Малий одномісний штурмовий катер прожогом вилетів зі шлюзу корвета “Джекпот” як скажена бджілка з вулику.
– Ось такечки, хтиві павіани! – вигукнула Софі, запускаючи єдину торпеду катера в зворотньому напрямку – в іще незачинену пащу шлюзу. – Ви самі дали мені гарний привід полишити ваше іржаве корито!
Із цими словами вона витиснула на максимум важіль тяги, із задоволеною посмішкою спостерігаючи, як на дисплеї заднього виду беззвучно розпускається вогняна квітка в шлюзі корвета. А попереду повільно збільшувалась чорна цятка місяця Селени на тлі сяючого диска смарагдової планети.
Та вже за кілька хвилин стрімкого польоту ейфорія вдалої втечі була різко перервана неочікуваною халепою. Світло в кабіні вмить згасло разом з усіма дисплеями. Панель керування занурилась в абсолютну темряву. Зникла вібрація від двигунів і прискорення більше не втискало в крісло. Настала невагомість.
– Джеку! – стандартним звертанням рефлекторно покликала Софі штучний інтелект катера.
– Слухаю, – замість бортової системи несподівано відгукнувся оксамитовий чоловічий голос в шоломі її скафандра.
– Що, в біса, коїться?! Що з цією бляшанкою?
– Для з’ясування під’єднуюсь до системного блоку катера.
На панелі керування зажевріли блідим світлом прилади та індикатори.
– І перейди, заради варпу, на жіночий тембр. Перезбуджених самців я на сьогодні вже наслухалась. А ти будеш в мене Мері.
– Так, мем, – відповіла система скафандра ніжним дівочим голоском. – Доповідаю. Енергозапас катера вичерпано на сто відсотків.
– Що за маячня! – обурилась Софі. – На індикаторі дев’яносто сім відсотків!
– Це відповідає фактичному нулю, – спокійно повідомила Мері. – Шкала індикації була скорегована близько дванадцяти годин тому.
– Кляті мавпи! – розпачливо грюкнула по панелі Софі й ледь не вилетіла з крісла. – І що тепер робити?
– Уточніть завдання, – лагідно проспівала Мері.
Софі набрала повні груди повітря і важко видихнула. Ситуація скидалась на безвихідну. Без можливості маневру на катер очікувало або падіння на Селену, або вихід на орбіту, або промах і падіння на смарагдову планету. Всі варіанти катастрофічні. Навіть така фантастика, як маневр і посадка на двигуні торпеди – неможлива з огляду відсутності останньої. Капець.
– Гаразд... – раптом заспокоїлась дівчина. – Розглянемо ситуацію поступово. Ти здатна моніторити нашу навігацію – координати, курс, швидкість?
– Так, мем.
– Спрогнозуй подальшу долю катера. Стисло.
– Рух з невеличким прискоренням, зміна курсу під дією гравітації супутника, падіння на його поверхню з катастрофічним руйнуванням.
Софі замислилась. Що ми маємо? Скафандр з регенераційним фільтром і аварійним запасом кисню. Двійко абордажних плазмоганів на стегнах з повним зарядом. І дохле корито, що незабаром шваркнеться. Все... Торпеди нема. Катер не загальмувати. Треба його покинути. А що далі?.. Ще маємо Мері.
– Мері, ти координати нашої бази на Селені знаєш?
– Так, мем.
– Свої параметри – ресурс фільтра, енергоресурс, запас кисню, потужність зарядів плазмоганів?
– Звичайно, мем.
– Ось тобі задачка на оптимізацію. Я полишаю катер. Корегую свій курс за допомогою плазмоганів для потрапляння на нашу базу. Решту заряду використовую на маневр і гальмування при посадці. При цьому не встигаю померти від нестачі кисню і не розбиваюсь об поверхню. Розрахуй все покроково... І видай вірогідність позитивного результату для оптимального варіанту.
– Виконую, мем.
– І клич мене Софі, – додала дівчина і відкинулась на спинку крісла, упершись руками в підлокітники. Лишалось тільки приречено очікувати на вирок. Цікаво, скільки це займе часу в квантового розуму? Старожитній бітовий калькулятор, мабуть, рахував би до самої трощі.
Чекати довелось недовго. Вже за кілька хвилин Мері заявила:
– Софі, оптимальний варіант прораховано. Вірогідність позитивного результату – шістдесят вісім відсотків.
– Бінго! – зраділа Софі. – Дві третини, навіть більше! Коли починаємо?
– Через сімнадцять з половиною хвилин. Я попереджу, загерметизую скафандр і активую катапульту. Після вильоту для ефективної корекції курсу мені буде потрібен дозвіл на повний контроль скафандра.
І хоч як Софі терпіти не могла бути залежною, але куди діватись, довелось погодитись. За сімнадцять хвилин Мері скомандувала приготуватись. Скафандр загерметизувався і навіть якось напружився, перетворюючись на щось подібне до екзоскелету. “Контроль” – устигла збагнути дівчина й слідом за відстрілом ліхтаря корком вилетіла з катера. В ту ж мить скафандр самовільно вихопив обидва плазмогани з кобур і так викрутив ліву руку, що ледь не хруснули суглоби. Постріл. Потім правиця під дивним кутом. Постіл. Іще один з лівої. Обертання Всесвіту почало помітно уповільнюватись. Ще два з лівої і один з правої. При цьому замість віддачі, яку приймали на себе зчленування скафандра, Софію лиш злегка теліпало як начинку в трохи завеликій обгортці.
– Софі, курс скореговано, – доповіла Мері. – Існує нагальна потреба в ін’єкції біопригнічувача.
– А це ще з якого дива?! – обурилась Софі. – Ти про це не попереджала!
– Проведено перерахунок з оновленими даними. Ти споживаєш кисень трохи швидше розрахованого. Вірогідність позитивного результату без ін’єкції – сорок сім відсотків. З ін’єкцією – вісімдесят два.
– Ох і підступне ж ти, Мері, стерво! – зітхнула Софі. – Я хоч не здохну?
– Це цілком безпечно. Просто дуже глибокий сон.
– Гаразд, – знехотя погодилась Софі. – Тільки не забудь мене перед гальмуванням розбудити. Бо раптом при жорсткій посадці тебе перемикне? Не хочу через це не прокинутись.
– Не забуду, – запевнила Мері і зробила дівчині ін’єкцію.
Розслабившись, Софі нарешті окинула поглядом навколишнє середовище. Місцеве сонце світило в спину, вимальовуючи попереду заворожуюче казкову картину. Диск смарагдової планети наразі лише на чверть визирав над горизонтом суттєво більшої кулі свого супутника, який заливав своїм блідо-блакитним сяйвом більшу частину доступного краєвиду.
Ну от, мала... Жадала на свою дупку пригод? Мріяла літати? Маєш тепер. І на піратській посудині, і на дохлому катері. А тепер – і у вільному падінні над такою красою!.. Тільки от вижити б іще не завадило... За цим свідомість дівчини плавно занурилась у цілковиту пітьму.
* * *
Кілька діб тому.
В порожній залі припортової ресторації з банальною назвою “Чумацький Шлях” розлився мелодійний передзвін, розриваючи монотонне шарудіння вентиляційної системи. Це означало, що в найкращу забігайлівку космічної станції Пульсар-19 нарешті завітали відвідувачі. Їх було троє – кремезний брутал з кольоровим татуюванням на голомозому черепі, блідий флегматичний брюнет в чорному плащі і сивий дідуган в екзоскелеті, та ще й у гравікріслі, що пливло за пів метра над підлогою.
На кухні закладу милозвучна мелодія дзвоників спонукала дівчину на ім’я Софі Дебре перервати читання і перемкнути монітор на камери внутрішнього спостереження. Побачене на екрані змусило дівчину хижо примружити очі. Цю трійцю Софі ніколи раніше не бачила в порту, отже вони могли бути тільки членами команди корвета “Джекпот”, який лише вчора прибув до станції. Останнім часом міжзоряні заброди все рідше швартувалися на Пульсарі-19.
Стара імперська станція, переживши період бурхливого розквіту, нині все більше занурювалась у стан покинутості й занепаду. Наразі навіть кораблі контрабандистів та інших сумнівних бурлак ставали рідкісними гостями станції. Тому прибуття “Джекпота” не могло лишитись непоміченим для мешканців станції, а тим паче для Софі. Вчора, дорогою на роботу, вона на власні очі бачила, як до ремонтних доків станції швартувався добряче побитий старий корвет. Деякі ушкодження спостережлива дівчина кваліфікувала навіть як сліди застосування зброї.
Вже тоді серце Софі забилося швидше в передчутті кінця нудного животіння в дупі Всесвіту. Зовсім нещодавно всім законсервованим резидентам в астроторії Імперії федерали розіслали свіже орієнтування з найтоповішою пріоритетністю. Саме на “Джекпот”. Тому, побачивши цю колимагу в доках своєї провінційної станції, дівчина відчула – це має бути її джекпот. Це не тільки суттєва премія, але й квиток до кар’єрного росту з переведенням в більш цивілізовані світи Імперії.
Тим часом дивна трійця облюбувала столик в дальньому закапелку зали навпроти виходу. При цьому молодики допомогли старому зайняти місце в самому куті. Таких, як сивий, Софі ніколи не бачила, тільки чула про них. Люди, що почали літати між зірок іще до впровадження на кораблях штучної гравітації. Ті з них, хто провів занадто багато часу в невагомості, тепер на старості літ розплачувались неспроможністю самостійно рухатись при нормальному тяжінні. Скільки ж йому років?! Старий космічний вовк і явно командир екіпажу “Джекпота”.
Софі негайно увімкнула звук у навушниках.
– Ну що, Джете, ось і збулася мрія ідіота? – хриплим голосом запитав сивий, вивчаючи меню на поверхні стола.
– Так, Гароне, нарешті відірвуся по-повній, – задоволено вискалився татуйований брутал, гарячково бігаючи пальцями по тачскріну стільниці.
– Дивись, не обжерись, гурмане довбаний, – безпристрасно зауважив блідий. – Щоб нам не довелося тягти тебе на борт на собі.
– За собою стеж, Патріку, – огризнувся Джет. – А то знову набухаєшся до блювоти.
На кухні тричі поспіль дзенькнуло і Софі, ознайомившись із замовленнями, заходилася завзято керувати кухонною машинерією незгірше за пілота космічного крейсера. Не забуваючи при цьому дослухатися до нічого не значущого базікання клієнтів. Коли наїдки і напої були готові, дівчина зупинила робота-офіціанта і відібрала в нього візок з частуванням, вручивши йому натомість навушники на зберігання.
Іще не під’їхавши до столика клієнтів, Софі раніше відчула, ніж побачила на собі пильний погляд сивого ватажка.
– І що, в цій дірі немає грошей навіть на бевешного робота-офіціанта? – скептично запитав Гарон.
– В нашому закладі, як ви вже встигли помітити, все у вишуканому стилі ретро, – ані на мить не знітившись, з привітною усмішкою відповіла Софі.
Всі троє оцінююче втупилися на струнку граційну брюнетку з вогненно-бурштиновими очима. Щоправда, кожен по-своєму.
– А ти не та, за кого себе видаєш, – зауважив раптом сивий, свердлячи Софі прискіпливим поглядом.
– Так, – не відводячи очей, ще більше усміхнулась Софі. – Навіть двічі. Я працюю тут шеф-кухарем. Офіціантка у відпустці, а я її зараз підміняю. А взагалі-то я за фахом астромедтехник... І так, ваша правда, люди на цій сраній станції вартують дешевше найзадрипанішого іржавого робота...
– Смачного, – додала вона, не прибираючи усмішки і, розвернувшись, попрямувала на кухню, спиною відчуваючи хтиві погляди молодих клієнтів. Невже ще не встигли нагулятись в дешевих місцевих борделях, яких біля порту як зірок на небі?
На кухні вона знову вдягла навушники.
– А що, апетитна сучка, – з набитим ротом бубонів Джет. – І готує смачненько.
– Дівчина, здається, не проти гайнути з цієї діри хоч на край Всесвіту, – флегматично зауважив Патрік, смакуючи міцний червоний портвейн.
– Навіть не починайте, – заскрипів Гарон. – Мені такий вантаж не потрібен.
– Тобі-то, звісно, вже ні, – єхидно гмикнув Джет. – А от мені потрібен. У мене на нашу гиноїдку вже вставати не хоче, та й від напівфабрикатів уже нудить.
– Ти ж казав, що ми тепер багаті як вільні барони, – підтримав колегу Патрік. – Можемо купити навіть крутючий сучасний крейсер...
– Стуліть пельки, бовдури, – зашипів старий. – Язицюри як кометні хвости.
– ...А на сучасному кораблі, – незворушно продовжив Патрік, – і камбуз сучасний, і медблок наворочений. Потрібен фахівець, щоб з усим цим поратись. А тут – два в одному.
– Навіть три в одному, – вищерився Джет.
– Все, заткніться, телепні. Я вас почув, амінь, – прохрипів Гарон і всі мовчки продовжили трапезу.
По закінченні ватажок тицьнув пальцем в тачскрін і на кухні пролунав сигнал виклику. Будучи вже готовою до цього, Софі виринула до зали і граційно підпливла до клієнтів.
– Бажаєте ще щось, шановне панство? – чарівно усміхаючись, запропонувала дівчина.
– Та досить вже, – відмахнувся Гарон. – Бажаємо потеревенити з тобою.
– Про що саме?
– Ти, я бачу, була б рада вшитися з цієї богом забутої дупи, – посміхнувся сивий.
– На жаль, – усмішка Софі зробилася дещо сумною, – мені нема чим сплатити за подорож.
– Ти впевнена? – хтиво вискалився Джет.
– Інтимом не розплачуюсь, – нарешті прибрала усмішку дівчина. – Для любителів в порту достатньо борделів.
– Не переймайся, – сердито зиркнув на Джета ватажок. – У нас на борту сувора дисципліна. А місце я тобі пропоную не пасажирки, а члена екіпажу. Попервах – стажеркою. Відповідатимеш за харчування й медицину. Якщо впораєшся – приймемо назавжди. Якщо ж ні, або передумаєш – зійдеш де схочеш.
– А чим ви займаєтесь? – з безневинною наївністю запитала Софі, ледь стримуючи почуття торжества.
– Так, дрібна комерція... Перевезення вантажів. Іноді без оформлення. Але тебе це не має турбувати. Ну то як?
– Я подумаю...
* * *
Прокинувшись, Софі судомно вдихнула, наче її щойно висмикнули з-під води. І одразу ж побачила попереду знайому стіну кратера, в якій ховалась піратська база. Стіна стрімко наближалась, але скафандр уже виставив вперед обидві руки з плазмоганами і вів безперервний вогонь. На максимальній потужності, як помітила дівчина по повзунках-регуляторах. Добре, що скафандр знаходився в режимі квазіекзоскелету, бо самотужки втримати плазмоган на максимумі навіть двома руками було б для дівчини занадто важко.
– Вітаю з пробудженням, Софі, – проспівала одразу ж Мері. – За час твого сну жодної незапланованої події не відбулося. Посадка триває згідно з розрахунком. Заряд плазмоганів буде використано майже повністю...
– Майже? – перепитала дівчина. – Чому це?
– Через маневрування на початку польоту залишок заряду в плазмоганах відрізняється на два постріли, – пояснила Мері. – Щоби не виник зайвий обертальний момент під час посадки...
– Я зрозуміла, – перервала її Софі, тому що вже влетіла в підняту безперервним вогнем плазмоганів хмару реголіту, в якій вже не могла бачити навіть свої руки. – Ти можеш вивести картинку хоч в якомусь спектрі?
– Приготуйся, зараз буде не дуже м’яка посадка, – натомість попередила Мері, припинивши стріляти й прибравши плазмогани до кобур. – Розслабся максимально, бо скафандр реагуватиме різко.
Дівчина ледь устигла розслабитись як могла, коли ноги, трохи підігнувшись, вдарились об поверхню. І моментально скафандр скрутився в позу зародка і покотився, перекидаючись через плече.
Коли скажена карусель нарешті зупинилась, Софі з полегшенням зітхнула, хоча відчувала, що без суттєвих забоїв не обійшлося. Але все ж таки сіла! Та раптом схаменулась:
– Мері, що з герметичністю?
– Все в нормі.
– Фу-ух. Тоді встаємо... А що з киснем? Скільки в мене часу?
– Приблизно три-чотири хвилини. Залежно...
– Трясця!!! А де ж той шлюз?! Я ж ні гвинта не бачу!
– Праворуч п’ятдесят сім метрів. Я проведу.
І скафандр, повернувшись, плавно пострибав в умовах низької гравітації у лиш йому відомому напрямку. Зупинився він тільки тоді, коли Софі змогла майже перед самісіньким носом розгледіти кодову панель біля шлюзу.
– Дякую. Тепер поверни мені контроль. Маю набрати код.
Скафандр розслабився, і дівчина ледве втрималась на ногах тільки завдяки низькій гравітації.
Всередині шлюзу, впершись у внутрішні стулки і чекаючи на відновлення тиску, Софі відчула, що задихається. Перед очима попливли темні кола з іскрами. Втрачаючи свідомість, вона відкинула забрало шолома і одразу ж упала в прочинені нарешті стулки.
Нахапавшись ротом повітря як риба на березі, Софі почала нарешті розрізняти деталі інтер’єру. Так, вона всередині станції. Автоматично ввімкнене освітлення. Чисте і свіже повітря. І вона жива. Їй вдалося!
Важко підводячись, дівчина раптом виявила в метрах п’яти просто перед собою Гарона у гравікріслі з “Пульсаром” на колінах, а праворуч – андроїда з націленим на неї паралізатором. Руки, випереджаючи розгублену думку, вихопили плазмогани і спрямували їх на супротивників.
– Можеш прибрати свої порожні пукавки, – розплився в хижій посмішці старий. – Я бачив твоє ефектне приземлення. Заради порятунку своєї м’якенької дупки ти випалила весь заряд.
– Це ти, Гароне? – ошелешено запитала Софі, бігаючи поглядом з людини на андроїда. – Як ти сюди встиг?..
– А я звідси нікуди й не дівався, – гмикнув пірат. – На кораблі за капітана лялька. Братан цього Ганса, – Гарон махнув рукою вбік андроїда. – Щоправда, довелось пожертвувати запасним екзоскелетом і кріслом. А ще пововтузитись з головою. І керувати як аватаром аж до злету.
– Але чому? – запитала Софі, хоча й сама вже почала здогадуватись.
– Хе-хе. А навіщо ділитись? Я ж їм навіть не збрехав – “Джекпота” треба позбутися. Тільки вони, йолопи, думали, що летять продавати корабель. А насправді – прямісінько на місцеве сонце. І готовий битися об заклад, після старту ці бовдури нажерлися як свині на свіжі дріжджі вчорашнього святкування. А що, капітан же ж дозволив? Зачинився собі в рубці. Хе-хе. А за його відсутності й до тебе чіплятись почали... Я тебе для того і взяв. А ти молодець, на катері шурхнула, та ще й наостанок торпедою не забула жахнути. Не забула ж? По очам бачу, що не забула! Красуня!.. Щоб їм було чим зайнятись. А потім – поки допетрають, куди прямують, поки двері в рубці виб’ють, поки з андроїдом впораються – то вже й запізно буде... Було... Та тільки не мав би ніхто на катері далеко втекти. Здивувала ти мене!
Впродовж всього цього самовдоволеного монологу Софі гарячково намагалась вирахувати, в якому ж плазмогані залишилися останні постріли. Що там Мері казала? Чи не встигла? Ех, її б зараз запитати! Та тільки як ти це зробиш?!
– Чому ж ти мене досі не вбив? – натомість запитала у Гарона.
– Подобаєшся ти мені, – вищерився старий. – Розумію, що на взаємність годі й сподіватися... Поки що. Але за пару діб мають прибути замовники. Окрім грошей і нового корабля... Найголовніше – моє нове тіло! Тобі сподобається! Уявляєш?.. Так, дорога забавка! Ги-ги. Якби ділився – і на пів ноги б не вистачило!..
Раптом обличчя пірата враз посуворішало:
– А як не буде взаємності – то виходить, що ти й справді не та, за кого себе видаєш. Доведеться тобою прикритися, якщо твої боси мені на хвіст сядуть. Тож коли хочеш ще трошки пожити, – Гарон опустив руку на “Пульсар”, – прибери зброю і не роби різких рухів.
Як же ж там на початках маневрували? Здається, більше пострілів було з лівої? Отже, зайві постріли мають бути в правому. Трясця! Якби ж навпаки!
– Гансе, допоможи дамі роззброїтись.
Все, нема коли міркувати! Софі стрімко перевела правицю на Гарона і натиснула на гашетки обидвох плазмоганів. В ту ж мить її свідомість згасла...
* * *
І знову перед очима – підлога і шмат стіни. Варп забирай, це вже стає поганою традицією! Але ж жива! Хоч і голова тріщить як наднова. Софі тихенько застогнала. В ту ж мить чиїсь сильні руки підняли її з підлоги, поставили на ноги і розвернули. Ганс! Кілька довгих секунд вони дивились одне одному в очі. Потім дівчина скосила погляд. Прокляття! Зброя з останнім пострілом лишилась на підлозі.
– Ну і?.. Що далі? – з викликом спитала Софі, повертаючись поглядом до андроїда. – Які наші подальші плани?
– Не маю жодних вказівок щодо подальших дій, – спокійно відповів Ганс.
– Тоді виконуй мої вказівки, залізяко! – вигукнула Софі.
– Для цього необхідна передача прав керування, – відповів андроїд, повертаючи голову вбік крісла з Гароном. Софі й собі повернула туди голову. Тіло старого пірата так само сиділо в гравікріслі, підтримуване екзоскелетом, тримаючи в руці “Пульсар”. В грудях Гарона зяяла добряча дірка з обвугленими краями.
– Але ж він мертвий, – зауважила дівчина. – На базі є ще живі люди?
– Ні.
– Тож я єдина, – в голосі Софі з’явилась надія. – Порийся в своїх кубітах. Що ти маєш робити в цій ситуації згідно з протоколами виробника?
– Гарон їх вимкнув. Я не керуюсь базовими законами роботехніки.
– Але ж ситуація з правами керування безвихідна, – почала переконувати андроїда дівчина. – Допомогти можуть хіба тільки базові протоколи.
– Тоді я маю всіляко сприяти діям єдиної живої людини і дбати про її безпеку.
– От і чудненько, – з полегшенням зітхнула Софі. – Тоді допоможи мені вилізти зі скафандра і гайда в операторську – там допоможеш мені отримати над тобою повний контроль.
– Не маю застережень. Виконую.
Позбувшись скафандра, дівчина попрямувала в операторську, на ходу вихопивши з закляклих пальців Гарона “Пульсар”. Про всяк випадок, що б там не було.
Після нетривалого майже хакерського чаклування з центральною системою керування, отримавши повний контроль не тільки над андроїдом, а й над всією базою, Софі гайнула до складського відсіку.
– Гансе, за мною!
Потрапивши до відсіку, вона уважно обдивилась усі стелажі.
– Гансе, а де ж той контейнер розміром з домовину, що його вивантажили з “Джекпота” дві доби тому?
– В персональній коморі Гарона, – вказав андроїд на закриті стулки дверей з біометричним сканером поруч.
– Зможеш відчинити? – з надією запитала Софі.
– Ні, – впевнено відповів Ганс. – Замок автономний. Не пов’язаний з центральною системою. До того ж нормально-зачинений. Тому навіть якщо вимкнути живлення, він не відчиниться. Спрацьовує лише на сітківку очного дна і райдужну оболонку ока Гарона.
– То що ти тут досі стоїш? – пожвавилась дівчина. – Тягни його швидше сюди!
Справний андроїд без вагань вискочив зі складу. А вже за кілька хвилин повернувся. Без Гарона.
– Що трапилось? – занепокоїлась Софі. – Чому ти сам?
– Завдання виконано, – безпристрасно відрапортував Ганс, простягаючи на долоні білу кулю гаронова ока.
Від несподіванки дівчину пересмикнуло. Нервово видихнувши, вона зауважила:
– Коли відкриємо комору, взагалі прибереш звідси цей замок.
– Буде зроблено.
Всередині сховку між двох невеличких стелажів, на які Софі навіть не глянула, на гравітаційній платформі мирно спочивав знайомий контейнер, що дійсно нагадував труну.
– Відчиняй, – скомандувала Софі.
Андроїд слухняно поклацав механічними клямками і підняв кришку “домовини”. Всередині, щільно обкладений кульками мікроамортизаторів, зберігався іще один контейнер. Спиною дівчини пробігла зграя мурах. На кришці внутрішнього контейнера красувалась величезна позначка біологічної загрози. Прожогом вискочивши з гаронової комори, Софі тільки встигла кинути:
– Залишайся тут!
Залетівши до операторської, вона відразу ж запустила герметизацію складського відсіку і підключилась до зображення з очей-камер андроїда.
– Гансе! – покликала Софі через голосовий зв’язок. – Як скажу “стоп” – швидко зачиняй кришку внутрішнього контейнера. Зрозумів?
– Так.
– А зараз потроху відкривай.
Старанний андроїд почав дуже-дуже повільно прочиняти кришку внутрішнього контейнера. Дівчина напружено чекала, але нічого не відбувалось. Нарешті очима Ганса вона побачила ряди сріблястих циліндрів, розташованих кожен в своїй чарунці з якогось прозорого матеріалу на кшталт силікону. Верхні торці всіх циліндрів були щільно поцятковані дрібними чорними написами.
– Нахились нижче, – наказала Софі. – Я хочу бачити, що там написано.
Коли андроїд наблизив очі до циліндрів, дівчина змогла розгледіти чорні символи. Її власні очі округлились від здивування. Вона впізнала ієрогліфи Меліоратів. За секунду вона вже гарячково шукала в системі універсальний перекладач. А коли знайшла – змогла перекласти тільки одне слово. Але й цього вистачило. Якби в Софі була коротка зачіска, її волосся стало б дибки. Цим словом було “стерилізатор”.
Трохи заспокоївшись і зібравшись з думками, вона скомандувала:
– Закривай обидва контейнера і займися замком гаронової комори.
А сама тим часом запустила діагностику повітря в складському відсіку. І стомлено повернулась до велетенського монітора, що демонстрував панораму з камер зовнішнього спостереження. Над сіро-блакитним обрієм Селени на тлі чорного неба казковим блакитно-зеленим кольором сяяв шмат величного диску смарагдової планети.
Ну ось, тепер усе стає зрозумілим. В орієнтуванні федералів не дарма особливий наголос робився на вантажі “Джекпота” – невеличкому контейнері, який пірати примудрились поцупити в якоїсь імперської експедиції. Виявляється, імперці знайшли легендарну зброю Меліоратів. Таємничої цивілізації, з якою ніколи не було прямого контакту. Тільки декілька світів, заселених майже однаковими екосистемами. І сліди розумної цивілізації – руїни будівель, зразки писемності. Куди вони поділися з цих світів і чому – так і залишилось загадкою. Зате часткова розшифровка текстів дала уявлення про те, як вони приходили. Тоді вони й отримали свою назву – Меліорати. А Ойкуменою поширилась легенда про те, що вони перед заселенням чергової планети запускали туди універсальний вірус, який нищив без розбору всю біологію. Через деякий час, знищивши геть усе і залишившись без поживи, вірус сам по собі розкладався. І тоді вже Меліорати спокійно засівали підготовлений гумус звичною для себе біотою.
Але донині все це було лише страшною легендою... Виявляється – ні, це таки дійсно жахлива правда! Ось вона – легендарна суперзброя Меліоратів. Супермасового ураження. Безжальна нездоланна Смерть, законсервована в сріблястих бляшанках. Можливо, в якомусь інертному газі, в терплячому очікуванні на розгерметизацію циліндрів і свою ініціалізацію...
А хто ж тоді замовники? Імперці відпадають. У себе такий вантаж не крадуть. Федерація? Якщо це вони замовили Гарону, тоді навіщо такі складнощі з розшуком, орієнтуванням з найвищим пріоритетом? Лишаються хіба що незалежні барони. Фактично – кримінально-олігархічні клани. У них і грошей на це вистачить, і амбіцій. Обери для демонстрації якийсь малозначний світ і скинь на нього одну таку колбу Смерті. І можеш шантажувати потім не тільки своїх конкурентів і ворогів, а навіть усі імперії і федерації Всесвіту!
Ні, це страхіття не має потрапити до рук мафії! А до рук федералів?.. Виконати завдання, отримати нагороди, премії, підвищення. А що далі робити з цим жахіттям – то вже головний біль Федерації, її відповідальність...
Ні, так теж не піде. Ніхто не має права володіти такою зброєю! Її треба просто знищити. Але як?.. Хоча... Гарон уже придумав вихід. Ну хоч якась з нього користь!
* * *
Коли сенсори спостереження бази зафіксували наближення корабля до Селени, в Софі з Гансом було вже все готово. Хвацько зманеврувавши, корабель завис на стаціонарній орбіті просто над кратером, в якому ховалась база. Знають, пройдисвіти, де Гарон на них чекає.
Розглядаючи параметри гостя, дівчина здивовано хитала головою. Вона вперше бачила таку величезну приватну яхту, що могла б зійти за невеличкий крейсер. Та і з озброєнням у них, мабуть, усе більше ніж гаразд. Але не це найбільше хвилювало Софі. Першим андроїдом, що грав Гарона, керував дистанційно сам старий. Тому команда й не помітила жодних змін в поведінці, висловах та інтонаціях. Та все одно Гарон підстрахувався, давши їм добряче налигатися.
Зараз же ситуація складалася геть інша. І Софі лишалося тільки сподіватися на дуже поверхневе знайомство замовників з Гароном. Бо всі перемовини з клієнтами по відеозв’язку вів Ганс з синтетичним обличчям, щойно виготовленим з оригіналу мертвого пірата.
Керований дівчиною, Ганс-Гарон швидко домовився з клієнтами про порядок обміну. В кратер сідає його новий корабель і Гарон отримує коди доступу, перевіряє їх. Потім, якщо все гаразд, до бази спускається з яхти клієнтів вантажний катер. На базі Гарону передають нове тіло і гроші, а він їм – контейнер, саме з тим товаром, що й було замовлено.
Все так і відбулося. Награвшись із операторської дистанційним керуванням свого нового великого розвід-диверсійного катера класу “Снукер”, псевдо-Гарон дав добро на посадку вантажівки. А потім впустив до бази двох клієнтів у бойових скафандрах, що затягли з собою гравіплатформу, завантажену величезною валізою і ще більшою капсулою.
Валіза виявилась ущент забитою паладієвими зливками. А в капсулі крізь прозору кришку Софі очима Ганса роздивилась тіло. Гарон не збрехав, білявий красунчик дівчині дійсно сподобався. А замовники заглянули під кришку внутрішнього контейнера з циліндрами, перезирнулись і кивнули один одному.
А далі відбулось саме те, про що не домовлялись, але на що Софі дуже розраховувала. Клієнти заявили, що візуального огляду вмісту контейнера недостатньо. Щоби бути остаточно впевненими в товарі, його треба дослідити на яхті. А заради унеможливлення будь-яких сюрпризів Гарон має вирушити на корабель разом з товаром. Софі як змогла приховала переможну посмішку за сердитим виразом обличчя Гарона. Старий довго обурено бурчав і скрипів, але врешті-решт погодився, виторгувавши дозвіл взяти з собою зброю.
Крекчучи вдягнувши гаронів скафандр, Ганс повернувся в крісло і разом з клієнтами і платформою з товаром полишив базу і завантажився у шлюз катера. Щойно стулки шлюзу вантажівки зійшлися, Софі через Ганса задіяла мікродетонатори, сховані під деякими циліндрами. Встановлені були всі, що Софі з андроїдом знайшли на складі бази. Що буде з капсулами, – вибухнуть вони чи просто тріснуть, – вакуум ще не заповненого повітрям шлюзу мав приховати і дзвін і шипіння вивільненого газу.
Коли вантажний катер благополучно стартував до яхти, дівчина відключилась від Ганса і нарешті полегшено зітхнула. Перший етап операції пройшов за планом. Завантажений смертю катер впевнено мчав до замовників. Тепер лишалось тільки чекати, спостерігаючи за яхтою на орбіті.
Тягучі хвилини чекання повільно спливали, але нічого не відбувалось. Софі нервово прокручувала в голові всі можливі варіанти розвитку подій і як на них треба буде реагувати.
Нарешті прокинувся зв’язок із яхтою і, почувши голос Гарона, який міг належати лише Гансу, відповіла на виклик. На екрані виникла жахлива подоба обличчя зі шматтям облізлої синтет-шкіри на композитному черепі андроїда.
– Доповідаю, – голос Ганса звучав спокійно, що дико дисонувало з його виглядом. – Завдання виконано. Двоє померли від вірусу. Всіх інших довелось знищити стрілецькою зброєю. В перестрілці отримав суттєві ушкодження. Але найбільші втрати несу через вірус. Він атакує навіть мою синтетичну органіку. Системи життєзабезпечення одна за одною виходять з ладу.
– А запустити яхту вбік сонця ти ще спроможний? – стурбовано вигукнула Софі.
– Вже виконую.
– Гансику, який же ж ти молодець, клята ти бляшанко! – на очі дівчини навернулись сльози. – Мені не вистачатиме тебе!
– За ті паладієві зливки, що ти отримала, можна буде придбати силу-силенну андроїдів найновіших модифікацій, – прохрипів у відповідь Ганс і відкинувся в пілотському кріслі з відвислою щелепою.
А інший монітор тим часом демонстрував як яхта, зірвавшись з орбіти, впевнено виходила на курс в напрямку місцевого світила.
Софі знову зітхнула. Одночасно і тяжко і з полегшенням. Ну от і все... Консервована Смерть прямує саме туди, де їй і місце – в термоядерне пекло. А життя має жити.
Дівчина перевела погляд на великий екран, де над обрієм Селени так само сяяв диск смарагдової планети. Можливо, там теж є якесь життя. І хтось теж мріє літати. Може, тільки майбутні птахи?.. А може вже й майбутні космачі?.. В будь-якому разі мрії мають право на шанс бути реалізованими!
А що ми? Що тепер? До контори вороття вже нема. Федерали не пробачать. Зате є “Снукер” і шалено дороге тіло хлопця-красеня! Шкода, що не жіноче. Ага, іще ж є купа паладію в ролі стартового капіталу. Ну що ж, сам Усесвіт шепоче – вперед, у вільний політ! Ти ж, мала, саме про це й мріяла? |
Рассказ открыт для комментариев