 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Тихий звук комунікатора застав мене на порозі ванної кімнати. Зазвичай ніхто не ризикує ставати між мною і гарячою водою, що сповнена ароматної піни, але батько — це особливий випадок.
— Привіт, Магдо, гарно виглядаєш! — привітався він.
Незважаючи на свої майже вісімдесят, батько був бадьорим і активним.
— Ти також, — стримано відповіла я. — Що сталося?
— Я вже не можу поговорити з улюбленою донькою? — удавано обурився він.
Але я живу з ним майже п'ятдесят років, і всі його фокуси встигла вивчити.
— Ти захотів поговорити о дванадцятій ночі! Що сталося, пане генерал?
— Як же з тобою складно, пані приватний детектив! — коротке зітхання. — Добре, тоді до справи. Моєму другові потрібна допомога.
— І хто він — цей друг? — обережно запитала я.
Не те щоб я чекала на підступ... Та ні! Насправді я чекала саме на нього, бо гарно знала свого тата, в минулому голову, а зараз — позаштатного консультанта відділу державної кібербезпеки.
— Він з космічних досліджень, — ще глибше зітхнув батько.
— Тато!
— Магдо, я сам нічого не знаю! — розвів руками він. Маленький екран комунікатора не вміщував всієї широти цього жесту. — Крім того, що справа нагальна, невідкладна і... їм потрібна ти.
— Але я нічого не тямлю в космічних дослідженнях!
— Зате ти тямиш в розслідуваннях. І в злочинах. І в...
— Досить, я зрозуміла!
— От і добре! — зрадів батько. — О п'ятій ранку на даху на тебе чекатиме гвинтокрил.
— О п'ятій?! — схопилася за голову я. — Дідько! Я занадто стара для цього...
— Магдо, це справа державного значення! — суворо обірвав мене він. — На добраніч!
Наступного ранку, похмура і заспана, я оглядала Великий Київ з борту гвинтокрила. Місто лишень прокидається, а у повітряному просторі вже яблуку ніде впасти — городяни поспішають у невідкладних справах. З дахів хмарочосів кожну мить злітають все нові й нові машини.
Місто перенаселене, та що там місто — наш світ давно же потерпає від кількості людей, що наче мурахи заполонили і сушу, і океани, і навіть полюси. Не знаю, з чого раптом я думаю про це. Можливо, вчорашні слова батька про космічні дослідження так вплинули на мене.
Мій гвинтокрил, здається, мав особистий повітряний коридор, бо досить впевнено набрав помітну швидкість. Ми прямували кудись на північ, в той бік де за моєї юності було розташоване місто Бровари, яке зараз, як і всі міста супутники, було давно поглинене Великим Києвом. Спитати, куди ми направляємось, було ні в кого — машина була цілком автоматичною і без розпізнавальних знаків.
Десь за півгодини гвинтокрил приземлився на невеликому аеродромі, де на мене вже чекав мовчазний андроїд. І рівно о шостій ранку я переступила поріг невеликого і напрочуд затишного кабінету, в оздобленні якого ніщо навіть не натякало на космічні дослідження. Мене зустрів невисокий стрункий чоловік середнього віку з ідеальною виправкою військового.
— Доброго ранку, Магдо! Мене звуть Богдан Карпенко і я — голова космічної розвідки України.
— Що ви знаєте про проект «Експансія»? — пан Карпенко гостинно посунув до мене невеличке горнятко з кавою, що приніс все той же андроїд.
— Не більше, ніж будь-хто з мешканців Землі, хто хоч інколи дивиться ТВ, або гортає сторінки соцмереж, — я обережно спробувала гарячу і запашну каву. — Це проект САЗ - світової агенції зореплавання, під патронатом ООН, в якому беруть участь майже всі країни світу. В тому числі, наша.
— Ви чули про кораблі класу «Метелик»?
— Ні. Я навіть не знала, що в «Експансії» задіяні кораблі якогось одного класу.
— Ви швидко вловлюєте суть, Магдо, — Карпенко схвально кивнув головою.
Я тихо фиркнула. Не будь ти другом батька, шановний, я б тобі просто зараз пояснила, що вловлювати суть — мій професійний обов'язок, а професія приватного детектива надає мені достатньо свободи, щоб самій обирати справи. Але! Він все ж таки друг батька, і тому я просто незадоволено сказала:
— Давайте ближче до справи!
— Та ближче вже нікуди! — він підхопився на рівні і заходився міряти кабінет кроками. — У нас проблема на одному з кораблів. На «Зоряному Махаоні», якщо бути точним. Один з членів екіпажу зник. — Карпенко нарешті зупинився, пильно дивлячись на мене. — На закритому ізольованому кораблі ми втратили... Втратили людину!
— І чим я можу зарадити? — я знизала плечима. — Вони далеко в космосі. До речі, де саме?
— В сузір'ї Скорпіону, біля зірки Глізе, — буркнув він. — Корабель летів сім років.
— Нічого собі! Але... — я осіклася. Даремно він мене похвалив. Я не вловила, а взагалі проґавила оту саму суть! — Стривайте, пане Карпенко! Але ж «Експансія» — проект повністю автоматизований! Я дуже гарно пам'ятаю, що саме це називалося головною його перевагою. Безпілотні кораблі, що прямують до планетних систем, і самостійно збирають там телеметрію. Саме через це, через відсутність ризиків для людей, «Експансія» отримала добро і патронат ООН. То про який, в біса, екіпаж, ви мені зараз торочите?!
— Все так, Магдо, все вірно, — голова космічної розвідки гірко зітхнув. — Але й одночасно не так! Наливайте собі ще каву і приготуйтесь слухати.
Проект «Експансія» отримав схвалення і був запущений не в останню чергу тому, що не потребував участі людини. Повністю автоматизовані безпілотні кораблі відправлялися до тераподібних планет у найближчих зоряних системах. Заявлена ціль проекту — пошук систем, придатних до колонізації.
— І така планета знайшлася, — повідав мені Карпенко. — Саме «Зоряний Махаон» передав достатній обсяг даних, щоб ми тут, на Землі, зробили висновок: планета Глізе у однойменному сузір'ї — це саме те, що ми шукали.
— Це сенсація! — я зачаровано дивилися на карту зоряного неба, яку голова космічної розвідки розвернув на великому екрані. — Чому ж ви мовчите? Чому не оприлюднюєте цю інформацію?
— Не все так просто, Магдо. В САЗ існує положення, яке забороняє приймати рішення щодо колонізації інших планет без участі людини.
— Навіщо ж такі складнощі? — здивувалася я.
— Це довго пояснювати, Магдо, — Карпенко роздумливо подивився на карту, — але, скажімо так, у деяких осіб існують деякі застереження щодо «Експансії»... Вони вважають, що у космосі ми обов'язково зустрінемо щось таке, з чим не впорається ані наша автоматика, ані наші андроїди. Або ми виконуємо це положення, або про Глізе можна забути.
— Ясно, — коротко кивнула я. — Що далі?
— Отже, перед тим, як оголосити про успіх «Експансії», на «Зоряний Махаон» десантувалася група вчених, яка повинна була провести остаточні дослідження і підтвердити, що Глізе не заселена іншими розумними формами життя і таким чином придатна до колонізації Землею.
— Як саме десантувалася група, якщо корабель знаходиться в двадцяти двох світових роках від Землі? — спитала я, катаючи в руках чашку з остиглою кавою.
— Корабель класу «Метелик», — сказав Карпенко так, ніби це повинно було мені все пояснити. — Ви знаєте, чому їх так називають?
— Ні.
- А що вам відомо про принцип квантової подібності?
— Нічого, — була вимушена визнати я.
— Ну то слухайте, Магдо! «Метелики» мають великі антени, чимось схожі на крила. Прибувши на місце, вони їх розгортають і встановлюють неперервний квантовий зв'язок із Землею. Кожний «метелик» має невеликий екіпаж з андроїдів, але при необхідності їх можна використати...
— Як наші подоби, — прошепотіла я. — У віртуальному світі давно ходять такі чутки, але я не думала, що вони хоч на десяту долю правдиві...
— Вони правдиві на всі сто! — завірив мене Карпенко. — Технологія відпрацьована і досить безпечна. Тому ми і використовуємо її в космосі.
— А якщо зв'язок перерветься? — спитала я — Якщо корабель загине або щось зруйнує його «крила»?
— Тоді спрацює той самий принцип квантової подібності, і група повернеться до власних тіл на Землі.
— А де їхні тіла зараз?
— В цілковитій безпеці в анабіозних камерах неподалік Женеви.
— Отже... — я замислилась, опановуючи інформацію. — Зараз на «Зоряному Махаоні» в тілах андроїдів знаходяться люди. Скільки, до речі?
— Семеро.
— Семеро вчених, працівників САЗ, один з яких зник. Тобто, загубився один з андроїдів. Все так?
Карпенко нахилив голову в знак згоди.
— Богдане, якщо я вірно пам'ятаю принцип квантової подібності, то все, що знає особа на кораблі, знає і особа на Землі. Що заважає просто розбудити зниклого і спитати куди він подівся?
— А казали, що не розбираєтеся в цьому! — дорікнув мені Карпенко, тяжко зітхнув і піднявся із-за столу. — Все вірно! І саме на цьому наполягає керівництво САЗ — розбудити зниклого тут, на Землі, і розпитати. Але проблема в тому, що свідомість не може існувати в двох носіях одночасно. Розбуджений, звичайно, встигне все розповісти, але вже за годину ми гарантовано будемо мати божевільного замість вченого.
— Чому?! Хіба свідомість не покине андроїда в ту ж мить, коли ви розбудите оригінал?
— На жаль, ні. Спершу андроїда потрібно вимкнути. В будь-який спосіб.
— І раз свідомість досі не повернулася до тіла на Землі, значить андроїд все ще функціонує.
— Саме так, Магдо, — кивнув він. — І я впевнений, що його можна знайти.
— А чи варто? — дещо грубо спитала я. — Я розумію, він вчений, а не солдат, але він напевне був готовий до форс-мажорів.
— Він-то, може, і готовий померти заради спільної справи, — заперечив Карпенко. — Але як будемо виглядати ми?
— Ми — це хто?
— Магдо, він наш! — голова космічної розвідки зупинився навпроти мене і навис над столом. — Павло Завадський — видатний український вчений і друга особа на «Махаоні»! А ми — це ми! Держава, яка кинула свого громадянина напризволяще, не зробивши навіть спроби його врятувати!
— Дідько... — вирвалося у мене.
— Магдо, САЗ дав мені один єдиний шанс, і я не можу його проґавити!
— Але чому я?! Хіба у вас немає більш досвідчених людей?
— Більш досвідчених по перебуванню в подобі? Ні, немає! — відрубав Карпенко. — Чи може ви думаєте, ми не знаємо, як ви ганялися за своїм мертвим другом по всьому даркнету?
— То була цифрова подоба, а не реальна, — буркнула я. — І друг був не такий вже й мертвий... А зараз ви хочете запроторити мене до тіла андроїда дідько знає куди, і кажете, що це — безпечно?
— Ні! Цього я не кажу. Я прошу вашої допомоги.
— Чорт! Я занадто стара для цього...
— От і добре, — кивнув Карпенко. — Мій літак чекає на нас.
Чому з вчорашнього вечора мене ніхто не слухає?!
І знову я дивлюся на землю зверху, тільки тепер між мною і нею — кілька кілометрів. Зранку я летіла над Великим Києвом, а зараз ми — над Великою Європою. Там де колись були ліси і поля, виросли міста. Це світ, в якому ніде впасти яблуку. Не дивно, що «Експансія» була прийнята з таким ентузіазмом, і чому тільки сил і коштів було вкладено в її реалізацію.
— Розкажіть мені про цю групу. Можна, я буду називати їх екіпажем? — попросила я. — Хто вони і що за люди?
— Ви не любите втрачати час, Магдо, — посміхнувся Карпенко. — Ви — саме така, якою я вас уявляв.
— Облиште! — скривилася я. — Ви й близько не уявляєте, яка я!
Карпенко посміхнувся. Тепер, коли вмовив мене на цю авантюру, він виглядав розслабленим і задоволеним. Ніби все вже було вирішено, а не тільки починалося.
— Отже, екіпаж. Голова групи і перша особа на кораблі — Віто Карецца. Італієць, видатна особа в САЗ. Думаю, він не образиться, коли ви будете називати його «капітан». Його перший помічник — наш громадянин Павло Завадський, еколог, вчений із світовим ім'ям. Третя особа — Пітер Бут, американський громадянин, планетолог. Ельза Ларсен і Фрея Берг — датчанка і шведка, біолог і хімік. Анжеліка Новак — полячка, планетолог. Вієн Лі, фізик з Кореї. От і вся група.
— А їхні подоби, андроїди, в яких вони наразі перебувають, вони хоч відрізняються один від одного? Чи я буду мати справу з абсолютно однаковими ляльками? Дідько, та як взагалі можна розкрити справу, коли навіть не бачиш реакції співрозмовника і дивишся на пластикову мармизу?!
— Я вас заспокою, Магдо, — знизав плечима Карпенко. — Оті, як ви кажете, пластикові ляльки досить добре передають і вираз обличчя, і відчуття свого власника. Свідомість, що керує тілом андроїда, керує також всіма його реакціями. І, звичайно, вони не однакові. Вам не складно буде їх розрізняти. Четверо чоловіків, три жінки. Рекомендую вже починати ставитися до них саме так.
Я обурено відвернулася до вікна:
— Група планує спускатися на Глізе? Чи може, вже це зробила?
— Ні, не встигли. — Завадський зник на третій день. Я вже говорив, це сталося на кораблі, в абсолютно ізольованому просторі.
— Загадковий випадок... — не дивлячись на весь свій скептицизм, мене почав охоплювати азарт. Я люблю загадки, люблю їх розкривати, а загадок такого масштабу в моєму житті ще не траплялося.
— Краще і не скажеш, — зітхнув Карпенко. — Підлітаємо. Ви готові, Магдо?
— Та я до всього вже готова!
І знову безлюдний аеродром, майже копія того, з якого ми злетіли дві години тому. Тільки цей розташований в горах Юра, неподалік Женеви. Швидкий ліфт, що стрімко підняв нас за хмари. Велика кімната з капсулами - «яйцями». В кожному такому «яйці» знаходиться людина.
На порозі своєї капсули я на мить затрималася.
— Я зможу зв'язатися з вами при потребі, пане Карпенко?
— Звичайно! — він енергійно кивнув. — Я вже казав, зв'язок постійний і безпечний. І вдень, і вночі я до ваших послуг, Магдо. Головне, знайдіть Павла, перш ніж... — він замовк і кинув косий погляд на одну з капсул.
— У керівництва САЗ урветься терпець, — закінчила я за нього. — Завадський там?
Карпенко кивнув.
— Вони всі тут, в цих капсулах. Якщо хочете знати, хто де...
— Абсолютно зайва для мене інформація, — перервала я. — Добре, знайду я вашого андроїда утікача!
І наді мною беззвучно зімкнулися пелюстки штучної мушлі.
Я отямилася досить швидко, і першим ділом оглянула тіло, яке мені дісталося.
Що ж, не так і погано! Принаймні, виглядає воно років на двадцять молодшим, ніж моє справжнє. Шкіра гладенька, і зовсім не справляє враження штучної. Так, де тут дзеркало?
Я зіскочила з прямокутної тумби, яка слугувала ліжком, і тільки тут помітила, що зовсім гола. На щастя, поряд лежав комплект нижньої білизни, штани і куртка сірого кольору.
Дотик прохолодної тканини до тіла був напрочуд приємним. На жаль, немає часу розбиратися, чи я це відчуваю, чи це ігри свідомості, яка поспішає обжити нове тіло.
Я роззирнулася. Приміщення, в якому я знаходилася, було невеликим і погано освітленим. Підійшла до металевих дверей і з силою в них погрюкала, з насолодою відчуваючи, що отої сили в мене вдосталь. Двері миттєво відчинилися. На порозі стояв високий чорноволосий засмаглий... Тут я трішки пригальмувала. Чоловік? Андроїд? Вирішила, що буде простіше називати всіх їх, а тепер вже — нас, чоловіками і жінками, щоб не вносити зайвої плутанини в і без того заплутану справу.
Отже, чорноволосий засмаглий чоловік щиро мені посміхнувся і сказав:
— Я не зважувався відчинити двері, поки ви не постукали.
— Чому? — здивувалася я. — Ой! — швидко застебнула блискавку на куртці і тут же розсердилися. — Дідько, та це ж просто лялька!
— Ви звикнете, — втішив мене він. — Я — Віто Карецца, тимчасовий капітан цієї посудини. А ви — Магда. Пан Карпенко попередив про ваше прибуття.
— Приємно познайомитися, — розсіяно кивнула я. — Ви з півдня Італії? — я вказала на його розкішну чорну шевелюру. — Таке враження, що цього андроїда готували спеціально для вас.
— Певною мірою, так і є, — кивнув Віто і знову посміхнувся блискучою усмішкою. — Хоча насправді мені сімдесят і я вже сивий, як лунь.
Дідько! Що значить, певною мірою?!
— Ходімо знайомитися з екіпажем, чи може ви бажаєте відпочити після переходу? — галантно запитав він.
— Відпочити? — з мене вирвався якийсь нервовий смішок. — Може ще запропонуєте склянку води і сніданок?
— Ви дарма іронізуєте, Магдо, — Віто трохи насупився. — Звичайно, в цих подобах ми не потребуємо води і їжі. Але цього не скажеш про відпочинок. Як не крути, а нашій свідомості потрібний сон, де б вона не знаходилася. А квантовий стрибок для новачка може бути певним шоком.
— Дякую за турботу, але я не новачок, — сухо відповіла я. — Ходімо!
Вузьким коридором ми попрямували до центральної рубки «Махаона», де вже зібралися інші члени команди.
— Привітайте детектива, якого прислала Земля, — трішки чопорно промовив Карецца.
Шість пар очей вп'ялися в мене. Я відчула, що червонію... А, дідько! Я ж не можу червоніти в подобі. Але відчуття жару на щоках вперто сигналізувало про зворотне.
Щоб трішки відволіктися, я оглянула рубку, що мала форму восьмикутника, на кожній стороні якого розташувалося по екрану. На всіх була однакова картина — планета Глізе в легкому серпанку атмосфери. Отже, там внизу — повітря, яким може дихати людина. Дихати? Я перевела погляд на власні груди, що мірно здіймалися під одягом. Що це? Чому? Хіба подоба потребує кисню? Чи це знову — лише гра розуму, який не збирається відмовлятися від власних звичок, де б він не був?
Дідько! Я занадто стара для всього цього лайна!
Нарешті, я перевела погляд на тих, хто терпляче чекав моєї уваги вже майже півхвилини. Екіпаж розмістився в зручних кріслах, встановлених по кутках восьмикутника. Три з них лишалися вільними.
— Вітаю, шановні! — нарешті відкрила рота я. — Сподіваюся на плідну співпрацю... Ну і все таке інше.
— Привіт, — трохи розтягуючи звуки, першою зі мною привіталася висока білявка.
Власне, тут було двоє високих білявок, але привітно всміхалася лише одна. Інша насторожено дивилася на мене з під лоба. Думаю, це парочка скандинавок — Ельза і Фрея. Тільки от хто з них хто?
— Фрея! — усміхнена білявка простягнула руку, тим самим розвіяв мої сумніви.
— Магда, — я обережно потисла прохолодну долонь і перевела погляд на хлопця з темним волоссям і вузькими очима.
— Вієн Лі, — хлопець піднявся з крісла і легенько вклонився.
— Пітер, — з протилежного кінця рубки мені помахав рукою міцний коротко стрижений молодик.
— Анжеліка, — дівчина, що досі сиділа до мене спиною і дивилися в екран, розвернулася разом з кріслом. В неї були блакитні очі і довге темне волосся.
Я повільно обвела очима екіпаж «Зоряного Махаона» і обережно торкнулася своєї зачіски. Волосся було довжиною до плечей, м'яке і шовковисте. Останні двадцять років я стрижуся під короткий «боб».
Що ж, пане Карпенко, здається в нас вже намалювався привід для розмови! Я хочу знати, чому подоби виявилися не тільки потрібної статі, але й відповідних національностей. І коли саме на «Махаона», а може й не тільки на нього, був запланований рейд саме цієї команди і саме в цьому складі!
— Ну що, шановні, поговоримо? — я зайняла одне з трьох вільних крісел, яке здалося мені найбільш привабливим.
— Перепрошую, Магдо, — Карецца дружньо поклав мені руку на плече, — але це місце капітана.
— Справді? — я підняла на нього очі. — Воно мені до вподоби.
Якусь мить ми мірялися поглядами, потім Віто відступив, а я задоволено посміхнулася. Одразу продемонструвати, хто тут головний — ось чого я хотіла.
— Ми нічого не знаємо! — відрубала похмура білявка Ельза. — Якби нам щось було відомо, то навіщо б ти була потрібна, дівчинко? — вона з підозрою оглянула мою подобу.
Вієн тихо розсміявся.
— Що смішного я сказала?! — обурилася Ельза.
— Вона така ж дівчинка, як і ти, — тихо пояснив кореєць. — Як і я, і всі ми.
— Ми цього ми не знаємо, — Ельза з викликом дивилася на мене.
— А що ви знаєте? — я повернула їй пильний погляд.
— А чому саме я? — позадкувала скандальна білявка. — Я з Павлом, майже не спілкувалася.
— А хто з вас більше всього спілкувався з Павлом Завадським?
— Мабуть, я, — Карецца неспішно зайняв вільне крісло.
Я мимоволі замилувалася плавними рухами італійця. Так, що навіть забула, що цей пластичний, наче кішка, брюнет — всього лише подоба, а насправді... Втім, здається час відкинути ці настирливі думки про «насправді» і зосередитися на «тут і зараз».
— Я голова групи і капітан, — повільно продовжив Віто. — І я відповідаю за все, що тут відбувається. Павло майже весь час був поряд зі мною, але, — тут він широко розвів руками, — я гадки не маю, куди він подівся.
— Хіба подоби не мають якогось модуля, що показував би їх поточне місцеположення?
Мої співрозмовники перезирнулися, потім Вієн сказав:
— Звичайно, мають, але модуль Павла не відповідає. Ми думаємо, що він пошкоджений.
— Це єдине логічне пояснення, — тихо сказала Фрея, інакше нам доведеться припустити, що на корабель потрапило щось ззовні.
Пітер Бут натягнуто розсміявся, але іншим, здається, було не до сміху.
- Так! — ляснула в долоні я. — Ніяких «ззовні»! Все це має логічне пояснення. Віто! Мені потрібна докладна карта «Махаона» і... А втім, про це я поговорю особисто із своїм куратором.
— Я проводжу вас до каюти, Магдо! — ввічливо запропонував Карецца.
Я ще не орієнтувалася на «Махаоні», тому мовчки кивнула. Крім того, капітан італієць викликав в мене неабияку цікавість.
То ж ми пішли вузькими коридорами кудись вглиб корабля.
— Віто, ви сказали, що андроїдів підготували саме під вашу команду, — порушила мовчання я.
Він посміхнувся:
— Я сказав, певною мірою.
— І що це означає?
— Тільки те, що вже на старті «Експансії» ми в САЗ знали: при успіху експедиції доведеться прибути на місце подій. І готувались до цього, — він знову посміхнувся своєю блискучою посмішкою, — певною мірою.
— Ви не хочете бути більш відвертим? — розсердилася я. — Віто, вам не здається, що зараз я маю право на повну інформацію?
— Я і так сказав вам більше, ніж потрібно, Магдо, — він зупинився перед сірими дверима, приклав долонь до замка і відкрив їх переді мною. — Повірте, це немає ніякого відношення до зникнення вашого співвітчизника.
Ага! Повірила, а як же!
В каюті я першим ділом кинулася до великого екрану комунікатора. Карпенко обіцяв, що зв'язок з ним буде стабільним і неперервним.
Що ж, настав час це перевірити.
— Вітаю, Магдо! — задоволене обличчя голови космічної розвідки викликало в мене тяжкий приступ мізантропії.
— Чому тутешні подоби виглядають так, ніби їх робили спеціально під цю команду? — різко спитала я.
Карпенко насупився.
— Ви навіть не привітаєтесь, пані детектив?
— Привітаюся? Пане голово, що ще ви від мене приховали?
— Я нічого не приховував, — почав захищатися він.— Можливо, щось забув...
— Забули?! Дідько! То пригадайте! Ви з самого початку знали, що доведеться посилати на кораблі людей?
— Здогадувалися, — пробурчав Карпенко.
— І здогадалися настільки вдало, що андроїди мають потрібне обличчя і стать? Дідько, за кого ви мене приймаєте?! Або розповідайте все, або згортаємо операцію спасіння!
— Яка ж ви вибухова особа, Магдо! — зітхнув Карпенко. — Ну гаразд! Все, про що я вам казав, відбулося не зараз, а сім років тому! Група осіб в САЗ, назвемо їх консерваторами, вперто наполягала на присутності людей, коли, і якщо, знайдеться підходяща планета. І ми вимушені були прийняти їх умови!
— Ми — це хто?
— Більшість в САЗ. Ми пішли на поступки! Склад групи був затверджений ще тоді. І кожний «метелик» отримав екіпаж з андроїдів, хоча «метелику» не потрібний взагалі ніякий екіпаж! Ось чому вони такі! До речі, як вам ваша подоба? Це із недоторканих запасів.
— Дякую, я в нормі, — розсіяно промовила я. — А скажіть-но, пане голово, хто саме формував групу, яка зараз на борту «Махаона»?
— САЗ і формував, — Карпенко явно мене не розумів.
Довелося розтлумачити:
— Але ж САЗ мав тоді дві протилежні точки зору. Одна — просувала «Експансію», а консерватори намагалися її блокувати.
— Не те щоб блокувати... — Карпенко роздумливо потер брову, — але, як я вже сказав, вважали її дещо непродуманою і небезпечною.
— Хто конкретно вважав її непродуманою і небезпечною? — я подалася вперед до екрану, напружено вчепившись в підлокітники крісла. — Хтось з цих людей є зараз на «Махаоні»?
Рот пана голови мимовільно відкрився, створивши майже ідеальну літеру «о».
— Віто Карецца! Він був другою людиною в консервативному крилі, а потім, коли «Експансію» затвердили, активно просував ідею, що саме людина, а не робот, повинна вирішувати долю відкритих планет. Але Магдо! Карецца — відомий на весь світ планетолог! Ви ж не думаєте, що він причетний до замаху на власного колегу?!
— Я не роблю передчасних висновків, — втішила я розстроєного Карпенка. — Але, погодьтеся, факти неприємні. Віто — консерватор, він з самого початку був проти «Експансії», а коли зрозумів, що проект не спинити, нав'язав отой закон про присутність людини... До речі, формально немає ніякого замаху. Десь на цьому кораблі є лише виведений із ладу андроїд.
— Що ви думаєте робити далі, Магдо? — спитав Карпенко.
— Ретельно обшукаю корабель. До речі, тут є зброя?
— Так. Карецца повинен був привести вас в каюту «С». Натисніть на ручку крісла.
Я виконала його настанову, і переді мною розкрилася стінна шафа, з якої я витягла щось подібне до пістолету. Принаймні, в нього було дуло і гачок.
— Навіть не хочу питати, чим саме воно стріляє!
— І правильно! Просто знайте, що андроїда, при необхідності, ви зможете вивести з ладу. Щасти вам, Магдо!
— Вже відпочили, Магдо? — в центральній каюті мене зустрів усміхнений Карецца, але тепер я дивилася на нього геть іншими очима.
— Цілком, — я оглянулася. — А де всі? Теж відпочивають?
— Я велів їм розійтися по каютах. Щоб не заважати вам в пошуках.
— Як це мило з вашого боку!
Віто примружився.
— Щось не так, Магдо? Щось сталося за останню годину?
— Чому ви були проти «Експансії»? — замість відповіді запитала я. — Ви, знаний на весь світ планетолог, ви повинні були аплодувати, коли видалася нагода застосувати свої знання на практиці.
Карецца повільно опустився в крісло.
— Я був не проти, — м'яко відповів він. — А лише застерігав від надмірного ентузіазму.
— Невже? А у мене інша інформація.
Він розсміявся.
— Ваша інформація не точна, пані детектив. Я лише не хотів, щоб в космосі ми втрапили в ще більшу халепу, ніж на Землі.
— А ми, на Землі, втрапили в халепу?
— Ви з цим не згодні? — Віто піднявся і почав міряти кроками рубку. — Та нас там вже — як отих кролів в загоні! Ми, як хробаки, пожираємо ресурси власного дому без роздумів і без сумнівів! Я стояв у витоків «Експансії», але коли я бачу це... — він перевів погляд на один з екранів, де в абсолютній порожнечі висів блідо-салатовий шар Глізе, — і думаю, що може чекати на нас тут... — його голос впав майже до шепіта.
— Що? — спитала я, так і не дочекавшись продовження. — Що може чекати на нас тут?
Карецца струснув головою, виринаючи з роздумів:
— Все, що завгодно, — твердо закінчив він. — І не штучному розуму вирішувати, чи зможемо ми тут жити. Тому я наполягав, щоб остаточне рішення приймала людина. В цій частині ваша інформація правдива.
— Тому наразі ця людина — ви, — я піднялася. — Як зручно вийшло. Дякую за змістовну бесіду, Віто. А зараз я повинна обшукати приміщення корабля одне за одним. Сподіваюсь, в мене є доступ усюди?
— Звичайно! — він коротко кивнув. Мабуть, образився.
Я вивела на наручний браслет карту корабля і заходилися методично обшукувати його зверху до низу. Павло був десь тут, він не міг розчинитися безслідно.
Хтось з екіпажа — злодій. І мені здається, я знаю його мотив. На що тільки не підуть люди, щоб довести свою правоту! Ох, Віто! Бачить бог, ти мені подобаєшся, але це не завадить надіти тобі «браслети». Не знаю, чи ти насправді боїшся невідомого, що чекає на нас в інших світах, чи просто вбив собі в голову, що «Експансія» зараз «не на часі», але, вибач, наразі ти — мій головний підозрюваний.
Через дві години марних пошуків я була втомлена і зла. «Махаон» виявився не таким вже й малим, а родзинкою став обшук кают екіпажу. Звичайно, там Завадського не було! І звичайно мені довелося вислухати не один десяток єхидних зауважень. Особливо вправлялась в гуморі похмура Ельза, втім, в цей момент її похмурість як рукою зняло.
Тому, коли нарешті покінчила з каютами екіпажу, я була геть виснажена.
— Зберися, Магдо! — наказала я собі і підійшла до чергових дверей.
Дідько, вони не відчинилися!
Не вірячи своїм очам, я знову приклала руку до електронного замку. Двері затремтіли, але залишилися на місці. Так, ніби щось тримало їх зсередини.
— Курва! — вилаялася я і вгатила по дверях ногою.
Якби це була моя власна нога, вона б точно зламалася. Але це була нога андроїда, моєї вірної подоби. І вона була набагато міцніша за людську.
За дверима щось грюкнуло і начебто впало. Я ще раз, для надійності, вгатила по дверях ногою і знову приклала руку до замка. Цього разу спрацювало. А я вже збиралася йти лаятися з Кареццою, бо хто ж, крім капітана, міг заблокувати мені доступ?
В приміщенні було досить темно, але коли я зайшла, трохи розвиднилося — автоматика включила додаткове світло. Трішки збоку від дверей лежала металева труба товщиною з мою руку. Судячи по всьому, її вирвали із стіни прямо «з м'ясом».
А прямо переді мною на полу лежав Павло Завадський.
Голова його була розбита й закривавлена. Принаймні, вона була вимазана в тій червоній рідині, що заміняє подобам кров. Я присвиснула, присіла навпочіпки біля нього і обережно стерла кров з обличчя.
— Павло! Ви мене чуєте?
Поранений із стогоном відкрив очі.
— Так... Дідько, хто ви така?! Ви не з екіпажу, я вас не знаю! Ви... — він зробив напрочуд швидку, як для пораненого, спробу позадкувати. Що, враховуючи його лежачу позу, виглядало досить смішно. І я б залюбки посміялася в іншій ситуації.
— Я детектив, мене звуть Магда, і мене прислали із САЗ, — заспокоїла я його. — Павло, ви зникли більше доби тому. Що сталося? Ви хоч щось пам'ятаєте? Як ви опинилися в цьому... — я роззирнулася. — До речі, де ми?
— Не знаю, — Завадський нарешті сів і почав озиратися. — Схоже, десь біля антенного відсіку. Так, он ті двері, — він кивнув головою в дальній кут, де дійсно виднілися ще одні двері, — ведуть до пульта керування великою антеною.
— Як ви тут опинилися? — повторила своє питання я.
— Кажу ж вам, я не пам'ятаю! — він із стогоном вхопився за голову і із здивуванням оглянув руки, що вмить вкрилися червоними плямами. — Мене вдарили по голові і я відключився?
— Схоже на те, — я підібрала обрізок труби, що валявся поруч. — Мабуть, ось цим. Але я вперше чую, щоб подоба реагувала на удар по голові таким же чином, як людина.
Павло лише розвів руками. Тепер, коли він стер з обличчя плями крові, я роздивилася його краще. Мій співвітчизник обрав зовсім юну подобу. Переді мною сидів майже хлопчик років сімнадцяти з хвилястим темним волоссям і великими блакитними очима.
— Я це не обирав, — буркнув Завадський, ніби прочитав мої думки. — Взяв, що дали, особливо не придивляючись. Магдо, мені тридцять вісім! Я вже виріс з того віку, коли граються ляльками!
— Не хвилюйтеся, Павло, — заспокоїла його я. — Краще спробуйте пригадати останні події перед тим, як ви отримали по голові. Скоріше за все, вам лише здається, що ви втратили пам'ять. Андроїд набагато міцніший, ніж людина. Ви просто на мить забули, що ви — в подобі, а не в плоті, і ваша свідомість зреагувала так, ніби то саме вас вгамселили тою трубою.
Завадський смішно набурмосився.
— Мені здається, я був тут не один, — нарешті невпевнено сказав він. — Мене покликали до антенного відсіку...
— Хто?! — я нахилилася вперед.
Павло цього не помітив. Вин намагався згадати, і я повинна була йому допомогти.
— Що вам могло знадобитися біля антен? Павло, пригадуйте! Давайте! Хто з екіпажу відповідає за антени?
— Ніхто! — знизав плечима він. — Ми вчені, а не справжній екіпаж. За все на кораблі відповідає автоматика. І вона надійна... Принаймні, я на це дуже сподіваюся.
— Тоді як вас можна було сюди виманити?
— Виманити?! — він скинув на мене великі дитячі очі.
Мій терпець урвався. Як не намагалася, я не могла сприймати його за дорослого.
— Ну звичайно, виманити! Чого б ви сюди полізли, якщо точно знаєте, що вам тут робити нічого!
— Бо мені... — він відчайдушно потер лоба, розмазуючи по ньому червону рідину. — Мабуть, мені наказали!
— Хто вам наказав?
— А хто може наказувати другій особі на кораблі?! — сердито огризнувся він. — Ох! То значить це був...
— Віто Карецца, — закінчила за нього я. — Це був капітан! Що ж, я не здивована...
Павло зітхнув і розвів руками. Я замислилась. Потрібно було вибиратися звідси — це очевидно, але що далі? Зв'язатися з Карпенком? Заарештувати Кареццу і доповісти в САЗ, що викрадача знайдено?
«Що ж, Віто Карецца, — з неочікуваною гіркотою подумала я. — Ви свого досягли. «Експансія» все ж таки зірвана вашими зусиллями!»
— Але навіщо? — перервав мовчання Павло.
— Довго розповідати, — розсіяно відгукнулася я. — Думаю, подробиці вам розкажуть вже на Землі. Скажіть-но краще, як це ви закрилися тут, коли були непритомним?
— А я закрився? — здивувався він.
— Коли я підійшла, двері не відчинялися, — терпляче пояснила я. — Довелося вибивати їх ногою. Як вам це вдалося?
— Не знаю. Мабуть... — він відвів очі і нервово облизнув губи. — Мабуть це труба впала і заблокувала двері.
Цей суто людський жест його тендітної подоби подіяв на мене, як раптовий удар струму.
— То Карецца вдарив тебе по голові цією трубою, а потім вона ж впала і заблокувала двері? — тихо спитала я, обережно задкуючи і намацуючи за поясом пістолет.
Блакитні очі Завадського потемніли і стали майже чорними. І знову я на мить здивувалася абсолютній людяності його подоби.
— Ти мені не віриш? — чорні очі раптово опинилися дуже близько і заглядали тепер в самісіньку душу. — Я можу показати.
— Показати? — я ледь знайшла в собі сили відсунутися. — Що показати?
— А ти не знаєш? Кожен андроїд має модуль запису, абсолютно незалежний від нашої свідомості. Напад Карецци на мене записаний тут, — він легенько торкнувся скроні. — Я можу передати запис тобі, і ти подивишся його, так би мовити, внутрішнім зором.
— Вперше про таке чую! — здивувалася я. — Той, хто відправив мене на пошуки, нічого про це не говорив. Але це значно полегшить справу! Як, ти кажеш, я можу отримати запис?
— А я ще цього не казав, — знизав плечима Павло. — Очі знову стали блакитними Пухкі дитячі губи склалися в привітну посмішку. — Просто дай мені руку і розслабся. Ти повинна, як би це мовити... — він замислився, тримаючи мою руку. — Повинна впустити мене в свою свідомість.
— Це як? — здивувалася я.
— Просто! Не напружуйся, ти блокуєш тим самим контакт наших подоб. Ти згодна впустити мене? — з натиском повторив він.
Я знизала плечима. Все це було якось дивно, але якщо це допоможе справі...
— Так. Згодна.
І в той же момент невимовна тяжкість лягла на мої плечі, а світ в очах почав гаснути.
— Не пручайся, Магдо, — лагідно сказав той, хто видавав себе за Павла Завадського. — В цьому немає сенсу.
— Ти сильна, — він дивився на мене навіть з якоюсь повагою.
— Ти хто, дідько тебе забирай?! — прохрипіла я.
— Т-ш... — блакитні очі знову почорніли. — Ти знаєш, хто я. Ви всі — знаєте. Твій одноплемінник, Павло... Очманіти, але він ще тут! — невідомий обережно доторкнувся до власної скроні. — Він так довго пручався, навіть розбив дурну голову в марних спробах мене звідти витрусити.
— То Карецца не бив тебе трубою по голові? — скривилася я. — Я відчувала, що ти брешеш.
— Звісно ж я брехав! А ти купилася! — він розсміявся тонким дитячим сміхом. — Пощастило, що Завадський обрав таку молоду подобу. Ви більше довіряєте дітям, ніж дорослим.
— Як ти попав всередину «Махаона»? Хто ти? Ти... один?
— Ох, Магдо! Детектив завжди лишається детективом! — він раптом опинився дуже близько і прошепотів мені у самісіньке вухо: — Яка тобі різниця, один я, чи нас ціла зграя. Чесно кажучи, я живу тут так давно, що й сам вже цього не розумію.
— Ти живеш на Глізе?
Обережно, по міліметру, я просувала неслухняну правицю до пістолета, що все ще був в мене за поясом.
— Колись жив, — він байдуже знизав плечима. — А ще раніше мій народ прийшов на Глізе з абсолютної порожнечі і випив її мешканців до суха. Теж саме чекає і на твою планету, Магдо! Марно ви випхали носа за межі своєї затишної системи.
— Випили?! То ти... — моя рука подолала ще кілька міліметрів.
— Ви ставите дзеркала в телескопи, — прошепотів той, хто був зараз в подобі Завадського. — Як ви можете бути впевнені, що в космосі немає вампірів?
«Чорт! — подумала я. — Оце халепа! Забратися так далеко в космос і наразитися на монстра із земних міфів... Дідько, я занадто стара для цього лайна!»
Він, між тим, продовжив:
— Дивно, але ви про нас майже все знаєте. Можливо, ви просто чуєте наш поклик? Визнай, ви завжди чули її — нашу тужливу пісню з орбіти. А може, колись ми зустрічалися, але чому тоді ви — це досі ви? — він замислився, а я продовжила спроби дістатися зброї. — Ви вважаєте, що ми п'ємо вашу кров. Дикуни! — Завадський зневажливо хмикнув. — Кому потрібна ця огидна рідина?!
— То що ж ви п'єте? Душу? — брякнула я.
— Що? — він кумедно задер брови. — А вона у вас є, та душа? У більшості з вас? Ні! Ми захоплюємо ваш розум, але, на жаль, для цього потрібна ваша згода.
— Але я не давала...
— Давала! — з образою вигукнув він. — Я попросив тебе впустити мене в свідомість, і ти погодилася!
— Ти мене обманув.
— Звичайно ж, обманув! — розреготався він. — З чого це я повинен бути чесним з харчами?
— Ти і Павла обманув таким же чином? — втомлено спитала я. Мої пальці вже майже зімкнулися на рукоятці пістолета. Ще трішки! Ця потвора напрочуд балакуча! Поки він хвастає своїми подвигами, в мене є шанс. — І на що повівся він? А інший екіпаж? Вони теж погодилися? Чи ще ні?
— З Павлом було просто. Він дуже допитливий. Я постукався в його сон і сказав, що я — житель Глізе. Він охоче впустив мене.
— А що, так можна? Постукатися в сон? — здивувалася я. — А чому ти не постукався до капітана?
— Я з нього почав! Я не дурний! — набурмосився він.
— І що Карецца?
— Карецца сказав, що я прошу дозволу увійти в його свідомість, але роблю це без поваги. Ні, ти чула?! Роблю без поваги! — вампір ображено закопилив губу.
— А що, і так можна було?! — вразилася я. З кожним його словом Віто Карецца подобався мені все більше. Якщо я виплутаюся з цієї халепи, обов'язково вибачуся. Він попереджав, що у всесвіті на нас можуть чекати неприємні сюрпризи! Он він сидить, сюрприз! Дивиться на мене блакитними дитячими очима і поступово підкорює мій розум.
— Навіщо це тобі? Що вам взагалі від нас треба?
— А ти не розумієш? — здивувався він. — Нам так самотньо в порожнечі, і нам потрібні ви! Не ці жалюгідні подоби, як ви їх називаєте! А ви! Створіння з плоті й крові...
— Тої огидної рідини?
— Не перебивай! — розізлився він. — Ви, люди, такі непокірні! Нічого, ми це виправимо. Лишень доберемося до Землі...
— Вибач, я так не думаю! — мої пальці нарешті вчепилися в пістолет.
Як же це було важко! Та я мусила перервати страшну казку, якою обернулася реальність в двадцяти двох світлових роках від дому.
Зараз я прострілю голову цій потворній ляльці, і Павло Завадський миттєво прокинеться в центрі САЗ неподалік від Женеви. А потім ми всі вшиємося подалі від цієї оманливої спокусливої Глізе!
— Ох, Магдо, Магдо! — тверда рука впевнено лягла на мою. — Казав же тобі — опиратися марно!
Богдан Карпенко, голова космічної розвідки України, ще ніколи не чекав з таким нетерпінням. І коли на екрані комунікатора нарешті з'явилася Магда, детектив, якого він відправив на «Зоряний Махаон», він відчув, як важкий камінь звалюється з його серця.
— Справу розкрито, пане голово! — бадьоро повідомила Магда. — Я знайшла Завадського.
«Здається, їй комфортно в подобі, — відмітив про себе Карпенко. — Така весела і усміхнена...»
— Де?
— В приміщенні біля антенного відсіку. Я була права, коли підозрювала Кареццу. Він збирався зірвати «Експансію» і тому організував зникнення Павла. Просто вдарив його по голові і сховав. Сподівався, мабуть, що проект відразу прикриють.
— Не чекав від нього! — розстроївся Карпенко.
— Так буває, — розсіяно кивнула Магда. — Розбирайтеся з ним в САЗ самі. І дозвольте екіпажу повернутися на Землю.
— Тобі не терпиться додому? — спитав Карпенко.
Губи пані детектива розтягнулися в хижій посмішці:
— О так! Мені не терпиться!
|
|
|
|
Время приёма: 13:53 27.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев