Лихо прийшло з півночі. Воно часто приходило з того боку. Взимку – холод, влітку – грозові хмари. Блискавки підпалювали посіви, а град добивав рештки. Люди ж уперто продовжували боротися за життя. Тікати їм було нікуди. Їхня долина оточена порослими лісом горами, за якими жили інші племена, що зовсім не бажали ділитися своїми ланами і пасовиськами. Що лишалося? Орати землю і молитися богам. Певно, не всі робили це щиро, бо одного дня в долину прийшло пекло.
Лія відчула біду набагато раніше. Ще з дитинства вона бачила і вміла те, що інші вважали чаклунством. У цій місцині це було прокляттям. Дівчина знала хто і коли помре, та навчилась тримати язика за зубами. Односельці не любили коли їм в очі казали, що за три дні хтось із них віддасть душу Чорнобогу. Могли і спалити. А Лія мріяла про довге життя, заміжжя, двох синів і донечку. І, здається, хлопця вже знайшла – Змієловом кликали. Теж трохи дивний. У лісі здибалися. Малина того року гарно вродила, а Лія знала місця на схилах гір, куди мало хто доходив. Дуже швидко по два великі кошики набирала.
Гадюки малину не їли, та свої кубла робили під кущами. Лія одне не помітила. Спочатку навіть не зрозуміла. Здалося, що кропивою вжалилась. Та вже за мить гострий біль обпік ногу.
– Дивно. Чому я бачила наперед смерті інших людей, а свою не відчула? – сама в себе спитала дівчина, коли побачила на литці дві дірочки.
Люди не ходили на ці схили не тому, що лінувалися. Укус гірської гадюки мало хто пережив. І Лія не пережила б. Якби не Змієлов, що просто блукав поруч. Ну це він їй так сказав потім. І зашарівся. Хлопці з села вміють брехати, бо люди часто говорять один одному неправду, а цей не вмів, бо жив у лісі. Кому тут брехати? Зайцям?
Лія не бачила, що з її ногою робив Змієлов. Прокинулася вона в його хатині. Нога туго перев’язана чистим ганчір’ям, а в світлиці стояв неймовірний запах диких трав. Більшість із них вона впізнала – сама збирала такі й сушила. Не для аромату – від різних болячок.
– Добрий ранок, – на порозі з’явився Змієлов.
– Добрий, – посміхнулася Лія.
Вона не раз бачила цього парубка в селі, коли він міняв лисячі шкури на сіль і борошно, та була певна, що він німий. Хлопець ніколи не торгувався, не заходив до корчми, цурався однолітків. Він був схожий на неї – мав у душі таємницю. Лія це відчула. І того дня в лісі вона теж його відчула. Можливо, тому й не побачила змію.
– Пробач, я тобі ногу розрізав. Болітиме.
– Уже болить.
– То добре. Тоді житимеш.
Тепер Лія зрозуміла, чому не бачила свою смерть, – час не прийшов.
– Голодна?
– Не знаю, – чесно відповіла дівчина.
Хлопець розгубився. Що далі?
– Тобі ще не можна ходити. Я піду до села. Треба твоїм батькам сказати. Вони, певно, хвилюються.
– У мене їх немає. А в тебе?
– Батько. Помер три літа тому. Гадюка вкусила.
– Мені шкода.
– Відтоді я змій не люблю. Хіба смаженими.
– А людей?
– До них байдуже.
– А до мене?
Хлопець і так не дивився в очі, а тепер геть зніяковів.
– Я тобі юшки зварив. Принесу, поки тепла, – і вийшов з хати. *** Люди і раніше зникали. Особливо взимку. Коли сходив сніг, то іноді рештки знаходили. Мороз і вовки. В поганий рік ще й голод.
Лія зникла влітку. Навіть не одразу помітили. Дівчина одна жила, шкоди людям не робила, з усіма віталася. І гарненька була, роботяща. Та заміж ніхто не брав. Боялися. Її мати теж здавалася доброю і привітною. Поки не зловили за чарами. Над горами збиралися хмари великої грози, а жінку побачили голою біля вогнища посеред лісу. Вона дивилася у небо і співала. Хоча свідки стверджували, що вила, як вовк на місяць. Навіть не чула, що до неї говорять. Блискавки вже били у вершини гір. Довго не розбиралися – зв’язали руки-ноги і кинули у вогонь. Дитина залишилися сиротою. Хату про всяк випадок селяни теж спалили, а дівчинку віддали на виховання сліпій бабі, що доживала віку самотою край села. Поки росла, то придивлялися, чи не вдалася в матір, та потроху заспокоїлися. Зникнення помітила сусідка. Грядки стояли не полоті. Самій бігти до Голови часу не було, послала малого. Чи передав той, чи ні – хтозна. Село й надалі спокійно жило своїм життям, сподіваючись на милість богів і власні руки. *** Лія згадувала, як годувала стару, а та вчила її життю. Людям довіряти не можна. Їх можна любити чи ненавидіти. Все. Кожний сам за себе. І до сьогодні дівчина свято в це вірила. І, незважаючи на те, що Змієлов її врятував, Лія не поспішала відкривати йому душу і серце. Треба ще подивитися, для чого він це зробив.
На третій день хлопець дозволив встати. Нога ще боліла, та по світлиці ходити вже можна було. Ще за день Лія вийшла надвір. То ось, як живуть відлюдники: широка галявина, огороджена двома рядами гострих кілків, посередині хата, вкрита сосновим гіллям, до неї притулився маленький хлів. На дерев’яних розтяжках, встромлених у землю, сушилися шкури. Коза скубала траву біля огорожі, Змієлов колов дрова, пташки співали. Собака підняв голову й уважно подивився на Лію, хотів гавкнути, та передумав.
– До зими ще далеко, – тицьнула пальцем дівчина в купку дров.
– Не певен, – похитав головою хлопець. – Щось не так цього року.
– Раніше теж бувало, що літо холодне й дощове.
– Звірі відчувають краще за нас. Я ще не бачив, щоб вони так дуріли.
– Буря насувається, – Лія задерла голову до неба.
– Жодної хмаринки, – хлопець недовірливо похитав головою.
– Поки що, – ледь чутно відповіла дівчина і вже голосніше додала: – Що на сніданок?
– Хліб на столі, сир у коморі, молоко он пасеться, – Змієлов кивнув на козу.
Лія взяла з ослінчика цеберко і пошкутильгала до кози. У спину війнуло прохолодою. Дівчина озирнулася. Змієлов рубав дрова і не дивився на неї. Може, просто вітерець? Відчуття, що за нею спостерігає пара очей, зникло за мить. Хтось у лісовій гущавині відвів погляд. *** За Лією не було кому сумувати і просити селян йти на пошуки, а в сина корчмаря було. Він зник через кілька днів після дівчини. Голова зранку зібрав людей і вирушив до лісу. Тіло знайшли надвечір. Те, що від нього залишилося. Впізнали за одягом.
– Ведмідь, певно? А вовки решту догризли, – перешіптувалися селяни.
Страх заповзав у їхні душі. Хижаки вже давно не підходили так близько до людей. Щось невимовне нависло над долиною, і літнє сонце не могло розігнати цей холод. Після поховання люди принесли жертви богам, сподіваючись, що ті відведуть від них біду. За село тепер виходили озброєними і по двоє.
Лія зі Змієловом хоч і не знали про цю пригоду, але ходили лісом так само.
– Чому ти сам живеш? – спитала дівчина, коли вони обходили сильці, поставлені на зайців.
– Я так звик, – стенув плечима хлопець, – усе життя прожив тут. Батько краще розумів тварин, ніж людей. Я, мабуть, теж.
– А матір де?
– Не знаю. Батько казав, що померла.
– І моя померла.
Далі йшли мовчки. Пастки стояли порожні, а ліс дивував тишею. Навіть горласті птахи позамовкали. Вітер не хитав дерева, трава стояла рівно. І постійне відчуття, що на тебе хтось дивиться. Це починало дратувати.
– Дивний сьогодні ліс, – Змієлов теж не розумів, що коїться.
Лія заплющила очі. Так можна було побачити те, чого не видно. І вона побачила.
Величезна змія дивилася на них із гущавини лісу. Довгий роздвоєний язик раз по раз висовувався на мить із величезної пащі. Лія розуміла, що таких не існує, та не довіряти внутрішньому зору не могла, раніше він її не підводив. Дівчина заклякла, боячись поворухнутися. Змієлов пройшов ще кілька кроків і теж зупинився. Його вуха вловили сичання десь праворуч. Він обережно озирнувся. Лія стояла із заплющеними очима і трусилася наче в пропасниці. А потім почувся шурхіт – і на галявину виповзло його нічне жахіття. *** Тим часом у селі зникла ще одна людина. Дружина мірошника пішла прати білизну на річку і не повернулася, а один хлопчик прибіг додому такий переляканий, що балакати не міг – лише кричав. Дві баби яйцем викачували – не допомогло. Трохи згодом його вудку знайшли неподалік містка, на якому стояв кошик із пранням. Отже, дитина бачила, що сталося з дружиною мірошника, та слова не могла вимовити від жаху. Довелося напоїти її настоянкою із вербової трави. Але й тоді хлопчик зміг промовити лише кілька слів:
– Тітку забрав річковий дідько!
Дорослі перезирнулися. Тою нечистю лякали дітей, щоб не лізли самі купатися, бо річка мала крутий норов і швидку течію, але насправді чудовиська там не жили. То що ж так налякало малого? Селяни пройшлися берегом із гаками, шукаючи тіло, але марно. Певно, жінка послизнулася і впала у воду, а течія винесла тіло на середину річки й понесла далі до водоспаду. Про всяк випадок принесли жертву Водянику, бо минулого разу забули, здається. *** Хоча хлопця і звали Змієловом, але від них йому було ніяково. Так, він їх ловив голими руками, вичавлював із їхніх зубів отруту, а зі шкір робив гарні ремінці. Врешті-решт, він їх смажив на вечерю, та все одно в душі боявся. Одна з них вбила батька, друга ледь не вбила дівчину, яка йому припала до душі. А ще безліч інших хотіли вбити його, коли він спав. Хлопець прокидався серед ночі, обливаючись потом. Нічні марення були немов справжні. Його ще живого, але знерухомленого ковтає величезна змія. Ось її щелепи розсуваються – і його голова вже в пащі. Вона завжди починає з голови. А руки й ноги не рухаються – отрута не вбиває миттєво. Спочатку біль, потім тіло геть не слухається. Ще трохи – і стає важко дихати. Серце починає битися повільніше, іноді пропускаючи удари, а потім зупиняється. Та до цієї миті його тіло вже наполовину всередині змії. І лише тоді він прокидався. Але зараз він не спав, а просто в очі дивився істоті зі своїх нічних жахіть.
Лія побачила ще дещо. До змії наче тоненька павутинка причепилась. Вона тягнулась далеко на північ між дерев і зникала в лісі. Шипіння і шарудіння примусили розплющити очі. А змія справжня! Величезна, мов сторічна сосна, що впала на землю і звивається по землі. Очі, завбільшки з миски, дивилися на Змієлова. Хлопець стояв немов зачарований тим поглядом. Не біг, не готував лук і стріли, короткий мисливський спис випав із рук. Дівчина глянула під ноги. Жодної каменюки чи ломаки. Істота наближалася – і Лія закричала. Затихлий ліс голосно відгукнувся луною. Чудовисько спинилося і повернуло голову до дівчини. Цього було досить. Хлопець мотнув головою, відганяючи марення і схопився за зброю. Спис полетів першим і прохромив тварюку наскрізь. Вона крутнулась, мов навіжена, а Змієлов пустив стрілу. Не втрапити в таку велику ціль було важко, коли звик полювати на дрібних білок. Стріли одна за одною влітали в тіло змії, але та й не думала здихати. Лія вже бачила, що все даремно, та що робити не уявляла. Змієлов випустив останню стрілу, відкинув лука і вихопив ножа. Тікати він не думав.
– Ми вирішимо це зараз! Або я тут сконаю, або до кінця життя спатиму спокійно! – і рушив до істоти, що скажено звивалася.
Лія знову заплющила очі. Швидше від страху, аніж щоб побачити те, що сховане від звичайного погляду. Павутинка! Ниточка, яка з’єднувала змію із чимось невидимим. Чи кимось. Такі ниточки вона бачила раніше. Найчастіше між чоловіком і жінкою, між матір’ю та дитиною. У людей вони дуже тендітні. Від необережного слова можуть зникнути. А ще вони зникають, коли хтось помирає. А якщо спробувати навпаки? Лії здалося, що ця павутинка ледь блимає. Так, наче хтось чи щось підживлює змію здалеку.
Дівчина побігла по колу, тримаючись від істоти подалі. Змієлов, натомість, підійшов геть близько, стрибав і ухилявся від зміїних вивертів і гострих зубів. Зараз би меч не завадив, та він його не взяв із собою. Хто ж знав? А ножем, хоч і гострим, голову такій тварюці не відтяти. Лія тим часом зайшла з іншого боку. Змієлову не було часу дивитися, що вона там робила, бо зміїні ікла раз по раз пролітали перед очима. Аж ось раптом істота на якусь мить завмерла – і хлопець з усього маху загнав ножа їй під щелепу. Тіло змії вигнулось востаннє і гепнулось на землю. Хлопець ступив убік, важко дихаючи, і пошукав поглядом Лію. Дівчина стояла, схиливши голову набік і закотивши очі. Ноги ледь тримали тіло. Змієлов за три стрибки опинився біля неї і ледь встиг її підхопити.
– Усі загинуть! Ця долина приречена! – прошепотіла Лія чужим старечим голосом і знепритомніла. *** Жертви богам не допомогли – в селі били на сполох. Із дальнього поля зникла ціла сім’я. Вийшли зранку скиртувати сіно і не повернулися. Озброєні селяни запалили смолоскипи й вирушили на північ.
Ще здалеку почули плач немовляти. Голодне й холодне дитя заходилось від крику, лежачи під старим дубом, скраю сінокосу. Недовершені скирти, покинуті граблі й вила, закривавлена земля. Жодного тіла не знайшли. Лише сліди. Небачені й незрозумілі.
Мисливець Захарій уважно роздивлявся землю з відбитками.
– Це не ведмідь, – похитав він головою.
– І не вовки. Ті маля б першим з’їли, – докинув хтось поряд.
– Непогані люди були. Совісні. Старий господар ще силу й розум не втратив, а старший син ще дужчий був, – тихо гомоніли люди навколо.
– Їх зненацька заскочили, – Захарій посвітив трохи далі. – Навіть до зброї не встигли стати.
Сіно й засохла кров перемішалися із землею. Мисливці розійшлися колом, придивляючись до слідів. Деякі були дуже дивні – чорні невеликі кружала, наче хтось смолоскипом припалив.
– А ще вони тікали. І бігли не до мечів і луків.
– Я знав старого Матяша, як ніхто з вас. Жив по сусідству. Ніщо з цього світу не здатне було його налякати.
– На що це ти натякаєш?
– Він боявся тільки пекла і, схоже, недарма, – Захарій опустив нижче смолоскипа і показав пальцем на чіткий слід від роздвоєної ратиці посередині обсмаленого кола. *** Лія прокинулася. Те саме ліжко в хатині Змієлова. На столі, посеред розкиданих пляшечок і пучків сушених трав, горіла свічка.
– Слава богам! Це лише поганий сон, – полегшено зітхнула дівчина.
Поруч хтось застогнав. Лія схопилася на ноги і ледь не перечепилася за тіло, що лежало на підлозі.
– Змієлове! – дівчина перевернула хлопця горілиць.
Той мовчав. Очі закотилися, дихання ледь відчувалося, а ліва рука закривавлена. Глибокий довгий поріз, який він зробив сам. Закривавлений ніж лежав поряд. Лія схопила свічку і схилилася над хлопцем.
– Отже, це не наснилося, – прошепотіла дівчина.
Поріз розходився обабіч досить великої дірки. Зміїне ікло проштрикнуло руку наскрізь. Певно, це і врятувало хлопця – отрута до тіла майже не потрапила. Він встиг залити рану якоюсь настоянкою, що мала дивний солодкуватий запах, та перев’язати не встиг. Кров сочилась, як навесні сік із пошкодженого дерева. Лія схопила чисте ганчір’я і заходилась мотати руку.
– Маєш жити, бо твоєї смерті я не бачила, – дівчина не так заспокоювала Змієлова, як себе.
Впевненості вже ні в чому не було. Лія відчувала жах і біль, але не лише свій чи хлопця. Певно, в селі хтось помер наглою смертю. І не один.
Лія насилу підтягла Змієлова і вклала на ліжко. Притулила руку до чола – гарячки немає.
– Це добре, – кивнула дівчина, – поспи. Не знаю, що ти залив до рани, але, сподіваюся, допоможе, бо ти мені потрібен живим і з обома руками.
Лія вийшла з хати. Знову відчуття, наче хтось на тебе дивиться. Проте цього разу по-іншому – з якимось подивом, цікавістю і … болем. А потім погляд відвели – і Лія відчула ненависть. Від села війнуло страхом.
Надворі темно, хоч в око стрель. Хмари затулили місяць і зорі. Але то не та гроза наближалася, що нищить посіви. Щось інше. І Лія не була певна, що з них краще. Дівчина заплющила очі й намагалась роздивитися темряву. Страх пронизував усе навколо. Його випромінювали люди і навіть деякі тварини. Коли боїться заєць, то це можна зрозуміти, а коли ведмідь? Та все перекривала ненависть. Дуже сильне почуття, притаманне лише людям і … нечистій силі. Десь далеко у північному лісі під горою хтось образився на все живе і просто марив його знищенням. Тоненькі павутинки вже розповзалися долиною. *** – Що робитимемо, Захарію? – спитав Голова. – Люди бояться з хати вийти. Якщо так і далі триватиме, то зиму мало хто переживе.
– Треба обшукати долину, – відповів мисливець.
– Скільки часу на це потрібно? Скоро жнива.
– Якщо загін буде досить великий, то кілька тижнів.
– Добре. Завтра зберу віче. Якщо поведеш ти, то охочих не бракуватиме. Що ще?
– Я візьму з собою молодшого жреця Мефодія. Здається, що без нечистої сили тут не обійшлося.
Голова кивнув. Добре, що Захарій не зажадав Старшого жреця Данила, бо залишати селище без заступництва богів було страшнувато. Мефодій ще тільки ступав на шлях служіння і в разі чого його можна було замінити, віддавши в науку до Данила когось із молоді. Сам Голова насправді не дуже вірив у вищі сили, але ж усе може бути. Саме тому він віддав козу на минуле жертвоприношення і заприсягся, що в разі припинення незрозумілих зникнень людей пожертвує корову.
Захарій нікому нічого не обіцяв. Йому було страшно. *** Змієлов очуняв досить швидко. Вже на ранок він твердо стояв на ногах і задоволено потягувався.
– Нарешті виспався!
Лія зайшла до хати, тримаючи в руках глечик молока. Подивилася на хлопця.
– Зарано радієш.
– Це чому?
– Дещо прийшло в долину. І це лише початок.
– От, курва! А я думав, що все скінчено і тепер спатиму спокійно.
Лія похитала головою.
– Треба йти на північ.
– То, може, людей покличемо?
– Вони не допоможуть – самі бояться. Проти тієї сили вони нічого не вдіють.
– А ми?
– Не певна, але спробувати потрібно. Зі змією ж вийшло. Щось або хтось нею керував. І ще – я ходила туди зранку. Вона зникла, наче її ніколи й не було.
Змієлов подивився на свою руку, замотану ганчір’ям.
– Для примари в неї занадто гострі ікла.
– Жодного сліду. Навіть трава не прим’ята.
Хлопець замислився. Якщо й далі подібні створіння лазитимуть лісом, то довго він мисливством не проживе – котресь з них рано чи пізно оживить його нічне жахіття. Іншої ради не було.
– То на північ, кажеш, треба йти? *** Охочих обшукувати долину виявилося менше, ніж сподівався Захарій. Більшість чоловіків воліли залишатися в селищі і захищати свої родини тут, аніж швендяти лісами-горами в пошуках невідомо чого. Та два десятки озброєних хлопів підтримали мисливця. Жрець Мефодій долучився до гурту. На вічі Захарій дав час до ранку.
На світанку зібралися не всі. Одного бракувало – Вергелеса, сина коваля.
– Проспав, певно, – сказав хтось із селян, – або злякався.
– Та не з лякливих він.
– У нас кожна людина на вагу золота, – промовив Захарій. – Зайдемо, спитаємо.
– Або розбудимо, – додав Мефодій.
Гурт, брязкаючи зброєю, рушив до східної брами, а Захарій зі жрецем – до південної частини селища, до хати Вергелеса.
– Що думаєш про це все? – порушив мовчанку Захарій.
– Не знаю, – похитав головою Мефодій. – Старший жрець не вірить у нечисть і Водяника.
– А ти?
– Важко сказати. Щось висить у повітрі, якась напруга, як перед грозою, але небо чисте. Знаєш, я почав частіше озиратися.
– Гм-м. А я думав, то тільки мені здається, що за мною стежать.
– Прийшли, – Мефодій зупинився.
Біля хати нікого, двері зачинені. Захарій обережно відчинив хвіртку, видивляючись собаку. У Вергелеса був ще той охоронець – вовків душив, наче курчат. Мефодій пройшов обійстям і постукав у вікно. Потім ще раз – сильніше. У відповідь – тиша. Мисливець посмикав двері – зачинено зсередини.
– Захарію! – покликав жрець.
Той підійшов і глянув туди, куди показував Мефодій.
– Ось чому пес не гавкав.
Біля криниці лежало пошматоване тіло собаки. Рука Захарія потяглася до меча.
– О, боги! Що за тварина могла розірвати вовкодава навпіл?
– Вергелесе! – Мефодій голосно покликав господаря.
Тиша. Захарій з мечем обійшов кругом хати.
– Вікна цілі, – промовив він і щосили почав грюкати у двері руків’ям. – Вергелесе, вставай!
Мефодій підійшов до шибки і, приклавши руки до скла, зазирнув усередину.
– Він не спить. Він мертвий. *** Улітку в лісі завжди гамірно. Листя шелестить, пташки співають, звірятка бігають туди-сюди й один від одного. Та не сьогодні. Дерева й лігва спорожніли. Змієлов йшов досить швидко, хоч і обережно, постійно озираючись на дівчину. Лія ніколи не заходила так далеко. Місцина геть незнайома, та куди йти вона знала. Туди, звідки віяло холодом, хоча жодного поруху вітру не відчувалося. Схоже, що і Змієлов зрозумів, куди саме, бо вже менше озирався.
– Ми йдемо до печер Мертвих, – раптом промовив хлопець і зупинився.
– А ти на що сподівався? – осміхнулась Лія. – На барліг щастя чи веселковий пагорб?
– Не смішно. Там загинуло багато людей страшною смертю. Їхні душі досі неприкаяні. Мені батько розповідав. У роки, коли траплялися найстрашніші бурі, там у жертву приносили не худобу.
– Так хотіли задобрити богів, що викликали нечистих?
– Можливо, жертви приносили не богам?
– А потім припинили і хтось розгнівався? Навряд. Тут щось інше. Я відчуваю біль.
– Тут усе ним просочене. Людей спалювали живцем, вирізали серця, зціджували кров до останньої краплини, багато чого робили в надії зберегти посіви від блискавки й граду. Ти думаєш, що це примара? Хтось, кого вбили на славу богам?
– Ні. Привиди не мають такої сили. Так щиро ненавидіти все живе може тільки живий. *** Мефодій покликав людей. Двері виламати не вийшло – занадто міцні засуви викував батько-коваль для синової хати. Довелося бити шибки й лізти через вікно.
Вергелес у спідньому лежав горічерева з широко розплющеними очима. Бліде обличчя, спотворене жахом, жодних слідів крові чи боротьби. Зброя на стіні, розкинуті руки, погасла свічка поруч тіла на підлозі.
Захарій виглянув у вікно. Криниця, поламані кущі й роздертий навпіл пес.
– Він щось почув, запалив свічку і підійшов до вікна, – сказав мисливець.
– І побачив таке, що серце просто розірвалося, – закінчив думку Мефодій.
– Отже, в селищі теж небезпечно, – підсумував Голова.
Чоловіки перезирнулися. Ніхто вже не розумів, що коїться і куди бігти.
– Долину обшукаємо пізніше, – Голова прийняв рішення. – Зараз головне – захист селища. Обійти загорожу, де дірки чи погнило, – полагодити, подвоїти сторожу, вночі палити вогнища. Окремий загін чергуватиме в селі. У разі тривоги висувається на допомогу варті на стінах.
– А що з полями й городами?
– Виходитимемо лише гуртом і за ясної днини. Чоловіки охороняють, жінки й діти збирають урожай. Спочатку одному, потім переходити до іншого. Снопи на полі не залишати! Одразу везти сюди за огорожу.
Люди принишкли.
– Чим ми так провинились? – спитав хтось із селян.
Голова підняв очі до людей, а потім перевів погляд на Мефодія.
– А гукни-но мені Старшого жреця, маю до нього кілька питань. *** Дійшли. Лія ледь не падала. Не від утоми – від болю й жаху, якими сочився кожен камінець навкруги. Дерева тут не росли. Земля була жовтою, як пісок, але твердою, мов скеля, і глибоко порепана. Здавалося, що на це місце не впало жодної краплини дощу від початку віків. Сліди давніх згарищ були всюди: обгорілі стовпи, вибілені сонцем кістки, купи попелу і рештки багать.
– Тут навіть мурашки не живуть, – промовив Змієлов, поворушивши ногою пил, перемішаний із попелом.
– Ця місцина виглядає так, наче не з цього світу, – відповіла дівчина, роззираючись навколо.
Перегріте повітря колихалось перед очима, утворюючи напівпрозору завісу.
– Печери там, – хлопець тицьнув пальцем у темні обриси.
Лія подивилась вперед і знесилено промовила:
– Я не зможу.
– Ні-ні-ні! – запротестував Змієлов. – Ми мусимо! Ти стомилася?
– Той біль. Я не витримаю того болю!
– Розділи його зі мною, – стишив голос Змієлов. – Я сильний, я витримаю, я допоможу.
Лія похитала головою.
– Його забагато для нас двох. Якби то давній біль від неприкаяних душ, то можливо, але…
– Кажи!
– Там жива душа. Вона страждає і боїться, любить і ненавидить.
Змієлов витягнув із кишені маленьку пляшечку, оголив меча і побризкав на лезо прозорою рідиною.
– Гадюча отрута, – тихо сказав він і пішов до темних плям.
– Ні! – Лія схопила хлопця за рукав. – Не йди!
– Цьому треба покласти край. Я не хочу, щоб наступна тварюка, яку нашле той, хто сидить у печері, забрала чиєсь життя. Ти зі мною?
Раптом Лія відчула спокій. Не тому, що поряд такий дужий і сміливий чоловік. Хтось попереду запрошував до себе. І зла він їй не бажав.
– Сховай меча. Не знадобиться, – сказала Лія і першою ступила у розпечене повітря, яке затуляло вхід до печер. *** Старший жрець не звик, щоб йому вказували, що робити й куди йти. Це він усім казав, як правильно жити й шанувати богів. Та останнім часом люди ставилися до нього не з такою повагою, як завжди, а цей виклик до Голови взагалі обурливий! Хоч Мефодій і промовив слово «запрошення», та старого не обдуриш.
– Передай, що не маю часу, – ледь стримуючи гнів, промовив Старший жрець до Мефодія. – Готую на ніч велику відправу. Боги розгнівані! Люди не виявляють до них належної пошани!
– Усі стривожені.
– Я розумію їхній острах і намагатимусь випросити прощення.
– Мені спало на думку, чи не відьомські чари ми відчуваємо на собі?
Старий замислився.
– Це можливо. Та дівчина, що народилась від останньої відьми, де вона?
– Зникла, пане.
– А хай тобі! Проґавили! Хоча раніше за нею не помічали нелюдських здібностей, але хтозна – все могло змінитися. Я казав тоді, що дитя теж треба кинути у вогонь! Відьомське кодло! Ходімо!
– До Голови?
– Відьму шукати!
– Удвох? – невпевнено промовив Мефодій. – Може, кілька хлопів із собою візьмемо?
– Ні, друже. Вона їм голови задурить – ще на нас кинуться. Доведеться все самим робити. Збирайся – вирушаємо просто зараз. Срібні ножі й цепи, смолоскипи, пляшки з перваком і лоєм, ганчір’я для запалів, що ще?
Мефодій звів очі на старого.
– Свиток із відправами?
– Його теж візьми – буде чим швидко вогнище розпалити. *** Із трьох печер Лія обрала найменшу. Змієлов меча сховав, але руку тримав на руків’ї, готовий миттєво вихопити зброю. На диво, всередині було не надто темно. Сонячне світло проходило крізь невеликі шпарини в кам’яній стелі, дозволяючи роздивитись усе навколо. А подивитись було на що.
– Десь так я і уявляв пекло, – прошепотів хлопець.
Біля входу печера розширювалась і ставала схожу на велику залу. На стінах ворушилося безліч химерних істот, намальованих так майстерно, що, здавалося, то не камінь, а скло, за яким знаходиться пекло. Змієлов усе життя провів у лісі серед тварин, та нічого подібного не бачив. Тут було зібрано все найжахливіше, що тільки могли уявити собі люди після розповідей жреців, які лякали їх помстою богів. Гострі пазурі, червоні очі, ікла, з яких скапувала червона слина, змішана з кров’ю, хвости зі шпичаками, крила й ратиці, палаючі роги. Потвори хвицалися й звивалися, готові будь-якої миті зістрибнути зі стіни.
– Дивись, – хлопець кивнув головою на щось велике й лискуче, скручене клубком, – наша зміючка.
Лія не звертала уваги на пекельних істот, її увагу прикув кам’яний жертовник посередині печери. Колись на ньому вирізали серця, а зараз зробили ліжко, на якому лежало людське тіло. Змієлов відпустив руків’я меча. Чудовиська навколо не виявляли жодної зацікавленості або бажання ним поласувати, а людина, що лежала на ложі з сухої трави, аж ніяк не скидалася на гідного суперника, бо нездатна була навіть руку підвести.
– Хто ти? – спитала Лія, зупинившись за два кроки до вівтаря.
Замість відповіді – лише тихий стогін. Змієлов підійшов ближче. На жертовнику лежала жінка. Хлопець скривився. Не від того, що побачив оголене тіло, а від того, як воно виглядало. Попечена шкіра, вкрита виразками, через які в деяких місцях видно було жовті кістки. На обличчі не було носа й одного ока. Замість нього у зіниці примостився жук із синім панциром. Волосся на голові теж не було – самі опіки, де воно горіло. М’язів на тілі вже не видно – самі кістки, обтягнуті гнилою шкірою. Десь так мав виглядати мрець, який пролежав кілька місяців. Та це тіло було живим. Єдине око уважно дивилося на Лію.
– Думала, що так і помру, тебе не побачивши, – ледь прошепотіли губи жінки з вівтаря.
– Спитаю ще раз – хто ти? – всередині Лії усе стугоніло.
– Ти знаєш.
– Ні, цього не може бути! – скрикнула дівчина і позадкувала. *** Данило з Мефодієм поспішали. Сутеніє, а до печер Мертвих було далеченько. Старший жрець волів скінчити все до півночі.
– Ви певні, що вона там? – спитав Мефодій.
– А де їй ще бути? То прокляте місце. Там стільки темної сили, що вистачить не на одну відьму. Наші попередники нищили їх там, але відьма ніколи не помирає остаточно – частка її магічної душі лишається. На наше щастя, далеко від місця своєї смерті вона не може відійти, але якщо хтось живий туди прийде, то може вселитися в нього.
– А в нас вони не влізуть? – боязко перепитав молодший жрець.
– У нас амулети богів – захистять. Та ми й не цікаві для них. А те дівча, Лія, чи як її звали, навіть дуже. Я певен, що вона щось успадкувала від матері, а частки душ можуть підживити її силу.
– Треба було взяти з собою людей. Якщо вона вже там і стала сильною?
– Не бійся, мій друже, проти нас вона нічого не вдіє.
– Звідки така впевненість?
– Це не перша відьма в моєму житті. Остання хотіла на мене мару наслати – боги захистили. Клялася, що то вона не закликає бурю, а навпаки – відводить! Ну ти чув таке? Щоб відьма захищала село, а не навпаки.
– І що ви зробили?
– Вкинули у вогонь, що ж іще. Та трохи запізно – буря вже прийшла. Довелося тікати додому. Таких блискавок ніколи не бачив – двох людей вбило, поки до села добігли та сховалися. А ще ж тоді три хати згоріло вщент, ніхто з них живим не вийшов.
– Я тоді ще малим був, але чув, що чотири хати.
– Четверту ми вже самі потім підпалили. То тієї Мілени клятої хата була. Там стільки сушених трав на стінах висіло, що зайнялась умить.
Мефодій підняв голову і стривожено промовив:
– Хоч би цього разу не спізнитись.
Велика чорна хмара з півночі переповзала верхівки гір. *** – Добре, що ти прийшла. Мій час вийшов – я хочу передати силу тобі. Вона могутня. Я поєднала в собі часточки дев’яноста дев’яти душ. Твоя частинка – остання. Ти станеш Богинею і покараєш людей за їхні злочини й гординю!
– Як саме?
– Озирнись навколо. Тут зібрані всі їхні жахи. Коли моя сила перейде до тебе, ти будеш здатна оживити їх. Люди отримають пекло тут! А потім помруть і отримають його там!
– За що ти їх так ненавидиш?
– Подивись на мене! Я вже п’ятнадцять років мертва. Вони кинули мене в полум’я! За все, що я для них робила: за врятованих породіль, за те, що лікувала гарячку, захищала від передчасної смерті, намагалася відвести бурю, яка нищить посіви. Та вони послухали жреця з його вигадками про богів і пекло! Добре! То їхній вибір. Ми дамо їм і те, й інше.
– Вони просто помилялися.
– Навряд, доню. Занадто довго вони вчаться. Тут було вбито дев’яносто вісім жінок. Буря мене врятувала – злива загасила полум’я, і я не сконала відразу. Неприкаяні душі мене підтримали, дали сили й знання, а також передали мені свій біль. З часом він перетворився на ненависть і жагу помсти. Люди не заслуговують на життя, лише на смерть!
– Не всі ми аж такі погані, – стенув плечима Змієлов.
– Ти на себе натякаєш, хлопче? Чим тобі змії не догодили, що ти їх задля розваги вбиваєш? І не бреши – людей ти теж не любиш.
– Не люблю. Але вбивати за те, що тобі хтось не подобається?
– Гадюк ти ж убиваєш!
– Досить! – скрикнула Лія. – Люди дурні й темні, але не можна їх знищувати!
– Ой, леле! Подивимося, якої ти заспіваєш, коли вони палитимуть тебе живцем. А станеться це дуже скоро! – Мілена подивилась на вхід до печери позаду Лії.
Звідти, розмахуючи срібними ланцюгами, вигулькнуло дві постаті в довгих сірих сорочках. *** Захарій постукав у вікно до голови, коли вже сутеніло.
– Данило з Мефодієм зникли!
– А цур їм, Пек! Я думав, що не прийшов, бо образився, а тут он як.
– У божниці порожньо. Речі розкидані, наче шукали щось і поспіхом збиралися.
– Біда! Невже втекли? Про щось таке дізналися, чого простим людям знати не варто, і накивали п’ятами?
– Хіба ж таке можливо? – недовірливо спитав Захарій. – Божі слуги. Навряд чи пішли з долини. Тоді більше б речей узяли. Срібло так точно все забрали б. Чаша для відправ на місці.
– Угу. Тоді куди вони поділися?
– Пішли самотужки світ рятувати?
– Якщо їм це вдасться, то матимемо інший клопіт – вони заберуть усю владу собі. Скажи, друже, твій мисливський пес ще так само добре бере слід, як колись?
– За це не хвилюйтеся. Від старого Данила так тхне святістю, що я його і без собаки вистежу.
– От і добре. Бери пса, смолоскипи й гайда! *** Змієлов вихопив зброю.
– Йди звідси, хлопче! – прошипів Данило. – Ми не по твою душу прийшли.
– Самі вшивайтеся, це не ваша справа!
– О! Ще й яка наша. Ми тут постояли хвильку, послухали. Ці паскуди найбільше неподобство хочуть скоїти – Богинею стати! Сто відьом в одному тілі! Це буде неймовірна сила!
Молодший жрець обережно підступав до Змієлова, тримаючи в одній руці довгий ніж, а іншою розмахуючи ланцюгом. Старший заходив із лівого боку, намагаючись наблизитись до жінок.
– Доню, візьми віника. Я не зможу інакше передати тобі силу.
– Не певна, що хочу її. Не думаю, що залишусь собою, коли всі ці душі з’єднаються з моєю.
– Не бійся. Ти не будеш виконувати наші забаганки, сама обереш свою долю і долю цих людей.
Лія вагалась. Чудовиська на стінах били копитами й клацали щелепами, готові будь-якої миті втілитися у плоті. Мілена уважно спостерігала за дочкою, не випускаючи жодного пекельного створіння на волю. Так, вона могла б. Сили ще вистачило б на одного чи двох, та просто вбити двох жреців недостатньо.
Змієлов крутив мечем навсібіч, не даючи Мефодію наблизитися, але не атакував.
– Стережись! – прохрипіла Мілена, побачивши, що Данило обійшов Змієлова і кинувся до них.
Лія не встигла ухилитися – розкручений ланцюг вилетів із рук жреця і боляче вдарив у груди. Дівчина зойкнула і зігнулась навпіл.
– Ліє! – Змієлов кинувся до вівтаря.
Мефодій наче цього чекав. Ланцюг полетів услід й обвив ноги хлопця. Змієлов упав, випустивши меча з рук. Жреці кинулись вперед.
Мілена дивилась єдиним своїм оком, як дівчині в’язали руки й ноги, як Змієлову встромили довгий ніж у спину, як цівкою стікала кров із його рота.
– Тепер ти бачиш, доню, справжню сутність цих людей? – ледь прошепотіла стара.
Данило дістав пляшки, відкоркував одну й вилив суміш перваку з лоєм на Мілену. Потім глянув на зв’язану Лію.
– Дрова треба!
– Я бачив трохи там, перед входом, – Мефодій махнув рукою кудись убік.
– Неси. Я поки стару доб’ю. Сіна, на якому вона лежить, вистачить, а на оту молоду треба гарного багаття.
Лія зі зв’язаними за спиною руками лежала на кам’яній підлозі й дивилася на Змієлова, що зовсім поруч стікав кров’ю.
– Що я вам зробила? Що він вам зробив? – тихо, наче сама в себе спитала дівчина.
Проте Данило почув.
– А не треба було йому відьом захищати. А щодо тебе – хтозна, що з тебе далі буде. Краще спалити – так надійніше, – і заходився висікати іскри на трут.
– Можливо, мамо, ти маєш рацію. Ці люди не мають права на життя.
Мілена повернула голову і поглянула на доньку. Обличчя скривилось чи то в усмішці, чи то жорстокому вищирі, рука висмикнула жмут сухої трави, що встеляла вівтар, і потягнулась до дівчини.
Данило був дуже зайнятий кресалом і проґавив цей рух. Кілька сухих стебел торкнулися волосся Лії – і спалахнула потужна іскра. Жрець здивовано дивився на свої руки, не в змозі збагнути, чому вогонь зайнявся з іншого боку. А Лія вже зводилася на ноги, розриваючи пута наче тонке павутиння. *** Захарій із Головою забігли до печери, тримаючи напоготові зброю. Полум’я відбивалося від стін, на яких скаженіли чудовиська. Здавалося, що все навколо горить, а не лише жертовник.
– Десь так я собі пекло і уявляв, – промовив мисливець.
Просто з вогню вийшла дівчина. Захарій ледь пізнав свою колишню сусідку. Дивне сяйво огортало її м’яким прозорим саваном. Обличчя спокійне, але очі! Кажуть, що через них видно душу. Через очі Лії на людей дивилась сотня душ. І той погляд не віщував нічого доброго.
– Цього не може бути! – хрипів, задкуючи, Данило.
Прибіг захеканий Мефодій із оберемком сухих цурпалок. Поглянув на дівчину, пополотнів і опустив руки.
– Спізнилися!
– Що тут коїться? – гаркнув Голова, оговтавшись нарешті від пекельного видовища.
– Відьма, пане! – приречено промовив Мефодій. – Найсильніша з усіх, кого носила земля.
Голова перевів погляд на Лію. Щось не схожа на страшне прокляття.
– Чого ти хочеш? – обережно спитав дівчину.
– Справедливості! – відповіла та дзвінким голосом.
– Смерті вона нашої хоче, невже не зрозуміло? – відгукнувся Данило.
Лія легенько повела долонею – і з однієї стіни відокремилось кілька почвар. Вони миттю стали обабіч дівчини – живі, страшні, смердючі. Одне чудовисько з довгими гострими пазурами стрибнуло до Старшого жреця, але не розірвало. Зупинилося, наче чекало наказу. Лія поглянула на Захарія, потім на Голову.
– Смерть усіх людей не принесе мені задоволення.
– Бреше, сволота, – прошипів Данило, але замовк, зауваживши, що пазурі розпанахають йому горло швидше, ніж він встигне сказати ще бодай слово.
– Ви, ваші батьки й діди вбили сотню безневинних. Око за око. Принесіть мені жертву – сто людей. Тоді інші житимуть. Як не послухаєте – згинете всі!
– Хіба ж це справедливість? – Захарій звів очі на дівчину. – Смерть не виправить помилок минулого. А як жити далі тим, хто віддасть когось із родини на жертву?
– Візьми мене, клята відьмо! Залиш їх! – крикнув Данило.
– І мене, – схилив голову Мефодій. – Мстися жрецям. Людей не чіпай.
– О, ні! – Лія підняла руку. – Саме ви різатимете горлянки й проливатимете кров на цей вівтар! І саме вам доведеться потім пояснювати тим, хто лишиться, за що їх покарано!
– А ти жорстока, – криво посміхнувся Захарій.
– Гарні вчителі були.
Жертовник згасав, люди мовчали. Кожен думав про своє. Лія не підганяла. Нехай постраждають, приймаючи рішення. Часу тепер вдосталь. Сила в тілі й душі неймовірна. От тільки дивно – вона не бачила попереду багато смертей і болю.
Змієлова шкода. Легкий рух долонею – і зі стіни скотилося ще одне створіння. Підстрибнуло до хлопця й витягло в нього зі спини ножа. Ще стрибок – ніж уже в руках Лії. Вона обережно облизала скривавлене лезо й сплюнула на вівтар.
– Досить! – Голова випростався. – Я готовий вибачитися за минуле, але не готовий жертвувати чужими життями. Мого має вистачити, – і кинувся з мечем до найближчого чудовиська.
– Ніхто й ніщо не має вийти з цієї печери! – Захарій випустив стрілу, цілячись у груди дівчини.
Одна з істот стрибнула навперейми – і стріла уп’ялась їй у шию. Жреці перезирнулися й дістали посріблені ножі.
Битва була жорстокою. Кам’яна підлога швидко стала слизькою від крові. Лія, не кліпаючи, дивилася, як люди безстрашно кидаються на пекельних чудовиськ, намагаючись захистити тих, кого залишили в селі. Ось впав Данило з розпанаханим черевом, та його ніж ще тричі увійшов у горло почвари, повертаючи її назад до пекла. Захарій пускав стрілу за стрілою, точно поціляючи нечисть, Голова крутив мечем, наче пір’їнкою, рубаючи нічні жахіття, як будяки. Мефодій підпалював гніт і кидав пляшки, що, розбиваючись, виливали таку вогняну суміш, від якої, здавалося, займалося навіть каміння.
Лія викликала все нових і нових істот, а людям нізвідки було чекати на допомогу. Та все ж вони билися. Недовго, але затято. Останнім, лише за кілька кроків до дівчини, впав Захарій.
– Ліє! – позаду дівчини зводився на ноги Змієлов.
Дівчина кинулася до хлопця.
– Ти живий! У мене вийшло!
– А їх ти зможеш так само оживити? – Змієлов кивнув на тіла навколо.
– Навіщо? Вони самі обрали свою долю.
– Здається, що вибору ти їм не лишила, – криво посміхнувся хлопець.
– Я не розумію! Ти зі мною чи з людьми? – скрикнула дівчина.
– А ми хто, Ліє? Боги? Чудовиська? Чи все ж люди?
Дівчина мовчала, здивовано роздивляючись хлопця. Що він меле?
– Не нам вирішувати, хто має жити, а хто – ні. Я не хочу бути богом і тобі не дозволю.
Меч, просякнутий отрутою, легко увійшов у тіло дівчини. Лія навіть не зойкнула. Велика сила ста душ, певно, загоїла б рану від заліза. Але зміїну отруту навряд чи. Та й навіщо? Єдина людина, яку Лії не хотілося вбивати, вбила її саму. Дівчина підняла руку і ніжно провела долонею по брудній щоці Змієлова.
– Але ж ти вирішив. То хто ти після цього? Людина чи бог? |
Рассказ открыт для комментариев