20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запам'ятати
     
Реєстрація Пісня з орбіти Фінал

Автор: Лунь Кількість символів: 32969
Пісня з орбіти Фінал
оповідання відкрите для коментування

ax014 Гобелен


    
— Виявлено об’єкт штучного походження.
Жвавий, майже позбавлений механічних ноток голос нейромережі з жіночим ім’ям Демі збаламутив в’язке болото тиші, змусивши всіх присутніх здригнутися.
— Чорт! — не втримався від глухого вигуку першорозвідник Рем. Він хутко допив каву з картонної склянки-пляшки, яку щойно ледь не розчавив, й пожбурив її у смітник, забувши, що гравітатор вже місяця зо три працює напівсили; не долетівши до місця призначення, пляшка випливла в центр пультової рубки й повільно опустилась на підлогу. Рем випрямився в кріслі чергового й вдивився в купу літаючих перед носом голограм — система люб’язно підсвітила новий об’єкт й підписала його координати та розміри.
— Точно штучний? — члени екіпажу (принаймні, ті, що працювали в пультовій рубці) зацікавлено сходилися-зліталися, гуртуючись за Ремовою спиною. — Ти ба, і справді.
— Вирій! — гаркнув розвідник в приліплений до вуха комунікатор.
— Я чув, — глухо відізвався справжній черговий, що попрохав Рема попильнувати за системою. («Я лише на хвилинку! Нічого не трапиться». Еге-ж, нічого). — Зараз буду.
— Хутчіш, — буркнув розвідник й ніяково повів плечима. Він не любив, коли позаду хтось товкся.
Космічний корабель «Зоряний жнець» облишив рідний ангар три роки й сім місяців тому; ця експедиція мала стати однією з найдовших, але, нажаль, все свідчило про те, що закінчиться вона тим самим, що й решта — нічим. Маршрут «Женця» повторював вирахуваний слід літального засобу так званих Істот — невловимих представників інопланетної цивілізації, інформація про яку збиралася по краплині. Рем невесело всміхнувся. Він був хлопчиною, коли існування позаземного життя було науково доведено, але тоді ніхто й припустити не міг, як відчайдушно це життя тікатиме від будь-яких контактів. Істоти поводилися, наче шпигуни, хоч і не припинили прилітати навіть після того, як були вирахувані. Будь-який прояв уваги виганяв їх назад у космос, як полохливих зайців, але чи завжди буде так? Що, як одного разу ховатися доведеться вже від них? На експедиції з пошуку батьківщини Істот не шкодували коштів, та Рем пишався своєю професією не за високу платню чи поважність. Він вірив, що якщо смертне життя й мало якийсь сенс, то ось він — грандіозніший за будь-які відкриття минулого. Що може бути цікавішим за відкриття не острову, не континенту, а цілого заселеного світу?
Розвідник барабанив пальцями по голографічній панелі, намагаючись не дратуватися від тьмяного, нерівного освітлення. «Жнець» провів у космосі надто багато часу — а єдиним досягненням експедиції можна було вважати те, що екіпаж досі не збився зі сліду. Кілька місяців тому капітан наказав перевести все, що можна, в енергозберігаючий режим, аби пролетіти ще хоч трохи далі. Але ресурси вперто наближалися до позначки «половина», а отже, скоро доведеться розвертатися й повертатися ні з чим.
Цей штучний об’єкт — їхня остання надія віднайти хоч щось, варте уваги. Але, як песимістично думав Рем, скоріш за все їм знову трапилось якесь сміття, викинуте Істотами в космос не інакше як з метою познущатися над переслідувачами.
За спиною розвідника засичали, роз’їжджаючись, двері; Рем хутко розвернувся й побачив, як дверцята майже одразу застрягли, змушуючи чергового протискатися боком. Вирій був блідим, наче мрець, й на обличчі його застиг вираз людини, що йде не на власне робоче місце, а на тортури.
«Халепа», — подумав Рем, коли побачив, як слідом за черговим в пультову рубку пролізає злий капітан. Те, що Вирій змився, довіривши свою роботу людині, яка навіть не працює в цьому приміщенні, було неабияким порушенням дисципліни; та що довше екіпаж «Женця» нудьгував у космосі, то більше він чхав на зміст важкого файлу з назвою «Статут позаорбітних космічних суден», що був завантажений на кожний персональний комп’ютер. Найіронічнішим Рем вважав те, що пік розгнузданої поведінки на борту спричинило отруєння капітана консервами, умови зберігання яких було порушено через зруйновану дисципліну.
Схудлий від хвороби капітан скерував на розвідника втомлений, але не менш крижаний від того погляд, й Рем поспішив звільнити крісло, в яке одразу ж приречено упав Вирій.
— Демі, виведи повний список властивостей останнього виявленого об’єкту, — пробурмотів черговий у підключений до нейромережі комунікатор.
Голографічне зображення найближчого космосу засмітилося прямокутниками таблиць. Рем, що тихо відійшов вбік, окинув оком купу надточних чисел, більшість яких ні про що йому не казала. Він знав, що це лише мала частина того, що можуть зібрати скануючі системи «Женця» — поки що вони зробили лише автоматичний огляд, що не потребував спеціального наказу.
— Вирій? — нагадав про себе капітан.
— А, гхм, так, — черговий гучно відкашлявся. — Отже, об’єкт має три з половиною кілометри в діаметрі, а склад поверхні робить його подібним до малого астероїду. Власне, я був би впевнений, що це астероїд, якби не ідеальна кулеподібна форма й наявність пустот всередині. Наче хтось відшліфував каменюку й побудував під її поверхнею щось на кшталт, не знаю, бази? Ніколи такого не бачив. І це, чорт забирай, цікаво, — Вирій замислено бурмотів, вчитуючись в таблиці.
— Капітане, дозволите? — відізвався хтось збоку.
— Дозволяю.
— Мені здається, Вирій видає бажане за дійсне. Яка, вибачте, база в астероїді? Так, технології Істот доволі дивні, але вони все ж таки виглядають як технології, а не як фантазії підлітків. Крім того, я не бачу жодного сенсу полірувати поверхню космічного тіла.
Рем помітив декілька повних згоди кивків. Капітан задумливо торкнувся підборіддя.
— Тим не менш, цей астероїд виглядає занадто ідеальним, — сказав він за хвилину. — Хто-небудь може назвати мені хоч одну умову виникнення такого явища? Отож-бо й воно, — капітан ледь припідняв кутик рота у відповідь на тишу. — Гаразд. Демі, чуєш мене?
— Так точно, капітан, — одізвалась нейромережа.
— Поверни всі бортові системи в режим стовідсоткового завантаження. Й переведи мій комунікатор на загальний канал. Мушу зробити оголошення.
Рем стривожено перезирнувся з Вирієм і рештою присутніх. В стінах м’яко загуло. Посилена гравітація смикнула розвідника за хребет, й той з несподіванки присів, ледь втримавшись на ногах, але одразу ж випростався, прислухаючись до зростаючого навантаження на організм — гравітатор змінював інтенсивність роботи поступово, аби не спричинити розриви судин та крововиливи в членів екіпажу. Двері в пультову рубку зашипіли й нарешті роз’їхались повністю, після чого знову з’їхались.
— Увага! Всім присутнім на борту «Женця»! — прогримів капітан в комунікатор, і його голос розмножився, лунаючи з усіх гучномовців та приватних пристроїв водночас. — Ступінь готовності «жовтий»! Увага!
Рем відчув, як його наповнює завзяття. Ступінь готовності «жовтий» означав спробу увійти в контакт з потенційно небезпечним (читай — заселеним Істотами) об’єктом. Головним правилом «жовтого» ступеню була готовність вшиватися за найменшого натяку на агресію вбік «Женця».
— Ступінь готовності «жовтий»! Увага! — продовжував порушувати тишу капітан. — Вимагаю від усіх максимальної зібраності, — додав він спокійнішим тоном. — Це є остання тривога, після чого експедиція візьме курс додому. Якщо хтось зараз спробує, так би мовити, «сачконути» — я особисто потурбуюсь, аби на цього щасливця чекало незабутнє повернення. Дякую за увагу.
Капітан вручну вимкнув мікрофон на комунікаторі, не довіряючи нейромережі.
— Вирій, проскануй цю каменюку, чим би вона не була, на всю потужність. Експедиція більше не може дозволити собі летіти далі, тож я принаймні хочу знати, що ми зробили все можливе.
— Так точно, капітан, — черговий торкнувся інтерактивної голограми й забубонів накази нейромережі.
— Рем?
— Я готовий, капітан, — випрямився розвідник. Коли… Якщо буде відданий наказ летіти до об’єкта, Рем опиниться серед першопрохідців. Робота почесна, хвилююча й смертельно небезпечна.
Він спостерігав, як до ідеальної кулі астероїда в голографічному просторі злітаються зграйки розвідувальних дронів, й таблиць з даними все більшає й більшає. Раптом замиготіло червоне попереджувальне віконце.
— Вони фіксують сигнал, — вдоволено сказав Вирій. — Там точно є техніка.
— Або стихійні радіоперешкоди, — буркнули позаду.
— Відставити песимізм, — втрутився капітан. — Що за сигнал?
— Роблю запит… Ні, не відповідають. Я б сказав, що це просто реакція на рух.
— Але тільки на дрони?
— Саме так. Хтозна, чому… «Жнець» автоматично ліг у дрейф після фіксації астероїду; можливо, його швидкості недостатньо, аби зацікавити їхні системи спостереження.
— Або цей сигнал значно краще маскується, — не втримався Рем.
— Малоймовірно, — сказав капітан. — Гаразд, що там ще?
Вирій зітхнув і навіть якось згорбився.
— Словом… Це справді астероїд, — черговий виглядав зовсім нещасним. — Навіть всередині. Але він наче роз’їдений червами, й в «ходах» стабільне потужне електромагнітне випромінювання, джерело якого сканери встановити не можуть. Може… Якщо ми вже розвертаємося… Може, подивимося, що там, га? — він втис голову в плечі, намагаючись не дивитись на капітана.
Звісно. Не йому ж туди летіти.
Капітан уважно вдивлявся в голограму. Зустрівшись поглядом з Ремом, він ввімкнув мікрофон на комунікаторі й сказав:
— Перша розвідтрійка. На позицію.
Рем здригнувся.
— Є перша трійка на позицію, капітан, — він виструнчився, відсалютував й залишив рубку.
Розвідник йшов незвично світлим коридором швидко, ледь не зриваючись на біг, й шкодував, що транспортувальна капсула-«ковчег» знаходилась на іншому боці корабля, бо, попри всі тренування й психологічні підготовки, в нього підгиналися ноги. Такі, як він, слугували другою, живою групою сканерів, що отримувала наказ дослідити об’єкт особисто й більш ретельно, якщо попередньо відправлену техніку ніхто не підбив.
Але захисні системи Істот, що не зреагували на поверхневі дослідження, цілком могли відповісти на втручання живих експедиторів.
Розвідники брали на себе основний ризик. Вони підлітали по троє — кожна нова трійка після звіту попередньої, — й лише після них основний корабель експедиції мав право більше не витримувати безпечну відстань й розпочинати аналіз знахідки. Якщо фіксується агресія проти розвідників — корабель вшивається. Якщо хтось з розвідників помирає — корабель вшивається. Якщо безпричинно розривається зв’язок з розвідниками — корабель надсилає дрони-ретранслятори і коли вони не допомагають — корабель вшивається.
Краще втратити розвідників, ніж цілу експедицію.
Рем звик до свого статусу смертника. Він розумів, що коли-небудь не повернеться на борт, але до тієї миті могло бути ще багато років. Він боявся лише одного. Він боявся, що не встигне знайти Істот.
Перед шлюзом «ковчега» вже нетерпляче тупцяли двоє: дешифраторка Іскра та замикаючий Талісман. Рем був штурмовим та водночас командиром їхньої трійки.
— Чорт забирай, не знав, що це скажу, але я скучив за роботою, — нервово всміхнувся Талісман. Іскра невесело гмикнула.
— Ходімо, — кивнув Рем й притис до замкового сканера праву п’ятірню.
Шлюз зустрів їх прохолодною напівтемрявою та прямокутними комірками вздовж стін, в кожній з яких зберігався особистий скафандр одного з розвідників. Рем розгерметизував своє сховище, натиснувши механічну, стійку до електромагнітних бур кнопку; він швидко, але уважно з’єднав на собі елементи скафандру, слідкуючи, аби все було приладнане як слід, бо від цього залежало його життя. Переконавшись, що всі готові, командир розвідтрійки розблокував двері шлюзу й вони опинилися в тісних нутрощах «ковчегу». Тут не було нічого, крім трьох відділень-сидінь, що ізолювались одне від одного одразу ж, як розвідники зайняли свої місця. Якщо «ковчег» буде пошкоджено, є шанс, що зачепить лише одного з трьох й решта встигне повернутися.
— Демі, — погукав Рем нейромережу.
— Так, — пролунав в шоломі жіночий голос.
— Активуй програму запуску першого «ковчегу».
На склі шолому засяяв голографічний інтерфейс. Забігали рядки алгоритму — спочатку білі, за мить вони ставали зеленими, що означало, що всі команди застосовано без збою.
— Рем готовий, — сказав розвідник, коли рядки скінчилися.
— Талісман готовий.
— Іскра готова.
— Капітане, перша розвідтрійка готова до вильоту, — повідомив Рем. — Запит дозволу.
Перед очима з’явилося нове голографічне віконце.
— Виліт дозволено. Повторюю, виліт дозволено.
Віконце блимнуло й зникло. «Ковчег» ледь чутно струсонуло — нейромережа від’єднала його від корабля.
Рем сидів, зафіксований металевими сегментованими ременями, й пильнував зміну параметрів на голографічному екрані. Він всміхнувся, згадавши, як в перший політ відчував себе викинутим з даху котом в заклеєній коробці. Зараз він вже майже не замислювався над тим, що довкола бляшанки «ковчегу» немає нічого, крім байдужого космічного простору. Рем хотів би його бачити. Дивна річ — в космосі він дивився на зорі значно рідше, ніж вдома.
— «Ковчег»-1, перевірка зв’язку, прийом, — гаркнув на вухо капітан. Тепер його голос лунав з перешкодами, але все ще був достатньо чітким для розуміння.
— «Жнець», зв’язок підтверджую, прийом, — відізвався Рем. Він скосив очі на один з рядків. — Демі, пошук місця посадки.
«Ковчег» повільно закружляв довкола астероїда. Перше коло… Друге. Третє. Десяте. З кожним новим витком Рем ставав все похмурішим.
— Капітан, ця клята куля занадто ідеальна. Поверхня не має жодної вищербини, яку можна було б прийняти за вхід всередину. Схоже, доведеться сідати, як є, й гуляти пішки, в самих скафандрах. — Рем вчасно зупинився, не озвучуючи, як йому не подобається ця ідея. Пересування в скафандрах позбавляло розвідників надміцного багатошарового захисту «ковчега», відкриваючи їх космосу. Якщо вони вийдуть, шанси на успішну евакуацію знизяться майже до нуля.
— ..о..а..і..ни..и..на
— Капітане?
— Що. За. Вхідний. Сигнал? — Капітан пробився крізь перешкоди, роздільно вимовляючи слова.
— Який сигнал? — Рем звів брови, уважно вчитуючись в голографічні рядки.
— Демі приймає його через «ковчег», але не може розшифрувати. Він йде з астероїда.
— Чорт, — буркнув розвідник. — В мене нічого не написано.
— Капітане? — втрутилася Іскра. — Чи ви маєте координати виходу сигналу?
— Зараз… — Рем почув приглушене бурмотіння капітана, наче він прикрив комунікатор долонею. — Так. Надсилаємо.
— Отримав, — на склі шолому засяяла нова вервечка літер і чисел.
— Але навіщо вам це?
— Так, Іскро, навіщо нам це?
— Я частково дешифрувала сигнал. Він схожий на звичайний маяк і, мабуть, орієнтує на вхід.
— Іскро, — зітхнув Рем. — «Схожий» і «мабуть», чи точно? Ми не вгатимося в астероїд, якщо полетимо на сигнал?
— Може й вгатимося, — спокійно сказала дешифраторка. — Для повнішого аналізу мені необхідно вилізти з цієї консервної бляшанки.
— Як на мене, це пастка, — одізвався Талісман. — Навіщо б Істоти стали полегшувати нам роботу?
Рем теж схилявся до цієї думки.
— Отже, як я й казав, пішки…
— Ні, — пролунав супроводжуваний незначними перешкодами голос капітана. — Якщо вірити сканерам, за вирахуваними координатами такий самий камінь, як і будь-де. Вхід замасковано. «Ковчег», можливо, розіб’є перепону. Ваша ручна зброя — ні.
Він на мить змовк, але потім додав:
— Це місце резонує трохи інакше. Сканери вирішили, що справа в неоднорідному матеріалі поверхні. Але слова Іскри змушують вдивитися у дані під іншим кутом. Я вважаю, що там справді може бути порожнеча під тонкою корою. Прямуйте на маяк. Це наказ.
«А може й не бути», — подумав Рем. Але його роботою було йти на ризик, а не замислюватися, наскільки воно того варте. Тому він лише чітко проартикулював:
— Так точно, капітан.
Розвідник скерував систему на приземлення «носом» — так, ніби вони мали залетіти у відкритий ангар. Вимовивши останню цифру координат, він вирівняв дихання й замер у очікуванні. Час тягнувся, наче гумовий.
«Чорт забирай, не вистачає лише барабанного дробу».
Його розібрав недоречний сміх.
Раптом щось блимнуло й усі голограми наче корова язиком злизала. А за мить «ковчег» доволі відчутно струсонуло.
Рем озирнувся й опустив очі додолу. Наче цілий… «Ковчег» теж здавався неушкодженим. Але в ефірі панувала гнітюча тиша.
— Капітане? Демі, статус системи! Демі?
Нейромережа не відповідала.
— Рем?
— Іскра? Ти мене чуєш?
— Так.
— І я, — пролунав голос Талісмана.
— Живі?
— Здається…
«Жнець» не відповідав, але внутрішній зв’язок між трійцею міг функціонувати навіть без підтримки нейромережі (інакше розвідники ризикували б «оніміти» значно частіше). Резервна спрощена система керування «ковчегом» теж мала бути доволі надійною, тож Рем вирішив почекати на її перезавантаження і неабияк зрадів, коли за кілька хвилин перед очима знову засяяли голограми.
— Отже, ми справді пролетіли крізь щось тверде, — пояснив він колегам, уважно вивчаючи звіт про пошкодження. — Але най мені заціпить, якщо такі подряпини здатні обрубити зв’язок. Корпус навіть майже не нагрівся.
— То виходимо?
— Так, — рішуче сказав Рем. — «Ковчег», запуск протоколу розгерметизації.
— Талісман готовий.
— Іскра готова.
— Рем готовий. Розгерметизацію підтверджую.
Особиста капсула засичала й повільно розчинилася, наче мушля, випускаючи розвідника з-під свого захисту. Рем звільнився від ременів і, переконавшись, що інші двоє стоять поруч, розблокував двері «ковчегу».
Вони ступили в просякнуту темрявою порожнечу, що підхопила їх, наче пір’їни, за межами штучного гравітаційного поля «ковчегу». Рем покрутився на місці, запускаючи вібруючи реактивні міні-двигуни в кінцівках та спині скафандру, й озирнувся.
— Ми в тунелі, — вдоволено сказала Іскра.
В тунелі чи ні, але розвідники однозначно були в чомусь, бо зорі всипали сяючим горохом лише невелику пляму на тілі невідомості. Рем активував додаткові сканери, що мали домальовувати картинку за умови браку світла, й нарешті роздивився широкий коридор, що, наче гігантська камениста артерія, прямував кудись до серця астероїда.
Він стис електромагнітну гвинтівку, яку тримав обома руками, й відлетів від «ковчегу». Талісман мав таку саму. Іскра вдовольнялася електромагнітним пістолетом; її права рука мала лишатися вільною для користування голографічною дешифрувальною системою. «Ковчег» висів на місці, плаваючи довкола однієї точки. Його поверхня де-не-де була ледь помітно прим’ята.
Рем зацікавлено полетів до купи каміння, що оточувала вихід на поверхню. Він не гаяв час на наказ летіти за ним — пересування розвідників за межами корабля було чітко регламентоване для всіх без винятку випадків. Вони вишикувались в лінію, де Рем вів, Талісман пильнував позаду, а Іскра ховалася між ними двома, скануючи все довкола на предмет сигнальних імпульсів Істот. Опинившись біля виходу, розвідники змогли побачити, як між ними та «Женцем» вибудовується місток з дронів-ретрансляторів. Але в ефірі не відбувалося жодних змін.
— Мені здається, зв’язок пропав до удару, а не після, — сказав Талісман.
Рем задумався.
— Можливо, ти маєш рацію. Справа не в ударі, а в тому, що ми всередині астероїду.
— Вилетимо назад?
— Пізніше, — Рем подивився на голографічні цифри годинника всередині шолома. — Не думаю, що ми тут будемо довго блукати.
Він розвернувся й рушив вглиб тунелю.
— Ці стіни просто вирують шифрами Істот, — захоплено повідомила Іскра за декілька хвилин. — Дивіться.
Вона активувала синювату підсвітку, що виявляла невидимі хвилі характерного для Істот випромінювання. Рем інстинктивно відсахнувся.
— Гарно, правда? — голос Іскри був сповнений гордості, наче вона демонструвала медалі власного сина. Звідусіль: зверху, знизу, з боків, — до них тяглися синьо-прозорі надтонкі нитки, що нагадували рухливі водорості або щупальця невідомих морських створінь.
— Гарно, — визнав Рем. — Але тримайтеся від цього подалі. Хтозна, що в них зашифровано.
— Тут просто безліч роботи, — підтвердила розвідниця. — Я спробую зчитувати лише основне призначення сигналів, аби виявити закодовані на атаку. Тільки летіть трохи повільніше, про всяк випадок.
Рем слухняно стишив швидкість. Він вів їхню трійцю всередину астероїду, хоча бачив, як час від часу в стінах з’являлися чорні діри бокових ходів. Що б тут не було цікавого — в центрі його мало бути значно більше. Поверхні тунелю ставали все більш нерівними, але розвідникові чомусь здавалося, що так було не завжди. Наче в цьому місці відбулася серія мікровибухів.
— Тут стає все більше пилу, — зауважив Рем.
— Бережись!
Рем зупинився й різко вистрілив перед собою — саме вчасно, аби побачити в синюватому промені, як розпадається від руйнівної електромагнітної хвилі одна з ниток, що чомусь опинилася прямісінько перед ними. Гвинтівка одізвалася чутною лише власникові вібрацією, підтверджуючи факт невидимого вистрілу.
— Це ще що за?.. — ошелешено пробурмотів Талісман.
Стіни довкола в світлі Іскриного обладнання нагадували ворсистий килим, абияк підстрижений залишеною без нагляду дитиною. Пошматовані «водорості» стирчали абияк і рухались значно хаотичніше; чимало з них взагалі просто вільно плавало, повільно оточуючи чужинців.
А попереду, в кількох хвилинах прямого льоту, тунель завершувався залою, посеред якої пульсував велетенський сяючий клубок.
— Потримайте, будь-ласка, їх на відстані, — попрохала Іскра. — Я спробую детальніше розшифрувати щось не надто агресивне. Ну, наприклад, ось це.
Вона підпливла до самотнього короткого шматочка, що, здавалося, взагалі не турбувався нічим довкола. Довкола «водорості» розгорнулася тривимірна мережа голографічних інструментів.
— Зараз ми тебе…
Рем повільно обертався довкола своєї осі, не зводячи з ниток дула гвинтівки. З іншого боку від дешифраторки Талісман робив те саме.
— Хлопці… Дивіться.
Розшифрована нитка перетворилася на примарне зображення чоловіка в легких примітивних обладунках.
— Це купа даних, — розгублено сказала Іскра. — В якій зашифровано зображення людини. Чорт забирай, я мушу дослідити ще щось.
Наступна нитка виявилась звуком — коротеньким записом, на якому лунало гучне іржання й тріск чогось дерев’яного.
Третя стала жінкою в сучасній елегантній сукні, що знову й знову переможно здіймала кулак.
— Істоти архівують дані про наш світ, — видихнула дешифраторка.
— Якісь дивні дані, — гмикнув Рем. — Де, не знаю, схеми стратегічних об’єктів? Ось це більше схоже на колекцію фетишиста.
— Може, вони збирають все підряд? Тут же безліч даних, — Іскра обвела рукою тунель.
— Ти маєш рацію, їх і справді безліч, — Рем подивився на годинник. — Ми вже більше за годину без зв’язку. Ще неповна година — й «Жнець» за регламентом буде змушений летіти геть. Тут роботи для всього екіпажу. Повертаємося.
Іскра кинула останній жадібний погляд на закодовані нитки й відвернулася. Відновивши стрій, розвідники полетіли геть.
Зазвичай, при розривах зв’язку капітан «Женця» порушував правила й чекав значно довше за дві години. Але Рем все одно прискорився, не бажаючи перевіряти, чи в гуморі той цього разу. Шлях назад був прямим і перевіреним на відсутність агресивних «водоростей», тож розвідники повернулись до «ковчегу» без пригод.
Корабель експедиції все ще був на місці.
— Думаю, всліпу вилітати — погана ідея, — сказав Рем. — Сюди ми потрапили за координатами, але на зворотному шляху краще мати встановлений зв’язок з «Женцем». Крім того, можливо, капітан захоче, щоб ми залишились і скерували інші «ковчеги». Пропоную вилізти на поверхню в скафандрах — можливо, там ми нарешті зможемо впіймати сигнал.
Дочекавшись підтвердження, Рем влетів у «ковчег», шкопиртнувши від гравітації, й витяг довгий канат з гнучких металевих сегментів. Один кінець канату він прикріпив до «ковчегу»; на іншому на деякій відстані один від одного прив’язалася трійця.
У відкритому космосі випадково відлетіти «не туди» було значно небезпечніше, ніж у обмеженому тунелі.
Вони повільно відпливли від «ковчегу», але, коли вихід вже був майже поруч, Іскра сказала:
— Стійте.
І скерувала на зорі синюватий промінь сканеру, що візуалізував скупчення ниток на самісінькому краї космічної безодні.
— Чо-о-рт!
Рем зупинився й скерував гвинтівку на несподівану перешкоду, але Іскра вигукнула:
— Ні! Не стріляйте.
Рем послухався, але Талісман встиг натиснути гачок — про це свідчив невеличкий отвір, що з’явився в скупченні ниток.
З’явився і одразу зник.
— Не стріляйте! — відчайдушно повторила Іскра. — Це Істота!
Рем ошелешено подивився на жінку.
— Ну, схоже, вони не мстиві, — винуватим тоном сказав Талісман.
Істота й справді навіть не поворухнулася; наче летюча напівпрозора перука, вона завмерла на виході й не видавала жодних ознак того, що якось відрізняється від звичайних наборів інформації, розшифрованих Іскрою.
— Чому ти вирішила, що воно живе? — збентежено спитав Рем.
Іскра зітхнула.
— Довго пояснювати. Мене цьому роками вчили. Але це… явище має всі ознаки Істоти за однією з теорій їхньої природи, а саме — що вони є скупченням сигналів. З одних вони складаються, а іншими — користуються.
— І що будемо робити?
— Я спробую встановити контакт. Чекайте.
Іскра повільно наблизилась до Істоти й розгорнула дешифрувальну голограму довкола неї. Та ніяк не відреагувала.
— Швидше. Будь-ласка, — попрохав Рем, не зводячи очей з «Женця».
Розвідниця не відповіла, занурена в роботу. Її пальці диригували купою блакитних даних та фігур, перекладаючи одні хвилі на інші, аж доки перед ними замість ниток не постала примарна жінка. В ній було щось не так, але Рем не одразу збагнув, що саме.
— Вона якась неприродньо усереднена, — тихо, наче боючись, що жінка почує, сказав він. — Ну, знаєте, з тих, з кого неймовірно важко складати фоторобот.
— Тому що вона не спогад, — відповіла Іскра. — Такої жінки ніколи не існувало. Істота зібрала її риси з безлічі фрагментів, обравши усереднені для компромісу. Вона створила цей образ для спілкування з нами.
— Е-е, а ти впевнена, що вона хоче з нами спілкуватися? — недовірливо перепитав Талісман.
— Так. Інакше вона б знищила нас або просто не вийшла. Реме, говори від всіх нас.
— Гаразд, — він хотів почухати потилицю, але згадав, що у скафандрі. Рем вирішив почати з найсуттєвішого питання: — Істото, ти випустиш нас звідси?
Він замовк, прислухаючись до тиші й відчуваючи себе дурнем.
— Ні.
Це говорила вона! Це справді говорила вона! Рема так захопив цей факт, що він навіть не одразу усвідомив, яку відповідь почув. Голос Істоти здавався таким само фальшивим, як і вона сама — ба більше, розвідник був готовий заприсягтись, що почув її не тільки вухами, але й іншими органами чуття. Йому подумалось, що він нарешті розуміє, що таке синестезія.
— Рем, не мовчи.
— Гхм, вибач. Чому ні? Це через те, що ми знайшли тут?
— Так.
— Але навіщо ви збираєте інформацію про нас?
Істота промовчала.
— Ти ж все одно нас не випустиш, — Рем нервово проковтнув слину. — То скажи.
Замість відповіді Істота здійняла руку з маленькою чорною кулькою. Вона розтерла її між пальцями, після чого з розмаху впустила собі під ноги. Рем подумав, що цей рух не мав ніякого сенсу, бо Істота все одна була надто далеко від твердих поверхонь, але наступної миті кулька вибухнула цілою серію примарних образів.
Образів них самих.
Це був коротенький запис, який, тим не менш, повністю повторював їхню подорож тунелем астероїда. Крім зображення, він містив звук і навіть знову змушував відчувати такі речі, як спрагу чи дискомфорт від тертя одягу під скафандром. Й Рем подумав, що це не емпатія — їхні відчуття справді були записані.
— Дії — це енергія, — озвалася Істота. — Коли ви дієте, ви змінюєте рівновагу всесвіту. Зміна рівноваги вивільняє енергію. Що суттєвіший вплив на всесвіт, то більше енергії вивільняється. Перед вами — те, що ми звемо гобеленом. Запис дій, що збирає звільнену ними енергію. Це наша їжа. Наші будинки. Наше життя. Наше все. Ми складаємося з енергії. Коли вона закінчується, ми припиняємо існування.
— «Жнець»… — тихо сказав Талісман.
Тільки зараз Рем помітив, що дронів-ретрансляторів більше немає. Корабель експедиції, востаннє блимнувши вогнями, зрушив з місця. Розвідник подивився на годинник.
Капітан чекав на них дві з половиною години.
— Вас облишили тут. Ми в цьому схожі.
— Через тебе, — рикнув Талісман, здіймаючи гвинтівку.
Рем заспокійливо підняв руку. Це вже не допоможе.
— Що ти маєш на увазі? Що тут сталося?
— Нашій цивілізації теж відомі конфлікти. І покарання. Я скоїла помилку. Через мене було зруйновано гобелени на цій станції. Вони забрали вцілілі гобелени й використали їхню енергію, аби збудувати нову станцію й полетіти далі. Мене лишили тут.
— Без енергії?
Вона не відповіла.
— Що ти маєш на увазі під «збудували станцію»?
— Ми перетворюємо енергію на матерію і навпаки.
— Астероїд! — вигукнула Іскра. — Вони створили справжній астероїд! Теорія, що вони здатні на таке, існувала, але вважалася такою малоймовірною…
— То що далі? — Рем відчув втому. Він дивився на те, як його примарна фігурка розмахує гвинтівкою і думав, що «Жнець» за спиною Істоти набирав швидкість, але все ще існував шанс зупинити його, якщо вони вилетять на «ковчезі» прямо зараз. — Ти маєш гобелен з нашими діями, так? Але ж вони дадуть значно більше енергії, якщо ми повернемося й розкажемо, що знайшли. Ми навіть можемо застерегти, щоб сюди більше ніхто не летів. Кількох ниток буде достатньо, аби перевернути науку й сколихнути історію, вивільнивши безліч енергії. От сюди, — він вказав на гобелен. — Так, це може дещо нашкодити твоєму народові, але вони ж тебе тут кинули напризволяще!
— Це більше не має значення. Мені б вистачило енергії й від вашого втручання в астероїд. Але тепер я — частина запису. Я вплела себе в гобелен. Якщо я спробую використати його енергію, це стане актом самоспоживання.
— Тоді навіщо ти втрутилась?
— Ви завдали б значно більше шкоди моєму народові, ніж ви думаєте. — Вона хвилину помовчала. — Я не маю на меті припиняти ваше існування. Ви залишитесь тут. Я створю все необхідне для вашого життя. Повітря. Їжу. Рай, якщо забажаєте. Для мене не існує можливості повернутись. Але я не хочу зникати в небуття в суцільній самотності. Ваша компанія може стати цікавою.
— Цікавою?! — розгнівався Талісман. — Ти думаєш, ми просто доживатимемо тут вік, вдивляючись в зорі?! Розважаючи тебе?! Ха! Та я радше викинусь в космос без скафандра!
Рем відсторонено подумав, що це не таке вже й погане майбутнє… Адже він досяг своєї цілі. Він знайшов Істоту.
— Ти помиляєшся, — вона подивилась на Талісмана. — Вам здається, що у вас є вибір. Але це не так. Ви зрозумієте, якщо справді надумаєте зашкодити собі. Це проти вашої природи. Я знаю. Знаю вас краще, ніж ви.
За спиною Істоти «Жнець» завершив розгін. Він досяг того порогу, коли звичайна, видима неозброєним оком швидкість перетворюється на космічну. Мить — і корабель просто зник, наче його поглинув космос.
Уламки кам’яної стіни, що приховувала вхід до тунелю, з гучним гуркотом повернулися на місце.

  Час прийому: 15:52 27.03.2021