А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має! Ліна Костенко. «Крила»
– Добридень. Раді вітати вас у «Тревел Юніверс», – дівчина відірвалася від монітору, глянула на мене поверх окулярів.
– Доброго ранку. Я за записом, – всміхнулася адміністраторці.
– Ваше прізвище?
– Діна Маленко.
– Секунду, – пальці адміністраторки пурхнули по дисплею. – Так, знайшла. Все вірно. Гм… Прошу вибачення, але у Вітольда Дайліде термінова нарада. Зачекати можете? Чи записати вас на інший час?
Я замислилася. Насправді, поспішати нікуди, але й просидіти увесь день, нудьгуючи в очікуванні, теж не найкраща перспектива.
– Як гадаєте, затягнеться надовго?
Адміністраторка глянула на годинник, що проекувався просто посеред холу і повільно плавав від однієї стіни до іншої. Цифри показували п’ять хвилин на десяту ранку.
– Думаю, ні. Радяться із сьомої.
– Добре, зачекаю.
– Прошу, – дівчина вказала на канапу зі столиком у кутку. – Стіл інтерактивний: новини, соцмережі, відео подорожей, кав’ярня – усе до ваших послуг.
– Дякую.
Крізь скляні стіни хол заливало сонячне світло, хоча зовні будівля виглядала звичайною мішаниною керамобетону, заліза й вуглепластику. Стелю прикрашало зоряне небо – зірки м’яко світилися й переливалися кольорами, у безодні мчали цятки кораблів.
– Чудовий інтерактив, – похвалила я.
– Це прямий монітор, у нас камери на орбіті. Небо-онлайн, – не без гордості відгукнулася адміністраторка.
Я зручно вмостилася на канапі. Та одразу підлаштувалася, пінополіуретан огорнув тіло і, здається, підвищив власну температуру.
«Клієнтоорієнтовано», – відмітила мимохідь. Погортала меню, спинилася на капучіно із чизкейком. Допоки чекала замовлення – переглянула огляди турів. І вистачає ж у людей коштів на усі ці екзотики. Тут хіба по роботі подорожуєш, ет…
– Ваше замовлення, – офіціант ступав настільки тихо, що не помітила його наближення. Очікувала андроїда чи якогось робота. Ач, ні, справжні люди. Дійсно, сервіс – дивовижний!
Трясця! Настільки смачного чизкейку не куштувала ніколи. А аромат капучіно – просто голова обертом! Не здивуюся, якщо зі справжнього молока, а не концентрати оці усі.
Ласуючи смаколиками, певно, відімкнулася від реальності, бо ж отямилася лише від доторку до плеча.
– Га? Що трапилося?
– Діно, з вами все гаразд? – вії адміністраторки тріпотіли.
– Так, даруйте, задумалася просто. Все добре, вибачте ще раз.
– Буває. Пан Вітольд звільнився і вже чекає на вас.
Зиркнула на годинник, що наразі пропливав упоперек Чумацького Шляху. Двадцять п’ять на десяту. Кивнула.
– Дякую.
– Туди, будь ласка. Так-так, оте коло, просто під Юпітером. Вам уперше?
– Назагал – ні, маю досвід. Однак не скажу, що полюбляю, – вичавила посмішку і рушила до порталу. *** Вітольд Дайліде виявився зовсім не таким, як у глямурних пресах. Розпатланий, знервований, краватка звисає і нагадує петлю на шиї вішальника – бачила таке на старезних гравюрах. Напевно, і піджак був розстібнутий, проте бізнесмен встиг застібнути ґудзики. Окрім запонок, з якими саме порався.
Я вигулькнула з порталу позаду крісла. Перед ним стояв стіл, на стільниці, як і на стелі холу – мапа галактики. Картинка, щоправда, статична, однак деякі планети підсвічені зеленим. І одна – червоним.
Точнісінько посередині – голографічна модель космічного корабля. І самотній, проте величезний, лептоп перед кріслом господаря кабінету. Ото й усе оздоблення кімнати, ну, звісно, окрім крісел навкруги столу.
– У холі інтерактив цікавіший, – повідомила я, ніби для Дайліде нині це мало значення, і додала: – Доброго дня.
– Діна Маленко, гадаю? Вітаю вас, прошу, сідайте, – Вітольд окреслив широке півколо. – Де забажаєте.
Сам господар врешті уладнав справу із запонкою і примостився на своє робоче місце. Я підійшла ближче і всілася за три крісла від нього.
– Кави?
– Ні, дякую. Давайте одразу до справи.
– Не заперечую, – Вітольд зітхнув. Зрозуміло, що залюбки він би узявся за будь-яку іншу справу, окрім цієї. Дайліде помовчав і продовжив: – Як ви зрозуміли, ми шукаємо добровольців для роботи в Позаземеллі. Бували?
– Так, доводилося. Допомагала колоністам Гранд-Вірджинії та Нова-Сіті.
– Це добре. Тобто, стрибки переносите нормально?
– Так.
– А як щодо польотів?
Я на мить сторопіла. Тобто як – польотів? А портали? Зусиллям волі опанувала себе, відповіла якомога стриманіше:
– Не доводилося. Та гадаю, то не надто відрізняється від порталування.
– Маєте рацію. В загальних рисах механізм приблизно однаковий. Диявол у деталях. Але не вантажитиму вас цим, тим більше, справи то не стосується. За фахом ви… – Дайліде торкнувся лептопу.
– Архіваріус. Бібліотека Вернадського.
На обличчя Вітольда набігла тінь, здавалося – він здивувався.
– Як гадаєте, це допоможе в умовах невизначеності?
– А як ви гадаєте, які знання знадобляться в умовах невизначеності?
Дайліде пожував губами, смикнув вузол краватки.
– Мушу визнати – маєте рацію. Не знаємо. Але я більше на інженерів розраховую, кібернетиків, фізиків, техніків урешті.
– І усі вони спасують там, де знадобиться… гм… фольклорист. Чи філософ, еге ж? – я посміхнулася просто йому в очі.
Вітольд погляду не відвів. Почухав перенісся. А я докинула:
– Як не помиляюся, кораблі класу «Ікар» розраховані на двадцять п’ять осіб. Ви ж не візьмете на борт усіх двадцять п’ять кібернетиків.
– Чому ви згадали про «Ікар»? – здивувався візаві.
– О, це просто. Гадаю, він у вас на столі не просто так. Ще й точнісінько на Каллісто. Відправна точка?
– Діно, ви дуже кмітлива людина, – Дайліде помовчав. – І вам вдалося мене вразити. Так, летітиме «Ікар». І так, місія вирушає з Каллісто.
– То яка ж мета?
– Розумієте, інформація не для широкого загалу.
– Тобто треба дати підписку про нерозголошення?
– Ні, що ви! Обійдемося без зайвих бюрократій. Достатньо того, що ви пообіцяєте не розголошувати. Звісно, якщо з цього кабінету ми рушимо в різні боки. Але я вже до цього не схильний.
– Я – тим більше.
– Тож… Нещодавно ми, разом зі Спільним Космосом, відкрили новий світ – Енігму. Не дивуйтеся, наразі про це відомо дуже небагатьом. Так от, наш портал там справно працював місяць і раптом припинив роботу в обох напрямках. Три місяці тому рада «СК» відправила туди ремонтну бригаду. Досі жодних звісток від них немає. І портал не запрацював, тобто, із завданням вони не впоралися.
Дайліде перевів подих. Тицьнув у лептоп – і просто зі стільниці виїхала пляшка води. Питально повів бровою. Я відмовилася. Вітольд напився і продовжив:
– «СК» зі скрипом погодився на ще одну спробу, хоча Енігма – дуже багатий і перспективний світ. От, шукаємо добровольців для чергової експедиції. То що, ви готові придбати квиток в один кінець? Найімовірніше в один. Бо на зворотний рейс енергії забракне.
Я замислилася. А чи насправді я готова кинути все й попхатися на край Усесвіту, чи де там та Енігма розташована? Власне, а що кидати? Запилюжені архіви? Порожню квартиру, де навіть таргани й ті жодного разу не завелися? Батьки ризикнули і носяться преріями під світлом Зорі Барнарда. То що ж мене тримає на Землі? А такі шанси випадають ой як рідко.
Допоки я розмірковувала, Вітольд не зронив ані слова. Мабуть, розумів, що вибір не з легких. А може й ні, і я надто добре думаю про нього. А насправді Дайліде будував власні плани.
– Напевне… Так, згодна.
– Дякую. Втім, можливо, вам треба порадитися з кимось? Зважити усе ще раз? На кін же поставлене ваше життя.
Не тільки це, Вітольде. Твоя репутація – теж. Твоя і твого геніального діда Маріса Дайліде – винахідника порталів та засновника корпорації «Тревел Юніверс», хоча турбізнес – найпевніше тільки прикриття. Однак ми про це мовчимо. Я – тому, що і так досягла бажаного, ти – бо ніхто в таких іграх не розкриває усіх карт.
– Ні, не треба. Рішення остаточне.
– Добре. Зараз мої люди уведуть вас у подальший курс справ і забезпечать усім необхідним. Старт – завтра.
– То коли ж на Каллісто виліт?
Дайліде всміхнувся і торкнувся лептопу. Одна зі стін спрозоріла. Я тихо зойкнула. Панорама за склом вражала – кам’яниста рівнина простягнулася на кілька кілометрів і впиралася у переливчасту стіну. Далі, за прозорою перепоною, вгадувався лід і пил. А над цим – затьмарював ледь не увесь виднокрай величний Юпітер. *** Голова розколювалася і страшенно тягнуло блювати. Аби знала про наслідки – не лягала б у той гіперсон. Зараз тиждень польоту крізь крижану порожнечу здавався не таким і страшним випробуванням.
Застогнала і підвелась у ложементі, подивилася монітор стану. З купи графіків і даних стало сил на єдиний висновок – я жива. І більш-менш нормально функціоную. Здається, медична техніка помиляється, а насправді я померла. А нині постала з мертвих.
І як взагалі літали перші астронавти-міжзоряники? Б-р-р-р.
Вивела на стелю зображення оглядових камер. Перше, що впало в очі – жовто-зелено-синя кулька планети, кинута у безмежні хвилі космічного океану. Пливе собі потихеньку посеред одвічної чорноти. Обабіч, ледь не симетрично, чотири супутника – по парі з кожного боку. Ліва пара – майже впритул, ніби сіамські близнюки, мабуть ще й на спільній орбіті. Праворуч – на добрячій відстані, і точно мають різні траєкторії. Якась дивна гармонійна дисгармонія.
Пошукала поглядом зірку, однак не зайшла, певно, місцеве світило десь позаду «Ікара», за межами погляду камер.
Енігма швидко збільшувалася і насувалася, виштовхуючи імлу з поля зору. Здається, онде майнула хмарина.
Красиво, чорт забирай!
Ожили гучномовці і я, від несподіванки, ледь не впала з ложементу:
– Вітаю, колеги! – за голосом ледь впізнала капітана. – «Ікар» виходить на орбіту Енігми. За розрахунками за сім годин будемо на поверхні. Готуйтеся. *** В кімнаті нарад було спекотно і людно, відтак в усі вікна задував легкий вітерець. Біля дошки, що дуже нагадувала прадавні шкільні, тупцяв префект поселення Гаспар Перез. Зовнішністю сеньйор теж скидався на архаїчного вчителя – лисий коротун з краваткою, зовсім не сумісною з кольором сорочки. Піджак Гаспар зняв і повісив на спинку стільця.
– Атмосфера ідеальна для нас, – вів префект, – вміст кисню заледве на відсоток більше Земного, азоту, відповідно, на стільки ж менше. Вміст решти газів взагалі різниться в межах статистичної похибки.
Перез замовк і витер з чола крупну краплину поту, що так і намагалася зірватися на масивні окуляри. Зітхнув і продовжив:
– Ото, мабуть, і вся стабільність планети.
– Тобто? Як так? – вигукнув хтось із новоприбулих. Хто саме – не зрозуміла, не встигла ще перезнайомитися навіть із тими, з ким прибула на Енігму.
– А отак, – роздратовано відгукнувся Гаспар і тицьнув у дошку. Та засвітилась, і на ній відобразилася ділянка планети. Префект вів далі:
– Це – зйомка півторамісячної давнини. Як бачите – озеро.
Зображення змінилося. На ньому височів пагорб посеред незайманих луків.
– А це – два тижні тому. Одна і та сама ділянка планети.
– Маячня, – безапеляційно заявив той самий незнайомець з нашого «Ікару».
Гаспар не звернув уваги на його заувагу, знову витер чоло і докинув:
– А це – позавчора.
На фотографії луки прорізав яр, а пагорб зник.
Здійнявся галас, загомоніла уся зала разом. Кожен намагався перекричати одне одного. Про що галасували – не прислуховувалася, намагалася усвідомити побачене. Вдавалося кепсько. Ну не можуть же на планеті відбуватися настільки стрімкі зміни рельєфу! А якщо й можуть, то чому тільки його? Атмосфера ж оно цілком стабільна. Або зміни не зафіксовані чи відбуваються надто повільно для спостерігача?
– Заспокойтеся! – префект гримнув так, що замовкли усі. Ніколи б не подумала, що така людина може мати настільки сильний голос.
– Встигнете ще надискутуватися. Рельєф – то квіточки. От з корисними копалинами, приміром, взагалі, гм…, як би то м’якше сказати, повна анархія. Те, що сьогодні видобуто, як залізо, завтра може виявитися фтором, чи будь-яким іншим відомим нам елементом, а післязавтра – знову ферумом. І така чудасія відбувається абсолютно з усім. Добре хоч технології працюють, як зазвичай. Окрім порталу, звісно.
Не змовляючись, голови ледь не усіх присутніх повернулися до вікна. Звідси чудово проглядався центр поселення, де на невеликому постаменті виднівся портал. Нині мертвий виворіт світобудови спокійно виблискував в променях місцевої зірки і зовсім не нагадував одне із найвеличніших досягнень людства.
– А якісь форми життя тут присутні? – мені насправді було цікаво, чи є тут бодай бактерії.
– Ні. Навдивовижу – жодних, хоча рослинність є. Ну, ви самі бачили. Що дивно, бо ж світ занадто перспективний для їх появи.
– Зрозуміло, дякую.
– У пересуваннях ми усі необмежені, – врешті Перез сів на стільчик, – проте, раджу поза поселенням пересуватися групами бодай по два-три чоловіки. Енігма ніби й не агресивна, але в нас зникла людина. *** Дихалося насправді легко. Якщо заплющити очі і забути, що ти на іншій планеті – здавалося, ніби вдома, десь у незайманих цивілізацією закутках. Навдивовижу, такі ще лишилися на Землі.
Першочергово вирішила обдивитися місцину. Нехай науковці одразу кидаються в бій, ламають голови і вивертають собі мізки над загадками Енігми – я завжди встигну до них долучитися.
Широке коло поселення розкинулося на рівнині, зі сходу підпертій двома пагорбами. З-за пагорбів, з космодрому, виблискували корпусами два «Ікари». Із заходу струменіла невеличка річка, метрів зо тридцять завширшки. На протилежному березі височіли дерева – такі схожі на земні, і одночасно невловимо інші. Відчувала це радше інтуїтивно, ніж бачила на власні очі. Колись я до них дістануся і перевірю відчуття. На півдні електростанції підставили світлу фотомодулі. Три жмути товстелезних кабелів зміями розповзалися до будівель. Трохи південніше станцій техніки вже почали монтувати четверту, доставлену нами. В північному напрямку, ген сягав погляд, тягнулися луки. Де-не-де проміж будівлями виднілися невеличкі городики, утім, основний масив полів лежав якраз із півночі. Там самотньо підіймав цілину і куряву невеличкий краулер. Час від часу над головою дзижчали коптери: зовсім тихенько – дослідницькі, і басовито – транспортні.
– З прибуттям, – долинуло ззаду. Від несподіванки здригнулася, місцева трава чудово стишувала звук кроків.
– Здрастуйте, – відповіла, не обертаючись.
Чоловік підійшов і став поруч. Скосила погляд. Рудий бородань нагадував хрестоматійного вікінга, хіба без зброї і обладунків – такий само кремезний, м’язистий, вкритий татуюваннями. Принаймні, руки, що визирали з-під футболки. Кілька завитків фарби проглядалися і на шиї, в просвіті між бакенбардами і тугою косою, вкладеною на плечі.
Незнайомець помовчав, врешті наважився продовжити розмову:
– Гарно тут. Тільки котів не вистачає.
Я ледь не порснула зі сміху. А він серйозно продовжив:
– В мене вдома лишився. Попелястий такий із білою плямою на вусі. Сколь зветься.
Не відповіла. Проте, стало цікаво, чим же розмова закінчиться.
– Олаф Леннарт. Фізик, – відрекомендувався бородань.
Ет, шкода, що назвався, я йому вже прізвисько вигадала – Йотун.
– Діна Маленко, – відповіла. Помовчала мить, і додала у його ж манері: – Архіваріус.
– О, книжки привезли, – Олаф зрадів, вчувалося з інтонації, хоча виду й не подав: – Врешті буде і в нас бібліотека.
– Вибачте, та не буде.
– Шкода.
– Я добровольцем визвалася, бо ж другу експедицію тільки з них і формували, – спонтанне одкровення могло бути результатом будь-чого, навіть підсвідомої симпатії до Леннарта. Сама здивувалася. Втім, знайомитися ж все одно треба. Запитала, радше для підтримки розмови, аніж з цікавості:
– А ви давно тут?
– Я з першої експедиції. Гадав, тижнева робота. Поладнаємо той клятий портал, та й додому гайнемо. А бач, застрягли. Назавжди… Що нового на Землі?
– А що там може бути нового? Усе як завжди – гроші й досі керують світом.
Неквапом рушила до річки. Йотун – за мною.
– Скажіть, це дійсно правда, що Гаспар розповідав?
– Так. Більш-менш стабільно Енігма поводиться у поселенні і у колі, радіусом близько п’яти кілометрів навкруг нього. Далі фізичні закони починають грати у піжмурки.
– Але ж цього не може бути. Бо не може бути в принципі!
– Згоден. Але воно є.
Закортіло роззутися, і я стягнула кросівки, перекинула через плече. Трава приємно холодила ступні.
– Маєте якісь здогади щодо порталу?
– Жодних. Все працює. І не працює одночасно. Що суперечить усім розрахункам і фундаментальним законам. Але ж ні. Відколи припинив роботу – спрацював лише раз.
– Це про зниклу людину, що Перез казав?
– Так, про нього. Корнел Іліє. Він просто ступив у портал і зник, – Олаф помовчав, ніби зважуючи, казати ще щось, чи ні.
– І що тут дивного?
– Як мінімум те, що на портал в той час енергія не подавалася.
– Дивина!
– Насправді, ні. Ви тут поживете трохи і звикнете, люди до усього звикають. Дивуватися чомусь на Енігмі для старожилів – ледь не моветон.
– Зрозуміла. Спробую не дивуватися, хоч і не старожил іще, – я всміхнулася.
До річки йшли мовчки. Піщаний берег також нагадував звичайні земні береги річок. Ступила у воду. Згадала відчуття на Землі і спробувала порівняти. Різниці не відчувалося.
– І давно це сталося?
– Що? – не одразу зрозумів Олаф. – А, Іліє? Тижні два тому.
– Тобто, на Землю не повернувся, – простягнула я, – взагалі чудасія. Якась містика прямо. А ким він був, до речі?
– Екзобіолог. І мрійник ще той. Казав, за три місяці по Енігмі перший кіт гулятиме. І зватимуть його Йотуном.
Овва! Не я одна таке прізвисько вигадала. Щось у цьому є, випадковості не випадкові.
– Ще щось цікаве скажете?
– Та ні. Працював, як і усі, намагався відшукати бодай найпримітивніші форми життя. Звичайний поселенець. Хоча ні, не звичайний. Він останній, хто із Землі порталом прибув. Ну, принаймні так Перез свідчить.
Дивний збіг. Треба потім обдумати як слід. І розпитати префекта.
– На той бік річки можна якось потрапити?
– Так, звісно. За півтора кілометри понтонний міст. Але ви самі не йдіть. Або, принаймні, до інтенданта зазирніть і отримайте комунікатор. Він же – маркер, хоча все воно тут через раз працює, – Леннарт постукав пальцем по пристрою, одягненому на руку. Щось на кшталт широкого браслету.
– Не зараз, – відмахнулася я, – якось згодом отримаю.
– Та ні, не жартуйте так. Коли не хочете до інтенданта, то от мій візьміть. Я все одно зараз у лабораторії повертатимуся. До нього зазирну і все уладнаю.
І, не чекаючи відповіді, Йотун стягнув з руки ґаджет і одягнув мені. Застеріг:
– Однак, все одно не раджу гуляти на самоті.
– Дякую, – тільки й відповіла я. *** Листя дерев тихо шурхотіло. У височині неквапом пливли хмаринки – білі і пухкі, вони чомусь нагадували звірів: що диких, що свійських. Має рацію Йотун, їх тут дійсно не вистачає.
А дерева направду інші. Нагадують хвойні, проте листя кленово-дубове, а подекуди взагалі фруктовий сад нагадує.
З цього боку річки поселення скидалося на іграшкове, несправжнє. Здавалося, от просто зараз заплющиш очі – і зникне усе. Розкидає дитяча рука деталі конструктору, збере інакше. І вже зовсім інша колонія на якійсь другій планеті. А головне – із діючим порталом.
Так і зробила – заплющила очі. Замріялося про земний ліс. Навіть вчувся пташиний спів, шурхіт ящірок проміж гілляччям, плюскіт риби у водоймі. Живі звуки живої природи.
Раптом стало дуже кепсько, ніби мене вичавили і вивернули навиворіт. Навіть гірше, ніж на «Ікарі» після гіперсну. Відкинулася на траву і, здається, на мить навіть втратила свідомість. Накотила кволість, начебто після виснажливої фізичної праці. Повіки здалися непідйомними брилами, усе тіло якимось ватяним, несправжнім. Серце калатало, дихалося важко.
За якусь мить напад відпустив. Стало сил навіть розплющити очі. Блакить неба позирала крізь листя, крони кидали на траву приємну сутінь.
Босої ступні щось торкнулося, я зойкнула і скочила на ноги, ніби й не відібрав напад ледь не усі сили.
– Чорт забирай!
Перед ногами в траві сиділа білка. Звичайна, земна, про яку щойно мріялося. Потерла очі, але тваринка не зникала. Зиркнула у бік поселення. Може, я марю? Може, Енігма лише привиділася? Ні, все насправді. Аж он станції, поля та «Ікари». А ось – звірятко.
Білка кумедно крутила головою, втягувала повітря. Виглядала більш розгубленою, аніж я. Навіть переляканою. Я схилилася і простягнула руку. Звіря здригнулося, потім принюхалося. Певно, вчуло щось… домашнє? Я ж-бо ще не встигла просякнути запахом іншого світу. Білка невпевнено застрибнула на долоню, принюхалася знову.
Провела пальцем по хутру. М’яко і трохи лоскотно.
– Стоп, Діно, – вилаяла себе вголос, – ти насправді віриш у це?
Виявилося – вірю. Вщипнула себе, але білка нікуди не зникла. Ну, і що з нею робити? Нести в поселення? Так закатують же одразу. Навіть якщо тут більше немає екзобіологів, у чому щиро сумніваюся.
Ні, в поселення не понесу. Нахилилася і випустила білку. Та зиркнула на мене якось навіть ображено.
– Біжи, обживай ліс. Якщо ти, звісно, не оптично-тактильна ілюзія. А мені час повертатися. *** Нічого нового я про Іліє не дізналася. Принаймні, Перез не надто з ним спілкувався і не міг розповісти багато. Виявилося, найтісніше Корнел спілкувався якраз із Йотуном, вони стали приятелями, якщо взагалі не друзями.
Більше часу розмовам Гаспар не зміг приділити – поселення вирувало. На порталі стався сплеск, ніби він спрацював. І зараз ледь не всі мешканці висували і обговорювали теорії.
Я, натомість, сиділа просто неба і розглядала його. Зірки тут складали дивні сузір’я. Переважно, геометрично правильні фігури. Ніби якийсь скажений математик розставив їх із циркулем та лінійкою. Низько над обрієм висіли супутники. «Близнюки», – охрестила їх для себе.
Портал нагадував безодню – в його чорноті не відображалося нічого. Сама ж поверхня скидалася на відполірований обсидіан – така сама рівненька і гладенька.
Я теж мала припущення, але на обговорення не виносила, бо ж сама боялася у нього повірити – настільки фантастичним усе виглядало. Хоча, направду все більш-менш вкладалося. Але людина завжди готова підігнати висновки під тези, якими б хибними вони не виявилися. Тому, варто усе перевірити, піти шляхом експериментів. Зараз саме доречний час для цього. Бодай повнісінькою дурепою не виглядатиму посеред білого дня.
Як там Йотун кота описував? Попелястий, з білою плямою на морді? Ні, на вусі, здається. Точно, саме так.
Замружилася і почала мріяти. М’яке, шовковисте хутро перетікає під пальцями.
– Киць-киць-киць, Сколь, – прошепотіла ледь чутно. Долоня ковзнула між вухами, рушила по спині, торкнулася хвоста.
У голові запаморочилося, я ледь подолала бажання простягнутися горілиць. Позіхнула, хоча щойно про сон навіть не згадувала. «Та що ж це таке?» – квола думка перетнула свідомість зі швидкістю равлика. Хотіла відігнати її, та передумала – нехай собі повзає.
Минулося так само раптово. Вдихнула на повні груди. Ледь не скрикнула від раптового здогаду. І болю.
Пазурі уп’ялися в долоню. Ач, не любить, мабуть, коли за хвоста чіпаєш. Розплющила очі. Попелястий кіт лежав на спині, вчепившись у руку кігтями. Кусав за палець – не боляче, радше, для годиться.
– Тихше, Сколю, – притисла кота до грудей і чимдуж побігла у виділену мені хатину. Найперше зараз варто сформулювати практично підтверджену теорію. Потім – донести її Олафові. Так, напевне, спочатку йому.
Сколь виявився напрочуд слухняним котом і вперше тихо нявкнув, коли за нами зачинилися двері. Відшукала сяку-таку тарілку у стандартному наборі. Розвела молочний концентрат і налила Сколю. Той заходився ласувати позаземельними наїдками.
Враження, ніби з мене висмоктали енергію – що тоді, що зараз. Хіба зі Сколем пройшло не так бурхливо. Відстань до порталу, чи ще якась хитромудра математика? Що ж, взагалі, виходить? Енігма – замок чарівника, захотів – і маєш? Та ні, маячня, звісно. Усі б мали, що хотіли. А так – ніхто. Окрім мрійника Іліє. Але ж планету відкрили до нього. Звісно, могло статися так, що атмосфера тут – майже клон земної. Однак, серед двох десятків вже заселених світів, на жодному подібного не трапилося. Що, як першовідкривачі настільки мріяли одразу ступити в новий світ без скафандрів, що Енігма подарувала земну атмосферу? Скидається на марення божевільного. Але ж Сколь – ось він, молоком ласує. Можна припустити, що Іліє прийшов у цей світ і настільки закохався у нього, що намріяв, аби портал не працював і зайди не перетворили його неповторність на кальку Землі? І той слухняно припинив, а коли Корнел захотів піти з Енігми – увімкнувся і випустив мрійника. А потім знову перестав працювати, бо насправді ніхто з тутешніх не мріє повернутися на Землю? І тепер купа науковців розв’язують задачу інструментами тієї науки, що тут не працює? Але ж це нісенітниця, закони Всесвіту мають бути однаковими скрізь. Чому ж земна наука на Енігмі безсила? Чи ж не тому, що ми володіємо мізерними, поверхневими знаннями, які вважаємо достатніми для розв’язку будь-якої задачі? Пізнаємо макрокосмос, не пізнавши мікрокосмосу. Не вивчивши себе. Хто ми для Усесвіту – його частинки, як вважаємо нині, чи наріжні камені? Що як наш мозок – то і є Всесвіт. От тільки задіяний на мізерні відсотки? І Енігма дає нам можливість це зрозуміти.
Забагато питань, як на одну голову. Набрала на комунікаторі Леннарта. Йотун відгукнувся майже одразу.
– Олафе, це Діна. Ти мені терміново потрібен, зайди.
– В нас нарада. Портал…
– Я знаю. І маю розв’язок, зайди, кажу! Все, чекаю. Відбій.
За кілька хвилин сторопілий Олаф обіймав Сколя. Кіт нявчав і лизав бородате обличчя господаря. Ледь дочекалася закінчення любощів.
– Діно, як?
– Ходімо, покажу, – хитро примружилася, – все дуже просто. І неймовірно складно водночас. Але, гадаю, ти зрозумієш. *** Давно я так не сміялася – щиро і довго, аж живіт заболів. Ошелешений Вітольд Дайліде стояв просто посеред порталу. Зодягнений у піжаму і ковпак. От ніколи б не подумала, що наслідний принц однієї з найбагатших корпорацій світу спить у нічному ковпаку.
Вітольд перелякано зиркав навсібіч і кліпав очима. Врешті, сяк-так опанував себе.
– Діно, ви… ви знайшли рішення, так? Це… – здавалося, він боїться визнати і вимовити назву. Допомогла йому.
– Так, пане Дайліде. Ви на Енігмі.
– Але чому? Чому ніхто не зміг, а вам вдалося?
– Зміг. Просто ви про це не знаєте. Я не перша, я лише повторюю шлях Корнела Іліє.
– Це хто?
– Екзобіолог. І, за сумісництвом – Всесвіт. Як, гадаю, і кожен з нас.
Вітольд трусонув головою.
– Не розумію.
– Не переймайтеся, я теж допоки розумію дуже і дуже слабко.
– То портал працює?
Безглуздішого питання годі було очікувати.
– Звичайно. І завжди працював.
– Але ж… Ні, вибачте, не розумію. Як же цілий штат науковців? Як закони фізики?
– У тому то й увесь фокус. Ми послуговуємося законами фізики, а треба – метафізики. І тут наша фундаментальна помилка. А штат науковців? Вони вміють хотіти, ставити цілі і йти до них. Досягати і ставити нові. А от мріяти, чомусь, не дуже. Насправді мріяти, щиро, усім серцем.
– Гм… – Дайліде пожував губами, – добре, над цим поміркуємо потім. Скажіть, Діно, ви зможете забезпечувати працездатність порталу. Бодай перший час.
– Я – ні.
– Але ж…
– Усього лише вам продемонструвати. Розумієте, я зовсім не прагну знову побачити Землю.
– А хто ж тоді зможе? – Вітольд зовсім розгубився.
– Усього лише той, хто насправді мріє щоразу повертатися додому. Знайдете таку людину?
– Гадаю, так.
– Тоді, мабуть, вам варто повертатися. Ви ж не хочете давати прес-конференцію у такому вигляді цілій колонії? – я хитро підморгнула.
Від префектури бігли науковці.
– Так, мені час. Але…
Портал чорнів і не виявляв жодних ознак життя.
– Не розчаровуйте мене, Вітольде! Невже ви не вмієте мріяти?! Ви нікого не любите? Вас ніхто не чекає? Діти? Дружина? Коханка? Доторкніться її шкіри, вдихніть аромат волосся, візьміть її, врешті! От просто тут і зараз візьміть! Чи згадайте, як хрустять купюри, якщо це для вас важливіше! Смак лобстерів, чи чим ви там снідаєте! Ну ж бо, Вітольде!
– А ви?
– Я почекаю вашої людини.
– А потім?
Я всміхнулася. В Усесвіті неймовірно багато непізнаного, а життя – настільки коротке, що присвячувати його одному-двом світам якось навіть шкода.
– Допоки не знаю. Бувайте.
Вітольд замружився. Портал м’яко підсвітився і Дайліде зник.
Рудий бородань обіймав Сколя, а я досі спиралася на його плече, боячись впасти. Зиркнула на натовп науковців і зіщулилася, очікуючи лавини питань.
|
Рассказ открыт для комментариев