 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Стриб-скок. Два класики пройдено. Ще два - і можна відпочити. Ми стрибаємо на лівій нозі, штовхаючи біту носком лакованого черевичка. Червоний, із чепурним чорним у білий горошок бантиком на ремінці. Черевички ми разом вибирали, вона теж проявила інтерес. Мати потягла на шопінг. Це ж так мило: мама і донька ходять разом по модних магазинах. Її нічого не цікавило: ані сукні, ані сумочки, а взуття зацікавило.
Товклися ми у взуттєвому відділі довго, приміряючи пару за парою. Чорні чобітки. Здається, у мене такі самісінькі були в її віці. Зручно і практично. Немаркі. Чобітки презирливо відкидаються в дальній кут, я не встигаю перехопити контроль. Мати дивиться на нас з докором. Поспішно обсмикую: так не можна. Як не сподобалося - просто чемно відкладемо в сторону, приміряємо щось інше. Наступні в нас босоніжки... Урок засвоєно, босоніжки ми акуратно відставляємо в бік. Мати стримано киває, стиснувши губи. Ні, мені цей промах не пробачать. Настрій псується. Тому ми швидко приміряємо ці самі червоні туфлі та зупиняємося на них.
Стриб-скок. Стусан лакованого носка рухає камінчик-біту на наступну клітину. На новенькому блискучому лаку залишається глибока коротка подряпина. Ми мстиво радіємо: черевички нам не подобаються. Але вони сподобалися матері, а значить - це був найкращий вибір.
Хлопчисько з пісочниці дивиться на нас зверхньо. Він зайнятий будівництвом. Замок уже майже готовий, залишилося викопати рів. На вершині головної вежі, немов прапор, майорить панамка, прив'язана до іграшкової лопатки. У темно-рудому волоссі повно піску, по щоках розмазаний бруд, а в очах горить вогник азарту. Здається, хтось іще, окрім мене, увечері догану отримає. Адже не можна так неакуратно грати!
- Сама дура! - хлопчику не подобається наше зауваження, нам в очі летить пригорща піску.
Ні, у бійку лізти не можна. Так дорослі дівчатка не роблять, а ми на цілий рік старші за цього карапуза: нам восени до школи. Обурено пирхнувши, відходимо. Стрибати більше не хочеться, але зараз час активних ігор, і ми знехотя кидаємо біту. П'ятий клас. Дійдемо до контрольної і можна додому.
Після вечері - дві години розвиваючих ігор. Тому сідаємо та складаємо пазл. Дурне заняття. Інша справа, коли сам малюєш, або хоча би розфарбовуєш картинку. А збирати типовий казковий замок із принцесою в безглуздій рожевій сукні, що стирчить із вікна башти - то ще задоволення. Ми би радше потанцювали - танці ми любимо. Але танці - заняття активне, ним слід займатися до обіду.
Головоломка складається швидко, шматочки великі, їх небагато. Легкотня. Марудно. Але саме така складність рекомендована для "підготовішок". Критично оглядаємо картинку. Чогось не вистачає. На мій погляд, усе правильно - така саме картинка надрукована на коробці, в якій зберігалися шматочки. Але їй так не здається. Поки я спантеличено намагаюся збагнути, що не так, вона знаходить маркер і, переможно посміхаючись, домальовує над вежею прапор. Підозріло схожий на панамку малечі з пісочниці. Радісно сміється, я приєднуюся: жарт і справді вийшов удалий. Підхоплюємося, кружимо в піруеті. У нас майже виходить, ми почуваємося легко, наче в польоті. Але кавовий столик абсолютно недоречно постає на шляху, дзвенить розбита чашка. Боляче!
- Що за галас? - мати виглядає втомленою. Вона знову незадоволена, ці стиснені губи ми добре знаємо. Від неї тягне ароматами дорогих парфумів і великих угод. - У ліжко, хутчій! Десята година.
Прослизнувши під ковдру, ми згортаємося клубочком, притискаючи до живота Тедді - плюшевого ведмедика з картатим рожевим бантом на шиї.
"На добраніч,Міє", - шепочу.
"А казку?"
"Коротку, гаразд?"
"Гаразд."
"В одному прекрасному, але неприступному замку жила-була принцеса..."
"Не хочу про принцесу, принцеси - зануди. Давай про балерину. "
"Жила-була балерина, - починаю слухняно. - Вона була знаменитою балериною, її запрошували до різних міст, виступати в найбільших шоу, продюсери билися за право підписати з нею контракт..."
"А як вона стала такою знаменитою? - мене знову переривають. - Напевно, вона багато тренувалася, танцювала від світанку до заходу сонця..." - Ці замріяні нотки я добре знаю.
***
Таймер зпрацював, вириваючи зі занурення. Я стягнула з голови спітнілий за день шолом. Плеснула в долоні, вмикаючи світло, але одразу заплющила очі, ховаючись від люменів, що настирливо били по відвиклих очах, дала команду зменшити яскравість. Потягнулася, з хрускотом розминаючи шию та занімілі кінцівки, сповзла з крісла. Шлунок видав пісню, сповнену надії. Розумію. Обід я сьогодні скіпнула - не вийшло відволіктися - а порція глюкози внутрішньовенно, хоч і допомогла протриматися до вечора, але нормальний людський голод вона вгамувати не в силах.
Думка про гарячу вечерю була спокуслива, але я її обірвала. Спочатку пробіжка. З моєю роботою рух - це єдине, що дозволить дожити до пенсії, не перетворившись на торбу з холодцем замість м’язів.
Вечірнє повітря пахло остигаючим асфальтом і солодкими квітами. Прохолода лише натякала, що скоро буде, але поки що десь барилася. Я із задоволенням зробила перший крок по пружній темно-червоній біговій доріжці, не звертаючи уваги на нові трелі в животі. Потерпи, любий, я тільки до набережної і назад.
Комунікатор пискнув вхідним повідомленням. Смикнула рукою, кинувши погляд на екран на зап’ястку. "Що це сьогодні було, вам за що платять?" - Неллі. Звісно, вона не з тих, хто вибачає промахи підлеглим. Тому й бізнес процвітає, й ім'я її в списку "Людина року" не на останньому місці. А до няньки-операторки в моєї роботодавиці вимоги вдвічі суворіші. Адже спадкоємиця "Імперії моди" має бути зразковою дитиною.
До біса Неллі. У мене законний відпочинок.
Взагалі-то, за трудовим законодавством, оператори не повинні працювати більше восьми годин на добу. Але Неллі не бажає залишати дочку без нагляду, якщо та не спить, а винаймати двох операторів - ще більш незаконно. Психіка дитини може не витримати. Деякі й до одного важко адаптуються. Доводиться шукати підхід, переконувати, заспокоювати, умовляти. Найпростіше, звісно, узяти під жорсткий контроль і не відпускати, поки вихованець не звикне, але це не мій метод. Завеликий ризик ускладнень.
Напевно, я ніколи не наважуся завести власну дитину. І справа навіть не в грошах. Сама процедура недорога, моїх заощаджень вистачить. А оператора надасть профспілка. Проте я стільки бачила за свою - цілком успішну, маю зауважити - кар'єру, що не впевнена, чи хочу, щоби моя донька через це проходила.
Власне дитинство я пам'ятаю погано. Моя операторка була не з тих, хто церемониться. Деякі дні, і навіть місяці, випали зовсім. Лише в школі, після того, як блискуче пройшла всі тести зрілості, я нарешті отримала свободу. Але так і не зуміла нею насолодитися, залишившись до самісінького випускного пай-дівчинкою та старанною ученицею, яка слідувала усім рекомендаціям системи. І мрію про політ на Марс загнала подалі. З огляду на невеликі статки батька та суцільні "відмінно" з поведінки, педагогічний здавався кращим вибором.
Мія - мій останній контракт. Віддам до школи - можна на пенсію. Повна свобода від боргу перед суспільством, коли тобі ще немає й тридцяти п'яти - чи це не мрія? Якщо не розкошувати, то можна прожити навіть не працюючи. Якщо занудьгую - подамся в психологи. Після "педа" досить буде піврічних курсів. А там, може, і до складу експедиції на Марс пощастить потрапити.
Комунікатор наполегливо запищав, оповіщаючи, що Неллі не заспокоїться, поки не отримає відповідь. "Я сподіваюся, подібна поведінка більше не повториться, інакше, мені доведеться скаржитися до профспілки." Стерво. Зіпсувати мені послужний список напередодні пенсії вирішила? Доведеться вибачатися та “виправлятися”...
Мію шкода. Дівчинка активна, весела. Проте її кар'єра вже продумана і розписана на три десятки років наперед. І в цих планах немає місця для її обожнюваних танців. А в житті її матері немає місця для жвавої та, чого душею кривити, досить норовливої дитини. Мія має пересуватися неквапним кроком, говорити, не перевищуючи пристойного рівня гучності, займатися за складеною фахівцем із дошкільної підготовки програмою. Танці - раз на тиждень, бальні. Вальс, фокстрот.
Проте Мія марить балетом.
***
Сьогодні знову гуляємо на дитячому майданчику. Після вчорашнього вечірнього хуліганства ми в немилості у матері. Тому на шопінг нас не взяли. Мія зітхає з ретельно прихованим полегшенням. Дивно, я жодного разу не чула в її думках слова "мама". Завжди лише "матір".
"Ти розчарована."
"Та ні, усе гаразд. Втомилася просто та не виспалася. Ну що, у класики?"
"Ніі," - тягне Мія.
Ми не маємо спілкуватися. Принаймні словами. Але це наш маленький секрет. Мало в кого виходить.
"А ходімо до пісочниці?" - з надією просить вона.
Я не можу відмовити. Новенька кремова суконька, напевно, вимажется, але плювати. Я вже вирішила. До біса пенсію.
Мія танцюватиме. А для цього я повинна дозволити дівчинці мати власні бажання. У нас є ціле літо на те, щоби замість слухняної ляльки стати людиною, яка діє з власної волі та вміє відповідати за наслідки своїх вчинків.
Хлопчисько вже на місці. Будує. Сьогодні його творіння більше нагадує сучасний бізнес-центр, ніж казковий замок. Поруч туляться цеглинки-будиночки. Схоже, наміри в юного архітектора нині глобальні: він вочевидь зібрався забудувати всю пісочницю.
Ми підходимо до пофарбованого яскравою фарбою дерев'яного бортика пісочниці. Зупиняємося. Я відчуваю її коливання, але не допомагаю, мовчу. Сама.
- Привіт, - нам складно дається це коротке слово.
- Привіт, - хлопча радісно посміхається, виблискуючи діркою на місці відсутнього молочного зуба.
- А що ти робиш? - вже сміливіше. Виявилося, що не так вже й складно це.
- Місто будую. Хочеш зі мною? - малюк робить за нас більшу частину роботи.
- А можна? - здається, Мія запитує не його, а мене.
Я відчуваю, як вона завмирає в нерішучості. Мовчу, намагаючись не видати свої емоції. То як, подружко, що ти вирішиш?
Труснувши кучериками, Мія робить крок. Ми підтримуємо руками пишний кремовий поділ з воланами та переступаємо через бортик.
Будувати весело. Мія та Дан - так звуть хлопча - спочатку насторожено-ввічливі, але вже через кілька хвилин спалахує суперечка, до справи долучаються вагомі аргументи: пластикові совочки та цеберця. Ще за хвилину малеча радісно валяється на руїнах міста, по вуха в піску. Вся робота нанівець. Доведеться починати заново, але дітей це лише надихає.
Я вдивляюся в очі Дана. Цікаво, хто у нього оператор? Здається, мені є, чому повчитися в цього хлопця. Дан абсолютно не виглядає керованим.
- У нього немає оператора, мій син здатний сам приймати рішення, - на нас згори дивиться чоловік. Таке самісіньке темно-руде волосся, як у Дана. Високий, трохи незграбний. Комір сорочки недбало розстебнутий, в очах - смішинки.
- У мене також немає! А номер контракту мами - 35-FTH, - випалює Мія, перш, ніж я встигаю перехопити контроль. - Ну, якщо ви раптом захочете з нею познайомитися...
"Що? - безвинно цікавиться вона у відповідь на моє обурення. - Він тобі сподобався. Якщо ви потоваришуєте, я зможу грати з Даном скільки захочу. Ти ж хотіла, щоб я думала про наслідки своїх вчинків."
От жеж... уїда мала.
Я посміхаюсь. Ця мала уїда щойно назвала мене мамою. Мене, суворий голос у голові, що заважає пустувати.
Вона точно танцюватиме. А я полечу на Марс.
|
|
|
|
Время приёма: 16:25 10.09.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев