 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Пролог
Я сидiв у колi найдорожчих менi людей i слухав настанови.
— Синку, дуже складно втриматися вiд спокуси. Протидiй! Не вздумай залишатися на Ялмезi. Нiчим там не краще, нiж у нас на планетi. Ялмез точнiсiнько така сама, як наша Земля. Щоб не трапилося, щоб тобi не обiцяли, не вiр. Тримайся. Пам'ятай все те, що вивчав у Всесвiтнiй Аерокосмiчнiй Академiї, пам'ятай: робота i обов'язок — найголовнiше. Ми всi тримаємо за тебе кулаки, — це слова батька.
— Максиме! Будь обережним! Згадай, скiльки разiв ми знаходили у Всесвiтi дзеркальнi планети? Коли знайомилися ближче з братами по розуму, виявлялося, що то блеф. Нами манiпулювали iстоти хвильового походження або тi, для яких окрiм матерiального нiчого не iснує. Нарештi, та й ще так близько, знайшли братiв. Максиме, не пiдведи землян. Нiяких емоцiй! Тiльки робота. Прошу як сина, не пiдведи! — це настанова ректора.
— А я вiрю в тебе. Знаю, що не зламаєшся. Чекаю разом з Марисею, — хто б ще так коротко i ясно зосередив найголовнiше в двох словах? Звичайно — мама.
Ректор Аерокосмiчної Академiї, татко i мама багато рокiв працювали над дослiдженням психологiї взаємовпливу братiв по розуму. Камнем спотикання виявилася Ялзем. Найкращi дослiдники вiдмовлялися повертатися на Землю пiсля знайомства з ялземянами.
І. Помаранчева планета
Ледве стримував у собi тi радiснi передчуття, якi володiють людиною напередоднi довгоочiкуваної зустрiчi з коханою. Як там Марися? Часом не закохалася в якогось ялмезянина? Кажуть, що достатньо потрапити в поле зору червоноокого мешканця помаранчeвої планети, щоб забути все земне. Скiльки хлопцiв не повернулися з вiдряджень! Чому посилали слабакiв? Як можна лишити родину i друзiв? Невже i Марися наважиться викинути з пам'ятi нашi походи в гори, виготовлення човна довбанки i навколосвiтню подорож на ньому. А пiснi? Як ми спiвали дует Наталки i Петра iз опери Лисенка! А оця — "Сонце низенько, вечiр близенько..." Аж жижки трясуться. Живiт зводить вiд спогадiв... Ех, де моя Марися бiлолиця киця?
Для початку потрiбно налаштуватися на роботу. Нiяких iнших думок! Тiлеснi хвороби в минулому. Однак космiчнi кораблi, повертаючись з далеких польотiв, декiлька разiв завозили психологiчнi iнфекцiї i наносили шкоду землянам. Планета ледве оговталася вiд вiрусу байдужостi. Що вже говорити про локальнi eпiдемiї нахабства, якi обирали прибережнi мiста i села! Людей переселили в високогiр'я, щоб швидше подолати хворобу. Коли повернулися, побачили незбагненну красу. Вiдбулося самоочищення. Все зайве з'їло море. Науковцi i досi вивчають цей феномен.
На перший погляд, завдання, яке доручило Мiнiстерство Мiжкосмiчних Зв'язкiв, зовсiм не складне. Це монiторинг впливу бiосфери Ялмезу на землян. Категорично заборонено cамостiйно робити висновки i приймати рiшення, iнакше можна стати черговою здобиччю доброї планети.
Добра, помаранчова, чиста, дзеркальна — як тiльки її не називають! Дзеркальна — тому що є двiйником Землi, а, якщо бути точним — дзеркальним вiдображенням нашої планети. Там майже все так, як у нас, тiльки кольори iншi. Об'єднують роки, час i мова: англiйська, українська, iталiйська. Хоч не заплутаєшся. До речi, це не перший мiй мiжпланетний перелiт. Пiсля повернення з Марсу вiдчув на собi наслiдки постмарсового синдрому. Огиднi вiдчуття. Старшi казали, що саме так дiє на людину триденне вживання алкогольних напоїв. Добре, що це в минулому. Моє поколiння не знає нi смаку, нi запаху горiлки. Достатньо лише уявити процес спиртового бродiння, вiдразу нудота починається. Це ж так само, як у людини у кишкiвнику!
Мiж iншим, Ялмез вiдкрили зовсiм недавно. Не знали ранiше цiєї планети. А справа в тому, що Земля, Сонце i Ялмез об'єднує одна лiнiя, а точнiше — вiдрiзок. Земля i Ялмез знаходяться по краях вiдрiзку, а Сонце — в серединi. Не видно землянам ялмезян, а ялмезяни не мають можливостi бачити нашу блакитну планету.
Ялмез - помаранчова, тому що за рахунок застосування певних технологiй озонова оболонка Ялмезу притягує до себе всi хвороботворнi мiкроорганiзми. Вони змiнюють спектр свiтла. На планетi панують протилежнi кольори: помаранчеве небо, фiолетове Сонце, червоне листя на деревах. Та найстрашнiшим є погляд червонооких. Якщо вчасно не вiдведеш очi — ти пропав.
I останнє — найнебезпечнiше. Доброта. Колись дуже давно вченi Ялмезу навмисне пошкодили ген жорстокостi. Таким чином лiквiдували злочиннiсть. Загальна доброта стала злом. Люди не здатнi розвиватися через те, що немає суперництва, заздрощiв, ревнощiв. Така собi добра бiомаса. Але затягує. Попереднiй космiчний корабeль повернувся додому порожнiм. Навiть командир виявився зрадником. Залишився на Ялмезi. Я ж на сто вiдсоткiв впевнений, що нi за яких умов не зможу змiнити свої погляди. Хiба що, метеорит впаде менi на голову.
Корабель опустився на поверхню помаранчeвої планети вночi. Нашу команду зустрiчали ялмезяни i спiвробiтники науково-дослiдної станцiї. Телетрап з'єднав корабель з лiтаком. Ми сiли до автовiзочкiв i перемiстилися до лайнера.
Зелене освiтлення салону лiтака заспокiйливо дiяло на астронавтiв. Стюардеса вiтала гостiв приємною англiйською. Запропонувала газовану воду i бутерброди, та лише я ризикнув спробувати мiсцеву їжу. Не пiшло. Неприємний буряковий смак хлiба, i вода схожа на кабаковий сiк. Астронавти єхидно посмiхалися. Можливо, й не єхидно, але чомусь менi так здалося.
Нарештi лiтак торкнувся твердої поверхнi. Рухався ще хвилин десять. Зупинився в критому примiщеннi. Ми вперше за мiсяць вдихнули свiже повiтря. Не тiльки легенi, а i пальцi на руках розпрямлялися. Всi радо посмiхалися. Не мали сил зосередитися. До нас пiдiйшли люди в червоному i допомогли пересiсти до реабiлiтацiйного автобуса. Здоров'я астронавтiв вiдповiдало нормам, i тiльки у командира пiдвищився тиск.
По приїзду до станцiї всi члени екiпажу почувалися набагато краще. Спецiалiсти планети Ялмез вiдомi в усьому космiчному свiтi високим професiоналiзмом. Перехiд зi стану невагомостi до звичного вiдбувся швидко i безсимптомно.
З нетерпiнням чекав на зустрiч з Марисею. Не бачилися лише рiк, а здавалося, що промайнула цiла вiчнiсть. Та чомусь Марися не приїхала. Зайшов у Пошук i визначив мiсцезнаходження коханої. Перше, що йшло на думку — iнший. Напевне закохалася в мiсцевого. Та аналiзатор почуттiв не виявив змiн в емоцiйному станi. Прилад свiдчив про спокiй i душевну рiвновагу. Використавши максимальне наближення до об'єкту дослiдження, виявив, що Марися продовжує займатися улюбленою справою, яку розпочала ще перебуваючи на Землi. Не могла вiдiрватися вiд споглядання якоїсь мушки. Аналiзатор не визначився з назвою комахи, але мене це взагалi не цiкавило. Чорно-бiле зображення дещо змiнило зовнiшнiсть коханої, та щоб побачити струнку статуру i вишукану ходу не потрiбнi барви.
ІІ. Червонооке кохання
Нарештi це сталося! Першi вихiднi! Цiлих десять днiв! Серце щемiло, ноги квапилися, та я намагався тримати себе в руках. Ще мить, i обiйму кохану Марисю! Бiльше нiчого не стане нам на завадi. За кiлька хвилин авiалайнер торкнеться твердої поверхнi.
Знову Українa! Дзеркальна Україна. Блакитнi поля колоскових. Червона хвоя ялин i сосен. Зелене листя дубiв i лип. Вже зовсiм скоро осiннiй вiтер зiрве його i застеле поверхню ялмезу смарагдовою ковдрою. A взимку блiдий грунт сховається пiд сiрим снiгом... Помаранчевим небом плили сiрi i чорнi хмари. Крiзь них посмiхалося фiолетове сонце. Неперевершена краса!
Обриси коханої впiзнав вiдразу — в блакитному капелюсi i червонiй сукнi з довгими рукавами. Займалася дослiдженням комах на помаранчевiй галявинi серед блакитних осiннiх кульбаб. Не мав змоги тримати себе в руках. Не йшов, а бiг! Як той кiнь на траву! Марися нi на що, окрiм своїх комах, не звертала уваги. А гарна ж яка! Засмагла... Аж занадто. Ще б — постiйно на сонцi.
Наблизившись, зупинився. Невже обiзнався? Марися i не Марися... Червоний погляд...
Стояв як вкопаний. Очей вiдвести не змiг. Рiднi риси обличчя— високе чоло, пухкi вуста, кирпатий носик. Така ж сама зачiска на довге волосся. Тiльки волосся чомусь бiле. Бiле чи сиве? Що ж трапилося? З якої причини посивiла?
Простягнув руки, щоб обiйняти, i вiдсахнувся. Не навмисно. Мимоволi. Чесно кажучи, злякався. Злякався зелених вуст i червоних очей. Забув, що на Ялмезi всi кольори змiнюються на протилежнi. Отямившись, зосередився на бiлках очей i зубах. Бiлi. Не посiрiли i не почорнiли. Напевне тому, що не завжди знаходяться на свiтлi.
Вiд пасiки з вуликами-колодами до нас наближався кучерявий блондин з фiолетовим сачком i чорним блокнотом.
— Доброго дня! Марисю, познайомиш з землянином? — приятель назвався Миколою. З його блокнота випав листок, на якому жовтим по чорному були написанi слова з нашої улюбленої пiснi "Сонце низенько, вечiр близенько". Я пiдняв той папiрець. Задоволено посмiхнувся, прочитавши до болю рiднi рядки.
Ми обмiнялися рукостисканнями. Марися, вiдiрвавшись вiд своїх комах, замилувалася нами. Ще б — два красеня! Два кучерявих блондина. Тiльки на Землi Микола мешкав би, швидше за все, в Африцi. Тут — українець.
Знадобилося хвилин п'ятнадцять, щоб опанувати собою. Почувався двояко. Дивися на Марисю i ледь не плакав. Вона ж розумна дiвчина, була попереджена, що сьогоднi зустрiнеться зi мною. Могла б хоч безбарвнi вiї пiдфарбувати. Адже знала, що кохаю її. Чому така жорсткa? Ще й Микола цей...
З iншого боку — серце билося у ритмi кохання. Не даремно говорять, що воно, оте кляте кохання, слiпе. Подолавши хвилювання, почав розмову.
— Мої батьки передавали тобi привiт. Твоя мама дуже просила, щоб ти подала їй звiсточку. Чому не вiдповiдаєш на дзвiнки?
— Невже вони не вiдчувають, що я їх дуже люблю? Ти ж злякався моєї нової зовнiшностi? Чому я повинна лякати батькiв?
Шкода, що давно в минулому залишилися звичайнi телефони. Однак i в цих умовах Марися могла б щось вигадати, щоб налагодити спiлкування.
— Нi, не могла. Не вмiю брехати i лицемiрити.
— Та я ж нiчого не сказав.
— Але подумав. Кожний землянин мислив би саме так, як ти. Повторюю: я не вмiю i не збираюся лицемiрити.
— Без проблем. Менi то що? Я взагалi другорядний. Дiйсно, для чого пояснювати? Ви ж кращi. Ви ж тут всi добрi. Хто ми, земляни, поряд з вами?
— Зупинiться! Марисю, що трапилося? — Микола спробував нас заспокоїти.
— В чому тут доброта? — я не мiг володiти собою.
— Ми давно забули про крадiжки, шахрайство i вiйни. У нас це неможливо, — переконувавав Микола
— Чому ж через Марисю хвилюються батьки?
— Мaксиме, подивися на це iнакше. Якщо Марися не буде з ними спiлкуватися, то вони налаштуються на iнше, i швидко забудуть про неї.
— Миколо! Вони про неї нiколи не забудуть, Марися — єдина донька у батькiв.
— Я тебе не розумiю. В тобi говорить егоїзм. Потрiбно всiх любити однаково. Навiть не можу собi уявити, як це — когось видiляти помiж iнших?
Щоб не наговорити чогось лишнього, спустився до озера. Жовте. Чисте. Помаранчевi мальки рибок ховалися помiж червоними водорослями. Блакитний пiсок. Спокiй i краса. На протилежному боцi рибалка ловив рибу i вiдразу ж її вiдпускав. Саме так, як я вдома. Люблю рибалити.
— Максиме, це спочатку важко зрозумiти, але тут справдi набагато краще. Саме тут вiдчуваєш свободу. Згадай рейтинг української на Землi. Десь у хвостi довгої черги, а тут вона одна iз перших.
— Не зовсiм розумiю. Чи iснує якесь пояснення? У нас на Землi iсторично склалося, що перевага надається мовi сильнiшої держави. Тут же прiоритет належить українськiй, iталiйськiй i англiйськiй. Не знаходжу пояснення... Тобто, чому англiйська — розумiю, але як наша рiдна мова зумiла очолити рейтинг?
— В тому й справа, що не можеш розiбратися у простому, — обурилася Марися.
— Дякую за доброту. Хоч би губи нафарбувала! Чи помада закiнчилася? Якби знав, то привiз би в якостi подарунка. Червоноока i зеленовуста! Чому нехтуєш зовнiшностю? Чому красиве i хороше припинила нести в цей свiт? Ти ж бачила, що я тебе злякався? Знала, що таке буде! Збоченцi!
Встав i пiшов до автобусної зупинки. Нiхто мене не гукав i не зупиняв. Та i не треба. Якась дика фiлософiя панує на цiй планетi. А Марися з Миколою справдi знущалися надi мною: схилилися над якимось записом чи комахою. Неначе мене й не було щойно поряд, неначе я й не долав мiльйони кiлометрiв заради зустрiчi з коханою.
Нарештi пiдiйшов автобус. Зручно вмостившись в комфортному сидiннi i налаштувавши планшет, увiмкнув Пошук...
З українською мовою визначився. На Ялмезi найпоширенiшi нiжнi i милозвучнi мови. Саме тi, якi легко лягають на музичну мелодiю. Не менш дивним було те, що в мовах вiдсутнi правила: найголовнiшi — тобто тi, що зазвичай вивчаються в початковiй школi, лишишися. Недоречне i незручне так само, як з'являлося, так i вiдпадало. Мови були вiльними. Iсторiя ж, навпаки, була упорядкована. Iснувала велика кiлькiсть напрямкiв цiєї науки, а також, як наслiдок - прогнозування майбутнього. Iсторiю взагалi не люблю. Чи й не наука! Ще й безлiч напрямкiв!
ІІІ. Пiд фiолетовим сонцем
Я чудово розумiв, що розрив з коханою — це болiсний процес. Але був впевненим, що то й на краще. Нiяких фантазiй, мрiй i надiй! Робота, тiльки робота. Вiдпустку провiв за читанням книг. Не мав бажання зустрiчатися з людьми. Поки що всю потрiбну для мене iнформацiю знаходив у класикiв. Можна було б переглянути фiльми, але не вистачало мужностi. Важко звикнути до того, що всi дiдусi i бабусi брюнети. Зморшки розрiзають блакитно-зеленi обличчя, а старечi зуби не жовтiють, а синiють. На Ялмезi живуть до ста п'ятидесяти рокiв. У нас, на жаль, далеко не всi дотягують до ста. З цiєї причини, навiть у фiльмах, бiльшiсть акторiв — люди похилого вiку
Другу половину вiдпустки витратив на мистецтво. Вiдвiдав художнiй музей. Ось де вiдпочив душею! Стародавнi картини подiбнi до наших. Тодi ще Ялмез була блакитною. Люди, подiї, пейзажi нiчим не вiдрiзнялися вiд земних. Та й сучаснi твори ялмезян сподобалися. Упiймав себе на думцi, що фiолетове сонце таки краще!
Навмисне не цiкавився, але здавалося, що й музику ялмезяни вiдпустили у вiльне плавання. Неперевершено! Встиг переглянути сучасну оперу i мюзикл. Дуже сподобалося. На балет не пiшов. Було б занадто. Мiй мозок не змiг би все об'єднати i проаналiзувати. I так ходив, як заворожений. Особливо пiсля опери. Нiякого конфлiкту, вiдсутнiсть протирiчь — i шедевр! Як так можна? Яким чином вони цього досягли? Дивнi люди цi ялмезяни. За день до закiнчення вiдпустки приїхала вона. Ще один шедевр... Неперевершена! Ледь-ледь пiдфарбувала синiм вiї i рожевим вуста. Нема де правди дiти — навiть сiро-буро-малиновi очi мене б уже не розчарували. Обiйми... Поцiлунки... Отямившись, ризикнув почати серйозну розмову.
— Люба моя, чи не змогла б ти вiдвiдати Землю?
Погляд червоних очей спалахнув колишнiм зеленим. Марися мовчала. Та i я не ризикнув порушити тишу. Здавалося, що дiвчина прокручувала в головi кiлька варiантiв пояснень. Я пожалкував, що зруйнував довгоочiкувану iдилiю. Кохав Марисю до безмежжя. От, дурень! Але назад не було вороття.
— Вибач, Максиме, що я тебе образила. Взагалi-то не здатна на жорстокiсть. Поява землянина сколихнула пам'ять. Я ж лише рiк на Ялмезi.
— Не зовсiм зрозумiв. Ти ж наша — земна. У ялмезян пошкодженi гени. Чому налаштовуєшся пiд них?
— Вони кращi.
— Який жах!
До мене лише зараз дiйшло, що те велике кохання, яке щойно вiдбулося мiж нами, можливе з кожним ялмезянином чоловiчої статi. Мене знудило. Я попрямував до ванної кiмнати. Зайшов пiд душ i довго мився...
А Марися i справдi не розумiла в яку халепу вляпалася. Посмiхалася. Ввiмкнула освiтлення. Налаштувала його саме так, як у нас — на Землi. Вiдчувався домашнiй затишок. Приємнi спогади. I тiльки Марися була iншою — червоноокою бiлявкою з зеленими вустами i темно-коричневим забарвленням шкiри.
— Марисю, чи не змогла б ти один-єдиний раз завiтати до батькiв. Заспокой їх, та й повертайся пiд фiолетове сонце. Тут справдi краще, але ж мама твоя мiсця собi не знаходить.
— Як добре, що ти мене зрозумiв. Я така щаслива! Але додому нi за що не повернуся.
— Марисю, ти пiд дiєю гiпнозу, чи тобi зробили щеплення?
— Максимчику! Так, я заразилася добротою. Але лiкуватися потрiбно не менi, а нашим землянам.
Зрозумiвши, що перемовник з мене нiкчемний, запропонував прогулятися вечiрнiм мiстом. Згадав, що ввечерi всi кiшки сiрi, a дiвчата гарнi. Хоч не буду жахатися червоних очей!
Фioлетовi, зеленi, жовтi зорi мило пiдморгували нам із блiдого неба. Не покидало вiдчуття, що я знаходжуся в художнiй галереї.
— А ти зустрiчав сонце на свiтанку? Самi свiтанки фiолетовi! Хоча напередоднi вiтряної погоди вони зеленi! Якщо цього не бачити, то уявити неможливо. Чарiвна краса. Казка.
— Не сумнiваюся. Краса Ялмезу незрiвнянна. Як на мене, доброта тут жорстока.
— Знову ти... Залишайся. Одружимося. Тут набагато краще нiж у нас... Там.
— Нi. Нашому коханню настав кiнець. Я не хочу дiлити тебе з усiм свiтом через вашу неосяжну любов.
— Навiть не думай про таке. З чого ти взяв? У мене нiкого окрiм тебе не було.
— Щось не вiриться. Як же складаються пари?
— От цього я не знаю. I для чого менi? Кохаю лише тебе. А ще... Я володiю таємною iнформацiєю, яку ще треба перевiрити.
— Яка iнформацiя? Муха на хвостi принесла? Ти ж займаєшся ентомологiєю. Хiба що — витвір збудженої фантазії або якісь плiтки?
Марися подарувала менi червоний погляд свoїх чарiвних очей, а я танув, млiв i тонув в прозорiй нiчнiй безоднi.
IV. Бджоли рятують свiт
Не знаю, що вiдбувалося з командиром, але до приземлення вiн не вимовив жодного слова. Я нiяким чином не намагався порушити його особистi кордони. I не лише тому, що це заборонено правилами. Сам потребував самотностi. Два мене безперервно дискутувати мiж собою.
— Що за чортiвня? Дурницi! Як Марисi подiбне в голову прийшло? Комахи — надрозумнi iстоти?
— Не така й тупа твоя Марися. З дитинства ентомологiєю займається. Згадай соцiальнi групи мурах, бджiл, джмелiв.
—Так це зрозумiло. Але як комахи можуть врятувати людство?
Два мене ледь не посварилися мiж собою, але був ще й третiй я, який тужив за Марисею. З голови не йшла пiсня. Ех, як же було добре, коли разом спiвали в хорi!
Сонце низенько,
Вечiр близенько.
Спiшу до тебе,
Лечу до тебе,
Моє серденько.
Ти обiцалась
Мене вiк любити,
Нi з ким не знаться
I всiх цураться,
А для мене жити.
— Злiтав... Бiльше 600 мiльйонiв кiлометрiв польоту. Якби знав, то краще б Марс вiдвiдав. В десять разiв ближче. Атмосфера! Порядок! Задоволення! Все найкраще iз Землi перенесли на червону планету. I правильно вчинили. Земля — для роботи. Марс — для вiдпочинку. Медитацiя. Танцi. Пiснi... А я, дурень, промiняв задоволення на розпач. Прийняв би участь у дослiдженнi постмарсовогу синдрому. Ще й грошову компенсацiю отримав би за шкiдливi умови працi. Подумаєш - три доби смутку. Астронавту лише на користь. Вже перевiрено, я належу до тих 13%, хто вiдчуває глибоку депресiю пiсля повернення з Марсу. Краще бути пiддослiдним кроликом, нiж розчаруватися у коханнi.
— От, дурень! Зате побачив прекрасних ялмезянок. Якби в головi не сидiла Марися, то, напевне, залишився на помаранчевiй планетi. Диво дивне, а не дiвчата. Стрункi. Cмаглявi. Волосся — нижче сiдниць. Блискуче — бiле, блакитне, каштанове. Не йшла з думки висока зеленоволоса красуня з червоними очима. Якби жила на Землi, то мала бути рудою i зеленоокою. А веcнянки — рожевi цяточки на чорнiй шкiрi: зоряне небо вночi! Головне, що слухнянi. Не те, що нашi - з капризами та вибриками... Як Марися.
Чим далi я вiддалявся вiд Ялмезу, тим бiльше розумiв, що помаранчева планета якимось чином впливає на людей. Мої думки перiодично змiнювалися на протилежнi. Як синусоїда. То я вважав Марисю майже iдiткою, то знову кохав її до безтями. Коли корабель торкнувся твердої поверхнi, я заспокоївся. Близько доби не було почуттiв до колишньої. Невже кохання залишилося на Ялмезi?
Роздуми порушив командир. Увiмкнув мiсцевi новини. Те, що вiдбулося, неможливо зрiвняти з наймастабнiшою катастрофою. Земляни поступово божеволiли. Спочатку вони нищили вiтрини магазинiв i паркани, потiм почали убивати кiшок, собак, бiлочок. Щоб упiймати птаха, лiзли на дерево, стрибали з дахiв. Врештi-решт взялися за собi подiбних. Нас зустрiчала не Земля, а мiсиво бруду, м'яса i кровi...
Здавалося, що мого рота не iснує. Де язик, зуби, губи? Поступово кам'янiло пiднебiння, шия i все, що було нижче... Останнi новини передавали подiї, якi вiдбулися тижнем ранiше.
— Маю ще деякi данi. Але вони, на жаль, погоди не мiняють, — сумно сказав командир.
— Куди вже гiрше...
— Iснує припущення, що планету навмисне очистили вiд бруду, тобто... вiд людей. Яким чином? Знак запитання. Мiзерна частина населення знаходиться в пiдземних бункерах. Їм, як i нам з тобою, немає чого боятися.
Я згадав все, про що говорила Марися. Чому не повiрив? Вiдпoвiдь була назовнi, але вiдчував внутрiшнiй супротив.
— Командире! Можливо нас перевiряють? Це тест на психологiчну рiвновагу?
— Перевiряють? Повiрити тобi, юначе? — щока мого старшого товариша засмикалась, а глибокий погляд передав все жахiття того, що вiдбулося на Землi.
Згадав найоптимальнiшi прийоми мобiлiзацiї i концентрацiї, якi вивчав у Всесвiтнiй Аерокосмiчнiй Академiї, та й слова батька "Пiдтримай людину раз, Всесвiт допоможе тобi десять раз". Потрiбно змiнити тему розмови.
— Яка ваша думка щодо вiдсутностi агресiї на Ялмезi? Можливо, все це якось пов'язано?
— З погляду фiлософiї, можливо, й так. Але реальнiсть зовсiм iнша. Маю переконання, що доброта на Ялмезi, як i aгресiя на Землi, вiрусного походження. Саме вiрусного!
— Ви мене заспокоїли, — намагався посмiхнутися, та й командир на мить зумiв втримати зосереджений погляд розгублених очей.
— Виходить, що гени у ялмезян не пошкодженi?
— За моїми даними — це дезiнформацiя. Вiрус доброти виник випадково, однак вiн виявився дуже вигiдним для правлячої верхiвки. Люди на Ялмезi — добра бiомаса. Але ж природа чинить опiр. Нащадки правлячої елiти мають вродженi генетичнi захворювання. Щеплення їм протипоказанi, — командир задумався. — Маю припущення, що вiрус агресiї розповсюдили з метою очищення нашої планети задля заселення нащадкiв пануючої верхiвки Ялмезу.
В моїй головi виникали трипoверховi нецензурнi вирази, якi просилися назовнi. Яким же я був бовдурем, коли не вiрив Марисi!
— Командире! Яким чином вiдбирали астронавтiв для польоту на Ялзем?
— Я не знаю. Чому запитуєш?
— Командування також не пасе заднiх. Маю вiдомостi, що тi члени нашогo eкiпажу, якi вiдмовилися повертатися додому, насправдi, збирають iнформацiю про переродження особистостей в ялмезянське стадо.
— Максиме, з тобою щось не так. Що ти, вибач, верзеш? — командир залишив мене на самотi. Зайнявся техоглядом нашого корабля.
Марися повiдoмила слiдуюче: комахи — нашi братии, бжоли врятують Землю. Я ж дурень, сприйняв все буквально. Слово в слово. Навiть забути встиг про бджiлок, якi Марися просила вiдпустити вдома. Комахи перебували в сонному станi і в звичайному конвертi долали простори Всесвiту. Це ж на Ялмезi осiнь, а до нашої України прийшла весна. Тихенько, щоб не побачив командир та не задав лишнiх запитань, випустив смугастих на волю.
Там, на далекому Ялмезi, Марися займалася дослiдженням, вiдбором i розведенням бджiл. Виявляється, що й на помаранчевiй планетi залишилися недоторканi люди. I саме Марися визначила причину противiрусного iммунiтету. Саме ялмезянськi червонокрилi бджоли розповсюджували речовину, здатну знищити всi хвороби вiрусного походження. Доки в кращих наукових лабораторiях Ялмезу продовжуються дослiдження, Марися передала сiмейку рятiвникiв на Землю. Чи знала Леся про вiрус жорстокостi? Навряд чи... Дiяла на упередження.
— Впевнений, що це клятi ялмезяни пiдкинули на Землю вiрус агресiї. Ти часом не на їхньому боцi? — командир дивився крiзь мене.
Я обернувся. За спиною нiкого не було. Що трапилося? В чому криється причина надмiрної пiдозрiлостi? Чи це початок вiрусного захворювання?
Обличчя командира перекосилося. Вiн кинувся на мене з кулаками... Спрацювала система захисту. Я й злякатися не встиг. Мене з капсулою викинуло назовнi. Автоматично розкрився парашут. За дивним збiгом обставин приземлився поряд з бджолами, якi прокидалися вiд сплячки на моїй квiтучiй землi.
Яка ж таки красива Україна! Я зi своїми новими друзями перебував на зеленiй галявинi серед зoлотих кульбаб. Саме золотих, бо цi квiти першими отримали противiрусне i вiддавали безцiнне золото комахам, пташкам, тваринам i бабцi, яка зiбралася приготувати цiлюще варення з весняних кульбаб. Ялмезянськi червонокрилi бджоли швидко освоїлися на моїй землi. Перелiтали з квiтки на квiтку, очищаючи свiт вiд незванних вiрусiв.
Щось заважало менi в боковiй кишенi. Це був паперовий конверт, в якому перебували бджоли пiд час перельоту. Пiд впливом земного повiтря почало проявлятися послання, написане моєю коханою для мене.
"Вiтаю! Якщо ти читаєш цi рядки, то ти знаходишся на найкращiй планетi Всесвiту. Перш нiж звернутися до тебе, хочу освiдчитися в коханнi нашiй матерi Землi: люблю, сумую i обов'язково повернуся додому.
Поки що не можу в доступнiй формi пояснити тобi походження вiрусних захворювань. Панацея поряд. Бджоли швидше за людей поширять противiруснi лiки. Адже їм допомагають квiти, повiтря, тварини i люди. Не iнфекцiя, а антитивiрусна речовина буде поширюватися свiтом.
Не повiриш, але Всесвiтнiй Конгрес назвав цю речовину моїм iм'ям. А що я? Я лише займалася своєю справою.
I останнє. Не ображайся, що не повiдомила про це ранiше. Не мала права. Люблю. Цiлую. Чекай мене на Землi. Твоя Марися".
Сказати вiдверто, було трiшки не по собi. Весь час вважав нас з Марисею рiвними. Так, iнодi вона мене випереджала. Мала кращi знання з базових наук, але ж я швидше знаходив рiшення в стресових ситуацiях. Ось i вона... ситуацiя...
Епiлог
На щастя, журналiсти перебiльшували. Моя Земля квiтла. Командир довго лiкувався. Вiрус агресiї був подiбним до свого антипода — вiрусу доброти. Перший гальмував певнi нервовi процеcи, другий їх прискорював. "Марися" вилiкувала ялмезян i землян.
Пройшло вже пiв столiття, а я все ще чекаю на мою Марисю. Спiлкуємося по кiлька разiв на день. Годує мене обiцянками. Часом гадаю, чи не вiрусом дуростi заразився? Та нi, жартую. Завтра туристичним кораблем рушаю до Ялмезу. Нiкуди вона вiд мене не дiнеться! Одружуємося. На Ялмезi. Лечу до тебе, моє серденько! |
|
|
|
Время приёма: 08:07 28.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев