20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запам'ятати
     
Реєстрація Пісня з орбіти Фінал

Автор: Метелик Кількість символів: 17291
Пісня з орбіти Фінал
оповідання відкрите для коментування

ax030 Єва


    Я чомусь добре запам’ятала холодні пальці Джета, коли він взяв мене до рук. Було так тихо і страшно. Тільки його холодні пальці витягали мене із липкої води, а усмішка була для мене, немов світло у темному коридорі.
     А далі був лише сад. Мій велетенський сад із купою цікавинок. Я була майже весь час сама по собі. Гуляла босими ногами по зеленій траві, намагалася залізти на велетенські дерева, що завжди були для мене нездоланними. Джет дуже хвилювався через це, але не заважав мені пробувати. Скільки ж разів він мастив мені колінця якоюсь дивною маззю, від якої синці та подряпини одразу заживали. А його погляд, хоч і розсіяний, але все ж добродушний, змушував мене заспокоїтись та перестати рюмсати.
     Джет, мабуть, був моїм батьком. Принаймні, так мені здавалося. Про мої народження ми не говорили. Коли я поділилася з ним уривками своїх спогадів, він лише недовірливо глянув на мене та сказав, що мені ще не час таким перейматися, що мій мозок ще недостатньо зрілий для подібних тем. Ох, і що ці дорослі розуміють? Образившись на нього, я спробувала сама знайти відповіді на свої питання, але шукати їх було ніде. За ті роки, що я жила у саду, мені заборонили ходити лише у два місця: на кордон саду, де стояв високий металевий паркан, та у кімнату Джета. Автоматичні двері завжди зачинялися за ним настільки швидко, що навіть краєчком ока я не встигала роздивитися, що ж там всередині.
     Врешті, я полишила спроби, але думка про ці таємниці все ж іскрилася у моєму мозку, і я мусила колись про це дізнатися. Може, і не зараз. Коли ж таки настане той час, коли я буду готова почути відповідь? Джет не відповідав, лише добродушно усміхався.
     Він завжди був до мене дуже добрий. На наших з ним вправах із розпалювання вогню він витримав всі мої двадцять три невдалі спроби, навіть не змінившись у лиці. Його холодні руки огортали мене, коли я плакала над оленям, яке власноруч вбила із виготовленого мною лука.
     Я питала у нього, нащо мені це робити? Нащо робити такі жахливі речі, якщо їжа у мене все одно завжди з’являється на столі сама по собі? А він казав лише, що так треба, що я не готова до повної інформації.
     Джет. Якщо подумати, він ніколи не їв разом зі мною ту зелену субстанцію, яку нам завжди подавала дивна металева штука із вогниками. Замість цього він йшов до своєї кімнати і зачинявся там на декілька годин. Як шкода, що ті бісові двері не пропускають жодний звук.
     Коли мені було дванадцять років, Джет звідкись приніс мені щеня. Я ще ніколи не бачила настільки милого створіння.
     Він сказав, що це тренування по розвитку моєї емпатії та почуття відповідальності, адже всі турботи по догляду за щеням він скинув на мене.
     Особисто я думаю, що ніякого такого тренування не було, а Джет просто не хотів кожен день гуляти із Спайком. Але я не виказала це йому в очі, бо, по-перше, він би просто продемонстрував мені свою сяючу посмішку та проігнорував, як він завжди це робить, а по-друге, Спайк був класним, і мені зовсім не ліньки було доглядати за ним.
     Набагато більше я не любила теоретичний курс наук. О, теоретичний курс наук, і нащо Джет взагалі його придумав? Нащо мені знати всі ці дивні закарлюки, читати якісь написи та рахувати цифри, якщо я все одно живу у цьому саду, де ніякого зиску від цього всього немає? Я прогулювала ті уроки. Так, може, це було і не дуже правильно, але всидіти за партою я ніяк не могла. Дивно, що навіть це не розсердило Джета. Я вже і не знаю, що взагалі може його розізлити, адже я постійно на нього ображаюсь через щось, а йому на те ніби зовсім байдуже.
     Йшли роки, і в моєму тілі почали відбуватися дивні зміни, які я ніяк не могла собі пояснити. А коли з мене полилася кров, і не через якийсь поріз, а просто так, ще і з такого місця, я не на жарт перелякалася. Думала спочатку не розповідати про це Джету, але він, здається, все зрозумів і без моїх слів. Провів для мене лекцію про абсолютну фізіологічність всього, що зі мною відбувається, та навіть видав спеціальні штуки, щоб кров не розливалася та не бруднила одяг.
     Він сказав, що вже скоро все мені розповість. Що я майже готова. Але я не вірю йому. Він так само ховається від мене за дверима своєї кімнати, як і завжди.
     Врешті-решт, найкраще, що мені доводилось робити в ті часи, – це відпочивати на річці зі Спайком, насолоджуючись приємним шумом води та ніжними променями сонця. Заради цього варто було прогуляти будь-який урок. Джет навіть не приходив до мене в такі моменти, мабуть, хотів залишити мене наодинці із своїми думками. Це мені справді було потрібно. Саме в один із таких днів, коли я вирішила пірнути у теплу річкову воду з головою, відчути на тілі ніжні потоки води, я і побачила труби. Вони були присипані річковим мулом, але все ж проблискували у променях сонця. Я спробувала пливти у напрямку їх ходу, поглядаючи на Спайка, якому суворо наказала чекати мене на березі. Після довгої години плавання, коли я була змушена кожні кілька метрів пірнати, щоб не втратити напрямок труб, я дійшла до їх джерела. Це була велика вирва, у якій сходились усі труби. Одночасно з тим, із неї йшов постійний потік бульбашок повітря, як я зрозуміла, для насичення води киснем. Джет щось там розказував про те, що ми дихаємо киснем. Я пірнула ще кілька разів, обстеживши її повністю, але нічого більше, окрім місця, куди входили і звідки виходили труби, вона не представляла. Треба було повертатися. Я швидко виплила на берег та пішла вздовж ріки до того місця, де залишила Спайка та свій одяг.
     Джет стояв там, у світлі вже вечірнього сонця, тримаючи однією рукою повідець Спайка, а іншою – весь мій скромний та акуратно складений одяг.
     – Джет, послухай, а що там за…
     – Єва, – він вперше ось так поглянув на мене. З усією суворістю хорошого, але все ж таки відповідального батька, чиє дитя зробило щось дурне і неправильне.
     – Що таке, Джет?
     – Допитливість не менш важлива, ніж терпіння. Однак, не забувай про відповідальність, наприклад, перед істотами, яких ти приручила. Крім того, твої дії були небезпечними. Ти могла передчасно завершити біологічний цикл.
     – Тобто, померти? Як те оленя? Як всі інші тваринки, яких мені довелося вбити? Нащо я взагалі це робила Джет? Нащо ти змушував мене?
     – Так було необхідно.
     – Я не розумію Джет. Нічого не розумію. Але я вже готова до пояснень! Ти постійно мені обіцяєш, але так нічого і не кажеш! – Я тремтіла від люті, особливо від його доброзичливої посмішки. Як же я ненавиділа цю посмішку.
     –Ти можеш хоч колись накричати на мене, хоча б підвищити голос! Будь ласка, мені дуже цього не вистачає, ти наче якийсь… Не живий.
     – Візьми свій одяг, бери Спайка і йди в дім, – його посмішка нарешті зникла. Він дивився цілком серйозно, і навіть якось сумно. Це ввело мене у невеликий ступор. Цілу хвилину я сприймала думку про те, що Джет може виражати щось, окрім своєї доброзичливості.
     Врешті, я взяла одяг, швидко одяглася та повела Спайка в дім, лишивши його в буді.
     Мовчки.
     А тоді він прийшов. Вже зовсім сумний, таким я його ніколи не бачила.
     Він привів мене до своєї кімнати. Ось вони, ці сакральні двері. Апофеоз усіх моїх думок за останні роки. Невже він нарешті покаже, що там? І як це пов’язано із трубами та вирвою?
     – Єво, як гадаєш, я живий?
     – Звісно живий, що за дурне питання.
     – Мені завжди казали інакше. Я не такий, як ти. Може, зовні я і виглядаю, як представник твого виду, але…
     – Джете, що за несанкційовані дії? – Біла постать дивної гуманоїдної істоти раптово з’явилася у кінці коридору. У неї були широкі червоні очі та непропорційно довгі кінцівки.
     Я закричала і хотіла тікати, але Джет зупинив мене. Поклав свою холодну руку на плече, і стало спокійніше. Він знає цю істоту і зможе захистити. Мабуть, це означав його рух.
     – Схоже, шляху назад уже немає. Я надто пізно отримала дані і прибула сюди лише зараз, коли ти вже наробив помилок.
     – Хто, чи що ви таке? Відповідайте!
     – Заспокойся, дівчинко. Я знаю, ти не дуже толерантна до навчання, але тобі має вистачити рівня осмисленості, щоб зрозуміти мої слова. Незважаючи на певну незрілість твого мозку, я вже подала прохання про дострокове завершення програми для тебе.
     – Якої ще програми? Джете, що вона таке каже?
     – Вона розказує правду. Ти все одно б мала це почути. Тепер шляху назад немає.
     – На жаль, ти мене розчарував. У твоїй програмі явний збій. Доведеться тебе повністю деінсталювати.
     – Де… що? Це вона тобі так погрожувала? Ця дивна істота?
     – Мене звуть Тет, а не дивна істота, – скривилася у гримасі Тет. – Бачу, і ти не надто успішний екземпляр, однак, що вийшло, те вийшло. Розумієш, Джет – не людина, і не один із нас. Він лише робот. Машина. Така сама, як та, що подає вам їжу, тільки у нього ширше коло обов’язків. Він не має самосвідомості. Всі його емоції – це лише імітація. А щодо тебе, дівчинко, тобі неймовірно пощастило. Твій вид винищив сам себе, влаштувавши на своїй планеті масштабну війну. І ми, у якості експерименту, задля відновлення існування вашого виду, клонували тебе і виростили для подальшого заселення нової планети. Можеш вважати це жестом доброї волі. А тепер, будь ласка, проходь у кімнату. Джет, відчини двері.
     – Слухаюсь, – Джет покірно натиснув кнопку, почувши слова істоти. Автоматичні двері швидко розійшлися, і я побачила велику кількість екранів – таких, як у нас стоять у класній кімнаті для перегляду навчальних фільмів – та різних пристроїв, про призначення яких я могла лише здогадуватися.
     – Це центр керування, звідки робот передавав усі дані про твої успіхи, а також керував екосистемою та кліматичними умовами цього місця. Ми спеціально спорудили весь цей комплекс, щоб підготувати тебе до умов Геракліту – планети, де у людства буде новий шанс на побудову цивілізації.
     – І ти приховував від мене це увесь цей час? – я глянула на Джета, не приховуючи розчарування. Його вираз обличчя зовсім не змінився. З тих пір, як Тет з’явилась тут, він повернувся до свого колишнього стану. Однак, щось в очах у нього таки блимнуло, я змогла це побачити.
     – Я лише виконував свою програму. Ти була не готова. Ти і зараз не готова. Я мав поступово ввести тебе у курс протягом наступного року. Акурат до висадки.
     – Значить, уже через рік, я мала б покинути це місце?
     – Так.
     – І з тобою ми б ніколи більше не побачились?
     – Я не маю права вирушити з тобою, – голос Джета звучав рівно, механічно, без жодних емоцій, тільки по його очах я розуміла, що йому, мабуть, сумно. Чи це все та сама імітація, про яку казала прибулиця?
     – Джет має помилку у програмі. Це видно навіть без діагностики. Однак, ти у цьому не винна. Я прекрасно це розумію. Тим не менше, програму було зірвано, і ми прийняли рішення відправити тебе завчасно. Підготуєш плацдарм для побудови цивілізації. Отриманих тобою знань на даний момент цілком достатньо для самостійного виживання впродовж року. А потім прилетять всі інші.
     – То я не одна така.
     – Ну звісно ні, хіба б ти могла відновити свій вид одна? Ми створили цілу популяцію, ви б мали зустрітися вже скоро, але ти… Не буду повторюватись.
     У мене самі собою стиснулись кулаки, і хоч як я не намагалася триматись спокійно, мій голос затремтів.
     – А що, коли я не хочу нікуди летіти? Не хочу відновлювати свій вид? Хіба я не можу просто зостатись тут?
     – Який низький рівень відповідальності та свідомості… Робота Джета просто жахлива, – закотила очі (очі?) Тет.
     – Дозвольте, я скажу їй кілька слів? – раптом промовив Джет.
     – Знову ця твоя самостійна діяльність. Ну давай, але тільки якщо це допоможе.
     Він повільно опустився на коліно переді мною, так, щоб наші очі були на одному рівні, довго вглядався у мене, наче просто тягнув час, перед тим, як сказати щось погане, а тоді повільно підсунувся до вуха.
     – Якщо не будеш їх слухати, вони тебе утилізують. Будь ласка, роби, як кажуть. Я не хочу, щоб ти передчасно закінчила біологічний цикл.
     Я проковтнула клубок, що згорнувся у горлі, але відповісти нічого так і не змогла. Врешті Джет підвівся. По моїм щокам потекли маленькі крапельки сліз. Було страшно і боляче.
     – То як, ти згодна відправлятися?
     – Так, – заледве промовила я.
     Джет стояв нерухомо, без жодних емоцій на обличчі. Він лише дивився мені у вічі і не міг опустити свій погляд.
     – Гаразд, а тепер щодо тебе. Підключайся до системи та починай процедуру деінсталяції. Просто зараз. Це наказ.
     – Слухаюсь, – Джет одразу рушив до одного із пристроїв, відкрив на своїй голові щось на кшталт кришки та дістав звідти кабель. Я була шокована цим і не могла поворухнутися якусь мить.
     – Ні, стійте, прошу! Нащо ви змушуєте його вбивати себе? – коли ступор нарешті минув, я хотіла кинутись до Джета, але чіпкі пальці Тет схопили мене за плечі.
     – У тебе є дивна прив’язаність до цієї машини. Краще, якщо ми покінчимо із нею зараз. Я розумію, що це може викликати у тебе негативні переживання. Якби тільки у тебе був більший розвиток свідомості… На жаль, у нас немає часу.
     – Відпустіть його! Ви мерзота, усі ви!
     – Ми рятуємо твій вид! Май хоча б краплю поваги.
     Джет приєднав кабель до одного із пристроїв та розвернувся до Мене. На його обличчі була справжня щира посмішка. Зовсім людська.
     – Живи. Все буде добре.
     Його очі стали зовсім скляними. Він стояв тепер, немов лялька, або тіло, що раптом втратило душу.
     Я щосили закричала. На долівку впали краплинки сліз.
     …
     Я йшла по довгому коридору із металевими стінами, вдивляючись кудись у порожнечу. Тет йшла поруч, тримаючи у руках планшет.
     – Отже, будь готова до початкових труднощів. Треба буде одразу побудувати тимчасове укриття, знайти воду та їжу. Ми будемо уважно стежити за тобою, тож не хвилюйся. Наші рейтинги зійдуть на нівець, якщо головна героїня помре.
     – Що? – я зупинилася, не в змозі переварити почуте.
     – А, невже тобі досі цього не сказали? Неймовірно. Треба було самій все уточнити. Відновлення людства – це перш за все комерційний проект. Це телешоу, яке будуть дивитися у всій галактиці, тому тобі треба вести себе відповідно. Створюй шоу, але не перегравай, все має бути реалістично.
     – Шоу. Бісове інопланетянське шоу. Я живу лише для того, щоб розважати якихось бовдурів.
     – Кхм… У приватній розмові я тобі, звісно, пробачаю, та і перший епізод уже анонсовано, але, будь ласка, не кажи таких речей у ефірі. Інакше наслідки будуть вельми несприятливими.
     Я стиснула кулаки, але промовчала. Пішла уперед.
     Відчинилися автоматичні двері. На них вилилося багато світла. В центрі просторої зали стояв невеликий човник, підготовлений до запуску. Навколо нього були трибуни, де сиділи такі самі істоти, як і Тет. Всі вони зараз витріщалися на мене.
     – Ми в ефірі, посміхайся, – Тет легенько штовхнула мене у плече.
     Не в змозі нічого зробити, я мовчки пішла далі, наближаючись до човника під оплески істот.
     – Наша перша людина вже скоро ступить на поверхню своєї нової планети! Чи зможе людство відновити свою цивілізацію? Що чекає їх далі? На всі ці питання ми вже скоро отримаємо відповіді! – пролунав голос звідкись із динаміків.
     – Остання настанова: придивись до Даніеля, як тільки він прибуде на планету. За нашими розрахунками, у вас має бути чудове потомство, – шепнула на вухо Тет.
     Однак мені було байдуже, що вона там каже. Немов у суцільному вакуумі, я ступила крок усередину човника, а тоді мовлення якоїсь рекламної маячні раптом припинилося.
     ¬– Привіт, Єво, – пролунав звідусіль електронний голос.
     – Джет? – Я повернулась назад, оглянула приголомшених істот, що крутили головами вусібіч, не розуміючи, що відбувається.
     – Я підключився до їх системи і заволодів нею. Це такі дивні відчуття. Радий, що ти жива, дівчинко.
     – Що в біса відбувається! Негайно вимкніть його! – крикнула Тет.
     – Якщо не замовкнеш, я вимкну вам усім життєзабезпечення.
     – Що? Ти блефуєш. Тоді і вона помре!
     Зрозумівши, до чого хилить Джет, я забігла всередину човника та замкнула за собою герметичні двері. Тепер він вже не блефує.
     – А що б тебе, дурна залізяка, – крикнула Тет, – на маленькому екранчику човника транслювалася уся ця божевільна вистава, тому я досі могла чути і бачити все, що відбувається зовні.
     – Ще раз повторюю, якщо не замовкнеш, я вимкну життєзабезпечення.
     Тет проковтнула клубок у горлі.
     – Єво, послухай мене. Я був поганим батьком, але хочу тобі сказати, що ти маєш бути вільною. Якщо захочеш, то відновиш людство, а ні – то ні. Це не мають права вирішувати інші, навіть якщо вони тебе створили, – пролунав голос Джета по внутрішньому зв’язку човника.
     – Що ж нам тепер робити, Джет? Я не знаю, що буде далі, – тихо промовила я у передавач човника.
     – Я відправив повідомлення про порушення міжгалактичного законодавства у сфері автономності свідомих істот. Не знаю, чи послухають вони того, у кого навіть немає свідомості, але це наш єдиний шанс. Доказів у мене навіть забагато.
     – Дякую тобі, тату, – Я усміхнулась, не стримуючи сліз.
     – О, це так мило. Я б теж розплакався, якби міг.
     – Та нічого. Я розумію.
     Раптом мене сильно штовхнуло, немов стався невеликий землетрус. Але на космічному кораблі це нереально!
     – Взяли корабель на абордаж. Вчасно вони прилетіли, я ще місяць тому відправив координати.
     – А хто це?
     – Гадаю, представники однієї дуже волелюбної раси. І, за сумісництвом, вороги наших дорогих творців. А ще вони не в захваті від міжгалактичних шоу.
     – І що тепер? Вони відпустять нас?
     – Гадаю, так. І всіх інших землян теж. Єво, ти б хотіла відновити людство? Саме ти?
     – Я не знаю, що воно взагалі із себе представляє, те людство. Може, ти це запитаєш у інших? Я б краще зосталась десь із тобою.
     – Добре, доню, як ти хочеш, так і буде, – цього не було видно, але я знала, що в цей момент Джет широко і щиро усміхається мені.
    

  Час прийому: 22:32 26.03.2021