20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запам'ятати
     
Реєстрація Пісня з орбіти Фінал

Автор: Сильно_Грамотный Кількість символів: 39999
Пісня з орбіти Фінал
оповідання відкрите для коментування

ax006 Стежини Дивнолісся


    — Гей, ти, слухай-но сюди...
    Хлопець був п'яний як чіп, але тримався на ногах досить міцно, щоби полізти в бійку. Райвіс спокійно поглядав на нього, сьорбаючи пиво. Може, він і сам угамується, як його не під’юджувати.
    — Слухай, ти, паскудо... — хлопець заточився й схопився за шинквас. Потім люто глипнув на Райвіса, наче це той довів його до такого стану. — Т-ти чого тут оце робиш?! Чого сюди п-приперся?!
    — Я тут проїздом, — Райвіс підняв кухоль. — Пригостити тебе?
    — П-пригостити? Ах ти... — хлопець труснув головою. — Та я тебе зараз самого так пригощу! Зараз я тобі...
    Кілька молодиків за його спиною п’яно вишкірялися — певно, приятелі. Зупиняти бійку не будуть, а от чи полізуть самі?
    Решта відвідувачів шинку сиділи тихо та робили вигляд, наче їх це не стосується. Втім, так воно й було.
    Райвіс допив пиво та поставив кухоль на шинквас, тамуючи бажання зацідити ним у п’янючу червону пику. Він надто добре вихований, аби трощити посуд у корчмах.
    — Ну, не хочеш — то й не треба, — він почав підводитись, дивлячись у бік дверей, та краєчком ока уважно стежачи за хлопцем. Або той врешті-решт заспокоїться, або...
    Звісно, вийшло «або».
    Вчасно побачивши, як великий важкий кулак летить йому в обличчя, Райвіс спритно ухилився та зацідив хлопцеві під ребра, аж той кавкнув. Й одразу ж, доки п’яниця не отямився, смикнув його на себе та торохнув лобом у перенісся. З досвіду знав — якщо бити кулаком, об таку тупу довбешку можна пальці зламати, а головою наче й нічого.
    Хлопець впав на коліна, потім привалився спиною до шинквасу. Поклавши поруч із кухлем кілька монет, Райвіс попрямував до виходу.
    Один із молодиків сіпнувся, збираючись заступити дорогу. Райвіс пильно глянув йому в очі та відхилив ліву полу куртки. Побачивши револьвер, хлопець завмер на місці, явно втративши запал. П’яний, а не дурень.
    Надворі повівав прохолодний вітерець. Пахло травами, чи квітами, чи тим та іншим водночас — весна, одне слово. Сонце виблискувало в шибках будинків, вигравало в скляному посуді, що прикрашав вітрину крамниці навпроти. Ось вітер змінився, приносячи аромат диму та свіжопиляної деревини з будмайданчика поруч. Звідти ж долинули гучні голоси робітників. Десь заіржав кінь, і одразу на станції, наче у відповідь, пролунав паровозний гудок.
    Вулицею проїхав фургон, запряжений четвериком. Пройшли двоє чоловіків у чорних капелюхах, із великими валізами — мабуть, новоприбулі торговці шукають готель подешевше. Повз них пробіг хлопчак із пакунком. Із контори вийшов землемір, несучи на плечі своє спорядження, та діловито закрокував у бік околиці.
    Райвіс глибоко вдихнув повітря, аж у голові запаморочилось, та водночас проясніло.
    А й справді, що він тут робить? Його рідний дім далеко. Ніщо його тут не втримує. Місто це молоде, росте швидко, тож люди сюди стікаються всякі, часом зухвалі та непевні. Ото вже безглуздя — вижити, пройшовши з боями всю війну, а потім загинути в сутичці з якимось п’яним бевзем.
    І все ж таки...
    Може, саме це його й приваблює? Тут цікавіше, аніж на спокійному затишному півдні. Тут життя стрімко летить уперед, замість тупцяти на місці. Це й тішить ту частину його натури, яку можна назвати «авантюрна жилка» (звучить краще за «шило в дупі»).
    Однак що ж його робити найближчим часом? Може, поспитати, чи не потребує міцних хлопців із револьверами якийсь караван, що вирушає на захід. Робота проста, чесна...
    — Дозвольте вас, шановний? — долинуло збоку.
    Овва, «шановний»! Та й голос приємний, жіночий. Наче незнайомий.
    Обернувшись, Райвіс побачив миловидну дівчину, яку справді раніше не стрічав. Він зняв капелюха та чемно вклонився — достатньо, аби показати гарні манери, та не надто сильно, щоб не скидалося на залицяння.
    — Райвіс Ланка, до ваших послуг, пані.
    — Саме ваші послуги мені й потрібні, — серйозно мовила дівчина.
    Судячи з вимови, нетутешня. Вбрана добре, зі смаком — аж надто добре для такої місцини. Один хутряний жакет чого вартий. Але коротка, до колін, спідниця та добрі черевики вказують на досвід у мандрах. Цікаво.
    — Мені вас рекомендували як надійну людину, що годиться в охоронці, та загалом у компаньйони.
    Гм, «рекомендували»... Хто б ото міг бути? Питати якось незручно. Та зрештою, яка різниця?
    — Звісно, пані. Ви зараз у компанії з кимось, чи?..
    — О, якраз ні, в тому-то й справа. Жінці не личить подорожувати самій. Неодмінно треба, щоби хтось супроводжував, та міг захистити в разі чого. А ще бажано, аби мій супутник знався на звичаях місцевих мешканців.
    — Ви маєте на увазі містян? — Райвіс повів рукою навколо. — Чи тих, хто оселився тут раніше?
    — Саме так. Я літературознавець, збираю народні казки та оповідки для щорічного видання Гестерського Університету. Мене цікавлять якомога більш давні та усамітнені поселення. Чим менше стороннього впливу вони зазнали, тим краще зуміли зберегти автентичну культуру... До речі, мене звуть Долмет Кароді.
    Райвіс торкнувся двома пальцями простягненої руки.
    — Що ж пані, думаю, з цим труднощів не виникне. Я можу звести вас із старими людьми, які багато що пам’ятають.
    — Особливо мене цікавить, — дівчина звела очі, — одна тутешня місцина, про яку ходить багато чуток. Та й назва в неї відповідна — Дивнолісся. Вам про неї багато відомо?
    Райвіс кивнув.
    — Так, шановна пані. Доводилось там бувати.
    — То може, звідти й почнемо?
    
    Гамірне місто давно лишилося вдалині, й двоє вершників чули лише розмірений тупіт копит та посвист вітру, що пружно бив у обличчя. Низько насунувши капелюшка, Долмет зосереджено вдивлялася вперед. Дівчина добре їздила верхи, та й на конях розумілася — авжеж, досвідчена мандрівниця. Певно, думає, ніби її вже ніщо не здивує.
    Райвіс злегка посміхнувся, уявляючи, що станеться далі. Аби тільки її потім у тому університеті на кпини не підняли. Тут навіть фотографічний апарат не допоможе — таке треба пережити самому...
    Заселяти цей край розпочали недавно, коли винахід динаміту дозволив прокласти надійний шлях крізь Хмарні гори, що раніше вважались непрохідними. Однак і до цього деякі люди — втікачі від закону, мисливці, авантюристи, — якось примудрялися відшуковувати дорогу серед нагромадження скель. Засновані ними поселення з часом перетворились на звичайні міста, схожі на ті, що стояли по той бік високих гір. От тільки мешканці Дивнолісся... вони були іншими. Проте Райвіс, знаючи цих людей, не боявся їх, не вважав чаклунами чи варварами.
    На узліссі вершники стишили хід. Райвіс відшукав знайому стежину та рушив углиб лісу. Дівчина трималась поруч.
    — А ви, дозволю припустити, не з цих країв? — раптом поцікавилась вона.
    — Так... опинився тут ненароком, та й залишився. Тут... цікаво.
    — О, я так вас розумію. Сама змалку мріяла про подорожі та пригоди. Тому й звернула увагу на оповідки про ці місця — наче звичайні теревені в шинках, але немало тих, хто готовий заприсягтися, ніби бачив дивовижі на власні очі.
    — Звісно, люди багато що перебільшують та перекручують, — зауважив Райвіс, — однак тут справді кояться дивні речі. Тому й назва така.
    Долмет роззирнулася навкруг.
    Поки що назва аж ніяк не справджувалась. Навколо буяв звичайний ліс, навіть не те щоб темний та похмурий. Високі стрункі дерева, кошлаті кущі, цвірінчання пташок десь нагорі та шарудіння дрібних тваринок у траві. Все як зазвичай.
    — Як гадаєте, нам вдасться побачити щось... особливе?
    — Будемо сподіватись.
    Дівчина, схоже, починала розчаровуватись. Але то ненадовго. Бо ж він, побачивши знак край дороги — примхливо вигнуту гілку, яка вказувала праворуч, — навмисне не став звертати на вірний шлях.
    — Цікава у вас робота, — розпочав він, аби не мовчати. — Мандруєте отак, зустрічаєтесь із різними людьми...
    — Так, це набагато краще, ніж сидіти вдома та куховарити. До речі, а ви неодружені?
    — Та, знаєте, воно якось не на часі...
    Вони побалакали про життя, про всілякі дрібниці. Райвіс не боявся розумних жінок, тож розмова пливла легко й невимушено.
    А потім вони виїхали з лісу.
    Долмет зупинила коня, підвелась у стременах та почала здивовано розглядати навколишню місцевість.
    — Нічого не розумію... Ми ж їхали звідти, чи не так? І... я пригадую он той пагорб... Як ми могли зробити повне коло та повернутись назад? Стежина була майже прямою!
    — Місцеві кажуть — так їх захищає від чужинців дух лісу, — серйозно відказав Райвіс. — Та ми прийшли з миром, тож нам має пощастити. Спробуємо ще раз.
    Тепер дівчина їхала мовчки, зосереджено розглядаючи дерева обабіч стежки. Знову ж таки — не можна сказати, що вони «заплутали в темних хащах». День видався сонячний, ясний, тож навіть у лісовій гущавині видно було добре.
    Втім, зараз вони прямували в правильному напрямку.
    Вже наближаючись до селища, Райвіс побачив примітне крислате дерево. Торкнувши Долмет за плече, він вказав у бік невеликої галявини. Дівчина рушила слідом за ним, не задаючи питань, що йому вельми сподобалося. Вони зупинили коней, ставши так, щоби бачити стежку.
    — Зараз, треба зачекати... — стиха мовив він.
    Спочатку нічого не відбувалося. Шерхотіло листя на вітрі, цвірінькали пташки. А потім з-за дерев, неквапливо й безгучно, виїхали двоє вершників. Райвіс споглядав подібне не раз, але мимоволі здригнувся, побачивши в чоловіка справа своє обличчя.
    Вершники проминули їх та зникли за поворотом.
    — Отакої... — певно, Долмет весь цей час навіть не дихала. — Це ж були... ми! Це ми, коли проїздили тут, щойно...
    — Атож, — Райвіс спрямував коня на стежину.
    Без сумніву, дівчина мала багато питань. Та він міг відповісти далеко не на всі. Дивнолісся вміло приховувати свої таємниці.
    Принаймні, цікавих казок вона тут наслухається, це вже точно.
    А от і можливий казкар. Підстаркуватий чолов’яга з лантухом за плечима суне назустріч.
    — Добридень, шановний! — гукнув до нього Райвіс.
    Селянин звів голову.
    — І вам доброго здоров’я. Оце ви вчасно нагодилися — вже ж хотіли за вами посилати.
    — А що таке?
    — Та... Старий Жеврін хотів із вами поговорити. Тож ви, як ваша ласка, їдьте навпростець до нього. Вам, певно, дорога відома.
    — Авжеж, — Райвіс глянув на дівчину. — Не знаю, в чому річ, та ми з Жевріном давно знайомі. Як щось трапилось, треба допомогти. Проїдемо трохи далі, але й вам користь буде — він староста великого селища, та взагалі шанована людина, так що, самі розумієте...
    — Звісно, я не проти, — гойднула головою Долмет. — Тільки... ви справді певні, що відшукаєте шлях самотужки?
    — Я вже не раз тут бував. Впораюсь.
    Райвіс рішуче спрямував коня вперед, по ледь помітній просіці між могутніми деревами.
    — А як ви зблизились із місцевими? — поцікавилась дівчина.
    — Та як... спочатку цікаво було. Коли стрічав тутешніх людей у місті, розпитував їх, пригощав у шинку. Містяни бояться тих, хто мешкає в Дивноліссі, а я от не боявся. Потім і сам почав туди вчащати. Люди бачили, що я не бажаю їм лихого та ставлюся з повагою, тож згодом показали мені, як ходити лісом. Вони, зрозуміло, краще на цьому знаються, але я теж дечому навчився.
    — А я чула, тут не дуже люблять чужинців.
    — Більшість із тих, хто сюди приїздить, лише про гроші думає — як би швидше заробити та менше витратити. Звісно, чесним селянам це не до вподоби. Тут один такий нещодавно хотів збудувати лісопильню та мало не всі дерева повирубувати. Казали тямущі люди, що тутешні мешканці цьому завадять, а тому байдуже — лиш найняв якихось горлорізів для охорони. Ну, хлопці з отого селища пообіцяли йому показати, де ростуть хороші дерева, та й завели в особливе місце. Вже не знаю, що він там побачив, тільки дременув звідти з усіма охоронцями, й не зупинявся, доки не скочив на потяг.
    Долмет посміхнулася.
    — Отож і в реальному житті бувають казки з хорошим кінцем.
    — Але через такі випадки і йде про Дивнолісся лиха слава. Мало хто його відвідує. Хіба що торговці, котрі на захід їдуть, наймають провідників та прямують навпростець, але в тутешніх поселеннях не спиняються.
    — Що ж тоді могло трапитись, як потрібна ваша допомога?
    Райвіс знизав плечима.
    — Навіть гадки не маю. Та скоро все з’ясується.
    
    Як і завжди, сивочолий здоровань Жеврін виглядав втіленням спокою та розважливості. Однак у голосі його чулася тривога, чого Райвіс не пригадував за весь час їх знайомства.
    — Лихо в нас, — почав староста без зайвих церемоній. — Давно вже було мені неспокійно, і от почалося. Дочка моя зникла, Кріна.
    — Кріна? — замислившись, Райвіс потер підборіддя. — Щось я не пригадую...
    — Та де б ти з нею зустрівся — весь час нетрями блукала. Ще як малою була, все прагнула довести, що може битися незгірш за хлопчаків, а як підросла — що краще за всіх знаходить шлях у лісі. От і маєш...
    — Гадаєте, не ліс тому причиною? Там часом і бувалому небезпечно.
    Жеврін зітхнув.
    — Недобре щось коїться. Тут нещодавно якісь люди розпитували, хто найкраще вміє лісом ходити. Наче торговий караван збирається, та от не схожі вони на торговців. Й ні на кого не схожі. Таке от.
    — А дочка ваша...
    — Так отож. Кріна як почула, так і взяла собі в голову, що то для неї нагода себе показати. Тільки ж не жіноче ото діло, бути провідником. Ну то я... слово за слово, так і посварилися. То я міркую, вона могла до них піти, нікому про це не сказавши. І відшукати її нам тепер важко буде. За межами Дивнолісся ми мало що можемо.
    — Хочете, аби я поспитав у місті?
    — Атож. Тільки... обережно. Може, то хтось наслухався балачок, нібито ми вміємо знаходити сховані скарби, тож її викрали задля цього. Сам знаєш, такі люди небезпечні й на все готові.
    — Розумію, авжеж, — кивнув Райвіс. — Якщо вона в місті, я її знайду. Тільки що як вона там із доброї волі?
    — Не віриться мені в це. Ох, не віриться. Вона неодмінно надіслала б звістку, хоча б задля того, аби похизуватися. Та й люди ці дивні...
    — Вони наче з іншої країни, чи як? — вперше втрутилась Долмет.
    Жеврін уважно глянув на неї.
    — Може й так... ми тут на цьому мало знаємось. Просто дивні вони.
    Райвіс давно пересвідчився, що чуттю старого можна довіряти. Не те щоб тутешні поселяни вміли віщувати майбутнє, наче ті ворожбити, однак часом вони бачили речі, приховані від звичайних людей.
    Між іншим, пані з великого міста не викликала в Жевріна підозри.
    Ще трохи порозпитувавши старосту, Райвіс так і не дізнався нічого важливого. Принаймні, одна зачіпка в нього є: ці «загадкові люди» напевно нетутешні. З цього й треба починати.
    Долмет погодилася залишитись у селищі. Коли Райвіс делікатно натякнув, що допомогти вона навряд чи зможе, а піддавати її ризику він не має права, дівчина не стала сперечатись, хоч їй це було явно не до вподоби. Тепер Райвіс почав по-справжньому її поважати, але своє рішення не змінив. Нехай занотовує тут усілякі казки, може й вивідає щось цікаве. А він займеться справжньою чоловічою роботою.
    З лісу його вивели найкоротшим шляхом, яким він ще не ходив. Чи, може, коли йти в бік селища, цей маршрут вдвічі довший, а от коли рухатись від нього, все навпаки. Дивнолісся — воно таке.
    
    — То, кажеш, особливі якісь незнайомці? — перепитав шинкар.
    Цього мовчазного чоловіка Райвіс знав давно. Й не раз помічав, що той багато бачить та чує, але тримає те при собі.
    — Вони зовні пристойні пани, вдягнені добре, але в кожного наче ніж у рукаві. Й не прості харцизяки, а серйозні, на дріб’язок не розмінюються.
    Шинкар насупив брови.
    — Може й бачив, а може й ні. Тут усякий люд буває. Я в чужі справи носа не пхаю, нащо мені зайвий клопіт.
    Райвіс із розумінням гойднув головою та вказав на глек із пивом. Що ж, знову не вийшло — спробує деінде, це в місті не останній шинок. Зараз тільки вип’є, і...
    Дивлячись кудись униз, шинкар підсунув до нього кухля. І раптом — глип-глип очима, виразно так. А потім — швидко зиркнув убік.
    Райвіс сидів спокійно, намагаючись не робити нічого, що викликало б підозру. Він скуштував пиво, втомлено позіхнув, почав розглядати пляшки на полицях. І лише за кілька хвилин наче мимоволі повернувся вліво.
    Там, неподалік, за шинквасом сидів чоловік середніх років, вбраний у чорне. Він виглядав байдужим до всього, що відбувалося навколо, але то лише на перший погляд. У розслаблених, лінивих рухах угадувалась прихована сила, що могла вирватись назовні будь-якої миті. Райвіс анітрохи не здивувався б, побачивши за поясом чоловіка револьвер, а то й два.
    Такий може й викрасти дівчину, й стерегти її.
    Що ж, все швидко з’ясується, коли за ним простежити. Якщо він мешкає в готелі — це не те. Аби ніхто не помітив, що людину втримують силоміць, потрібен окремий будинок, бажано такий, що стоїть подалі від інших та не привертає зайвої уваги.
    Довго чекати не довелось. Чолов’яга допив свій напій, витер вуса та почав шукати гроші. Дивлячись у інший бік, Райвіс чув, як він відсував стільця та неквапно йшов до виходу. Глянувши туди, хлопець побачив лише його спину — за мить до того, як двері зачинилися. Райвіс хутко розплатився та рушив навздогін.
    Надворі вже смеркло, а вуличні ліхтарі тут зроду не стояли, й ще довго не стоятимуть — аж настільки цивілізація в цих краях не сягнула. Однак зірки на небі висипали рясно, та й обидва місяці були майже вповні. Де ж цей підозрілий тип? А онде він, чимчикує собі далі.
    Райвіс попрямував за ним, намагаючись виглядати трохи невпевнено, наче випадково забрів на незнайому вулицю, а людина попереду його анітрохи не цікавить. Вчергове зупинившись та покрутивши головою, він знову пошукав поглядом темну постать, але вона встигла кудись зникнути. Може, чоловік збочив у якийсь провулок? А може...
    Закінчити думку Райвіс не встиг, бо варто було йому вступити в особливо густу тінь — і темна постать вискочила збоку, явно наміряючись покласти край переслідуванню. Завбачивши різкий рух краєчком ока, Райвіс сахнувся, не втримався на ногах і впав на одне коліно. Нападник заніс над ним щось замашне. Райвіс прикрив голову рукою й кинувся на нього. Важкий удар мало не зламав хлопцю плече, однак наступної миті супротивник поточився від сильного стусана в живіт та гепнувся на стоптану землю. Райвіс насів зверху і схопив його за барки.
    Короткий кийок відлетів убік, але чоловік, відбиваючись лівою рукою, кудись поліз правою. Через мить у ній блиснув метал. Райвіс стиснув обома руками міцний зап’ясток та шарпнув його туди, сюди... Загарчавши, нападник раптовим поштовхом скинув його вбік та сам навалився зверху. Не відпускаючи його руку, Райвіс мимоволі відштовхнув її від себе.
    Важке тіло, що притискало його до землі, раптом зм’якло. Райвіс трохи зачекав, а тоді рвучко вивільнився. Супротивник лежав нерухомо. Небом пливли хмари, затуляючи світло, але хлопець нещодавно взяв собі за звичку носити в кишені корисну новацію — фосфорні сірники. Запаливши один, він переконався, що небезпека минула: в груди нападника встромилося лезо його ж ножа.
    Обшук кишень нічого корисного не дав. Але, може, шинкареві дещо відомо?
    Повернувшись до забігайлівки, Райвіс дізнався, що отой чоловік разом із кількома приятелями винайняв стару занедбану садибу неподалік звідси, проте за межами міста. Наче все збігалося. Що ж, до світання він якраз устигне перевірити те місце, а як дівчини там немає, то ще й виспиться.
    
    Хмари пливли по небу, й зорі несподівано спалахували та знову зникали, ніби граючись. Дерева ледь чутно шурхотіли на вітрі. Райвіс рухався неквапно, одразу завмираючи, коли листя переставало тріпотіти.
    Вже можна було розрізнити стіну кількаповерхової кам’яниці. Темні вікна, занедбаний сад — наче ніхто тут не живе. Але... черговий подув вітру приніс ледь чутний запах диму. За цим долинули й людські голоси.
    Райвіс почав скрадатись ще обережніше, низько пригинаючись і ховаючись за деревами. Так, помаленьку, він і дістався самого будинку. Там трохи постояв, дослухаючись до звуків зсередини, а потім завернув за ріг. Голоси стали чутніші, в одному з вікон зблиснуло світло — схоже, його чимось запнули, але шпарини лишилися.
    Наблизившись, Райвіс зазирнув до найбільшої щілини. Тепер йому стало все добре видно й чутно.
    В напівпідвальній комірчині, освітленій гасовою лампою, знаходились двоє чоловіків та дівчина. Оті двійко хлопців виглядали затятими харцизяками, тож дівчині в їх товаристві було вельми небезпечно. Той факт, що вона була гола та прив’язана за руки до гаку, який стирчав зі стелі, чудово це підтверджував.
    Один із чоловіків стояв поруч із нею. Раптом він розмахнувся шкіряним канчуком та люто шмагонув дівчину, залишивши темний рубець на спині, вже добряче посмугованій.
    — От же ж тупа селючко! Скоро ти мене на колінах благатимеш!
    — Скажи це своїй мамі, — здушено, але виразно мовила дівчина.
    Чоловік брудно вилаявся та витягнув її навскіс. Дівчина заскреготіла зубами.
    — Що, не сподобалось?! — він змахнув канчуком, видавши різкий посвист. — Зараз тобі ще й не так припече!
    — А це скажи своєму татові. Якщо знаєш, хто саме з любчиків твоєї мами твій тато.
    Другий чоловік, який осідлав стільця в кутку, так зареготав, що ледь не гепнувся на підлогу.
    — Ой, не можу! Оце сказала — так сказала! Ач, як вона тебе!
    Його приятель знову вилаявся.
    — Замість сидіти й гиготіти, краще допоміг би. Чи язика її довгого боїшся?
    Перш ніж той устиг відповісти, в прочинені двері зазирнув ще один чоловік, старший і якийсь наче поважніший.
    — Ну, що тут у вас? Досі не слухається?
    — Не те слово — вперта, як казна-що. Але ми її розговоримо.
    — Давайте, працюйте. Часу не бракує, але й зволікати не слід, — суворо заявив старший та зник за дверима, кинувши наостанок: — Я в себе нагорі.
    Отже, він тут головний. Добре, що пішов: троє супротивників — це трохи занадто. А от із двома впоратись можна.
    Райвіс рушив навколо будинку, шукаючи зручний вхід. Він змушував себе не поспішати: так і кортіло одразу вдертись через вікно, але надто великий ризик схопити кулю. Ще краще було б збігати до міста по допомогу, та хто його знає, що тут за цей час може статися.
    На щастя, вітер розігнав хмари, тож трохи розвиднілося.
    Усі вікна та двері були щільно зачинені, але... Що воно таке, отам, унизу? А то ляда для вугілля, що веде до кухні.
    Ляда була замкнена, одначе зверху виявилась досить велика щілина. Просунувши крізь неї лезо ножа, Райвіс спромігся перерізати мотузку, що втримувала дерев’яну заслінку. Прочинити ляду безшумно не вдалося — кожне порипування лунало як постріл, але, схоже, люди всередині нічого не запідозрили. Райвіс вийняв револьвера, ліг у жолоб та ковзнув донизу, в непроглядну пітьму.
    Такі місця чудово годяться для засідки, та повсюди було порожньо — і на кухні, і в коридорі та передпокої. Ще назовні Райвіс ретельно прорахував свій шлях, подумки вимальовуючи план будівлі. Отже, зараз прямо, тепер ондечки за рогом — праворуч, а отут...
    Він був за пару кроків од дверей, за якими горіло світло та чулися голоси, як вони раптом прочинилися. Високий чоловік, позіхаючи, вийшов у коридор. Його очі не призвичаїлись до темряви, тож він не помітив непроханого гостя. Але розминутись було годі, тож Райвіс ступив уперед та щосили зацідив йому знизу в щелепу.
    Обважніле тіло привалилося до стіни. Райвіс спробував підтримати його, однак хлопець виявився важкенький. За дверима почулися кроки — певно, його приятеля зацікавило дивне шарудіння.
    Коли його голова з’явилась у проймі, Райвіс торохнув її в лоба руків’ям револьвера. І знов удар вийшов на славу: навіть не кавкнувши, чоловік приліг відпочити.
    Райвіс обережно зазирнув до кімнати. Чудово — полонянка на місці, наче сильно не постраждала, крім неї більш нікого немає. Він затягнув викрадачів досередини та міцно зв’язав. Хтозна, скільки їх тут, тож варто поспішати.
    Оце кумедно буде, якщо він знайшов не ту дівчину.
    — Кріна? — про всяк випадок перепитав він, підходячи до неї.
    Дівчина змовчала, та хоч не заперечила. Діставши ножа, Райвіс хутко розрізав ремінь, що стягував її зап’ястки.
    — Мене послав твій батько, аби тебе врятувати.
    Обличчя дівчини видалося трохи наче знайомим — чи може, це в ньому вгадуються Жеврінові риси? Розтираючи затерплі руки, вона й сама пильно огледіла хлопця з голови до ніг.
    — Ну, дякую, — зрештою спроквола мовила вона. — Хоч я б і сама впоралась.
    Від такого нахабства йому аж мову відібрало. Дівчина ж тим часом підійшла до нижчого на зріст чоловіка та рішуче почала стягати з нього штани.
    — Аякже! Бачив я у вікно, як ти там поралась, — нарешті спромігся на відповідь Райвіс. — Лиш дупою крутила, та й усе.
    Кріна похитала головою.
    — Тобто, замість того щоб рятувати мене, ти на мою голу дупу витріщався? Хоча — чого ще від міських жевжиків чекати.
    Доки Райвіс міркував, що б такого їй сказати дотепного та влучного, дівчина натягла штани, накинула на плечі куртку й повернулася до нього.
    — Ну що, пішли?
    Заіржавіла клямка на вікні хоч і з зусиллям, але все ж таки піддалась. Райвіс повільно прочинив його, намагаючись робити це якомога тихіше. Порив прохолодного вітру увірвався до кімнати передвісником свободи.
    Не чекаючи, доки її запросять, дівчина прудко вилізла назовні й зникла в темряві. Райвісу залишалося тільки зітхнути та послідкувати за нею.
    Надворі ще не розвиднілося. Вітер вщух, навколо панувала тиша.
    — Нам туди треба, — прошепотіла Кріна, смикнувши його за рукав та потягнувши кудись убік.
    — Чого б це?
    — Коней їхніх візьмемо.
    Райвіс був змушений визнати, що це слушна думка. Втім, не зачекавши на відповідь, Кріна знов попрямувала, куди хотіла, — наче це вона тут головна. Ну що за капосне дівчисько!
    На щастя, стайню ніхто не охороняв. Вони похапцем осідлали двох коней, а ще двох просто покликали за собою. Кріна відмовилась від його допомоги та самотужки, хоч і незграбно, залізла в сідло. Виїхавши за межі саду, Райвіс із задоволенням простежив, як двійко коней без вершників почвалали кудись, доки не зникли в темряві. Тепер, навіть якщо злодії їх розшукають, наздогнати втікачку та її рятівника їм буде зась.
    — Помчали! — дівчина струснула повіддя.
    — Ти як, тримаєшся? — про всяк випадок перепитав Райвіс, згадавши її посмуговану спину.
    Кріна зневажливо пирхнула.
    — Я не міська панночка, за мене не бійся.
    Ще б пак!
    
    Численні дерева вишикувались попереду, зливаючись у суцільну чорну стіну. Вранішнє сонце ще не піднялося з-за обрію, але небо вже промінилося блідо-рожевим сяйвом, і на його тлі ліс видавався похмурим та непрохідним. Але для його мешканців це — надійний прихисток, що неодмінно врятує своїх та зупинить ворогів.
    — То як там батько? — озвалася Кріна.
    — Непокоїться сильно. Весь час тільки про тебе й думає — тому й звернувся до мене по допомогу. Він же, бідолашний, не знав, що тебе там навчали ввічливості та хороших манер, а то б порадив мені не поспішати.
    Дівчина самовпевнено посміхнулась.
    — Мене ще й не так навчали, та не допомогло.
    — Та я бачу.
    — То ти ще нічого не бачив.
    Можливо, це таки правда. Що ж, дуже скоро він зможе повернути ненаглядну доньку безутішному батечку, та й здихатись нарешті цього дівчиська.
    — А чого вони від тебе хотіли? — спитав він, аби підтримати розмову.
    — Та як завжди — розізнати про наше життя, про те, як ми в лісі вірний шлях шукаємо. Люди дурні: думають, ніби в нас там казкові скарби сховані. Хоча той, хто в них за старшого, наче й не дурень. Дивний він якийсь...
    — Твій батько теж казав, що в тих людях є дещо дивне. Це ж вони провідників запрошували?
    — Так, вони... щоб їм ноги переламати. Солодко так брехали — мовляв, як я з ними піду, то й грошей зароблю, і славу здобуду. А як побачили, що не збираюсь я наші таємниці виказувати, вже по-іншому заговорили.
    Окинувши поглядом підлісок, Кріна впевнено вказала напрям. Райвіс повернув туди. Скоро їх оточили дерева, як на нього — позбавлені будь-яких особливих прикмет. Але він довіряв дівчині.
     Ліс поступово ставав густішим, нічого дивного не траплялося. Райвіс почав розслаблюватись.
    — Стривай-но... — Кріна раптом спинила коня.
    Що трапилось? Навряд чи це погоня.
    — Злазь, хутко! — дівчина зістрибнула донизу. Хлопець ледь встиг зробити те саме, як коні пронизливо заіржали, стали дибки й раптом, розвернувшись, помчали геть. Щось їх дуже налякало, але що?
    — Потік, — крізь зуби процідила Кріна, низько пригинаючись, наче в передчутті сильного вітру. — Тримайся!
    Потік? Гм, такого він ще не чув. Звісно, тут є всяке...
    Навколо все забриніло — наче чиясь рука торкнулась невидимих струн, які пронизували дерева, землю, його самого. Це був не звук — навпаки, стало тихо-тихо. Бринів сам простір. Із ним щось коїлось.
    Райвіс озирався на всі боки, але довкруж усе застигло, як на малюнку. Наче жодної небезпеки... І раптом, зненацька, земля попливла під ногами. Ні, вона нерухома — це він кудись мчить, і все швидше й швидше. Зараз вріжеться в дерева... ні, вони теж мчать разом із ним...
    В голові запаморочилось. Райвіс змахнув руками, намагаючись відновити рівновагу.
    — Не протився потоку! — голос Кріни долинув звідкілясь здалеку, хоч вона й була поруч. — Йди з ним! Хай він тебе несе!
    Дивний рух прискорювався. Все мчало, та водночас було непорушним — призвичаїтись до цього Райвіс не міг. Заплющити очі він не наважувався, тож зосередив погляд перед собою. Відчуття справді було таке, ніби його несе стрімка річка. Однак він твердо стояв на ногах — і при цьому наче плив у густій рідині. Оце так чудасія! Добре, хоч дихається без завади.
    Потік звернув кудись, ще раз, і ще... Райвіс не опирався, хоч і кортіло. Він довірився цій потужній силі. Тепер, здавалося, його потягнуло донизу, він наче ковзає на лижах по засніженому схилу.
    Далі, далі... й раптом сильний поштовх кинув його вперед. Не встоявши, Райвіс повалився долілиць. Потім обережно сперся в землю долонями, підвів голову...
    Дерева спокійно стояли, ледь погойдуючи гіллям. Таємничий «потік» зник безслідно.
    — Добряче ж нас занесло, — Кріна вже була поруч. Вона підійшла та допомогла йому підвестись.
    — Ніколи про таке не чув, — зауважив Райвіс.
    — Потік нечасто трапляється, і його не вдається передбачати. Та він не страшний, от тільки зі шляху збиває. Нам зараз... — вона роззирнулася, — он туди.
    У цій частині лісу дерева стояли густіше, їх коріння розрослося навсібіч, подекуди випинаючись із землі. Його приховувала висока трава.
    — Обережніше, — застеріг Райвіс, побачивши місце, де корені, наче виводок змій, вкрили цілу галявину.
    — Ти сам стеж уважно, аби не спіткнутися. А то ногу зламаєш, і мені тебе нести доведеться.
    — А ти здужаєш?
    — Ну, не підніму, то потягну.
    Райвіс пішов повільніше, а то й справді потягне.
    Що ж, дівчина виросла тут і почувалася в цих хащах краще за нього. Засмаглі босі ноги легко ступали по горбкуватій землі, де йому доводилось докладати зусиль, аби не впасти. Хтозна, як вона шукала шлях — Райвіс не бачив навколо знайомих йому прикмет, — та йшла рішуче й впевнено.
    Так само, як робила геть усе інше. Можна сказати, по-чоловічому.
    Дійсно, Кріна більше скидалася на хлопця, аніж на дівчину — і зовні, і за вдачею. Та от яка дивина — саме це йому в ній і подобалося. З нею він почувався просто й невимушено, наче зі старим приятелем. Маючи справу з манірними міськими панянками, про це й мріяти годі. Навіть відповідати на її ущипливі репліки було легше, аніж підбирати витончено-делікатні вислови: «Чи не буде шановна пані так ласкава прийняти запевнення в палкому бажанні...».
    — Дивись-но, — вона раптом завмерла перед виходом на невелику галявину.
    Але увагу Райвіса привернула сама дівчина. Зараз, у штанях, її навіть зблизька можна було прийняти за босоногого сільського хлопчину. Та завеликий одяг не приховував струнку звабливу постать, сильну й водночас гнучку, спритну...
    На відкритому місці розгорталося театральне дійство, властиве лише Дивноліссю. Ось вони, Райвіс і Кріна, йдуть лісом — але не так, як усі люди, а задкують, повторюючи свої рухи навпаки.
    — Дзеркалка, — зі знанням справи мовив Райвіс. Таке він бачив не раз.
    — Атож, — дівчина глянула на нього, схоже, з повагою. Ну от, нарешті його поцінували як належить.
    Перед ними задкували бліді, напівпрозорі постаті інших людей — вони чи то знаходились далеко, чи пройшли тут давно. Цікаво, але зараз краще не затримуватись. Райвіс ступив уперед...
    — Гей, що це?! — Кріна схопила його за руку.
    Галявиною пройшовся чоловік, якого Райвіс із подивом упізнав. Це ж він, старший та найголовніший серед викрадачів. Що він тут робить, у лісі?
    — Може, це з великої відстані... — сказав хлопець уголос.
    Кріна повільно похитала головою. Її впевненість у собі наче рукою зняло.
    — Те, що за межею лісу, побачити не вдається. Він тут, йде за нами, — вона на хвильку замислилась. — Прямо до селища йти не можна. Треба збити його зі сліду.
    Дівчина крутнулась на місці, приглядаючись до потаємних прикмет. Ще раз, потім ще... Знайшовши те, що шукала, вона бігцем попрямувала кудись у хащі, повз галявину. Райвіс рушив слідом.
    Через деякий час Кріна стишила ходу, а потім і зовсім зупинилась.
    — Онде, там, — вона вказала на сплетіння низькорослих дерев та крислатих кущів. — За ось цим... Вир.
    Райвіс чув про таке. Але ніколи не бачив на власні очі.
    — Ти певна, що варто так ризикувати?
    — Та вже ж певна, — обережно, наче скрадаючись, дівчина рушила вперед. — Не бійся, я це вже робила.
    Ну, якщо так...
    Райвіс неспішно ступав слідом за нею, готуючись до чогось надзвичайного. Але довкруги було тихо й спокійно. Хіба що дерева пригиналися, наче під вітром, хоча ніякого вітру не...
    Раптовий порив могутньої сили підхопив його, легко відірвавши від землі, та поніс до заростей, а потім угору, вище й вище. Долаючи страх, Райвіс намагався не опиратись невидимій течії, а підлаштовуватись під неї. Це було схоже на рух у нещодавньому «потоці».
    Його ноги мало не зачіпали верхівки дерев. За інших обставин можна було б навіть отримати задоволення від такого польоту, але про «вир» ходили всілякі чутки. Всі погоджувались, що це небезпечно...
    А ось і він — тремтливе й мерехтливе колесо, розміром із великий будинок, зависло сторчма над галявиною. Здавалося, наче саме повітря стало щільним, драглистим, та взялося брижами. В центрі пульсував темний отвір. Райвіс напружився.
    — Тримайся за мною! — гукнула Кріна, промайнувши повз нього.
    Вона мчала просто туди, в чорну зіницю. Все швидше й швидше... ось і зникла.
    Райвіс спробував точно наслідувати її рухи, але сила, що його несла, не зважала на ті зусилля. Мить — і вир ковтнув його. Стало темно...
    Потім у очі вдарило світло.
    Він випав із дивної «повітроверті» на пристойній висоті, але навіть не встиг злякатись, як рух сповільнився. Райвіс повільно падав... а потім невидима сила зникла, й він почав падати швидко. Вчасно розвернувшись, він приземлився на ноги, впав та перекотився. І ось під ним знову приємна тверда земля... хоча хтозна, чого тут від неї можна чекати.
    — Оце так гепнулися, — Кріна вже вставала, обтрушуючись.
    Райвіс підвівся, роззираючись довкола. Наче знайомі місця... Дівчина махнула йому рукою та впевнено рушила на схід.
    Більше на шляху несподіванки не траплялись.
    Дерева нарешті розступилися, відкриваючи осяяні сонцем ошатні хатинки, що після всіх цих чудасій видавалися надзвичайно милими й затишними. Кріна прискорила кроки, він теж наддав ходи. Коли вони підійшли ближче, до них почали збігатись люди. Ось Жеврін із меншими дітьми, поруч тримається Долмет. Онде ще його знайомі.
    Райвіс уже розтулив рота для привітання, як поселяни стривожено загомоніли, показуючи кудись йому за спину. Він озирнувся...
    До них прямував той самий чоловік, котрого Райвіс бачив у будинку, а потім у лісі. Неквапливо крокуючи, ватажок викрадачів ще й посміхався.
    Просто неймовірно. Селища розташовували в місцях, де численні пастки, створені Дивноліссям, робили нетрі непрохідними для всіх, окрім тутешніх мешканців із їх надприродним чуттям. А тепер — от і маєш.
    — Ну що, не втекли? — він тицьнув пальцем у дівчину. — Змусили ж ви мене побігати. Але, як я тобі й казав, все по-моєму вийшло.
    — Як ви нас знайшли? — спокійно поцікавився Райвіс, підносячи долоню до руків’я револьвера.
    — То важко пояснити... Зазирни-но до кишені, моя люба. Ні-ні, до тієї, що всередині.
    Вийнявши руку, Кріна розтулила долоню та з подивом почала розглядати якийсь невеликий предмет, схожий чи то на пудреницю, чи то... ні, він такого ще не бачив.
    — Це така річ, аби розмовляти на відстані, — пояснив чоловік. — Я їх роздав своїм людям, щоб підтримувати зв’язок. За їх допомогою можна ще й стежити, хто де знаходиться. Отож, доки ви швендяли лісом, я весь час знав, де ви і що робите. Ви тут мастаки ховатися, але в мене є ще багато різних фокусів.
    — Цікаво, цікаво, — відчуваючи, що самовпевненість цього типа аж ніяк не безпідставна, Райвіс вихопив зброю та націлив йому в груди. — То може, покажеш нам? Тільки обережно.
    Чоловік глузливо посміхнувся й несподівано сіпнув рукою. Райвіс мимоволі натис спусковий гачок.
    Куля завмерла в повітрі, трохи не долетівши до цілі. Вона аж почервоніла від жару, наче гаряча вуглина. А потім безсило впала в траву.
    Глузлива посмішка стала ще ширшою — та раптом зникла, коли просто в серце чоловікові вдарив тонкий червоний промінь. Однак він теж спинився, наштовхнувшись на якусь невидиму перепону. Обернувшись, Райвіс побачив у руці Долмет якусь дивну річ... Роздивитися її він не встиг, бо чоловік, вищирившись, змахнув правицею, і звідкілясь із рукава вилетіла біло-синя блискавка. Вона вдарила дівчину в груди та відкинула назад.
    Райвіс випустив решту куль із револьвера, але вони не спричинили чужинцю жодної шкоди. І що тепер?!
    Зненацька чоловік поточився, наче поранений. Але ж Райвіс добре бачив, що жодна куля...
    Спиною він відчув щось дивне — немовби подув холодного вітру.
    З обох боків од нього селяни повільно, але рішуче крокували вперед. Вони пильно дивились на зайду, й під їхніми поглядами той наче зіщулювався, пригинався до землі... Раптом він злісно вигукнув щось незнайомою говіркою, розвернувся й дременув до лісу, не розбираючи дороги.
    Люди спинились, якось ніяково переглядаючись — ніби самі від себе не очікували, що здатні на таке.
    — От же ж! — видихнула Кріна.
    Зі здивуванням Райвіс побачив, що Долмет підіймається з землі. Він рушив до неї, та його випередив Жеврін.
    — Здається мені, шановна пані, — він говорив спокійно і владно, — ви маєте нам дещо розповісти.
    Долмет задумливо зазирнула йому в вічі. Потім кивнула.
    
    Вони знову сиділи разом у Жевріновій хатині. Тільки зараз із ними була Кріна. Вмостившись між Райвісом та батьком, вона уважно слухала про дивовижні речі. Приголомшливі навіть для неї, мешканки Дивнолісся.
    — Ваші пращури прибули сюди з іншої планети, — пояснювала Долмет. — Однак із часом вони втратили свої знання, скотилися до первісного життя та були змушені розбудовувати цивілізацію заново. Таке буває, коли колонія втрачає зв’язок із рештою населених світів...
    — Отже, тепер ви нас знайшли, — Райвіс подався вперед. — Ви збираєтесь відкритися нам?
    Долмет похитала головою.
    — Ні. На жаль, у найближчі кілька століть це неможливо. Ти ж був на війні. Доки ви розділені на окремі держави, контакт принесе лише шкоду. Всі країни почнуть наввипередки випрошувати в нас новітню зброю, й нічим хорошим це не скінчиться.
    — Але ж необов’язково постачати саме такі речі.
    — Ви вже досить розвинені, маєте деяку техніку. Достатньо буде клаптика паперу, аби записати та передати вам знання, що призведуть до загибелі мільйонів людей.
    — Ну що ж, — зітхнув Жеврін, — може, це й на краще. Та що хотів від нас отой зайда?
    Перш ніж відповісти, Долмет надовго замислилась.
    — Пояснити це складно, хіба що... Є така дивна річ у Всесвіті — темна матерія. Вона практично невидима та невідчутна, однак має силу тяжіння. Колись давно велика маса темної матерії проникла тут під землю, глибоко в кору вашої планети. Взаємодія гравітаційних полів... тобто сукупність сил тяжіння, призводить до викривлень часу і простору, різноманітних феноменів, загадкових і непередбачуваних. Це й робить Дивнолісся таким особливим.
    — Проте... до чого тут моя дочка?
    — Люди, що століттями жили в подібному місці — велика рідкість. Вплив усіх цих явищ на тіло та розум мало досліджений, однак відомо, що він призводить до появи надзвичайних здібностей. Та людина — це такий собі сучасний работорговець. Нам, звісно, не потрібні раби для фізичної праці, але ваші можливості, та ще й після відповідних тренувань, можуть дати те, на що не здатні наші машини.
    Кріна пересмикнула плечима і Райвіс рішуче обійняв її. Вона не стала опиратись.
    — А ви, пані?..
    — Можна сказати, що я представляю тут космічну поліцію. Вам потрібен захист — на жаль, ми зрозуміли це надто пізно. Але тепер ми попереджені. Ми будемо контролювати простір навколо вашої планети. Сюди, до Дивнолісся, прибуватимуть вчені. Вони зможуть дізнатись багато цікавого — і ви теж. Наукові методи допоможуть вам зрозуміти не тільки цей незвичайний ліс, але й самих себе...
    Позирнувши на Райвіса, Кріна раптом ущипнула його.
    — А ти тепер що робитимеш? Знов до міста завієшся?
    — Може, й ні. Мені тут подобається. Раніше я думав, що в лісі жити нудно, та у вас тут не занудьгуєш. Ще було б чудово, аби якась дівчина показала мені, як знаходити вир... і ще багато цікавого, що я досі не бачив.
    — Авжеж, покаже, — в її чарівливих очах мерехтіли веселі вогники. — Ще й як покаже!
    

  Час прийому: 05:05 28.03.2021