 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Звідкілясь лунала дивна незбагненна мелодія. Не заважаючи на те, що жінка чітко її чула, вона все одно не могла розрізнити жодного звуку.
‒ Мамо, поглянь! ‒ маленька дівчина потягнула жінку за руку, аби та присіла на траву поряд з нею.
‒ Що там?
‒ Мурашка.
Жінка відволіклась від мелодії, присіла біля дівчинки і стала споглядати, як мураха тягне на собі листочок.
‒ А чому вона одненька, мамо? Де інші мурашки?
Жінка озирнулась.
‒ Он там біля дороги є мурашник, бачиш?
‒ Ого, вона так далеко відійшла від дому! ‒ вразилась дівчинка. ‒ І їй не страшно?
‒ Навряд. Це її робота ‒ далеко ходити, розвідувати нові місця і шукати різну корисну всячину… Дай їй шматочок цукерки.
Дівчинка дістала з кишені шоколадну цукерку, відламала крихту і кинула мурашці.
Мураха полишила свій листочок і почала жваво поратись біля крихти.
‒ Вона не може підняти крихту. Заважка для неї, ‒ зауважила дівчинка. ‒ Спробуймо їй допомогти, ‒ вона зірвала травинку і почала нею підважувати для мурашки крихту, але натомість випадково відштовхнула саму мурашку.
‒ Ой, ‒ винувато зойкнула дівчинка, а мурашка повернулась до крихти і продовжила її тягнути.
‒ Я їй все одно допоможу, ‒ дівчинка продовжила підпихати крихту разом із мурахою, яка міцно за неї вчепилась.
‒ Бідолашна мурашка, ‒ усміхнулась жінка.
‒ Чому бідолашна? Я ж їй допомагаю.
‒ А вона цього навіть не розуміє.
‒ Тобто?
‒ Ну, вона не бачить тебе і не розуміє, що діється. Вона не розуміє, що їй хтось допомагає. Для неї це виглядає, як втручання якихось вищих невидимих сил. Вона не розуміє звідки взявся шматочок цукерки і не знає хто ти така.
‒ А якщо отак? ‒ дівчинка взяла пальчиками мурашку і наблизила до обличчя. ‒ Привіт, я Єва! Мені сім років, я вчусь у першому класі! Люблю малювати і співати? Хочеш заспіваю?..
‒ Обережно, не задуши її. Безглуздо розмовляти із мурашкою. Поклади її на землю, вона все одно не в змозі зрозуміти хто ти така, як би ти не старалась. У неї немає вух, вона тебе не чує. Ми з мурашками живемо в різних світах. В різних вимірах. Її світ, це ось цей сад, в якому вона шукає поживу. Вона не здогадується, що існують інші континенти, моря і океани. Вона не знає про існування людства, бо навіть образ однієї людини не спроможна осягнути.
‒ Я не розумію, ‒ насупилась дівчинка. ‒ Я можу взяти цю мурашку із собою і показати їй все.
‒ Це лише марна трата часу. Мурашка не спроможна побачити світ таким, яким бачиш його ти, Єво. Для мурашки ти бог. Зараз її життя у твоїх руках. Ти тримаєш мурашку у своїх тендітних пальчиках, і варто тобі її стиснути трішки сильніше й вона помре.
Дівчинка пильно поглянула на мурашку і поклала її на землю, поряд із шоколадною крихтою.
‒ Що ж, шкода. А мені так хотілося, щоб вона почула, як я співаю…
*
Мія розплющила заспані очі. Вона прокинулась в крихітній кімнатці для астронавтів. Швидко розстебнула блискавку спального мішка і труснула головою. Знову у неї відчуття, наче вона висить догори ногами. Та за декілька хвилин це минуло. Іноді в астронавтів МКС таке траплялось. У невагомості не існує верху ти низу, однак рідина в тілі, не зустрічаючи опору у вигляді гравітації, збирається у тканинах голови.
Та все ж відчуття того, що Мія стоїть на голові, швидко минуло.
‒ Як спалося? ‒ поцікавився у Мії командир на ім’я Кріс, коли вона прибула снідати.
‒ Вперше за два місяці я побачила нормальний сон.
‒ Що наснилось?
‒ Донька.
‒ Сумуєш за нею?
Мія зітхнула.
‒ Так, і за нею, і за чоловіком…
Вона розвела собі у прозорому пакетику суп-пюре і, постійно наспівуючи якийсь незвичний мотивчик, взялась їсти.
Світло-русяве волосся Мії стирчало увсібіч, наче стояло дибки від розряду струмом. Перед нею у повітрі пропливла бульбашка супу-пюре і вона збагнула, що заслухалась мелодію, що ніяк не покидала її голову, і суп вільно вилітає з пакетика.
‒ У тебе сьогодні великий день! ‒ весело кивнув їй Кріс. ‒ Ти сьогодні вперше вийдеш у відкритий космос.
‒ Так, я геть забула про це, ‒ насупилась Мія. ‒ А тепер згадала, і дуже нервую.
‒ Про що ж це ти таке задумалась, що аж забула про вихід у космос?
‒ Спочатку сон про доньку, а тепер в голові засіла якась мелодія, і вона ніяк не зникне.
‒ У мене теж таке буває. Зазвичай якась дурнувата попса як застрягне в голові…
‒ Ні, ні, це щось інше, ‒ перебила його Мія. ‒ Мені в голову наче засунули динамік.
‒ Воно зникне, ‒ впевнено мовив Кріс. ‒ Ти почнеш займатись справами і та мелодія просто вивітриться сама по собі.
Але мелодія не покидала…
Це була перша експедиція Мії на МКС. Разом з нею на станції було іще п’ять астронавтів: американці Кріс та Ендрю, росіяни Ліза та Женя і японець на ім’я Тадаши. Усі «ветерани», окрім неї. Сама ж Мія була канадкою.
‒ На що схожа та мелодія? Це якась класика? Типу Баха чи Бетховена? ‒ запитав Кріс.
‒ Звуки не схожі на жоден з музичних інструментів, які я коли-небудь чула. Це дуже дивна мелодія… Наче відлуння краплин води, що відбивається від однієї стінки до іншої, пробиваючись з найглибших земних надр… І блискіт…
‒ Блискіт?
‒ Так, там багато чого чути, і один зі звуків схожий на блискіт. Я не знаю чому. Чи можливо він більше нагадує шипіння?.. Ні, це… мерехтіння. О, боже, я не знаю. Цей звук неможливо описати. І там ще щось подібне до скрипки, але то не скрипка. Шелест… Ще щось ніжно шелестить. І далекі сурми… Ця мелодія напружує і розслабляє водночас. Вона трохи тривожна, але все одно приємна. Ніби сповіщає про щось, і заспокоює…
‒ Воу, можливо в тебе слухова галюцинація? Я гадав, що твій організм вже повністю адаптувався до мікрогравітації, але певне, що не зовсім. У тебе колись бували галюцинації, будь-які?
‒ Ні, ніколи.
‒ Температура в тебе яка?
‒ Наче нормальна.
‒ Ходімо, я про всяк випадок тебе огляну. Ти головне не хвилюйся, тут з багатьма трапляються різні дивні штуки. Якщо пощастить, то може й НЛО побачиш, ‒ пожартував Кріс, легенько відштовхнувся від підлоги і поплив коридором.
‒ А тобі траплялося бачити щось дивне? ‒ Мія попливла слідом за ним.
‒ Якось я перевтілився у жінку, ‒ посміхнувся Кріс.
‒ Тобто?
‒ Я про це писав у своєму зошиті. Потім розповідав для психологів, коли вже був на Землі. У мене якось заболіла голова і я раптом відчув, що у мене виросли груди, а у штанах стало незвично порожньо… Присягаюсь Міє, як же я тоді злякався. Я мацав себе, відчував груди, відчував, що у мене жіночі геніталії, довге витке волосся, пухкенькі губи, широкі округлі стегна. Я тоді витав у повітрі геть шокований. Хтось з екіпажу помітив, що зі мною щось не так. Пам’ятаю, як до мене іще капітан звертався, запитував як я себе почуваю. А я йому, ‒ Кріс знову розреготався, ‒ я йому відказую: я жінка, Даніелю! Я став жінкою!
‒ А що капітан?
‒ Каже: ні, Крісе, ти чоловік. І він взяв мою долоню, приклав її мені до обличчя, щоб я відчув свою колючу щетину, і в той момент мене попустило. Та галюцинація тривала хвилини дві.
‒ Нічого собі.
‒ Так, ось такі в мене були галюни. Але більше зі мною нічого подібного не траплялось.
‒ А НЛО ти не бачив?
‒ На щастя, ні. Ті, хто начебто бачили в космосі НЛО, кажуть, що то геть не круто. Одразу накриває хвилею страху та паніки.
Вони підлетіли до аптечки.
‒ Голова не болить? Ніде нею не вдарялась? ‒ запитав Кріс, розкриваючи аптечку.
‒ Ні.
‒ Нудота?
‒ Немає. Космічна хвороба у мене минула швидко.
Кріс оглянув Мію. Температура, тиск, все було в нормі. Затим він взяв стетоскоп і почав слухати її легені та серце.
‒ Все в порядку. Ти повністю здорова, ‒ врешті оголосив він. ‒ Мелодію ще досі чуєш?
‒ Так.
‒ Послухаємо разом? ‒ усміхнувся він, жартома приклав стетоскоп до вуха Мії й почав наспівувати пісню «Space Oddity».
Мія з ввічливості усміхнулась не надто смішному жарту капітана, але за мить зауважила, як той несподівано посерйознішав на обличчі. Кріс припинив співати і почав вслуховуватись, водячи по вуху Мії стетоскопом.
Кріс здивовано вирячився на неї й почав видавати ротом різні звуки. Спочатку Мія лиш розгублено посміхалась, але за мить упізнала в булькотінні Кріса ту саму мелодію, що лунала у неї в голові.
‒ Я її чую, Міє, ‒ спантеличено прохрипів він. ‒ Мелодію.
‒ Що?.. Але як?
‒ Тадаши! ‒ гукнув він японського астронавта, що пропливав мимо. ‒ Ходи сюди, швидше!
‒ Що таке?
‒ Візьми стетоскоп і скажи чи не чуєш ти чогось?
Тадаши стенув плечима, одягнув стетоскоп і почав слухати. Перші десять секунд він лише вслуховувався, насупивши брови. Аж раптом з подивом став позирати то на Мію, то на Кріса.
‒ Чуєш? ‒ запитав його капітан.
Тадаши збентежено кивнув.
‒ Як таке можливо? ‒ прошепотіла Мія. ‒ Чи ви мене розігруєте?
‒ Якщо тільки це ти не розігруєш нас, ‒ серйозно відказав Кріс. ‒ У тебе в голові немає ніякої металевої пластини чи чогось подібного?
‒ Звісно, що ні.
‒ А пломби в зубах маєш?
‒ Ні, жодних пломб.
Кріс важко видихнув.
‒ У тридцятих роках в людей почали масово фіксувати випадки слухових галюцинацій. Але потім з’ясувалось, що то ніякі не галюцинації. Просто, як виявилось, до складу деяких зубних пломб входили кристали карбіду кремнію, які можуть вловлювати радіохвилі. Таким чином запломбований зуб перетворювався у мініприймач, який ловив передачі радіостанцій. Ну, а власники пломб сприймали це за галюцинації.
‒ Це правда? ‒ не повірила Мія.
‒ Гадки не маю, ‒ знизав плечима Кріс. ‒ Тадаши, як гадаєш, що це таке з Мією?
Японець взяв ліхтарика і посвітив у вухо Мії.
‒ Не знаю. Я думав, там навушник. Але там немає навушника.
‒ Дивина та й годі. Так? ‒ Кріс почухав підборіддя. ‒ І що тепер? Адже сьогодні ми повинні вийти у відкритий космос.
‒ Ця мелодія мені не заважає, ‒ швидко відказала Мія. ‒ Впевнена, що я справлюсь.
‒ Ну, гаразд, але зараз зв’яжемося з психологами на Землі. Можливо вони зможуть пояснити твій випадок.
Але психологи нічого не пояснили. Вони лиш попросили Мію конспектувати все, що з нею відбувається.
Решта екіпажу також дізналася про дивину Мії, і кожен, хто прикладав стетоскоп до її вуха, чув ту дивну мелодію.
Кріс, як капітан, вирішив, що Мії ліпше не виходити у відкритий космос. Мія засмутилась, але водночас їй полегшало, бо вона надто хвилювалася щодо свого першого виходу.
Кріс замінив її на Ендрю. І тоді, як вони удвох встановлювали нову камеру біля одного зі стикувальних шлюзів, Мія витала у своїй кабінці і занотовувала у зошиті все, що вона відчувала:
«Космос ‒ це непривітне і найнебезпечніше місце з усіх можливих. Тут значно важче і не так вже й цікаво, як мені уявлялось під час піврічної підготовки на Землі. Єдине в чому я віднайшла розраду, це невагомість (хоч мій організм надто довго до неї адаптувався) і неперевершений краєвид на нашу матінку Землю…
Я дуже сумую за своєю сім’єю. Особливо за донькою. Хоча, як мені здається, їй значно краще і веселіше із батьком, ніж зі мною. Напевне це тому, що Філ теж дитина. Велика, пихата і вперта дитина.
Сьогодні Єва мені наснилася. А саме наснився один епізод з життя, який я давно забула. Це скоріше був спогад, ніж сон. Наче хтось спеціально витягнув його з мого архіву пам’яті і продемонстрував, щоб я його пригадала.
Уві сні я ще чула дивну незрозумілу мелодію, яка після пробудження продовжила лунати у моїй голові. Інші члени екіпажу теж її чують у моїй голові через стетоскоп. І це капець, як дивно та моторошно. Ця мелодія грає і зараз, коли я це пишу.
Щодо самої мелодії, то вона ні на що не подібна. Усі її звуки, наче володіють певними барвами. Звуки неможливо описати словами, хоча я й намагалась. Коли я вслуховуюсь у мелодію, то скоріше бачу різнокольоровий калейдоскоп, ніж чую звуки. Ця мелодія скоріше якийсь чудернацький образ, ніж звучання…»
Мія покинула писати і вирішила провести декілька експериментів над собою. Наприклад спробувати записати мелодію на мікрофон і відправити запис до Х’юстона. Втім спочатку вона заплющила очі, глибоко вдихнула, повільно видихнула і спробувала сконцентруватись на мелодії у своїй голові.
Перших декілька хвилин мелодія змішувалась із шумом МКС. На станції ніколи не було тиші і постійно панував тихий шум робочих приладів і вентиляції. За хвилину шум відійшов на задній план і мелодія залунала чіткіше та гучніше. Мія стала помічати у ній інші звуки. Низький віддалений гул, що немов хвиля, то накриває з головою, то опускається і вивільняє з себе. І ще відчулося ледь вловиме дзвінке, аж лоскітне, щось подібне до хлюпотіння.
І всі ті дивовижні звуки безладно переливалися між собою, утворюючи чудну мелодію безмежного незвіданого космосу і всіх тих незчисленних таємниць, що приховані від людської свідомості.
Чим пильніше Мія вслуховувалась у мелодію, тим глибше поринала в її хаотично прекрасний мотив і безтактні ритми. Решта звуків: гудіння апаратів на МКС, шум вентиляції, голоси колег ‒ зникли. І було чути лише МЕЛОДІЮ…
Мелодія повністю поглинула Мію. Увібрала в себе, наче губка вбирає воду. Мелодія наповнилась сутністю Мії ‒ її тілом, душею і розумом. І Мія зрозуміла, що її зір змінився. Вона тепер могла одночасно бачити кожну деталь, кожен закуток, кожну клітину. Усе було вивернуто на виворіт, але при цьому зберігало повну цілісність. Мія водночас розглядала інших астронавтів як з зовні, так і зсередини, як в одязі, так і оголеними. Вона могла побачити мозок кожного з них, водночас розглядаючи решту органів. Кожен дріт, кожна пилинка, кожна гайка, кожна кнопка, абсолютно усе, що знаходилось на станції, перебувало перед її зором. Мія водночас розглядала МКС, як ззовні, так і зсередини. І так само вона бачила себе. Кожну частину свого тіла і навіть бачила власні очі…
І космос. Усе його безмежжя предстало перед її всеосяжним зором. Кожне космічне тіло і кожен камінчик та кристалик води не міг заховатися від її зору. Усі планети і зорі красувались перед Мією всією своєю красою ‒ цілі і водночас вивернуті навиворіт. І кожна їхня складова, кожен атом Мія могла роздивитись з усіх можливих ракурсів.
Мія могла бачити усіх людей на Землі одночасно. І серед мільярдів тих людей вона без проблем чітко бачила свою доньку Єву. І так само вона бачила її як ззовні, так і зсередини. Їй був відкритий кожен її орган, кожен атом, кожна молекула, кожен нерв…
А наступної миті усе довкола зникло й перед зором Мії явилось… Те, що предстало перед нею можливо описати лише одним словом ‒ хаос. Суцільний безлад, який водночас виглядав прекрасно. Неймовірне і грандіозне явище нагадувало нескінченну динаміку різноманітних фрактальних структур.
Мія спробувала простягнути руку, але зрозуміла, що безтілесна і наразі існує лише її зір.
Довкола нескінченними хвилями переливались небачені раніше барви, яких не існує у звичайному світі…
І в одну вмить усе те надприродне видіння зникло.
Мія вільно витала у невагомості. Вона знову опинилася у своїй кабінці на МКС і з нею наче нічого не відбулося. Не було запаморочення чи якогось болю… В голові більше не лунало дивної мелодії.
‒ О, Господи! Міє! ‒ пролунав поряд неї стурбований голос Кріса. ‒ Де ти була?
‒ Що? ‒ не зрозуміла вона. ‒ Тобто? Я весь час була тут… А ви з Ендрю вже так швидко встановили нову камеру?
‒ Міє, ми з Ендрю повернулись на МКС іще три години тому, ‒ відказав їй командир.
‒ Я що, заснула?
‒ Міє, ми з Ендрю пробули у відкритому космосі півтори години, а потім іще три години всім екіпажем шукали тебе!
‒ А одразу в мою кабінку зазирнути не здогадались? ‒ уїдливо пожартувала вона.
‒ Тебе тут не було! ‒ прокарбував Кріс. ‒ Ні в кабінці, ні на МКС. Ми обшукали абсолютно всю станцію. Думали, можливо ти в «Союзі» вирішила усамітнитись, але і там тебе не було, ‒ астронавтка розгублено втупилась у капітана. ‒ Міє… ти зникла. В прямому сенсі цього слова. Щезла. Розумієш?
‒ Можливо, ‒ непевно відказала Мія і цією відповіддю ще більше збентежила Кріса.
За мить до них наблизилась решта астронавтів. І так само як Кріс, неймовірно здивувалися раптовій появі Мії, яку вони не могли знайти впродовж декількох годин.
‒ Міє! Поясни, що з тобою відбулося! ‒ ледь не благаючи промовив Кріс.
Мія згадувала те, що з нею відбулося і збагнула, що не зможе цього пояснити. Врешті вона ніяково посміхнулась і загадково промовила:
‒ Я не змогла осягнути його подоби. Я всього лиш мурашка… |
|
|
|
Время приёма: 20:23 26.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев