 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
― Рівень кисню складає 25 %, будь ласка, поверніться на базу, ― монотонно сказав комп’ютер.
― Та знаю я, знаю! ― захекавшись промовив хлопець. ― Третій раз вже кажеш, а я тут, до речі, над прірвою звисаю, нічого не порадиш?
― Необхідно повернутися на базу до того, як рівень кисню знизиться до 15 %.
Хлопець зареготав, а потім саркастично додав:
― Давай, Алексе, летимо на Марс разом, тут майбутнє, твоє майбутнє! Ага! І що тепер? Дивись, сестро, на моє майбутнє. Скоріш за все ми вже не побачимось, але знай ― то була крута ідея! Ліпша за усі попередні…ай, чортів костюм! Чому тут не має дроїдів-помагайок, чи ще якихось штук, що допомогли б мені вилізти? ― дихати ставало усе важче.
Руки оніміли вкрай, в голові паморочилося, а вітер ставав лише сильнішим. Алекс усе питав себе ― за що йому так пощастило збирати аналізи на краю величезної прірви? Певно тому що він наймолодший в команді, таким завжди дістається найдивніша робота. Або найважча. Хоча де логіка? Досвідчений збиральник би точно знав що робити в такій ситуації. За протоколом хлопець мав пристебнути до скафандра трос перед початком робіт, але ж хто про таке думає, коли погода така спокійна. І до кнопки sos не дотягнутися. Якщо відпустити руку, то стовідсотково зірветься.
Ще один порив вітру і повз хлопця пролетіла сумка зі зразками каміння, але він не наважився навіть очима повести в її бік.
― Впала, то й впала, ― важко промовив Алекс. ― Нічого не поробиш. Будуть інші зразки. Хух… Ну давайте, хто-небудь, будь ласочка…
― Рівень кисню складає 20 %.
― Ой, та зава… ― хлопець вмить завмер, прислухаючись.
Хвилина повзла наче тиждень, але врешті решт він почув віддалені голоси.
― Я тут! ― закричав Алекс щосили. ― Тут! Двадцять метрів від апаратури! Хлопці, рятуйте!
Серце билося наче скажене, руки боліли наче після пари сотень віджимань. Голоси то вщухали, то зовсім зникали з вітром, а з ними і надія на порятунок.
― Рівень кисню складає 17 %.
― Агов! Хлопці! У прірві…― Алекс зібрав останні сили і витягнув ліву руку в надії, що її побачать. ― Я ту…
Проте він надто втомився. Права рука затремтіла і він зірвався.
― Повертаймося! Його тут нема!
― Але, сер, може ще там глянемо? ― хлопці намагалися перекричати вітер.
― Надто небезпечно, якщо його вітром і збило в ту сторону, то нікого вже шукати. Усім на марсохід!
***
― Алексе. Алексе!
― Та що?
― Ти мене зовсім не слухаєш, ― обурено промовила гарна білява дівчина. ― Я тобі роботу пропоную, майбутнє, а ти у вікно дивишся. Ти хоча б знаєш чого це мені коштувало? Влаштувати тебе на Марс?
― Так, так…ти розповідала, ― Алекс зробив ковток з гарного паперового стаканчика. ― У вас тут навіть кава найсмачніша. І диви який гарний стаканчик, я читав в інеті, що він розкладається за тиждень! Ти знала?
― Знала, бо ми тут не просто так науковці. ― дівчина зробила глибокий вдих. ― Послухай, зараз робота на Марсі актуальна як ніколи, їм потрібні науковці, інженери, доктори, біологи…
― Кет, ти жартуєш? Який з мене біолог чи хто там ще…, ― посміхнувся хлопець.
―… Збиральники зразків! Ніколи не даєш мені договорити. Лети, навчання лише два тижні, будеш гроші заробляти, жити нормально.
― Збирати марсіанський пісок?
Дівчина ще раз глибоко вдихнула, заплющила на декілька секунд очі, а потім уважно подивилася на хлопця і спокійно продовжила:
― Алексе, ти мій молодший брат і я ніколи не перестану піклуватися про тебе. Через два дні я повертаюся в лабораторію. Лети зі мною, вони б….вони б цього хотіли.
Хлопець мовчки дивився на сестру, десь неголосно грала музика, а у повітрі було відчутно аромат кави.
― Тобі легко казати, ти науковий співробітник, а я ніхто. І чому ти завжди приплітаєш батьків? Їх вже нема!
Дівчина відвернулася, а потім тихо промовила:
― Два дні. Твоє ім’я вже у списку. Відправлення о восьмій ранку, ти знаєш де це. ― Вона кинула на брата погляд повний надії й пішла.
***
― Алексе… Алексе…
Хлопець різко вдихнув, у грудях кольнуло, ліва нога дуже боліла. Скрізь було темно, він навіть встиг подумати, що втратив зір. Уявляєте? Втратити зір на клятому Марсі! Але раптово десь в далечині замайорів тьмяний вогник. Хлопець що було сил спробував підвестися на ліктях, але завадив різкий біль. Очі автоматично примружились у спробах розгледіти джерело світла. Воно було блідо-блакитне, холодне.
Раптово воно зникло на декілька секунд, а потім знову з’явилося в декількох метрах від місця виникнення. Алекс завмер. Перша думка була покликати, дати знати, що він тут, травмований, проте все ще живий. Але він швидко відігнав її, бо не відомо що саме було попереду і де він взагалі опинився. Останнє, що спливало в пам’яті було те, як він намагався докричатися до своєї команди, але в останню мить зірвався. Тож виходить він на дні кар’єру? Як довго і як глибоко він упав? Усе тіло болить…
Світло знову метнулося в бік, цього разу відстань між ними явно скоротилася. Воно наближається? Дихання збилося і хлопець відчув як починається паніка.
― Спокійно, візьми себе в руки, ― прошепотів він собі. ― Чого не минути, того…
Вогник знову блимнув і хлопець зовсім закляк, бо тепер їх було два. Його не вчили, що робити в такій ситуації. Протокол явно не повний.
«Думай, бовдуре, думай. Що б зробила Кет? Поспішила знайомитися і збирати зразки?», ― хлопець подумки розсміявся.
«А якщо без жартів, може воно мене не помітить? Треба завмерти, наче я вже мертвий», ― і з цими думками він спробував угамувати тремтіння в руках та заспокоїти дихання.
― Рівень кисню складає 5 %. Рівень критичний…
― Дідько! ― злякався Алекс голосу у шоломі, але було вже пізно. Не встиг він моргнути, як світло блискавично наблизилося й завмерло навпроти шолома.
Подих зовсім перехопило. Дуже скоро навколо хлопця повисла сотня, а може й більше вогників. Усе стало холодно-блакитним. Неможливо було порахувати. Алекс не насмілювався відвернути погляд від найближчого. Сумнівів не було ― воно вивчало хлопця.
Раптово серцебиття пришвидшилося, а в голові почало паморочитися. Хлопець почав жадібно хапати ротом залишки кисню. По тілу пішли судоми.
«От і все», ― подумав він і за декілька секунд втратив свідомість.
***
― Алексе! Алексе!
Нерозбірливий голос когось гукав, а навкруги відчувалася метушня.
Хлопець повільно відкрив очі і побачив на собі кисневу маску. Хтось міцно тримав його за руку.
― Докторе, він отямився! ― почувся знайомий голос.
― Відійдіть усі будь ласка, ― Алекс відчув як хтось посвітив йому спочатку у праве око, а потім в ліве. ― Реакція нормальна. Ще п’ять хвилин і дайте йому відпочити.
― Дякую, ― Кет усміхнулася. ― Брате, ти чуєш мене? Кивни якщо так.
Хлопець ледь відчутно кивнув.
― Тебе знайшли учора ввечері. У склі шолома була тріщина. Величезна! Тебе не одразу знайшли. Коли почався вітер, бригада терміново забирала усіх співробітників, але тебе не було на місці. А коли через шість годин вітер вщух, вони повернулися і знайшли тебе там! Як це можливо? У мене стільки питань…
Далі слова стали нерозбірливими, перед очима усе поплило і хлопець втратив свідомість.
Алекс спав доволі довго, а коли отямився ― навкруги нікого не було. Він обережно правою рукою зняв кисневу маску та оглянув себе. Ліва рука та нога у гіпсі, а в грудях боліло ― певно і ребра зламані.
«Що ж там сталося?..», ― він заплющив очі і в пам’яті почали виникати дивні образи.
― Точно! ― пошепки промовив він. ― Там щось було… Кисень закінчився…
― О, привіт! Тобі вже ліпше?
― Кет! Я таке бачив!..
― Спочатку тобі треба поїсти. Попрошу щоб принесли, ― дівчина поставила на столик каву та сендвіч.
― Там щось було! Якесь світло, Кет… Воно помітило мене і наблизилось…, ― важко дихаючи почав Алекс.
― Що ти таке кажеш? ― посміхнулась дівчина і присіла на ліжко.
Хлопець спробував підвестися, але було надто боляче.
― Я не вигадую, послухай. Там щось точно було. Хтось був.
Кет завмерла і уважно подивилася на брата. Було ледь чутно аромат кави.
― Алексе, ти розумієш що кажеш? Планету постійно досліджують і такого…
― Повір мені. Я точно знаю що бачив щось, ― серйозно промовив хлопець.
― У тебе всі ознаки гіпоксії. Можливо перед тим як вибратися ти…
― Кет, подивись на мене! Я впав. У прірву. Не знаю яка там глибина, але я дивом не загинув. І там, у суцільній темряві, я щось бачив. І воно мене також бачило.
Дівчина покосилася на гіпс, потім знову на брата і співчутливо почала:
― Послухай…
― Ти мені не віриш, ― відвернувся той. ― Так завжди було. Розумниця Кет, яка заздалегідь знає усі відповіді і я, вічний малий дурник. Хоч раз у житті ― послухай мене, ― і Алекс подивився сестрі прямо у вічі.
Повисла тиша.
― Гаразд. Я спробую щось дізнатися. Нічого обіцяти не можу, бо якщо науковий співробітник першого рівня нічого не знає, то…
― Дякую.
― Що ж… ― Кет глибоко вдихнула. ― Декілька днів і ти вже будеш на ногах. Новітнє обладнання, ― ніяково посміхнулась вона. ― Раз тобі ліпше, я зайду завтра ― багато роботи. І брате, не кажи поки що нікому про те що бачив. Гаразд? ― і вона вийшла з палати.
Наступного ранку хлопцю довелося здати купу аналізів, а після того до нього завітали науковці, а потім ще одні і ще. Всі вони питали про те, як же він вижив з тріщиною у склі шолома. Перевіряли його тиск та пульс, дивилися в очі, вуха та у горло. Усім було цікаво. Потім його відправили на першу операцію по нановідновленню кісткової тканини. Цілу годину він лежав у тісній капсулі, повної біорідини. Процедура виявилася безболісною, але все одно лишилося відчуття наче щось повзає по всьому тілу. Після неї полегшало, але попереду було ще три таких.
Біля четвертої години забігла Кет, випила каву, почала стрімко розповідати про досягнення у роботі, проте її перервали. Прийшла ще одна команда науковців, однак ці виглядали інакше. Суворіші.
― Міс Коулс, ― високий чоловік з бородою та в окулярах кивнув дівчині. За ним стояли ще двоє, рудий з кейсом у руці та повний чоловік з маленькими очима. Вони теж кивнули.
― Професоре Сільва, ― Кет повільно піднялася з ліжка. Вона кинула погляд на брата, а потім знову на гостя. ― Чим зобов’язані?
― Я маю поговорити з вашим братом. На одинці.
― Гаразд. ― дівчина зніяковіла. ― Алексе, вибач, маю повертатися до роботи. Я зайду пізніше. Панове.
Чоловіки знову кивнули і вона вийшла. Хтось зачинив двері з того боку.
Хлопець мовчки дивився на гостей.
― Доктор наук Хавьєр Сільва, професор кафедри Космобіології при Єдиному Марсіансьому Центрі Дослідження, ― представився високий чоловік та сів у крісло навпроти хлопця. ― Це професори О’Браєн та Мур.
― Алекс Коулс.
― Ми знаємо хто ви, ― сказав професор Сільва і посміхнувся. ― Ви хлопець-загадка, яку ще належить розгадати. Пропоную співпрацю. Усі ми хочемо скоріше дізнатися, як це ― вижити на Марсі з тріщиною у склі шолома.
― Ви говорили з Кет? Вона обіцяла дізнатися…
― Ми не говорили з вашою сестрою. Проте інформація швидко розповсюджується і зацікавлених тепер багато. Відеозапис з вашого костюму пошкоджений. На ньому лише видно як вас збиває вітром, ви майже падаєте у прірву, далі перешкоди, а потім ви вже неподалік від обладнання без свідомості.
Повисла тиша. Алекс нервово ковтнув. Ці професори не звичайні співробітники і явно щось знають. Чому від них волосся стає дибки? Розповісти чи не варто? А може Кет дійсно не в курсі?
Сільва наче спеціально давав хлопцю час усе обдумати. Він уважно переводив погляд з нього на гіпс і навпаки. А через хвилину посміхнувся і промовив:
― Судячи з того у якому ви стані, вас не просто вітер покидав по пустелі, так? Проте з нашими технологіями, дуже скоро тіло буде як нове. Наскільки я знаю, ви вже почали лікування. ― Алекс кивнув. Професор дав знак рудому подати кейс і продовжив:
― Те, що я вам зараз покажу, секретні наробітки особливої важливості. Далеко не всім у цій лабораторії відомо про їх наявність.
― А може не варто? ― нервово посміхнувся хлопець. ― Якщо чесно, не бажаю знати нічого секретного. Я простий збиральник…
Сільва посміхнувся.
― Давайте я вам допоможу: ви таки впали у прірву, рівень кисню у балоні був критично низьким, а тепер повідайте нам що ви там бачили, ― останні слова він промовив навмисно повільно. ― У вас є шанс стати кимось значно більшим за просто збиральника зразків. Першовідкривачем, знаменитістю!
Короткий звуковий сигнал і замок кейса відкрився. Усередині Алекс побачив чотири маленькі ампули з блакитною рідиною, яка ледь світилася.
― Знаєте, що це таке? ― хлопець заперечливо похитав головою. ― Надія для усього людства на безперешкодне життя на Марсі, ― усміхнувся професор. ― Уявіть собі як ви з дружиною і дітьми, можливо навіть із собакою, прогулюєтесь по парку чи йдете в ресторан без скафандрів. Це мрія усього людства! Проте ця формула ще не досконала. ― Сільва зачинив портфель і віддав колезі. ― І ви, мій друже, можете нам допомогти. Розповідайте, ― суворо закінчив професор.
Алекс відчув, що не має вибору. Скоріш за все його змусять говорити.
― Я погано пам’ятаю…, ― почав він. ― Коли я отямився навколо буде дуже темно. Геть нічого не видно. Але потім я побачив якесь світло. Воно наближалось.
Усі затамували подих, а професор піддався трішки вперед у кріслі.
― Продовжуйте.
― Кисень швидко закінчувався, а потім комп’ютер налякав мене…
― Налякав?
― Ну, почав казати, що кисню майже не лишилося…, ― зніяковіло усміхнувся хлопець, ― я і скрикнув.
― І що сталося?!
― Раптово навколо стало дуже багато тих вогників, усе було таким блідо-блакитним, вони завмерли наче зірки навколо мене… Далі почалися судоми і… я прокинувся тут.
Знову настала тиша. Гості переглянулися.
― Гаразд, ― промовив професор. ― Ви нам дуже допомогли. Але потрібне буде ще дещо. За два дні чекатиму на вас у своєму кабінеті, містере Коулс. Звичайно, після того як ви повністю одужаєте. До зустрічі.
Після цих слів двері відчинилися і усі троє швидко вийшли з палати, а хлопець навіть не встиг нічого сказати у слід.
Наступного дня на процедури Алекса супроводили охоронці, яких раніше тут не було. Він намагався вияснити хто вони і чому охороняють його, проте ті грали в мовчанку. Під вечір хлопець вже благав дозволу побачити чи подзвонити сестрі, проте все марно. З палати його не випускали.
Ще через день вранці Алекса відвели до кабінету професора Сільви. Той повідомив, що за пів години вони відправляються у важливу наукову експедицію і хлопець їде з ними. Заперечення явно не приймалися, тож він пішов перевдягатися.
По дорозі до роздягальні хлопець побачив сестру, яка кудись поспішала у компанії інших науковців.
― Кет! ― гукнув він щосили. ― Та постривайте, це ж моя сестра! ― охоронці не збиралися зупинятися, тож він почав вириватися. ― Кет!
― Алексе! Я наздожену, ― промовила вона до колег і кинулася до брата. ― Алексе, мене не пускали до тебе. Я приходила тричі, але охорона…
― Міс Коулс, вибачте, але ми не маємо часу. Містер Коулс їде з нами, ― швидко промовив охоронець і взяв хлопця під лікоть.
― Але…
― Це секретна інформація, міс. Дайте дорогу. ― дівчина не ворушилася. ― Цим займається департамент Зовнішньої Космобіології. Відступіть, будь ласка.
― Кет, про що вони? Куди мене відправляють? ― злякано спитав Алекс.
― Я… Я дізнаюся! ― крикнула їм у слід дівчина, але її вже не було чутно.
***
Після трьох місяців роботи на Марсі, більш за все Алексу запав в душу звук марсохода, що рухався по поверхні. Важка машина, що делікатно обходить цінне для дослідження каміння, може доставити робітників майже куди завгодно. Йому завжди було цікаво як машина на таке здатна. В середньому команда складає десять чоловік плюс різноманітне обладнання. Приємний звук мотору, невеличкі поштовхи у салоні. Для нього це й досі виглядає як магія. Проте зараз він думає зовсім про інше. Куди його везуть? Що їм треба? Не збираються вони часом його пристрелити і скинути в найближчий каньйон?
Його думки перервала зупинка транспорту. Розпочалася метушня і лише зараз хлопець помітив кількість людей навкруги. Це були зовсім не збиральники, а охоронці, вдягнуті у спеціальні чорні скафандри, воєнні та команда професора Сільви. Загалом чоловік сорок. Його випхали з марсохода і приставили озброєного спостерігача. Хлопець озирнувся і впізнав той самий злощасний обрив.
― Ні… Ні! ― але ніхто його не слухав.
За годину з’явилися механічна установка на краю обриву та наметовий табір, повний чудернацької апаратури, огороджений датчиками руку, а по периметру нашпигований охороною.
― Ну що, містере Коулс, ― промовив Сільва, ― ви готові до експедиції?
― Ні! Ви ж не збираєтесь…
― Звісно збираємося, ― посміхнувся професор і склав руки за спиною. ― Ми вже рік шукаємо таке місце, а ви зробили це за нас. Сподіваємося не в останнє.
― То ви знали? ― остовпів хлопець.
― Знали, що в глибинах Марсу є життя? Звісно. Просто воно не хоче йти на контакт.
― То може й не треба?..
― Пам’ятаєте ампули? Ви і не уявляєте скільки людей загинуло перш ніж нам вдалося отримати лише краплі блакитної есенції, ― Сільва похитав головою. ― Тож давайте не гаяти час, містере Коулс.
― Стривайте, а що ви хочете від мене?
― Ми маємо підстави думати, що ви були у контакті із місцевою формою життя. І залишилися живим ― без кисню. Тому маємо наміри виясните як саме, містере Коулс. А ще ви будете нашою приманкою.
― Стривайте, що?! Ні з ким я не контактував, сер, професоре… Мене врятувала бригада…
Але Сільва вже відвернувся і дав знак розпочинати останню фазу підготовки до спуску, а хлопця відвели у намет.
***
Спускалися по четверо людей у групі. Алекс попав у другу. Механізми працювали дуже плавно, тому спуск відбувався майже безшумно. Хлопцю здавалося, що його власне дихання набагато гучніше, тому він заплющив очі в надії заспокоїти нерви.
«Чортівня якась», ― думав він, ― «І як все так змінилося за декілька днів? Нам так і не повідомили, як саме загинули батьки… А якщо вони теж тут спускалися? Чи досліджували щось значно страшніше…»
Його думки перервав дотик по плечу. Спуск було завершено. Вояка знаком показав не шуміти і зайняв свою позицію трохи лівіше від хлопця. Ліхтарики були лише на шоломах, але цього достатньо було щоб бачити на двадцять метрів. Алекс швидко озирнувся у пошуках знайомого світла, ноги тремтіли, а серце хотіло спинитися.
За десять хвилин спустилися ще три команди, цього разу із професором Сільвою, який одразу подав знак. І так усі поволі почали просуватися, Алекс йшов майже першим.
Це була доволі широка печера, повна досі небачених порід. Переважало чорне та блакитне каміння, інколи попадалися відтінки фіолетового. Сенсори показували, що повітря сухе, а його температура складала в середньому двадцять три градуси.
Алекс і уявити не міг, що така краса існує під покривом червоної поверхні планети. Чому це скривають? Хіба контакт з іншою формою життя не найважливіше у рамках дослідження планет?
Несподівано професор дав знак спинитися. Він вдивлявся у датчик на руці, а потім натиснув декілька кнопок на шоломі та зняв його.
― Професоре, ні! ― закричав Алекс.
Але той глибоко вдихнув і усміхнувся. Усі інші теж зняли шоломи.
― Давай, і ти спробуй, хлопче.
Алекс озирався на людей довкола і не розумів, що коїться.
― Але як?..
― Тут унизу, завдяки місцевій формі життя, є кисень. Він трішки іншої концентрації, але все ж таки придатний для дихання. Ми роками це досліджували.
Хлопець сумнівався ще трохи, але потім зняв шолома. Він одразу відчув дивний запах, не схожий на жодний з відомих йому запахів. Наче каміння навколо мало власний аромат.
Вони продовжили свій шлях.
― Професоре, ― благаючи звернувся Алекс. ― Тут нічого нема, давайте повернемося. Моя сестра певно переживає…
― Помовчіть, містере Коулс, ― різко сказав той. ― Ви так нічого і не зрозуміли.
― Тож поясніть мені!
― Тихіше, юначе, ― прошипів Сільва. ― Ми досі не знаємо на що вони реагують. Потрібно встановити кон… Попереду!
Десь вдалечині з’явився перший вогник і всі завмерли. Він блимнув і перемістився, а за ним з’явилося ще п’ять таких і вони почали поволі наближатися. Команда знала, що їм робити. Вояки почали цілитися та обходити по периметру. Інші приготували спеціальні пристрої, схожі на великі колби з дротами. Алекс стояв непорушно.
― Що відбувається?!
― Швидше, ловіть їх! Давайте! ― заволав Сільва.
Несподівано почулися крики і хлопець побачив як один з вояк упав. А потім і другий, і третій. Вогники літали наче блискавки з неймовірною швидкістю, їх була вже сотня, дві, можливо тисяча. Тепер крики було чутно звідусіль. Звуки падаючих тіл та битого скла, вистріли, хаос. Алекс сховався за найближчий камінь та опустив голову на коліна.
― Це не насправді, це лише сон, ― повторював він. ― Сон, лише поганий сон… ― він хитав головою, у спробах прокинутись, як перед очима виник вогник, яскраво освітлюючи обличчя хлопця. Він нерухомо завис на декілька секунд, а потім полетів геть. Звуки почали вщухати, у тілі з’явилася важкість і Алекс втратив свідомість.
***
Коли хлопець прийшов до тями у роті відчувалася сухість. Перед очима була сіра стеля намету.
― Він прокинувся, міс!
― Алексе, я так хвилювалася! Скільки разів тебе ще мають тут знайти? ― нервово розсміялася Кет. ― Лікарі не перестають тебе перевіряти. Де твій шолом? Як ти дихав? І де всі інші? Ти лишаєш одні запитання…
Хлопець лежав непорушно, вдивляючись у брезент над собою. Навколо було чутно кроки та роботу мед апаратів. Перед очима блимнуло щось блакитне.
― Я згадав, Кет! ― Алекс різко сів у ліжку. ― Згадав! Сестро, воно у мені!
|
|
|
|
Время приёма: 15:35 28.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев