 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
/\
Літня тайга прокидалась сотнями звуків. Старий сибірський вовк крався крізь світанковий туман. Лапи обережно оминали сухі гілки, щоб не сполохати жертву. Тварина підняла морду, принюхалась, щоб упевнитися в правильності напрямку руху. Він вів зграю полювати оленя, але учора їм трапилась дивна істота.
Двоногих вовки зустрічали й раніше. Потенційна жертва була приземкувата і слабка. Зовні та за запахом вона ніби нічим не відрізнялася від інших таких же прямоходячих, що живуть по ту сторону водного потоку. В дитинстві йому навіть траплялась нагода поласувати їхнім м’ясом.
Однак ця істота була іншою. Вона не реагувала на звуки, як решта тварин їхнього племені, зате чула запахи, певно так же добре, як і вовки! Істота поспішала. Повітря зрадницьки передавало страх та тривогу у запасі її поту. Це насторожувало мудрого вовка. Він і не квапився нападати. У ньому розігрався азарт скуштувати такого м’яса. За його наказами зграя слухняно скрадалась за нею. Вони чекали.
/\
Тиманча просувалась по тайзі просто на північний схід. Востаннє вона бачила людей два дні тому. Двоє братів жили по ту сторону ріки. Вони були добрі: поділились з нею вечерею та прихистили на ніч у своєму чумі. Вона ж залишила їм свого оленя! Який же був їхній подив, коли вона залишала стійбище та відправлялась туди, де не було нікого! Та ще й глуха! «Куйкі асі! Дулбун!», - ворушились їхні губи. Це ж вірна загибель! Вони думали, що вона зійшла з глузду. Нехай. Старенька знала, що чим швидше віддалиться від їхнього чуму, тим більше шансів вижити у них та у її родичів з великих стійбищ. Насправді, кожен її крок – це врятоване життя ще одного тунгуса, а може навіть і руса.
Cтара евенка просувалась все глибше у лісовий океан. Перебивалась сушеною олениною, мало спала. Пила багато води зі струмків та закривала тіло від комарів обрізками боркіри, довгим замшевим куму та глибоким капором. А ще багато молилась Духу Тайги та Батьку. Зараз чула його краще, ніж будь-коли. Терпіла порізи та подряпини. Відчувала за собою вовчу зграю. Та її це вже не турбувало. Часу в неї вже не лишилося. Це станеться сьогодні.
Вчора ввечері Тиманча ще раз намагалась побачити Його над шпилястими верхів’ями. Та марно. Він зараз близько біля Матері. Довгий літній день пожирав світло Батька у зародку. Однак вона знала, що він там є. Він обрав її, щоб захистити мати-Землю, щоб врятувати рідні стійбища. Жаль, що для цього доведеться нанести рану на тіло Тайги.
Жінка принюхалась. Зграя була як ніколи близько. І її теж жаль. Вони всі помруть. Як і для неї, Тайга була їхнім домом, їхнім світом, який ось-ось загине.
Тиманча більше не могла йти. Присіла на повалений стовбур сосни. Втомлено стягнула з голови капор. Кістлявою рукою втерла побите зморшками обличчя. Однак за хвилину зібрала останні сили, підвелася та вийшла до маленького озерця.
Поглянула на кришталево-блакитне небо. Їй хотілось побачити того злого демона, що йшов по них. Він з’явився підступно десять ночей тому, дав мало часу щось змінити. Однак сьогодні вона, Тиманча, з благословення Батька та духів Тайги його зупинить. І нехай потім говорять, що то злий Огді скинув свій гнів на землю.
Наставав щедрий сонячний ранок. Росистий ліс чекав нового дня, його єство раділо сонцю. Проте стара евенка знала, що з хвилини на хвилину цей рай закінчиться. Тиманча ніколи не чула звуків, лиш вловлювала вібрації. Батько ж дав їй ще один дар: вона чула рух Неба.
Жінка випросталась, повернулась лицем на схід та спрямувала погляд до неба. Витягнула шию. І раптом почала видавати із себе чисті складноорганізовані звуки.
Серед глибокої тайги стара глуха евенка виконувала оперу.
Вожак вигулькнув із-за кущів і закляк. Двонога поводилась дуже, дуже дивно. Верхні лапи розкинуті в сторони. Морда з пласким носом задерта догори. З її гортані долинав потік звуків, яких сірому не доводилось чути ніколи. Вовк застиг на місці, зачарований видивом. Увесь його досвід тепер кричав лише одне: «Тікай!»
Та було вже пізно.
У стороні, де сходила куля розпеченого дня, враз з’явилось ще щось. Ще одне сонце? Воно збільшувалось блискавично. Одна. Дві секунди. Три. Ось воно уже над ними! Серед верхівок моря дерев чітко вималювалось темне димне пасмо. Спантеличений вовк усе ще чув високе голосіння двоногої, коли за мить воно обірвалось.
Небо вибухнуло! Променистий шквал звалився на тайгу з колосальною руйнівною силою, ламаючи височенні дерева, мов сухі стебельця. Могутня хвиля смерті з потужним гуркотом впала на них згори, розчавлюючи мирну ранкову гармонію та пожираючи увесь його світ.
Останнє, що побачив вожак, був товстий стовбур старої сосни, що тріснув поруч, наче благенька суха гілочка. І все потонуло в сліпучо-гарячому сяйві.
//\\
Олеся сперлась на перила балкону, байдуже втупившись у метушню ранкового міста. Вибігла в нічній сорочці, бо після такого важко оговтатись. Молода жінка розкувойдила довге волосся та глибоко вдихнула. Надокучливі пищання автівок її не доймали. Як і чергова серія мильної опери у сусідній квартирі. Її світ протікав у інших вимірах чуттів.
Вона була глухою.
Цієї ночі жінці приснився сон. Однак, коли вона проснулась, ці чуття не проходили. Вона все ще відчувала той сигнал звідусіль!
Все було правдою. Колись їй розказували легенду про долю нечуючих, про якийсь зв’язок із космосом. Про батька нашого зоряного дому. Проте вона не вірила. Думала, що це забобонні легенди, якими лякали колись. До цієї ночі.
Зненацька нова хвиля від Нього. Олеся вкрилась потом. Ринулась до ванної кімнати та підставила голову під холодний душ.
Ті частоти. Той шепіт. Жодні слухові апарати не дадуть такої чіткості.
Дівчина почала відчувати неймовірні сили навколо. Цілу планету! Космос! Навіть якби їй зараз викололи очі, вона б з точністю до кутової секунди вказала б, де що знаходиться у глибинах неба. Всесвіт пульсував. Він танцював та … звучав. Боже, так! Він звучав! Ось що таке справжнє «зву-ча-ння»! Але ті сигнали йшли не від людей чи гіпотетичних іншопланетян. Вона чула галактики, наднові та джети чорних дір, рівномірний потужний потік Матері та переспіви планет. І Його.
Легенди не брешуть. Батько живий та активний, як ніколи. І зараз він кличе саме її. Однак страшніше те, яке випало їй завдання. Десь там за півтора роки льоту від Землі вона чула шалену немилосердну масу. Жінка поступово усвідомлювала масштаби, оцінювала швидкість, імпульс і траєкторію.
Та нездоланна маса неслась саме на неї!
Олеся стрепенулась та повернула голову на маленьку картину на стіні. Але не краса весняного пейзажу, колись намальованого нею ж, прикувала її погляд. У тому напрямку, десь там з-під горизонту, звертався до неї Він.
Вона благально дивилась, ніби крізь стіну. Руки описали несміливі жести: ребром долоні – до лоба, ребром долоні – до підборіддя.
«Батьку, що мені робити?»
Олеся затремтіла. Опустилась на ліжко. Почала щось шукати в мережі без чітких запитів. Зненацька фейсбук вигулькнув коротким повідомленням про вечір тротуарної астрономії. Жінка вмить заспокоїлась. Вона знала, куди піде сьогодні. Вона побачить Батька наживо.
//\\
На місці спостережень уже юрмилось багато людей. Організатори виставили кілька потужних труб різних систем. Астрономи не встигали підлаштовувати усі телескопи. З’являлись черги охочих поглянути на далекі небесні об’єкти. Олеся теж стала в одну із них. Потім зрозуміла, що той телескоп на монтуванні Добсона був спрямований на Місяць у фазі молодика. Вона завагалась. Чи зможе вона пояснити, що їй треба?
Раптом серед юрби жінка помітила невеличкий телескоп-рефрактор, до якого ніхто не наближався. Олеся ж знала куди їй треба спрямувати інструмент. Над південно-західним горизонтом сяяла яскрава зірка. І вона зважилась підійти до телескопа. Фіксатори були ослаблені, отже, лінзову трубу можна було навести куди завгодно. Жінка непевнено розвернула рефрактор у напрямку цілі. Через оптичний вказівник навелась на зорю над західним горизонтом. І припала до окуляра.
Так, це був Він! Тепер вона його не тільки чула, а й бачила! Маленький бурий диск із паралельними смужками темних хмар. Зображення тремтіло: світло йшло крізь значну товщу атмосфери.
Олеся незграбно розглядала прилад, намагаючись зафіксувати телескоп. Зненацька до неї підбіг роздратований астроном.
–Ну, я ж просив не лізти самому! Зламаєте телескоп!
В цей момент жінка уже крутнула якесь коліщатко збоку на монтуванні, закріпляючи інструмент. А тоді помітила чоловіка. Той вирячив очі. Губи активно рухались.
Олеся намагалась показати, що не може спілкуватись, як всі.
–Він може грошей коштує! Ну, як не знаєш, то навіщо лізеш! – розходився астроном легенько відпихаючи Олесю вбік.
–Ти що не бачиш, вона ж глухоніма! – захистив її опецькуватий чолов’яга з сусідньої черги.
Пил організатора враз спав. Та все одно він невдоволено хмикнув, перевіряючи ручки тонкого наведення. Знічев’я подивився в окуляр.
–О, нічого собі! – звів брови чоловік. – Ти диви, а навелась точно! – Він випростався і голосно промовив. – Хто хоче подивитись на Юпітер? До речі, а де та німа дівчина? Та хай би вже дивилась, я ж не знав! – виправдовувався астроном перед присутніми.
–Ти би краще вибачився. – пробубнів опецькуватий. – А то вів себе, як неотесаний бовдур!
Астроном знайшов жінку поза натовпом. Він винувато опустив очі та ще більше зсутулився.
–Я… це…вибачитись хотів. Я не знаю, як сказа… – і застиг.
Глуха стояла, мов статуя, повернувшись на південний захід, та ледь витягнувши обличчя. За мить чоловік здогадався: вона мала б дивитись на Юпітер! Олеся закрила очі та підвела вгору руку. Її вказівний палець був спрямований просто в зеніт.
Астроном розгубився. Приступив до жінки ближче.
–Пробачте, що я …
Вона не реагувала. Повільно розплющила очі. Її обличчя осяяла блаженна усмішка. Палець все ще показував угору.
Вона отримала відповідь.
–Що… що це значить, я не розумію! Один? Що «один»?
Олеся не намагалась йому щось пояснити. Вона заворожено втупила погляд у землю під горизонт. Якби астроном уявив, куди може вести лінія від її очей, то дуже здивувався б, що це регіон небесної сфери в двадцять чотири кутових градуси над площиною екліптики в сузір’ї Трикутника, протилежна сторона Сонячної системи. І вона знала, що через кілька місяців усі телескопи Землі будуть спрямовані не на планети чи дип-скаї, а на зовсім інший об’єкт.
///\\\
Виконавчий директор космічної програми компанії «Спейс Шілдз», Уейн Пірсер, згорбився на дивані свого будинку в Нью-Джерсі. В очах росились сльози. В руках міцно стиснутий смартфон з відкритою галереєю. Світлини його дружини. Він важко сопів, губа сіпалась від напруження. В спресованій тиші почувся його шепіт.
–А ми ж мріяли, що наша доця буде співачкою, як і ти… – очі запалахкотіли гнівом. – Ці паскуди за все заплатять, Мелінда. Усі заплатять, я обіцяю. Бог милостивий. Він бачить усе. І знаєш, що? Я вдячний йому за можливість здійснити суд над цим мерзенним, зажерливим, наскрізь прогнилим світом! А Земля… – сльози вийшли з очних ямок та покотились по щоках. – …Земля буде жити далі. – він підвівся.
На екрані ноутбука в редакторі коду зміїлись символи. Пірсер клацнув клавішу «Пробіл». З динаміків по кутках кімнати долинули перші ноти арії Цариці Ночі з моцартівської опери «Чарівна флейта». Уейн налив у бокал червоного вина та підійшов до вікна.
Удалині, наче з пекельної безодні, здіймався вечірній Манхеттен. Солістка якраз підходила до кульмінаційного моменту, неймовірно орудуючи ідеальним сопрано. Пірсер надпив солодкого напою, побачив на склі зловісне відображення свого скривленого від іронії обличчя та прошепотів:
–Земля буде. Тільки на ній уже не буде цієї тупої помилкової цивілізації.
///\\\
Ділан Флайберг, власник найбільшої у світі космічної корпорації, найбагатша людина планети, глибоко опустився в кріслі у своєму кабінеті. Його долоні з розставленими великими пальцями сформували трикутник, вершина якого впиралась в ніс. Погляд важким буром заглибився в стіл.
Трохи більше року тому підтвердилась шокуюча таємна новина: наближається великий астероїд. Дуже великий. Сім з лишком кілометрів у діаметрі. Судячи з гіперболи та нахилу над екліптикою - міжзоряний гість. І траєкторія його закінчується планетою Земля. Це вже перевірено тисячами експертів. Його компанії, як і всі космічні агенції та збройні сили світу працюють над тим, як врятувати планету.
Держави світу прийняли рішення відправити флот кораблів для спільного удару по прибульцю. NASA здійснить п’ять запусків. Його ж компанія готує три кораблі з ядерними боєголовками. Хотіли чотири, але певно не встигнуть. Вікно для вильоту закривається через місяць.
Флайберг увімкнув смартфон.
–Пірсер, що там з четвертим?
Виконавчий директор програми відкашлявся та похмуро прорік:
–Якщо і відправимо, то без гарантій безпеки.
–Отже, не встигнемо. – констатував Ділан. – А пізніше?
–Зможемо, та тільки з Каліфорнії, але чи буде це мати сенс, коли вікно закриється?
–Тоді сконцентруємось на перших трьох запусках. Через годину прозвітуєш про роботу.– наказав співрозмовнику Флайберг, вимкнув зв’язок та прикусив нижню губу.
Зненацька смартфон запищав знову. Ділан потер підборіддя, м’язи його темно-мідного обличчя незадоволено скоротилися. Нагадування про ще одну зустріч. Чоловік хмикнув. Він витрачає час на дрібниці, замість того, щоб в касці підганяти в дупу робочих на мисі Канаверал чи Лабораторії реактивного руху в Пасадені. Але нехай. Хоч буде ілюзія того, що він розглянув усі варіанти.
///\\\
–Я – Кетрін Меєрс, радник прем’єр-міністра Канади з питань науки.– представилась низенька симпатична жіночка років сорока. – А це – Олеся Співаченко, українка. Вона глуха.
Олеся розігріла усмішку, як могла, пригладила русяві кучері, коротко кивнула та несміливо протягнула руку Ділану.
Той прохолодно всміхнувся.
–В чому ваш план? – кинув, вказуючи гостям на крісла.
Кетрін дістала із сумочки планшет, провела рукою по панелі, демонструючи зображення чоловіку. На екрані відкрилось фото невідомої жінки азіатської зовнішності.
–Хто це?
–Пане Флайберг, пам’ятаєте Челябінський болід 2013 року?
–Звісно.
– Цю жінку звали Куркям Адашева, татарка, 37 років. Загинула в той день. Її знайшли мертвою в районі місця вибуху боліда. Справжня причина смерті до кінця не з’ясована.
–Але ж тоді там, здається, не було жертв. – перебив Флайберг.
–Таємні файли ФСБ кажуть, що була одна загибла.
–І що?
–А це, – холодно гортала далі презентаційний файл радниця. – свіжий експертний висновок тих же російських спецслужб щодо Тунгуського метеорита.
–Знаю, 1908 року в Сибіру. – роздратовано кинув мільярдер і поправив. – і це, скоріше всього була комета.
–Виявляється, двоє очевидців того вибуху – евенки, брати Шанягірь, за три дні до катастрофи приймали в себе в чумі на ніч одну дивну жінку, котра потім зникла безвісти.
Ділан підняв брови. Канадка неухильно вела далі.
–18 грудня 2018 року над Беринговим морем вибухнув так званий Камчатський болід. Напередодні Ольга Яковлєва, російська алеутка, викрала риболовецький катер в селі Нікольське на острові Беринга, що на Командорських островах. Той порожній катер потім знайшла берегова охорона США біля Алеутських островів. Тіло жінки не виявлено.
Флайберг звів брови.
–І?
–Справа в тому, що і Адашева в Челябінській області, і вище згадана алеутка, і гостя евенків, свідків Тунгуської події, – Кетрін витримала двосекундну паузу. – Всі вони були глухими.
Ділан зосереджено мовчав. Потім зобразив пальцем коловий рух.
Радниця продовжила.
–А ось це, – вона відкрила аудіофайл. – так звучить Юпітер. Радіохвилі, які випромінює найбільша планета нашої Сонячної системи.
В тишині кабінету почулись ритмічні звуки, що нагадували далекий зловісний шум. Свердлячи поглядом керівника «Спейс шілдз», Кетрін продовжила, кивнувши на Олесю:
–Вона не чує нічого. Нічого крім цих хвиль. Тобто, вона їх не чує, як ми, а скоріше, хм, по-особливому відчуває. І до речі, без ваших церебронекторів.
Флайберг міцно стиснув губи та ковтнув слину. Жінка вела далі.
–І вловлює вона не зовсім радіохвилі. Бо радіовипромінювання – це лише верхівка айсберга.
Олеся нервово завовтузилась в кріслі.
–Ця жінка, – примружилась канадка. – саме та невідома, яка інформувала NASA про зіткнення, задовго до того, як Pan-STARRS та NEOWISE змогли помітити астероїд. Вона чує збурення гравітації Юпітера. Саме газовий гігант дає їй інформацію про переміщення всіх небесних тіл. Таким може стати кожен глухий, який знаходиться найближче до потенційного місця удару. Так-так. Він має впасти саме на Україну, акурат на місто Харків, а точніше, в район, де проживає Олеся. Якщо ми відправимо її геть від Землі, вона відведе від нас і каменюку. А в гіршому випадку просто зможе його знищити.
Флайберг розкотисто зареготав, закотивши очі.
–Вона може створити хвилі, природу яких ми ще вивчаємо. – стійко вела далі Меєрс. – Зараз ми можемо описати їх як високочастотна ультрагравітація. Вона може увійти в резонанс із об’єктом та роздробити його. Проте лише один раз.
Ділан скочив з крісла.
–Який резонанс? Ви вчили фізику? Так, Кейт, я очікував конструктивну розмову, а не магічну маячню. А може… – перервався він з театральною віртуозністю. – Вона нас точно не чує? Де її апарат?
–Вона відмовилась від нього через протест.
–Проти чого?
–Вірніше було б спитати «проти кого».
–Не розумію…– вдавано нахмурився чоловік. – А може у всьому тоді винувата вона? Вона притягує космічну гору? Може, перервемо з нею зв’язок та й усе потому?
–Ділан! – твердо мовила жінка. – Астероїд буде все одно летіти по тій же траєкторії! І де б він не впав – нашій цивілізації кінець. І навіть, якщо ти сховаєшся у бункері зі своїми мільярдами, то вийдеш у новий світ. Пекельний світ. – Вона опанувала себе та вела далі. – Все що тобі треба, це запустити цю жінку в космос, краще по параболі, подалі від Землі, щоб відхилити траєкторію астероїда. А на певній відстані від нього відбудеться входження в резонанс та вибух. Однак якщо вона зустріне його навіть у верхній атмосфері Землі, виділиться колосальна енергія, ударна хвиля змете все на своєму шляху, і нам буде непереливки!
–Що за псевдонаукові дурниці?! Я розглядаю тільки реальні проекти!
–Статистика останніх півтораста років свідчить про протилежне!
–Яка в біса статистика? Факти, підтягнуті за вуха? Алеути? Евенки? Татари? Випадковості, в яких ви вбачаєте, те що хочете! – він кисло усміхнувся. – Я розумію, всі зараз розчаровані, панічні настрої, і все таке. А ви не вірите в те, що ми справимось?
Кетрін зітхнула.
–Удар навіть кільканадцятьма ракетами лише вщипне каменюку. Та й влучити – архіскладно. Відхиляти таку масу потрібно довгою серією вибухів. Цю операцію потрібно було починати за кілька років, яких в нас не було… Мій чоловік працював на «Альмі» астрономом… Є велика ймовірність провалу. А так ми підстрахуємось.
В Флайберга урвався терпець, він тицьнув пальцем прямо в Олесю.
–Скільки вона важить?
Радниця прожестикулювала питання жінці.
–Скільки? П’ятдесят п’ять? – хмикнув Флайберг. – Та в нас там зараз кожен кілограм на вагу золота, ви знаєте про це?!– крикнув чоловік. – Нам треба завантажити більше палива, ядерні ракети, імпактори! До речі, а психіатр її перевіряв?
На цей раз хмикнула Кетрін.
–Ну, що ж. Тоді нехай може ваші дебелі міцні горішки починають голодувати, бо їм доведеться скинути зайву вагу!
–Нахаба! Все беруть на кпини!
Меєрс заплющила очі та зробила глибокий вдих.
–Знаєш, Ділане, а в мене дівчинка п’ятнадцяти років. Вона глуха. І я собі часто думала, як це бути такою? Як це, нормально не чути спів пташок, як тарабанить по даху дощ або голос коханої людини? Лише жалюгідні рештки звуків через апарат! – її очі примружились. Вона шморгнула. – А може вони чують щось інше, щось більше, ніж є у нашому сприйнятті світу? –голос жінки стишився. – Коли я почала опікуватися українськими дітьми з вадами слуху та зору, то задумалась над таким. Нам відомий електромагнітний спектр всіх діапазонів – від радіо до гамма. І ми думаємо, що це і є Всесвіт. А що, якщо це тільки одна сторона? А що, якщо б ми навчились чути спів планет та дихання галактик? А ми… – куточки її губ завібрували. – Ми просто задерикуваті невігласи. Ми – глухі! Олеся прийшла до тебе, попри твої невдачі. Вона довіряє тобі в останню мить заради людства.
Флайберг відвернувся від них та підійшов до вікна.
–Ви хотіли мене принизити через невдалий проект з церебронекторами?
Радниця опанувала себе. Спокійно зробила жест Олесі, вони підвелися.
–Дякую за увагу. Дуже не хочеться, але все ж, ми звернемось до китайців. Ті більш забобонні та зможуть нам повірити.
–Ну-ну, – закинув їй навздогін Флайберг. – Робіть все по фен-шую! Може ще бубна евенкійського з собою захопите, ну, щоб ефект кращий справити? – і коли гості покинули кабінет, процідив сам до себе. – та хто вас зараз узагалі слухати буде?
////\\\\
Флайберг збільшив звук величезного плазмового телевізора. На екрані над написом «Надзвичайні новини» – перелякане лице розпатланої журналістки. Її голос жахливо тремтів.
–Сьогодні о 14:20 за східним стандартним часом конгломерацію Маямі накрила ударна хвиля від вибуху невідомого космічного тіла. Уже зрозуміло, що сотні людей загинули від хвилі цунамі, що пройшлась по усьому Маямі-біч, тисячі людей травмовано. Наразі число їх встановлюється. Очевидно, що болід вибухнув в атмосфері Землі на висоті кілька кілометрів. Епіцентр вибуху знаходився на відстані кількох десятків миль від атлантичного берега Флориди. Страшно уявити, що було б якби той метеорит впав прямо на місто!
Пальці Флайберга уже активно літали над екраном смартфона. За кілька секунд почулись гудки виклику.
–Ділан, алло! – Пірсер був на зв’язку.
–Що Канаверал? – різко спитав мільярдер.
–Ділан, нас теж трішки накрило, є пошкодження пускових платформ, ще уточнюємо.
–Пірсер, ми полетимо чи ні?! – гаркнув Флайберг.
–Т…так. – витиснув із себе директор. – Просто нам треба час на відновлення.
– Чорт! Скільки?
–Тиждень-два.
– Що?!
–Може треба сконцентруватись на військових платформах?
– Та хоч з Бора-Бора чи острова Пасхи! Аби, бляха, ті ракети вийшли на орбіту! Вилітаю до вас. – випалив власник «Спейс Шілдз».
////\\\\
У літаку Флайберг переглядав останні новини з місця катастрофи.
Перед мікрофоном стояв деморалізований огрядний чоловік у порваній футболці. Очі його були червоні, ніби він ридав цілу ніч. Знизу титри – «Свідок катастрофи».
–Я переганяв свій катер в бухту, а тут в останню секунду на борт заскочила якась німа. Якась латиноамериканка, певно з кубинського кварталу. Хотів її вигнати, але вона витягнула ствол та вимагала показати, як керувати – чоловік хвилювався та постійно почісував голову. – Ну, то я і показав, де і що основне, а потім вона мене буквально випхала за борт і понеслась в океан! От просто втопила – і понеслась! Може, на Багами… Чорт, може той вибух пов’язаний з нею? Може в неї там на поясі атомна бомба була? Я ж не бачив ніякої сумки! – вирячив очі свідок. – Що в дідька відбувається?
Флайберг закляк.
За кілька секунд він збентежено кинувся шукати на власних внутрішніх серверах ще щось. Ось. Висновок NASA «Перегляд траєкторії та орбіти Тунгуського метеорита». Флайберг пробігся очима по документу. Одночасно витягнув з підставки пляшку віскі. Бурштинова рідна заграла на дні важкої склянки. Мільярдер встиг поставити пляшку у спеціальну кишеню. Проте напою він так і не спробував.
У документі зазначалося, що Тунгуське тіло змінювало свою траєкторію під час польоту! І що спричинило цю зміну, достеменно невідомо!
Рука чоловіка потягнулась до склянки, але пальці так і не охопили її, а просто зіштовхнули з підставки. Тара впала на підлогу, але на м’якому килимі не розбилась. На штани власника «Спейс Шілдз» хлюпнула ароматична рідина. Однак він не звернув на таке увагу. Його інша рука уже гуляла дисплеєм смартфона, встановлюючи зв’язок із радницею канадського прем’єр-міністра.
–Кетрін? – схвильовано мовив Ділан. – Скільки, ти кажеш, важить та глуха українка? Привозь її в Сан-Франциско. Негайно! Вважай, що квиток на орбіту їй уже заброньовано. Що? Чи є бубон? Як треба дістанемо – хоч ескімоського, хоч евенкійського.
/////\\\\\
–Ти впевнений в цьому, Уейн? – зиркнув з-під лоба Флайберг.
–Так. Ти знаєш, що для мене означає ця програма. – на загостреному обличчі директора відчувалась напруга. – І я думаю, що заслужив те, щоб взяти у ній участь особисто.
Власник «Спейс Шілдз» зітхнув.
–Ти ж не вважаєш, що це політ в один кінець? – усміхнувся Пірсер. – Крім того, на Землі буде більш небезпечно, ніж там. – зробив він легкий кивок вгору.
Мільярдер на мить міцно заплющив очі, а тоді мовив:
–В якому зі «Списів» хочеш зайняти місце?
–Не важливо. Хоча, нехай буде в останньому, третьому.
Флайберг випростався.
–До речі, третій – не буде останнім.
–Що? – очі виконавчого округлились. – Але ж ти сам скасував четвертого?
–Маємо туза в рукаві.
Пірсер нахмурився.
–Ми реально не встигнемо до закриття вікна!
–А нам вікно і не потрібно. – блиснув загадковими вогниками Ділан.
–Як?
–Ми запустимо звичайного «Дракончика», зустрінемо того чортяку на навколоземці.
–Що за маячня? Ми ж розглядали такі варіанти! Вони не мають сенсу! Астероїд розвалиться максимум на кілька частин! Та і спіймати його на приціл на низьких орбітах нереально складно!
Лице найбагатшої людини світу віддавало спокоєм.
–У нас є запасний варіант. Але я вважаю, що ви справитесь. Крім того, полетять росіяни, китайці, європейці, араби, навіть індуси з японцями! Справжній земний флот! Файна космічна гулянка!
Директор програми глипав на співрозмовника. А тоді впевненіше сказав:
–Що ви там в біса вигадали? – потім опанував себе. – Я полечу в третьому. Це щасливий номер.
/////\\\\\
Що таке музика? Гудіння кулерів ноутбука, холодильника? Вібрації стін метрополітену? Біг крові по венах? Пульсація серця?
Чи може муркотіння кицьки? О, так, без Масі її світ був би прісним. Олеся занурила руку в глибоке сіре хутро короткошерстної британки. Киця почала тертися усім тілом, а наостанок оповила її руку хвостом. Мася була її першим перекладачем. Адже саме вона чула усі повітряні коливання першою, і не тільки. За її поведінкою можна було визначити і сейсмічну, і сонячну активність. Чи знають про це нормальні? Кицька надихала її не тільки до роботи над дизайнами сайтів, а й до створення своїх картин, що роздавались потім друзям по всьому світу. Оце вона, і мама. Її найрідніші! Були в Олесі й хлопці. Хоча останній, чуючий, певно був з нею тільки зі співчуття. А їй не треба жалю. Їй лише двадцять вісім, і все було б непогано.
Та все змінилось. Вона зараз має довіритись людині, через чию технологію померла її найкраща подруга. Запалення мозку після тестового завантаження церебронектора. Однак Олесю покликав Батько. Вона не може не полетіти. Мусить переступити через свої примхи. Якби їй не трапилась Кетрін… Ні, Росія ж ледь животіє: з такою ресурсною базою, тільки на дві ракети й спромоглася.
Може б в іншому житті вона хотіла б побачити страждання нормальних, наче в клятому голлівудському кіно. Як їхній світ попелиться. Цікаво, який гуркіт вони почують?
Олеся вгамувала приступ гніву. Пригаслі очі в дзеркалі казали їй млосну правду.
Вона так і не навчилась любити себе.
До біса все! Вона полетить. Побачить планету з космосу!
В Каліфорнії тепло. Речей небагато. Олеся присіла на дорогу. Ні, це ще не все. Вона має сказати світові ще щось. Про всяк випадок. Жінка поставила смартфон у вертикальне положення та увімкнула запис відео. І зажестикулювала.
//////\\\\\\
Всі присутні в х’юстонському центрі управління польотами остовпіли. Першим оговтався один з операторів.
–Зв'язок із «Походами», «Денгхуо-2», «Ханджаром», «Списами» втрачено. Імпакторний кластер зруйновано!
–Що, чорт забирай, відбувається? – прошепотів Флайберг.
–Детонація імпактора 124В.
–О, Боже! – оператор відкинувся назад, поправляючи окуляри. – Зафіксовано команду зі… «Списа-3»! Він повністю автономний, перекодований!
–Хто вцілів? – захрипів Флайберг.
Оператор облизав губи.
– «Денгхуо-1» - зашифровано, «Маянгуса» – двигуни відмовили, «Хаякасі» – є ушкодження, відхилився від курсу…
–Що зі «Списом»? – скули мільярдера заїздили.
–Він був на значній відстані. Він…
–Є включення! – перебив його хтось.
На головному екрані з’явилось обличчя Пірсера. В очах блищали бісівські вогники.
–Х’юстон, Х’юстон, у вас проблема! Чесно кажучи, ви – в повній дупі! – зареготав він.
Центр скувала льодяна тиша.
–Так, так, Флайберг, то був я. А я гарний ковбой, ти знаєш, і не знайдеться тепер міцних горішків, щоб мене зупинити! Старигань Брюс певно зараз лікті кусає в розпачі! – він гротескно захихикав. – Хоччча! Хто ж там залишився? Ги! – його пика заповнила увесь екран. – Нехай спробують, так навіть цікавіше. Жаль, що з собою поп-корн не прихопив!
В наступну секунду Уейн посерйознішав.
–А пам’ятаєш, Ділане, як померла моя дружина? То розкажи людям, хай хоч в останню годину дізнаються! Уявіть, народ, оцей лайняний мегасуперпупертрильярдер, який винайшов вагон нових революційних технологій, усяку церебролажу, не зміг знайти лікарів, щоб прийняли пологи в Мелінди! Тобто, він знайшов, але ті запаковані блазні в масках не змогли врятувати ні її, ні дитину! – голос Пірсера перейшов у крик. – Флайберг!!! Та навіть в Середньовіччі баби-повитухи якось виймали дітей живими! – з рота вилітали крапельки слини. – Ти, паскуда, погнався за своєю славою, а як же люди?! А може розкажеш їм про свої наноексперименти з амазонськими племенами? А про бункер на Алясці? Га? Туди ж певно зібрався після запуску, чи не так? Потворний сучий син!!! І ви всі! Горіть ви та ваша американська мрія у пеклі! – очі його шалено блищали, тон голосу знизився. – Я добрий ангел! Я лишень прискорюю вашу агонію, недорозвинена, тупа, нікчемна цивілізація! Думаєте, я вбиваю Землю? Нііііі! Я очищаю її! Від вас.
Зв’язок обірвався.
Першим вийшов із заціпеніння адміністратор NASA.
–Ще варіанти! Працюємо! Трусіть китайців! Підтягуйте ESA, там ще є запуск з Куру! JAXA! Морський старт! Бока Чіка! Що там в нас ще є? – кричав він.
У залі мов крига скресла. Всі відразу заметушились.
Оговтався і Флайберг. Він повернув голову в куток залу, де на склі висіла табличка «Команда 4». Зустрівся поглядом з тім-лідом та зробив ледь помітний кивок. Той повернувся до колег і, плеснувши в долоні, вигукнув:
–Окей, гайз! Нам зелене світло! Готовність Ванденбергу! Запускаємо «Пісеньку»!
/////\\\\\
– Ти думаєш, Кейт, ще не все втрачено? – Ділан опустив погляд у підлогу. – а знаєш, я дійсно все робив для себе, для слави, я грався з цим світом у свою гру, як хлопчик. Я думав, що майже Господь-Бог, – чоловік зітхнув. – а через кілька годин ми певно просто станемо порохом…
– Я так не вважаю. – твердо відповіла жінка. – Битва тільки починається. І я не Кейт, а Кетрін. І моя дочка теж хоче в космос, як Олеся! В тебе є яйця, Флайберг? Є. Те, що ти не полетів на Аляску ‒ вже важливий крок!
Той прикусив губу та іронічно розтягнув усмішку.
– Отже, нам є для чого жити. Мені ж треба звозити твою доньку на Марс? Ех, кумедні ви, канадці.
– У мене, взагалі-то, українське коріння. – впевнено мовила жінка. – А цей народ не раз проходив через пекло. І вижив.
–Хм, не знав. І що ж їх врятувало? – скептично підняв брови мільярдер.
Кетрін кинула на нього загадковий погляд.
–Я б тобі сказала, але ж ти не повіриш.
//////\\\\\\
Корабель з Олесею на борту виходив на розрахункову орбіту.
«Чудово, Олеся, заспокойся, ти тримаєшся добре», жестикулювала Кетрін в камеру блідій українці.
Флайберг знову стояв похмурий, спершись на стіл посеред диспетчерської. Настрій в усіх був кепський. Годину тому група із залишків земного флоту нанесла ядерний удар. Але через дуже незручний кут підльоту, влучила в ціль лише одна ракета. Вона зачепила краєчок астероїда. Десять інших вибухнули поряд, але траєкторія не змінилась.
Мільярдер був розгублений. Від нього тхнуло алкоголем.
–«Пісенька» виходить на розрахункову орбіту. – професійним голосом інформував оператор. – Перетин з траєкторією астероїда через десять хвилин.
–Сер, я не розумію, яка в неї зброя, і як вона її активує, бо в нас немає даних! – звернувся інший спеціаліст.
Усі повернули голови на найбагатшу людину планети.
–Це секретна інформація. – бовкнув він. І, помітивши нерозуміння на обличчях операторів, неохоче склав усмішку, наче непростий м’язовий пазл. – Жарт! – він знизав плечима. – Насправді я не знаю, хлопці! А це уже не довбаний жарт. Нас попросили запустити її в космос, і ми це зробили, чорт забирай! Чудова робота! А що далі? – він розвів руками та кволо зітхнув. – То сюрприз навіть для мене.
І в цей момент один з операторів схвильовано вигукнув:
–Є зв’язок зі «Списом-3»!
На моніторі знову з’явилась голова Уейна Пірсера.
–Доброго ранку, динозаврики! Я знову тут!
– «Спис-3» тричі здійснив обліт Землі, зменшив ексцентриситет та виходить на ту саму висоту 1237 кілометрів. – прошепотів найближчий оператор.
–Уейн, зупинись! Так, я винен, але людство – ні! – вигукнув Флайберг.
Та Пірсер його ніби не чув.
–…якраз наводжусь на твого туза своїм джокером. Це буде весело.
–Дурню, імпульс вимкне і тебе! – гаркнув власник «Спейс Шілдз».
Той лише зареготав у відповідь.
–Швидкість астероїда 28 кілометрів на секунду, перетин траєкторії за шість хвилин! – повідомив один оператор.
–Боже! – прокотилось по рядах центру управління.
Кетрін активно зажестикулювала в камеру. Олеся спохватилась. Її обличчя стало ще тривожнішим. На ньому застигло щось гірке.
«Я не знаю, як ти це робиш, але треба діяти, до тебе наближається терорист із ядерною боєголовкою.» показала радниця канадського прем’єр-міністра.
«Де астероїд?»
«У тебе п’ять хвилин. Навіть менше.»
Очі Олесі збільшились. Частота пульсу оскаженіла. Потім її руки почали видавати фрази, які змусили Кетрін пополотніти.
«Кетрін, а може, дійсно, цьому світу потрібен рестарт?» за тонкими пальцями в зіницях блиснули іскорки томного розчарування. Стомлені повіки важко приховали їх.
А з головного екрану, де висіла пика терориста, долинула музика - уривок опери.
–А я тут прихопив із собою справжню музику. – вів далі колишній директор програми. – До речі, це мабуть, єдине, що мені подобалось на цій планетці. Як вам моя арія помсти, невігласи? – хихикав Уейн.
–Уейн, благаю, гахни по тому астероїду!!! – волав Флайберг. Та відео погасло, і мільярдер витиснув жалюгідне «Ллллайно!».
Кетрін на все це не зважала.
«Олесю, що тобі каже…батько?» кожен її рух попри тремтіння тіла був чітким.
«Мама… Мася…» погляд українки відсторонився.
–Батько каже, що не час вмирати! Обіцяйте мені, що даруєте звуки для всіх! Обіцяйте, що всі почують Всесвіт!– перекладала далі голосно Кетрін, ледь стримуючи хвилювання.
В центрі управління всі прилинули до моніторів. Вони вловлювали кожен звук з вуст Меєрс.
«Так, тобі не час вмирати, треба боротись!» показала вона.
«Ні,» відповіла Олеся. «Не час вмирати вам! Земля має жити!»
Пересохлі губи Кетрін тремтіли, але рухались точно, передаючи показане українкою.
В цей момент перша глуха астронавтка в історії підвела голову. Зіниці закотились під повіки. Раптом її губи зарухались, вона спрямувала вгору вказівні пальці, ніби відзначаючи там щось надважливе.
І заспівала.
Хтось із операторів ненароком натиснув клавішу зв’язку зі «Списом-3», і головний екран заполонило перекошене обличчя Пірсера. Він збентежено мовчав.
Усю диспетчерську наповнила незвичайна пісня. Голос Олесі був потужний та високий. Вона розтягувала звуки у високооктавні ритмічні переливи, складаючи їх у слова невідомої мови, якщо це взагалі можна було назвати мовою в людському розумінні.
Жінка співала неземну оперу.
Флайберг роззявив рот та зиркнув на Кетрін. Та так і застигла з розставленими руками та недожестикульованою фразою. Здається, Ділан знав, що йому нагадували ці дивні мотиви.
–Це ж просто довбаний мікс на радіохвилі Юпі…
–Що за чортівня?! – раптом донеслось з головного екрану.– Якого біса ви приховували, що відправляєте на орбіту оперну співачку? Це і є ваша таємна зброя? – Пірсер спантеличено прислухався. Враз його голос скотився до жалісливих ноток та затремтів. – Я такої божественної арії ще ніде не чув! Хто її написав?
Обличчя Кетрін осяяла тепла здогадка.
–Йовіанська арія. – прошепотіли її вуста.
І в цей момент хтось злякано скрикнув.
–Астероїд! Розсипався!!!
Всі завмерли перед моніторами. Спів Олесі ще лунав. На екрані було видно, як космічне семикілометрове тіло враз роздулось в кілька разів та розсипалось на мільярди дрібних шматків. Тепер ця хмара летіла далі до Землі, але для її атмосфери це вже був просто пил. Люди на поверхні навіть і не підозрювали, що за хвилину замість апокаліпсису побачать найпрекрасніший зорепад в історії.
–Хмара уламків… іде прямо на нас, тобто… на них. – сказав найближчий оператор.
Всі повернулись до картинки з Олесею. Вона все ще співала. Очі заплющені. Рот широко відкритий. І коли затягнула найвищу ноту, сигнал зник. Центр завмер.
–Контакт з «Пісенькою» втрачено. – сухо констатував оператор. – «Спис-3» не встиг випустити ракету.
Десь там щось ніс в ефір напівсхиблений Пірсер. Всі заціпеніло спостерігали, як шрапнель астероїда прошиває наскрізь його корабель. Останнім, що сказав Уейн було «А моя доця теж мала би бути оперною співа...»
Розшматована дрібним камінцем, шия директора вивергнула фонтан крові. Об’єктив вкрився багрянцем. І картинка перетворилася в сірий шум смерті.
\/
Ще ніколи засідання Генасамблеї ООН не було таким урочистим та хвилюючим. Кетрін Меєрс стояла за центральною трибуною. Позаду неї – величезний екран. Трансляцію спостерігала вся планета.
–Шановні громадяни Землі! – голос її тремтів. – Олеся хотіла передати вам ось це повідомлення. Маю честь його доносити.
На моніторі з’явилось світле обличчя тендітної української жінки з блакитно-сірими очима. Вона легко рухала руками, час від часу торкаючись різних частин тіла, позначаючи фрази, слова та букви.
–Тепер, коли ви відчули, що значить постати перед лицем загибелі, – перекладала Кетрін. – прийшов час розповісти вам давню легенду. Все почалося дуже давно, коли наш спільний зоряний дім тільки формувався. У цьому місці галактики народилась Мати та Батько. Вони могли рости разом, рухатись у вічному танці навколо спільного центра мас, але ще тоді зрозуміли, що для утворення життя, потрібне одне світило, а значить, хтось мав поступитись своєю масою. Батько віддав майже всього себе для Матері. І утворилось Сонце. Та Батько залишився. Після Великого бомбардування, яке принесло нам життя, він стояв на його сторожі та не пускав скажені планетоїди губити потенційно життєдайні планети. Він суворий, іноді сердиться, та викидає астероїд з поясу в нашому напрямку. Він не може накрити нас своїм щитом, проте виробив певний захисний механізм через медіумів. Через нас. Ми – йовіанки, його служниці. Ніхто не знає, коли прийде її час. Так склалось, що ми не чуємо повітряні хвилі, зате за його покликом здатні слухати музику небесних сфер. І маємо можливість сфокусувати його енергію для захисту від найбільших руйнівників життя – астероїдів. Та можемо проспівати цю частину прадавньої йовіанської опери. Лише один раз. – вона примовкла, погляд зблякнув та спрямувався повз камеру. – Я росла без тата, він покинув маму, ще коли я була немовлям… Я завжди себе жаліла. Я думала, що бідненька, що Бог в мене щось забрав, і що всі мені щось винні. Той несправедливий світ мені щось винен. Чи могла я подумати, що колись буду битись за нього в перших рядах? Батько теж сердиться на Матір, заздрить її величі, але попри те, любить нас. І робить те, що має.
На її коліна м’яко стрибнула пухнаста киця. Боки тваринки були незвичайно роздуті.
– «А що далі?» спитаєте ви. – вона медово усміхнулась. Поцілувала вагітну британку в маківку та, ласкаво попестивши, додала. – Якщо хтось ще дивиться це відео, значить, далі буде любов. Далі буде життя.
Епілог
Бліде напіворганічне лице старого Ділана Флайберга оживилось. Повіки повільно відкрились. Він важко дихав, але все ж гордо тримався перед камерою.
–Більше сорока років тому одна смілива українська жінка навчила нас чути. Вона виконала найпрекраснішу та найважливішу пісню в історії, яку сама так і не почула. А я через свою глухоту та гордість ніяк не міг їй повірити, і цим ледь не привів людство до загибелі.¬ – старий зітхнув, коротко кашлянув та продовжив. – Ми вже закріпились на Марсі, осідлали астероїди та йдемо все глибше в космос. – його голос набрав урочистих ноток. – Представляю вам проект пілотованої експедиції в систему Юпітера! – на обличчі народився лагідний усміх, в очах блиснули натхненні іскорки. – я думаю, ви вже здогадались, чиїм іменем ми її назвемо, чи не так?
|
|
|
|
Время приёма: 20:40 26.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев