az015 Ніжно-рожеві троянди

    Тонкі гарячі промені сонця з’явилися на блакитно-фіолетовому небі й повільно опустилися на спустошену землю. Промені повільно виростали із горизонту, попереджуючи про наближення безпощадного сонця. Лише поодинокі плями зелені вкривали майже мертву планету. Невідомо як, але зелень відновлювалась після смертельних променів зірки.
    На одній із таких зелених плям навколішки стояв чоловік у чорному скафандрі з пластинами, що більше нагадували лицарські обладунки ніж сучасний скафандр. На грудях вигравіюваний напис:  «Марк $$$017». Образ лицаря доповнював ромбічний щит на спині, такий же чорний як і скафандр. Марк самотньо спостерігав за наближення нового дня, лише на мить забувши про свій неофіційний обов’язок. Його темне волосся злегка розвіювалося на вітрі.
    - Буде гаряче. Треба поспішати. - мовив сам собі чоловік і наче кролик із країни чудес взявся до роботи споглядаючи за часом.
    Марк натиснув кнопку на панелі управління скафандром і за мить його голова опинилася під скляним куполом. Він кидався з місця на місце, ховаючи одинокі ніжно-рожеві троянди під золотавими куполами із чорними дощечками. Чоловік виконував роботу не задумуючись над своїми рухами, наче він це робив усе своє життя. Лиш одна єдина думка застрягла в його голові: «Я мушу їх врятувати».
    Сховавши останню квітку під купол, Марк ліг на зелений покрив, вдивляючись у згасаючі в сонячному сяйві зорі. «Режим охолодження увімкнено», - залунало у шоломі, а на склі з’явилося повідомлення:
    «Температура: 41ºС
    Початок дня через: 00:34:17»
    - Ще можна полежати. – спокійно й невимушено сказав Марк вдивляючись у синю даль.
    Повільне дихання й закриті повіки повернули його у далекі часи. Перед ним було блакитне небо, легкий свіжий вітерець давав літню прохолоду. В його руці лежала ніжна жіноча рука. Він сміявся і чув як разом з ним сміялася вона. Тіло наповнилося теплом, а по шкірі пробігла дрож. Марк знав, зараз вона заговорить. Вона скаже такі бажані слова, що дарують йому тепло і смуток.
    - Марку, ти мене чуєш? – пролунав жіночий голос по радіо.
    Це була не вона, та все ж він сухо й розчаровано відповів:
    - Так, Марто, чую.
    - Ох, Марку, ти знову наверху поруч зі своїми квітами. Я ніколи не зустрічала таких чоловіків як ти, щоб отак копирсалися в землі у свої 45. Тим більше ти – інженер, а не біолог. Ох, Марку, мені так шкода тебе. Ти кожен раз долаєш кілометри, щоб піднятися на гору, аби доглядати за своїми трояндами. Хоча ти і сам знаєш, що у нас є невеличка, але доволі хороша оранжерея.
    - Марто, ти і сама знаєш, що мені краще нагорі, і що я полюбляю самотність. Та й нагорі квітам краще. Тут вони прекрасніші, особливо при сяйві двох місяців.
    - А знаєш, я навіть тобі дещо заздрю. Ти знаходиш час і сили, аби вибратись із нори і спостерігати за неймовірною красою.
    - Ти можеш піднятися разом зі мною. – сказав Марк більш із ввічливості ніж від бажання компанії.
    - Ти чудово знаєш як я заклопотана. Та й увесь транспорт зайнятий. Можливо виникне нагода, і я піднімусь разом з тобою. Але не пішки.
    - Марто! Марто! – залунало в ефірі.
    - Мені пора. Бережи себе та й ти сам чудово знаєш яке тут безпощадне сонце.
    - До зустрічі.
    Закінчивши розмову, Марк поглянув на показники:
     «Температура: 46ºС
    Початок дня через: 00:22:05»
    - Ще трохи і в дорогу.
     
    ***
     
    - Твій квітник дивовижний, а ці квіти… - сказав Марк, обійнявши за струнку талію світловолосу молоду дівчину. - Як тобі вдається вирощувати такі ніжні та прекрасні троянди?
    - Ну перестань, троянди як троянди.
    - Ні, вони особливі. Навіть у квіткових лавках вони не такі гарні як твої.
    - Просто мені подобається доглядати за квітами. А коли бачу як вони розквітають, то я почуваюся щасливою.
    - А значить зі мною ти не почуваєшся щасливою?
    - Ні, не говори дурниць. Ти і сам чудово знаєш, що з тобою я щаслива. Просто догляд за квітами він не тільки приносить задоволення, а й відволікає від світу, від повсякденних проблем, від цих політичних скандалів, на яких здається весь світ зациклився. Розумієш?
    - Розумію, квітко моя. Але поглянь навкруги. Навколо тебе все цвіте. Навіть такий бур’ян як я розквіт біля тебе. – промовивши це, Марк поцілував дівчину у шию. – Кохаю тебе, Анно.
    - І я тебе кохаю, - із посмішкою відповіла Анна, обернулась і захопила губами у полон Маркові вуста.
     
    ***
     
    - Марку! Марку! Ти мене чуєш?
    - Так, чую, - сонно відповів чоловік.
    - О Боже, ти досі біля своїх троянд. Наближається буря. Марку, біжи чимдуж. Я виїду тобі на зустріч. Чуєш? Прийом.
    - Так, Марто. Дякую. – відповів Марк будучи уже на ногах. Він хотів заперечити Марті, але не став цього робити.
     
    Сонце ледь освітлювало землю, а з-за спини долинав гуркіт, вдаряючих каменів об землю. Марк продовжував бігти, але в знаки давалися пропущені тренування, під час яких він робив вилазки із нори.
    Гуркіт наростав з кожним його кроком й з кожним кроком сили залишали Марка. Він уже чітко бачив обриси добре відомого йому автомобіля, який мчав йому на зустріч. Марк знав, що за кермом Марта, хоч і не бачив водія. Та навіть зблизька тяжко зрозуміти хто за кермом, а все через висоту авто – не вище метра, та й керманич в напівлежачому положенні, наче пілот формули 1. Він сам спроектував та виготовив його. Ще один такий автомобіль борознив десь посеред нори.
    Та все ж Марка охоплював страх за власне життя. «Чи встигне Марта доїхати перш ніж буря поглине мене?» - постійно крутилося в його голові. Він знав, що буря пройде крізь нього за 10-15 хвилин,  навіть не помітивши однієї земної людини. Але страх перед падаючим камінням і страх бути побитим чи покаліченим, а то й зовсім забитим заставляв Марка рухатись вперед. Також він знав, що на автомобілі не вдасться втекти від бурі, але авто прийме на себе більшість ударів, а то й усі, якщо камені будуть не великого розміру. Та все ж затяжний ремонт авто краще ніж стати тягарем для команди.
     
    Автомобіль розвернувся на 180 градусів, підкинувши дрібні камінці, й зупинився в десяти метрах від Марка. Чоловік пришвидшився із останніх сил, заліз в авто,  зайнявши одне із двох місць, закинувши щит на ноги. На іншому – була Марта в такому ж скафандрі як і Марк. Він із вдячністю поглянув на Марту,але так і нічого не сказав.
    - 16% заряду, - із відчуттям провини сказала Марта. – Ми не доїдемо.
    - Навіть при повній батареї ми не обігнали б бурю. Не хвилюйся. Авто нас захистить. І дякую, що не кинула мене.
    Промовивши це, Марк відкинув голову назад і видихнув з полегшенням.
    Вітер підняв у повітря багряний пісок, заполонивши ним усе навкруги, а уже за мить, перші камінці пройшлись по сонячних панелях автомобіля.
    - Це нагадує град, що б’є по вікнах, ще пам’ятаєш цей звук? - сказала Марта.
    - Град у піщану бурю? І замість льоду каміння?
    - Чому ти такий завжди невдоволений буркотун? – мовила Марта, поклавши долоню на руку Марка. – Здається, у нашій колонії ми з тобою одні самітники. Як думаєш, у нас з тобою щось може бути?
    Марк нічого не відповів, лише тяжко зітхнув. Між ними запанувала бентежна тиша, лиш стукіт камінців об сонячні панелі все більше наростав. Марта із сумом відпустила Маркову руку, але в ту ж мить вчепилася у неї, наче це єдине за що можна вчепитися, падаючи з обриву. Дрібне тарабаніння перетворилося на удари молотом, а подеколи на удари кувалдою. Усе це супроводжувалося завиванням вітру та легким і тихим наче шепотіння потріскуванням скла.
    «Буря досягає свого піку. Навіть гартоване скло не витримало», - подумав Марк.
    Марта була налякана наче мала дитина,  яка вперше чує страшний грім. Вона продовжувала міцно стискати його руку, відчуваючи як буря закручує камінці по ній.
    - Марку, мені страшно. Каміння б’є по мені.
    - Напевно, відбувається обертання повітря всередині бурі. Щось типу обертання в атмосфері, які породжують смерчі. – Він був абсолютно спокійний, наче просто розповідав історію на пікніку, а не перебуваючи в епіцентрі бурі. – Потрібно захистити голову.
    Марта зігнула ноги, сховавши голову між колін і прикривши її руками, обернулася на бік. Каміння било тепер їй у спину.
    - Це нагадує мені пейнтбол ще в студентські роки, тільки… Аййй.
    - Що таке?
    - Велика каменюка вдарила спину. Я мабуть ще довго не спатиму на спині поки… - на склі її скафандру вибилося червоне повідомлення: «Несправність системи охолодження». - Марку, система охолодження, вона вийшла з ладу.
    - Не хвилюйся, як закінчиться буря я швидко все полагоджу. – невпевнено сказав Марк, але в голосі не чулося жодної ноти сумніву.
    Він обгорнув її наче брат сестру захищаючи від неприборканого хулігана.  Марк перевірив показники й полинув у роздуми.
     
    ***
     
    Пронизливий звук сирени заповнив усю будівлю «MeetStar». Червоні вогні заповнювали кожен куточок будівлі. Люди бігли коридорами, розбігаючись по кабінетах, виконуючи наказ голосу, що спокійно звучав з динаміків разом із сиреною.
    «Увага, тривога! Усім працівникам зайняти робочі місця! Код: $$$417! Повторюю! Усім працівникам зайняти робочі місця! Код: $$$417!»
    - Що знову?
    - Ага. Ось і таксі прибуло.
    - Група «Альфа» у автобус! – крикнув капітан.
    - Боже, як же це дістало, – сказала Марта, сівши на сидіння автобуса.
    - Заспокойся. Сьогодні чергова екскурсія до ракети «Мати-1», – сказав Марк, сівши біля неї.
    - Я вже не можу дочекатися, коли ми будемо спокійно йти трапом, махати рукою на камеру. І коли про нас говоритиме увесь світ.
    - Тобі так набрид цей світ, що хочеш чимдуж покинути його?
    - Так ні. Просто це моя дитяча мрія, відправитись у космос, щоб розбудувати нові колонії, міста. Можливо зустріти позаземне життя. Я завжди любила фільми про колонізацію планет, подорожі у космосі. А Марсіанина я перечитала разів п’ять. І коли я пройшла сім років тренувань і підійшла до цілі, то натомість мені дають якісь навчання. Здається ти вже сидиш у кораблі, чуєш зворотній відлік до запуску, чуєш заповітне «Старт», а тоді облом. Дякую, що прийшли, а тепер валіть звідси.
    - Не хвилюйся, скоро настане твій момент, раз навчання проводять один за одним.
    - Може й твоя правда і десь через місяць-два ми полетимо з тобою на нову планету.
    - Я хочу покинути програму, - впівголоса сказав Марк.
    - Як?
    - Тихо. Це таємниця, поки що.
    - Але чому?
    - Здається я полюбив цей світ.
    - А серйозно?
    - У нас з Анною буде дитина. Але нікому ні слова.
    - Це капець. Тепер я тебе розумію. А який термін?
    - Поки що невеликий, 12 тижнів.
    - Вітаю.
    - Прошу уваги, - мовив капітан ставши біля водія автобуса. – У нас черговий тестовий запуск. Але прошу всіх поставитись з відповідальністю.
     
    ***
     
    Тридцять дев’ять людей бігли трапом до ракети «Мати-1». Це вже вп’яте за два тижні. Непланове навчання дратувало колектив та все ж кожен виконував своє завдання,  зайнявши своє місце і виконуючи інструкції. Думки розділялись. Хтось думав, що не вкладаються у час, хтось,  що така підготовка готує за собою важливий для людства політ, а хтось, що це через політичні конфлікти. Та найтяжче було команді «Альфа». Вони мали перші прибути до корабля, зайняти місце і виконуючи усі інструкції,  здійснити умовний запуск. Після чого так само швидко звільнити місце для команди «Бета».
    - До старту готові, - мовив командир корабля.
    - Старт через хвилину, - надійшла відповідь.
    - Ще трохи і бігти назад, усе як завжди. - сказав один із членів команди, розпочавши бесіду.
    - Мало нам ранкових тренувань, то ще тут бігай.
    - За те ми перші зможемо спокійно випити чашку кави.
    - Я б від бренді не відмовилась. Для мене це завжди хвилююче.
    - До запуску ракети 30 секунд.
    - Еммо, я теж хочу бренді. То може ввечері сходимо кудись?
    - Лише на іншій планеті.
    - Еммо, на іншій планеті можуть бути куди привабливіші інопланетянки ніж ти. Не боїшся втратити такого красунчика як я?
    - Двигуни першого ступеня готові до запуску. Старт через 15 секунд.
    - Я ще доплачу, тільки аби тебе забрали.
    - Перестаньте! Ми ж одна команда, а то знову нас оштрафують.
    - До запуску 10 секунд, 9, 8, 7…
    - Але все одно хочеться чогось міцнішого.
    - 5, 4…
    - Еммо, ти йдеш? Я серйозно.
    - 2, 1, 0. Старт.
    Кораблем пройшлась легка вібрація.
    - Що за фігня? – обурився Марк.
    - Здається, ми злітаємо. – відповіла Марта.
    - Але це ж тільки навчальна тривога. – добавив колега.
    - Цього не може бути.
    - Прошу усіх заспокоїтися. Я зараз усе поясню. – мовив капітан корабля.
    - 20 секунд після старту. Політ нормальний. – зазвучало в радіоефірі.
    - Ви всі прекрасно знаєте в якому напруженні перебував увесь світ. Політичні конфлікти між країнами дійшли своєї межі.
    - Це якийсь жарт? Матвію, скажи це жарт? Коли ми повернемось?
    - Заспокойтесь. Нас відправили виконати місію до якої нас готували усі ці роки.
    - Але чому нам нічого не повідомили? Ми навіть не попрощалися з рідними? – обурився Марк. – У мене там дружина чекає. І не тільки у мене, у частини команди є сім’я, діти в кінці кінців.
    - По контракту Ви мали повідомити нас за 10 днів давши тижневу відпустку. – підтримала Емма.
    - Усі системи працюють. Досягнуто першої космічної швидкості. – відзвітував помічник капітана, а капітан продовжив заспокоювати команду.
    - Я зі своїм помічником дізналися про цей політ за дві години до запуску. Так як президенти ряду країн та керівництво «MeetStar» вирішили, що краще здійснити таємний запуск.
    - Ти знав і нікому з команди не повідомив? Ну ти і вилупок! – заволав Марк. – Ти навіть не дав здійснити телефонний дзвінок.
    - Прошу, вгамуйся. Я розумію тебе і кожного учасника команди. Але прошу зрозуміти мене. Такі були вказівки і я не маю права їх порушувати.
    - А ти маєш право позбавляти мене родини? У мене дружина вагітна, а я навіть не попрощався. – із Маркових очей потекли сльози. – Ти не капітан, ти навіть не людина. Ти скотина бездушна, ось хто ти. – крізь сльози вимовив Марк. Матвій натомість нічого не відповів.
     
    ***
     
    «Температура: 59ºС
    Початок ночі через: 74:32:15»
    - Буря скінчиться, а за нею прийде палюче і безжалісне сонце. Температура постійно зростатиме. Часу обмаль. Без системи охолодження Марта просто спечеться у скафандрі як качка по-пекінські. Треба чимшвидше потрапити до нори. Але 16% заряду недостатньо, щоб дістатися укриття. Та і буря пошкодила панелі, а мій щит замалий, щоб швидко зарядити акумулятор. Марта не витримає цього очікування.
    Стукіт скінчився, а за ним – і буря. Лиш частинки пилу та пісок витали у повітрі, а навкруги розкидане дрібне каміння та уламки гартованого скла. Марк миттю полишив автомобіль, аби оглянути наслідки бурі. Навіть через шар пилу та піску було видно – панелі розбиті вщент. Він в лічені секунди від’єднав панелі від системи авто й підключив свій щит, але щоб прикріпити його, Марку довелось трохи пововтузитися.
    - Нора, прийом, я сімнадцятий як чути? Прийом. – у відповідь тиша. – Марто, мені потрібна твоя панель керування.
    - Зараз, зачекай хвильку.
    - Часу обмаль. Не має коли розлежуватись, давай руку. – сказавши це, Марк потягнув її руку на себе, аж та скрикнула, проте, він не зважав на це. Він швидко переміщав пальцями на сенсорі, запустивши перевірку системи терморегуляції. Поки система виконувала запит,  Марк знову намагався зв’язатися з центром: – Нора, прийом, я сімнадцятий. Потрібна допомога. Прийом. – у відповідь знову тиша. А на екрані панелі управління висвітило повідомлення: «Пошкоджено мікроконтролер $$$ТМ108», – погані справи.
    - Що ти сказав, Марку ?
    - Кажу не все так погано, але мені треба відлучитися на хвилю.
    - Прий… не чут… - затріщало по радіоефірі.
    - Нам потрібен автомобіль. У Марти пошкоджений терморегулятор.
    - Вас… чути. …ошу повтор...
    - Марку, тут так тепло, - сказала Марта.
    - Потерпи трішки, я зараз щось придумаю.
     
    ***
     
    - Кеп, знайдеться хвилина для розмови, віч-на-віч? – сказав Марк, безнадійно дивлячись в ілюмінатор.
    - Так, звичайно. – відповів капітан.
    - Ти вибач мене за те, що наговорив тобі.
    - Не бери до уваги, я розумію тебе. Ти був лютий на мене. На твоєму місці я б вчинив так само, а то й куди гірше. Знаю як тобі гірко, але я не міг нічого зробити. Дійсно я був не в праві, повір мені.
    - Я хотів покинути проект, і зараз теж хочу. Тому я залишу вас на першій ж станції. А тоді повернуся на Землю.
    - Боюся Марку це неможливо.
    - Чому?
    - Я тоді не все розповів.
    - Що ще тобі відомо?
    - Але це залишиться між нами. Цього навіть Стен не знає.
    - Давай, розповідай вже.
    - Ти напевно чув, що світ переживає другий Карибський кризис. Китай і Росія об’єдналися і оголосили США та Європі ядерну війну, але на щастя, окрім слів нічого не було використано. Франція і Британія підтримали США. Корея, Пакистан та Індія поки що мовчать. Ізраїль також мовчить.
    - О Боже мій, - розгублено промовив Марк.
    - Тому було вирішено здійснити таємний запуск. Уже два кораблі відправились із Німеччини, але один невдалий. Ми були треті. Через дванадцять годин після нашого відбудеться три запуски у США. Кожен корабель прямує своїм курсом. Тому я не думаю що найближчим часом хоч якийсь корабель повернеться. Мені дуже шкода, Марку. І пам’ятай, це має залишитись між нами. Команда не повинна впасти духом і я не хочу бачити самогубства на моєму кораблі. Я розумію твої почуття, але не можу тобі нічим зарадити. Вибач і хай ця розмова залишиться в таємниці. Окей?
    - Так, - тихо сказав Марк.
    - Дякую.
     
    ***
     
    «Температура: 64ºС»
    - Марку, - сказала Марта коли автомобіль зупинився біля галявини.
    - Так, Марто.
    - Тут так душно. Оооооо, мені так погано. Здається мене зараз знудить.
    - Потерпи трішки. Я вже на місці.
    - Марку. Чому ти мене не любиш? Поцілуй мене.
    - В тебе тепловий удар. Марто, ти мариш, - відповів Марк та перевірив рівень заряду автомобіля – 12%.
    Менш ніж за годину зелена галявина із квітучими трояндами злилась із навколишніми пустотами цієї планети. Лише місцями височіли гострі скелі із золотистого скла, які блистіли відбиваючи гаряче сонячне проміння. У Марка не було бажання йти на кладовище єдиної краси, яка панує на цій планеті. Туди, де він міг поринути  у щасливі земні дні. Він знав, що з настанням ночі усе повернеться назад, але не його троянди. Від цього серце стискалося й вибухало кров’ю, але обов’язок перед Мартою тягнув його уперед. Марк обійшов кожен розбитий купол, оглядаючи цілісність невеличких сонячних панелей розміром із книжку. Він старався не дивитись на побиті квіти, що визирали із-під піску та каміння. Більшість обладнання було безнадійно розбито, а на інші не було часу,  щоб оцінити цілісність їх начинки.
    Обійшовши практично усю галявину,  Марку вдалося роздобути сім непошкоджених панелей. А на завершення залишив єдину уцілілу колбу, яку наче магічний щит оберігав від падаючого каміння. Він обережно став на коліна й повільно опустив руку на колбу. У ньому вирувало два вогні, безжально спалюючи його почуття та розум. Марк обережно прокрутив колбу проти годинникової стрілки й зупинився. Він посунувся до сонця спиною, аби створити тінь і востаннє помилуватися ніжно-рожевою трояндою, допоки її не спалило гаряче повітря. Затамував подих.
     
    ***
     
    - О, мила, мені так шкода. Буревій знищив твою клумбу. – сказав Марк поглядаючи на зломлені бурею квіти.
    - Нічого страшного. Я не засмутилася і тобі не варто. Тим більше, що через день-два вони б самі перецвіли.
     Анна пішла, залишивши Марка на самоті. Він не знав, що йому робити. Як підбадьорити дружину, хоч та і не сильно розчарувалася. А за хвилину вона повернулася із садовими ножицями. Легко, наче не хотіла турбувати його взяла Марка за руку, подарувала ніжну посмішку і потягла за собою промовивши:
    - Ходімо, допоможеш.
     
    ***
     
    «Температура: 71ºС»
    Швидким порухом він звільнив квітку від рятівного скла, а іншою рукою зірвав квітку, сховавши її в одну із кишень скафандру. Він із полегшенням видихнув,  підхопивши панелі та купол, кинувся до авто.
    - Марто, я вже тут, - але Марта не відповіла йому. – Марто, отямся. Окей, температура 71 градус, треба швидко діяти.
    За допомогою кількох маніпуляцій Марк звільнив механізм купола від захисного скла. Лиш на мить завагавшись він розгерметизував Мартин скафандр. Із острахом в думках руки впевненими рухами з’єднували механізм із системою живлення скафандру. А за хвилину у скафандрі повіяло легеньким прохолодним повітрям.
    - Надіюся це допоможе та однозначно полегшить переїзд. – сказав Марк, замикаючи герметичну блискавку.
    Послідовно з’єднавши роздобуті сонячні панелі з щитом,  Марк заскочив в авто і перевірив заряд: 18%. Він натиснув на газ. З-під коліс полетіло каміння, а авто помчало уперед.
    - Нора це 17-й. Як чути.
    - Чую прекрасно 17-й. Буря нещодавно минула. – відповіли по радіоефірі.
    - Потрібно,щоб авто виїхало нам на зустріч. У Марти тепловий удар, а я не доїду до бази – заряд малий.
    - Вас зрозумів. Висилаю авто і попереджу Емму.
    - Кінець зв’язку.
     
    ***
     
    - Можна? – сказав Марк заглянувши крізь прочинені двері.
    - Так, заходь.
    - Радий тебе бачити. Як ти?
    - Вже краще. Мері говорить, що скоро можу повернуся до своїх обов’язків. Принаймні до частини з них. Так що зважай, вдруге – я тебе рятувати не зможу. – промовила Марта крізь маленьку посмішку. – І ще, дякую, що ти мене врятував.
    - Тепер ми квити.
    - Можна тебе дещо запитати?
    - Так, звісно. – з невеликою паузою, та все ж відповів Марк.
    - Там, на галявині, після бурі я здається марила. Проте, бачила, що ти погубив свою останню троянду знявши захисний купол. Чому ти це зробив? Скажи так як є, без усіляких вигадок, типу, що моє життя важливіше за життя троянди. Я знаю, що для тебе вони сенс твого життя.
    - Як ти зрозуміла,що вона остання ?
    - Ти вагався.
    - Одного разу, коли ми ще були на Землі, була буря. Град із вітром знищили її квітник. Я задумався, що буде коли це побачить Анна. Я думав як зарадити її горю. Вона вклала у них стільки зусиль та турботи. Я навіть інколи ревнував її до квітів, якщо можна так сказати. Боявся, що вона може впасти у депресію, а я нічого не зможу вдіяти. Від хвилювання мене охоплював дрож, ніби від собачого холоду. Мені було страшно, я не знав що їй сказати. А побачивши цю страшну картину, вона просто взяла садові ножиці, подарувавши мені посмішку і взялася за роботу. Ця посмішка мені постійно сниться. Пам’ятаю, вона тоді сказала, що все в природі відновлюється, лише потрібно не заважати. А краще допомогти їй, подарувати трохи турботи. – на краю ока з’явилася капля сльози, проте Марк позбувся її легким порухом руки. – Це дещо нагадує зелень на цій планеті, вона росте попри усе. Кожен раз сонце нищить її спалюючи до тла. Але кожної ночі вона відновлюється, – а через невелику паузу додав, – Мабуть, я вже піду. Видужуй.
    - Дякую. Марку. Ти ще кохаєш її?
    - Так. – відповів чоловік крізь посмішку й залишив кімнату.
    Він йшов, посміхаючись крізь ледь освітлені коридори нори, постійно прокручуючи в голові спогади. Він йшов наче був невагомий, не помічаючи нічого навкруги, ні світла в інших кімнатах, ні голосів колег. Йшов й подумки промовляв: «Так, кохаю». Він щасливий, що пам’ятає її очі, посмішку і її ніжно-рожеві троянди. Щасливий, що вона не стерлась з його пам’яті так, як інші. А влігшись у ліжко, Марк  востаннє перед сном поглянув на склянку з водою, в якій колюче стебло з самотнім листком повільно, але впевнено пускало корінці.
     
    6.06.2021