 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Я співатиму для тебе. Навіть якщо ти не почуєш мого голосу, мої слова до тебе донесуть зорі. Їх далеке сяйво підхоплює цей мотив і вони починають миготіти в такт, переспівуючи мою пісню для тебе. В тих безкраїх глибинах космічного океану, де ти і зорі, прошу, не почувайся самотнім! Я з тобою. В кожній миготливій зорі, далекій чи близькій, холодній чи полум’яній, наче Сонце – я з тобою. Я шепочу тобі ніжні слова, як тоді, в першу ніч разом. Тоді, пригадуєш, ті зорі були ще високо над нами, були іншим, незвіданим світом, а ми були єдині на всій Землі. Я співаю для тебе, моє кохання, далеке і недосяжне, наче Оріон у мерехтливому опівнічному сяйві. Тоді я бачила тебе з будь-якої точки нашої планети, але не могла дотягнутися.
Ми тоді були молоді. Ми були один для одного тим світом, що зараз завис порожнім мертвим коконом на дні космічної безодні. Знаєш, іноді, крізь маленьке скельце свого ілюмінатора, у відблисках сонця, я все ще бачу нашу Землю. Вона здається піщинкою, скляною кулькою на дні глибокого акваріуму. Я жалію її. Жалію тих, хто втратив там дім. Жалію тих, хто згубив це життя, бо не тямили вони, що наслідки будуть невиправні. Але мені не жаль себе, бо мій дім – там, де ти, а ти – мій безмежний Всесвіт. Тому я продовжую співати тобі, хоч звук губиться в вакуумі мого тимчасового притулку.
Я востаннє проводжаю поглядом нашу «скляну кульку». Дивно, що ще донедавна мільярди людей називали її домом. Дивно, що лише декілька із мільярдів зуміли знищити той дім. Дивно, що вона тепер така маленька, ніби можна її за виграшки взяти двома пальцями, покрутити в долоні, підкинути, неначе м’ячик. Останній відблиск сонця – все, наш колишній дім назавжди поглинула темінь. Я знаю, що завтра вже не побачу її. Ми відійшли на достатньо велику відстань, щоб вважатися офіційно загубленими у цьому безкрайому океані зірок.
Зорі. Вони повсюди. Куди не глянь – миготять, наспівують своїм беззвучним холодним світлом. Пригадуєш наше останнє літо? Там, де земля зливалася з небом, де Молочним Шляхом можна було пройтися босоніж. Салар-Де -Уюні – місце на Землі, де можна було доторкнутися до зірок, казка, яку ти мені подарував. Хоча ні, казкою було все наше життя. А це – просто ще одна мить в пам’яті, яка житиме навіть після моєї смерті. Ти, я і наші далекі близькі зорі.
Хто б міг тоді подумати, що пройде зовсім мало часу, і ми зможемо наблизитися по-справжньому до тих зірок. Здається, варто висунути руку з ілюмінатора і можна доторкнутися до котроїсь із тих сяючих кульок. Але наш капітан каже, що розгерметизація призведе до загибелі. Я це і так знаю. Я – одна з тих, хто допоміг цьому кораблю злетіти. Тому я не можу спробувати. А хотілося б знати, які ті зорі на дотик.
Хочу доторкнутися до тебе, відчути твоє тепло. Інколи прокидаюся від сну зі страхом, що забула тебе. Але я пам’ятаю… Як брав за руку, переходячи дорогу. Як цілував… Твій голос: «Маленька, висуши волосся, бо простудишся!» досі звучить в моїй голові. Тепер «маленька» виросла, і вже ніхто не називає мене так. Я пригадую кожен навіть найменший порух твоєї руки, як ти тримав тонкими пальцями пензля, як водив ним по білому полотні. Знаєш, коли ти поринав в роботу, замислено звівши брови в суцільну лінію, я тихенько, крадькома милувалася тобою. Тоді ти усміхався мені і та твоя усмішка була теплішою за саме Сонце, яснішою за найяскравішу зорю у цьому всесвіті. Я взяла її з собою, оцю твою усмішку. Більше нічого. Коли оголосили тривогу і евакуацію, не було часу збирати речі, думати, що мені згодиться, а що приречене стати непотребом. Ми взагалі могли не дістатися орбіти. Багато старих кораблів розсипалися у верхніх шарах атмосфери, розсіювалися над вмираючою землею так, наче там і без того було мало руїн. Але ми прорвалися. З шаленим скреготом, з нереальною тряскою ми винирнули на орбіту, назавжди покинувши нашу Матінку погибати в самотині.
Ні, ми не були останніми людьми на Землі. Там залишилося ще багато. Ті, хто не міг забезпечити собі місця на рятувальних кораблях і ті, що не хотіли покидати рідну планету і вирушати у безвість. Що з ними – я не знаю.
Останній вибух відбувся, коли ми були на відстані LD . Знаєш, тут ота відстань якась неправильна, викривлена і не піддається визначенню «на око», бо тоді здавалося, що нас наздожене ота буро-багряна курява, яка піднялася над Американським континентом. А потім Земля, немов той осиковий листочок що тремтить на вітрі, відірвалася і подрейфувала у свою безвість.
Шляхи розходяться. Наші з тобою розійшлися тоді, майже десять років тому, коли твій корабель відправили на пошуки нового дому. Відтоді між нами тиша і зорі. Але я знаю, що ти десь тут, посеред цих міріад мерехтливих вогників. Так само, як і наша Земля все ще десь тут. Я її не бачу, та відчуваю серцем. Не так просто позбутися почуттів, які вкоренилися там. Кожного разу, коли повз проноситься космічний брухт, моє серце пропускає удар. Я затамовую подих і благально дивлюся на капітана. Він заперечно хитає головою, проводжаючи поглядом в даль уламки чийогось життя. Він добрий, отой капітан нашого корабля.
«Корабель». Це слово досі звучить для мене дивно і якось нереально. Я пам’ятаю той корабель, на якому ми вперше вийшли в безкрайній океан. Вирувала буря. Хвилі здіймалися вище другої палуби а він вперто різав їх, прокладаючи собі шлях до іншого берега. Ця бляшанка зовсім не схожа на того гіганта, хоча вона теж завзято долає космічні глибини в пошуках «тихої гавані». Та чи є вона? Чи не загубимося ми в безкраїх просторах без навігації? Ти б зараз сказав :«Дурненька, та ж зорі – ваша навігація. Дивись на зорі і ніколи не загубишся».
Справді, у нас є орієнтир. Сузір’я Стрільця. Саме там, ще багато років тому, із марсіанської орбітальної космічної станції помітили планету, схожу на Землю. Вона ховалася за хмарами темної холодної речовини, наче не хотіла, щоб її побачили. Це сталося лише на мить. Коли вибухнула Наднова, на якусь долю секунди розсіялася темна хмара і наші телескопи засікли її. Всього кілька тисяч парсек . Саме туди, в надії на новий дім, вирушили наші кораблі. Саме туди прямував і ти, неначе Колумб до Америки. Ти прокладав шлях. Ти – мій стрілець. На твій день народження, п’ятого грудня, завжди падав сніг, а ти жалівся на холод і на те, що мені пощастило народитися влітку.
Я дивлюся на те скупчення вогнів, яке називають сузір’ям Стрільця, і мимо волі посміхаюся. Яка дилема – прямувати туди, де чекає життя разом із вірною смертю. Якщо нам вдасться оминути найбільшу у нашій галактиці чорну діру – Стрілець А, ми знайдемо омріяну планету, яку вже нарекли «Новим Едемом». Якщо ми здолаємо шторм міжзоряного пилу, якщо нам пощастить пройти крізь метеоритні потоки …Чи будеш там ти, на тій новій планеті? Чи чекатимеш на мене?
За легендою, давні люди зображували Стрільця з двома обличчями – одне дивилося в майбутнє, інше постійно озиралося назад, в минуле. Як я озираюся в минуле, згадую все, що залишилося там, позаду. Прямуючи в безвість, оглядаюся на ті часи, коли відчувала себе живою, коли навколо буяв життям світ, коли сонце зігрівало теплом а мрії про майбутнє не обмежувалися однією планетою на іншому краю галактики. Тепер навколо мертва пустеля непорушних холодних зірок, яких не злічити, немов того піску, байдужих до тисячі безхатьків, що прямують невідь-куди в своїх бляшанках, схожих на консервні банки від кукурудзи.
Наш «Пілігрим» все прямує серед тієї пустелі, а я все озираюся і озираюся. Мені не жаль себе, мені шкода часу, який вже ніколи не повернеться, як не озирайся. Але ж ти десь там, серед тих піщинок-зірок, яким я щодня співаю з надією, що вони змилуються. Чому я не співала тобі раніше? Ти співав зажди. У тебе гарний голос, такий рідний і теплий, що я готова була слухати вічність. А от я ніколи не співала. До тепер…
Тепер у нас інше сонце. З правого борту нам світить Бетельгейзе . Він дуже далеко від нас, та здається, що між нами всього кількадесят метрів. Нагадує наше Сонце. Я сумую за ним – за тим нашим лагідним сонцем. За твоєю усмішкою.
Нещодавно ми відвідали космічну заправну станцію. Там сказали, що твій корабель проминув їх років шість тому. Так далеко. Я тепер вже чітко уявляю ту відстань. Я вимірюю її не в кілометрах і навіть не в парсеках. Відстань до тебе вимірюється в роках. Я лише за шість років від тебе, коханий. Звучить так, наче це лише шість кроків. Але це ніщо. Наш «Пілігрим» легший і швидший за того військового гіганта, яким керуєш ти. Просто вслухайся в зорі і зачекай на мене. «Не зводи погляду з нічного неба. Я буду там миготливим вогником» – говорив ти мені замість прощання. Я вдячна за те, що тоді ти не давав обіцянок. Ти ніколи нічого не обіцяв. Не обіцяв повернутися. Мабуть, в глибині душі відчував, що на нашу планету Земля більше не ступить твоя нога. Як і моя тепер. Натомість, ти дав щось значно більше – надію, яка стала підтримкою мені, моїми крилами. І я досі поглядом вишукую той твій вогник. Знаю, він буде теплим і привітним – єдиним серед цих порожніх бездушних спалахів.
Ми невпинно наближаємося до Стрільця А. Я бачу її. Вона притягує погляд, притягує наш корабель. Наші двигуни видають максимум, але, мабуть, третьої космічної швидкості малувато, щоб подолати ту силу тяжіння. Я не сплю вже досить довго. Ніхто не спить. Всі напоготові вижати з нашої бляшанки максимум, якщо знадобиться. Всі хочуть бути при свідомості, якщо нам це не вдасться. Щоб попрощатися, чи щоб помолитися.
Я не знаю кому молитися. Я вірила в Бога там, на землі, коли цей безмірний космос був Його домом. Я вірила в Його причетність до всього. Та тут навіть Бог здається мізерним на тлі всіх цих космічних гігантів. Іноді я все таки видивляюся навкруги за Ним. Але, за всі ці роки, так жодного разу й не помітила нічого схожого на Бога. Він заховався? Йому стало соромно за своїх дітей? Невдячні зруйнували те, що Він щедро дав, і кинулися навтьоки, подалися шукати новий дім, щоб знищити і той. Може тому «Едем» і ховався за темними космічними хмарами, щоб людська саранча не рознесла і його.
Я вже бачу ту нову планету, той дім, в якому чекаєш ти. Я торкаюся його поглядом, та до нього ще так далеко. Чи там справді є життя? Чи наш Бог перемандрував так само поближче туди? Чи причалив твій корабель до «тихої гавані» того нового дому? Ким ми будемо там – гостями чи господарями? Багато років тому, дістатися іншого боку нашої планети Земля було важко. Сьогодні ж ми за крок від іншого боку галактики. Куди нам далі? Цей Всесвіт ще ніколи не здавався таким безмежним і крихітним водночас. Що б на таке сказав Гокінг? Хоча, гадаю, його душа сягала космічних просторів вже тоді, коли нам таке тільки снилося. Колись ми читали його праці. Написане було таким дивним і неймовірним. Тепер все сприймається реальніше, ніж тоді. Може тому, що повірити в горизонт подій чи в просторово-часові колапси значно легше, коли ти настільки близько від об’єкта дослідження.
Сьогодні ми зрозуміли, що наш маленький кораблик вже безкінечно довго борсається в цих гравітаційних хвилях. Все завмерло на відстані, здавалося б, одного тільки погляду, та цей погляд – погляд у безкінечність. Синхронність рухів, сповільненість часу – невагомий тягучий плин в нікуди. Подумалося раптом, як би було добре, якби ми з тобою були Плутоном і Хароном і цілу вічність синхронно оберталися одне навколо іншого. Тоді було б байдуже до цієї Вселенської метушні, до чужої гравітації. Я жалію, що гравітація між нами не така ж сильна. Що ми не можемо притягнути одне одного і вже ніколи не відпускати так, як Стрілець А міцно тримає нас. Наша точка неповернення…Вона не тут, вона там, на Землі, на відстані десятка років до цієї миті.
Я все ще співаю для тебе, а зорі передають мої слова одна одній. Не зводь погляду з нічного неба. Я буду десь там, між міріад холодних вогнів. Я співатиму тобі теплим мерехтливим сяйвом.
***
Корабель м’яко приземлився на твердь, здійнявши хмари куряви. Із округлої, схожої на гігантський купол, будівлі, на зустріч новоприбулим виїхав військовий грузовик. Вже за кілька митей він порівнявся з невеличким космічним корабликом, із якого, один за одним, повиходили його керманичі. Сивочолий чоловік вийшов із авто і попрямував до них.
– Звітуйте про політ. Проблем не виникло? – по-батьківськи строго, але з неприхованою усмішкою в очах мовив він.
– Капітане, ми виловили капсулу, що дрейфувала поблизу орбіти. Гадаю, вона із корабля землян. Нещодавно була протонна магнітна буря. Думаю, її принесло аж з-за Третього Суперорбітального Кола.
– Який час? – задумано спитав капітан. Він вже давно втратив надію отримати вісточку з Землі. Перші кілька років наполегливо шукав у космічних просторах вцілілі кораблі, які б змогли подолати «серце галактики». Але відтоді минуло вже надто багато часу.
– За попередніми даними – років 20 – 30, – коротко відповів молодший керманич і з острахом глянув на свого капітана.
– Що всередині? Є щось вагоме?
Молодший знову завагався.
– Загалом мотлох. Але я знайшов ось це.
Він простягнув невеличкий, оправлений в буру потерту замшу, записник. На корінці була ледь помітна, тиснена срібна зірочка-комета.
– Дивно, що хтось робив записи не на електронний носій, а від руки. Безглузда річ, – мовив хтось із команди, що стояла трохи позаду. Між ними прокотився смішок.
Капітан тремтячими пальцями провів по поверхні тієї диковинки. Думки віднесли його за тисячі парсек, за десятки років в минуле. Він звів погляд до безмежного високого неба, на якому сяяв Чумацький Шлях і мільярди зірок миготіли знайомим холодним сяйвом. На мить, лише на коротку мить здалося, що поміж тих світил він помітив щось зовсім інше, щось привітне і тепле, як очі коханої.
– Я знаю людину, яка не довіряла електронним носіям, хоч і була одним із найкращих техніків на Землі.
|
|
|
|
Время приёма: 17:26 26.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев