20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запам'ятати
     
Реєстрація Пісня з орбіти Фінал

Автор: Лучук Денис Кількість символів: 35497
Пісня з орбіти Фінал
оповідання відкрите для коментування

ax012 Галілео-4


    
    Перед очима велика сенсорна панель з безліччю показників. Джон сідає за неї десь в п’ятисотий раз. Він знає її, мов графоман клавіатуру свого ПК, і може працювати з нею навіть всліпу. Чоловік перевіряє дані, поглядаючи в ілюмінатор напроти. В ньому по колу змінюються зірки. Останню земну добу в поле зору попадає Марс. Він там був. Нічим цікавим, окрім як катанням на ровері, червона планета похвалитись не може. Але його син гордиться цим фактом, що неабияк тішить астронавта.
    ‒ Що скажеш, Ройс? – запитав він у інженера, що сидів неподалік.
    ‒ Все добре, командир, – відповів Томас Ройс зі своїм легким німецьким акцентом. – Збавляємо швидкість, двигуни працюють ідеально.
    Джон потягуючись відкинувся у кріслі:
    ‒ Які ж прекрасні ці нові кораблі. Пам’ятаєш, як ми летіли на Місяць в тому індійському шатлі?
    Ройс, не зводячи погляд зі свого монітору, відповів:
    ‒ Так, командир. Жахливий політ. Але ми були молоді і платили там добре.
    Джон посміхнувся та промовив:
    ‒ Я тоді вже хотів молитися з тим росіянином… А ти що скажеш, Стайлз? Ніяких неприємних сюрпризів?
    По ліву руку сивий чоловік потер потилицю і, пробігшись очима по екрану, сказав:
    ‒ Є дещо цікаве.
    ‒ Здивуй мене, – з ентузіазмом закликав Джон Коул.
    ‒ Трохи більше ніж в трьохстах тисячах кілометрів сенсори вловили об’єкт втричі яскравіший за середні дані в поясі астероїдів.
    Командир задивився на другого пілота, намагаючись вловити куди він веде.
    ‒ Ти що сорока? Цікавлять блискучі штуки? – пожартував він.
    ‒ А чого сорока? – не підводячи очей, запитав Ройс.
    ‒ Хтозна. Так Феліпенко завжди говорив, – промовив Джон та підвівся. Він бачив, як сяють очі його підлеглого, що неабияк підігрівало цікавість. – Розказуй, Рейнольд, що ти там знайшов, – сказав командир, заглядаючи у монітор Стайлза.
    ‒ Астероїд неправильної форми. Довжина близько двадцяти метрів, ширина чотирнадцять. За даними інфрачервоної спектроскопії, приблизна густина становить 6,5 г/см3...
    ‒ Скільки? – перебив його Ройс, вирячивши свої блакитні очі. – Це ж…
    ‒ Великий шматок металу, – не приховуючи захоплення, промовив командир.
    Троє чоловіків переглянулися. Стайлз декілька разів подивився на монітор і порушив тишу:
    ‒ Я прорахував траєкторію. Теоретично ми можемо захопити його замість 2042 Wl 41, – говорив чоловік вже більш впевнено. – З такою густиною в цьому може бути не тільки нікель, залізо, а і платина. Може навіть паладій чи іридій.
    Командир похлопав його по плечі та посміхнувся.
    ‒ А це вже зовсім інший дохід. Хоч в нас і некомерційна місія, але… є над чим подумати…
    ‒ Не кажіть, що ви це серйозно, – не збавляв Томас. – В нас же немає ґрунтовного аналізу.
    Джон повернувся на своє місце. Постукуючи пальцями по панелі, він звіряв всі «за» і «проти». Двоє підлеглих мовчали, раз-по-раз поглядаючи один на одного. Вони чекали рішення командира.
    ‒ Тоді ми його зробимо, – тихо промовив Джон Коул та з більшою впевненістю продовжив. – Рейнольд, проведи розширене сканування структури астероїда. Також зроби повноцінне моделювання траєкторії… ну і глянь чи він є в основному реєстрі. Може в твою честь назвемо.
    На останніх словах обоє посміхнулися, і лише Ройс сидів непорушно, перебираючи думки.
    ‒ Приступаю, командир, – сказав Стайлз та заходився вистукувати пальцями по своїй сенсорній панелі.
    ‒ Ройс, – вже серйозно звернувся Джон до свого зв’язківця та інженера.
    ‒ Так, командир.
    ‒ Зв’яжися з Землею. Можливо, в них є якась інформація. Якщо ні, я підготую запит на використання орбітального телескопу.
    Ройс кивнув у відповідь і взявся за роботу.
    ‒ І ще одне. Коли Стайлз закінчить, проженеш нові дані через систему захоплення астероїду. З такою грудою металу, в нас немає права на помилку.
    
    Джон втричі наказував провести моделювання захоплення. Вперше за історію видобутку корисних копалин в космосі процес відбудеться без буріння. Вся брудна робота пройде на Землі. В майбутньому планується використовувати цей метод для колонізації Марсу. Але це все справа наступного покоління астронавтів. Основним завданням екіпажу Галілео-4 є випробування нових іонних двигунів та системи сонячних вітрил. Двадцять один земний день польоту проходив якнайкраще.
    ‒ Вісімдесят чотири цілих і сімдесят шість сотих відсотка успішності, – продекламував Ройс. – Коливання менше відсотка.
    Командир Коул потер щетину на обличчі та запитав:
    ‒ А що на рахунок імовірності аварії?
    ‒ Дві цілих шістдесят сім сотих відсотка. Земля дає нам добро до трьох, командир.
    Обоє якусь секунду дивилися один одному у вічі, шукаючи там впевненість.
    ‒ Знаю, Томас, знаю. Все давно прописано в інструкції, – промовив чоловік та посміхнувся. – Але от нуль цілих та двадцять сім сотих у Wl 41 мені подобаються більше.
    Ройс знизав плечима у відповідь і знову перевірив показники системи захоплення з якою екіпажу доведеться незабаром працювати.
    ‒ Єдина проблема в четвертому маніпуляторі. Через форму та траєкторію астероїда на нього буде великий тиск, – зазначив він. – Але враховуючи, що це шматок ядра протопланети, то не все так і погано.
    Джон тільки відкрив рота, щоб відповісти, як його перервав напружений голос Стайлза:
    ‒ Командир, впродовж години треба виходити на траєкторію перехоплення.
    ‒ Тоді не будемо затягувати, джентльмени, – сказав Джон та запустив відбитком долоні відключення обертання рухомої частини корабля. – Систему штучної гравітації вимкнено. Пункт керування два, ми летимо до тебе.
    
    Екіпаж в повному складі сидів пристебнутий до своїх крісел. Пункт керування номер два являв собою невелике приміщення в носі центральної частини корабля. Штучної гравітації тут не було і щоб сюди попасти потрібно відключити обертання зовнішнього корпусу.
    Попереду, біля головної приладової панелі, сиділи два пілоти. Ліворуч від них, як завжди, максимально зосереджений Томас Ройс. Окремо знаходилося місце Лілі Джоан Флер – астроботаніка, космобіолога та лікаря місії Галілео-4. Вона слабко розділяла ентузіазм чоловіків, але гарно бачила його в їх життєвих показниках, що висвічувалися на маленькому моніторі поряд.
    ‒ Рейнольд, вам не завадило б випити заспокійливого. Пульс зашкалює, – порадила вона.
    Той у відповідь встиг лише глянути, як пролунав голос командира:
    ‒ Нема часу, Лілі. Дві хвилини одинадцять секунд до перехоплення.
    ‒ Ворота відчинені, маніпулятори функціонують ідеально, – оголосив Ройс.
    ‒ Всім бути готовими. Нас трохи трусне, – вкотре нагадав Джон та вже про себе додав. – Клята вісь обертання астероїда.
    Вся четвірка не відводила погляд від моніторів. Час спливав, нарощуючи напругу. Контакт відчув кожен. Джону це нагадало легеньку вібрацію під час стикування до МКС. Корабель повело в сторону обертання астероїда. Декілька секунд сенсори мовчали, але всі відчули небажаний перебіг подій. Першим викрикнув Стайлз, що відповідав за маневрові двигуни:
    ‒ Сьомий двигун, втрата потужності на вісімдесят три відсотки.
    Корабель продовжувало розвертати.
    ‒ Перерозподіляй потужність на шостий, – наказав командир.
    ‒ Але ж…
    ‒ Роби! – крикнув на нього Джон.
    Зорі в ілюмінаторі почали сповільнювати свій рух, отже ідея працювала. Але сенсори продовжували горіти червоним. Різні системи сигналізували про помилку перехоплення. Що було зрозумілим, адже корабель збило з траєкторії. Першим зметикував Ройс і швидко та виважено промовив:
    ‒ Переводьте маніпулятори в…
    Командир його перебив, зрозумівши в чому справа:
    ‒ Ручний режим.
    В два дотики на його панелі показалося чотири кола з даними по одному на кожен з маніпуляторів. Тиск на четвертий перевищував розрахунковий на сто дванадцять бар. На другому дані втричі нижчі і постійно коливаються. Джон потягнувся коригувати обидва, та завис на якусь мить.
    ‒ Дави четвертий! – крикнув Ройс.
    Астероїд продовжував свій рух, вислизаючи з хвату. Ризик його втратити накладався на ризик поломки маніпулятора, без якого другої спроби не буде. Джон зціпив зуби і викрутив тиск на максимум. Червоне світло загорілося яскраво-бордовим, сирена різонула по вухах. Тиск на четвертий маніпулятор все наростав. «Конструктори завжди закладають менший поріг», – пролунало в голові командира.
    Числа почали вирівнюватися і навколо повисла тиша. Сирена замовкла. Повільно астероїд заходив у вантажний відсік. Але радіти ніхто не спішив. Джон ковтав згірклу слину, скошуючи погляд з панелі на Ройса. Той посірів в колір свого волосся та витягнув руку, щоб якнайшвидше закрити ворота.
    Ще двадцять секунд і весь екіпаж Галілео-4 видихнув з полегшенням.
    ‒ Довбаний кремній. Чи що там попало під другий маніпулятор, – промовив Ройс своїм звичним розміреним голосом.
    Джон хихикнув, випустивши залишки напруги, та сказав:
    ‒ Мало не вислизнув.
    Командир на секунду заплющив, втомлені від червоних спалахів, очі. Залишилося просто долетіти до Землі. Всі подальші турботи будуть за іншими, і його команда зможе трохи відпочити на лаврах.
    Щось гупнуло. Легка луна пройшлася кораблем. Поганий сигнал для космічних польотів. Жодних спалахів, сирена не ввімкнулася – ніби нічого страшного.
    ‒ І що це було? – запитав Джон.
    ‒ Метеороїд, – відповів Ройс. – Пошкоджена вісімнадцята панель. Пробито два шари захисту.
    Джон розчаровано цмокнув та похитав головою. Порушення наміченої траєкторії зразу дало про себе знати.
    ‒ Тільки не кажи, що мені доведеться виходити у відкритий космос і латати діру.
    ‒ Розслабтеся, командир. Пробиття три квадратних сантиметри. Сонячне вітрило не пошкоджено, – запевнив Томас Ройс.
    Джон задоволено посміхнувся та відстібнув свій ремінь безпеки.
    ‒ Вмикаю автопілот, – промовив він та натиснув відповідні кнопки на панелі, підтвердивши дію відбитком долоні. – Досить з нас пригод, курс на Землю.
    
    Втомлені, але задоволені, члени екіпажу сиділи у пункті керування номер один, чекаючи командира. Крісла повернуті один до одного. Нікого вже не цікавили приладові панелі, сенсори та датчики. Тепер вся справа за технікою.
    ‒ Стайлз, що там, до речі, сталося з сьомим двигуном? – запитав Ройс.
    ‒ Напевно, метеороїд. Вже на МКС подивимося.
    Томас закотив очі та похитав головою. Потираючи живіт, чоловік підвівся та попрямував до сенсорної панелі на стіні із зеленим написом «Їжа». Якусь секунду вагався і обрав розділ «Італійська кухня». Тицьнувши щось навмання, він отримав тюбик та сів назад в крісло.
    ‒ Завжди вважав видобуток в поясі астероїдів недоцільним та, взагалі, небезпечним. Занадто багато космічних тіл, які система не може врахувати, – сказав Ройс та заїв своє твердження рідкою пастою фетучіні.
    ‒ Без цього Марс буде важко колонізувати, – промовила Флер, що сиділа із заплющеними очима та масажувала скальп.
    Ройс на якусь мить завис, спостерігаючи як пасма чорного волосся тріпочуть по обличчю напарниці та продовжив тему:
    ‒ Стільки грошей на це вже витрачено і ще буде витрачено в майбутньому. Але хоч нам роботи вистачить. В мене вже два попередніх контракти підписано.
    ‒ І в мене один, – сказала Лілі. – А у вас які плани, Рейнольд?
    Чоловік трохи скривився та опустив погляд. Якусь секунду подивився, як мнуться його пальці та відповів:
    ‒ Пенсія. Мені не продовжать ліцензію. Мало польотів до сорока п’яти років.
    ‒ Шкода, – промовив Ройс, та спробував розрядити обстановку. – Будемо, Лілі, з вами вдвох освоювати червону планету. Я будуватиму міста, ви вирощуватимете поля кукурудзи.
    Жінка перестала масажувати голову та, збираючи волосся назад у хвостик, сказала:
    ‒ Кукурудза не варіант. Скоріше коренеплоди, бобові.
    ‒ Хай так… Вийдете може заміж за якогось марсіянина.
    ‒ Ще з якимось європейцем я впораюся, а от марсіянин, то вже занадто, – сказала Флер та підморгнула.
    Якусь мить вони дивилися один на одного з серйозними виразами обличь, а потім розреготалися. Сміх не довго переборював втому і через хвилину всі троє сиділи із серйозними виразами обличь Але наказ командира не обговорюється. А він п’ять хвилин тому чітко сказав усім не розходитися.
    Почулися кроки. Двері сховалися в стіні, у командному пункті з’явився Джон Коул з чотирма пляшками в руках.
    ‒ Ну що? Відсвяткуємо, – весело пролунав його баритон.
    Британський акцент командира навівав офіціоз, який відразу зруйнував смішок Флер.
    ‒ Виноградним соком? – запитала вона.
    ‒ А я думаю, де він зник ще в перший день польоту, – сказав Ройс.
    Джон поставив пляшки біля Лілі на вимкнену лікарську приладову панель.
    ‒ Це я його взяв. Адже за допомогою одного двадцятиграмового пакетика, захованого в особистих речах, чотири літри соку перетворюються у відповідну кількість вина.
    Флер хлопнула в долоні і розпливлася у посмішці.
    ‒ Ви мій улюблений командир, – промовила вона та не встаючи обійняла Джона, що так і стояв поряд.
    Той у відповідь похлопав її по плечу, взяв одну пляшку та відкрутивши промовив:
    ‒ Екіпаж Галілео-4, радий, що мені випала честь бути командиром цієї місії. З кимось я вже був знайомий, – сказав він, кивнувши у бік Ройса. – Сподіваюся, що і в майбутньому буде можливість попрацювати з вами усіма. Ми вже зробили велику справу. Хоч і наперед, але гадаю нам можна трохи відсвяткувати.
    Слова командира підтримали вигуками та оплесками. Всі піднесли прямокутні пляшки та цокнулись ними.
    ‒ Ого, – сказала скривившись Флер. – Міцне.
    ‒ Саме то, – відказав Ройс та звернувся до Джона. – Шкода не пиво, чи віскі, але тут і це великий подарунок.
    Командир вклонився на вдячність та промовив до лікаря місії:
    ‒ Флер, ви ж зможете відкоригувати життєві показники? На Землі дуже здивуються, якщо дізнаються, що ми наклюкалися.
    ‒ Рахуйте, що зроблено, – відповіла вона, сьорбнувши ще вина.
    Діалог перебив звуковий сигнал. Джон кивнув зв’язківцю Ройсу, мовляв, перевірте, що там. Той приклав долоню до своєї панелі та ввів графічний код для входу в систему від свого імені. Відкрив отримане повідомлення.
    ‒ Земля відправила вітальне відео? – запитав командир.
    ‒ Та ні. До того ж в нас півтори години, як пауза в зв’язку. Вони ж передбачали оновлення програмного забезпечення.
    ‒ А що там? – вже запитала Флер.
    ‒ Хтозна, – знизав плечима Ройс. – Повідомлення зашифроване.
    Інструкція для місії Галілео-4 займала чотириста з гаком сторінок, але про подібне там не було. Подив не змусив на себе чекати та перекочував у потирання чола та відповідні вирази обличь.
    ‒ Це хлопці з МКС, – сказав командир. – Напевно, вирішили нас привітати та щось навигадували. Завтра розберемося.
    Ніхто не мав і наміру сперечатися. Алкоголь вигнав всі серйозні розмови. Жодних технічних показників, даних сенсорів, розрахунків траєкторій та орбіт. Лише веселі історії від досвідчених астронавтів, не без вкраплень професійного гумору. Першим під тиском біологічного годинника здався Стайлз. В космосі, при відсутності нормальної земної доби, мало хто нехтував бажанням поспати у встановлений час. Через хвилин сорок і Флер ретирувалась у лікарський відсік, частиною якого була її спальня.
    Два давніх товариша продовжували теревенити, жертвуючи сном. За рік паузи між польотами здоровий сон їм надокучив. Закінчуючи чергову історію про підготовку бразильських астронавтів, Джон розблокував доступ на командирській панелі до свого акаунту.
    ‒ Сумніваєшся, що то з МКС? – запитав Ройс.
    ‒ Я літаю в космос з двадцяти п’яти, а це вже дванадцять років. Вперше отримую зашифрований сигнал.
    Ройс кивнув та посунув до панелі з їжею. Нагрів там два пакети кави та кинув один командиру.
    ‒ Нам на кожен акаунт виділили по терабайту пам’яті для особистого використання. Якщо є така можливість, я завжди завантажую свої програми. Про всяк випадок, – розповідав Томас, попиваючи каву.
    ‒ Гадаю декілька дешифраторів в тебе точно є.
    ‒ Аякже. Не даремно ж мене включили в екіпаж цієї місії, як зв’язківця та інженера.
    ‒ Надай мені доступ. Половину в себе запущу. Швидше буде.
    Ройс завантажив отримане повідомлення в чотири наявних програми, дві з яких запустили через панель командира. Кожна з них містила ліцензовані ключі до сотень різних систем шифрування. Томас відключив ті, що повторюються і запустив процес. Чоловіки декілька хвилин вглядалися у мерехтіння цифр, доки перед очима все не почало розпливатися. Дешифрування йшло повільно. Залишалося просто чекати.
    Ефект від випитої кави протримався години півтори. Жива дискусія потроху згасала. Ройс сперся на лікоть та гіпнотизував своїм порожнім поглядом відсоткову шкалу однієї з програм. Та досягла лише сорока двох відсотків опрацьованих шифрів. Жоден з них не був задіяний в повідомленні. Очі потроху злипалися, а лікоть з’їжджав набік. Через якусь мить Томас вже провалювався в сон, впершись головою в панель.
    ‒ Томас! – викрикнув Джон.
    Ясність розуму була вже не та, але тіло командира трималось бадьоро. Ройс стрепенувся. Єдине, на що спромігся його мозок – проковтнути слину, що набралася в роті.
    ‒ Вирішив двигуни перевірити? – запитав Джон, кивнувши у бік панелі підопічного.
    На неї були виведенні дані основних двигунів та заряд батарей.
    ‒ Командир, двигуни працюють ідеально, – промовив Ройс, трохи прийшовши до тями.
    ‒ Радий це чути, Томас, – сказав Джон та нарешті дозволив собі засміятися. – Ти ж мені доступ до всіх програм відкрив?
    Ройс у відповідь кивнув. Приклав долоню до сенсорного екрану та махнув нею вліво, заблокувавши свою панель. Потерши заліплені очі, він мовчки посунув до своєї спальні.
    Залишившись один, командир підвівся та почав ходити туди-сюди пунктом керування. Взяв собі кави та печива перекусити. Десь через пів години одна з програм видила пуш-повідомлення. Змісту в дешифрованих даних не було. Це був просто набір букв та цифр, що складав двадцять один цілий та дев’яносто один сотий відсоток від загальної інформації отриманої з сигналом: «Пренпрн8еедоинтінізитаоплтнобдоеинііна8оиоивочеячіихаіаратгм8н».
    Ще одна програма ідентифікувала шифр через двадцять хвилин. Плюс тридцять з гаком відсотків до наявної абракадабри. Протягом наступної години, Джон вже двічі тягнув руку до рота, щоб погризти нігті. Голос покійного батька з підсвідомості та фантомна біль у потилиці зупинили обидві спроби. Ще три сигнали загорілися впродовж якихось п’ятнадцяти хвилин. Натяку на сонливість і близько не було. Зібравши всі незв’язні букви та цифри, командир завантажив їх для аналізу.
    Використати різне шифрування було непоганою ідеєю, але, як би сказав Ройс, на товстий чурбан знайдеться товстий клин. Ще п’ять хвилин і перед Джоном було оригінальне повідомлення. Всього двісті вісімдесят три знаки з пробілами, але цього вистачило, щоб все зрозуміти.
    Якусь мить чоловік не робив нічого. «Може помиляєшся», – розганяв сумніви мозок. Але відбудований ланцюжок подій, який щосекунди поповнювався новими даними лише підтверджував першу думку.
    ‒ Все сходиться, – прошепотів він та приступив до роботи.
     «Заблокувати члена екіпажу», – загорілося на панелі.
    Натиснув на «Рейнольд Джеймс Стайлз» та запустив процедуру своїм відбитком долоні. Пів години для підтвердження другим учасником місії. Відправив розшифрування Ройсу. Ще одне повідомлення з поясненням. Якщо його не розбудить браслет, збігає по нього сам. Але спочатку треба повідомити Землю. Набрав повідомлення.
    ‒ Отримають його через три години дванадцять хвилин, – майже нечутну шепотів командир. – Зачекаємо з цим…
    Почулися кроки. Ледь відчутна вібрація проходила металевою підлогою корабля. За спиною командира відчинилися двері.
    ‒ Томас ти якраз вчас… – говорив Джон, доки не побачив іншого підопічного.
    Стайлз зачинив вхід до пункту керування та промовив:
    ‒ Не Томас. Підніми руки, щоб я бачив.
    В руках Рейнольда було щось схоже на пістолет, але з білого полімеру. Побачивши його, Джон показово підняв руки на рівень голови та сказав:
    ‒ Це було несподівано.
    Стайлз вільною рукою витер запітніле чоло. Невиспаний мокрий він не випромінював впевненість.
    ‒ Давай ти покладеш цю штуку, – спокійно говорив командир, – і до кінця польоту просидиш у спальні.
    Рейнольд стиснув щелепи та обхопив пістолет обома руками. Джон на мить зупинився і ще більш м’яким голосом продовжив:
    ‒ Ми видалимо те повідомлення і на Землі про це не дізнаються.
    ‒ Нічого з цього не вийде, – сказав Стайлз та спробував змочити слиною пересохлий рот. – Зараз ти відійдеш від панелі, я відновлю собі доступ, а ти це підтвердиш відбитком долоні. І без фокусів.
    Той лиш заперечно похитав головою. Пістолет почав наближатися до його обличчя. Джон механічно відступив, торкнувши ногою панель.
     «Підтвердити відправку повідомлення до «Земля», – загорілося на сенсорному екрані.
    Почувши характерний звук, командир автоматично скосив погляд на панель. Пролунав постріл.
    
    Сигнал повідомлення та вібрація браслету розбудили Ройса. Втомлений організм почав затягувати назад в сон. Якісь кольорові картинки знову замиготіли. Чоловік стрепенувся. Розкривши одне око, він розблокував екран браслету. На ньому було повідомлення від командира.
    ‒ Дешифрування завершено. Ось що вийшло. Перенесення часу перехоплення на 38 годин вперед від запланованого. Координати ідентичні. Зміни в траєкторію польоту необхідно внести не пізніше ніж за 168 годин до коригованого часу перехоплення. Очікуємо відправки даних, щодо аналізу астероїда та його розміщення протягом 48 годин, – пробурмотів Томас.
    Він завис. Інформація ніяк не вкладалася в голові. Червоне світіння браслету тільки збивало з пантелику. Ще одне повідомлення непрочитане, нарешті допетрав Ройс.
    ‒ Це Стайлз. Більше нікому. Швидко приходь до ПК1. Потрібно твоє підтвердження для його блокування.
    Томас вскочив на ноги та одягнув свій костюм. Мерщій вискочив в коридор. Від яскравого світла в очах потемніло і декілька метрів він біг, спираючись на стіну. Щось гупнуло. Ніби поряд в обшивку влучив метеороїд.
    Відчинив електричні двері до командного пункту номер один. За головною панеллю стояв Стайлз. Біля його ніг, в калюжі крові лежав командир. Ройс вирячився на тіло товариша. Легені не здіймалися, очі відкриті, та позбавлені життя. І тільки прийшло розуміння, що сталося, знову цей звук. Тільки гучніше. В плечі вибухнув біль. Томас поточився назад. Сховався в коридорі за дверним просвітом. Однією рукою притиснув рану, іншу поклав на панель керування дверима. Відкрилося меню. Декілька дотиків і металеві двері виїхали зі стіни, прямо перед носом у Рейнольда. На екрані загорівся таймер в сорок хвилин.
    Ройс побіг коридором. Пів корпусу жахливо боліло від кожного руху. Білий костюм потроху зафарбовувався у червоне. Потрібно якнайшвидше добратися до медичного відсіку. Повернув за ріг. Назустріч бігла розпатлана Флер.
    ‒ Що сталося?! – викрикнула вона та підбігла до Томаса, взявши його по під руку. – Що з командиром? Датчики показали, що він помер. Що з тобою?
    Чоловік важко дихав. Лише через декілька метрів він зумів відповісти.
    ‒ Стайлз… – хекаючи сказав Ройс. – Він застрелив Джона з якоїсь штуки і підстрелив мене.
    Лілі мало не зупинилася. Слова прибили її на місці. Вбивство з вогнепальної зброї у космосі. Це ж хоч і важлива, але рядова місія, яких десятки на рік. Як себе поводити? Яка, взагалі, процедура в таких випадках? Питання без відповіді. Єдине, що вона могла точно зробити, це залатати свого напарника, що стікав кров’ю.
    Нарешті медичний відсік. Двері впустили їх в маленьке приміщення з операційною капсулою та холодильником для препаратів.
    ‒ А де Рейнольд? – запитала Флер, всадовивши Ройса на край відчиненої капсули.
    ‒ Я запустив третій захисний протокол, – відповів Томас, якого почало трусити. – Поки система робитиме перевірку всіх сенсорів, він не проблема.
    Флер щось мала сказати, але кров, що не переставала сочитися з рани перебрала на себе її увагу. Вона увімкнула капсулу і скомандувала Ройсу:
    ‒ Лягай сюди… Трохи вище. Тепер старайся не ворушитися.
    Кришку не закривала. В цьому не було необхідності. Лілі навела діагностичний прибор на місце проникнення кулі. Декілька секунд і 3D модель ушкоджень була готова.
    ‒ Зламане ребро пошкодило вену, – оголосила діагноз Флер. – Не смертельно, але декілька тижнів болітиме.
    ‒ Чудово, – скривившись промовив Ройс.
    ‒ Бачу запас знеболюючого в браслеті не допоміг, – сказала Лілі та вколола в прострілене плече повноцінну дозу. – Почекаємо хвилину і діставатимемо кулю. На жаль, прийдеться витягувати вручну.
    ‒ А це вже не чудово.
    Флер дістала інструментарій. Розрізала вздовж торсу верхню частину костюму, що була вся в крові. Одягнула рукавиці та обробила руки. Коли взяла ранорозширювач та щипці, Ройс вирішив не дивитися. Хоч болю майже не було, але так спокійніше.
    Хвилин п’ять тривала вся операція. Лілі без проблем дістала маленьку кулю. Далі справа за технікою. Перелом ребра без осколків, з яким обладнання впоралося. Спеціальний клей закрив рану, повністю зупинивши кровотечу.
    ‒ Треба змити кров, – монотонно промовила Флер, сплеск адреналіну якої почав спадати. – Душ знаєш де. В контейнері он там є запасні костюми.
    Жінка помила руки та підійшла до маленької панелі управління. Ім’я командира горіло червоним. Лілі важко видихнула. За словами напарника, Стайлз мав зброю. Де він її взяв на кораблі? Все було продумано та підготовано ще на Землі.
    З душу вийшов Ройс. Костюм одягав обережно, хоч плече поки не боліло.
    ‒ Стосовно Джона запущено третій протокол, – промовила Флер, втупивши очі в підлогу. – Ще сорок шість хвилин і його акаунт буде заблоковано…
    ‒ І Стайлз, як другий пілот, отримає повноваження капітана… Ходімо, Флер, не можна втрачати час.
    Лілі підвелася зі свого стільця та було рушила до дверей, але зупинилася.
    ‒ А куди іти? Що, взагалі, відбувається? – запитала вона.
    ‒ ПК2. Наш вантаж хочуть перехопити.
    Жінка аж привідкрила рота від почутого. Тільки хотіла щось сказати, як напарник вже вийшов в коридор. Поспішила за ним.
    Через декілька хвилин вони вже були біля потрібного шлюзу. Ройс розблокував панель та запустив процес зупинки рухомої частини для переходу в центральну. Флер підтвердила це своїм відбитком долоні. Потроху гравітація почала зменшуватися і в якийсь момент їх ноги відірвались від підлоги. Відчинилися перші двері, відразу за ними другі. По одному влетіли у вузький коридор. Ройс закрив шлюз та відштовхнувся в напрямку командного пункту. За декілька метрів він почув характерний скрип пальців об випуклу поверхню стін. Флер зупинилася.
    ‒ Томас, а шлюз? – почувся її стривожений голос.
    ‒ Що шлюз? – запитав у відповідь чоловік. – Сам він його не відкриє. Треба ж відбиток долонь двох людей.
    ‒ Томас…
    Лілі не хотіла цього говорити і чекала доки Ройс сам зрозуміє. За мить той ще більше похмурнів. Шлюз діє незалежно від системних даних щодо членів екіпажу. Необов’язково відбиток живої людини. Чоловік похитав головою. В іншому кінці, у відсіку двигунів є інструменти. Сильно відштовхнувшись ногами, полетів у тому напрямку.
    Час потроху спливав. Затягувати було недопустимо. Ройс працював швидко. Навколо літали викрутки, різні паяльники та мікросхеми. Цього разу має подіяти. Чоловік взяв сенсорний екран, що літав в невагомості, тримаючись лише на проводах. Приклав долоню. «Помилка. Двері вже відчинено», – загорілося на екрані. Шлюз залишався непорушним. Спробував натиснути «Зачинити». «Помилка. Двері вже зачинено».
    За мить обоє сиділи пристебнуті за своїми місцями в пункті керування два. Ройс записав повідомлення на Землю з детальною інформацію. Натиснув відправити.
    ‒ Dass dich! – викрикнув він та вдарив рукою по панелі. – Додаткова система зв’язку не працює.
    ‒ А до основної тут немає доступу. Шикарно, – промовила Флер. – Що за?!
    Екран у неї загорівся червоним. Через декілька секунд те ж відбулося у Ройса.
    ‒ Schlauberger! Він заблокував нас.
    Лілі провела рукою по хвостику свого волосся та запитала:
    ‒ Але як? Ще двадцять вісім хвилин до активації.
    ‒ Командир не заблокував свою панель, – сказав Ройс та підпер голову стиснутими кулаками. – Як же ми цю можливість не врахували?
    Очі боліли, десь всередині плеча також просинався біль. Стайлз без проблем змінить координати, чи вже змінив. В головах одна за одною мерехтіли ідеї.
    ‒ Може його просто відволікти чи побороти. Нас все-таки двоє, – більше для себе роздумувала Флер.
    Ройс вхопив сумку з інструментами, відстібнувся та рухом здорової руки направив себе до дверей. Лілі поспіхом заходилась за ним.
    ‒ Ти куди? – запитала вона.
    ‒ Як інженер, я мав вивчити всю будову корабля і принцип роботи всіх систем, – сказав Томас, відчиняючи двері. Тільки показався маленький просвіт він вже тиснувся в коридор. – Двигунами управляє автопілот за встановленими координатами, або це можна робити вручну з двох командних пунктів. Якщо в тебе є доступ звичайно.
    ‒ Якого в нас немає, – продовжила Флер, намагаючись встигнути за Ройсом та його думками.
    ‒ Але. Конструктори продумували безліч варіантів. В тому числі і серйозні пошкодження корабля. В тому числі, – наголосив чоловік, – систем управління. У випадку пошкодження зв’язку між системою та двигунами, управління ними перебирають на себе аварійні засоби – декілька маленьких чіпів в захисній капсулі.
    На цих словах Ройс різко повернув направо в невеликий тупик. Лілі ледь встигла вхопитися за ручку.
    ‒ І ми можемо їх перепрограмувати? – запитала жінка, впершись у спину напарника.
    Томас подивився на неї та посміхнувся.
    ‒ А нам і не треба, – сказав він та дістав з сумки кусачки. – На них лише первинні координати. Нам залишається просто зламати в одному місці мережу. До якої якраз саме тут найлегше дістатися.
    Всього декілька хвилин зайняв весь процес. Зняли захисну панель та вирізали шматок оптоволоконного кабелю, який Флер сховала в кишеню. Ройс про всяк випадок пригвинтив все назад, щоб приховати сліди.
    Перевірити чи план спрацював в них не було можливості. Наступні двадцять днів польоту додому точно будуть напружені. В будь-якому випадку з’явився шанс добратися до МКС.
    
    Обоє сиділи відкинувшись в кріслах, намагаючись заснути. Втома та нервова напруга змагалися між собою за їхні тіла.
    ‒ Що було в тому повідомленні? – запитала Лілі, масажуючи очі.
    Ройс важко видихнув та відповів:
    ‒ Коригування щодо перехоплення нашого корабля. Стайлз мав усе підготувати.
    Флер хмикнула та відстібнулася.
    ‒ Думаєш таки, що ціль астероїд? – запитала вона, рухаючись до панелі харчування.
    ‒ Так. Можливо в них є план по викраденню корабля, але це малоймовірно. Та і сенсу не має.
    Лілі взяла собі стік яблучного пюре та промовила по дорозі назад:
    ‒ Тут їжі на сім днів для чотирьох. Доведеться економити.
    ‒ Нам вистачить. Порції все одно із запасом.
    Подивившись, як Лілі смакує перекусом, Томас потягнувся і себе відстібнути, але біль у плечі його зупинив. Їсти відразу перехотілося.
    ‒ Але хіба це такі великі гроші, щоб організовувати подібну операцію? З вбивствами.
    ‒ Напевно, воно того варте. Астероїд коштуватиме мінімум два десятка мільярдів. А скільки зараз вартує вивести на орбіту апарат для його доставки на Землю? Десь до пів мільярда.
    «Якесь космічне піратство», – подумала Флер. Сказати їй було нічого. В сонну голову лізли картинки її скривавлених рук. Подивилась на Ройса. Той лежав із закритими очима, дихав повільно, може навіть заснув. Жінку вкотре вражало, як напарник повертав собі спокій. Годину тому вбили його хорошого товариша. А зараз він вже може раціонально розмірковувати над мотивами вбивць. Тепер зрадницька свідомість видавала спогади про зустріч із сім’єю командира Коула. Про його сина, так схожого на самого Джона.
    ‒ Сігрід Ланде вони, хто б там не був, не купили б, – промовив Ройс, згадуючи жінку, що готувалася бути другим пілотом місії Галілео-4.
    ‒ Не думала, – голос Лілі трохи забринів, але вона швидко його приструнила, – що колись буду жаліти про її вагітність. Скоро донечці Сігрід буде вже рік…
    ‒ Може в гості з’їздимо. Давно не був в Норвегії, – пробурмотів Томас, провалюючись в сон.
    Лілі ще декілька хвилин пролежала у кріслі, роздумуючи над тим що сталося. Але тиша поборола її, затягнувши у марення неспокійних снів.
    
    Його розбудив дивний звук – гул, якого ніколи не чув на кораблі. Руки відразу потягнулися до приладової панелі. Зупинився. Ударів до серцебиття тепер додавала не тільки тривога, а й злість. Вловив погляд Флер, яка ледь розкрила заспані очі. Скільки часу вони проспали? Може декілька годин.
    Обоє відстібнулися і полетіли в коридор до джерела звуку. Він доносився з іншого боку шлюзу. Ройс приклав вухо до дверей. Все затихло.
    ‒ Плазмовий різак? – запитала Лілі.
    ‒ Інше не спадає на думку.
    Декілька секунд вони мовчки висіли в невагомості. Ройс кивнув у бік шлюзу та промовив:
    ‒ Зрозумів, що двері не піддаються. Очікувано.
    Флер махнула рукою вбік пункту керування, мовляв, давай назад. Випити по пакетику холодної кави їм би точно не завадило. І тільки Ройс рушив за нею, пролунав вибух. Від його сили обох знесло до стіни.
    ‒ Що за!? – викрикнув Томас.
    Двері, які вели до них були цілі. Але щось підказувало, що з першими дверима шлюзу все не так добре. Не перевіряючи удачу, вони повернулися до командного пункту. Там знову почулось гудіння.
    ‒ Він, напевно, підірвав кисневий балон з медичного блоку, – промовила Флер, потираючи потилицю.
    ‒ Psycho, – гаркнув Ройс в напрямку виходу та звернувся до напарниці. – Двері не розлетілися. Але дірку, напевно, пробило. Чуєш? Різак знову працює.
    Томас вхопився за своє крісло, вистукуючи по ньому пальцями.
    ‒ Стайлз озброєний. Просто накинутися не вийде, – бубнів він. – Треба щось робити поки є час.
    Лілі зависла на місці. Прикусивши кулак, вона шукала відповідь на цю головоломку.
    ‒ Я знаю! – скрикнула вона невластивим для себе голосом. – Запасні панелі ж в цій частині корпусу зберігаються?
    
    Лілі зависла на місці в пункті керування два. Двері в коридор відчинені. Вона бачила, як після другого вибуху, розірвало метал. Бачила полум’я та іскри від різака. Долоні відчутно спітніли, але це була її ідея, тому відступати не варіант.
    Після п’яти хвилин нестерпного очікування, він показався в коридорі. Чекав доки дим та металічний пил відфільтруються з повітря. Різак на шлейці за спиною, в руках подоба пістолета. Мить і їх погляди перетнулися. Стайлз відразу направив зброю та викрикнув:
    ‒ Руки! Щоб я бачив!
    Флер без роздумів підкорилася.
    ‒ Де Ройс? – запитав він, роззираючись на триста шістдесят градусів. – Що ви зробили?
    Руки Лілі трусилися. Від їх підняття, її до сих пір коливало в повітрі. Тремтячим голосом вона відповіла:
    ‒ Я не знаю. Він, він десь в хвості корабля. Сказав, що все вирішить.
    ‒ Лети сюди. Швидко.
    Флер запустила себе руками за допомогою дверного просвіту та полетіла до Стайлза. Той відштовхнувся ногами з траєкторії її польоту, пропускаючи жінку.
    ‒ Будь попереду. І щоб без вибриків, – наказав він.
    Вона мовчки виконувала команди. Стайлз тримався на відстані. Одна рука завжди з пістолетом напоготові. Іншою він хапався за спеціальні ручки для пересування в невагомості.
    Минаючи відгалуження, де вони з Ройсом перервали мережу, Лілі старалася тримати голову рівно. Навіть поглядом туди не повела. Рейнольд взяв дугу, щоб минути це місце безпечно. Але тільки він там показався, з-під стелі вилетів Ройс. В його руках була захисна панель метр на метр. Пролунав постріл. Стайлз від його сили полетів до стіни. Невелика куля зрикошетила об імпровізований щит та зникла десь в оббивці. Сила удару трохи сповільнила Ройса, але той таки зумів притиснути Рейнольда до стіни. Стайлз відштовхнув противника. Той вперся ногами об протилежну стіну вузького коридору та приклався ще з більшою силою. Знову постріл, але цього разу зовсім мимо. Ще один ідентичний маневр від стіни і пістолет полетів у сторону. Знову відштовхнувся, але цього разу Ройса зустрів потік плазми. В руки запекло і пневматичні тримачі відпустили панель.
    Пролунав ще один постріл. Томас бачив як куля пробила шию Стайлза і з неї краплями вилетіла кров. Але він так і рухався вперед з плазмовим різаком наперевіс. Вже відчуваючи на обличчі жар, Ройс встиг ухилися. Полум’я охопило стіну, потім одяг Стайлза та його волосся. Чоловік почав махати кінцівками та відразу затихнув. Томас тільки зараз подивився на Флер. Жінка ще декілька разів безрезультатно натиснула на курок порожнього пістолета, доки протипожежна система не привела її до тями.
    Обоє мовчали. Навколо відчувався запах горілого та літали краплі крові. Ввімкнулась фільтрація повітря, тягнучи до себе криваве мереживо з хмарами диму.

  Час прийому: 14:47 28.03.2021