріші і він то гризне, то поцілує. Хочеться почухати не ногу, а саму кістку, а ще треба трішки перевести подих.
Але дихати на повні легені було дуже тяжко ще й тому, що два ребра з лівої сторони теж було зламано. Взагалі, за результатами нещодавньої ДТП, в якій я приймав безпосередню участь в якості пішохода, на додачу до переломів я став «щасливим» володарем наступних пам’ятних призів: вивихнута кисть правої руки, що жорстким рухом хірурга була вправлена на місце; подряпана від зустрічі з лобовим склом половина обличчя (шрамів не залишиться, але все одно неприємно); вибитий зуб, точніше я сам його розхитав, так би мовити, одним пальцем та сплюнув. Передній зуб! Тепер моя посмішка зі стиснутими губами стала більш загадковою, ніж усім відома за творінням Да Вінчі. Щоправда причин для посмішок у мене було мало.
Ненавиджу, коли щось вивихнуте! Ненавиджу, коли щось подряпане!! Ненавиджу, коли весь час кінчиком язика намагаєшся намацати те місце, де нещодавно був, як виявляється, твій улюблений зуб!
На сходовій клітині променіло дуже біле, дуже яскраве денне світло. Таке, що я примружив очі і, тримаючись за поручні, продовжив свій підйом. Мені нестерпно хотілось спати, а це світло тільки різало мою свідомість, користуючись тим, що повіки такі тонкі. Три дні тому я випив дві пачки снодійного і мені дуже хотілось спати. Усі ці три дні і ночі! І зараз! І це світло не стало б перешкодою, але моє тіло завзято опиралося та не засинало, усе більше дратуючись. Дві пачки снодійного – смертельна доза!? Я знаю.
Ненавиджу! Що саме зараз - не знаю, але це неважливо. Напевно, просто формується ще одна шкідлива звичка.
Вкотре зупинившись, я відчув подвійне задоволення: почухав під гіпсом та нарешті дістався такого бажаного шостого поверху. З напівзакритими очима та на «автоматі» я було не пройшов далі вгору. Але ось він, коридор, в якому є потрібні двері, за якими є потрібна кімната, а в кімнаті потрібна людина, яка щось знає. Ну хоч би щось! Тому що я, з двома своїми вищими освітами, спробував все що знав, та вихід зі своєї ситуації так і не зміг знайти.
Двері в коридор були скляні, а одразу за ними, зліва, знаходився робочий стіл з табличкою «Реєстратура». Приємно, зазвичай сервісу менше. За столом, склавши тоненькі ніжки одна на одну та захоплено фарбуючи свої нігті, дуже довгі нігті, сиділо миле жіноче створіння. Гарна дівчина. Дуже гарна дівчина! Ненавиджу гарних дівчат, хоча взагалі навпаки, я їх люблю, просто зазвичай це вони до мене відчувають антисимпатизуючі почуття. Власні ж почуття я б окреслив як «не твоя, ось і бісики!»
- Доброго дня! – сказав я. Здалося, що вона мене навіть не почула, але, мабуть, через втому не дуже голосно звернувся. Я вирішив повторити спробу, на цей раз з натиском, майже криком.
- Мужчіна, нічого так волати!? – який огидний, неприємний голос. В одну мить цей голос розвіяв ілюзію тієї чаруючої ангельської краси, яку вона мала. – Чого ви галасуєте!? Я не глуха, я вас ще першого разу почула, та й пихтіли ви добряче, поки піднімались. Ви що не бачите, що я трішки зайнята!? Що вас цікавить?
Ненавиджу її голос! Ось все це вона сказала, а на мене навіть не поглянула. Вся її увага була віддана надміру довгим нігтям. І тільки насамкінець, напевно, щоб впевнитись, що перед нею саме «мужчіна», підвела на мене погляд. Її очі дуже привернули мою увагу, вони були тонкими. Це не був розріз очей як у представників східної Азії, Китаю чи Японії, а ідеально правильний еліпс без різких кутів по краях. Колір вони мали яскраво зелений, що ще більше виділявся на контрасті такого ж яскравого, але жовтого очного яблука. Зіниці теж мали форму еліпса, тільки меншого та розташованого перпендикулярно розрізу очей. Я навіть задивився на всю цю красу і не зміг одразу відповісти.
- Вам кого, мужчіна? – вже вимагала вона. Ненавиджу звернення «мужчіна» в її виконанні.
- Скажіть, будь ласка, тут знаходиться «Бюро смертеносних послуг»? – нарешті видав я, важко дихаючи.
- А що, на дверях не написано?
- Ні, але адреса за оголошенням. – сервіс мені став подобатись менше.
- Мда? – від здивування вона навіть трохи підняла брову, – ну що ж, виправимо, але так, це «ми», що саме вас цікавить?
Я не встиг вам пояснити – я хочу покінчити життя самогубством! І неодноразово намагався втілити свій задум, про що красномовно свідчить моє побите та поламане тіло. Мені важко дихати, ребра зліва зламані, а в правому боці стирчить ніж. Я намагався його витягнути, та рана сильно кровить до тих пір, як не вставлю його на місце. Мої зап’ястя перебинтовані, але через бинт все одно проступає кров, інколи вона стікає по пальцях тонким струмочком. Я випив дві пачки снодійного - смертельна доза, я знаю! Але не зміг навіть задрімати, хоча до цього спав як «убитий». Прочитав всі чотири томи «Війни та миру», дофантазував п’ятий том, і все одно не заснув. Кінчики моїх пальців обвуглені – так діє електричний струм. І ось, не дивлячись на всі мої спроби померти – я все одно залишався живим. Це причина, з якої я прийшов в «Бюро».
- Я хочу померти! – сказав я, трохи зігнувшись над дівчиною, може, нетактовно голосно заявляти про такі речі навіть тут.
- О, звісно! Присядьте, вас скоро приймуть, – заспокоїла мене красуня голосом, який міг тільки дратувати. Ненавиджу її голос! Моя заява її нітрохи не здивувала, схоже, що контора браку клієнтів не відчуває.
Я присів, однією ногою нормально, а інша, загіпсована, випрямилась та створила щось схоже на шлагбаум. Через нудьгу я навіть хотів розмалювати ногу в чорно-білі смуги. Але… ненавиджу малювати.
- Може, кави, чаю, мінеральної води? – прислужливо і начебто мило запитала дівчина своїм неприємним голосом.
Тиждень тому я намагався втопитися, але хоч легені зараз і були на половину наповнені водою, я все одно залишався живим, добре хоч не відчував спраги. Здається, я вивчив мову риб. І ось вона нагадує мені про воду, а мене аж нудить. Відчуття такі, ніби я ось-ось складу конкуренцію ісландським гейзерам.
- Ні, дякую! – ковтнув я трохи повітря та, як можна більш ввічливо, відповів, – Я вже напився.
Йшов час, дівчина нікуди не поспішала, продовжуючи наповнювати коридор звуками скрежету пилочки по нігтям. Від нічого робити я взявся розглядати плакати на стіні і, беручи до уваги специфіку закладу, в якому знаходився, мушу сказати, що вони були відповідні та викликали довіру. «Чоловічі та жіночі зачистки гільйотиною, плюс ми позбавляємо від лупи!» - кричав один плакат, на ньому намальовані чоловіча та жіноча голови, що їх за кучеряве волосся тримав кат, а поруч були їхні тіла в одязі часів буржуазних французьких революцій. «Новий «Орбіт» зі смаком ціаністого калію – відчуй смак шпигунських пристрастей!», а на плакаті зображено чоловіка, який дістає одну жуйку із пачки, що прикріплена до підкладки його піджака.
«Тітка Ася приїхала!» - радіють діти, а чорно-біла тітка, явно «піддата», п’є плямовивідник. Багато інших плакатів, опис яких зайняв би багато часу та і міг викликати приступи нудоти. А ще був графік руху поїздів через станційний переїзд з підписом: «Не ускладнюй життя судмедекспертам, дотримуйся чіткого часу смерті!» Ще погортав цікавий журнал під назвою «Ваші внутрішні органи – ззовні!»
Ненавиджу її голос!
- Пан Лю Ці може Вас прийняти! – ці огидні звуки, які вилітають у неї з рота, – Пройдіть в кінець коридору, кімната №66.
«Чудово, - подумав я – Китаєць. Їх зараз кругом повним повно розвелось, і у всьому вони добре розбираються. Може, мені і допоможе ця китайська народна медицина». Ненавиджу, коли у людини акцент!
Я вирушив вглиб коридору, шукаючи потрібну мені кімнату. На відміну від сходів, освітлення тут взагалі не було, а коридор був настільки вузьким, що я загіпсованою ногою постійно зачіпав стільці, розставлені вздовж стін. Як не дивно, але знайти потрібну кімнату було не важко, схоже, що на поверсі було лише двоє дверей, одна біля реєстратури, а інша - кімната №66. Тихо постукав та, після ствердної відповіді, зайшов всередину.
Кімната була залита червоним світлом і, здавалось, що самі стіни випромінюють це світло. В ніс мені вдарив їдкий запах сірки, так ніби я опинився посеред величезного, давно не чищеного вуха. Я чхнув.
- Будьте здорові! – побажав мені господар кімнати.
- Я хочу померти! – провівши рукавом по носі, прогундосив я.
Дійсно так! Переді мною був китаєць. Маленький китаєць. Ну чи яскравий представник мережі ресторанів «Банзай», з усіма на японців схожими китайцями, корейцями та бурятами, здається, я його бачив в такому закладі на вулиці Суворова. Ненавиджу сиру рибу. Але все ж він мене одразу здивував - в нього зовсім не було акценту. Тільки те, що він був у звичному нам білому халаті, знову спровокувало в мені хвилю смутку. Звичайний лікар. За останні декілька днів я надивився на стільки премудрих лікарів, що їх намагання мені допомогти стали викликати саркастичну посмішку.
- Так, звичайно, я чув про Вашу ситуацію. Сідайте, будь ласка, мене звати доктор Лю Ці. – відповів він на моє не поставлене питання. Замружився він при цьому так хитро, що вузький розріз очей, до речі, теж з яскраво-жовтими очними яблуками, став ще вужчим. Не зрозуміло одразу – посміхається він тобі чи щось замислив.
- Звідки вам відомо? – ось за що ненавиджу лікарів - за те, що їм все відомо, або вони роблять вигляд, що все знають.
- Ну що ви так вороже налаштовані?! Давайте краще подивимося на історію вашої хвороби та поміркуємо, чим я зможу Вам допомогти. – він знову замружився. Сподіваюсь, зараз це було схоже на жарт. Але звідки історія і якої хвороби!?
Він перевернув пісочний годинник, дістав зі столу тонку голку та ткнув нею в ляльку «барбі», що ніби недоречно знаходилась в похмурій обстановці кабінету.
- Катерино, принеси, будь ласка, справу пацієнта № 922 – знову дратуюча посмішка, що і очей не видно.
А ще в ньому мене дратувала його зачіска, волосся прилизане, але не повністю. Навколо його маленьких ріжок воно так і не змогло вкластись. Це був удар по маленькій частині перфекціоніста в мені.
Раптом я підскочив на місці, бо моєї щоки торкнулась теплота, обпалююча теплота жіночих губ. Лише секундний дотик, і тепер на додачу до моїх попередніх каліцтв з’явився ще й опік на обличчі. Боляче! Я повернувся і побачив, як Катерина, дівчина з рецепції, майже непомітним рухом роздвоєного язичка облизала свої тонкі губки. В руках у неї була тонка тека, яку вона передала лікарю.
- Не звертайте уваги, – заспокоїв мене Лю Ці, – це був просто тест на Вашу чутливість до болю. Я так розумію, Ви зіткнулись з деякими перешкодами, що заважають Вам залишити цей світ. Це дуже добре, що Ви переслідуєте саме кінцеву мету. Дуже багато клієнтів звертаються до нас заради отримання різного виду збочених задоволень. Навіть інколи огидно спостерігати. Так, що тут в нас? – він відкрив папку – Автомобіль, чудово! Сподіваюсь, водій не постраждав? Електричний струм, пречудово! Можливо, хочете водички? Вибачте, не втримався, почуття гумору таке. Дві пачки снодійного - смертельна доза - але ви й самі певно в курсі.
- Але й я сам в курсі! – я був роздратований, в мене все боліло, я не хотів жити, та не досягав своєї мети. – А чи є ще якийсь, діючий спосіб, щоб вже напевне!? Тому що в мене починає складатися враження, що я роблю щось не так, та мені порядком набридло, коли все болить, та ще й жити з цим.
- Знаєте, це рідкісний та дуже цікавий випадок. За всіма анатомічними показниками людського тіла ви маєте бути мертвим. – він гортав справу далі - Я міг би запропонувати Вам більш дієві методи: кілограм вибухівки, облитись бензином та увійти в доменну піч, а можна просто лягти під каток…
- Ні… - мене аж пересмикнуло від думки про те, яку нову гамму відчуттів я отримаю та, якщо це не спрацює – мені б хотілось, щоб було що ховати.
- Розумію, звичаї, традиції – посміхнувся він – подивимось далі за списком. А ось ще знаю одну хорошу парашутну школу, де погано складають спорядження. Звісно, можна випити 80 літрів дистильованої води, усі солі виведуться з організму і він зачахне. Ох, вибачте знову, забув, що вам неприємні будь-які згадки про рідини. Ще є «Вальтер», добрий пістолет і акуратна дірочка у скроні, – при цьому зі столу він дістав «ТТ», але не сумніваюсь, у нього був і «Вальтер» - інше колюче-ріжуче… в шафі є катана, шістнадцяте століття, багато крові на її рахунку. Можна навіть розіграти ритуал сіпоку…
- Цікаво, але…
- Ну а якщо в душі Ви «вічний революціонер», то є швидкозбірна малогабаритна версія гільйотини, - він був просто сповнений ентузіазму, одразу видно, що людина віддається своїй професії повністю, що не може не радувати. Я навіть помітив справжній вогонь в його очах. – Уявляєте, ми можемо оформити все як страту на ешафоті, Катруся може зачитати вирок, щось там про Ваші аристократичні гріхи, пригноблення простого люду… Але… - він ще раз поглянув в мою справу, перегорнув останню сторінку – Але! Це все подіяло б, організовуй ми це «свято» для когось іншого. З Вами цей номер не пройде, Ви все одно залишитесь живі, хоча значно втратите в зрості.
Він присів в кріслі і погляд його моментально став сумний як у дитини, в якої відібрали улюблену іграшку.
- Але чому!? Як таке зі мною взагалі могло трапитись? – намальовані в моїй уяві картини ритуальних вбивств не виходили з голови. – Я взагалі не розумію, чому я не можу зробити те, що хочу!?
- Склалася цікава ситуація, - почав Лю Ці пояснювати, трохи поправивши зачіску, але це не допомогло, – за останньою директивою зверху, про що є позначка у вашій справі, я не можу Вас вбити! Ви не можете себе вбити. Тобто поки діє розпорядження, ви не можете померти.
- За якою такою директивою? – я завжди був проти деяких законів, але щоб ці закони так тісно стосувались мого вибору – Хто видав таке розпорядження?
- Зверху! – великим пальцем він вказав вгору – Ви голодні, хочете їсти? Катруся зроби, будь ласка, бутерброди.
Катруся, що так непомітно до цього зникла з кабінету, повернулась вже звичним способом, попередньо поцілувавши мене в іншу щоку. Ненавиджу, як вона цілується!
- Так, звісно, все майже готово – цей огидний, догоджаючий голос – можна позичити у Вас ніж? – це звернення було адресовано до мене і перш ніж я встиг перепитати, вона різким рухом витягнула з мого боку давно розташований там ніж. Було боляче, але звично. Вона нарізала елементи бутербродів, а потім, склавши свої тонкі губки дудочкою, подула на них, тим самим підігрівши до стану тостів. Ніж по-господарськи повернувся на своє місце.
- Послухайте, – продовжив «добрий» лікар, поглинаючи свій бутерброд зі смолою, - Я дуже хотів Вам допомогти, завжди є простір для творчості. Але розумієте… план перевиконано, ще й особисто щодо вас є вказівка. Як там написано!? – він поглянув у справу, – «потребує часу на усвідомлення» та «не досягнуто ліміту очікуваних страждань».
Казав він все це, розтягуючи слова і очевидно втративши до мене усілякий інтерес. Ненавиджу бути нецікавим. Мені треба було переварити інформацію, тому я відкинувся в кріслі, смачно пережовуючи свій бутерброд. Скориставшись вільною хвилинкою, Катруся своєю черговою пилочкою прийнялась обробляти ріжки начальника, що так псуюсь його зачіску.
- Але хто складає цей план? Хто дає такі рекомендації? І чому саме до мене таке ставлення? – мій голос був різким, мирна ідилія, що нас оточувала, виводила мене з себе.
- Ігор Євгенович Гова, мій безпосередній керівник. Без його дозволу та всупереч його побажанням я нічого зробити не можу.
- А де цей Ваш начальник? – всюди бюрократія, ненавиджу бюрократію, – Давайте я з ним особисто поговорю!
- Будь ласка, він знаходиться в цій же будівлі тільки поверхом вище, кабінет №77. А хочете, я йому зараз передзвоню та він сам до Вас спуститься, не страждати ж ще один підйом цими крутими сходами!? Повірте, на сьомий поверх дуже довга дорога! – його бажання виправити свій прокол та полегшити мої страждання, були дуже улесливі, але я ненавиджу лестощі в будь-якій формі.
- Алло! Ігорю Євгеновичу, Вас турбує містер Ферр… а, ви вже в курсі! Ну звісно, кому як не Вам знати, так, дійсно дуже цікавий випадок. Я охоче щось спробував би, але обмежений Вашими вказівками. Ні, клієнт наполягає… Так, вважаю в нього було достатньо часу все обміркувати… шість поверхів… Ви досі впевнені в своєму рішенні? – Лю Ці звернувся до мене, прикривши долонею мікрофон.
- Абсолютно, – відповів я, очікуючи цього питання. А він, виявляється, нічого тут не вирішує, за солідну фірму ще видає свою конторку.
- Так, думаю переконати його зможете лише ви!
- Не треба мене переконувати, я наполягаю, – я перебив розмову, – якщо ви не хочете мені допомогти, я продовжу намагатися зробити це сам або знайду когось іншого.
Доктор Лю Ці не випустив трубки, а лише поглянув в мою сторону, примруживши очі так, що вії утворили дві рівні лінії. Можливо, просто закрив очі в мою сторону.
- Вам не говорили, що не гарно перебивати та втручатися в розмови інших людей?! Катруся, займи гостя. – Так, тато, я слухаю…
Катруся явно виказувала чудеса старанності та знала як «зайняти гостя». Відірвавшись від маніпуляцій з пилочкою, вона підійшла до мене та присіла на коліна, обійнявши руками мою шию та впилась губами в мої жарким поцілунком. Шкіра на губах дуже тонка і ніжна, так що повітря одразу наситилось запахом трохи підпаленої плоті. Я ненавиджу, як вона цілується! Біль та дискомфорт, що наступить за цим поцілунком, тільки додасть додаткові нотки в симфонію роздратованості, що я вже відчуваю. А ще збудження… Мені подобається, як вона цілується!
За цим захоплюючим заняттям я пропустив кінець розмови лікаря по телефону і ще майже забув, навіщо прийшов сюди. Лю Ці знову закрив очі в мою сторону та не перебивав, тим самим демонструючи рівень тактовності значно вище мого. Руки його були складені перед обличчям, вказівними пальцями вперті в носову перегородку. Було важко відірватися від Катрусиних губ в найбільш прямому сенсі, частинки моїх підгорілою кірочкою залишились на ній. Але схоже, що це її зовсім не збентежило, відлинувши, вона провела кінчиками свого роздвоєного язика в різні сторони і від шкірки не залишилось і сліду, а губи знову були криваво-червоного кольору.
- Ви скінчили?! Добре. Може, цигарку, паління звісно шкодить Вашому здоров’ю, але думаю Ви і так чудово з цим справляєтесь. – він протягнув мені одну сигарету зроблену не фабричним способом.
- Я би хотів завершити успіхом мої намагання в цьому плані, - Катруся була вже далеко, але сигаретку таки дійсно хотілось.
Коли я поклав цигарку до рота, лікар Ферр дістав ще одну собі, клацнув великим і вказівним пальцем та підкурив нам обом від полум’я на нігті великого пальця. По кімнаті стала розлітатись хмара з ароматом марихуани і він, на благо, перебивав стійкий запах моєї обпаленої шкіри.
- Я обговорив Вашу проблему з моїм колегою, начальством, – Лю Ці відкинувся в кріслі та випустив рівне коло диму, що, відлетівши на середину кімнати завис та не розсіювався. Краща в світі секретарка тим часом прийнялась масажувати голову свого боса навколо ріжок, - я переконав його у Вашій рішучості, якій він був дуже здивований. Було важко, але все ж я отримав дозвіл на переривання такого безцінного і непотрібного Вам подарунка - життя!
- Ну нарешті, спасибі Вам… - почав я було дякувати стандартними фразами.
- Ну, що Ви! Не потрібно, я ж розумію, яку благородну справу я роблю, до того ж, я працюю для таких як Ви, щоб вирішувати подібні проблеми у маленьких людей.
Я б зненавидів кожне слово, кожну літеру в цій фразі, а натомість дурнувато посміхався.
- То коли я можу отримати Ваші послуги та скільки це буде коштувати? – моя нетерплячість кидалась в очі, але лікар Ферр не поспішав і насолоджувався своєю важливістю.
- Моя послуга буде надана Вам завтра зранку, - він знову випустив кільце диму, на цей раз менше, і воно ідеально стало всередині попереднього, - а оплата може здатися незвичною: я заберу у Вас весь спектр накопичених больових відчуттів за останні дні для свої дослідів та колекції, розумієте, специфіка професії.
- Я не проти поділитись та позбавитись від цього багажу, - сьогодні нічого мені не могло здатися незвичним. – Я можу йти?
- Так, звісно, Катруся Вас проведе.
Білява красуня вийшла з-за спини лікаря, направилась до дверей та запропонувала мені вийти. Коли вона проходила повз, я сподівався на ще один поцілунок.
- І не забудьте про оплату, Вам знову все доведеться відчути, коли розраховуватиметесь, – звернувся до мене Лю Ці, коли я вже стояв в дверях та випустив струмінь диму від догораючої сигарети, що пролетів рівно в центр кілець та обдав мене туманом. Двері самі зачинились, боляче клацнувши мене по носі.
За секунду я відчув посилено всі частинки мого тіла, що страждали та нили. Було боляче до крику, а потім стало приємно. Приємно від того, що біль у носі залишилась єдиною, що я відчував.
- Пройдемо, - запросила мене дівчина, її голос тепер був найприємнішим, який я коли-небудь чув, а очі були таки ідеальні і глибокі, – можете залишити гіпс, він вам більше не знадобиться.
Дійсно, необхідність у гіпсі відпала, кості зрослися, рани не кровили, і я б не відмовився від стакану лимонного соку. Я витягнув ногу з високого білого «чобота» та вже легкою стрибучою ходою слідував за красунею. Цікаво, чи буде ще поцілунок. Обожнюю, як вона цілується!
В мене вийшло, я нарешті досяг чого хотів, я доклав стільки зусиль і в мене все вийшло. Мета досягнута, головне – чітко її сформулювати та рухатись за нею. Мені хотілось співати!
- Співайте, якщо так хочеться! – запропонувала мені Катруся.
- Я ніколи не вмів співати та і не пробував, – почав я було виправдовуватись.
- У Вас все вийде, - мені хотілось тепер не тільки співати, але й цілуватись з нею, крутячись в танці, що точно не сумісне.
- Добре, я заспіваю, але напевно вже вдома, - хотілось запросити її до себе, – можливо, Ви захочете послухати та складете мені компанію?
Я ніколи так нахабно з дівчатами себе не поводив, а тим паче з такими красунями, але завтра в силу вступить інша частина контракту, тож втрачати було нічого.
- Із задоволенням, - вона кокетливо мені посміхнулась, – я під’їду до Вас трішки пізніше, потрібно все оформити документально.
Вона знову мене поцілувала! Я стільки не цілувався за два роки, як за сьогодні. Ми пройшли повз реєстратуру та зупинились на сходах.
- Приємно було з Вами попрацювати! – прощалась зі мною секретарка, – до зустрічі ввечері!
- О! А як мені було приємно!
Я збирався йти, ще багато чого потрібно було зробити, а так мало часу залишилося. Але я відчував, що за цю ніч все встигну. Всі справи, що я залишав на потім… доклею корабель в пляшці та подарую його на згадку Катрусі. Я помилявся, подібні контори дуже корисні, треба тільки потрібні знайти.
- А що за бюро знаходиться поверхом вище? - запитав я, вже стоячи між п’ятим та шостим, – те, що головніше вашого та головним там пан Гова?
- «Бюро пошуку сенсу життя» - ввічливо відповіла мені дівчина.
- І що, з їх допомогою можна знайти той сенс? – перепитав я.
- Так, то дуже хороше бюро. Але Ви ж шукали спосіб, щоб померти!? – відповідь була саркастична, і я ще раз побачив загадково-чарівну посмішку, перш ніж дівчина сховалась в коридорі свого поверху.
Я дійсно знайшов те, що шукав, і тепер на крилах продовжив спуск з шостого поверху. Але чомусь дуже різко захотілось спати. Дві пачки снодійного починали діяти. Дві пачки – смертельна доза! Я знаю!
ХХХХХХ
БУМ!БУМ!БУМ!
Біль в тіло повертався. Чомусь той терміт став стукати зсередини черепу у скроні. Хоча ні, то просто боліла голова, а стукали в двері. Я підняв голову з ліжка, на якому були розкидані маленькі деталі корабля з пляшки, частина з них прилипла до мого обличчя. Спав я незручно, підвернувши ліву ногу так, що та тепер терпла і колола. В правий бік впирався пульт від телевізора, а там продовжували транслювати якийсь фільм про Шаолінь. На столику біля ліжка була планшетка снодійного, з відсутніми двома таблетками, та купа недопалків в попільничці, пальці рук були чорні від сажі.
БУМ!БУМ!БУМ!
В двері продовжували стукати і, плигаючи на одній нозі, я поспішив їх відчинити, так як слухати цей грюкіт було нестерпно. Різким рухом відкрив двері і обперся на них. То була дівчина, яку я щойно бачив там, у мареві сну. Те ж волосся, той же розріз очей.
Той же колір очей яскраво блимнув, і моє сильно та живо граюче серце зупинилось.
|
|
|
|
Время приёма: 16:50 10.09.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев