 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Катерина була сильною, коли рідна сестра виставила її речі на сходинки й наказала ніколи не повертатися.
Трималася, коли тягнула валізи до автостанції та купувала квиток.
Приязно посміхалася до попутниці та ввічливо пригощалася домашнім пиріжком з яблуками.
Наполегливо вмовляла якогось діда на старезній автівці із “шашечками” довезти від станції до села, аж за три десятка вибитих вщент кілометра.
І гірко, наче мала дитина, розплакалась аж коли впала на злиняну ковдру свого старого благенького ліжка, й так і заснула, зморена вкрай важким днем та усіма негараздами.
Ранком прокинулася від грюкоту в двері.
- Катрусе! Дитино! Ти тут? Нумо відчиняй, бо доки ключі шукатиму, то чоловіка покличу, хай двері вибиває! Відчиняй, кажу!
“Тітка Мотря”, - крізь сон посміхнулася Катерина, - “і така сама галаслива, як завжди”.
Зрозуміла, що то не сон, швидко скочила з ліжка, відчинила двері.
- Катруся, серденько! Це й справді ти? А я думала, привиділось людям, що тебе ніби бачили. У відпустку, може? У нас тут влітку чудово, сама знаєш. А Наталка, мамця твоя? Теж з тобою приїхала?
Катерина глянула на тітку Мотрю, таку вже стареньку, але звичну й майже рідну... і знову розплакалася.
- Нема більше... мами...
Мотря зойкнула, зайшла до хати, всадовила Катерину до столу, присіла й сама навпроти, підперла голову рукою й так подивилась тепло та приязно, що крізь сльози все-все розповіла їй Катерина.
І про матір, що при повному здоров’ї однієї жахливої ночі не прокинулася — серце. І про свою незрозумілу хворобу, що несила було ані з ліжка піднятись, ані кроку ступити. І про втрачену через ту дурну хворобу роботу. І про старшу сестру, що їй мати заповідала міське житло, а їй, Катерині — лише оцю хатину благеньку, у селищі серед лісу. А рідна сестра отаке вчинила, виставила Катерину на вулицю з валізами.
- І що маю тепер робити? Хоч з моста та й у воду! - схлипнула Катерина.
- То зурочив тебе хтось, Катрусю, - схвильовано промовила тітка Мотря. - Ти влучно сюди приїхала, дитино. Біжи мерщій до бабці своєї, вона тобі допоможе!
- До... бабці? - Катерина аж головою струснула. - Так мої бабусі та дідусі вже давно... на кладовищі... спочивають, - і знову заходилась плакати.
- А мати твоя, Катрусю, нічого тобі не розповідала? Не встигла?
- Та нічого ніби, - молода жінка знизала плечима.
- Пам’ятаєш, на околиці є хата занедбана, вся в чагарниках, там стара Христина живе...
- Ще й досі живе? Вже десять років тому зовсім стара була.
- Та живе. Вона — твоя бабця рідна.
Катерина і так, і сяк намагалась випитати у тітки подробиці і зрозуміти, як старезна, страшенна, із носом-дзьобом баба Христина, що над нею все село завжди стиха кепкувало, може бути ріднею їй, Катерині?
- Та ти піди сама до неї, серденько, розпитай. Може, вона краще розкаже, бо я не дуже то й розумію, що там до чого. Піди, бо ж зурочили тебе, не матимеш ані з чим ладу. Нехай стара Христина зніме ті вроки з тебе, хай там рідна чи ні, але ж — силу має.
На тому Мотря й пішла собі, а Катерина заходилась прибирати в хаті, та більше було сліз, аніж роботи.
“Може, й справді зурочили? Стару Христину завжди відьмою прозивали. Ніби не просто так біля самісінького лісу живе, а ночами на вовка перекидається, по лісі гасає. Чи, може, на лисицю?”
Згадала Катерина всі ті розмови, та й вже й розхотіла у відьми розради від негараздів шукати. Ніби й не віриться в усі ті оповідки, але ж і люди даремно язиками плескати не будуть! Лячно.
Знайшла віник, позамітала трохи, павутиння з кутків прибрала — і знову туга несамовита ніби ковдрою запиленою накрила, така, що й дихати важко.
- А піду! Не з’їсть вона мене, та й не ніч, день білий надворі.
Хата старої Христини виглядала ще нижчою, ще більш занедбаною, аніж Катерина пам’ятала та собі уявляла.
“Може, й не живе тут ніхто? Тій старій вже давно за сто років має бути віку. Хіба тільки справжні відьми стільки живуть”.
Але ж — дісталася через нетрі бур’яну до дверей, постукала.
- Заходь, онучко! Давно на тебе чекаю, - несподівано голосно долинуло з хати.
“Онучка! То тітка Мотря не сама таке надумала? Зовсім дивно”, - подумала Катерина, на якусь хвильку завагалася, та все ж рішуче штовхнула двері. “Та не з’їсть, а як онукою вважає, то може й справді допоможе”.
Постояла на порозі, призвичаїлась до тьмяного світла в хаті, роздивилась стару, що сиділа біля столу, порпалась в оберемках сушених трав.
- Добрий день, - чемно привіталася Катерина.
- І тобі доброго здоров’я, - приязно відповіла стара. - Нарешті ти повернулась. Отут сідай, розкажу, яке до чого зілля. Недовго мені вже лишилося світом білим ходити, а ще маю тебе вивчити!
“Ой, лишенько! З глузду з’їхала стара. Буде мене відьмацькій справі навчати! От повернусь до міста, напишу об’яву, мовляв, молода перспективна відьма шукає роботу з гідною платнею”.
- Та може, не сьогодні? - обережно промовила Катерина. - Часу й у мене теж бракує. Ще хату треба до ладу привести. Виставлю на продаж, може хто купить. А я собі — хоч кімнату окрему у місті за ті гроші... та то таке. Піду вже.
- Та підеш собі, ніхто не тримає. Одне лише прохання до тебе маю.
Катерина нашорошилась: “Знаю я ці прохання!”, але вголос чемно відповіла: - Авжеж, чим зможу, тим допоможу.
- Пам’ятаєш оту римівку, що ви, малеча, в мене попід вікнами співали? Як там воно було? Стара, страшна... ніяк не пригадаю, як там далі. Зовсім слаба вже на пам’ять стала... може, нагадаєш мені, онучко?
- Та коли це було! - змахнула рукою Катерина. - Звісно, не пам’ятаю. Малі ми тоді були, бешкетували. Якщо образили, то вже вибачайте.
- Та де там — образили! Такі смішні, малі, ще й та римівка... пригадай, Катруся, пригадай... пригадай онучко... пригадай...
Катерина відчула, як оте “пригадай” колисає, підхоплює... і от вона вже знову не жінка доросла, а дівчинка у картатій благенькій спідничці. Разом із подружками тишком підкрадаються до хати старої Христини, ховаються під вікном, та голосно співають...
- Так, пам’ятаю, - прошепотіла Катерина і несподівано для самої себе, дзвінко, наче в дитинстві, заспівала:
- Стара, страшна, ще й з вусами!
Буде тобі бабусею!
Сніданки готуватиме
Смачнючі з хробачатами!
І спатоньки вкладатиме
З малими потерчатами!
Гарнесенько вдягатиме
У шкірки жабеняткові!
І на ніч колисатиме
Страшнючими закляттями!
Стара, страшна, ще й з вусами,
Чудовисько бабуськове!
Доспівала, засміялась, як в дитинстві сміялися з тих рядків чудернацьких, та швидко схаменулася, глипнула на стару Христину — аж в тої сльози рясні струменять по зморшкам.
- Вибачте! Я не хотіла! - Катерині стало ніяково.
- І не сподівалась я вже почути ту римівку. Коли ви малими під вікнами співали, така розрада мені велика була...
- Розрада? Та ж воно... образливе! Ми вас “чудовиськом” називали! Боялися. А ви ж... просто бабця.
Стара Христина раптом ніби змінилася на вид. Де й поділися сльози та туга.
- Ні, люба. Не просто бабця. Чудовисько. Перевертень, - вимовила Христина, наче ножем відрізала.
- В-в-вовкулака? На вовка перекидаєтесь? Я чула...
- Ні. То неправда.
Але не встигла Катерина з полегшенням зітхнути, як Христина продовжила: - Не вовкулака, а перевертень. На сову перекидаюсь.
І так то було сказано, що жодного сумніву на залишилося в Катерини. Згадала, як малою колись була у цій хаті. Виразно пригадала запах зілля, та як стара Христина колисала її, малу, і співала... ту саму чудернацьку римівку.
- Моя бабця — перевертень... - тихо прошепотіла Катерина. - А мати... справжня мати моя... вона - хто?..
- Мати твоя — то донька моя люба, єдина. Силу відьмівську мала велику вже змалечку. Ще й вродлива була, розумниця...
- А чому - була? Що з нею сталося?
- Не бажала твоя мати отут попід лісом у хатині старій жити. Хотіла почестей, статків усіляких. До міста подалась, як тільки на повноліття стала. Людям ворожила, чаклувала за гроші. Приїздила коли вперше — хвалилася, що вже на півсвіту відома, аж ніби по телевізору показували.
- В “Битві екстрасенсів”? - скинулася Катерина.
- Та де мені знати, не було тут зроду-віку телевізорів тих ваших. Десь ніби показували. А вдруге приїхала через декілька років... вже з тобою. Сама на себе не схожа, очі шалені, руки тремтять. Я просила, благала залишитися, та де там. Поїхала. Хоч стало їй розуму, бідоласі, тебе тут, зі мною, залишити.
- А ви мене... віддали?
- А ти хотіла б у цій хатині жити? Разом зі мною, чудовиськом, перевертнем?
Катерина на мить уявила собі те життя, як би затято над нею кепкували, як дражнилися...
- Ні, не хотіла би, ваша правда... бабо.
- Ти може чула, що сестра твоя названа, в дитинстві хворіла дуже?
- Та чула, було таке.
- То ж я її лікувала, а навзамін узяла обіцянку від її матері, що буде тебе як власну дитину глядіти.
- І що, в селі — всі про те знали? - зачудовано перепитала Катерина.
- Та ж ні.
- Але тітка Мотря...
- Тітка Мотря також мені завинила, то ж я їй, дурній, таємницю свою довірила, щоб приглянула за тобою... про всяк випадок.
- А де тепер моя матінка?
- Нема більше в живих моє донечки, - тихо відповіла Христина.
- А... як ви знаєте?
- Отут, у серці, - притулила руку до грудей стара. - Отут вона завжди в мене була, а тепер — немає. Пустка болюча лишилась.
Катерина мовчала. “Ніби слід горювати? Але ж як горювати за тією, яку ніколи не знала?”
- Ні до чого твоє горювання, - вимовила Христина.
- Ви ще й думки читаєте? - скинулась молода жінка.
- А ти не думай так голосно, то й не читатиму, - буркнула стара.
- То ж і вроки знімати вмієте? Ой, бабцю, тітка Мотря сказала, що наврочено мені!
- Дурна та твоя Мотря, хоч і волосся вже посивіло давно. Які такі на відьмі вроки? То сила твоя відьмівська тебе сюди тягне. Бо ж тут твоє місце, онучко.
- Як це — тут? - Катерина відчула небувалу злість. “Геть бабця з глузду з’їхала! Я вуха розвісила, слухаю, а вона хіба все набрехала!”
- Набрехала? - звузила очі стара. - Іди звідси. От прямо зараз іди.
- А й піду! - Катерина скочила на ноги, в два кроки дісталась дверей, відчинила, вийшла на двір, та не встигла й трохи відійти від хати, як у вухах загуло, в очах замерехтіло... зомліла.
- От лихо мені з тобою, - почула Катерина, ледве очуняла. Стара Христина стояла навколішки та вливала їй до рота щось гірке та геть на смак поганюче.
В одну мить молода жінка згадала усе, що сталося.
- Ні! Відпустіть мене! Я не хочу! Не маєте права!
- Та хіба це я тебе тримаю? То сила тебе тримає, за дар твій відьмівський чіпляється, не відпускає.
- А як же мати моя звідси поїхала? Знову набрехали? - із злістю запитала Катерина і спробувала піднятися, але в голові знову запаморочилося.
- Тоді я була молодша, при силі, тож відпустили її. А тепер мені вже недовго лишилося. Як піду до землі — хто тоді ліс вартуватиме? Тож тебе й не пускають...
- Отаке придумали, ліс вартувати! Стоїть собі, ще й тисячу років стоятиме, - Катерина аж посміхнулася крізь злість та сльози.
- Поганий це ліс, онучко. Хтонь тут оселилася, ще за давніх часів. То ж вартувати треба, щоб людям не шкодила, з лісу не вилазила, тихцем сиділа й носа зі свого лігва не вистромлювала.
- Та скільки ми малими по тому лісі бігали! Яка така хтонь?
- Та отака. Поганюча, капосна. А як ви бігали, то я слідкувала, щоб далеко не заходили. Тихцем назад завертала. Наглядала. Одного разу, пам’ятаєш, онучко, заблукала ти в лісі, мало в халепу не потрапила.
І знову Катерина відчула запаморочення, і ніби наяву згадала-побачила, як малою відстала від подружок, задивилась на пташку маленьку, зійшла зі стежки — і ніби в інший ліс потрапила, темний, сухий та моторошний. І як налякалась та мерщій назад побігла, коли з-за дерев білим днем велика сова вигулькнула, крилами почала махати і дзьобом клацати.
- То це ви були... тією совою, бабцю? - зачудовано запитала Катерина. - А мені ще в селі не вірили, казали, що жодна дурна сова вдень не літатиме.
Стара Христина сумно посміхнулась і заходилась допомогти Катерині піднятися на ноги. Всадовила серед бур’яну на ослін.
- Бабо... то я тепер тут... назавжди маю залишитися? - чомусь пошепки запитала молода жінка. - Я не хочу, тут моторошно. І ліс цей.. оманливий. Не хочу, бабо... скажіть, щоб пустили мене назад, до міста. А я вже там якось дам собі раду. Бабо?
- Один є спосіб тобі від дару відьмівського відмовитись, - повільно сказала стара відьма.
- То справді? Кажіть уже! Що завгодно зроблю, не треба мені тої сили, не хочу!
- То знай, онучко, що повну силу молода відьма отримує тієї ж самої миті, коли стара відьма в землю повертається. А щоб відмовитись... - старій Христині ніби перехопило подих, замовкла.
- Та кажіть уже, бабо!
- Ні, не тут. Ідемо до лісу, на мою галявину. Там скажу.
- Заманюєте? Не піду нікуди.
- То сиди тут. Маю ще роботи багато. Як надумаєш іти — скажеш.
Катерина скривилась.
- Ну то ходімо вже, доки не звечоріло.
Стара Христина йшла повільно стежкою попереду, трохи кульгала й виглядала зовсім старою та немічною.
У лісі, прохолодному, тихому, спокійному, Катерина знову відчула сумніви.
“Чи справді стара - відьма, а чи з глузду з’їхала?” - міркувала собі молода жінка. “Заведе в якісь хащі, та й покине напризволяще”.
- Не покину, не бійся, - Христина повернулась із сумною посмішкою.
“Та таки наче відьма. Думки читає. От лихо на мою голову. Ще тільки бабці-відьми до всіх негараздів не вистачало”.
Нарешті, доплентали до галявини. Чудова, сонячна, встелена м’якою травичкою, ще й кущ росте з ягідками червоними, стиглими...
Катерина підійшла, простягнула руку, зірвала ягідку, піднесла до рота...
- Що в руці маєш? Кидай мерщій! Кидай, кому кажу, негайно! - раптом почала репетувати Христина, ніби таки несповна розуму.
- Та ну вас, бабо, - відмахнулась Катерина.
Стара підскочила у два кроки, вдарила знизу вверх молоду жінку по руці — ягідка скотилася з долоні, та замість впасти на землю — зникла.
- Що то в тебе було? - погрозливо запитала Христина.
- Ягідка...
- Звідки?
- Та от з куща... - розвернулась показати, аж — нема. Зник.
Розгублено знизала плечима.
- Не їж і не пий тут нічого. Це моя галявина, самі вони сюди поткнутися не можуть, але мороку навести — залюбки. А я вже стара стала, бачу погано.
Принишкла Катерина.
- Бабо, то кажіть, що маю зробити, аби в місто повернутися, та й підемо звідси.
- Так. Скажу. Не маю права тобі в тому відмовити.
- Та вже кажіть, бо скоро звечоріє за тими вашими балачками!
- Щоб від сили відмовитись, має молода відьма стару власноруч вбити, - ледь чутно промовила стара відьма.
- Як це — вбити?! Дурні ваші жарти, бабо! - аж підскочила Катерина, глянула на стару Христину — і знітилась. - Я ж бо думала, щось таке зробити треба, як у казці. Зілля якогось вночі назбирати на цвинтарі, абощо.
- Немає такого зілля, онучко. Якщо справжнє бажання маєш від сили відмовитись, якщо не мріяла ніколи мати крила... літати... силу свою людям на користь повертати... тоді вбий мене отут, на галявині, де скоро хоч як в землю піду. Відійшов уже мій час. Зажилася, спокою хочу.
- Що... прямо зараз? - в розпачі прошепотіла Катерина.
- А це вже як хочеш, бо не знаю, скільки мені ще залишилось. Ось, тримай, - і в руці у Христини з’явилось щось гостре, викривлене.
- Це що, ніж? - із жахом запитала молода жінка.
- Кіготь. Маєш встромити мені ось тут, де серце. Тримай, і вже щось вирішуй. Вночі тобі тут, у лісі, небезпечно, допоки повної сили не маєш.
- Та ви зовсім здуріли! Даремно я взагалі... і вже досить з мене! - Катерина розвернулась і побігла назад, ніби тією самою стежкою, якою від села до галявини дісталися.
- Чекай! Стій, навіжена! То морок... - почула Катерина, та вже не звертала уваги на лемент старої і бігла все далі, вільна, радісна... аж раптом нога зачепилась за коріння, і молода жінка впала. Не дуже забилась, швидко піднялась, але ступати на ногу було боляче.
Роззирнулась навколо. Вже мала б хати бачити, та де там. Ліс навколо, темний, страшний. Дерева похмурі стоять, майже без листя, і гілки ворушаться погрозливо. А вітру ж немає!
“І кущі шелестять”, - подумала Катерина. Обернулась — а із кущів вийшов... вовк. Та ще й незвичний. Блідо-сірий, майже прозорий, а очі червоними жаринами світять. І пазурі — аж блищать.
- Ні, не підходь! Іди геть! Іди собі, - прошепотіла Катерина, відступила на декілька кроків — і знову перечепилася, впала.
Вовк повільно, але впевнено посунув до майбутньої здобичі.
- Люди! Рятуйте! Бабо! Бабусе!
Здійнявся вітер, щось майнуло над головою — і прямо в очі страшенному вовку вчепилися пазурі. Сова!
- Бабуся...
Вовк вивернувся, підскочив, мало не вхопив птаха зубами. Сова ледь встигла злетіти вгору і знову каменем кинулась на хижого звіра. Зав’язалася шалена бійка. Катерина ледве встигала стежити. Ніби сова верх бере... аж ні, вовк не відступає. “Що то тепер буде?” - подумала Катерина, і тишком пішла стежкою назад. “Я ж бо тут нічим не допоможу...”
- Стара... страшна... - почулося десь в голові. Ніби чужа думка залетіла. Катерина потрусила головою та зробила ще декілька кроків назад, не відводячи очей від затятої бійки, в якій сова вже ніби програвала, ледве злітала, важко вимахувала крилами.
- Стара! Страшна! - знову, ще більш наполегливо, ніби з останніх сил долетіла чужа думка.
Завмерла Катерина.
- Дитяча римівка? Навіщо?
- Ну ж бо, онучко!
Струснула головою Катерина, згадала себе дитиною, і дзвінко, гучно над лісом полинули такі знайомі, смішні, але чомусь зовсім не образливі рядки.
- Стара, страшна, ще й з вусами,
Буде тобі бабусею!
Сніданки готуватиме
Смачнючі з хробачатами!..
І з кожним рядком вовк ніби слабшав, а сові додавалося сили. Врешті-решт вискнув хижий звір ніби мале щеня — і зник у кущах. Сова важко злетіла на землю, вимахнула крилами, здригнулась — і знов перетворилася на стару жінку. Зранену, ледве живу.
- Бабуся! - кинулась Катерина до старої.
- Онучко... на галявину... мерщій! Забери мене звідси...
- Я не знаю, не зможу, - залопотіла Катерина, але зненацька зрозуміла — зможе. Ніби теплий потужний вітер сповнив все тіло силою, дерева розступилися, і вільна стежка привітно простяглася під ноги.
Катерина обережно підняла стару на руки і майже побігла назад, на галявину, а як дісталася, то всім серцем відчула, де має вкласти стару відьму.
- Онучко... кіготь візьми, - одними губами прошепотіла Христина. - Звільни... себе... нагода твоя... остання...
Катерина відсахнулась та похитала головою: - Ні! Не можу! Не буду!..
- Тоді заспівай... прощавай... щасти...
Не співати хотілося Катерині — ридати. Але зібрала всі сили, і знову над лісом пролунали смішні чарівні дитячі слова.
- Стара, страшна, ще й з вусами,
Буде тобі бабусею!
Сніданки готуватиме
Смачнючі з хробачатами!..
- Стара, найкраща, змучена... пробач мені, бабусенько! - тихо завершила римівку Катерина.
Христина розплющила очі, поглянула на онуку, посміхнулась і більше вже не дихала. На очах у Катерини тіло померлої ніби зменшувалось, зіщулювалось, що більше та більше припадало до землі, аж доки навіть прим’ята трава не випросталася. Ніби нічого і не було.
З усіх боків від дерев почулося радісне шепотіння: - Нема старої відьми, нема. Пішла стара відьма, пішла!
Катерина озирнулась — ніде нікого. Але ж — сміються, радіють.
Зненацька за спиною зашелестіло вже інакше, погрозливо: - Біжи, мала відьмо, біжи. Тікай, мала відьмо, тікай! Зважай, мала відьмо, зважай! Наш ліс не займай, не займай!
Рвучко обернулася — нікого. Ще раз поглянула на те місце, де померла стара Христина. Втерла сльозу, що скотилась аж на підборіддя. Випросталась. Вперла руки в боки. По-хазяйськи оглянула галявину.
- Начувайтеся тепер, курви поганючі! - сказала ніби тихо, але — на весь ліс. - Нікуди я не поїду. Тут житиму! - вигукнула до тих усіх, що щепотіли, раділи, залякували.
Запанувала тиша.
- Горе горюватимеш, мала відьмо? Під лісом вікуватимеш, мала відьмо? Зважай, мала відьмо, зважай... як поїдеш, як ліс наш покинеш, то чоловіка матимеш, діточок матимеш, усе матимеш! Зважай, мала відьмо, зважай... - почувся шепіт інакший, улесливий.
Між деревами у сутінках стиха з’явився сріблястий туман, а з нього виступила сама ніби Катерина, трохи старша на вигляд, але ж гарна та ладна, вдоволена. Біля неї — чоловік чорнявий, високий, а на руках в нього — двійко діточок, хлопчик та дівчинка.
- Дивись, мала відьмо, дивись. Зважай, мала відьмо, зважай... - зваблював, припрошував шепіт.
Глянула Катерина на ту родину щасливу, й аж схлипнула мимоволі, таке воно гарне, таке воно любе, те просте, омріяне щастя жіноче.
- Дивись, мала відьмо, зважай, все матимеш...
- До дідька, - тупнула ногою справжня Катерина. - Вже бачила ваші ягідки, більш не надурите. Не мріяла літати. Мріяла чоловіка кохати, діточок колихати. А тепер — не кохатиму... любитиму! Весь білий світ любитиму, і людей у ньому, як бабуся моя рідна любила. Тут житиму. Літатиму! Вас, хтонь усяку поганючу, ганятиму!
Від тих слів сколихнувся туман, зникла щаслива родина. Натомість виступила наперед інша Катерина — стара, вся в зморшках, зібгана, з вусами та з носом наче дзьобом. Тужливий погляд тьмяних очей під важкими повіками ніби докоряв: “Схаменись”.
Здригнулась справжня Катерина, очі руками затулила.
- Ні, ні, не треба! Не хочу... боюся... не хочу... чудовиськом бути...
Аж раптом ніби дитячий голос дзвінкий долинув від села:
- Стара, страшна, ще й з вусами! Буде тобі бабусею!
- Сніданки готуватиме смачнючі з хробачатами! - підхопила Катерина.
Доспівала римівку, розсміялася.
- А й готуватиму!
Розкинула руки, закрила очі, відкрилася силі, що вирує у серці, закрутилася навколо себе ніби дзигою — та сірою совою злетіла над деревами, над лісом, над усім Божим світом.
- Літатиму! Любитиму! Захищатиму!
І звідусіль, з лісів, з луків, з родючого поля, з широкого степу піднялися в підвечірнє небо совами й пугачами відьми та чаклуни, і крилами своїми, наче живим заслоном, вкрили всю землю любу, весь Божий світ.
І полинуло, аж ген далеко за обрій, на всі голоси:
- Любитиму!
- Захищатиму!
|
|
|
|
Время приёма: 09:27 05.09.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев