 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
На зустрічному курсі ‒ сріблястий «Гермес». Він летить низько, мало не торкаючись верхівок акацій, що проросли крізь залізобетоні руїни. Помічаю, що повітряна машина перекошена, є проблеми з тягою двигунів лівого борту. Зненацька чужий транспортний засіб падає, з тріском ламаючи на шляху гілки дерев.
«Тільки б у них увімкнувся режим аварійної посадки!» ‒ зблискує думка, а долоні міцно стискають штурвал, закладаючи крутий віраж. У віддзеркалені лобового скла ‒ невдоволена гримаса власного обличчя. Обіцяю собі лише переконатися, що життю людей, які зазнали аварії, нічого не загрожує та викликати рятувальників.
Опускаюсь в кількох метрах від пошкодженого аеромобіля. Вивалююсь з кабіни, в три стрибки долаю відстань до чужої машини. Прискорений пульс гупає в скронях. Шарпаю за дверцята: на місці пілота ‒ вродлива дівчина. Про таку кажуть, що і без корони виглядає принцесою. Вона ціла та неушкоджена. Лише трішки налякана. Здивовано кліпає, напевне не сподівалася, що хтось так швидко поспіє їй на порятунок.
Відступаю на крок. Спересердя спльовую.
‒ Доброго дня! Зі мною все добре. От автівка ‒ зламалась. Я вже зв’язувалась з ремонтниками, та в них багато замовлень і швидше, ніж за три години, не прилетять… Шановний, ви часом не тямитесь на моторах?
‒ Трохи, ‒ сердито бурчу я. І треба ж заради цієї дурепи так захекатись?
‒ Зробіть ласку, подивіться до мого «Гермеса».
‒ Гаразд… ‒ мало не стогну. Кортить швидше забратися, але й залишити дівчину саму в дикій місцині небезпечно. ‒ Вимкніть живлення.
Підкочую рукави, відкриваю технічну панель з лівого борту. Погляд вишукує ймовірні несправності, а пальці поспішають перевірити здогади. Промацую двигун, патрубки, дроти… Ага! Так я і думав! Проблема у спрацьованому індукторові.
Волочу зі свого багажника ремкомплект. Хвили десять йде на заміну несправної деталі. Кладу її у тендітні руки господарки транспортного засобу. Витираю з чола рясний піт. Ну, от і все. Тепер можна йти геть з чистою совістю.
‒ Яка важка штукенція… ‒ зауважує незнайомка, перекладаючи з долоні в долоню мій подарунок. ‒ Дуже вдячна за допомогу! У вас золоті руки! Й таке ж серце!
Мене аж сіпає від обурення. Хочеться відказати їй щось принизливе, їдке. Таке, щоб зачепило гідність і назавжди відбило бажання молоти нісенітниці.
Та я відповідаю сухо, відводячи погляд удалину:
‒ Вчасно проходьте техогляд і подібних проблем не виникатиме.
Краєм ока помічаю, що дівчина зіщулюється, хоч зараз теплий літній вечір. Напевно вловлює крижаний холод, що віє од моєї душі. Вона відступає до чудом вцілілої іржавої гойдалки: на цій місцині до клятої війни був дитячий майданчик.
‒ Бажаєте отримати винагороду? ‒ пропонує принцеса зневажливим тоном. ‒ Назвіть номер картки і я перерахую вам кошти. Ви залишитесь задоволені…
‒ Це ‒ зайве, ‒ сичу крізь зуби, з гуркотом жбурляючи інструменти до кейса. ‒ Летіть куди поспішали. І більше не трапляйтесь на моєму шляху.
‒ Чому так поводитесь? Я не зробила вам нічого лихого!
«А якби дав таку можливість, то могла б, ‒ відповідаю їй подумки. ‒ Всі ви однакові. І чоловіки вам потрібні лише як засіб для вирішення проблем».
‒ У вас якесь горе? ‒ допитується настирна красуня, простуючи за мною. ‒ Розкажіть, стане легше, ось побачите! Мене звати Ганною, а вас як?
Звідки вона взялася на мою голову? Чому день такий невезучий?
‒ На все добре! Сподіваюсь, більше не побачимось! ‒ кидаю я на прощання, з хряскотом закриваючи кабіну мого аеромобіля.
Вітерець куйовдить довге русяве волосся дівчини. На вродливому обличчі ‒ розгубленість. В серці болісно тьохкає, та я не піддаюся емоціям. Добре, що працюю з кіберами, є в кого навчитись витримці. Рвучко злітаю, так, що спина та потилиця боляче втискаються в жорстке крісло.
Помічаю на моніторі значок нового повідомлення. Яка ще халепа очікує на мене? Тицяю пальцем в листа. Погляд вихоплює найголовніше: «…Любомир Паламарчук ‒ зарахований до складу зоряної експедиції на Загадкову. Посада ‒ інженер-кібертехнік. В найкоротші терміни прибути до космічно центру…»
Мало не регочу від радості. Я жорстоко помилявся, гадаючи, що сьогодні поганий день. Остання звістка перетворила його в неймовірно чудовий!
***
Аят Сахім займає капітанське крісло так поважно, наче трон. Його постава, манера розмовляти, навіть тяжкий погляд чорних очей ‒ все вказує, що він найдосвідченіший та найславетніший з астронавтів. І у нашій експедиції не тільки командир, але й верховне божество. Ми давно очікуємо на нього, одягнені у скафандри на випадок розгерметизації під час виринання у звичний Всесвіт, й надійно пристебнуті до робочих місць.
‒ Приготуватися до виходу з підпростору! ‒ басить Аят так урочисто, наче це не звична формальність, а магічна формула, без якої не обійтись. Хоча, можливо, так воно і є: забобони серед дослідників космосу ‒ звична річ.
Минає секунда, дві, три… П’ять! Нічого! За ілюмінаторами, як і раніше, химерно кучерявиться багряний туман Вивороту.
‒ Любомире? ‒ в голосі Сахіма дзвенять нотки занепокоєння.
‒ Розбираюсь, ‒ відказую роздратовано, запускаючи на бортовому комп’ютері термінове тестування усіх систем підпросторових рушіїв «Відважного».
‒ Зараз перевіримо якого спеціаліста нам прислали, ‒ каже Олівія Густавсон. У неї дуже мелодійний голос. З такими задатками їй підійшла би кар’єра співачки, а не посада штурмана космофлоту. ‒ Може й з «Першопроходьцем» сталося подібна аварія? А керівництво дарма спихає його загибель на кровожерних чужопланетян.
‒ Висновки робити зарано, ‒ відповідає капітан. ‒ Ми не бачили планету.
‒ І хто знає, чи доберемося до неї… Увага! Наближається шторм! ‒ повідомляє Густавсон, звіряючись з показами сенсорів. Щоки жінки рожевіють, вона… всміхається! Здається, що критична ситуація її зовсім не хвилює, а, навпаки, розважає.
Потрібно виявити та усунути несправність, інакше ‒ загибель. У підпросторі інколи відбуваються потужні збурення. Якщо зореліт потрапить у такий катаклізм ‒ нас пожбурить на мільйони парсек од Землі. І звідти вже не вибратись.
Спеціальні тест-програми не знаходять причин збою.
Милостивий Вивороте! Отже помилку слід вишукувати вручну…
Перед ді мною ‒ потік даних, схожий на водоспад. Вгледіти аномалію ‒ чи не складніше, ніж голку в кільцях Сатурна. Відчуваю, як корабель здригається, приймаючи удар першої хвилі. І стабілізувати його планетарними двигунами, як у звичному Всесвіті, не вийде. На мить опускаю повіки. Очі печуть, наче хтось насипав у них піску.
Так, тепер знову до роботи! Врешті зауважую малесеньке відхилення від норми в системі синхронізації метричного переходу. Часу на ремонт обмаль: невдовзі «Відважний» закрутиться у такій каруселі, що важко буде й дихнути.
Відстібаю паски, кидаюсь до синхронізатора. Одним рухом, наче досвідчений хірург, відкриваю доступ до високотехнологічних нутрощів. Де ж цей клятий сороковий сегмент? Ага, осьдечки! Обережно витягую один з блоків осердя. Тепер система не братиме до уваги його показники. Це на тисячі кілометрів погіршить точність виринання, але в цілому не критично: курс завжди прокладається із запасом безпечності.
‒ Запускайте! ‒ волаю я з останніх сил, боячись що мене не почують.
Зненацька тьмяніє в очах. «Невже не встиг? Як прикро…» ‒ останнє, що проминає в моїй голові, перед тим, як втрачаю свідомість.
‒ Гм-м… Здається тебе недарма узяли на борт, ‒ чую приємний жіночий голос крізь рожеву пелену млості. Поволі підіймаю важелезні повіки ‒ напроти, в ілюмінаторі, яскраво світять зорі. Отже я витягнув «Відважного» зі шторму в останню мить.
‒ Ось що значить працівник «Кібертронік і К»! ‒ вдоволено басить Сахім, допомагаючи мені дістатись крісла. ‒ І кращий інженер, з яким я літав…
‒ Це та корпорація, що виготовляє кіберів для всіх армій світу? ‒ уточнює Олівія. ‒ Фу-у… Бути причетним до розробок, які вбиватимуть людей ‒ гидота!
Мені наче плюють у душу. Та ще й тоді, коли я того ніяк не очікував.
‒ Якщо не я, то хтось інший займався б тим, ‒ хрипло виправдовуюсь я. ‒ То не мій клопіт, як використовуватимуть мої винаходи.
***
Зупиняємо всюдихід за сотню метрів від підніжжя піраміди. Стрімка білосніжна споруда нагадує… величезний шматок цукру і здається чужорідною на тлі нудного жовтявого піску довколишньої рівнини. Ніяких інших будівель чи ознак життя на цій планеті немає. Принаймні сенсори нашого зорельоту не змогли їх відшукати. Складається враження, що будівля приблудилась сюди із іншого світу.
‒ Дивіться! ‒ Олівія штовхає черевиком щось циліндричне, що ледь випинається з піску. До нас долинає гул металу. ‒ Що це таке?
‒ Обережно! ‒ кричить Аят і відскакує за всюдихода. Я також про всяк випадок роблю те саме. Однак нічого поганого не стається.
‒ З глузду з’їхала? ‒ в голосі капітана вчувається грім. ‒ Нічого не чіпати!
Густавсон заходиться безпечним сміхом. Я вглядаюсь у знахідку.
‒ Це… ємність з-під кисню, ‒ здогадуюсь я і наказую одному з кіберів, що нас супроводжують, її відкопати. Невдовзі перед нами вже лежить циліндр, на якому гордівливо написано «Першопроходець».
‒ Дуглас Макгауер був тут, ‒ підсумовує Сахім, пильно оглядаючи знахідку. Командир експедиції супить густі чорні брови. ‒ Чому ж він не дістався всередину піраміди? Те, що у ній є порожнина Дуглас знав, про що й повідомляв на Землю.
‒ У нього не було потрібного спорядження? ‒ припускає Густавсон.
‒ Навіть на старих зорельотах, що літали до війни, було чим пробитися через товщу каміння, ‒ розмірковує вголос Аят. ‒ Тут щось не так… Певно існує пастка, в яку і потрапив Макгауер та його команда… Зате у нас є роботи, якими не шкода в крайньому випадку й пожертвувати… Любомире, запускай своїх підопічних.
За моєю командою четверо безвідмовних слуг простують до споруди. Вони нагадують мурашок, тільки більші за них в триста з лишком разів. Така конструкція роботів вибрана не випадково: працездатність цих комах загальновідома. Й тепер, на далекій планеті, під променями пекучого фіолетового сонця, я милуюсь цими досконалими створіннями, наче митець античними скульптурами.
За допомогою передніх лапок та жвалець роботи видобувають білосніжні кам’яні блоки зі споруди. Їхні чорні тільця різко контрастують із забарвленням піраміди, здаються тінями, що витанцьовують на її стіні. Поступово утворюється прохід. З такими темпами ми швидко дістанемось центральної камери, яку виявили сенсори зорельота ще з орбіти. І саме у ній, як ми думаємо, знаходиться розгадка таємниці призначення споруди.
Озираюсь на колег: Аят Сахім та Олівія Густавсон так зосереджено слідкують за моїми підопічними, наче коти за мишами. Якби не сучасні кібери ‒ нам довелось би з рік вручну пробивати хід. Звичайно, можна використати, наприклад, плазмову зброю, однак, чи не пошкодить вона те цінне, що зберігається усередині будівлі?
Зненацька гігантські металеві мурашки одночасно заклякають, хоч я і не давав подібної команди. Тицяю в меню програми керування ‒ ніякісінького ефекту. Перезапускаю систему: все-одно не виходить зрушити кіберів з місця. Спину холодить гірке відчуття поразки.
Олівія та Аят підходять ближче, показую їм дані свого комп’ютера.
‒ Напевно це те, що зупинило Дугласа, ‒ припускає Сахім, нервово потираючи долоні. ‒ Якась чужинська система захисту. Є зміни в фоновому випромінюванні?
Перевіряю показники сенсорів. Все, як раніше, нічого підозрілого.
‒ Це кінець? ‒ єхидно цікавиться Густавсон. ‒ Чи у когось є запасний план?
Капітан опускає погляд. Ймовірно він розраховував тільки на моїх роботів.
Як же бути? Невже через мене експедиція зазнає невдачі? Ганьба!
‒ Чекайте тут, ‒ кажу я і швидко, поки сумніви не розчинили рішучість, простую до четвірки завмерлих підопічних.
‒ Куди? ‒ чую застереження в голосі капітана. Та я обов’язково маю з’ясувати, що сталося. У привидів, які охороняють будівлю ‒ не вірю, не забобонний. Так само, як і у всемогутні надцивілізації, які ставлять пастки на людей. А от будь-якого кібера ‒ по гвинтиках розберу та заново складу, але змушу коритися програмі.
Механічні робітники встигли просунутись метрів на п’ять в глиб піраміди й тепер стоять у просторому заглибленні. Для початку торсаю своїх мурашок за вусики-антени. Може проблема у прийомі сигналу? Пригинаю вниз їх голови, вдивляюсь у здоровенні фасеточні очі, на контури яких виведена індикація функціонування різних органів. Все начебто в порядку, але кібери, як і раніше, не реагують на команди.
‒ Прохід! Озирнись! ‒ лунає в динаміках гермошолому незнайомий схвильований голос. Не одразу здогадуюсь, що то ‒ Аят.
‒ Там! У піраміді! ‒ зраділо лементує Олівія. ‒ Обережно!
І справді, у тому місці, де закінчувалось заглиблення, зроблене моїми неслухняними підопічними, тепер манить загадковою темрявою тонель.
Від побаченого я і сам заклякаю, як той кібер.
***
Нас запрошують всередину. Вмикаю ліхтар на скафандрі, вдивляюсь у прохід ‒ він досить довгий: потік променів губиться десь у надрах піраміди. Стіни з такого ж білого каменю, іскряться, наче вкриті інієм. Дивно, що тонель розташований саме в тому місці, де ми почали розбирати стіну. Або нам дуже пощастило на нього натрапити, або… коридор спеціально сформовано для незваних гостей.
‒ Як чинити ‒ вирішуй сам! ‒ каже мені Аят Сахім, після невеликої мовчанки.
Командир не послав би когось із екіпажу на вірну загибель. З іншого боку, йому дуже кортить з’ясувати, що приховує піраміда. Власне наша експедиція сюди була влаштована тому, що «Першопроходець» знайшов цю дивовижу, послав про неї єдине повідомлення, але у визначенні терміни на Землю не повернувся.
Звичайно, жити мені хочеться. Маю багато незакінчених проектів, а стільки ідей ще витає в голові… Біокібери ‒ дуже перспективний напрям… Хоча, інколи, здається, що все те, чим я живу останні роки ‒ лише спосіб відволіктися від важливих речей. Ілюзія, що допомагає триматися на плаву, без якої я давно би наклав на себе руки.
‒ Давай я піду замість тебе? ‒ зі щирістю в голосі пропонує Густавсон. ‒ Згода?
Ніколи не зустрічав жінок, готових лізти у небезпеку. Страх їй відомий, але вона уміє з ним якось товаришувати. Невже у мене мужності менше?
І ще одна думка не дає мені спокою: а що як цей тонель ‒ одноразова пропозиція і завтра всі наші спроби увійти до піраміди приречені на невдачу?
‒ Я йду всередину! ‒ повідомляю колег і роблю перший крок у невідомість.
Уважно вдивляюсь вперед, слідкуючи за коливанням променів ліхтаря в такт моїх кроків. Дослухаюсь до хрускоту дрібних камінців під підошвами черевик. З кожним метром відчуваю зростання внутрішнього напруження. І хоч я не поспішаю, та серце б’ється частіше, дихання пришвидшується. На лобі проступають крапельки поту.
‒ Любомире, ти в порядку? ‒ питає далекий голос Аята. ‒ Від тебе слабкий сигнал.
‒ Я в нормі, ‒ тихо відказую, наче боюся когось розбудити.
І тут помічаю, що тонель закінчується. Попереду ‒ щось на зразок овальної зали. Підходжу ближче і мало не падаю: коридор закінчувався різким обривом. А те, що я спочатку сприйняв за велику кімнату ‒ є прірвою з ідеально гладенькими стінами.
Я відсахуюсь. Потім опускаюсь на коліна, спрямовуючи світло ліхтаря униз. Та дна побачити не виходить. Здається, що переді мною колодязь, який веде до пекла. Чому б і ні? З того світу ще ніхто не вертався й не розповідав, що там і як.
‒ Чому мовчиш? ‒ турбується Сахім. ‒ Що сталось? Відео перестало транслюватись. Не відслідковуються показники твоєї життєдіяльності…
‒ Далі не пройти, ‒ із зусиллям видобуваю з горлянки пояснення.
‒ …повертайся! ‒ ледь чую командира експедиції. ‒ Негайно! Це ‒ наказ!
‒ Гаразд, ‒ погоджуюсь я.
Знаходжу біля ніг камінчика. Жбурляю вниз. Прислухаюся.
Та замість стуку ‒ яскравий спалах, від якого на мить сліпить очі, й тріскучий грім, що довго й зловісно відлунює від стін. Одразу згадується гроза в горах. Отакої! Наївно було сподіватися, що діставшись ніші в центрі піраміди ми все зрозуміємо.
Щось зваблює кинутись сторч головою у провалля. Подібний стан був у дитинстві, коли я вперше вибрався на дах будинку. Ледь стримуюсь, щоб не піддатися спокусі, повільно підвожусь та йду назад. Спину холодить відчуття, що за мною слідкують.
Нарешті ‒ отвір назовні. Не думаю, що Сахім та Густавсон зрадіють тому, що я їм повідомлю. Принаймні моя прогулянка стане у нагоді для планування подальших досліджень. Вимикаю ліхтар, висуваю голову з піраміди.
Але.. що за дивина? Де мої колеги, де всюдихід? Навіть сріблястого корпусу «Відважного» на обрії не знаходжу, хоч раніше його звідси було добре видно.
***
Невже Аят та Олівія не дочекалися мого повернення?
Викликаю на зв'язок спочатку на робочих, а потім й на запасних частотах членів експедиції. Та мені ніхто не відповідає. Навіть відсутній телеметричний трафік, який має постійно йти між мною та бортовим комп’ютером зорельоту.
І тут страшний здогад крижаними пальцями стискає серце ‒ а що як їх знищили ті, хто створив піраміду? Так само, як і тридцять років тому «Першопроходьця»?
А я? Так само безслідно випарують, наче мене тут і не було?
Хоча, яка різниця? Й так загину, як тільки закінчяться ресурси мого скафандру. Тобто через кілька годин. Звичайно, якщо помізкувати й перевести його в економний режим, цей час можна суттєво розтягнути. Тільки для чого?
А можна й навпаки, наблизити момент смерті. Підняти забрало гермошолому і кілька разів вдихнути розрідженого чужопланетного повітря, в якому так мало кисню… Бурхливий Вивороте! А ще годину тому я сподівався розгадати таємниці Загадкової!
Роззираюсь довкола, наче прощаючись зі світом.
‒ В чому щастя? ‒ зненацька кричу я так голосно, що закладають вуха.
Здається жовта пустеля все добре чує та розуміє. Але відгукнутись не поспішає. Що її тисяча років? Як один день для мене…
‒ У пізнанні заради пізнання?
Напружено дослухаюсь. Ні, пісок зі мною не розмовлятиме. Шкода.
Підводжу погляд до грізної сірої високості:
‒ В нездійснених мріях?
Та небо також відмовчується.
‒ У розумінні призначення? ‒ цікавлюсь у фіолетового сонця, що так нещадно поливає планету палючими променями.
Ну, ще трохи. Здається, простягну руку і торкнусь істини.
‒ Може, у прийняті змісту смерті?
Відчуваю позаду себе порух. Волосся на голові мало не стає дибки. Поволі, наче у мене пошкоджений хребет, обертаюсь. Біля піраміди стоїть… чоловік! Без скафандру, тільки в сорочці та штанях. Він приязно всміхається. Я його точно вже десь бачив. Дуже знайоме обличчя! Задумливі очі, кирпатий ніс, ямочка на підборідді, руде неслухняне волосся… Ось тільки ніяк не згадаю хто він.
Чужинець жестом запрошує слідувати за ним.
Невже марю? Межа між реальністю та ілюзією така, інколи, умовна.
Йду за чоловіком. В мене злегка паморочиться в голові, із титанічним зусиллям переставляю ноги. Напружую звивини, даремно намагаюсь пригадати, де я бачив цього дивного провідника. Пальці самі вмикаю ліхтар на скафандрі. Тонель, що веде в глибину піраміди так само іскрить інієм. Я ж ніяк не можу нагнати знайому постать.
Чужак зупиняється, очікуючи на мене. Попереду прірва. Підходжу ближче, вдивляюсь в його обличчя. Примара? Жива людина? Іншопланетянин? Плід моєї запаленої свідомості? Почуваюсь, як у жахітті, ось тільки прокинутись усе не вдається.
Провідник киває униз. Він хоче, аби ми стрибнули туди разом? Останні краплини здорового глузду верещать, що я збожеволів, і приставши на пропозицію я не тільки загину, але й зі мною може статись щось набагато гірше.
Вагаюсь, хоч вибір по суті з двох лих: вмирати під палючим сонцем пустелі, чи від невідомого лиха у надрах чужинської піраміди. З глибин підсвідомості підіймають голови демонічні архетипи ‒ зубаті й рогаті хижі потвори. Їхні очі світяться жагою вбивств, а огидні морди та кігтясті лапи вимащені кров’ю бідолашних жертв.
«Можеш повернутися. Але ти вже тупцював на тому шляху…» ‒ підказує мені сумління. Кусаю губи, розмірковуючи, що обрати. Врешті зважуюсь.
Тієї ж миті відчуваю під ногам безодню. Перед внутрішнім зором мчить життя: ось обличчя ще таких молодих й усміхнених батьків, ось я збираю з дитячого конструктора першого робота, ось по-дружньому чублюся з однокласником за школою, а ось несу тендітні рожеві троянди для коханої, саме ті, які їй дуже подобались…
Біль, який я так майстерно тамував роками, запалює душу, як іскра ‒ суху ялицю.
Святий Вивороте! Я і справді втрапив у пекло!
***
Довкола калейдоскоп зі шматочків минулого. Я вишу серед них, наче астронавт в невагомості у відкритому космосі. Тільки замість зірок ‒ епізоди з мого життя. Помічаю, що на мені не звичний скафандр, а лати середньовічного лицаря з опущеним забралом.
Що може бути гірше, ніж поринути у те, що давно сталося? У те, яке неможливо змінити? Пригадати в кольорі та об’ємі всі розчарування, прикрощі й негаразди?
Коли свідомість катують внутрішні демони ‒ це набагато, в неймовірну кількість разів, болісніше, ніж якби моє тіло й справді смажили в їдкій смолі гидкі чортяки.
Від пекла, що вирує в душі не сховатися за буденними клопотами, виснажливою працею чи захопливим хобі. Його не приспати й не забалакати. Зараз моє минуле таке ж реальне, як і колись. Я розглядаю його наче під збільшувальним склом. Воно напрочуд чітке та ясне: чим більше вдивляюся, тим болісніше стає. Від безсилля й жалю ридаю, чи не вперше за багато років. Почуваюсь найнікчемнішою істотою у Всесвіті.
Так, в нестерпних муках, минають, здається, століття…
Зненацька відчуваю поруч провідника, що так підступно завів мене сюди. Його зелені очі сповнені сумом. І що цей безжальний мучитель, цей Люцифер від мене бажає?
‒ Хто ви? ‒ питаю так голосно, як тільки можу після усіх цих тортур.
Наче спалах у мозку, приходить розуміння: він ‒ це я. Але інший, той, яким я міг би бути. Той, що щасливіший за мене. Той, що віднайшов правильний шлях.
Провідник нахиляється до мого вуха. І тихо шепче те, що я мав би давно знати.
Відчуваю, як надміцні лати, які я викував із образ та розчарувань лунко тріскають. Цей панцир, насправді, мене не захищав, а навпаки, заважав. Розламую його та викидаю геть, бо з ним я точно не зможу виплисти з безодні відчаю…
‒ Чому мені дозволили зайти у піраміду? ‒ цікавлюсь у двійника.
‒ Ти був до цього готовий.
‒ А інші? Їх сюди впустять? ‒ згадую я своїх колег.
‒ Можливо, іншим разом.
‒ Де «Першопроходець»? ‒ доля першої експедиції також мене бентежить.
‒ Тут, в пісках планети.
‒ Ми його не помітили.
‒ Дуглас знищив корабель разом із собою та екіпажем.
‒ Як… ‒ в мене перехоплює подих, ‒ як це сталося?
‒ Забобони в купі зі страхом ‒ не кращі порадники при зустрічі з невідомим.
Наступної миті я опиняюсь в тонелі на краю безодні.
‒ Ми ще побачимось? ‒ питаюсь я наостанок, заглядаючи у безмежну прірву.
Мені не відповідають. Розвертаюся та простую знайомим коридором до виходу з піраміди. Почуваюсь незвично легко. Таке відчуття, що ще трохи й злечу. Наче той чоловік, що все життя носив за плечима тяжкий наплічник, який одного дня обірвався.
‒ Любомире, ти мене чуєш? Що з тобою? ‒ здригаюсь від крику Сахіма в динаміках гермошолому. ‒ Відповідай! Негайно!
‒ Все добре. Вже повертаюсь, ‒ повідомляю капітана.
На мить згинаюсь, підбираючи дрібних білих камінців.
Ось і довгожданий вихід. Бачу мурашок-кіберів, що так само стовбичать в кумедних позах, наче зачаровані. Аят і Олівія зраділо махають мені від всюдиходу.
***
Наче вперше ступаю на жовтий пісок рівнини, що простирається до обрію, на якому бовваніє «Відважний». Сірі небеса, в зеніті яких палає фіолетовий диск місцевого сонця, так само здаються занадто неприязними. Однак, присутність людей надає довколишній місцині майже затишного вигляду. Озираюсь на величну білосніжну піраміду ‒ тонель, яким я тільки що пройшов, зник, наче його й не існувало.
‒ Що в всередині? Поховання? Архів? Лабораторія? Завод? Арсенал зброї? ‒ хапає мене за лікоть Сахім. Його очі випромінюють непідробний інтерес, а ще в них іскрить надія на чудо. Саме такий погляд буває у дітей напередодні Різдва. ‒ Розповідай!
‒ Там… ‒ я на хвильку замислююсь. Пригадується бідолашний Дуглас, капітан «Першопроходця». Гинути ні за цапову душу не хочеться. Тим більше тепер, коли маю стільки встигнути, ‒ …немає нічого. Лише глибокий пустий колодязь.
‒ І все? ‒ товсті губи Аята тремтять від розчарування, здається він от-от розрюмсається, як малюк, якому не дали обіцяної іграшки. ‒ Ніяких пристроїв? Жодних предметів? Навіть написів на стінах не має? Впевнений?
‒ Так, ‒ киваю я. І це є щирою правдою. ‒ Цілковито.
Олівія, яка уважно спостерігала за мною та капітаном, раптом починає реготати. Вона аж захлинається від сміху, згинається, хапаючись за живіт.
‒ Що таке? ‒ Сахім червоніє від роздратування. ‒ Не бачу причин для веселощів.
‒ Вчені стільки про цю планету понавигадували! ‒ охоче пояснює Олівія. ‒ А насправді піраміда ‒ лише порожня валіза, яку викинули міжзоряні мандрівники багато років тому… Ні тобі еліксиру безсмертя, ні машини часу, ні вічного двигуна, навіть суперзброї, здатної знищити будь-який захист! Вони знають, що такі забавки нас покалічать, або й цілковито знищать. Я взагалі не розумію тих, хто сподівається вирішити проблеми людства за допомогою чарівних чужинських артефактів.
‒ Це нормально, що ми шукаємо в космосі могутності, ‒ Аят морщить лоба, з останніх сил себе стримуючи. ‒ Саме тих речей, яких нам так не вистачає на Землі…
‒ Краще б шукали мудрості, ‒ іронічно всміхається штурманка. ‒ А не засобів для досягнення всевладдя. Саме через таких, як ви, може розпочатися нова війна, так наче замало жертв та руйнувань, що залишила попередня.
‒ А ти чого перлася на цю планету? ‒ басить капітан, стискаючи кулаки від гніву. ‒ Хіба не за чудом? Чи тільки заради того, щоб полоскотати собі нерви? Мені розповідали, що є особи, які, наче наркомани, не можуть жити без ризику. Вони полюють за ним, або й самі його створюють на рівному місці, якщо стає нудно. Наприклад, злегка пошкодивши синхронізатор гіперпросторового рушія…
Олівія примружується. Вираз її обличчя зостається таким же глузливим, тому не зрозуміло наскільки є вірним припущення каптана. Однак, якби він мав вагомі докази такого вчинку ‒ навряд чи зоставив би його без належного покарання.
‒ А є чоловіки, які так панічно бояться старості, що ладні й на край Всесвіту попхатися за примарою безсмертя та всемогутності, ‒ парирує Густавсон. ‒ А ще полюбляють параноїдально звинувачувати підлеглих у тому, чого ніколи не було!
І тут я вирішую втрутитись. Хоч ніколи раніше не виконував роль миротворця.
‒ Шановні, повертаймось на корабель, ‒ пропоную я найприязнішим тоном. ‒ Скафандри потребують підзарядки. Та й нам відпочинок не завадить. А суперечки, навіть найграндіознішого масштабу, нікого ще не зробили щасливими.
‒ Любомире, ти можеш бути люб’язним! ‒ зауважує Олівія, підозріло мене розглядаючи. ‒ Стільки часу відмовчувався… Думала, й у цю експедицію напросився лише для того, щоб якнайменше з людьми спілкуватись.
‒ Завтра я повернусь із плазмовою гарматою, ‒ обіцяє капітан, рушаючи до всюдиходу. ‒ І рознесу все на друзки, але докопаюсь до істини.
В мене холоне в грудях. Не можу й уявити, яка реакція послідує на такі дії. Можливо чужинці випарують не тільки нас, але й, про всяк випадок, усе людство,.
***
В лобовому ілюмінаторі відсіку керування «Відважного» ‒ жовта пустеля та білосніжна піраміда на обрії. А перед моїм внутрішнім зором картинка: чорні мурашки відважно повзуть до величезної грудочки цукру. Вони так нагадують людей, які настирно тягнуться до такого солодкого невідомого, всупереч куцим можливостям…
Олівія Густавсон задумливо споглядає похмурий краєвид. Та про що вона думає ‒ здогадатись мені не під силу. Її душа для мене така ж загадкова, як і ця планета.
‒ Хвилинна готовність до старту, ‒ бурчить Сахім. Його постава, манера розмовляти, навіть тяжкий погляд чорних очей ‒ все вказує, на глибоку пригніченість. Він навіть виглядає набагато старіше своїх поважних років.
Відчуваю вібрацію корпусу, приглушений гул сповіщає про розігрів рушіїв.
Комп’ютер веде зворотній відлік: «П’ятдесят дев’ять… П’ятдесят вісім…»
Я не дозволив, щоб проти піраміди використали зброю. Ні, я не вступав у бурхливу суперечку. Натомість мені пригадалися звинувачення стосовно пошкодження системи гіперприводу. І я скористався гіперболізованим страхом Аята, умисне створивши видимість кількох значних поломок. Решту зробила хвороблива уява Сахіма, яка списала все на втручання незримих чужинців, і капітан наказав негайно стартувати з планети.
«Тридцять п’ять… Тридцять чотири…Тридцять три…»
Не знаю, чи знищили б наші гармати чужинську споруду. Ймовірно, ні. Однак, я навряд чи колись сюди повернусь: маю багато цікавих задумок розвитку кібертехніки.
Найголовніша серед них ‒ розібратися, як піраміда приспала моїх підопічних. І використати цю технологію у розробці бойових роботів «Кібертронік і К», які постачаються до всіх армій. Мрію, щоб бойові кібери заклякали, коли їх змушуватимуть вбивати людей. Дуже сподіваюся, що білі іскристі камінці, які я прихопив із піраміди, стануть мені в цьому у великій нагоді.
Це не той могутній артефакт, на який так сподівалися ті, що споряджали нашу експедицію. Та завдяки йому людство зможе вижити, загоїти численні рани з попередньої війни, а з часом і розквітнути. Я докладу всіх зусиль, щоб так воно й сталося.
Шкода, що мою роботу доведеться тримати в суворому секреті. Та по-справжньому добрі речі чиняться без сподівання на славу.
«Сімнадцять… Шістнадцять…»
А ще мені вкрай необхідно розшукати Ганну, якій я відремонтував аеромобіль, та перепросити за недостойну поведінку. Гадаю, що така мила дівчина все зрозуміє.
Та й взагалі, маю вибачитись перед багатьма людьми.
І пробачити себе за все, що зробив, або не встиг чи не зміг.
Тільки так можна звільнитися від тягаря минулого.
Й наблизити краще майбутнє.
«Два… Один».
|
|
|
|
Время приёма: 16:18 28.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев