 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Ніч. Суцільний чорний морок. Лише тьмяно-білий ореол Місяця та міріади далеких зір хоч трохи розвіюють небесну темряву. Враз на горизонті спалахує біла цятка. Спочатку вона зовсім маленька, і не вирізняється поміж інших зір, але за декілька секунд збільшується та потрохи наближається до Землі. Кілька хвилин – і все навколо осяває сліпуче біле сяйво. Земля здригається від несамовитого вибуху, зносячи ударною хвилею усе навкруги. Все це триває лише мить, і потім заспокоюється, знову занурюючись у нічний сон. Лише розпечений від падіння метеорит продовжує пульсувати у нічній темряві.
2070 рік
- Повільніше, повільніше. Ось так. На рахунок три. Один… Два…Три… Взяли!
Одночасно запрацювали підйомні крани, товсті сталеві троси натягнулися під вагою невідомого космічного об’єкта. Полі від’їжджаючи тягачі почали свою нелегку роботу. Космічне тіло, підхоплене тросами лише на міліметр відірвалося від землі, як у першому підйомнику з шаленим гуркотом лопнув трос та полетів углиб кратера, гупнувши об поверхню метеора. За ним злетіли у повітря й інші. Останній кран, під величезною вагою не витримав та звалився на бік.
- Та що ж це таке! Вже друга спроба – і все марно! Це - найновіше та найміцніше обладнання, але й воно не витримує цієї ваги! Як мені дістати звідти цей камінь?!
- Заспокойся, Майку, не гарячкуй. Скоро нам доставлять нові крани та троси, розроблені спеціально для цього проекту. А поки ось – тримай результати спектральних аналізів, вони мають тебе зацікавити.
- Дякую Білле. Що тут у нас?- сказав він та відкрив папку. Читаючи, вираз його обличчя змінювався від здивування до нерозуміння. - Ти впевнений, що тут немає помилки?
-Впевнений, і перебуваю у такому ж шоці , як і ти. Але це дійсно так. Метеорит на сто відсотків складається зі звичайного льоду, який не тане при екстремально високих температурах та світлі сонця. Також він не піддається бурінню чи будь-якому іншому проникненню. Всередині вдалося виявити невідому чорну масу.
- Хм…Цікаво. Ви пробували піддати його дії кислоти?
- На слабкі кислоти не відбулося жодної реакції. Зараз ми чекаємо коли з управління прибудуть більш сильні реактиви.
- Схоже, ми знайшли золоту жилу, Білле. Щось мені підказує, що ми зробимо великий прорив у науці найближчим часом,- промовив він, закриваючи папку.
- Шефе, скоріше йдіть сюди. Здається, з метеоритом щось відбувається.
Обірвавши розмову вони прожогом кинулися до кратера. Величезна глиба льоду, діаметром двадцять метрів нерухомо застрягла у землі, та виблискувала під сонячним промінням.
На очах науковців чорна речовина всередині зникла, а очам відкрилося незвичне видовище. Всередині брили, невідома речовина почала пульсувати, і за лічені хвилини перетворилася у білий згусток світла, в якому з’явилися нечіткі контури людського тіла.
2030 рік
«Це всього лише звичайний політ у космос. Ти вже не раз там був. Правда тебе ще ніколи не відправляли до Марса, але все це лише чергова мандрівка. Вчені все прорахували та дослідили, тому заспокойся.» - саме такими словами намагався заспокоїти себе Люк Гефрі – командувач першої космічної експедиції до Марса.
Люк ще з дитинства мріяв побувати у космосі, і ця його мрія здійснилася вже неодноразово. Він і досі пам’ятає свою першу експедицію. Тоді він був ще новачком, але зумів вдало здійснити свій перший політ на космічну станцію «Пига-99», що відповідала за зв'язок з іншими космічними станціями. На ній відмовило обладнання, і космонавтам довелося летіти аби замінити його. Під час польоту, Люк показав себе як справжній професіонал та зумів врятувати астронавта, що ледь не вилетів у відкритий космос. Після цього випадку, та ще низки успішних польотів, його обрали капітаном космічного корабля, який повинен здійснити перший в історії політ на Марс.
Зараз Люк сидів у кріслі космічного корабля, за панеллю з численними кнопками та важелями. По обидва боки від нього сидять його напарники – Френк та Генрі , а за спиною ще двоє – Макс та Алан. Всі вони – спеціально відібрані для цього польоту, та справжні аси своєї справи. Люк не міг бачити їхніх обличь, адже на голові у нього був шолом від скафандра, але підсвідомо відчував їхнє напруження.
Гучномовець почав зворотній відлік.
- Десять, дев’ять, вісім,- Люк затамував подих та міцніше стиснув важелі.
- Сім, шість, п’ять,- свідомість перестала сприймати будь-які інші звуки.
- Чотири, три, два,- Люк міцніше втиснувся у крісло та стиснув зуби.
-Один, нуль!- вимовив гучномовець. Корабель затрусило, тілами астронавтів пробігла шалена вібрація. Із хвоста корабля вирвався величезний викид енергії, і поволі Сату-1 відірвався від Землі.
Мозок повністю очистився від зайвих думок. Люк залишився сам на сам із кораблем, і як йому здалося, за мить він вже вийшов на космічну орбіту. Люк обережно вивів свій корабель з атмосфери Землі та задав маршрут до Марса на панелі приладів. Перед ним протяглася величні та безкінечні глибини космосу.
2070 рік
Науковці зачудовано застигли на краю прірви. Всередині льодяної глиби біле світло все більше нагадувало форму людського тіла.
- Хтось пояснить мені, що тут відбувається?- запитав Майк, і у його зазвичай спокійному голосі пролунали неспокійні нотки.
Таке ж спантеличення відбилося і на обличчі Білла.
Майк дістав із кишені своєї куртки рацію та швидко заговорив у неї:
- Дейве. Прийом. Негайно бери машину для буріння та прямуй сюди. Просвердлимо нарешті цей шматок льоду.
- Ти впевнений, що це хороша ідея?- запитав Білл.
- Я вже декілька днів топчуся на одному місці. Ми провели вже сотні аналізів, тестів та експертиз. Це – звичайний шмат льоду, який дивним чином не згорів у атмосфері при падінні. Всередині нього невідома нам чорна речовина, яка досі не подавала жодних ознак будь-якої активності, а зараз вона перетворилася у згусток білого світла, контури якого нагадують людину! Звичайно, що я не впевнений. Але ми повинні спробувати та ризикнути, іншого такого шансу вже не буде.
- А якщо щось піде не так? Ми не знаємо походження цієї брили, та як вона поведе себе зараз при спробі проникнення до неї.
- У тебе є якісь кращі ідеї?
- Ми могли б ще раз провести аналіз її вмісту.
- І що? Знову не отримати нічого? Зрозумій, це – наш шанс зробити щось велике, варте уваги, вкладених грошей та ресурсів. І я його не втрачу.
- Усе готово, шефе,- пролунав у рації голос Дейва.
- Чудово, починайте буріння,- відповів Майк та сховав пристрій до кишені.
Разом з Біллом вони підійшли ближче, аби краще роздивитися процес. Величезне залізне свердло, приладнане до спеціального апарату почало повільно обертатися, з кожною секундою збільшуючи швидкість, та опускаючись до метеора.
- До проникнення п’ять, чотири, три, два,- розносився зворотний відлік з гучномовця.
- Один. Свердло ледве доторкнулося до поверхні, як одразу ж розламалося навпіл, та з характерним металічним стуком, скотилося на дно ями, створеної метеоритом.
- Я ж казав, що з цього нічого не вийде,- розчаровано сказав Білл
- Стривай, поглянь униз.
Науковці, як і усі інші члени команди, прикипіли поглядами до льодяної брили, всередині якої горіло сліпучо-біле світло. Але воно вже не було таким як раніше. Світло збільшилося у декілька разів, та поступово розширювалося, поглинаючи метеор. Але й на цьому воно не зупинилося, а продовжило зростати, боляче б’ючи в очі та поволі заповнюючи собою весь кратер.
- Усі, закрийте очі! Швидко!- прокричав Майк у рацію.
Піддавшись різкому наказу, вся команда заплющила очі, якраз перед тим, як все потонуло у сліпучому білому світлі.
2030 рік
Як приємно знову опинитися у космічному просторі, коли тиша огортає тебе звідусіль, коли ти на деякий час забуваєш про усе земне, та стаєш одним цілим із Всесвітом,- думав Люк, прямуючи до Марса. Минули перші дні польоту, і він зробив перші записи у бортовому журналі.
Голосові записи бортового журналу корабля Сату-1 передані на Землю
Другий день польоту. Корабель успішно вийшов з атмосфери Землі, та прямує у бік Марса. Усі системи в нормі, сканування корабля не виявило жодних пошкоджень. Команда у піднесеному настрої, за тиждень вже будемо на Марсі.
Третій день польоту. Сьогодні ми вирішили трохи розважитися та увесь день летіли, вимкнувши гравітаційне поле. Зізнаюся – було весело, але в результаті – Френк і Генрі отримали декілька синців.
П’ятий день польоту. Вчора не зробив запис у журналі, через проблеми у багажному відсіці, але наразі неполадки успішно вирішено. Звіт відправлю разом із записом. Ми вже майже прибули до місця призначення. Усі жартують про космічних прибульців та вигадують історії чому Марс саме червоного кольору. Крізь вікна корабля, видно нечіткі червоні обриси планети. Системи повідомляють, що за два дні, ми вже прибудемо до місця призначення.
Шостий день польоту. Ми вже чітко бачимо червоного гіганта, але системи повідомляють, що на шляху до нього розташоване якесь світлове скупчення. Ми поки що не знаємо ні характеру, ні походження цього світлового явища. Фотознімки відправив на Землю, але вони щонайшвидше дійдуть туди за два дні. Помічаю як члени команди помітно напружилися, хоча й намагаються сховати це за постійними жартами. Ніхто не знає, що нас чекає попереду.
Сьомий день польоту. Сьогодні ми маємо висадитися на поверхню Марса, але мені не дає спокою загадкове зоряне скупчення. Системи сканування показали, що це лише світло, яке не несе ніякої загрози, тому порадившись з командою ми прийняли рішення не змінювати свого маршруту.
Екстрене повідомлення. Ми вже майже наблизилися до сяйва як всі системи керування вийшли з ладу. Запасні реактори також не працюють. Ми на повній швидкості несемося до білої зоряної плями, яка схоже затягує нас досередини, і я відчуваю, як сплющується з усіх боків наш корабель. Схоже що це кінець місії. Чекайте, схоже я щось бачу, це схоже на….
Саме такі були останні записи, що встигли надійти до Землі з корабля Сату-1.
2070 рік
Раптовий спалах – і більше нічого. Світло зникло так сама раптово, як і з’явилося. Науковці відкрили очі, та поглянули углиб кратера. Там, де кілька секунд тому лежала величезна льодяна брила – зяяла пустка, а на її місці з’явилося тіло чоловіка.
- Що за… - тільки й зміг вимовити Білл.
- Негайно дістаньте його сюди,- скомандував Майк.
- Надіюся, що ти зможеш пояснити, що тут відбувається. Бо сюди вже виїхала особлива служба, з питань аномальних явищ.
- Тільки не вони. Навіщо ти їх викликав?
- Ти ж знаєш, я зобов’язаний звітувати перед керівництвом. Тим паче, що ми все одно не розуміємо, що це. У нас є день до їхнього приїзду, тому давай дізнаємося, все що зможемо.
На спеціально опущених ланцюгах, на поверхню доставили тіло.
Чоловік виглядав жахливо. Шкіра була холодною та білою, як у мерця. Його переклали на носилки. Руки безсило звисали по обидва боки. До них підійшов лікар, викликаний зі штабу, та одразу ж приступив до роботи. Провівши швидкий огляд, він повернувся до нас, та поглянувши закам’янілим поглядом промовив:
- Він живий. Але його серце б’ється дуже повільно. Потрібно негайно доставити його до медпункту, та надати кваліфіковану допомогу.
- Відвезіть його до нашої бази, тільки обережно.- звернувся до лікаря Майк.
Чоловіка занесли до машини.
- Майку, залишайся тут, та спробуй дізнатися, що тут сталося, а я поїду з ним до лікарні.
- Як тільки щось стане відомо – одразу ж повідом мене.
- Гаразд, до дзвінка
- До дзвінка.
Машина, здійнявши хмару пилу вирушила вперед. Майк повернувся до кратера та мовчки втупив погляд у пустку. Хто цей загадковий чоловік? Здається він вже десь його бачив. Але ж де?... Зараз не час думати про це. Потрібно розібратися, куди подівся метеор.
- Які будуть розпорядження? – запитав бригадир, підійшовши до Майка.
- Спустіть мене на дно кратера,- не піднімаючи голови промовив він.
- Але ж…
- Ніяких але. Це наказ. Тому приготуйте необхідне спорядження. Спуск за декілька хвилин.
Усе було готово за п’ять хвилин, і Майк, застібнувши на собі кріплення, почав поволі опускатися. З кожним метром ставало все темніше та холодніше. Спустившись на дно, Майк відстібнув кріплення, зістрибнув на землю та увімкнувши ліхтар на шоломі. Темряву прорізав яскравий промінь світла та освітив все навколо. Майк почав роздивлятися. Навкруги були лише залишки земної породи, понівеченої падінням метеору. Нічого особливого, весь склад ґрунту він знав уже давно, але якась ніби сила тягнула його сюди. Якісь незрозумілі звуки, які він чув ще на Землі, але не звертав на них уваги, списуючи все перевтому. Зараз, перебуваючи безпосередньо у самому кратері, голоси ставали все гучнішими. Це було схоже на пісню, що ніби кликала його до себе. І він, піддавшись, вирушив на поклик. Світло ліхтаря ковзнуло по загадковому чорному предметі, який формою нагадував невеликих розмірів піраміду. Голоси в голові звучали все голосніше, притуплюючи власні думки. Камінь кликав до себе. І Майк, не в силі опиратися, доторкнувся до нього. Голоси одразу ж зникли. Камінь, відірвавшись від землі злетів на декілька сантиметрів догори, поволі обертаюсь. Тільки зараз стало помітно досконалі форми піраміди на вершині якої з’явилася маленька біла цятка, що з кожною секундою збільшувалася. Пісня, що звучала у нього в голові, тепер пролунала голосніше, але все одно не вдавалося розібрати жодного слова. Цятка, перетворившись на промінь, з шаленою швидкістю вилетіла в небо.
Земля почала дрижати, а стіни кратера поступово звужуватися.
- Шефе, що у вас там відбувається? У нас тут почався справжній землетрус.
Затискаючи вуха від жахливого гуркоту, Майк вихопив рацію з кишені.
- Витягніть мене звідси,- прохрипів він, крізь хмари пилу, що знялися у повітря.
Хитаючись із боку в бік, він попрямував до підйомника, та схопившись за кріплення прокричав:
-Тягніть!
Різкий ривок, і його потягнуло догори. Він з панікою озирався на стінки кратера, що безупинно звужувалися. В голові пронеслася панічна думка – я не встигну. Не встигну вибратися звідси.
Але у той самий момент як стінки кратера зімкнулися, Майка різко викинуло нагору, і він безсило повалився на гладку піщану поверхню. У голові досі паморочилося від пережитого стресу, а серце шалено калатало від різкого викиду адреналіну. З усіх боків до нього вже бігли люди, розмахуючи руками та щось та вигукуючи.
Майк поволі підвівся, але не зміг втримати рівновагу та ледь не впав. На щастя, його встигли підхопити. Це був Дейв. Він щось говорив, але свідомість відмовлялася сприймати будь-яку інформацію.
- Він отямився! Загадковий чоловік отямився! – останнє, що почув Майк, перед тим як безсило провалитися у темряву.
2030 рік
Люк розплющив очі. Навкруги не було нічого. Лише біла безкінечна пустка, в якій нема за що зачепитися оку. Тут немає ні початку, ні кінця, ні ліва, ні права, лише одна панічна безкінечність, що зводить з розуму. Ти рухаєшся, але не відчуваєш поверхні, і лише безладно перебираєш ногами. Навкруги немає нічого… Але враз на горизонті з’являється чорна цятка, і Люк зачепившись за неї поглядом, пішов назустріч Силі. Цятка поступово збільшувалася, але було незрозуміло чи Люк це іде до неї, чи вона летить йому назустріч.
Зблизька це було схоже на чорну кулю, з якої виривалися невеликі темні блискавки, хаотично розлітаючись у різні боки.
- Вітаю, Люку,- звернувся до нього таємничий голос.
- Де я? Де мій корабель та уся команда?
- Зачекай, і ти отримаєш відповіді на усі питання, що тебе цікавлять.
- Для початку скажи хто чи що ти, та чому я тут знаходжуся?
- Я – Всесвіт. Я саме та сила, завдяки якій створено усе, що ти бачиш, та тебе самого. Я – творець цього світу, і ти був обраний мною для відповідальної місії.
- Для якої місії?- спантеличено перепитав Люк.
- Я розкажу та покажу тобі усе з самого початку. Поглянь униз. Люк опустив очі, та ледь не скрикнув від несподіванки. Біла пустка зникла, а на її місці з’явився відкритий космос. Але ні холоду, ні нестачі кисню чи різниці тиску він не відчував.
- Спочатку не було нічого, був лише я, який просто літав у безкінечній пустці. Але з часом мені стало нудно, і я вирішив створити Світ. Спершу я створив декілька зір, але їх було замало, щоб розвіяти морок, тому я створював їх ще і ще, доки не збився з ліку. Потім я створив планети. Зізнаюся, це було доволі складно, адже кожну я хотів зробити унікальною та неповторною. Я експериментував з кольорами, розмірами та складом, доки не створив ту, яка своєю красою затьмарила усі інші. І це була – Земля. Ще ніколи мені не вдавалося створити таку гармонійну гаму кольорів. Планети, як і зорі були хаотично розкидані у Всесвіті, їх потрібно було впорядкувати. Зорі я розмістив у сузір’я, і до кожної приставив по декілька планет, розташувавши їх так, аби вони не заважали одна одній. Але що таке планети? Просто глиби землі чи газу, що безперервно обертаються. Не вистачало ще чогось, чогось особливого, і тоді я створив життя, людей та інших істот. Тут розгулялася моя фантазія! Я створював усе, що спадало мені на думку, та розміщував на різних планетах. Ні одну я не оминув увагою. Коли усі були розселені на своїх планетах, залишилася лише Земля. Для цієї краси, я вирішив створити таких же прекрасних жителів, як і сама планета, і створив вас – людей. Найкращих істот, які тільки можуть бути.
- Стривай, ти хочеш сказати, що на кожній планеті є життя?- недовірливо запитав Люк.
- Звичайно що так,- відповів голос з кулі.
- Але скільки ми не літали до космосу, скільки не проводили досліджень та спостережень, ми не зуміли виявити ніяких ознак позаземного життя на поверхні жодної з планет.
- А хто сказав, що життя може бути лише на поверхні?
- Що ти маєш на увазі?
- Ви – люди – особливі, і завжди подобалися мені. Тому я вирішив розмістити вас на поверхні планети, захистивши невидимим шаром, аби спостерігати за вами щодня. Всі ж інші народи живуть всередині своїх планет. Ось, поглянь.
Зображення різко змінилося, і вони перемістилися до поверхні Марса.
- Ступи крок, та переконайся у всьому сам.
Люк, недовірливо зробив крок, та ніби пройшов крізь хмару диму. Очам відкрилося небачене видовище. Невідомі істоти снували туди і сюди невеличкими вуличками. Все це нагадувало людські міста, але якоїсь чудернацької форми.
- Тепер ти розумієш, що я мав на увазі?
- Так,- захоплено вимовив Люк.
Краєвид різко змінився, і навколо знову простягалася лише темна космічна поверхня.
- А де мої товариші? Ті що летіли зі мною?
- Не переймайся. З ними усе добре. Їх відправили назад на Землю, стерши пам'ять.
- А для чого тут я?
- Я обрав тебе, щоб ти передав моє послання людям.
- Яке ще послання?
- Останнім часом, мені важко дивитися на те, як ви паплюжите, та знищуєте моє прекрасне творіння. Ви засмітили океани, забруднили повітря та повинищували майже все прекрасне на планеті, перетворивши небачену красу на голу пустелю. Я дуже розчарований вами, і мені шкода безневинну планету. Отож, твоя місія буде полягати у наступному. Я дам для землян шанс усе виправити, але якщо нічого не зміниться, я відправлю тебе назад, і ти розкажеш їм про все, що сьогодні почув. Ви матимете лише декілька років, аби змінитися, інакше, мені доведеться знищити вас, аби зберегти планету.
- А чому ти не можеш сам цього зробити?
- Я занадто зайнятий, підтримуючи порядок у Всесвіті. Ви не єдина раса, що безвідповідально ставиться до своєї планети. Я вже не раз відправляв посланців у інші зоряні системи. Деякі виправлялися, деякі – ні, і мені доводилося знищувати їхні галактики, підриваючи зорі, навколо яких вони оберталися. Коли ти прибудеш на Землю, то знайдеш чорну піраміду. Доторкнешся до неї, і до мене дійна сигнал, що ти успішно прибув. Саме тоді і розпочнеться зворотній відлік.
- Що за сигнал?- запитав Люк.
- Особлива пісня з орбіти.
- Але як ти відправиш мене на Землю, якщо мій корабель зник?
- За це не переймайся,- сказав голос з кулі, і Люк перетворився на білий згусток світла.
2070 рік
Майк прийшов до тями на лікарняному ліжку. До його тіла були під’єднана купа обладнання. Від’єднавши його від тіла, він підвівся та вийшов у коридор. На стільці сидів Білл, та читав якийсь науковий журнал.
- Скільки пройшло часу?- запитав Майк.
- Декілька годин. Ти знепритомнів і тебе привезли сюди. Говорили, що ти там щось зробив із кратером, але я так і не зрозумів, що саме.
- Я і сам нічого не зрозумів. Але про це потім. Що тобі вдалося дізнатися за цей час?
- Ти не повіриш, що я знайшов. Краще сядь, бо це просто не вкладається у голові. Я і сам не повірив, доки не побачив результати усіх аналізів.
Але Майк продовжив стояти. Білл, витримавши невелику драматичну паузу продовжив:
- Пам’ятаєш експедицію до Марса у 2030?
- Це та, де четверо з п’яти членів команди загадковим чином повернулися, і не змогли пояснити , де подівся їхній капітан, та що сталося з ними у космосі?
- Саме так.
- Тоді про неї говорили у всіх світових новинах. Але справа зайшла у глухий кут.
- Так от, слухай. Командиром того польоту був пілот Люк Гефрі, і саме він зник з корабля.
- До чого тут це?
- А ось і найдивніша частина. Знайдений нами чоловік – і є Люк Гефрі.
- Не може бути!
- Може, ми співставили відбитки пальців, та провели аналіз ДНК. Це він, на всі сто відсотків.
- Але як?
- Це ми і намагалися вияснити. Він прокинувся, та говорить, що має для нас деяке повідомлення.
- Тоді чого ми ще тут? Негайно ходімо до нього.
Білл підвівся, та взявши під руку Майка попрямував до палати Люка Гефрі. Космонавт дивився у вікно, та ніяк не зреагував на прихід науковців.
- Непогано ви все тут облаштували,- сказав він та відірвав свій погляд від вікна, крізь яке було видно всю нашу станцію.
Він був худим, але рум’янець вже потроху почав повертатися до обличчя, і він перестав нагадувати мерця. В його очах читалося занепокоєння та страх.
- Доброго дня. Я – Майк. А це мій колега Білл. Ми - керівники експедиції, висланої для дослідження недавно знайденого метеориту.
- Я - Люк. Капітан корабля Сату-1, та керівник експедиції, що рухалася до Марса.
- Ми вже знаємо хто Ви. Але поясніть, що з вами сталося у тій подорожі? Як ви опинилися всередині льодяної брили, що прилетіла з космосу, і при цьому не загинули?
- Все це доволі довга та заплутана історія, яку я обов’язково вам розповім. Але скажіть спочатку, який зараз рік?- запитав він.
- Дві тисячі сімдесятий.
- Недовго Ви протрималися,- промовив він, і не було зрозуміло звертався він до нас, чи до себе самого.
- Ви про що?- запитав Білл, і ми з ним обмінялися спантеличеними поглядами.
- Сідайте, і я розповім вам усе спочатку. А спочатку не було нічого. Була лише темрява…
|
|
|
|
Время приёма: 20:24 27.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев