 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
18+
Ця історія сталася в селі, де в моїх батьків була дача. Мені щойно виповнилося чотирнадцять. Весь день я порався на городі, викопуючи картоплю. Ледь встиг вмитися та перевдягнутися, як сусідські сільські хлопці Ігор та Богдан, мої однолітки, покликали мене пограти у футбол. Майданчику як такого не було, грали у "два дотики" від воріт до воріт. Хлопці переживали, що немає Толіка Бугайчука. Його вважали диваком, бо дуже полюбляв вдягатися у щось яскраве та красиве. Для цього він їздив аж до райцентру та купував обновки з магазину під вивіскою "Одяг з Європи". Він примудрявся знаходити такі речі, що у його приятелів викликали щирий сміх та подив. Наприклад, Толік примудрився там дістати справжню футбольну форму клубу "Ювентус" і його кілька тижнів називали не інакше, як "Кракозебра". Цього разу Толік запізнювався. Хлопці вже непокоїлися та відверто нудьгували, а я відчував себе "третім зайвим". Аж раптом Богдан помітив товариша. Він крався городами та поміж деревами через дачну ділянку нашого сусіда.
— Агов, Толіку, ти куди це зібрався? — окликнув його Богдан.
— Хай вам грець. Спалили! — вигукнув Толік, виходячи з тіні дерев.
Ми всі кинулися до нього. Толік нервово тупцював на місці, явно продумуючи, як нас здихатися та піти у своїх справах.
— Що це в тебе за прикид такий? — спитав його Ігор.
— Це секрет! — відповів Толік, загадково посміхаючись.
— Чого це? Що за секрети від кращих друзів? — обурився Богдан. — Колися, куди йдеш? Куди це ти так вирядився?
Я зі здивуванням оглянув Толіка. Сьогодні він одягнувся в чорний джинсовий костюм — куртка та джинси із кристаликами "від Сваровскі", а на лобі темні окуляри зі стразиками — чудернацька китайська підробка "під Гуччі". Неодноразово помічав, що сільські франти як ті сороки — дуже полюбляють все блискуче та яскраве, щиро вважаючи, що це допоможе їм виглядати модними та сучасними. Я мовчав, не бажаючи його розчаровувати, що ті манатки, які ці хлопці купують як гарячі пиріжки, вже вийшли з моди два чи три роки тому і іще рік-два вкривалися пилюкою десь на складі. На наївних сільських дівчат він безперечно міг справити враження.
— Можливо, на побачення? — я висловив те, що крутилося в головах у всіх.
— Побачимо, — відповів Толік. — Я йду до клубу! Мені вже виповнилося п'ятнадцять. Час почати зустрічатися з дівчатами по-дорослому!
— Це як? — спитав я, знаючи, що він мав на думці.
— А ти як гадаєш, Лесику?
— А можна нам з тобою? — заскиглив Богдан.
Він був високий на зріст, на голову вище Толіка, але худорлявий та незграбний, тому виглядав трохи комічно. Ігор, навпаки, на дві голови нижче за Толіка і на голову нижче за мене, але здавався найбільш привабливим серед нас всіх, якщо його добре помити та причесати.
Толік оглянув нас поглядом поміщика, який оцінює, кого з холопів можна продати, а кого залишити.
— Ні, хлопці! Замалі ви ще! Не дозріли.
— А нічого, що до клубу пускають лише з шістнадцяти років? — спитав я. — Бо там же паспорт треба показувати.
— А в мене усе схоплено! — він поплескав себе по внутрішній кишені куртки.
— Що це там у тебе? — спитав Ігор.
— Перепустка! Коньячок п'ятизірковий, двадцять років витримки! Мій батько купив його на весілля друга, але так і не відкрив. Мабуть, вже й забув про нього. А сторож Васильович від такого не відмовиться.
— Ми підемо з тобою! — вигукнув Ігор. — Або розповімо батькам, що ти в них поцупив!
— Трясця! — вилаявся Толік. — От якого дідька я вам все розпатякав?
— Сам винуватий! — хитро усміхнувся Ігор. — А тепер ти від нас так просто не здихаєшся! Бери нас із собою!
— Ну гаразд. Даю вам десять хвилин, — він підняв рукав сорочки та показав свій годинник — китайську підробку під якийсь фірмовий швейцарський. — Щоб умитися, вдягнутися у нормальний одяг та навести лоск на свої мармизи!
— Ми швидко! — пообіцяв Ігор. — Одна нога тут, друга там!
— Дивіться, не запізніться! П'ятнадцять хвилин. Не встигаєте — я йду сам...
У призначений час ми зустрілися на тому самому місці. Сіли на свої лісапеди та припаркувалися на задньому дворі клубу, серед густих ялинок, щоб не привертати зайвої уваги. Толік почувався впевнено й зухвало, наче вже не вперше заходив у клуб. Він наказав почекати, а сам пішов до бокових дверцят, де була кімнатка сторожа. Повернувся через кілька хвилин із задоволеним обличчям, щось наспівуючи під носа.
— Все норм, порішав! Заходьте зі мною.
Толік зайшов, як хазяїн: груди колесом, голова піднята, очі хижо оглядають приміщення. Він ще натягнув на очі свої чудернацькі чорні окуляри та пішов через натовп, розмахуючи руками, наче ведмідь заліз у зарості малини.
У клубі було гамірно, дим стояв коромислом. Я аж закашлявся, бо не переносив запахів тютюну вперемішку з перегаром.
— Ех, слабак наш Олесь! — посміявся з мене Толік. — Малий ти ще для клубу! Тобі ще в мамки під спідницею сидіти, а не з дівчатами знайомитися.
Я хотів щось йому відповісти на дурні жарти, але Толік вже пішов до натовпу дівчат, які посходилися на танці з усіх навколишніх сіл. Ми з хлопцями оглядалися, намагаючись теж не відставати від Толіка й познайомитися бодай з кимось. Толік одразу запримітив якусь руду кралю в червоній сукні, яка стояла трохи далі від решти, та попрямував до неї. На мить мій погляд застиг на ній, і я отетерів. Висока, струнка фігура, широкі стегна, вузькі плечі, майже як топмодель з обкладинки модних журналів. Яскраво-руде, кольору міді волосся струменіло по плечах і мерехтіло у світлі стробоскопа, ніби язики полум'я. Яскраві карі очі світилися у темряві, та здавалося, що в них палає вогонь. Дівчина посміхнулася Толіку, її яскраві губи теж ніби засвітилися у темряві. Толік йшов через натовп напролом, не помічаючи нікого перед собою. Нехай іде. Він знайшов свою здобич. Я відвів погляд та оглянув залу. Мої товариші теж уже "підкочувалися до дівчат", але без особливого успіху.
Мою увагу привернула дівчина, що сиділа на лавці серед інших дівчат — на вигляд моя однолітка. Пухнасте, трохи кучеряве русяве волосся заплетено в косу, вдягнена в прості джинси та блакитну блузку зі стразами. Хвилину я з захопленням оглядав її пишну статуру, ніби милуючись статуєю у музеї. Пропорції її тіла настільки нагадували Афродіту Кнідську, що я затамував подих. А погляд зелених, трохи бешкетливих оченят спонукав серце забитися швидше. Я так і стояв, витріщившись на дівчину, не знаючи, що робити далі. Я не вмів танцювати та ненавидів дискотеки, вважаючи їх марнуванням часу. Але тут не наважився відриватися від друзів, а ще мною рухала цікавість. Я сів поряд з дівчиною та рішуче поклав руку їй на колінку. Вона подивилася на мене та засміялася:
— Ого, який нахабний! — вона прибрала мою руку з коліна та легенько вдарила мене по ній. — Скільки тобі рочків, хлопчику?
— Шістнадцять виповнилося, — нахабно збрехав я, дивлячись їй у вічі. Моє нахабство вразило мене самого. Бо завжди, розмовляючи з дівчатами, я ніяковів, червонів та починав заїкатися.
— А виглядаєш на чотирнадцять. А ось мені вже шістнадцять, але виглядаю на чотирнадцять. Дивний збіг, правда? До речі, мене звати Настя, — вона простягнула мені руку, і я потиснув її тендітну долоню.
— А мене Олесь. Радий знайомству!
Вона засміялася.
— Ти хоч школу закінчив, кавалер? Тільки чесно!
— Ще ні, — відповів я. — Йду до дев'ятого класу.
— А я вже вчуся у медичному коледжі в райцентрі. А тут батьків приїхала провідати. А ти звідки? Я тебе тут раніше не бачила.
— Я якраз із райцентру, в мене тут батьки на дачі. Отже…
— Зрозуміло, — вона кивнула та схопила мене за руку. — Йдемо потанцюємо, тут саме повільну пісню поставили!
Як не дивно, це була пісня Кузьми сумісно з Іриною Білик "Мовчати". Пісні Скрябіна я поважав, можна сказати любив.
Слова лилися у вуха, наче лагідний шум моря:
Давай виключим світло і будем мовчати
Про те, шо не можна словами сказати,
Не можна писати, неможливо зіграти,
А тільки мовчати, тихенько мовчати.
Давай мовчати про те, що дівчата
Не вміють сховати, не можуть спати.
Давай про мене і про тебе мовчати,
Мовчати, аж поки не захочем кричати.
Місяць впав, і темно в кімнаті.
Як добре, що ти навчилась мовчати,
Про те, що ніколи не зможеш збрехати.
Про те, що ніколи мені не спитати.*
(Скрябін & Ірина Білик — Мовчати)
Ця пісня текла, передавала кохання як словами, так і нотами. Ми рухалися майже в унісон, під кінець Настя поклала голову мені на плече. Пісня різко обірвалася, і тут я почув огидний сиплий голос:
— Ей ти, сопляк! Хто тобі дозволив чіпати нашу дівчину?
Я розвернувся, та побачив чоловіка із характерною зовнішністю: поголена голова, ланцюг на шиї, шкіряна куртка, браслети, чотки на руці і наколки.
— Ей, ти шо, не разслишав? Я же с тобой общаюсь!
— Йдемо швидше! — Настя потягнула мене за руку.
— Стоять! — крикнув бандюк.
Я застиг на місці, стискаючи кулаки. Мене трясло від страху та збудження.
— Настю, що це за вилупок?
— Це Гапон, — промовила вона та ще міцніше стиснула мою руку. — З мого села. Нещодавно з в'язниці вийшов. Вбив однолітка, коли був твого віку. За малолітством йому дали сім років, але видно, скостили строк. Чи під амністію попав…
— Відійди від нього, дівко! Тут чоловіча розмова!
— І не подумаю! — відповіла Настя та з викликом подивилася йому у вічі. — Це мій хлопець! Не чіпайте його!
Гапон зареготав.
— Хлопці! Дівчинка не зрозуміла, що їй кажуть, може, не розчула?
Двоє посіпак підбігли, один вдарив мене по руці, інший штовхнув Настю так, що вона впала на підлогу.
— Скільки тобі років. шмаркля? — Гапон наблизився впритул та схопив мене за горлянку. — А ну отвічай! До дівок наших вже лізеш? Бачу, женілка в тебе вже виросла? А до дівок лізти шмарклі не можна, тільки мужикам можна! Доведи, що ти мужик! Будеш битися? Або забирайся звідси, щоб я твою пику тут більше не бачив!
Мене трусило. "Оце я влип. Де в біса охоронець? Куди поділися хлопці?"
І тут я побачив кулак, який летить прямісінько мені в обличчя. Час ніби сповільнився. У останню мить я ухилився від удару. Мене охопила лють. Зазвичай для розбірок виходять з приміщення на вулицю під приводом "вийдімо, поговоримо як чоловіки". Цей бугай був такий впевнений у своїй безкарності, що затіяв суперечку просто посеред зали. Бійки вже не уникнути.
Я підстрибнув, повторюючи славетний "подвійний удар" ногою з фільмів із Джекі Чаном, але підвела погана розтяжка. Затріщала тканина — джинси луснули поміж ніг. Замість живота я поцілив Гапону прямісінько між ніг. Два удари поспіль змусили його зігнутися. Він упав на підлогу та завив, як собака, якому прищемили хвоста. Посіпаки застигли, відкривши роти. Від входу до нас уже побіг охоронець і щось кричав.
Я відчув, як чиясь тепла рука схопила мою руку та боляче стисла пальці.
— Мерщій, біжимо звідси, поки вони не оговталися! — почув я голос Насті. — Забирайся звідси, бо вони тебе вб'ють!
Я не сперечався. Тримаючись за руки, ми вибігли через чорний хід повз старого сторожа, який дрімав, сидячи на стільці. Я швидко скочив на свій лісапед, Настя теж знайшла свій, прив'язаний ланцюгом до стовпа.
— Їдьмо до мене! — крикнула вона мені. — Сховаєшся у нас, перечекаєш, поки все вгамується, а потім вже поїдеш додому!
— Але ж батьки хвилюватимуться!
— Що поробиш… Якби ж то в мене дома був телефон.
— В мене є мобілка. Та тут вона в вас не ловить. Лише біля траси.
— Думай про те, де будеш ховатися кілька днів, — перервала мене Настя. — Бо ці виродки тобі спокою не дадуть. Вони тебе шукатимуть. І неодмінно знайдуть.
— І що вони зроблять?
— Та що завгодно! Гапон ще молодий та наглий. А ти його принизив перед його посіпаками. Просто так він тобі цього не подарує. Він буде мститися. У кращому випадку, він тебе покалічить. А у гіршому — буде вбивати. Повір мені, він справжній відморозок. Тут усі його бояться!
Ми під'їхали до будинку Насті, вона тихо відчинила ворота, але гавкіт собак нас видав. До мого здивування, її батьки спокійно привіталися та запросили мене до столу, не поставивши жодних питань. Ми повечеряли, потім разом з Настею сіли дивитися телевізор. Тоді вже йшов серіал "Чи боїшся ти темряви?" Ми поринули у пригоди американських підлітків, на якийсь час забувши про наші негаразди...
***
Я пішов від Насті, коли вже було за північ. Вона запевнила, що так пізно бандюки вже не шастають — напилися й повлягалися спати, чи по дівчатах розбрелися. На прощання Настя поцілувала мене у щоку та запросила заходити ще, коли все минеться. Я гнав на велосипеді чимдуж, сподіваючись глибоко в душі, що батьки вже сплять і не помітять мого пізнього повернення. Але марно: батько стояв біля хвіртки, виглядаючи на дорогу, і підбіг до мене, як тільки побачив мій лісапед із-за повороту.
— Де це тебе носило? — гримнув він на мене. — Мама тривожиться. Тут твої друзі вже прибігали, Богдан з Ігорем, а тебе все нема.
— Та... з хлопцями гуляв, а потім у дівчини однієї засидівся в гостях. Виявляється, вона у нас у місті в коледжі вчиться.
— Та ти хоч би попередив, що в гості йдеш. Ми тут уже ледь не посивіли! Тут же мобілки не ловлять, чи ти забув?
— Вибач, тату. Я думав, Богдан та Ігор тебе попередять.
— Еге ж, попередили. Не до того їм було.
— А що там у них?
— Шукали Толіка вашого. Кажуть, пропав він.
— Оце так. Піду до них, спитаю.
— Сиди вже вдома! Спати йди. Вранці спитаєш.
Я довго не міг заснути, перевертався з боку на бік. Звістка про зникнення Толіка тривожила мене. Ті бандюки в клубі — вони ж могли і до Толіка причепитися, бо та руда теж могла бути "їхня". А якщо зробили вони йому щось? Треба вранці встати раніше й про все дізнатися у хлопців.
***
Я прокинувся о сьомій, швиденько вмився і побіг на наш футбольний майданчик. Ігор та Богдан вже були там, якісь засмучені.
— Що там вчора сталося? Де Толік?
— А ти хіба не бачив? — здивовано спитав Ігор.
— Я ж втікав від тих бандюків. У Насті пересидів.
— Ясно. А Толік пішов з тією рудою кралею кудись. Сказав, що через годинку повернеться. Ми чекали-чекали, а його все нема. Пішли додому, щоб батьки не сварилися. Ще до тебе зайшли, але ти ще не повернувся тоді.
— Може, Толік до неї додому пішов? Де вона живе?
— А хто її зна? — озвався Богдан, перекочуючи м'яча з нудьги. — Ми ту дівчину вперше бачили. Може, з далекого села якогось, чи нещодавно тут живе. Ім'я навіть не знаємо.
Ми ще трохи поговорили, потім вирішили не чекати Толіка і пограти у футбол. Раптом щось голосно зашурхотіло у кущах. Після вчорашньої пригоди я був увесь заведений і вже стис кулаки, готуючись до можливої сутички. Серце шалено закалатало, і мені здалося, що от-от із заростей вискочить уся гоп-компанія на чолі з Гапоном і з матюками кинеться на мене. Але то був наш Толік. Він виліз із кущів, наче шпигун, повзучи на животі і весь час оглядаючись. Його "модний прикид" відчутно постраждав: курка і джинси пом'яті, усі вкриті травою та землею, зі стразиків збереглася половина, якщо не менше, а окуляри десь пропали. Толік побачив нас, встав на ноги й почав обтирати бруд із костюмчика.
— Обана, кого я бачу! Толік! — вигукнув Богдан. — А чого це в тебе вигляд, наче з-під корови виліз?
— Сам ти звідти виліз, дурнику! — цикнув на нього Толік. — А в мене буйна нічка була!
— Та невже, — цокнув язиком Ігор. — Ану, розказуй! Ми вже тебе скрізь шукали!
— Дівка ваще вогонь! Гнучка, як змія, вся така сексуальна! Знатно ми з нею час провели! Вчіться, молокососи! Ви хоча б одну дівку закадрили?
— І де ж ви були? — перебив я.
— Та де… За школою, де купа сіна лежить. Там з двох боків огорожа, затишно, і ніхто не лазить уночі.
— А як її звати? Звідки вона? — запитав Ігор. — Бо ми її раніше не бачили.
— А… Я не запитав навіть, — Толік почухав потилицю. — Не до того було. Нічого, сьогодні запитаю. До речі, ми з нею знову зустрічаємося ввечері на тому ж місці.
— Нам дуже цікаво, — перебив Богдан, явно нудьгуючи. — Ходімо вже у футбол грати.
— Та почекай ти зі своїм футболом! Шмаркачі ви малі, все вам футбол та ігри. А я вже дорослий, ото вчіться в мене!
— Чого нам вчитися? — здивовано запитав Ігор. — Ти ж двієчник у школі.
— Та до чого тут школа, малий ти дурнику! Слухайте сюди! Я піду на зустріч, на дев'яту годину. А ви завчасно туди приходьте, ховайтеся в кущах на пагорбі, там їх багато.
— А потім сюрприз дівчині зробити — звідти вискочити й налякати? — хихикнув Богдан.
— І ти туди ж, дурень малий! Беріть біноклі, будете на нас дивитися і вчитися, як треба все робити, щоб потім не було соромно, коли самі собі дівчат знайдете!
— Та ну, ти що таке кажеш! — обурився я. — Ми ж не збоченці якісь — за вами підглядати. Якось негарно це. Та й взагалі, є фільми спеціальні.
— У мого двоюрідного брата цих касет ціла коробка! — похвалився Ігор. — Давай я попрошу його, підемо до нього всі й подивимося. Він недалеко живе.
— Та йди ти зі своїми касетами, — вилаявся Толік. — То все не те. Там все поставне, за гроші й на камеру, а у нас справжнє пристрасне кохання. То що, підете дивитися на нас?
— Ну, навіть не знаю, — задумався Ігор. — Воно ніби й некультурно, але якщо ти так просиш…
Сонце піднялося вище, і промені впали прямо на голову Толіка.
— Стій-но, Толіку. Що це в тебе з волоссям? — Богдан підійшов до Толіка, охопив руками його голову й почав розглядати.
— Га? А що з ним може бути? Брудне й у траві? Так ми ж на сіні лежали.
— У тебе скроні сиві! — здивовано вигукнув Богдан.
— Та не жартуй! — гигикнув Толік. — Що це ви всі, як діти малі?
— Він не жартує, — підтвердив я.
Ігор теж кивнув. Толік порився у кишені й витягнув звідти маленьке люстерко. Подивився на себе й знизав плечима.
— Ну посивів трошки, і що з того? Може, то від перезбудження. От у мене дядько теж рано посивів, коли в аварію потрапив.
***
Цікавість переважила наш сором, бо дійсно, фільми — це неприродно, а заборонений плід завжди солодший. Ми були підлітками, які миттєво приймають рішення, навіть ризикові та зухвалі, тож вирішили виконати прохання Толіка. Збрехали батькам, що нас запросили на день народження друга в сусіднє село, тож будемо пізно, чи взагалі вранці. З пагорба за школою було добре видно купу сіна, а густі кущі надійно ховали нас разом з велосипедами від небажаних поглядів. Богдан приніс три біноклі: один — подарунок діда-мисливця, а два інші — родича, який служив на флоті. Ми налаштували їх так, що було видно мало не кожну травинку, й зачаїлися, чекаючи на Толіка та його пасію. Коли трохи стемніло, з'явився Толік: обережний, весь час оглядався й прислухався. Ми подали Толіку умовний знак, він показав жестом мовчати. Толік сів на купу сіна й закурив. Минуло пів години, а може й більше, а дівчина все не з'являлася. Толік помітно нервував, ходив туди-сюди й озирався.
Нарешті вона з'явилася. Ми налаштували біноклі й затихли. Минулого разу, у клубі, ми не встигли роздивитися дівчину як слід, а зараз ця нагода випала. Була вона фігуриста, висока на зріст, значно вища за Толіка. Руде волосся вилося, як змії, хоча вітру не було, і здавалося, аж сяяло в темряві. На дівчині була напівпрозора чи то сорочка, чи то сукня з орнаментами на рукавах. Вона підійшла до Толіка, ласкаво посміхнулася й заговорила. Слів ми не чули, але той одразу намагався полізти до дівчини під спідницю. Вона відсторонила Толіка рукою й почала повільно роздягатися. Розв'язала вервечки на шиї, стягнула довгі рукави, скинула сорочку через голову. Аж тут пильно глянула в наш бік, що ми аж підскочили від несподіванки.
— Невже побачила? — перелякано спитав Ігор.
— Цить! — Богдан затулив йому рота.
Дівчина ще хвилину постояла, придивляючись і прислухаючись. Ми так перелякалися, що навіть забули роздивитися її принади. Тут знову подав голос Ігор:
— Гляньте, у неї волосся світиться! І не тільки на голові!
— Ага, справді, — Богдан підкрутив бінокль. — Що за диво?
— Та то така фарба люмінесцентна. Я по телевізору бачив, — згадав я.
— Прикольно, — озвався Богдан. — І де таку дістати?
— Невже теж схотів собі щось нафарбувати? Гадаєш, так дівчат привабиш? — пожартував Ігор.
— Та годі вже! — я цитьнув на нього, бо незнайомка все ще стояла і дивилася в бік пагорба.
На щастя, допоміг Толік. Йому вже несила було терпіти, він підійшов до коханої й потягнув її за руку, щоб повалити на сіно. Дівчина посміхнулася та обвивши шию хлопця руками, притислася до нього і почала цілувати. Руки Толіка заковзали її тілом і почали пестити вздовж спини, потім зіслизнули на стегна. І лише коли його руки почали мацати її груди, дівчина стала звиватися, не втрималася на ногах та впала на сіно. Толік лише цього й чекав. Він швидко скинув з себе одяг, загарчав та приступив до діла. Дівчина реагувала мовчки, лише звивалася, наче змія. Здавалося, на її тілі спалахують вогники, а з дрібних волосків на тілі сиплються іскри. Їх тіла рухалися плавно, повільно, в одному ритмі, наче хвилі наповзають на берег та відповзають назад. Вони перекочувалися, так що то Толік був зверху, то дівчина. І все розпочиналося знову. Видовище швидко мені наскучило, я вже почав нудьгувати. Жодних почуттів я не відчував — ніби спостерігав за паруванням морських котиків у передачі "У світі тварин". Згадалося те, що я почув колись від батька: "За десять років набридає все. Навіть секс. Якщо знайдеш собі дівчину, то вас має пов'язувати дещо більше. Одна постіль людей не з'єднає. Згасне пристрасть, згаснуть і стосунки".
Я вже не дивився на цього звіра з двома спинами, а натомість почав думати про Настю. Згадав її пухнасте волосся, заплетене у косу, її усміхнене обличчя, як блищать її очі, як вона дивиться мені вслід через ворота, коли ми прощалися...
— Хлопці, дивіться, там де вона лежить, сіно горить і димиться! — Богдан штовхнув нас ліктями.
Ми навели біноклі: і справді, під спиною дівчини, що рухалася в такт рухам Толіка, пішли цівки чорного диму й спалахували вогники.
— Оце так жінка, гаряча, як пічка! Аж від тертя вогонь розводить! — гиготнув Ігор. — Оце я розумію, полум'яна пристрасть, аж сіно загорілося!
Ми цитьнули на нього, щоб знову не викликати підозри у дівчини.
— Та це вам здалося, — заспокоїв я друзів. — Може, то Толік бичок кинув, і сіно затліло.
— Ага, а дівка смажиться на ньому, й нічого! Йогиня, та й годі! — знову захихикав Ігор.
— Ну а що ви хочете, зараз ці східні філософії та різні там практики в моду увійшли, — я намагався здатися розумним, бо все-таки ж із міста. — Може, і справді йогою займається, чи чим там ще.
Толік востаннє смикнувся, втомлено звалився на сіно й застиг, лише груди часто здіймалися від дихання. Дівчина повернулася на бік, лягла біля нього й махнула долонею над обличчям Толіка. Мені здалося, що від її пальців пішло світло й опустилося йому на лоба, але я себе заспокоїв, що то очі втомилися від бінокля, чи сльоза накотила. Толік завмер, груди здіймалися вже рідше.
— Заснув, чи що? — вдивився у бінокль Богдан. — Так швидко? І що нам робити?
— Почекаємо, поки дівка піде! — наказав Ігор. — Щоб нас не помітила!
Толік лежав нерухомо вже десь чверть години, але дівчина й не думала йти. Вона лежала поряд, але не спала, пильно дивилася по сторонах, наче знову щось почула. Ми принишкли й намагалися навіть дихати тихіше. Ні, нам не здалося: сіно під нею дійсно димілося, а подекуди миготіли маленькі вогники, освітлюючи її біле тіло проти нічної темряви. Нарешті вона востаннє подивилася в обличчя Толіку, посміхнулася, встала й схопила свою сорочку. Мені на мить здалося, що візерунки на ній спалахнули вогнем. Дівчина накинула сорочку на плечі, зав'язала рукави на шиї, здійняла руки догори й закружляла в якомусь химерному танці.
І тут сталося те, що вже ніяк не можна було списати на нашу хвору уяву, "просто здалося" чи "піщинка в око потрапила". Все тіло дівчини спалахнуло вогнем разом із сорочкою, вона закружляла ще швидше і щось наспівувала так голосно, що аж ми почули. Сорочка почала міняти форму, розвіваючись у повітрі: вона стала схожа на крила, що теж палахкотіли вогнем і здіймалися в повітря. Тіло дівчини витягнулося й звузилося, обличчя стало схоже на морду ящірки чи ще якусь потвору, зникли руки й ноги. Тут Ігор перехрестився. Я здивовано глянув на нього, потім знову в бінокль і отетерів: дівчина перетворилася на вогняну змію з крилами. Те ж саме бачили обоє моїх друзів. Вона звивалася кільцями, щирила довгі зуби й махала крилами, а все її тіло горіло, наче велике багаття.
— Олесю, сфоткай швидше! — штовхнув мене Ігор. — Тільки в тебе телефон є.
Я дістав свою безсмертну Нокію і зробив фото, але замість змії проявилася лише незрозуміла світла пляма на темному фоні. Все-таки камери на телефонах тоді були погані. Тут змія випрямилася, з силою змахнула крилами й здійнялася в повітря. Її полум'я осяяло землю, освітило Толіка, що міцно спав та почорніле сіно на місці, де вона лежала. Істота здіймалася все вище, кружляла в повітрі й освітлювала все довкола. Нарешті вона розвернулася й полетіла в бік лісу, все віддаляючись від нас. Вогник востаннє спалахнув серед темних дерев і зник.
Я озирнувся на хлопців. Вони покидали біноклі й роззявили роти від подиву. Ігор ще раз перехрестився й прошепотів молитву — далася взнаки його богомільна бабця, що багато часу проводила з онуком.
— Що то було? — нарешті запитав Богдан.
— Чортівня якась! — вигукнув Ігор зі злістю. — Очам своїм не вірю!
— Ви теж це бачили? — запитав я. — Ну змію, що горіла, як вогонь, і полетіла до лісу.
Хлопці здивовано перезирнулися.
— Ну звичайно ж бачили, — якось дивно відповів Богдан. — Ти нас за дурнів тримаєш, чи шо? Ми ж не сліпі.
— Ну мало що, може, то вже в мене глюки, — заспокоївся я. — А однакових глюків у трьох одразу не буває. Отже…
— Злягався наш Толік не з дівкою, а з якимось монстром! — підсумував Богдан. — А дивилися ми, виходить, зоопорно!
— Не смішно, — зціпив зуби Ігор. — Чого тут сидимо? Швидко до Толіка!
Толік лежав на сіні нерухомо. Я підбіг до друга першим, щось закричав до нього і посвітив в обличчя телефоном. Я погано пам'ятаю, що було далі, лишень як телефон випав з рук прямо на обгоріле сіно, а я закричав на все горло від шоку…
— Олесю, ти чого? — Богдан хотів на мене цитьнути, але сам роззявив рота від несподіванки.
Ігор знову перехрестився. Ми стояли біля Толіка й мовчки дивилися на нього. Його волосся посивіло. Повністю, не тільки скроні. Обличчя й руки вкрилися зморшками, як у діда.
— А це точно наш Толік? — невпевнено запитав Ігор. — Може, та змія його підмінила? Не схожий цей дід на нього.
— Точно, точно! — підтвердив Богдан, уважно розглядаючи обличчя друга під світлом від мого телефона. — Он дивись, шрам на щоці, це ж він, коли ми малі були, об паркан щоку розідрав.
— Ага. Оце дивина! За ніч постарів! — вигукнув Ігор.
— І що робити будемо? — перервав я їхню розмову. — А якщо батьки його не впізнають?
— Як це не впізнають? — обурився Богдан. — Он же шрам, та й обличчя схоже. Хіба постарів, але це ж все одно Толік. Впізнають.
Ми голосно розмовляли й сперечалися, але Толік і бровою не повів. Спав, як убитий. Ми намагалися його розштовхати, кричали, давали ляпаси, але все марно. Дихав тихо й рівно, мирно спав.
— Доведеться чекати до ранку, — розвів руками Богдан.
На світанку Толік нарешті прокинувся. Солодко потягнувся, позіхнув і розплющив очі, наче нічого страшного не сталося. Помітивши нас, з подивом запитав, що ми тут робимо. Найдивніше було те, що він не пам'ятав, як опинився на сіні біля школи! Пам'ятав усе до вчорашнього вечора, а ніч, проведену зі змією — ні. Тож коли ми про все йому розповіли, Толік дуже здивувався. Лише коли він дістав своє люстерко і побачив у ньому постаріле обличчя, то змушений був нам повірити.
— І що мені тепер робити? — скиглив Толік. — Я ж тепер на діда схожий, мене додому не пустять!
— Пустять! — заспокоїв його Ігор. — Ти їм свій шрам покажи.
Ми сіли на велосипеди й поїхали прямісінько до Толікових батьків. Матері вдома не було, тож зустрів нас лише батько. Він мав заспаний вигляд, від нього несло перегаром. Схоже, вчора він добряче приклався до пляшки з оковитою. Батько Толіка оглянув нас похмурим поглядом, неохоче привітався й підозріло оглянув Толіка.
— А хто це з вами? І чого він в одежі Толіка?
Ми наперебій розказали батькові про цю пригоду. Лише не розказали, що він робив з тією потворою. За нашою версією, вони просто гуляли разом, а вона його приспала, і Толік постарів. Обличчя батька змінилося від здивування, але було помітно, що він не повірив нам.
— Та хлопці, що це ви жартуєте зі мною? Я вже не малий, у казки не вірю. Яка така вогняна змія? Толіка старим зробила? Ха-ха! Розіграш мені зробити вирішили? Телевізора передивилися?
Ми ще раз запевнили чоловіка, що кажемо щиру правду. Толік усе підтвердив і шрам показав, як ми йому радили, але батько так і не повірив.
— Хлопці, припиніть жарти, — вже роздратовано сказав він. — Я сьогодні не в настрої. Втомився після зміни, а тут ви мені казки розказуєте. Теж мені — шрам на щоці. Багато в кого такі є. Хто це такий? І де мій син? Кажіть!
Ми знову намагалися все пояснити, але Тольчин батько вже просто нас послав і пригрозив спустити собаку, якщо ще будемо так жартувати. Що було робити? Пішли ми ні з чим у нашу таємну схованку — зарослий високими бур'янами кінець городу баби Пилипівни, де давно нічого не сіяли, а дерева з боку дороги надійно ховали від сторонніх очей. Толік плакав, як мала дитина. Здається, він тільки зараз повністю усвідомив, що з ним сталося. Він обмацував сиве волосся, зморшки на обличчі та руках, оглядав себе в люстерко все ще не в змозі повірити, що став старим дідом.
— Ой горе, чому ж я такий дурний? — голосив він. — Чому я зв'язався з тою дівкою? Одразу здалася якоюсь підозрілою. Очі горіли, як у чорта! І як мені тепер жити? Ніхто ж не впізнає! Куди йти?
— Еврика! Я знаю, куди йти! — вигукнув Богдан, ніби згадавши щось важливе. — У сусідньому селі є бабця-ворожка. Кажуть, вона може вилікувати будь-які хвороби. Навіть паралізованих на ноги ставила, яких відомі лікарі не змогли вилікувати. Вона Толіка врятує.
— Може й вилікує, але ж платити треба! — зауважив Ігор. — У нас є гроші?
— У мене є, — подав я голос. — Назбирав ще з весни. Підробляв, батькам не казав. Про гроші вони нічого не знають.
— Тобі не шкода? — заскиглив Толік. — Ти заробив і так просто віддаси?
— Для друга — не шкода.
***
Ми посідали на лісапеди й поїхали до ворожки. На щастя, великої черги до неї сьогодні не було — день будній, усі селяни копають картоплю. Бабця прийняла нас й уважно вислухала всю історію, лише мовчки хитаючи головою й цокаючи язиком. Нарешті промовила:
— Ой, синку, куди ж ти поліз? Це ж не дівчина була, а літавиця!
— Хто-хто? — перепитав Богдан.
— Літавиця, чи ще зміївна її називають. Вогняна змія, що в лісі живе. Спокушає вона молодих хлопців, а потім висмоктує з них життя й кидає. Вони старцями стають, а вона молодіє, тому й живе дуже довго. Живе вона в нашому лісі давно, ще прабабця мені про неї розказувала, що витягла вона життя з її сусіда. Був він молодий та гарний, а після ночі з нею повернувся старим. Ніхто з рідних його не впізнав, прогнали з двору. А прабабця моя прихистила хлопця, бо шкода його стало. Так він у неї жив, по господарству допомагав, помер років через десять. А батьки його так собі й думали, що син десь пропав чи загинув. І так і не повірили, що той дід — то їх син.
— А можна допомогти Толіку? — запитав я в бабці. — Ми можемо заплатити.
Та лише похитала головою:
— Ні, дітки, не можу я нічого вдіяти. Багато чого вмію, але проти чар літавиці безсила. І гроші тут не зарадять. Хіба що впіймаєте цю літавицю, поки вона з кимось ще злягатися буде, та спалите її одяг. Тоді нібито вона помре, а до того, кого вона останнім висмоктала, сили повернуться. Не знаю, правда це чи ні, бо нікому це ще не вдавалося.
— То що мені робити? Іти бомжувати? У мене ж іще навіть паспорта нема! — заплакав Толік.
Бабуся погладила його по голові, намагаючись заспокоїти.
— Не плач, синку. Я тебе прийму. Моя прабабця так прихистила чоловіка, якого літавиця занапастила, і я теж зможу. Будеш мені допомагати по господарству, жити тут будеш. Бо робочі руки, що все вміють по дому чи на городі робити, мені не завадять. Я старенька уже, діти у місті живуть та рідко мене навіщають. Завжди нагодую, полікую, добрим словом підбадьорю. То що, Анатолію, згоден?
Толік мовчки кивнув, утираючи сльози. Іншого виходу в нього не було. Ми подякували бабусі й поїхали до свого села, щоб зібрати одяг та інші речі та привезти другу. Бабуся дійсно добре його прийняла, виділила порожню кімнату, нагодувала, багато роботи не задала. Толік був радий, що хоч хтось зарадив його горю.
***
Батьки шукали Толіка скрізь, підняли на вуха міліцію з райцентру та навіть приватних детективів — у них були зв'язки. Нам вони так і не повірили і лише звинувачували, що це ми щось зробили з Толіком, привели якогось діда й одягли в його одяг. Міліція нас опитала й відпустила, бо не знайшла доказів злочину. Ми не сказали, де Толік, бо боялися, щоб бабцю не замучили допитами й стеженням. Через кілька днів я поїхав до міста й пішов до школи. Телефонів у моїх сільських друзів ще не було, тож лише наступного літа на канікулах я зміг дізнатися про продовження історії від Богдана та Ігоря. Толік жив у ворожки, вже звик і вправно допомагав з господарством. Здається, він змирився зі своєю лихою долею. Бабця всім цікавим говорила, що то її родич, якому ніде жити. Навіть змогла зробити йому документи на підставне прізвище. Батько Толіка запив з горя, покинув роботу й цілими днями сидів у дворі з пляшкою, то ридаючи, то щось бубнячи під ніс. Мати стала несповна розуму, щодня вешталася селом, плакала й кликала Толіка.
А що ж літавиця, вогонь-дівка? Знову вона засвітилася наступної весни. Кажуть, ще раз бачили руду кралю в клубі. Пішла вона звідти з Сергієм, сусідом Ігоря, і зник він. Ніде не знайшли. А ще кажуть, що через деякий час бачили діда, схожого на Серьогу, на вокзалі в райцентрі. Він просив милостиню, а з очей текли сльози. Ніби ще чули, як він тихо промовляв:
— Що ж я наробив? Пішла дівка, а з нею й молодість…
Після цього цю руду дівчину ніхто в селі не бачив, і нічого про неї не чули. Гапон когось випадково вбив у сутичці та знову сів за ґрати. З Настею ми здружилися та почали зустрічатися попри нашу різницю у віці. Але тривало це недовго. Вона хотіла заміж, а я ще не був до цього готовий. Через чотири роки вона вийшла заміж за лікаря та поїхала жити в Німеччину. З Богданом та Ігорем я продовжував підтримувати зв'язки. Згодом вони поїхали вчитися до мого міста, і ми продовжили товаришувати.
Іноді вогонь-дівка сниться мені в кошмарах. Як вона посміхається, скидує із себе сорочку, вабить до себе та обіцяє неземну насолоду. Я заплющую очі та крізь них все одно бачу дівочу статуру з вогню та іскор. Уві сні моє тіло палає, я прокидаюся у холодному поті і біжу у душ, щоб охолонути та заспокоїтися. І часто я думав, а чи зміг би я уникнути її чар, якби опинився на місці Толіка? Чи піддався би я на її поклик? Чи пішов би я з нею на сінник поза школою, якби не зустрів Настю та не закохався в неї? Правду кажуть, що пристрасть до красивої жінки часто спалює вщент розум та руйнує душу. Якщо дати їй волю та спустити з повідця, можна перетворитися на тварину, яка прагне лише одного — задовольнити свої ниці потреби, забувши про все інше. Недарма придумали міфі про Цірцею, і лише хитромудрий Одіссей зміг уникнути її чар. Для мене ця подія стала уроком на все життя. Ніколи я не дозволяв собі втратити голову через жінку, якою би красивою та привабливою вона не була...
|
|
|
|
Время приёма: 18:25 05.09.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев