 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
У пабі цього вечора було мало людей. Чи то група, яка мала сьогодні виступати — кавер банда на "Король і Шут" — мало кого цікавила, чи то просто в будень мало хто хотів бухати проти ночі, а потім з похміллям плестися на роботу. Звісно, типові для такого місця запахи старого прокислого пива та немитих спітнілих тіл, густо приправлені тютюновим димом, нікуди не поділися. Доводилося терпіти або звикати. Вузькі столики з нефарбованої деревини, такі ж вузькі лавки та проходи між ними, ніби клітки у старому зоопарку, — все це дратувало та нервувало мене, як особу, схильну до клаустрофобії. Найбільше мене дивувало, як товстий та високий Вітько, так схожій на Портоса з "Трьох Мушкетерів" Дюма, взагалі міг тут протиснутися та прилаштуватися, та ще й почувався досить комфортно. Вітько, мій колишній товариш за тусовкою місцевих готів, як в нас називали збіговисько нечисленних місцевих неформалів, був тут постійним відвідувачем. Я, як естет та типовий "книжковий хлопчик", таких злачних місць зазвичай уникав. Не знаю, чому Вітько захотів провести нашу "ділову" розмову саме у цьому місці та у таких обставинах, але з цим довелося змиритися.
— І як тобі у новій тусовці? Не сумуєш за нашим Блек Сіті Батс Клаб? — спитав я.
— Іноді сумую, — зітхнув Вітько. — Але все змінюється. Життя змінюється. Смаки змінюються. Коло друзів теж. І дівчата.
— І як тобі нова дівчина? Це ж, здається, вона тебе втягнула до байкерів?
— Вона, не буду заперечувати. Але розумієш, як тут? Байкери — вони такі, прості романтики. В них все по-справжньому: якщо дружиш з ними, то душу за тебе положать та останню сорочку віддадуть. А в нас було зовсім не так. Коли мені буле зле, коли я запив… Всі тоді від мене відвернулися. Ангеліна від мене тоді пішла та розповіла всім, що я торчок.
— А це ж була неправда?
— Це м'яко сказано. Не знаю, навіщо вона всім збрехала. Та Бог їй суддя. Будеш у Німеччині на Готік Треффен, передай їй вітання.
— Неодмінно. Як же ти зіскочив?
— Ну якось так. Познайомився у пабі у Києві. Я туди поїхав погуляти, а вони там відпочивали. Слово за слово, так і втягнувся до них. Прийняли мене до себе. Навіть мені перший мотик позичили. Бо якійсь товариш в них помер від серцевого нападу. Вакансія в них виникла. От мене й взяли.
— Дай-но вгадаю, а чи не тому товаришу належала та дівчина, з якою ти зараз, так би мовити, у стосунках?
— Ну можна й так сказати, а що? Вміє вона по мізках їздити, якщо грубіше не сказати. Що вдієш. Жінки, вони такі. Це розплата. Ми кохаємо їх тіла, а вони — наші мізки. Гармонія!
— Ти вже говориш, як вони! Як то кажуть, з ким поведешся. Багато в собі змінити довелося? Тільки чесно!
— Та не так вже й багато. Дивися: чорні шкіряні штани як носив, так і ношу. Хіба що плащ змінив на косуху, а капелюх — на бандану. А байк на мотобайк. А так все, як було.
— А готик-рок на старий рок, — додав я.
— Ну щодо готик року, мої його шанують. Сістерз оф Мерсі, Зе Мішн, Джой Дівіжн, Ворлд оф Скін, Баухауз, Сванз, Зе Кьюр, та навіть Розетта Стоун та Клан оф Ксаймокс у них іде на ура. Та й нью-вейв вони шанують. Депеш Мод із зе бест. Ну російського року в них значно поменшало. Натомість готик року та металу у них побільшало. Недарма ж наш байк-клуб називається "Лицарі Чорної Троянди". Всі тут люблять фентезі.
— Гадаю, це твоя заслуга?
— Не без цього. Я їм нічого свого не нав'язував. Саме якось склалося. Вони ж хлопці прості, кажуть все, як є. В них же вибору раніше не було, а тут я познайомив їх зі зразками цікавої та якісної музики, от і поїхало.
— До речі, твоя пасія повертається із вбиральні. Ось чого не можу зрозуміти, що ти такого у ній знайшов? Що у вас спільного?
— Ну як… В неї довге чорне волосся, і в мене довге чорне волосся, я товстий, вона товста. Я люблю любощі, вона любить любощі, я люблю поїсти, вона теж любить, — Вітько засміявся зі свого жарту та глузливо витріщився на мене.
— А якщо серйозно? Ким вона працює?
— Манікюрницею. Бо в копірайтерів нині справи — сам знаєш. Кепські.
— Отже, ти зараз у неї на утриманні?
— Майже. Але це тимчасово.
— Ну звісно...
Пані, про яку йшла мова, повільно підійшла, ніби пропливла до нас, похитуючи стегнами, та сіла поряд з Вітьком, тут же охопивши його шию пишними руками. Вона дуже нагадувала відьму Солоху, як її описував Микола Гоголь: невисока на зріст, вся пишна, статура у формі груші, величезні округлі стегна, круглі плечики та пишні груди, які ледь не вивалювалися з вирізу чорної сукні. Кучері чорного волосся спадали по плечах, розвіваючись, як стебла ковилу. Кругле обличчя світилися щастям від того, що вона була з Вітьком. Вони поряд виглядали настільки схожими, ніби близнюки. Її живі карі очі уважно оглянули мене з ніг до голови та ніби обпекли: було в них щось відьмівське, потойбічне. У цих очах відчувалася сила та пристрасть. Коли Вітько розповідав, яка пристрасна його подруга, скільки у ній енергії та завзяття, він не брехав. Але була у цьому й темна сторона — часті перепади настрою та регулярні сварки на рівному місці. Навіть такий флегматичний та спокійний хлопець, як Вітько, не витримував та шукав прихистку у друзів на день-два, поки його подруга охолоне та змінить гнів на милість.
— О, привіт, хлопче, — дівчина звернулася до мене, оглядаючи з ніг до голови. Від її колючого погляду мені стало моторошно. По тілу пробігли мурашки, а в горлі стислося.
— При… привіт, — я намагався опанувати себе, бо якось незручно, що зніяковів від погляду дівчини.
— Ілоно, це мій давній друг, Кирило, — представив мене Вітько. — Запросив його, щоб поговорити щодо роботи.
Ілона хмикнула, насупилася і знову пильно глянула на мене, ніби розлютилася, що увагу будуть приділяти не їй, а якомусь там другу.
— У мене є цікавий проєкт — прорекламувати нову онлайн гру, — нарешті перейшов до справи Кирило, — Але щоб було креативно. Ну там тексти написати, рекламу запустити. Платять добре, але ідей у мене забракло. Втомився я. Тож думав тобі запропонувати. Гроші розділимо. Замовлення хороше. Ти б його просто так не отримав.
— Цікаво.
— Отож. Зараз розкажу в деталях…
Ілона вже зовсім розгнівалася, пирхнула і встала із-за столика, пробурчавши щось про себе.
— Вітьку, чого це вона?
— Та не звертай уваги. У неї різкі перепади настрою. Таке часто. То весела й жартує, а через кілька хвилин лається на мене, бо я не оцінив її жарти чи некрасиво сміявся. Може ні з того ні з сього заплакати чи вдарити мене, бо згадала, що я ніби дивився на якусь дівчину в кафе вчора.
— Ого. Важко тобі з нею. Оце так характер!
— Та я вже звик. Зате вона енергійна, наче вогник, підтримує мене й допомагає в скрутні моменти.
Ми вирішили перейти до справи й обговорити роботу, а Ілона хай якось заспокоїться без нас. Музичний автомат час від часу грав різну музику, на яку ми не звертали уваги. Аж тут заграла фольк мелодія. Була вона незвична з-поміж тої музики, яку тут зазвичай ставили. І слова, промовлені зловісним голосом, пробирали до кісток:
Тліном пріє пожухле листя,
Вогке небо лягло на ліс.
Просто неба летить сокира
Та змія в темну ніч повзе.*
Ця пісня групи "Вій" була мені відома, але зараз від неї чомусь стало моторошно. Я ніби відчув шкірою, як по ній повзе вогке й холодне створіння. Щось торкнуло мене за ногу. Я відсахнувся. Нікого.
— Кирило, агов, ти чого? — голос Вітька повернув мене до тями.
— Та… нічого. Втомився за останні дні. Мені… відлити треба. Я туди й назад!
Коли я повернувся, Ілона знову сиділа поряд з Вітьком. Вони сварилися. Дівчина емоційно жестикулювала, а Вітько намагався її заспокоїти. Я зупинився, не наважуючись підійти до них, а то ще раптом мені дістанеться.
— Ти… ти мене не любиш! Не поважаєш! Я прийшла сюди з тобою відпочити! А ти! Ти! Ти обговорюєш свою дурну роботу!
— Ілоночко, люба, заспокойся. Це мій давній і хороший друг. Він дуже зайнятий, та й я теж. Тож випала рідкісна нагода зустрітися…
— А я тут до чого? Чому я повинна сидіти, як дурепа, і слухати ваші дурні розмови?
— Ну почекай, ми все обговоримо, а потім проведемо час разом.
— Я не буду чекати! Я прийшла сюди з тобою! А сидіти з твоїм дружком згоди не давала!
Ілона різко скочила з-за столу, схопила келих пива і перекинула Вітьку прямісінько на голову. Липка піниста рідина збігала його волоссям, крапаючи на стіл і підлогу. Він отетерів і мовчки дивився на Ілону. Відвідувачі теж принишкли і зиркали на емоційну дівчину. Навіть для байкерів це було вже занадто. Ілона демонстративно розвернулася й пішла надвір.
— Оце мегера! — не втримався я, нарешті підійшовши до нашого столика.
— Та… твоя правда! — Вітько нарешті вийшов із заціпеніння і витирав лице серветкою. — Хай їй дідько! Новий одяг зіпсувала, паскуда!
— А куди вона пішла?
— А… до речі, куди? Зараз пізній час, транспорт не ходить. Пішли надвір, знайдемо її, а то ще десь загубиться, дівка бідова!
Ми удвох вийшли з паба. Трохи далі стояли кілька мотоциклів, один із них — Вітька. Ілона крутилася там, то нахиляючись, то щось торкаючи, і лаялася.
— От гадюка, ще колеса проб'є! — вигукнув Вітько і вже хотів до неї бігти, але я схопив його за плече і мовчи тицьнув пальцем на те, що привернуло мою увагу.
До паба під'їхав розкішний байк: здоровенний, чорний, наче ніч, з "косметичкою" зі шкіри, схожою на зміїну. Метал заблищав у тьмяному світлі, виказуючи ідеально гладку поверхню, ніби спеціально відполіровану для ефектного прибуття. За кермом сидів міцний чолов'яга в шоломі з приладнаними крильцями, схожими чи то на кажанячі, чи то драконячі. Його шкіряна куртка рясніла заклепками, а на спині був вишитий змій, завитий кільцями.
— Це що за тип? — тихенько спитав я Вітька.
— Вперше його бачу.
Байкер припаркував мотоцикл. Спішився, обтрусив з куртки пил. Розправив плечі. Затупали ковані чоботи в бік Ілони. Вітько на все дивився мовчки, закусивши губу.
— Привіт, дівчинко!
Голос його звучав спокійно і впевнено, і водночас було в ньому щось незбагненне, звабливе. Ілона аж підскочила з несподіванки, підняла голову й почала розглядати байкера, як заворожена.
— Привіт…
— Чом тут одна сумуєш? Час уже пізній.
— Та… так, посварилася з хлопцем.
— О! Ну, цьому можна зарадити. Хочеш політати? — він кивнув у бік свого байка.
— А… Звісно! Я на такому ще ніколи не каталася! Що це за модель?
— А це хіба важливо? Ну що, політаймо?
— Авжеж! Тільки не дуже довго, а то хлопець, мабуть, мене шукатиме.
— Так, так, звісно! Зовсім трошки!
Він допоміг дівчині сісти на байк, завівся й поїхав у бік околиці міста. Ілона верещала від захоплення. Нарешті Вітько оговтався.
— Швидко за ними! А раптом він щось із нею зробить! І вона ж без шолома!
Ми сіли на Вітьків мотик і чкурнули за незнайомцем. На щастя, він не встиг далеко від'їхати. Вузька дорога вела до передмістя, освітлена тьмяними ліхтарями. Загадковий байкер їхав попереду, і ми ніяк не могли його наздогнати. Пришвидшувалися кілька разів, але він не наближався.
— Потужна залізяка, зараза! — Вітько знову додав швидкості.
Ілона міцно трималася за талію незнайомця. Через ревіння мотора не було чути, чи вони розмовляли про щось. Вітько лаявся про себе й бідкався, що пального може не вистачити на таку гонитву. Я вже куняв позаду й мовчки кивав, дурманячись від ароматів пива, якими просяк його одяг. Вітько вилаявся вже голосніше, вибивши мене з напівсну. Здається, байкер почув нас. Він повільно повернув голову. Очі блиснули зеленкуватим світлом. Я здригнувся.
Темна-темна змія повзе.
Серед темної, серед ночі,
Темна-темна змія повзе…*
Ця пісня знову заграла в моїй голові. І знову стало моторошно. Мене затрусило чи то від холоду, чи то від чогось вогкого й холодного, що торкалося до всього тіла.
— Агов, Кирило! Ти чого трусишся? — голос Вітька повернув мене до тями.
— Та… Щось холодно мені. Чи пива перепив. Ти бачив?
— Що?
— У того чувака… Очі зелені. Як у кота. І горять.
— Дійсно перепив. Мовчи краще!
Ми виїхали за межі міста і мчали сільською дорогою серед полів та луків. Попри поганий асфальт у суцільних ямах, втікач і не думав збавляти швидкість. Їхав він на диво рівно. Аж раптом різко повернув управо і чкурнув ґрунтівкою через поле.
— За ним! — вигукнув Вітько, стиснувши кермо мотоцикла.
Ґрунтова дорога була вся в ямах та щебінці, тож нас підкидало, як на гойдалках. Наздогнати байкера було вкрай важко.
— Вітьку!
— Ну що ще?
— Дивися, яка чортівня тут! Наш мотик трясе, як ту тачанку батька Махна! А він їде, ніби пливе, навіть куряви нема й камінці не летять.
— Тут Ілона в небезпеці, а ти камінці розглядаєш! Робити нічого? Це в тебе вже галюцинації! Мовчи та стули пельку! Сильно ти там розбираєшся!
Його вже просто трусило від злості. Я замовк. Все-таки Вітько переживає за дівчину, і краще його зайвий раз не чіпати. Але загадкового байкера теж треба, так би мовити, знати в лице. Як же ми врятуємо Ілону?
— Ілоно! Ілоно! Глянь на мене! З тобою все добре?! — Вітько намагався докричатися до неї.
Дівчина не зреагувала, продовжуючи триматися за байкера, лише чорне волосся розвівалося, як змії. А байкер почув. Повільно повернув голову в шоломі. І знову блиснули зелені очі, як вогники світляків. Мене смикнуло, руки затрусилися…
Темна-темна змія повзе.
Серед темної, серед ночі,
Темна-темна змія повзе…*
— Знову твоя шиза? — зі злістю кинув Вітько. — Тримайся міцніше, тут дорога, як зад Баби-яги! Ще бува, злетиш!
Доріжка звужувалася, перетворюючись на стежку в полі, і потроху йшла вгору. Попереду виднівся величезний пагорб, порослий кущами та щільно усипаний камінням, ніби торт горіхами. Байкер підіймався пагорбом, ми — за ним. Нас відділяло метрів п'ятдесят, не більше. Аж раптом блимнула фара, і мотоцикл зник у чагарниках. Стало на диво тихо. Вітько зупинив байк, ми зіскочили. Я вже хотів бігти в бік, де зник той байкер, але Вітько смикнув мене за руку й вилаяв:
— Ти з глузду з'їхав? А якщо він тобі по голові дасть? Чи ще що гірше?
— І що робити? Кинути Ілону з ним?
— Почекай!
Вітько дістав великий ліхтар, биту й складний ніж. Освітив усе довкола. Ні байкера, ні Ілони, ні мотика. Лише цвіркуни сюрчать і подають голоси нічні птахи.
— Туди! — скомандував Вітько.
У кущах, де зник байкер, щось зашурхотіло. Ми тихенько підійшли. Вітько стискав у руці биту, а я тримав ніж і ліхтар.
— Нікого! — я уважно розглянув зарості, підсвічуючи навколо.
— От зараза! І де він сховав таку здоровенну залізяку? А почекай-но!
За чагарниками виднілося щось темне. Вітько додав потужності на ліхтарі. Ми зупинилися від здивування: обкладений великими каменями, в землі зіяв отвір десь метр завширшки. Звідти віяло вологою, холодом і чимось моторошним…
Срібний місяць сховавсь у хмари,
Напилася роси земля.
Заплелись із корінням трави,
В темну ніч змія повзла…*
— Кирило, ти чого? — Вітько помахав рукою в мене перед обличчям. — Печер не бачив ніколи?
Я замотав головою, все ще трусячись від жаху, що незрозуміло звідки накотив:
— Давай до світанку почекаємо. Ми в темряві все одно нічого не знайдемо. Та й акумулятор на ліхтарі може сісти. Ти думаєш, що вони туди залізли? А мотик де?
— А хрін його зна! Тут ніде більше сховатися. Мене не мотик його цікавить, а Ілона!
Мене знову затрусило. Ніби якась сила наказувала мені не всуватися туди, бо буде гірше. Вітько зі мною вже не церемонився, обізвав боягузом і наказав лізти одразу за ним. Обережно тримаючись за вогкі стіни, вкриті корінцями й мохом, ми спускалися в морок. Ліхтар освітив розширення лазу — це була справжня підземна зала. Ми нарешті стали на рівну поверхню і роздивилася навкруги, наскільки дозволяла потужність ліхтаря. Із зали вело два ходи, таких само вузьких, як і той на пагорбі.
— І куди іти? Де вони ховаються? — я відмахнувся від кажана, що пролетів прямо над головою.
— Обшукаємо обидва ходи!
Мене знову пробрало холодком.
— А якщо він там причаївся і нас уб'є?
— Не посміє! — Вітько клацнув складним ножем, випустивши довге загнуте лезо.
Перший хід був майже прямий. Ми йшли хвилин десять, обережно оглядаючись навкруги. Ані звуку навкруги, від чого мені знову стало якось моторошно. Нарешті ми вийшли у щось на зразок кімнатки. Під ногами захрустіло. Я подивився вниз і закричав. То були кістки. Багато кісток. Черепи корів, овець та інших тварин, численні кістки, які важко було розпізнати. А попереду лежали кілька людських кістяків.
— Тихше ти! — Вітько не витримав і стукнув мене по спині. — Чого верещиш, як баба?
— Тут… тут людські кістки! От глянь!
— І що з того? Вони дуже давні. Може, тут іще під час війни ховалися. І тварин свійських із собою взяли, он теж їх кістки.
Версія Вітька мене заспокоїла. Ми вже хотіли повертати до великої зали, аж тут я помітив великий камінь біля дальньої стіни. На ньому було щось намальовано. Я підійшов ближче, підсвітив ліхтарем і завмер.
— Вітьку, ходи сюди!
— Що там? Камінь як камінь.
— Глянь! Тут малюнок змія. Такий самий, як на куртці того загадкового байкера.
— Ага. Значить, тут збирається його клуб. Але щось я такої емблеми серед місцевих не зустрічав. Пішли назад, треба дослідити ще один хід.
Другий коридор був подібний до першого, але довший. Ми йшли майже пів години, і Вітько вже переживав, що сяде ліхтар. Нарешті прохід розширився, ведучи до зали. Вона була доволі простора, і на землі теж лежали купи кісток людей і тварин. Нічого цікавого.
— Ну що, пішли назад. Швидко. А то ліхтар накаже довго жити, — Вітько вже повернув. — Стоп, а це що?
Він нахилився і щось підібрав. Оглянув, і обличчя його одразу перемінилося. Вітько стис руків'я ножа і затрусився.
— Це сережка Ілони! Вона була тут!
— Точно вона? Може, просто схожа?
— Точно! Це ексклюзив, робив знайомий ювелір.
Вітько розкрив долоню. На ній лежала срібна сережка у вигляді черепа з банданою на голові й трояндою в зубах.
— Швидше нагору! — загарчав він і кинувся коридором.
Я ледь встигав за ним. На поверхні ми сіли на траву, захекавшись. Світало. Співали перепілки, сюрчали коники — природа вела своє звичне життя, не здогадуючись, що ж відбулося в тій загадковій печері.
— Ілоно! Ілоно! — кричав Вітько, ледве стримуючи сльози. — Де ти? Пробач мені все! Тільки повернися до мене живою та здоровою!
Ми просиділи ще трохи, поки Вітько не заспокоївся. Він все ще стискав у руці сережку дівчини.
— Поїхали до наших! — нарешті вигукнув він. — Там точно хтось знає цього козла! Я його знайду й повідкручую все, що стирчить!
— Ти ж сам казав, що не чув про цей клуб. А якщо він не місцевий?
— Запам'ятав емблему? Ну оту, зі змією?
Я кивнув.
— Чудово! Знайдемо, де його клуб, і я особисто туди поїду!
Ми підвелися і хотіли йти до байка, аж раптом мене пробрало страхом. Щось ніби обпекло потилицю і водночас огорнуло її колючим холодом. І знову заграло в голові:
Темна-темна змія повзе.
Серед темної, серед ночі,
Темна-темна змія повзе…*
Я озирнувся. Він стояв тут. Зовсім поряд. Метрів за десять від нас. Спокійний і зухвалий. Руки схрещені на грудях. Опирається на чорний байк. Під шоломом блищать зеленкуваті очі…
— Мене шукаєте?
Його голос моторошний. Він не людський. Не може людина так говорити! Мене пробрало до кісток. Щось холодне торкнулося ноги й обвило її кільцями, стискаючи до болю і не даючи іти далі…
— Це ти! Козел! Де Ілона? Де моя дівчина?! — ридма закричав Вітько.
Він хотів кинутися до байкера, але щось ніби втримало його за ноги. Вітько перечепився і впав.
— Паскуда! Я тебе дістану! — Вітько піднявся і витягнув ніж.
— Хочеш мене спіймати? — зловісно посміхнувся незнайомець. — Ну що ж. Спробуй! Багато таких було, як ти, зухвалих і самовпевнених. І де вони тепер? У сирій землі, поховані часом!
Байкер зашипів по-зміїному. Знову загорілися очі. Вітько заволав з відчаю і кинувся до нього. Байкер зареготав. Голосно, зловісно. Від сміху його били дрижаки. Тіло кололо нестерпним холодом. Аж тут байкера охопили язики полум'я. Він спокійно продовжував стояти й реготав. Вітько зупинився від несподіванки.
— А тепер прощавайте, ниці люди! Дівку вашу можете більше не шукати!
Байкер змахнув руками, наче крилами, і розчинився у повітрі разом з мотоциклом. Лише димне марево закрутилося там, де він тільки що стояв. Ми з Вітьком отетеріли й застигли, розкривши роти.
— Кирило, це що?.. Галюни?.. У нас обох? — Вітько завзято перехрестився, хоча ніколи не був віруючим.
— Однакових галюнів, здається, не буває. Ти що бачив?
— Як він загорівся, а потім зник. А ти?
— Аналогічно.
— То що це за дідько?
Ми підійшли до місця, де стояв примарний байкер. Нічого не виказувало, що тут хвилину тому була людина з величезним байком, навіть трава цілісінька і не зім'ята. Вітько сів на землю і схопився за голову.
— Горе мені! Це я винен! Не треба було її відпускати одну!
Я поклав руку на плече друга.
— Ні. Ти не винен. Вона сама до нього сіла. Ти ж упевнився, що він вміє причаровувати. Це не людина.
— А хто тоді? Прибулець?
— Не знаю. Може, щось потойбічне.
— Ти віриш у цю маячню?
— А ти віриш у людей, які вміють зникати на очах у двох свідків?
Вітько лише щось хмикнув і насупив брови, дивлячись в одну точку. Так ми просиділи не знаю, скільки. Здається, я вже втратив відлік часу. Раптом почулися чиїсь кроки. Ми здригнулися і повернулися на звук: стежкою з боку гаю ішов старий сивий дідок з торбиною, спираючись на палицю. Здається, він ще здалеку помітив нас і мотоцикл, підійшов і привітався.
— Доброго ранку, хлопці! Може, помогти чим?
— Здрастуйте, діду! Дякуємо, нічого не потрібно.
Дід похитав головою, уважно дивлячись в очі Вітьку.
— Ой, хлопці, щось недобре у вас сталося. І місце тут недобре, — він кивнув у бік пагорба з печерою.
Діватися нікуди — ми розповіли про все, що сталося. Дід слухав уважно, лише час від часу цокаючи язиком і хитаючи головою.
— Ой, Вікторе, ой, кріпися. Не знайдеш уже кохану свою. Змирися з тим.
— Звідки ви знаєте? — гримнув Вітько на діда зі злістю.
— А що тут не знати? Той на мотоциклі, що її заманив, а потім зник, — то ж змій-вогневик.
— Діду, ми вже не діти, у казки не віримо! — перебив його Вітько.
— Ти вислухай спочатку! Про змія тут усі старі люди знають. З давніх часів легенда про нього відома. Живе він у тій дірі на горбочку. Там ще до хрещення було капище, і тому змію поклонялися. Бачили там камені? Кажуть, що то вівтар був, але розбили його. Людей похрестили, та вони продовжували крадькома приносити змію жертви. В основному худобу, але іноді — раз на рік чи частіше — молодих дівчат. Тож там кістки їх лежать. Але потім і про це забули. Та змій голодний і злий. Розлютився він на людей, що його зрадили, і почав сам шукати дівчат, заманювати їх до печери, а потім там їсти. А щоб вони змія не лякалися, приймав подобу гарного юнака на вороному коні. Голос його дівчину причаровує, вона сама на коня лізе покататися, а змію те тільки й треба. Кажете, він тепер на мотоциклі? Еге ж, помінялися смаки в дівчат. Їм тепер залізних коней подавай!
— Та, діду, то вигадки все! — не витримав Вітько.
— Може й вигадки, а може й ні. Але пам'ятаю я, як зникла у нас в селі ще до війни дівчина одна, Оленою її звали. Теж із хлопцем чи посварилася, чи що, вийшла на вулицю пізно ввечері сама. І люди бачили, як сіла вона на вороного коня до якогось незнайомого хлопця. Ніхто в селі його не знав. І я того коня бачив, як він повз наш двір проскакав. Малий сам був, але все до дрібниць у пам'яті засіло. Кінь той біг на диво тихо, куряви не здіймав, підковами не цокотів. А очі хлопця горіли зеленим, як оті вогні болотяні. Ні Олени, ні хлопця, ні коня більше не бачили…
***
Після цієї страшної пригоди Вітько покинув байк-клуб та продав свій мотоцикл. Від одного вигляду мотоциклу чи ревіння мотору його починало трусити. Він надовго впав у депресію та знову запив. Проєкт довелося рятувати мені, а потім витягувати друга з запою. Але то вже зовсім інша історія…
*Уривки з пісні "Змія" гурту "Вій"
|
|
|
|
Время приёма: 21:00 02.09.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев