 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Кажуть, за крок до смерті перед очима пробігає все життя. Можливо, це правда, а можливо – красива метафора. Як в таке повірити? Чи як перевірити? Хто після смерті зміг щось розповісти ? Ніколи не думав, що самотужки доведеться випробовувати цей міф. І, як не дивно, він виявився правдою. Побачив усе. Уривчасті спогади про дитинство, недовгий вік у білковому тілі, трансплантація в тіло біомеханічне, адаптація та життя в з чужорідними руками-ногами. Злиденне дитинство в далекому напівзабутому поселенні, на ледь придатній для життя планеті на межі розселення землян. Оскільки батьки весь час були на роботі, нашим вихованням займався дідусь Северин. Окрім нас, трьох братів та двох сестричок, під його опікою було ще з десяток сусідських дітлахів. Босоноге дитинство! Далі не менш злиденна юність, коли доводилося відмовляти собі геть у всьому заради здобуття якої-не-якої освіти та втечі якомога далі з рідної планети. Потім подорожі-подорожі-подорожі. Мій біологічний вік 623 роки, а якщо рахувати в стандартних роках Землі – минуло усі 989. Тобто, що таке теорія відносності – довелося відчути на своїй шкірі. Скоро ювілей. Але як до нього дожити?
Як злетіти з цієї планетки, поки місцеве світило не сховалося за горизонт? Тривалість доби тут довжелезна, я просто не доживу до ранку. Температура поступово зменшується і скоро робота примітивних ракетних двигунів на рідкому метані стане неможливою. Метан замерзне. Десь наді мною, на орбіті, кружляє нормальний, сучасний корабель з ВАРП-двигуном. А я на поверхні борсаюся в полоні примітивної ракетної техніки. Хто придумав, що ВАРПом не можна використовувати для зльоту з планет? І як стартувати, коли система запалювання ракетного двигуна не працює, а часу на виявлення та усунення причини немає. Нагадалася пісня, яку любив наспівувати дід: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю?» Дуже актуально, хоча я не знаю, що за літальний апарат, отой сокіл. Але у моєму випадку тільки й залишається, що дивитися в небо та риторично питати, чому не літаю? Ех, дідусю! Це все твої мотиваційні промови: «Пам’ятай: ти українець. Українці – космічна нація! Українець був конструктором перших космічних ракет! Українець одним з перших був у космосі! Вчися, щоб літати! В українців космічна ДНК». Хоча, якби не дідові «чарівні штурхани», то так і залишився б в рідних джунглях. «Українці незнищенні, вони знаходять вихід з будь-яких безвихідних ситуацій». За межами легенди залишилося тільки, чому українці в ті безвихідні ситуації потрапляють? Як тут знайти вихід, коли навіть штучний інтелект нічого путнього запропонувати не може. Повернути роботів, перепрограмувати їх для створення органіки (щоб мене прогодувати), перепрограмувати їх на будівництво іншого типу ракети, яка зможе злетіти при 100 Кельвінах, збудувати колію, перевезти ракету на сонячний бік планети. Такі собі варіанти. А здавалося, що все так просто. Прилетіти, стикуватися з підготовленою роботами ракетою, полетіти.
Назовні 204 Кельвіни. Якщо хто не знає, то температура плавлення метану при тиску 1 атмосфера дорівнює 90,65 К. Ніби різниця й велика, але цей гандикап оманливий. Температура й далі знижуватиметься, 90 Кельвінів і замерзання метану невідворотні.
Так, шкода, що роботів поряд нема, мігрували за місцевим світилом, щоб збирати мінерали для наступного вантажу. Нема кому виконати огляд та діагностику клятої системи запалювання. Інша група роботів, які будували цю ракету вже в кількох тисячах кілометрів звідси, будують ще одну, для наступного рейсу.
Згадалося дідусеве: «Сонце низенько, вечір близенько!» Не вечір близенько, а гаплик. Ні, дідусь точно щось знав. Місцеве Сонце й справді низенько, уже торкнулося горизонту. Й так невисока температура за бортом стає ще нижчою.
Назовні 200 Кельвінів.
Колись в дитинстві дивився фільми, де напруга підтримувалася показування глядачам ввімкненого годинникового механізму. І поки таймер добігав до 0, головний супергерой знешкоджував бомбу. Зазвичай це відбувалося за кілька секунд до вибуху. В моєму випадку, напругу можна підтримувати показуючи термометр.
Що ж, Максе, давай ввімкни інтелект, а за його відсутності - легендарний український режим незнищенності, знайди вихід з безвихідної ситуації. Звучить якось саркастично. Думай! Зроби хоч що не будь! А то тільки згадуєш та мрієш. Якби в тебе був час, щоб ти зробив? Спустився вниз. Це складно, але реально. Можна навіть зістрибнути. Якийсь парашутик виготовити нашвидкуруч. Тяжіння невелике, приблизно половина стандартного. Далі оглянув систему запалення. Виявив причину несправності. Ліквідував її. Піднявся наверх. Це важко і довго. Тут парашутом не скористаєшся. Але теоретично можливо. Запустив двигуни. Злетів. Чудово! Проблема, що часу вистачить на подорож тільки в один бік: на спуск вниз.
Назовні 197 Кельвінів.
Спробуємо підійти з іншого боку. Яка система запалювання в цих ракет? Зараз дізнаємося. Піропатрон?! Що?! Перепалювання дроту-контакту як сигнал для подачі палива? Нічого примітивнішого придумати не вдалося? Хоча, логічно ж. Максимальна простота у виготовленні та надійність в експлуатації. А ще – це дешево. Але щось пішло не так. «Дешева риба – погана юшка!» - зауважив би на це дідусь Северин. А ще жодного робота для техобслуговування. «Йосип тебе няньчив!» – ще одна крилата дідова фраза, яку я ніколи не розумів. Жоден Йосип до мого виховання не мав відношення. А тепер, здається, починаю розуміти. Ні, все одно, не розумію. А ще б добре було розібратися, як полагодити систему запалювання. Кепський з мене українець. От, якщо виберуся з цієї халепи прочитаю все, що тільки можна про тих легендарних укрів. І своїх дітей, якщо вони будуть, виховаю так, якби цього дідусь хотів. Слово даю!
Досить паніки! Досить істерики! Заспокойся, Максе! Думай конструктивно! Думай! Думай! Тобі потрібен робот. В тебе його нема, якщо не рахувати що ти сам наполовину біомеханічна система. Тобто, той же робот наполовину. Стоп! А може це якраз вихід?! Може якраз це – еврика! Ключове слово ¬– половина! Теоретично я можу послати вниз свою робополовину. А голову залишити нагорі. Зрозуміло, що рученьки-ніженьки назад не повернуться. Шкода… Але краще голова в небі, аніж замерзання з руками-ногами. Якась така приказка була в дідуся: краще щось там в небі, аніж ще там щось в руках.
Давай Максе, крок за кроком. Перевір, чи ти зможеш керувати своїм тілом дистанційно. Як це робиться? Стільки років прожив, ніколи такою опцією не користувався. Знайди та вивчи покрокову інструкцію. Ще кілька хвилин і ось я вже рухаю руками-ногами тільки користуючись радіохвилями. Виходить не дуже координовано. Але нехай, не зможу дійти – доповзу.
Що далі? Буду відривати собі голову! Страшно! Раптом щось піде не за планом? Але спочатку перейду на голосове керування. А ще краще, видам інструкції штучному інтелекту для автоматичного керування і аватаром і подальшим перельотом. Інструкція пише, що можливий больовий шок. Рекомендує знеболювальне. Сподіваюся, я після цього не засну і не просплю свою смерть. Коли в мене було серце, воно в таких випадках билося як скажене.
Назовні 192 Кельвіни.
Не відволікайся, потрібно подбати по все, що від мене залишиться. Приєднати капсули живлення. Подумати, як голову зафіксувати.
Чому такі елементарні операції займають стільки часу? Назовні 188 Кельвіни. Треба організувати якусь відеокамеру для передачі зображення знизу. Сподіваюся, липку стрічку придумали теж древні українці. Дуже корисна штука. Кільки рухів і камера міцно зафіксована. Вмикаємо – працює, картинка є.
Десь повинні бути і запасні піропатрони. Потрібно три. Візьмемо чотири. Хай буде один про запас. Примотуємо їх по одному до «грудей» безголового аватара. Знайти джерело вогню. Де наш набір для виживання? Там повинна бути спалахуйка. Її теж примотуємо скотчем до зап’ястя. І сам клубок скотчу теж беремо «в дорогу» про всяк випадок. Наш аватар готовий? Сподіваюся – так.
Тепер час подбати про себе. Про свою кращу частину. Назовні 185 Кельвінів. Нічого кращого аніж прив’язування голови скотчем до командирського крісла на думку не спадає. Головне, вчасно віддати команду на подачу палива. А там уже як вийде. Або злечу, або продовжу згадувати своє життя та спостерігати за заходом незнайомої зірки.
У всіх інструкціях з експлуатації категорично забороняється самостійно знімати голову. Мені уже навіть зрозуміло чому. Аватар – дуже некоординований. Великий ризик якщо не пошкодити, то впустити на підлогу. Останнє вирішено примотуванням до крісла.
- Ааааааа! Боляче! – чи то знеболення не подіяло, чи так і повинно бути при від’єднанні голови. Добре, що біль майже одразу вщухла. Безголовий аватар розпластався поряд на підлозі.
Назовні 180 К. Аватару слід поквапитися.
¬- Вставай! Йди до шлюзової камери! – команда аватару.
Незграбно, на кожному кроці ледь не падаючи аватар переходить з командирської рубки до шлюзової.
- Загерметизувати командирську рубку! – команда штучному інтелекту.
- Виконано! – відповідь ШІ.
- Відрити зовнішній люк шлюзової!
- Виконано!
Цікаво, чи конструктори цього допотопного чудовиська додумалися зробити драбинку для екіпажу? І тільки зараз я про це подумав? Рухатись потрібно обережно, щоб аватар не випав. Ура! Драбинка таки є. Чому все так довго? Вилізання назовні і долання перших кількох щаблів тривають цілу вічність.
175 К.
Хоча далі процес пішов веселіше, але все ж не настільки швидко, як того хотілося б. Ракета височенна! Ще трохи і доведеться стрибати. Ризиковано! Але хоч одна кінцівка в робочому стані повинна залишитися. Стрибатиму на ноги. Ну що, пора!? Ні, давай ще трошки нижче. Може зараз? Потрібно було попередньо в ШІ запитати, з якої висоти на цій планеті може безпечно стрибнути аватар? На якій він зараз? Нема часу! Стрибай!
Чому він так довго летить? Невже так мало спустився драбиною? Тут і атмосфери практично нема. Чи настільки маленька гравітація? Хоч би не полетів за горизонт, занадто сильно відштовхнувшись.
Нарешті, є приземлення! Мерехтіння корпусу ракети з камери аватара змінилося на зображення зоряного неба. Хоч би камера не відірвалася!
– Вставай, аватарчику! Давай, маленький, підіймайся.
І одразу дві хороші новини! Аватар звівся на ноги, камера не відірвалася. Схоже, українці таки незнищенні.
129 К.
Далі все відносно просто. Шкандибаємо до ракетних двигунів. Приєднуємо піропатрони. Підпалюємо їх. Даємо аватару команду тікати. Відкриваємо подачу палива та окислювача.
- Аааааа! – цього разу це не крик болю, це крик перемоги! Вдалося! Повільно, ніби опираючись невидимому спротиву, гігантська ракета з мініатюрною посадковою капсулою на вершечку та кількома сотнями тон корисного вантажу відривається від поверхні. Мені це вдалося! Шкода аватара, цікаво чи встиг він відбігти? Чи згорів? Та що вдієш, краще так аніж ніяк. Дідусю, можеш мною пишатися! Я лечу!
Емоції переповнюють!
«Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю, тепер я вже сокіл, тепер я літаю!» Дідусь любив співати. Чому б і собі якусь пісню не придумати. Актуальну. Щоб називалася «Я літаюча голова», наприклад.
|
|
|
|
Время приёма: 09:02 28.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев