20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Оля Рибка Число символов: 22246
Конкурс №59 Фінал
Рассказ открыт для комментариев

az016 Лісова діва


    18+
    
    Язики вогню у багатті ліниво та неквапливо поїдають хмиз та гілки. Аромат хвої розноситься у повітрі, відганяючи набридливих комарів. Я майже не слухав балачки друзів та мовчки дивився на темну стіну первозданного лісу. Моторошні крики нічних птахів, гарчання та вий десь далеко від нас — все це зливається у дивний хор дикої природи, який одночасно лякає і вабить. Саме в ялиновому лісі людина відчуває себе найбільш незручно та тривожно. Ялинки створюють відчуття густого, чужого, ворожого темного лісу. Мене не покидало відчуття, що я потрапив у моторошну казку з далекого дитинства. Здавалося, що десь там, за тінями дерев, може ховатися лісовик, чи стоїть дім баби-яги на курячих ніжках.
    Коли дивишся на вогонь, що горить у багатті, він заспокоює нерви. І вже не так страшно, навіть якщо навколо тебе дикий нічний ліс. Стоянка — єдине місце, де можна розвести багаття у цьому лісі. І палити можна лише хмиз. Бо посеред заповіднику не дозволяється рубати дерева, навіть сухостій. Тому навіть вугілля доводиться тягати із собою. Але це все дрібниці. Коли весело потріскує хмиз у багатті, а поряд на мангалі смажаться шматки домашньої курки, купленої в селі у бабці, ти почуваєшся майже як вдома. Ти впевнений, що в тебе буде смачна вечеря та міцний сон.
    Раптом я відчув, що хтось пильно дивиться на мене через зарості. Обернувся і побачив пару зелених очей, що виблискували у темряві крізь кущі. По шкірі побігли мурашки. Погляд очей хижого звіра, без злості і ненависті — просто цікавість: "а який ти на смак?". Я закрив очі та хитнув головою, ніби струшуючи з себе марення. Відчуття зникло...
    Вкотре я пошкодував, що ми прийшли сюди. Мабуть, назва "Зачарований ліс" привернула мою увагу. Коли Роман запропонував вибрати якийсь заповідник у Карпатах, куди пускають туристів, я просто навмання тицьнув пальцем на мапі, та побачив цю дивну назву. Нас було четверо: я і троє моїх приятелів з форуму металхедів, з якими я часто грав у футбол та їздив на різні фестивалі на відкритому повітрі: Василь, Роман і Зорян. Музичні смаки у нас різні, та й погляди на життя суттєво відрізнялися. Важко збагнути, що саме тримало нас разом. Але після того, що трапилося у лісі, наш квартет розпався. Після того, що мені довелося пережити, мені більше не хотілося бачити колишніх приятелів.
    Після музичного фестивалю із його гамором та натовпом хотілося просто відпочити від людей у тиші та спокої. Звісно, я отримав насолоду від того, що побачив наживо виступ кількох цікавих мені гуртів, але вже на другий день мені все набридло. Після сидіння до пізньої ночі з приятелями у шинку та стояння у натовпі на виступі гуртів, які я терпіти не міг, але слухав, щоб підтримати компанію, я перебував у кепському настрої. Тож відпочинок у заповідному лісі здався мені гарною ідеєю та я гаряче її підтримав. У селі ми купили харчі та місцеве вино. Дід, у якого ми купували продукти, попередив, що цей ліс небезпечний, і в ньому іноді зникають люди. Тому краще не ходити по одному. Але ми лише посміялися з цих застережень.
    Далеко в ліс ми не забиралися. Перша-ліпша туристична стоянка на галявині серед пухнастих ялиць та смерек стала нашим прихистком. Хлопці влаштували собі вечір біля багаття з вином та піснями під гітару, яку взяв із собою Зорян. Як місцевий, він найкраще за всіх нас знав цю місцевість та її особливості і всю дорогу із захопленням розповідав, які тут дивовижні квіти та які дивні звірі водяться. Я слухав все це напіввуха, бо, як каже відоме прислів'я, "кожен кулик своє болото хвалить".
    — Хлопці! А у вас нема зайвого каримата? — голос Василя вивів мене із задуми.
    — Ні! — хором відповіли Роман та Зорян.
    — Ну тоді чи можна лягти до когось із вас у намет? — спитав Василь таким благальним голосом, ніби маленький хлопчик канючив цукерку.
    — Ні, в жодному разі! Твоє хропіння навіть мертвого розбудить! — відповів Роман.
    Василь благально подивився на мене. Я похитав головою.
    — А де ж подівся твій власний каримат? — спитав я.
    — Мабуть, залишився у тієї дівчини, в якої я зігрівався вночі, — відповів Василь.
    — Ти хоч телефончик у неї взяв? — спитав Роман.
    — Ні, а навіщо? Я завжди шукаю нових вражень.
    — А ти не думав що це… просто некрасиво з твого боку? — спитав Зорян. — Міг би хоча би надію залишити.
    — Я залишив приємні спогади. І цього досить! — різко відповів Василь.
    — Ти хоч у паспорт дівчини подивився, перш ніж до неї лізти? — спитав Роман.
    — Я люблю зривати свіжі квіточки і не люблю обтяжувати себе стосунками.
    — А ти не думав, що відчувають дівчата, коли їх так використовують? — спитав я зі злістю.
    — Олежику, ти просто заздриш моїм успіхам, бо не можеш похвалитися тим самим.
    — Бо мені сумління не дозволяє так поводитися із дівчатами, — відповів я, відчуваючи, як у мені наростає роздратування.
    З дитинства навіть чути не можу про "подвиги Дон Жуана" та подібних йому героїв. Василь з його блюзнірством та цинічною байдужістю до почуттів дівчат, яких він зваблював, мене нестерпно дратував і викликав лише огиду. Я часто згадував свою двоюрідну сестру, яка пів року приходила до тями після таких "пригод".
    — Так ти мені даси свого каримата, чи ні? — знову причепився Василь, дивлячись мені в очі поглядом побитого собаки.
    — Вибач, але ні! — твердо відповів я. — Я тобі нічого не винний. Спи біля багаття. Там тепло. І нехай спогади тебе зігріють!
    — Та годі вже з нього глузувати, — сердито перервав мене Роман. — Краще йдіть наберіть ще хмизу, бо треба картоплю пекти!
    — Добре, принесемо. А тут водяться хижаки? — спитав я у Зоряна.
    — Ну вовки тут є, рідше рисі, ведмеді. А навіщо ти питаєш? — Зорян здивовано подивився на мене.
    — Та нічого, просто якісь зелені очі бачив у хащах. Трохи лячно.
    — Тоді краще візьми з собою це. — Зорян протягнув мені свій великий ніж у футлярі. — Бери, причепи собі на пояс і нічого не бійся. Влітку хижаки ні на кого не нападають, хіба якщо до їхнього лігва занадто близько підійти.
    — Дякую, друже!
    Я пішов з ліхтариком шукати хмиз, вже відійшов далеченько від друзів, аж тут за спиною тріснула гілка. Це був Василь. Він сердито дивився на мене, стискаючи кулаки.
    — Слухай, чорт! Ти береги поплутав? Хто тобі дозволяв на мене наїжджати? Я роблю те, що мені подобається, і те, що я хочу! І ніхто не має права лізти до мене зі своєю мораллю!
    — Я маю право на свою думку і переконання! — гаркнув я на нього.
    — Тримай їх при собі, невдахо! — Василь плюнув мені під ноги.
    Я відступив на крок, подумки готуючись до бійки, бо вже бачив, що добре його зачепив.
    — Навіщо ти це робиш? — я ще сподівався відвернути його розмовою та уникнути бійки. — Я вже не перший рік спостерігаю за тобою. Ти знаєш, якого болю ти завдаєш дівчатам? Що вони при цьому відчувають?
    — Мені насцяти! Знаєш, чому? Тому що можу! Це задоволення, яке тобі не світить!
    — Ти покидьок! Ще за часів мого батька тебе би відлупцювали всім селом, якби дізналися, що ти робиш.
    — Ну давай, відлупцюй мене! — Василь злісно посміхнувся, вишкіривши зуби.
    З'ясувати стосунки нам не судилося. З хащів пролунав жіночий крик. Хтось гукав на допомогу. Василь сплюнув і побіг на голос. Я обережно пішов слідом, пробираючись через колючий чагарник. Знову почувся крик, уже ближче.
    — Агов, де ви? — погукав я.
    Ніхто не відповів, лиш знову закричала жінка. Просто так ніхто гукати не буде, як я був упевнений. Пальці машинально стисли руків'я ножа. Хай там що, треба допомогти людині. Ми вийшли на невеличку галявину, освітлену місяцем. Прямо навпроти нас, під розкидистими деревами стояла дівчина. Худорлява, невисокого росту, здалеку чимось схожа на молоде деревце. Бліде обличчя ледь було видно у сяйві зірок. Пасмо довгого темного волосся частково закривало обличчя та розсипалося по худеньких плечах. З одягу на ній була лише довга напівпрозора сіра сорочка, на голові — вінок із лісових квітів.
    "Дивна якась дівчина, — подумав я. — Що вона тут робить одна вночі та ще й лише у тонкій сорочці в темному лісі?"
    — Агов! З тобою все гаразд? — гукнув я до неї.
    Дівчина не відповіла, лише пильно на нас подивилася. Від погляду її зелених очей мені стало моторошно. Я застиг на місці, не в змозі відвести погляд.
    — Дивна вона якась, — тихенько сказав я Василю. — Навіть одягу нормального нема, на питання не відповідає. Може, вона втекла від злочинців?
    — Зараз все з'ясуємо! — Василь посміхнувся й підійшов до дівчини ближче. — Доброго вечора! Ми почули ваш крик і прибігли на допомогу. Як вас звуть? Що ви тут робите зовсім одна? Вам не холодно в такому одязі?
    Дівчина знову промовчала, лише якось зловісно посміхнулася. Невже вона несповна розуму?
    — Агов, дівчино? Скажіть нам хоч щось! — Василь простягнув до неї руку і поклав на плече.
    Дівчина усміхнулася, теж простягнула руки до Василя й обняла його. Той дурнувато захихотів і почав відверто лапати її. Дівчина застогнала від задоволення, і це тільки спонукало Василя до подальших дій, бо він завжди був ласий до будь-якого жіночого тіла. Він припав до її губ та почав жадібно цілувати, притискаючи до стовбура дерева. Дівчина не пручалася, а лише ще ближче притислася до нього всім тілом. Василь так розігрівся, що скинув із себе куртку, залишившись в одній футболці. Але тільки-но Василь спробував підняти її сорочку, та несподівано загарчала і сильніше стисла його шию. Василь ніби й не помітив і продовжував цілувати незнайомку, а та щосекунди стискала пальці. Її маленькі гострі груди, які стирчали крізь прозору сорочку, швидко здіймалися та опускалися в такт диханню.
    Я ніби заціпенів і спостерігав за усім, відкривши рота і не в змозі крикнути, щоб Василь оговтався.
    Тим часом дівчина продовжувала стискати горло однією рукою, а іншу звільнила й розірвала на ньому футболку на шматки. Потім вона почала дряпати його спину довгими темними нігтями, більше схожими на кігті. Кров сочилося з глибоких ран, але Василь був, як зачарований, і не звертаючи уваги на біль, уже стягав з дівчини сорочку, бубнячи щось нерозбірливо. На мить я застиг при вигляді оголеного тіла. Воно було таке худе, що стирчали ребра, та бліде, як у мерця. Василь, не звертаючи уваги на свої рани, повільно розстібнув штани та притиснувши дівчину до дерева, заволодів нею.
    "Що він робить?" — думав я про себе. "Це вже занадто навіть для записного бабія. Він поводиться як божевільний маніяк! Він не просто поліз, він згвалтував її в мене на очах!"
    Він вже потрапив у пастку. Я збагнув, що це вже не людська істота, а лише пуста оболонка, яка виконує примхи монстра.
    Він швидко рухався, із гарчанням, як пес під час злучки, все більше притискаючи дівчину спиною до стовбура. Дівчина нахилила голову уперед, поклавши її на плече хлопцю, і почала покусувати його. Це ще більше збудило Василя, і він почав рухатися іще швидше. Спина та сідниці дівчини билися об стовбур дерева, але їй це не заважало. Нарешті, Василь закричав та на мить завмер. По його тілу пробігла судома, і він почав задихатися. Він хрипів, кашляв, але не випускав незнайомку із міцних обіймів. Дівчина тихенько засміялася, заплющила очі та вигнулася всім тілом. А потім, мовчки, миттєво встромила кігті йому під ребра. Кров бризнула у всі сторони.
    Василь знову затрясся в екстазі. І лише коли горлом пішла кров, щедрим дощем зросивши тіло дівчини, він востаннє захрипів, і випустивши дівчину з обіймів, повільно впав на землю, завалившись на лівий бік. Мохом потекли темні густі струмочки крові. Василь забився у передсмертних конвульсіях та завмер. Очі хлопця заскляніли. Дівчина задоволено посміхнулася, показала свої зуби, довгі, як у хижого звіра, і повернула залите кров'ю обличчя до мене. Блиснули в темряві вогники очей: зеленкуваті, наче, світляки, моторошні й гіпнотичні. Це був погляд хижака, який вистежив здобич і от-от її спіймає. Вона простягнула кігтисту руку до мене і почала повільно підходити все ближче…
    Попри страх, я відчув потяг до дівчини. Мабуть, перебуваючи під дією її чар, я теж відчув збудження, і хоча мені соромно було в цьому навіть зізнаватися собі, я зробив крок їй назустріч. Дівчина засміялася і наблизилася до мене майже впритул…
    Я цього не бажав, я цього не хотів. Я завжди стримував свої інстинкти. А тут було відчуття що мене змушують робити те, що я не хочу, що мені буде огидно. Дівчина-монстр викликала в мене лише відразу та страх. Але тіло всупереч моїй волі тягнулося до неї. Щось ніби вдарило мене по потилиці, вивівши із заціпеніння.
    "Біжи! Тікай!" — голос у голові остаточно повернув мене до тями. Я подивився на закривавлений усміхнений рот дівчини, її сорочку, щільно залиту кров'ю Василя, і відчув нову хвилю страху. Страх привів мене до тями. Я різко розвернувся і чкурнув щосили, перестрибуючи коріння й волаючи від жаху. Ліхтарик випав десь у чагарниках, тож я біг навпомацки туди, де, як мені здавалося, був наш табір. Я вже захекався і збив ноги, але світла від багаття не було видно. Ззаду щось зашурхотіло. Все тіло затрусило й обдало холодом. Мені здалося, що хижий погляд свердлить мою потилицю, і ось-ось та істота наздожене й кинеться мені на спину. Я заволав що було голосу, перестрибнув впале дерево й побіг ще швидше. Сили покидали мене, нестерпно боліли ноги, у грудях пекло вогнем, кололо десь в боку. Аж тут справа знову щось зашурхотіло.
    — Ааа! — закричав я щосили, кинувся у протилежний бік і наштовхнувся на густий чагарник. Колючі гілки вхопили мене за одяг, ніби кігтисті руки, та міцно тримали. Я запручався, намагаючись вирватися.
    — Олеже, це ти? Чого кричиш, як різаний? — почувся голос Зоряна.
    Я нарешті заспокоївся та перевів подих. Дійсно, із хащів вийшли Роман та Зорян з ліхтариками. Побачивши мене у кущах, вони допомогли мені звільнитися.
    — Де ви лазили? — роздратовано запитав Роман. — Ми вас уже пів години шукаємо. Ви пішли по хмиз у сусідній ліс, чи що? До речі, а де Васько?
    — Він… Його… Там…
    — Давай кажи! Чого трусишся? Звірі напали? — Зорян посвітив мені в обличчя. — Та ти переляканий, наче саму смерть зустрів! Кажи щось, не тягни!
    — Ми… шукали хмиз. Почули крик. Пішли на звук і знайшли якусь дивну дівчину. Якась несповна розуму, це точно. В самій сорочці та віночку. Ну Василь, як завжди, поліз до неї. А вона його задушила. Кров пішла. Багато… А ще в неї довгі нігті й зуби, як у тварини. І очі горять зеленим. Я ледве втік.
    Роман із Зоряном якось дивно перезирнулися. Зорян хмикнув і ще раз посвітив на мене ліхтариком.
    — Ти там що, грибну галявину знайшов? Зовсім з глузду з'їхав? Як це дівка його задушила? Василь здоровий мужик, його не кожен чоловік завалить, а тут якась божевільна дівка! Задушила! А він стояв і помирав, чи як? Не вигадуй!
    — Я кажу правду! Не тримай мене за дурника! А грибну галявинку собі залиш! — я не витримав і плюнув Зоряну під ноги. — Не вірите? Ходімо туди, де все сталося!
    — Ну а що нам залишається, показуй, — голос Романа звучав скептично.
    Зорян промовчав, лише злісно зиркнув на мене. Я відвів товаришів до того самого місця. Все тіло знову затрусило і здавалося, що хижий погляд свердлить мене десь із-за кущів. Від несподіванки я зупинився й кілька секунд дивився в одну точку: там, де тільки-но лежало тіло Василя, не було нічого. Навіть слідів крові не видно. Тільки поросло те місце густим мохом, якого тут точно не було.
    — І що тут? — запитав Роман, освітлюючи галявину ліхтариком.
    — Ось тут. На цьому місці. Він тут лежав, — я ткнув пальцем на мох.
    — А кров де? Куди він подівся?
    — Не знаю…
    — А ти точно не плутаєш? На цій галявині ви були? Чи може, на іншій?
    — Точно. Я он те похилене дерево запам'ятав.
    — І як вони прибрали тіло, не залишивши ніяких слідів? — Зорян скептично оглянув місце трагедії, освічуючи землю ліхтариком. — Ану, почекайте…
    Він нагнувся і почав розривати землю, вискубувати мох. Щось блиснуло.
    — Це ж перстень Василя! — придивився я. — А на чому він надітий?
    Ми розкопали далі — те, що знайшли, шокувало. Перстень був надягнений на кістку. Кисть на вигляд стара, повністю оголені кістки. Але як на ній опинився перстень? Роман збігав до місця нашого привалу та приніс саперну лопатку. Заступ вдарився об щось тверде.
    — Ба, та тут цілий людський кістяк! — вигукнув Зорян, додавши потужності на ліхтарику.
    І дійсно, під тонким шаром моху та землі лежав кістяк зі слідами крові та зітлілого одягу. Окрім персня, на ньому ще був ланцюжок із підвіскою у вигляді черепа з трояндою у зубах, який Василь дуже любив і завжди носив на собі.
    — Виходить… Це його скелет? — я не міг відійти від шоку.
    — Як це так? — скептично відізвався Роман. — Ніяка тварина не може так швидко об'їсти кістки. Скільки часу пройшло?
    — Може, година, чи трохи більше, — я намагався згадати.
    — Тоді це загадка, — розвів руками Зорян.
    — Маячня якась! — вигукнув Роман. — Хтось грає в злі жарти! Зняли з Василя перстень з ланцюжком, наділи на скелет і закопали.
    — А Василь тоді де?
    — Почекаймо до ранку, потім підемо до села й викличемо поліцію, — запропонував Роман. — Що зараз уночі його шукати?
    
    ***
    Ніч пройшла тривожно. Ми побоялися відходити від багаття, постелили каримати поряд і спали по черзі, а хтось один вартував. Коли випала моя черга, а друзі поснули, я був сам не свій. Весь час здавалося, що хижі очі свердлять поглядом зі спини, але коли я обертався, нічого не бачив серед темних дерев. Я здригався від кожного крику нічного птаха чи далекого завивання. Мене всього трусило і здавалося, що холодні гострі кігті стискаються навколо моєї горлянки…
    На світанку ми знову пішли шукати Василя. Хлопці не могли повірити, що він зник просто так. Можливо, зважаючи на нашу з ним суперечку, вони підозрювали, що ми з ним побилися, та я його міг вбити у приступі люті. Таке іноді трапляється. Навіть культурні та спокійні люди можуть роздратуватися настільки, що втрачають контроль над своїми емоціями і вчиняють щось непоправне. Багато таких випадків потрапляють у кримінальні хроніки. Але жодних слідів крові на моїй куртці не було. Та й слідів боротьби чи бійки на місці пригоди теж не лишилося. На щастя, Зорян вмів "читати" сліди. Цьому його ще в дитинстві навчив батько. Він принюхувався, наче мисливський пес, та одразу взяв слід. Ми мовчки йшли за Зоряном. Сліди обривалися саме на тій галявині, де вночі сталося все це страхіття. А ще Зорян знайшов там щось схоже на сліди рисі. І більше нічого.
    — Куди ж він подівся? — роздратовано спитав Роман. — Не в повітрі ж розчинився?
    — Сліди обриваються на цій галявині, та ви й самі бачили! — сказав Зорян. Він сидів навколішках та уважно розглядав землю. — А далі лише сліди цієї великої кішки. Може його рись порвала?
    — А чому не ведмідь? — спитав Роман. — Та з'їла одразу все м'ясо? Так не буває!
    — Отже, ви згодні, що це його кістки? — обережно запитав я.
    — Його, а чиї ще? — Роман сплюнув під ноги. — Його перстень. Та череп на ланцюжку на шиї теж йому належав. Ніде правди діти. Його з'їли живцем.
    — Отже, ви мені не вірите? — здивувався я.
    — Вибач, Олеже, але я ще при своєму розумі, — відповів Роман. — Будемо вважати, що ти наївся отруйних ягід чи нанюхався квітів дурману. Ми віримо лише в те, що Василя зжер якийсь звір. Але про худорляву дівчину в одній сорочці з кігтями розповіси своїй бабусі!
    Я з ними не сперечався, й змирився з тим, що приятелі мені не повірили. Я би і сам не повірив, якби таке почув.
    Опівдні ми рушили до села. Назустріч стежкою йшов дідок, у якого ми якраз учора купували продукти. Дідок йшов не кваплячись, та тримав у руках кошик. Наблизившись, він зупинився і пильно оглянув нас.
    — Еге, хлопці та на вас лиця нема. Звірі налякали? Ану, розказуйте.
    Робити нічого, ми все йому розповіли. Дідок лише хитав головою і мовчки слухав. Він важко зітхнув і промовив:
    — Попереджали ж вас, хлопці, — небезпечний цей ліс. Не можна там блукати, не можна на голоси йти. То ви на мавку натрапили.
    — Діду, не мели дурниць, хто зараз у казки вірить? — перебив його Роман.
    — Ти, хлопче, не хами, а вислухай. То ви в місті живете серед бетону й нічого не знаєте про ліс. А ліс — то не просто багато дерев та дикі звірі. там живуть й інші істоти. потойбічні. Звичайно, сучасні люди в них не вірять, але ж не просто так склали казки, легенди. Не буває нічого на рівному місці. Ось і мавки, кажуть, там живуть, і багато їх. Мені це ще мій дід розповідав, а йому його дід та баба. Мавкам люди приносили жертви, щоб ліс був до них милостивий, щоб росли гриби та ягоди, водилися звірі. І продовжували приносити, навіть коли їх охрестили. Обирали серед односельців якогось злочинця чи бабія, якого вже несилу терпіти було, заводили в гущину, прив'язували до дерева й так залишали. Як не було такого чоловіка, то могли навіть схопити самотнього подорожнього і принести його в жертву. Кажуть люди, що на тому місці, де хлопця прив'язували, наступного дня нічого не було, лише іноді стирчали кістки з-під землі. Так ліс забирав чиєсь життя, а у вдячність давав селянам багато грибів, ягід та дичини. Потім про звичай люди забули, так ліс образився на них. І почали раз на рік чи навіть частіше хлопці в лісі зникати. Кажуть, бачили біля них дівчат зеленооких, з довгими зубами й кігтями — мавок. Брали вони своє, що їм за звичаєм дається.
    — І що з того? — знову перебив Роман. — Може, звірі їх поїдали, а про мавок — то вигадки?
    — Ех, хлопче, впертий ти й безвірний. Он хай мені Олег розкаже, який сам мавку зустрів. Чи ти її спину бачив?
    — Ні, — я намагався згадати. — Бо її Василь до дерева притискав. А що?
    — О, то погано, що не розгледів. Бо розказують люди, що в мавок спини нема. Прямо видно кістки і нутрощі, ніби зрізали зі спини шкіру. Побачиш отаку — біжи, поки живий…
    Ми заночували в хаті того діда, а наступного ранку сіли на автобус та поїхали до Франика. Приймаючи від нас заяву про зникнення Василя, міліціянт якось загадково посміхався. Було зрозуміло, що насправді хлопця ніхто не шукатиме…
    
    ***
    Страх перед темною хащею оселився в мені надовго. Навіть зараз, через декілька років, мені все ще моторошно дивитися на темну стіну лісу. Весь час мариться, що за мною крізь листя слідкують чиїсь хижі очі. Часто мені сниться, як уночі блукаю хащею та шукаю товаришів. А навколо, серед дерев, виблискують яскраво-зелені очі мавки, і я чую її сміх, що луною розливається лісом. А іноді мені сниться, як виходжу на галявину, а там сидить дід-лісовик та грає на сопілці. А поряд з ним, взявшись за руки, танцюють дівчата в прозорих сорочках. Вони верещать та сміються, обертаються й стріляють оченятами у мій бік. А спин у них нема — крізь прозору тканину просвічують кістки та нутрощі. Я кричу від жаху та біжу звідти що є сил... І прокидаюся в холодному поті. І щоразу задаю собі одне питання: чому тоді Ліс випустив мене? І чому знову кличе до себе?
    

  Время приёма: 19:01 07.09.2021

 
     
[an error occurred while processing the directive]