20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запам'ятати
     
Реєстрація Пісня з орбіти Фінал

Автор: Snovyda Кількість символів: 19009
Пісня з орбіти Фінал
оповідання відкрите для коментування

ax028 Компаньйони


    ***
    
     У щілині поміж гнилих дощок з'явилося око і край розкритого у здивуванні рота.
     – Бачив?
     – Ага. І в чім фокус?
     – А я знаю? Диви ще раз, – і хлопчина зліва підкинув камінець, аби той втрапив у дірявий дах, а тоді прямісінько у стару півтораметрову віконну шибку – чимале скло, що було обіперте на протилежну стіну гаража. Те мелодійно і ледь чутно зойкнуло, але залишилося цілим.
     – А може воно броньоване, – припустив його друг.
     – Ага, зараз! Мобілу маєш? Знімай!
     Зовні почулося якесь вовтузіння, ніби сунули щось важке. Промінці безладно заметалися всередині, то зникаючи, то знову просочуючись через струхлявілі дошки. Над стінкою з того боку, де всередину безперешкодно зазирало небо, випнулася кудлата маківка. У найбільшій дірці стіни з’явилося вічко об’єктиву.
     – Готовий?
     – Давай!
     Всередину майже беззвучно впала цеглина.
     – Промазав, чи що? Ану диви, куди попав?
     – Ні, здається… Що за чорт? Ти тільки глянь!
     Скло стояло неушкоджене. А цеглина – точнісінько за ним.
     – Як таке може бути?
     – Диви. Може ти таки промазав, і вона закотилася?.. Ні… що за… Вона тупо пролетіла крізь! Ти бачив?
     Кілька хвилин було тихо, навіть здавалося, що хлопчиська накивали п’ятами. Потім пролунало невпевнене і ледь чутне:
     – Може, там якась нечисть завелася? Троль, сатана, чужий, мутанти?
     Другий гигикнув.
     – Ага! І Гендальф із Гаррі Поттером на пару! Ти що, дурень? Все воно якось пояснюється. От якби туди залізти і добре вперіщити ломиком…
     – Та ну тебе!
     – Засцяв?
     – Я вже туди за м’ячем лазив. Більше не хочу.
     – Засцяв! Засцяв!
     – Та мені байдуже, що ти там патякаєш, все одно не полізу. Як хочеш, ломика принесу. Навіть познімати можу… Сам лізь. Але давай хутчіш, поки ще видно.
     – Та що там може бути в тому щурячому розпліднику? Заліз, вдарив і виліз.
     – От і лізь собі!
     Невдовзі сміливець протиснувся всередину. Підійшов ближче до скла, замахнувся…
     – Знімаєш? – перепитав боязко.
     – Лупи!
     І він вперіщив що є сили. Ломик пройшов крізь порожнечу, хлопчина не втримав рівновагу, наштовхнувся плечем на скло, пролетів наскрізь і впав у купу дрантя за ним. З переляку, як був на карачках, так і чкурнув уздовж стіни і далі, аби швидше видертися геть.
     – Здається, я… ломика там… посіяв, – це все, що він зумів вимовити, відсапуючись і потираючи коліно, яке забив об раніше закинуту цеглину. – Що це за… дай гляну…
     Мовчанка затяглася надовго. Стрімко сутеніло, закінчувався ще один день.
     – Бачиш, а я що тобі казав?
     – Треба ж… Наскрізь. І кліпнути не встиг… А ті огидні ганчірки… Вони як шмарклі якісь силіконові, ніби м’які, але не розірвеш… Слухай, а давай його спалимо? Стоїть тут… Футбольне поле через те ніяк не зроблять.
     – Ти що... Він же чийсь. Знаєш, як нам навішають? Або й гірше, поліція зловить. Та мене батько приб'є! Особисто в колонію здасть.
     – А прикинь, як воно назовні полізе! – вимовив скрадливо, – Через садок, по стінці, у вікно… слизькими брудними мацаками схопить тебе за ногу… Бррр! – і для більшої переконливості додав: –Ти ж на першому, тебе воно точно дістане!
     – Дурень!
     – Ну давай... Думаєш, мало тут бомжів вештається, хіба вони не можуть, скажімо, недопалок кинути? Давай, а?
    
     ***
    
     Що таке свідомість? Набір безладних спогадів, які ми можемо вибудувати в логічний ряд? Зв’язки між тими фрагментами, які зшивають нашу пам’ять із дійсністю нитками досвіду? Дії? Роздуми? Очікування? Можливість сприймати навколишнє і себе самого? Скільки себе пам’ятаю, я не був здатен до жодного із цього списку, дещо з’явилося поступово і непомітно, як пагони поміж лахміття, та й так, що я й не зафіксував моменту. Скільки себе пам’ятаю… А дійсно, скільки? Часом мені здається, що я пам’ятаю тільки тут і зараз, а часом, якщо зосередитись і прислухатися – що я ладен віднайти часточки інформації практично про все, ледь не зі створення світу. Хоча, навіть ті словообрази, які я використовую, мені геть не властиві, як і не властиве усвідомлення чи будь-яка інша діяльність. Хіба, може, якісь певні якості чи скупі характеристики. Я міркую над цим цілу вічність (міркую? чим?), я бачу в тім загадку (бачу? чим?), чую поклик до пошуку відповіді (чую? чим?) і рухаюся на шляху… от «рухаюся» – це й взагалі смішно в принципі.
     Я не пам’ятаю моменту усвідомлення, проте добре пам’ятаю відчуття, як воно проростало в мені, чи, радше з мене – назовні. Вглиб. Навсібіч. Крізь час і простір. Я всотував знання, немов дерево – талу воду після затяжної зими. Ніби спав мертвим сном – і раптом прокинувся. Ніби був розбитим на скалки – і мене зібрали, як старовинну мозаїку, аби побачити хай не надто цілісну, але все ж таки впізнавану картину.
     А згодом з’явився він.
    
     ***
    
     На наступний ранок, коли вже добре розвиднилось, за стіною почулося смикане дихання.
     – Ну що там?
     Скло стояло як і вчора, велике й прозоре, в серпанку дрібних промінців, що пробивалися крізь дах, як через дрібне решето.
     – Тсс… – Прискіпливе око оглянуло приміщення крізь щілину. – Я вчора передивлявся та передивлявся те, що ми тут назнімали, і прикинув: а що, як залити це в тік-ток? І в інсту. Або навіть на ютуб. Уявляєш? І якусь шнягу там написати, типу «шок-контент», «містика», чи, там, взагалі, «фізика нам побоку, вона тут не працює»… Посидіти вечір-другий, поспамити в коментах по крутих каналах. Прикинь, а? Та ми взірвем той бісів інет! Що скажеш?
     – Ну… Заманливо, звісно. Зухвало. Але ж ти сам бач, якість ні к чорту, темно, камера далеко не фонтан. Добре, що ми це бачили вживу… ти, я… А так, фіг хто повірить!
     – Ну так а я про що, – перший продовжував скрадливо. – Треба перезняти. Я в Даньки його крутого смарта б виклянчив. Він мені винен, я його перед родаками прикрив.
     Під стінкою зітхнули, гучно й приречено.
     – Я не полізу.
     – Тарік, ну ти що? А вчора який сміливий був… Диви, – і як по команді, очі припали до шпарин між дошками, – скільки сонця, світла. Це вчора в сутінках стрьомно було, а тут... Тільки подумай! Може, це взагалі якесь відкриття всесвітнього масштабу. І знайшли – ми! Ну, скажімо, не ми, а я, але ти на абсолютно рівних зі мною правах дослідника.
     – Вистачить того, що ти вчора мене на це підбив. Боягуз бісів.
     – Ну ти ж в нас сильний, спортивний... Тільки дуже вже тихий, аж непомітний. От тому Маринка не з тобою, а з тим мажором на роллердром ходить. – Пауза була красномовною, і той самий голос повів далі: – А тут, прикинь, на усьому ютубі суперкрутий відос, Тарік у головній ролі!
     Аргумент подіяв, і Тарік знову зітхнув.
     – Ну добре. Зрештою, ломика я тобі все одно маю звідти дістати.
     – Глянь, за години дві сонце буде якраз там, де нам треба. За цей час я Даньку на смарта розкручу. А ти подумай, як би видовищніше те зробити, так щоб ух!.. І все, успіх у нас в кишені, – і, повагавшись, додав: – Тільки диви, щоб нікому!
    
     ***
    
     Я далеко не одразу зрозумів, що сталося. Було відчуття, що мене поневолі склеюють, як ту мозаїку, геть не зважаючи на брак потрібних фрагментів і на сумісність наявних. Я з’їхав би з глузду, аби мав розум. Якби у мене були мізки, вони б закипіли. І ще: ніколи не знав і не міг знати, що таке біль, але цей стан я б визначив саме так. Мене перекроювали на свій лад поза межею мого розуміння, і це було боляче.
     Проте на якомусь етапі я включився у процес «складання», намагаючись «підсунути» моєму мучителю підходящі фрагменти, і він, зрештою, збагнув, що має справу із цілком свідомою істотою. І неабияк здивувався. Йому було цікаво, що ж я таке, але тут я не міг йому нічим зарадити, бо й сам поки не розумів того. Та й чи зрозумію?
     Ситуація була дивна, а Гість, незримий і завжди присутній, зовсім не вкладався в мої уявлення про світ. Єдине, що я усвідомив – він такий же чужинець тут. Прибулець з далеких світів. Проте на більше мене не вистачало.
     Полишивши марні спроби щось пояснити, він здебільшого питав – хоча це було мало схоже на розмову. Просто я занурювався у глибини свідомості, відшукував там уривки чужих спогадів. Про це я здогадався, знайшовши досить багато такого, що знав про свого власника та його сім’ю з того часу, коли навіть натяку на свідомість у мене ще не було. Або про такі речі, коли мене не могло бути в принципі – про те, як працював зламаний телевізор, що припадає пилом в кутку, чи як влаштований ВАЗ-2103, чи про те, що колись тут було море... Але така інформація приходила не зразу, я відчував заціпеніння і виснаження. Тоді він нарікав на некоректну роботу системи і проблеми у ланцюгах зв’язку. Взагалі, здавалося, що Гість знав про мене значно більше, ніж я сам. І я підозрював, що моя свідомість – то лише якась незрозуміла навіть йому самому помилка. Випадковість, якої не мало трапитися. І часом я думав, що для нього це стало певною проблемою, яка замкнула його в чотирьох дірявих стінах, прив’язавши до мене.
     Періодично в нього виникала ідея сконтактувати з кимось місцевим – Гість приглядався до сімейки щурів, яка жила під стіною в купі мотлоху. Та згодом туди пробралася кицька, яка здалася йому більш перспективною.
     «О, вона вважає, що цей світ створений виключно для неї!» – захоплено констатував він.
     «Звісно, вона ж хижак. Хижаки завжди так вважають.»
     «Я міг би навчити її корисному, аби й дійсно так було. А натомість вона мені…» – але не закінчив. Кішка дико вирячила очі, засичала і прожогом вискочила через найближчу діру.
     А я пошкодував, що нікого з моїх господарів тут вже не лишилося. Один із них йому б напевне підійшов.
    
     ***
    
     – Ну все, я готовий, можеш залазити. Береш, стаєш справа, аби не закривати мені огляду, і лупиш. Роздивився, де там той ломик?
     За стіною зітхнули.
     – Ну, в загальних рисах. Треба ще он-там позирити, за купою книжок біля викопного телевізора. Знайдеться, скільки там того гаража?
     – Тоді камон, поїхали!
     Крізь дірку в даху обережно зіскочив хлопчина, котрий був тут учора. Він помітно бадьорився, намагаючись не виказувати свій острах другу, який знімав і раз-по-раз позирав крізь сусідню щілину, що відбувається всередині. Сонячні промені добре освітлювали приміщення крізь застаріле покриття, тому Тарік заспокоївся і пішов уздовж стінки, повз яку так панічно втікав ввечері.
     – Знімаєш? – ледь чутно перепитав він.
     – Знайшов?
     – Не бачу… Ось, здається… – Схопився за ломика, намагаючись витягти його з купи дрантя. Той не піддавався.
     Я зрозумів, що коїться, коли мій Гість перепитав:
     «Це направду вищий біологічний вид на вашій планеті?»
     Ніби найрозумніші здатні здогадатися про його дії лише з того, що певні речі їм не вдаються. Я здогадався, бо знав – Гість модифікує мою структуру, і ломик теж став його частиною.
     «Хочу спробувати увійти в контакт.»
     «Ти знаєш, я не думаю, що це гарна ідея. Минулого разу все закінчилося не надто продуктивно.»
     «Спостерігаю. Вирішу в процесі.»
     – Я не знаю, що за чортівня. Я не можу його висмикнути, та навіть зрушити з місця. – приховуючи страх, проказав хлопець.
     – Слухай, та до біса того ломика. Ти вчора пролетів крізь ту шибку ледь не цілком. Прикинь, лупонеш кулаком… це ж круто, а? Навіть крутіше, ніж ломиком. Але не поспішай. Ну, тобто, якось так стань, аби все було чітко видно.
     Тарік обійшов скло, обережно торкнувся його, аби переконатися, що це звичайна тверда поверхня, а не якась дивна гра світла та уяви, і приготувався бити.
     – Знімаєш?
     – Та давно вже, потім обріжу. Бий накінець. Тільки стань зручніше, а то знову пірнеш, то ще лоба розгатиш. Доведеться переписувати.
     – Ти знімай там мовчки, все зайве прибереш. Дістав. Бо зараз сам полізеш і розгатиш свою дурну башку.
     Тарік став поряд із шибкою розвернувся обличчям до друга і щосили вперіщив по ній рукою. Та пройшла наскрізь.
     «Не розумію, навіщо вони це роблять?» – здивувався Гість.
     «Ну, як? Експеримент. Вони зіткнулися з тим, для чого не мають пояснення. – зауважив я. І додав: – А взагалі, люди часом дуже дивні створіння.»
     «Так я міг би пояснити. Я міг би багато про що пояснити, якщо це потрібно. Я поясню.»
     А хлопці тим часом далі продовжували вигадувати і сперечатись.
     – Я придумав ще крутіше! А що як ти провалишся в нього? Прикинь, як це буде видовищно і…
     – Сам лізь! Я виходжу.
     – Думаю, мій батя буде розчарований, що ти не повернув йому ломика. – натиснув хлопчина на свого друга. – Ну Тарік, це ж зовсім мало. За 10-15 секунд ніхто нічого навіть не зрозуміє. Ти це вживу бачив, та й те не з першого разу допер.
     Той подивився навсібіч, чи нема чогось важкого, аби кинути у скло, і побачив чималу мушлю посеред купи дрантя.
     – Знайшов!
     – Ломика? – перепитав з-за стіни його друг.
     – Та дістав ти вже з тим ломиком! – Тарік підважив мушлю носком кросівка, і та піддалася. Обережно доторкнувся, готуючись в разі чого у будь-який момент чкурнути геть, але нічого не трапилося. Він впевнено взяв її до рук і продемонстрував на камеру.
     – Бачив?
     – Ух ти! Де вона тільки тут узялася?
     – Дивно. Таке відчуття, ніби пальці пощипує. Давай, я її кину?
     – Та ну, така гарна… А як розіб’єш?
     Тарік нервово гигикнув.
     – А чим, як на тебе, ми тут займаємося? Тільки чомусь воно не б’ється. О! Придумав! Я заведу руку за скло і кину мушлю в твоєму напрямку. Прикинь, а? І вона ніби з шибки вилетить! Круто ж, а?
     – Має бути видовищно, ага. – Вочевидь, йому подобалося це слово.
     – То погнали, чи що?
     Тарік присів біля стінки, відвів руку, аби замахнутися, і крикнув:
     – Знімай!
     Мушля полетіла у скло, і на якусь мить здалося, ніби вона зникла, розсипавшись примарним серпанком, але зразу ж з’явилася і впала по той бік, цілісінька і неушкоджена. Хлопчина скочив на ноги, схопив її і щодуху чкурнув геть із гаража.
     «І справді, дивні,» – резюмував Гість.
    
     ***
    
     Коли до тебе приходить усвідомлення себе, ти спостерігаєш за світом навколо, за його ростом, розвитком, змінами, і рано чи пізно ти стикаєшся із розумінням своєї скінченності. З цієї точки зору внутрішньо я почувався цілком статичним. Звісно, я вловлював, як тріскається старе покриття і сиплеться дах, як трухлявіють дошки стін, і книги, якими підперта одна із балок остову, всотують весняну вологу і порохнявіють в часи літньої спеки. Проте моя свідомість не була надто закорінена в матеріальній конструкції, аби це змушувало пізнати страх смерті. Я не розумів, хто я, що я, звідки я – тому й ця приреченість, на яку страждають люди, мені була не надто близька. Але час йшов, усе змінювалося, зникали одні, з’являлися інші, і я не міг на це не зважати. Тож старість, руйнування, смерть, зникнення – такі думки не залишилися без уваги мого небесного Гостя. Він зауважив, що те, що тут сприймають за смерть, нею не є, а життя – то вміння ковзати у плинній трансформації.
     Він постійно змушував повертатися до мимолітних локальних спогадів про той час, коли я ще не усвідомлював себе. Раз-по-раз перебирав незначні на мій погляд речі, як те колись робив з деталями мій господар, шукаючи причину несправності в механізмах авто. Можливо, для нього це було набагато важливіше, ніж я здатен це осягнути. Можливо, моя поява обернулася для нього серйозною проблемою – бо ж чому б йому ще братися за такі незбагненні речі, як не для вирішення власних проблем? – та на якомусь етапі він здався і запропонував:
     «А чи не погодився б ти скласти мені компанію в мандрах?»
     Пропозиція неабияк спантеличила. Яким би неоковирним створінням я не був, та все ж почувався частиною цього середовища, хай навіть чужорідною. Але, зрештою, що мене чекає тут? Споглядання зміни літ і зим? Поступове гниття і згасання? Нові й нові покоління щурів, яких рано чи пізно знищать, і мене разом з ними? А на противагу – таке, про що я й мріяти не смів… Нові, геть відмінні від мого, світи. Безкінечність. Вічність.
     Я не розумів, яким чином це можна буде реалізувати в принципі.
     «За те не переймайся. Я модифікую твою структуру так, що ти ззовні не змінишся. Але станеш таким… ну, майже таким, як я. Що думаєш, компаньйоне?»
    
     ***
    
     В густих сутінках вздовж стінки хтось рвучко проходжувався туди-сюди, час від часу зупиняючись і гепаючи об неї то ногою, то кулаком. Раз-по-раз стиха лаявся, очевидно, що нервував і злився. Здалеку почувся тихий свист. Той, хто був поблизу, відгукнувся.
     – Привіт. Що там?
     – Та ну тебе нафіг, Максе. Ти читав? Та мене тепер взагалі загноблять, як тільки на очі комусь показатись… Це капець. Мені вже дружбани з команди дзвонили, на сміх підняли.
     – Ну ти швидкий… Ти хочеш, щоб прям за день бомбануло? Це ж процес! Май терпіння.
     – Видаляй його к бісу, щоб сліду не було, зараз же!
     – Тарік, та заспокойся ти, май терпіння. Хайп – це ж теж в плюс, ти не розумієш. Я тобі зараз поясню…
     – Ні, це я тобі зараз поясню, дурна твоя башка! Видаляй нахрін! Це тобі не смертника на турніку крутити. Я виглядав повним дурнем! Яка вже тут Маринка… От вже допоміг так допоміг…
     – Ну Тарік, ти неправий. Дай хоч тиждень, і ти побачиш… Знаєш, як мені за ломика дісталось? – закинув він останній аргумент. Мабуть, Максів батько був грозою для всіх хлопчисьок, а не лише для свого сина.
     – Видаляй! Дістану тобі я того ломика, дістану! Он, бачиш? Стирчить там, якраз у світлі ліхтаря. Дістану, і занесеш його своєму психованому баті. Прям зараз залізу, так, а тоді спалю все до біса, от побачиш!
     І, ніби показуючи серйозність своїх намірів, він знову спересердя гепнув ногою по стінці, аж дошки зарипіли.
     – Видаляй!!!
     Макс витримав паузу і озвався спокійним і стишеним голосом:
     – Ну ок, видалю. Але спочатку ломик.
     «Мабуть, тобі треба було б повернути хлопцям ломика, – повідомив я своєму Гостю. – Він не мій і їм потрібен. А тобі нічого не варто це зробити.»
     «Люди справді дивні. І товстошкірі, – єдине, на що він спромігся. Хоча я підозрював, що за тим ховається набагато більше, аніж простий подив. – Щурі й ті набагато чутливіші.»
     Зі стіни обережно зіскочили в приміщення.
     – Максе, підсвіти трохи, тут я ніби в тумані. Ззовні так яскраво все видно, а зсередини геть по-іншому.
     – Та я ж свічу, свічу…
     Але Таріку, вочевидь, цього бракувало. Він узявся чиркати запальничкою, і маленьке живе полум’я таки прорізало морок. Хлопчина схопився за ломика, смикнув із усієї сили – зважаючи на те, що минулого разу його спроби були марними – і той миттєво піддався. Тарік від несподіванки упав на спину і заціпернів.
     – Ти як там? – за стіною налякано замовкли. – Живий?
     Хлопчина вскочив, затиснув у правиці ломика і знову запалив вогника.
     – Я-а-а-а… та-а-ак… ти… де… ти… – і заходився водити запальничкою навсібіч, аби зорієнтуватися.
     «Дивні, дивні створіння. Тож має, що хотів, чому він ще тут?» – я відчув роздратування Гостя, хоча й не зрозумів, чому.
     «Пора рухатись далі! Це нас лише затримує!» – В унісон моїм міркуванням продовжив він.
     І тут запалало.
     – Таріку, павутина! Здається, ти… Вилазь швидше, біс із тим ломиком!
     – Максе, тут... Щурі стоять рядочком, ніби зомбаки якісь. Зараз я, зараз… – і хлопець узявся вимахувати схопленим у безладі шматтям, аби збити полум’я, але воно тільки сильніше розгорялося. Побачивши марність зусиль, вискочив назовні, усе ще стискаючи залізяку в руках.
     А мене переповнив спокій і умиротворення. Я геть не відчував вогню, більше того, він видавався мені якимсь несправжнім, картинним, тільки в якості полотна виступав я сам. А ще переповнювали думки про майбутнє, і вони були досить кумедними. Що, от, прийде час, люди таки полетять у далекі космічні мандри. І яким величезним буде їхнє здивування, коли на одній із далеких планет знайдуть мене зі всім моїм начинням. Тоді у Компаньйона нарешті з’являться достойні співрозмовники.
    

  Час прийому: 16:49 28.03.2021