20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запам'ятати
     
Реєстрація Пісня з орбіти Фінал

Автор: Георг Кількість символів: 10306
Пісня з орбіти Фінал
оповідання відкрите для коментування

ax043 Скарби


    

     - Знову кисень та енергію витрачати збираєшся, Пітере? - прискіпливо поцікавився диспетчер Джон Джейсон.
     - Маю на це повне право. І я не "Пітер", а Петро, можна вже було б і запам'ятати, - звично відповів хлопець.
     - Ходи вас потім шукай, рятуй. А міг би, наприклад, додаткову зміну взяти, у шахтах завжди робочих рук не вистачає.
     - Ілон що сказав у недавньому зверненні? Що від роботи коні дохнуть. А нормальним людям треба відпочивати і розслаблятися час-від-часу.
     - Які ще коні? - щиро здивувався диспетчер.
     - Марсіанські. Ті, що на ракетній тязі. Давай вже, випускай мене, он, зелений вогник засвітився.
     Джон насупився, але шлюз відкрив, випускаючи Петра назовні.
     Хлопець вийшов у довгу широку печеру, добре освітлену яскравими світлодіодними лампами. Назустріч рухалася група колоністів у скафандрах, вони несли з собою контейнери з інструментами, а значить, поверталися з робочої зміни. Привітливо махнувши їм рукою, Петро рушив далі, не звертаючи уваги на здивовані погляди, що зустрічні кидали на нього та його спорядження.
     Ось і вихід з печери. Крізь пилову завісу слабо усміхнулося сонце але Петро щиро йому зрадів. Звісно, клаустрофобія його зовсім не турбувала, таких відсіювали ще на початковому відборі, але коли твій життєвий простір постійно обмежений одноманітними білими стінами, то мимоволі починаєш цінувати навіть пустельні марсіанські простори. Трошки роздивившись навколо, Петро рушив на північ, туди, де виднівся ближчий край кратеру. Там він ще не шукав.
     Його шлях пролягав поміж другою та третьою чергою сонячних панелей, які мали ввести в експлуатацію десь за місяць, якраз до прильоту чертвертої партії колоністів. Вчора він тут працював: допомагав прокладати силові кабелі. Можна було б і сьогодні сюди прийти, але керівництво колонії на останніх зборах недвозначно наголосило на суворому дотриманні розпорядку робочих та вихідних днів, незважаючи на дедлайни. Ще б пак, якими б витривалими та морально стійкими не були колоністи, та нервові зриви від постійного стресу ніхто не відміняв. Не всі ж такі стійкі як той же Джон Джейсон, ветеран ще першої експедиції. Правда, тепер, через постійні нервові навантаження, він може виконувати лише найпростіші дії, зате робить це стабільно і відповідально.
     За подібними думками година шляху пройшла непомітно. Навколо, куди не глянь, розкинулися піщані дюни, всіяні великим та малим камінням. Подекуди виднілися невеличкі пагорби - залишки осадових порід. Саме в одному з таких пагорбів перша експедиція і знайшла ті самі марсіанські мікроби. Точніше, скам'янілі залишки мікроорганізмів що колись жили у древніх морях молодого Марсу. Пошуки тривали й тепер, але окрім вже знайдених трьох різновидів одноклітинних нічого нового вченим не траплялося. Тому дедалі сильніше підтверджувалася теорія про повну відсутність розвинутого життя на червоній планеті.
     Звірившись з мапою у навігаторі, Петро вирішив почати пошук. Звичним рухом він розклав телескопічну штангу, зафіксував її у потрібному положенні і ввімкнув металошукач. У навушнику пискнуло, значить, бездротовий зв'язок встановлено. Натиснувши спеціальну кнопку, хлопець декілька разів по черзі швидко підняв та опустив котушку металошукача майже над самою поверхнею, пискнуло ще раз, підтверджуючи, що баланс ґрунту визначено.
     Закинувши лопату на плече, Петро рушив вперед, механічно проводячи металошукачем над землею збоку-вбік. Його вже не раз питали навіщо він це робить? А він постійно відповідав, що його це заспокоює і це було правдою. Так, він вже знайшов два невеличкі залізні метеорити, які радо прийняли у дослідницькому відділі, але такі знахідки, як то кажуть, не гріли душу. Петрові згадався випадок, коли Михайленко, геолог та й ще єдиний земляк у колонії, вирішив над ним пожартувати. Знаючи куди він збирається піти, цей жартівник поїхав туди на ровері і закопав у декількох місцях декілька алюмінієвих куль, одну з яких і знайшов пошуківець. Алюміній просто так у природі не зустрічається, та ще у формі кулі, тому Петро від радощів на спільному радіоканалі всієї колонії аж кричав про неймовірне відкриття, що переверне уявлення про історію Марса. Як же вони сміялися з нього... Але Петро був не з тих, хто сприймає все близько до душі, навіть сам посміявся зі своєї наївності. Просто відтоді він перестав казати куди йде на пошук. А якщо б з ним щось сталося, то його завжди могли б знайти за сигналом маячка, вбудованого в скафандр.
     Минуло ще близько двох годин, коли металошукач несподівано дав сигнал. Не дзвінкий метеоритний, а чіткий приглушений, як кажуть у колах пошуківців - "монетний". Поводивши котушкою у різні боки Петро зрозумів, що сигнал не хибний і вирішив копати, тим більше, що йому вже набридло одноманітне розмахування котушкою. У пісках легко копати, хіба що каміння може трошки заважати. За хвильку Петро викопав невеличку ямку, взяв до рук прилад і провів над нею. Тихо. Зате над купою піску, викинутого лопатою, прилад "задзвенів", значить, предмет вже був там. На Землі перегребсти викопаний ґрунт було б просто, а от коли ти одягнутий в скафандр, то зусиль потрібно докласти набагато більше. І не тому, що рукавиці скафандра були грубі, не призначені для дрібних маніпуляцій, а тому що будова скафандра передбачала наявність у ньому металевих елементів, на які реагував прилад.
     Ногою Петро розгріб пісок тоншим шаром, затиснув на металошукачеві кнопку "цілевказ" і почав повільно водити над місцем пошуку. Прилад дзвінко пищав, зміною висоту тону показуючи на наближення або віддалення до цілі. Пошуківець нарешті визначив точне місце і почав акуратно перегрібати пісочок, очікуючи знайти черговий метеорит, скорше за все, не залізний, а з домішками інших металів, такі ж бо науковцям теж зустрічалися.
     Під руками блиснуло. Петро обережно вхопив предмет двома пальцями і підняв його з піску. Кільце. Звичайне кільце з блискучого жовтого металу, що тьмяно переливався під променями далекого сонця. Пошуківець покрутив знахідку в руках, підніс ближче до себе і розгледів на внутрішній поверхні кільця рядок якихось незрозумілих символів, схожих чи то на арабське письмо, чи на якісь грузинські закарлючки.
     - Ну Михайленко, ну гадюка, - вимовив вголос Петро, ледве стримуючи сміх, - Підкинув мені цей сувенір з "Володаря перснів", щоб я знову осоромився на всю колонію. Е ні, друже, цього разу не вийде мене обманути!
     Він розмахнувся і щосили жбурнув кільце подалі від себе. Воно блиснуло на вершині траєкторії польоту і зникло в марсіанських пісках.
     - Але ж як він здогадався, що я буду шукати тут? - замислився пошуківець.
     Петро витягнув планшет. Ввімкнув навігаційну програму і обрав режим з відображенням всіх учасників мережі. Так, на Марсі не було ніякої приватності. Всі, положення всіх, хто виходив з бази, автоматично відслідковувалося. Точністю була не дуже високою, але для непередбачуваних ситуацій цього вистачало.
     На карті місцевості з'явилися зелені цятки. Найбільше їх було біля бази, що розміщувалася у марсіанській печері, одна окрема цятка - це сам Петро, а неподалік нього, десь за кілометр, світилася невеличка купка цяточок. Певно, що експедиція науковців, серед яких був Михайленко, який і міг підкинути "сюрприз".
     Вимкнувши металошукач і взявши лопату на плече, Петро рішуче вирушив у напрямку експедиції з наміром сказати землякові прямо в очі все, що думає про нього. Так, краще не тримати емоції в собі, сам Маск про це не раз казав, а він завжди знає що каже.
     Попереду з'явився невеличкий пагорб, скорше за все, його якраз і обстежували науковці. Самі експедитори знайшлися з протилежного боку, вона саме длубали своїми інструментами якусь породу.
     - Здоровенькі були, - привітався Петро, перемкнувши рацію на канал експедиторів, - Як справи?
     Науковці синхронно здригнулися від несподіваної появи гостя, один навіть випустив з рук молоток. Петро з подивом виявив, що Михайленка серед присутніх не було.
     - І тобі привіт... Педро, так? - відповіла найближча фігура, у якій пошуковець впізнав Брендона Ріплв — начальника марсіанської колонії власною персоною.
     - Якби був з Іспанії, то був би Педро, та так сталося, що я - звичайний український Петро, котрий рідні покинув лани з кручами у пошуках свого космічного щастя.
     Вчені переглянулися між собою.
     - Та нічого, проїхали, - сказав Петро, - Що шукаєте? І де Михайленко? Я б хотів йому сказати дещо дуже особисте.
     - Сьогодні ми без Михайленка, він вже другий день в госпіталі, здається, щось не те з'їв. А ти продовжуєш скарби стародавніх марсіанських цивілізацій шукати? - в голосі співрозмовника не було чутно насмішки.
     - Це в мене розвага така, для душі, щоб в депресію себе не заганяти, та й метеорити інколи трапляються.
     - А дарма не серйозно шукаєш, - відповів Брендон.
     - Не варто йому казати! - втрутився ще один з учасників експедиції, навіть вхопив начальника за руку, ніби намагаючись його зупинити.
     - Спокійно, Габріелю, спокійно, скоро всі й так про це дізнаються. Ми не маємо права приховувати знахідку.
     - Яку ще знахідку? - не зрозумів Петро, про що йде мова.
     - Цю, - Брендон відступив у бік і вказав на кам’яну стіну позаду себе.
     - Щось не дуже в’їзджаю, про що ви. Я ж не геолог, не розуміюся у всіх цих каменюках і породах.
     - А ти придивися уважніше. Тут не геологом треба бути, тут лінгвіст потрібен.
     Петро наблизився до скелі. Спочатку він нічого не помічав, але раптом усвідомив, що шматок розчищеної від пилу та піску скелі, весь був вкритий численними подряпинами. Ці подряпини складалися у рядки дивних незвичних візерунків.
     - Тепер розумію, - сказав Петро, - Це скам’янілі сліди якогось древнього молюска чи черв’яка. Ну, вітаю з відкриттям, це набагато краще, ніж мікроби.
     - Якщо це молюски чи черв’яки, - посміхнувся Брендон, - То вони були достатньо розумні для того, щоб прогризати свої ходи у вигляді письма.
     Він взяв до рук балончик з якоюсь речовиною і обережно наніс її на невеличку ділянку скелі. Це підвищило контрастність поверхні і Петро зрозумів, що це не канали черв’яків, а якісь дивні символи, схожі на арабське письмо. Або на грузинський алфавіт. Хлопець застиг з відкритим від подиву ротом.
     - Що, вражає? - поцікавився начальник колонії.
     - В-вражає — н-не те с-слово, - запинаючись відповів Петро, а потім відразу розвернувся і побіг туди, звідки прийшов.
     - Гей, хлопче, ти куди? - зазвучало в рації.
     - Я? Я за скарбами стародавніх марсіанських цивілізацій!

  Час прийому: 16:54 28.03.2021