 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
– То ви, кажете, винахідник?
– Що ж, можна й так висловитися.
Сідні глибоко зітхнув, і його горло видало звук, який чимось нагадував завивання в трубі. Він спостерігав за одутлим тер’єром, що примостився поряд з хазяїном під лавкою навпроти. Пес дивився на світ з якимось байдужим, втомленим виразом в очах.
– Це так цікаво! Усі ці винаходи, прогрес! Майбутнє скоро має стати теперішнім, вам не здається?
Ця жінка навмисно говорила із таким захопленням?
Сідні відчув роздратування. У цей момент вона чомусь нагадала йому Ґлорію Свенсон в «Бульварі Сансет». Такий же хворобливо піднесений вираз обличчя й така ж віра в ілюзію. Останнім часом Сідні в кожному бачив божевілля. Мабуть, тому що кожен бачив божевілля у ньому, і він ніяким чином не міг це виправити. Та і не хотів.
– Розкажіть, що ви винайшли.
Жінка нахилилася ближче. Вона приємно пахла, чимось легким і квітковим. Цей аромат невдало поєднувався із запахом самого Сідні. Він смердів утомою і самотністю.
– Я розробив молекулярний бластер, щось на кшталт зброї з фільму «Заборонена планета». Принцип зброї простий – розрив зв’язків між молекулами і, відповідно, невідворотне й майже миттєве знищення. Ну, мій бластер, можливо, і не настільки потужний, та все ж… Загалом, в найбільш відповідальний момент, уявіть собі, ця штукенція відмовилася функціонувати. В теорії він мав би працювати, але скажіть мені, що у цьому світі не працює в теорії. Мабуть, це знак – людство ще не готове до такої зброї.
Сідні дістав з-за пазухи невеликий пістолет. Принаймні, це щось нагадувало пістолет, хоч радше виглядало, наче велика редька, яку хтось покрив срібною фарбою й насадив на держак. І прикріпив туди спусковий гачок, аби ця редька могла стріляти.
– Виглядає небезпечно, – дама відсунулася.
– Не переймайтеся, він не працює, – Сідні гірко усміхнувся, – цю штуку сміливо можна здати на металолом. Думаю, на отримані гроші нарешті влаштую собі ситну вечерю. Не повечеряєте зі мною? Я плачу, – чоловік грайливо покрутив бластер у руці. В цей момент з тоненького дула вивільнився згусток направленого світла з глухим звуком "пф", і за секунду на місці, де сидів старий пес, залишилася лишень купка попелу.
Сідні не одразу збагнув, що сталося. Сидів і дурнувато глипав очима, все ще тримаючи бластер у руці. Жінка пронизливо закричала прямо у його праве вухо. Вона зіскочила й з вереском чимдуж погналася геть, розгубивши по дорозі усю свою дешеву біжутерію.
У цю мить Сідні думав лише про одне: чи змінилося б щось, якби він випадково поцілив у хазяїна собаки?
Дід сидів, лишень раз недбало зиркнувши на купку, що залишилася від його улюбленця. Здавалося, ні цей факт, ні панічні крики ніяк його не обходили. Він був надто старим, аби перейматися подібними речами.
До Сідні ж нарешті повернулася здатність мислити, й він вирішив, що краще буде забратися звідси подалі. Швидкою, зовсім не підозрілою ходою він почимчикував геть, кутаючись в плащ від дощу, що пустився так зненацька. Перетворив світ, який сьогодні здавався Сідні сірим, у щось схоже на змокрілу й брудну ганчірку для підлоги. Й тхнув цей світ так само.
Сідні дійшов до орендованого ним новенького плімуту ф’юрі , сів у нього, зачинив дверцята й втупився поглядом у світлофор. Червоний, жовтий, зелений. «Що я тільки-но накоїв?»
«Що ти наробив, Сідні?»
«Убив бідолашного пса».
«І все таки він функціонує».
Сідні спробував завести плімут. Мотор загудів, змусивши чоловіка поморщитися. Ця автівка працювала на паливі, й зараз Сідні відчув ще більшу досаду від того, як багато він заплатив за цей хоч і стильний, та все ж пережиток недалекого нафтового минулого.
Де всі роботи?
Це питання струсонуло його закляклий мозок. Він роззирався довкола. Жодного механічного помічника, автоматичного продавця газет чи регулювальника. У кожного авто є вихлопна труба. На біса?
У грудях шкреблося неприємне відчуття. Сідні не міг сказати, яке конкретно, такі відчуття зазвичай важко ідентифікувати. Воно неприємне, та й по всьому. Цього досить.
Він вбив клятого пса.
Сідні обережно витягнув з-за пазухи свій бластер, поставив його на запобіжник й поклав на сидінні поряд.
Йому раптово захотілося випити.
Чоловік посидів ще декілька секунд, сам не знаючи, для чого, а потім нерішуче зрушив з місця, й авто м’яко покотило дорогою.
Мабуть, він перевтомився. Останні два тижні Сідні нормально не спав. Швидше за все через телевізор, під який він регулярно засинав. Але в Сідні не було вибору, якщо він не мав зовнішнього фонового шуму, такий шум починали створювати його думки. А під них заснути ще важче.
Чоловік зупинив плімут в провулку напроти бару. Декілька митей вагався: забрати бластер із собою чи залишити в автівці. Все ж вирішив, що таку зброю варто тримати поряд.
Він вийшов з автомобіля, чемно пропустив сірий форд, що повільно котив провулком, й зібрався вже перейти дорогу, коли в житловому будинку поряд на третьому поверсі розбилося вікно, й звідти вниз полетіла викрутка. Вона вдарилася об капот новенького плімуту й з дзенькотом відскочила на тротуар. Залишила на яскравому шарі фарби огидний рубець.
«Обережно з нею. За будь-яке пошкодження будеш платити», – згадав Сідні слова орендодавця.
Слідом за цим з розбитого вікна пролунав здавлений жіночий крик, сповнений, як здалося чоловікові, злості й досади. Сідні не був одним із тих людей, які чимдуж кидаються на допомогу першому-ліпшому. Він надавав перевагу простому правилу – не втручатися, якщо справа його не стосується. Або якщо в ній немає нічого цікавого.
В цей момент у нього в голові виникло три думки. Перша: не звертати уваги й піти, як і планувалося, до бару. Друга: зателефонувати в поліцію, але якихось десять хвилин тому він стер з лиця землі пса, тож тепер Сідні здавалося, що він у розшуку і його фоторобот, складений тією переляканою дамою, висить на кожному стовпі міста. Третя думка (це була саме та думка, за яку зачепився його мозок): піти й перевірити, що там сталося.
Чомусь йому здалося, що в усьому цьому є якась дивна закономірність.
Сідні увійшов у булівлю й одразу почув голоси, що лунали зі сходового майданчика. Один належав чоловікові, який, вочевидь, висмалював по пачці цигарок в день протягом усього свідомого життя. Інший – жінці, й звучав він так, наче вона тільки-но прокинулася й не хоче, аби її чіпали.
Коли Сідні підіймався на третій поверх, йому назустріч спускався пузань у футболці, яка мала б прикрити його черево, якби на те була воля Божа. Та в Бога, вочевидь, були важливіші справи.
Чоловік здавався роздратованим й гнівно бурмотів щось про розбите вікно, за яке «ця шльондра має заплатити».
На третьому поверсі вже нікого не було, тільки поважна старенька леді з сивими буклями на голові полохливо визирала з-за дверей своєї квартирки. Сідні привітно кивнув їй, вона пирхнула, пробурмотіла щось про неповагу й зіпсоване покоління і зачинила двері прямо перед носом спантеличеного чоловіка.
Десь нявкнув кіт.
Двері ще однієї квартири були відчинені, й звідти долинали звуки радіо. Сідні сторожко увійшов всередину. Він опинився у тісній вітальні, захаращеній книгами, газетами й списаними зошитами. Тут стояв запах паперу, кави й варених овочів.
З увімкненого радіоприймача лунав голос Літл Річарда, крізь розбите вікно в кімнату заповзав вуличний шум.
Посеред вітальні стояла жінка. На ній був теплий домашній халат, волосся зібране в пучок. Вона повернулася спиною до Сідні й заглядала в якийсь зошит.
Чоловік постояв мовчки декілька секунд, сподіваючись, що жінка сама його помітить. Врешті-решт він не витримав й тихенько кахикнув.
Жінка розвернулася. На її носі сиділи великі окуляри в роговій оправі, крізь які в Сідні вп’ялися розгублені й втомлені очі.
Сідні вже хотів бува привітатися, коли жінка раптово вилаялася й шмигнула за стіну.
– Не вбивай мене! – вигукнула вона.
– Що?
– Та штука ще в тебе?
– Штука?
– Не прикидайся, – голова жінки з’явилася з-за стіни, – штука, – вона вивчала Сідні підозрілим поглядом, – твій молекулярний бластер.
– Так, я… звідки ти..?
– А ти вбив пса?
Сідні інстинктивно відступив.
– Звідки ти про це знаєш? – в голові в нього вже лунали звуки поліцейських сирен.
Новина про смерть пса, здавалося, заспокоїла жінку, вона вийшла з-за стіни й взялася копирсатися в купці металобрухту, що лежала на столі.
– Не стій там. Й зачини, будь ласка, двері. Протяг.
Сідні слухняно зачинив двері.
– Це добре, що ти вбив пса, – Сідні підходив ближче, пильно вивчаючи обличчя незнайомки, – кумедно – ти не вбиваєш собаку лишень в одній з безкінечної кількості можливих ймовірностей. І саме в цій ймовірності помираю я. Не знаю, чому так. Мабуть, для підтримання балансу. Ніколи не думала, що я собачого життя варта, – вона гмикнула.
Жінка незграбно перебирала купу деталей. Здавалося, донедавна вони були цілісною і функціональною конструкцією.
– Трясця… і як мені тепер тебе лагодити…? – пробурмотіла жінка.
– Мабуть, зараз би знадобилася та викрутка, яку ти викинула у вікно.
Незнайомка звела погляд на Сідні. Той акуратно взяв до рук журнал, що лежав на кріслі, поклав його на столик поряд й всівся, за звичкою закинувши ногу за ногу.
– Що ж, я зайняв зручну позицію, аби почати вимагати пояснень.
Жінка вп’яла в Сідні прискіпливий погляд, після чого розуміюче хитнула головою.
– Справедливо. Вимагати. Пробач, за стільки років я до всього цього звикла, і мені здається, ніби це має бути звичним і для усіх інших.
– Ні.
– Тож, – вона зняла свої окуляри, – певно, буде краще, якщо ти почнеш запитувати.
– Хто ти така? Що це за купу брухту на столі? Звідки ти знала про пса і що взагалі тут відбувається?
– Мене звати Ада.
– Сідні.
– Приємно. Ця, як ти висловився, купа брухту, десять хвилин тому була цілком функціональним конструктом ймовірностей, який і показав мені можливу смерть пса. Потім сталося вивільнення надлишкової енергії, що й призвела до, скажімо так, елімінації конструкта. Хоч такого ніколи не траплялося й не мало би трапитися. Це призведе до багатьох незручностей. На останнє питання буде важче відповісти.
– Постарайся, з попередніх відповідей я не зрозумів нічого.
Ада зітхнула.
Вона обережно переступила шматки паперу, що валялися на підлозі, й всілася на стілець, втупивши в чоловіка погляд своїх глибоко посаджених великих очей.
– Сідні, я знала, що ти прийдеш.
– Що ж, – чоловік кахикнув, – це ясно. Звідки?
– Завдяки «Лапласу», – Ада кивнула на стіл.
– Що воно, в біса, таке?
– Лаплас був математиком, він запропонував уявний експеримент, демон…
– Я знаю, що це в звичному розумінні. Я питаю, що ти маєш увазі.
– Я вже казала тобі, – жінка зітхнула й безпомічно відкинулася на спинку крісла, – мені треба повернутися додому, – пробурмотіла вона, – ти чув щось про паралельні реальності?
Сідні промовчав.
– Я не звідси, Сідні. Й ти, до речі, теж.
Він все ще мовчки дивився на жінку. Його нога вже почала затерпати, тому він поміняв її місцями з іншою.
– Нещодавно в часо-просторовому полотні утворилася діра, крізь яку ти проскочив.
– Мені здається, я б це помітив.
Ада заперечно хитнула головою.
– Прохід крізь діру практично непомітний, якщо вона уторилася між двома майже ідентичними світами. Я маю підозру й сподівання, що світ, з якого ти прийшов, більш технологічно розвинений, ніж цей, оскільки у вас уже є можливість проектувати подібну зброю. Для цього ж світу ця зброя аж ніяк не на часі.
– Але якщо світи ідентичні…
– Майже ідентичні. Будь-яка навіть незначна зміна в параметрах розвитку – й він піде за зовсім іншим сценарієм. До певного моменту два ваших світи, мабуть, розвивалися однаково, потім в процесі розвитку одного з них стався, назвемо це, збій, що почало призводити до розбіжностей, які скоро будуть неабияк помітними. Але не про це. Мій «Лаплас», – вона знову зиркнула на стіл, – кожен момент є початковим моментом, кожна мить є точкою відліку. Немає визначеного майбутнього, є безкінечна кількість його варіантів залежно від того, що стається в кожну наступну мить. Так він працює. Точніше, працював. Кумедно, якби я не увімкнула його в той певний момент, він би не вибухнув, я б не кидалася викрутками й у тебе не було б причин сюди приходити, а в нього не було би причин казати мені, що ти прийдеш. Причинно-наслідковий зв'язок, щоб його. Ти не можеш спостерігати за чимось, не втручаючись у це. Наче принцип невизначеності Ґейзенберга, при якому…
– То ти хочеш проскочити крізь діру?
– Так. Маю надію, що в твоєму світі зможу полагодити «Лапласа», бо тут недостатньо ресурсів.
– Але як це допоможе тобі повернутися додому?
– Я вже кілька років поспіль пролажу крізь діри. Сподіваюся на дві речі: врешті потрапити в свій світ, що насправді менше ніж абсолютно неймовірно, або ж потрапити в світ, де рівень науки й технологій буде достатнім, аби я змогла побудувати машину для переміщення в просторах-часах.
– А цей «Лаплас» тобі нащо?
– Це комп’ютер. Він здатен прораховувати варіанти майбутнього. По суті, з його допомогою я можу знаходити те, що мені потрібно. Він показує, де це щось, і мені вже не треба шукати.
– Це шахрайство.
Ада засміялася.
– Ці варіанти він теж прораховує?
– Так. Зазвичай вони й стають дійсністю. Завжди є ймовірність, що ти знайдеш те, що шукаєш. Якщо, звісно, воно існує.
– Твій пристрій це покаже.
– Не можна показати неможливість чи не існування чогось. Це…ммм… неможливо. Але цього разу те, що я шукаю, існує. Він показав це якраз перед тим, як розлетітися на друзки. Показав, що ти прийдеш. Ти сів на крісло, поклав журнал на стіл, а не на підлогу й два рази перекинув ногу за ногу. Це значить, ти мені не повіриш.
– Хіби ти зараз не втручаєшся, розповідаючи мені це?
– Втручаюся.
– І що, в якихось із ймовірностей це допомагає?
– Якщо ми йдемо за потрібним сценарієм, зараз у ці двері постукає міс Ґейдж з твоїм гаманцем.
Ада замовкла й вперіщила погляд у вхідні двері. Вона дивилася на них з таким напруженим очікуванням, що Сідні й собі рознервувався.
Тихо.
Двері були незворушні, наче завмерли в нерозумінні, чому на них так витріщаються. Потім хтось тихо, але рішуче постукав.
– Хто там?
– Адо, дівчинко, це я, міс Ґейдж, – почувся з-за дверей скрипучий старечий голос.
Ада полегшено зітхнула.
– А ти з був з нею увічливим? – спитала вона, відчиняючи двері.
– Я з нею – так.
До вітальні увійшла приземкувата старенька, що хвилин п’ять тому закрила перед Сідні двері. В руках вона тримала гаманець, підозріло схожий на той, що належав Сідні. Тільки зараз чоловікові спало на думку перевірити кишені. Вони виявилися порожніми.
– Це належить вам, – міс Ґейдж простягнула Сідні гаманець, – слідкуйте краще за такими цінними речами, містере Уолш.
– Знаєте моє ім’я?
– Перевірила ваші документи, раптом ви у розшуку.
Сідні розуміюче кивнув.
– І на майбутнє, юначе – раджу навчитися тактовно розмовляти з леді.
– Нам із Сідні треба дещо обговорити, міс Ґейдж. Ви не переймайтеся, я заскочу до вас завтра на чай і все розповім, – Ада взяла стару під руку й повела до виходу.
– У тебе точно все добре?
– Так, звісно, краще не буває.
– Ну гаразд. Але ти кричи, якщо що.
Двері за міс Ґейдж зачинилися.
– Ти ж казав, що був із нею ввічливим.
– Я їй і слова не сказав. В цьому світі це розцінюється, як неввічливість?
Ада перетнула вітальню, втупивши в стіл відсторонений погляд.
Сідні підвівся з крісла.
– Я тобі вірю, – сказав він. Жінка звела на нього очі, – не розумію тільки, чому тобі потрібно, аби я вірив.
– Не так вже й потрібно. Але вдвох простіше. Нам доведеться прокрастися в твою квартиру, Сідні, й буде краще, якщо мене хтось страхуватиме. До того ж, в нас одна мета.
– А як давно я тут?
– Із сьогоднішнього ранку.
– Пощастило, що я не зустрівся зі своїм двійником.
– Це не призвело б до катастрофічних наслідків, це ж не подорож у часі. В більшості часу динаміка світу перебуває в стабільній інертності. Не всі події обов’язково приводять до ефекту метелика. Просто стаються якісь незначні зміни, що спричиняють інші незначні зміни, здебільшого локальні. Як от ми з тобою. Наша з тобою історія ніяким чином не вплине на цю реальність і людей в ній, лише на нас. От якби ти все ж запатентував свій бластер, і його почали виробляти у цьому світі, це вже було б цікаво. А так більша частина подій минає майже безслідно для загальної картини світу. Зустріч з двійником чи залишений тобою слід в реальності, до якої ти не належиш, не обов’язково має призвести до масового знищення видів чи катастрофічної зміни клімату. Вся справа в потрібній послідовності подій, яку можна назвати послідовністю випадковостей. А шанс випадання, назву їх, потрібних випадковостей для того ж знищення світу доволі… ммм… випадковий. Тому можеш не перейматися.
– Добре тоді, – Сідні поклав гаманець у кишеню пальта, – перевдягайся, згрібай усе це докупи, й будемо рухати.
Історія Ади здалася Сідні вигадливо нереальною. Але він їй вірив. По-перше, мав багато явних причин для цього. По-друге, мав не менше уявних. Реальність, з якої прийшла Ада, належала до тих високотехнологічних світів, істоти з яких, приходячи в реальність, подібній цій, поблажливо усміхаються, наче потрапили у величезний дитячий садок.
– Нам не вдалося перемогти смерть, – плімут їхав напівпорожньою вулицею, по обидва боки якої росли високі липи. Дорога омивалася дощем. На вулиці пахло опалим листям й мокрим асфальтом, він блискотів у променях сонця, що прозирало крізь важкі хмари. Сонце й дощ. Сідні таке подобалося.
– Хвороби, звісно, надовго не затримуються, а от смерть, – продовжувала Ада, – вочевидь, це не хвороба. Ти просто помираєш, щоб ти не робив. Певно, так має бути. В нашій історії був період роботизації людей, але процес цей довелося призупинити. Ми, звісно, й далі замінюємо частини тіл, тільки не чіпаємо мозок. Цифровий мозок з часом, як би тупо це не звучало, перестає бути людським. І ти перестаєш бути людиною. Не дуже хотілося перетворюватися на роботів, тож ми придумали ось це, – Ада загнула вухо, під яким виднілася випуклість, – «інкрустований» нерв або нерв Вельштама. Таку операцію роблять кожному новонародженому. Під’єднується до таламусу. Ми не можемо тримати в голові петабайти інформації, але завдяки нерву можемо за секунди їх обробляти, знаходячи потрібне. Треба задати в думках правильний параметр пошуку й знати, що шукаєш. Це наче пошукова система. Але аналізувати знайдену інформацію доводиться самотужки. Не без допомоги бустерів, звісно.
– Що ще за бустери?
– Чіпи. Підсилювачі інтелекту, якщо казати просто. В мене два в голові, дуже зручно. Головне – мати доступ до інформації. Це легко завдяки портативній бібліотеці, – Ада витягнула з кишені маленьку чорну коробочку, – вся необхідна інформації зберігається тут. Вона постійно оновлюється. Точніше, оновлювалася. Тонни інформації, мільярди тон. Якби всю цю інформацію можна було перевести в масовий еквівалент, її маса досягла б маси Землі. Образно, звісно. Може, трошки менше. Тож я просто під’єднуюся й знаходжу те, що мені потрібно. Так мені вдалося сконструювати «Лапласа». Правда, до класичного демона Лапласа моєму ще, звісно, дуже далеко. Точніше, моєму й не дістатися. Нікому не дістатися, якщо вже на те пішло. Але він показує можливі варіанти розвитку подій. Наче аналіз шахової партії. Заощадив мені купу часу, я завжди знаю коли й де з’явиться діра.
– І часто з’являються ці діри?
– Частіше, ніж тобі могло б здатися. Стабільно раз на декілька років. Маленькі формуються чи не щомісяця, але чим менше діра, тим швидше вона затягується, тож такі щілини тримаються пару годин.
– А така, крізь яку проскочив я?
– День-два.
– Значить, треба поспішати, – Сідні сильніше натиснув на газ.
Він помітив багато чого нового окрім відсутності роботів. Автівка на мала автоматичної системи накачування шин, піднімання корпусу, вбудованої навігації, аварійної системи, системи миттєвого охолодження й нагрівання й вбудованого робота-помічника для надання першої допомоги.
Усі авто працювали на бензині (хоч Сідні думав, що йому просто дали в оренду застарілий плімут), в той час як в його світі таких автівок залишилися одиниці, більшість використовувала електрику. Тільки тепер він згадав, що на кухні не було його автоматичної кавоварки, що завжди бажала йому доброго ранку з гарячою кавою напоготові.
А в газеті, яку він за звичкою купував кожного ранку і ніколи не читав, писалося про прийдешній перший політ людини в космос. В його світі подорожі на орбіту й за її межі вже двадцять років як були регулярними.
Ці два світи були наче двійнята.
З радіо линула музика. Джаз. В його світі він теж був. Сідні не любив джаз.
До квартири лишалося хвилин п’ять дороги. Ада дістала з кишені ще одну коробочку.
– Скільки в тебе їх?
Вона усміхнулася.
– Це локалізатор. Допоможе знайти діру.
Жінка визирнула у вікно. Здавалася збентеженою, наче обдумувала щось важливе й заплутане й чим ні з ким не збиралася ділитися.
– Як давно ваша цивілізація стрибає реальностями?
– Наша цивілізація ніколи не стрибала реальностями. Я стрибаю.
Сідні скоса зиркнув на неї.
– То був мій винахід. Машина для переміщення між просторами, що відкривала можливість потрапити в іншу реальність. Щось пішло не так, коли я її тестувала, і я опинилася у світі з тими дивними гуманоїдними істотами. Вони не розвинулися до нашого рівня, але були достатньо технологічними, аби я змогла сконструювати «Лапласа». Не такого потужного, як мені хотілося б, бо прораховує він лише на тиждень наперед, але його все одно бажано вмикати кожного дня. Та й прораховує він лише в межах поточної реальності. Насправді, «Лаплас» сидів у мене в голові вже довгий час, але тепер я сумніваюся, чи впроваджувати його в масове виробництво, коли повернуся. Він, знаєш, викликає залежність. До речі, ім’я я йому придумала вже тут, коли вивчала історію цього світу.
Сідні зупинив авто в темному захаращеному провулку, оточеному високими сірими стінами житлових будинків. З одного з прочинених вікон на другому поверсі линули звуки сварки й потоками лилася брудна лайка. Невпинно гавкотів пес.
Перед входом у будинок стояло четверо молодиків. Вони смалили цигарки й зачіпали поодиноких перехожих.
– То це в таких умовах живуть винахідники? – спитала Ада.
– У мене важкі часи й період безгрошів’я.
– На оренду авто тобі вистачило.
– Я люблю виглядати презентабельно.
Ада схвально кивнула, вже вкотре подумки відзначивши солідний зовнішній вигляд Сідні.
Чоловік виліз з авто й побрів до парадних дверей.
– Класна тачка, – мовив один з молодиків, затуляючи вхід.
Не стишуючи ходи, Сідні дістав з-за пазухи бластер й направив його хлопцеві в живіт.
– Відійшов. Торкнешся її, і я тобі кінцівки повідстрілюю.
Хлопець відступив й поспіхом забрався геть, прихопивши із собою приятелів.
Сідні чемно пропустив Аду вперед. Почув за спиною сміх, побачив, як молодики підходять до плімуту, торкаються його і перемовляються про щось, тихо гигочучи.
– Певно, не дуже я їх злякав, – сказав Сідні, – мені завжди здавалося, що цей бластер виглядає так, наче я купив його в іграшковому магазині.
Ада промовчала.
Сідні жив на сьомому поверсі.
– Підемо сходами, – мовила Ада, коли вони опинилися всередині, – ти пригрозив тому хлопцеві, а не ввічливо попросив відійти. Це одна з тих ймовірностей, де ліфт застрягає.
– Добре, – Сідні почав підніматися на другий поверх, – бо в ньому смердить ще гірше, ніж тут.
Нарешті вони дісталися потрібної квартири. Сідні поліз в кишеню за ключами.
– Чекай, – Ада поклала руку йому не плече.
Чоловік запитально глянув на жінку.
– Щось не так. Я думаю про це від самого початку. Він розлетівся на друзки й не показав мені цього. Показав усе, але не це.
– «Лаплас»? Значить, це мало статися.
– Мало, не мало – не має значення. «Лаплас» не думає, він просто показує. І він мав показати. Це дивно.
В цей момент щось дзенькнуло, й двері ліфту позаду них прочинилися, відкриваючи залиту тьмяним світлом брудну порожню кабінку.
– А він не застряг, – буркнув Сідні.
Ада дивилися на ліфт, двері якого повільно й зі скрипом зачинилися.
– Є в усьому цьому якась…
– Чудернацька закономірність?
– Аж ніяк. Я б сказала, неправильність.
–А в чому різниця між чудернацькою закономірністю й неправильністю, яка все ж трапилася з якихось причин?
– Немає часу змагатися в семантичній вправності, ходімо.
В квартирі було темно й тихо. Сідні підійшов до одного з вікон вітальні й різким порухом відтулив важкі штори.
Ада зойкнула.
– Що таке?
– Кіт, – жінка зітхнула, – клятий кіт.
Здоровецький котяра, що до того спокійно сидів на столику під стіною, невиразно нявкнув, зіскочив на підлогу з глухим звуком «гуп» й зник за дверима кухні.
– Це Фермі. Він мирний, тільки дуже любить усюди залазити, чим неабияк дістає. У моєму світі теж такий є. У цього, дивлюся, немає шраму на вусі. Пощастило малому. А ти котів боїшся, чи що?
– Я просто… – жінка дістала локалізатор й декілька секунд задумливо дивилася на нього, – показати неможливу річ неможливо – пробурмотіла вона, – але як довести її відсутність? Хай йому грець, чому у мене таке відчуття, наче в усьому цьому є…
– Закономірність?
Ада зиркнула на Сідні.
– Тобі треба розширити свій словниковий запас.
Сідні зареготав.
– Знаєш, усе це доволі захопливо, – мовив він.
– З часом це тебе втомить.
– Можливо. Але в найближчі декілька тижнів мені точно буде про що подумати. Давай знайдемо діру, потрапимо в мій власний дім, я заварю нам чаю, й ми подумаємо що робити далі.
– Ти й далі допомагатимеш мені? Ти ж мене зовсім не знаєш?
– Я бачив достатньо, Адо, й відмовити тобі в допомозі було б моїм найтупішим вчинком. Все це я роблю з доволі егоїстичних причин.
Ада усміхнулася.
– Мені підходить.
– От і добре. То де діра?
– В шафі. Зараз побачу точне розташування.
Над локалізатором уторився маленький голографічний дисплей, на якому відобразилася архітектура квартири. Декілька секунд Ада сканувала приміщення.
В цей момент на кухні щось впало й розбилося.
– Фермі! Клятий товстун.
Щось торкнулося ноги Ади. Вона здригнулася й опустила голову. Здоровецький котяра терся об її штани.
– В тебе два коти?
– Що? Ні, звісно. Мені б з одним впоратися, – Сідні стояв перед відчиненими дверцятами шафи, які він, як завше, забув зачинити зранку.
Ада підійшла ближче.
– Ось вона, – жінка вдивлялася в дисплей.
– І як це робиться?
– Просто йди вперед. Ти вийдеш з того боку прямо в свою кімнату.
Сідні розсунув одяг, зробив крок вперед прямо в стіну й ледь не впав, опинившись перед своїм ліжком.
– Ось чому я ледь не розбив собі носа зранку. Я думав, я божеволію, – пробурмотів він.
Чоловік роззирнувся. Усе було на своїх місцях. На мить йому здалося, що запах цієї квартири зовсім інший. Рідніший. А потім Сідні завмер.
Ада з’явилася за його спиною. Вона стала поряд, й Сідні почув, як з її горла вирвалося здавлене зітхання. Жінка схопила Сідні за рукав й відтягнула подалі.
– Не торкайся їх.
У протилежному кутку кімнати стояли Ада й Сідні й дивилися на них.
– Розщеплення реальності. Але ж це неможливо.
Вони сиділи у вітальні один напроти одного за довгим обіднім столом, по двоє з кожного краю.
– Це наші двійники? – спитав Сідні.
– Ми не двійники, – відповіла інша Ада, – ми – оригінали. Так само, як і ви. Ми існуємо в одній реальності, в одному часі й одному просторі. Й це погано.
– Це катастрофа, – сказала Ада, – вочевидь, на рівні з нашим з якихось причин почав існувати й інший варіант розвитку подій. Ще одна можлива ймовірність, що існувала б, якби ми приймали інші рішення. Простір тієї реальності поділився, не утворивши при цьому паралельну реальність. Тому весь шлях сюди й виповзали назовні усілякі артефакти – міс Ґейдж, хлопці, ліфт. Все тут зараз перебуває в страшенній нестабільності. І я дуже сподіваюся, що простір припинив ділитися. Це колапс. Часо-просторова дифузія. Наче молоко, молекули якого повільно займають місце між молекулами кави. А в тебе алергія на лактозу.
Сідні зняв з себе пальто так обережно, наче боявся торкнутися до будь-чого у цій кімнаті.
– Щоб розуміти, хто де.
Ада кивнула й розпустила волосся.
– Думаю, бластери теж треба сховати подалі, – сказав інший Сідні, – вони люблять стріляти у найбільш непідходящий момент.
Усі присутні схвально кивнули.
Годинник тікав десь у квартирі. Коли пробило дванадцяту, він гучно про це оголосив.
– Дванадцята година дня, містере Сідні. На цей час у вас нічого не заплановано.
– Що робити? – спитав Сідні.
– Я не знаю, – відповіла Ада.
Інша Ада теж знизала плечима.
– Реальності, з якої ми прийшли, швидше за все кінець. І цій теж, якщо ми не будемо обережними. Сідні?
– Що? – мовили чоловіки в один голос.
– Може хтось зробити чаю?
– Я зроблю, – Сідні підвівся з місця й пішов на кухню.
– Мабуть, розщеплення відбулося в момент смерті «Лапласа», – сказала Ада.
– Мій «Лаплас» не вибухнув.
– Саме тому мій не показав, що він вибухне. Ще одна аномалія. Спробуй глянути, що там.
Ада дістала з рюкзака свій комп’ютер, увімкнула його й натягнула на голову шолом з дротом, що тягнувся від корпусу «Лапласа».
Вона надрукувала щось й заплющила очі. Декілька секунд сиділа нерухомо, здавалася заціпенілою, наче раптово померла. До неї підійшов кіт й почав тертися об її ногу. Побачивши, що його ніхто не збирається ніжити й годувати, він поважно забрався геть й зник за дверима спальні.
Нарешті дисплей погаснув. Ада закліпала й зняла шолом. Вона подивилася в обличчя, ідентичне їй. Таке ж збентежене й таке ж втомлене.
– Щось, – мовила вона, – щось не так. Він не показав нічого.
– Мабуть, все через загальну нестабільність матерії, – сказала Ада.
– Можливо. Не розумію, що сталося.
– А може ти мала померти? – почувся голос із кухні.
Всі троє повільно повернули туди свої голови. Сідні вийшов з-за дверей з чайником в руках.
– Що як все почалося зі смерті пса? – спитав він.
– Це лише одна-єдина ймовірність серед безкінечної кількості тих, де пес вмирає. Одна ймовірність не може бути потрібною, навряд чи подібне можливо.
– Може, вона й потрібна саме тому, що одна. От подумайте, – Сідні задумливо торкнувся підборіддя, – замість пса я випадково вбиваю Аду, не дізнаюся її історію, в паніці повертаюся додому й так само випадково потрапляю назад у свій світ, так і не дізнавшись про паралельні реальності. Діра затягується і, – він подивився на трьох людей, що в свою чергу не зводили з нього погляду, – все.
Запала тиша. В когось забурчало в животі.
– Але тепер різниці вже все одно нема, – продовжив Сідні, – вам чай з цукром? В мене є тістечка.
– З цукром, – сказав Сідні. – Яким чином це можна виправити? Не вбивати ж нам одне одного?
– Я не знаю, до чого це може призвести, – Ада потерла лоба, – потрібно робити прорахунки.
– Я пожартував, Адо. Але чому тоді твій пристрій нічого не показав? Навряд чи, маючи можливість прорахувати безкінечну кількість варіантів найближчого майбутнього, він не зміг зробити це просто через нестабільність? Ця ж реальність не розщеплюється, правильно? «Лаплас» має задані параметри, він може вирахувати варіанти подій від даної точки. Ми ж тут абсолютно реальні і приймаємо реальні рішення у світі, який спокійно собі існує, поки хтось із нас одне одного не торкнувся.
Ада дивилися на Сідні. Поряд з ним те ж саме робила інша Ада. Дивилися так, наче він сказав щось страшенно дивне й неправильне. Щось таке, чого не варто було б говорити.
З кухні вийшов Сідні.
– Що з вами? – він тримав чашку в руці й акуратно калатав чай блискучою ложечкою, – гляньте-но, Фермі зараз потоваришує зі своїм двійником.
Всі повернули голови й вперіщили погляди в двох котів, що стояли напроти одне одного й зовсім не по-дружньому хитали хвостами.
– Як він сюди потрапив? – спитала Ада.
– Так само, як і ми. Двері в шафу були відчинені. А навіть якби й не були, ця клята морда все одно знайшла б спосіб їх відчинити.
Один з котів зашипів й притиснув вуха до голови. Інший стояв, майже не рухаючись, з настовбурченою шерстю й здоровецькими очима.
– Зараз будуть битися.
– Сідні?
– Що?
–Ти ж казав, у твого кота пошкоджене вухо.
– Так, – Сідні перестав калатати чай, – о господи, так…
Один з котів замахнувся пухкою лапою. Сідні кинувся до нього, випустивши чашку з рук.
Відстань між Сідні й котами дорівнювала двом метрам. Відстань між чашкою й підлогою – одному метрові й двадцятьом сантиметрам. Сідні знадобилося б дві секунди, аби дістатися котів. Чашці – півсекунди, аби торкнутися підлоги. Лапа одного Фермі торкнулася іншого за півсекунди після того, як чашка впала.
Сідні не встиг.
І все зникло. Наче хтось зненацька вимкнув обридлий телевізор.
– Діра зникла.
– Тобто?
– Її немає. Буквально секунду тому була, а тепер…
Ада й Сідні стояли перед шафою, крізь яку збиралися пройти. Сідні розсунув одяг й почав збентежено облапувати дерев’яну панель.
– Але ж це не…
– Можливо? – чоловік відступив і глянув на Аду.
– Не розумію. Усю дорогу сюди відбувалися аномалії, яких «Лаплас» не показав. А тепер ще й це.
– То я що, – Сідні свердлив Аду поглядом, – додому не повернуся?
Жінка стенула плечима.
– Така вже й велика втрата для тебе?
– Ну, трохи є, Адо.
Жінка сховала коробочку в кишеню, декілька секунд з серйозним виглядом дивилася на стінку шафи, а потім пішла до кухні.
– В тебе є чай, Сідні? І щось би поїсти.
Чоловік розгублено стояв посеред кімнати. Так, не така вже й велика втрата. Але відчуття все одно неприємне.
– Тобі чаю з цукром? – почув він з кухні.
– З цукром.
– У цього Сідні навіть немає тістечок, – пробурмотіла жінка.
– А якщо він прийде? – отямився Сідні.
– Чхала я на нього, – Ада вийшла з кухні з двома чашками чаю й поставила їх на обідній стіл, – зараз є речі більш важливі. Треба придумати, що робити далі, – жінка всілася й подула на гарячу склянку, – неприємність за неприємністю. Мені це не подобається.
– Так, – Сідні зробив ковток, відчув приємний м’який смак чаю, глибоко вдихнув аромат, – мені теж.
У квартирі голосно тікав годинник, з вулиці чулися голоси й дзвінкий сміх.
На підвіконні сидів здоровецький кіт і байдуже спостерігав за світом ззовні. Йому було нудно. Він широко позіхнув, скрутився калачиком й заснув під бентежне монотонне бурмотіння. |
|
|
|
Время приёма: 12:49 10.09.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев