 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
1
– Мабуть, мені таки треба полетіти на Місяць, – промовив старий.
Відсьорбнув чай і з подивом подумав – невже він і справді це сказав? І навіщо?
Поглянув на сина, що сидів навпроти. Той відірвав погляд від відео-екрану на стіні, глипнув чи то спантеличено, чи то полегшено.
– Гадаєш?
– А що мені вже тут робити?
– Але ж…
– Тебе я виростив. Онуку виняньчив. Правнуки будуть ще не скоро, та й мене на них уже не вистачить. Твоєї матері вже немає. То чого мені тут стовбичити? Хоч подивлюся, що робиться в космосі. Я маю рацію?
– Це тобі вирішувати, – пробурчав син. – Ти доросла людина.
– Отож!
Старий допив чай і поволі звівся, долаючи кволість. Кляті ноги слабшали дедалі більше, незабаром доведеться заводити ціпок.
Син знову втупився в екран. Та й дідько з ним!
Потрібну закладку старий зробив у планшеті ще кілька місяців тому. Тепер лише тицьнути пальцем.
Яскрава сторінка з великими літерами – щоб навіть напівсліпі могли читати без окулярів.
«Ви витратили кращі роки життя, щоб забезпечити добробут наступних генерацій мешканців Землі. Час відпочивати й мандрувати! Людство в боргу перед вами, і компанія «Місячне сяйво» запрошує»…
На барвистих рухомих світлинах – затишні спальні й просторі зали з м’якими канапами. Пальми в горщиках, гойдалки з пухкими подушками серед рясної зелені й квітів.
«На Землі ви мусили вдовольнятись обмеженим простором. На Місяці місця вистачає!»
Літні подружжя п’ють чай і дивляться фільми на великих екранах в просторих вітальнях. «Стежка для прогулянок» під прозорим куполом. Крізь майже невидиму перепону видніють фантастичні місячні краєвиди. А онде велетенський кратер, помережаний рівчаками й тріщинами, наче загадковими рунами. Велика блакитна куля Землі на тлі чорного неба. Гарно!
«Головний бонус від природи – низька гравітація! На Місяці ваша вага стане вшестеро меншою! Ви назавжди забудете про біль у суглобах, зайву вагу, утруднення з пересуванням і страх падіння! Ви вже забули, як бігати? На Місяці ви отримаєте змогу літати!»
Огрядна бабуся з білими кучериками, вбрана в блакитний спортивний костюм, жваво стрибає уздовж прозорої панелі, за якою мигтять гострі скелі. Тендітний дідок висить над долівкою в йогівській позі, спираючись на самі руки, наче акробат.
«Не мали часу на хобі? Тепер вам ніщо не заважатиме! Пориньте в творчість у колі однодумців! Нові можливості для креативу завдяки низькій гравітації!»
Ціла низка зображень – літні жінки і чоловіки, які захоплено малюють картини, будують з піни фантастичні палаци й грають в настільні ігри. Широкі щасливі посмішки з виблиском новеньких зубних протезів.
«Почуваєтеся самотніми? Нові знайомства й приємне спілкування!»
Від блимання картинок перед очима замигтіло. Старий кліпнув і обережно потер очі долонями.
Втім, те, що далі, він знав напам’ять. Бо читав не вперше.
«Стан здоров’я не має значення! Ми подбаємо про те, щоб доправити вас на Місяць без перевантажень і в максимально комфортному режимі!»
«Матеріальний стан не має значення! Ви багато років дбали про благо суспільства і заслуговуєте на те, щоб провести осінь життя в найкращих умовах! Стандартний сертифікат пенсійного страхування відшкодовує всі витрати на космічну подорож і перебування в комплексі «Місячне сяйво» на повному державному забезпеченні протягом необмеженого терміну!»
«Вам не доведеться дбати про оформлення документів! Ми зробимо все необхідне на підставі інформації з соціальних реєстрів – включно з оцінюванням вашого фізичного стану і вибором оптимального режиму транспортування! Всі особливі потреби, пов’язані зі станом вашого здоров’я, будуть задоволені!»
Зелений прямокутник з написом «Зареєструватись» звабливо миготів, наче підморгуючи.
Старий потер підборіддя. Поглянув на нижній край сторінки, де притулилася сіра плямка щільного дрібного шрифту. Щоб це прочитати, вже знадобляться окуляри.
Він прожив довго і був надто досвідченим, щоб зважати на такі речі. Найголовніше завжди пишуть дрібним шрифтом. Таке, чого б воліли уникнути, але не можуть – згідно з законом про права споживачів.
Старий роззирнувся, вишукуючи окуляри. Але не знайшов і недбало махнув рукою. Зрештою, це він теж читав.
Тепер лише треба вирішити остаточно…
Занурившись в роздуми, він відімкнувся від яві й отямився лише від гуркоту вхідних дверей.
– …ні, не знаю, ще не розібралася, але ще цілий тиждень, може, в когось попитаю. Макс точно розбереться! Та куди він подінеться! А ти у середу йдеш до «Матриці»? Добренько! Зажди, зараз… що ти кажеш? Ні, ще не дивилась. А про що це? Окей, скинеш посиланнячко? Вже? Дяка, погляну!
Онука. Він збагнув це не одразу – голоси в малої й невістки схожі, з його кімнати через двері розрізнити важко. В передпокої зашерхотіло й гучно грюкнуло. Тупіт по ламінованій долівці. Ляскання дверей.
З кухні-вітальні долинуло пронизливе теркотання голосів і вибухи реготу – гумористичне шоу. Син завжди вечорами після роботи дивився виступи стендаперів – казав, що це заспокоює й розслаблює.
Чи піти з ним поговорити? Але про що? Про Місяць? Відомо, що той скаже. А більше, власне, тем для бесід немає.
Ні, вони не сварилися. Взагалі ніколи. Але син втомлюється на роботі й увечері не любить, щоби його турбували балачками. Знудьговано-невдоволено кривиться – мовляв, тату, йди вже до себе й винайди якусь розвагу, а мене не чіпай…
Аж ось гучність стишилась, і стало чутно мелодійне теленькання сигналу на комунікаторі.
– Так, люба, – синів голос був млявий, ніби сонний. – Добре. Але ти не дуже затримуйся. Завтра ж на роботу… Так, мала вже вдома. Еге ж. І я тебе...
Певно, невістка. В неї сьогодні фітнес, а після тренувань вона полюбляє заскочити з подругами до кав’ярні, потеревенити й поласувати тістечками – адже низькокалорійні смаколики не псують надбання від спортивних вправ. А ще зазвичай невістка купляє там солодощі й для них. Його порцію завжди приносить до кімнати на тарелі. Добра жіночка, енергійна й уважна.
Так, він має чудову родину. То на біса здався той Місяць?
Але все одно рано чи пізно доведеться. Бо йому вже тут несила.
Старий зітхнув і рішуче натиснув на зелений прямокутник.
2
Компанія «Місячне сяйво» добре дбала про клієнтів.
Літніх мандрівників зустрічали в окремій залі з усіма зручностями, які можуть знадобитися цьому специфічному контингентові. Крізь скляні стіни високого лункого приміщення можна було спостерігати за злетом шаттлів. Між м’якими помаранчевими кріслами й лежаками сновигали парубки й дівчата в блакитній уніформі з логотипом компанії й завченими посмішками – персонал, що піклувався про подорожан. Трохи віддалік маячіли постаті в білому – фахівці з медичного нагляду.
Старий навідався до вбиральні з додатковим поруччям і приладдям для інвалідних візочків, замовив усміхненому молодикові з обслуги коктейль «Космічний» і вмостився в кріслі біля «зеленого куточку» зі штучних рослин. Роззирався, помалу цмулячи солодкий напій із присмаком цитрини й м’яти. Придивлявся до людей довкола. Адже тут усі їдуть до пансіонатів, мабуть, там мешкатимуть разом, хтось стане його новим другом…
Але з бентежним відчуттям відзначив: ох, які вони всі старі! Справжній геронтологічний осередок! Деякі геть дряхлі. Чи, може, це йому здається, бо він не бачить себе збоку? А насправді виглядає так само?
Піднесений настрій і очікування щасливих змін в житті почали потроху затьмарюватись.
Аби розвіятися, скинув оком на крихітну бабусю в інвалідному візку з білим, наче пух, волоссям, біля якої тупцяли чоловік із жінкою. Намагалися вдавано бадьоро розмовляти, проте затиналися на кожному слові. Аж раптом стара почала рюмсати, жінка кинулась її заспокоювати нещирим верескливим голосом, на допомогу підбіг доглядач-уніформіст, звідкілясь вигулькнув медик із ін’єктором…
Старий роздратовано відвернувся. От нащо такі вистави? Саме тому він не дозволив своїй родині себе проводжати. Розпрощався вдома й вирушив до космопорту сам. Так легше…
– Ярославе!
Спочатку він не звернув уваги. Хіба мало кого так звуть? Тут він знайомих не має. Проте за мить із подивом побачив, що просто перед ним зупинилася струнка літня жінка з короткою зачіскою.
– Ярославе! – повторила вона. – Бондар! Це справді ти?
Старий спантеличено позирнув на неї. Але пам’ять уже почала стрімко вирізняти в побриженому віком обличчі знайомі риси. Якщо прибрати зморшки, трохи вирівняти кутики вуст і лінію підборіддя, додати каштанового кольору вицвілим очам…
– Дано! Ти?! Чого ти тут?
– Того ж, чого й ти, – засміялася вона. – Вирушаю підкорювати космічні простори!
Сміх теж був знайомий – дзвінкий, веселий і безтурботний.
Ти ба, Данка! Колишня однокласниця, сусідка й подружка! Він навіть колись до неї залицявся, але так боязко, що вона, певно, й не помітила. Після школи шляхи розійшлися, востаннє бачилися на зустрічі випускників на п’ятдесятиріччя закінчення школи, тобто понад десять років тому. Але шістдесятирічний ювілей він пропустив, бо тоді потрапив до лікарні, лише бачив світлини з заходу в Мережі. Якби не це, то й, мабуть, її не впізнав би.
– А я тебе шукала, – цокотіла Дана. – Навмисне поцікавилась реєстром пасажирів – може, трапиться хтось знайомий. І бачу – Ярко!
Відступила на крок, жартівливо похитала головою.
– А ти орел! Трохи перефарбувався в блонд, але ще нівроку!
Він теж засміявся й знічено пригладив сиве волосся.
– Та де там! Вже пісок сиплеться…
– От і добре! Додамо нашого пісочку до місячного ґрунту, – засміялася вона.
– А ти все така ж! Ох, Данусю! Який я радий тебе бачити!
– Навзаєм, – вона вмостилася в кріслі поряд. І раптом вже серйозно промовила: – Чуєш, Ярку… Якщо чесно, я страшенно боюся! Навіть не знаю, чого більше – не долетіти або долетіти…
– Не бійся, – він підбадьорливо стиснув її руку на бильці. – От подумай – що нам уже втрачати?
– Та я розумію. Але ж… Лячно, що це вже остаточно. Назад не повернешся.
Він мимоволі зітхнув. От ці жінки! Завжди думають не про те, що треба!
– Якби тебе щось тримало на Землі, тебе б зараз тут не було. Хіба ні?
– Так. Але це… наче переходиш якусь межу і йдеш до іншого світу. Назавжди. Ніби…
Вона не доказала. Але він зрозумів, бо й сам про це міркував.
Ніби помираєш і переносишся до потойбіччя – адже космос у чомусь і є потойбіччям. І не знаєш, що там далі – рай або пекло. Відомо лише, що вороття звідти немає. Подорож на Місяць для літніх – це шлях в один кінець. Навіть якщо схочеш повернутися, не зможеш. Компанія такої послуги не надає. Весь термін, який тобі ще судилося прожити, проведеш в пансіонаті «Місячного сяйва».
Саме про це йшлося у написі дрібним шрифтом у контракті.
Всі кошти свого державного й приватного пенсійного забезпечення ти передаєш компанії. Майно – спадкоємцям. В тебе не лишається нічого. Як у тій приказці – «в труні кишень немає». Вирушаєш до потойбіччя, полишивши позаду все, що мав. Голий-голісінький. Порожній. Лише фізична оболонка, яка й так у будь-яку мить може розсипатися на порох. Гарантій збереження життя під час подорожі компанія, до речі, теж не надає.
Який відсоток тих, хто зараз перебуває у цій залі, долетить до пункту призначення? А якщо й долетиш – чи не перетвориться для тебе пансіонат на довічне ув’язнення в тісній бульбашці посеред безповітряного простору?
Якщо про це думати – то й справді стає лячно…
Але вже мільйони людей вирушили на Місяць! Пансіонатів для літніх там ціла мережа, і щороку будуються нові. На Землі живуть ті, хто працює, а на Місяці – ті, хто відпочиває! Тож чого непокоїтися?
– Данко, не переймайся, – бадьоро промовив він і міцно стиснув її сухорляву долоньку. – Все буде добре! Ти живеш, поки рухаєшся вперед! Землею ми вже намилувалися, а тепер побачимо Місяць! Я з тобою, тож нічого не бійся!
Дана пильно поглянула на нього й вдячно усміхнулася.
Втім, чекати на невідоме лишилося недовго.
Коли настав час «ікс», не виникло ані метушні, ані черг. Подорожан запрошували на посадку групами згідно з номерами реєстрації. Уніформісти сновигали залою, розшукуючи й доправляючи до вихідних дверей кожного особисто.
– Почуваюся ВІП-персоною, – посміхнувся старий, коли покликали його.
Вони з Даною були в різних групах, і вона проводила його до виходу. Він міцно обійняв її худі плечі, вдихнув пахощі парфумів – незвично терпких і гострих для літньої жінки. Мимоволі подумав: чи це не останнє, що йому судилося запам’ятати на Землі?
– Данусю, коли прилетимо, я тебе відшукаю! Обов’язково!
Електрокар, що провіз їх довгим коридором. Пункт останнього медичного огляду. Величезний ангар з шерегами білих капсул із прозорими накривками (трясця, справді ніби домовини, хіба гарніші). Постаті в білому. Наліпки датчиків на груди й зап’ястки. Сичання повітря в захисних подушках, що зручно огортають тіло з усіх боків.
– Вмощуйтеся зручніше. Не нервуйте. Зараз ви трохи поспите, а прокинетеся вже на місці.
Клацання ін’єктора.
«Данко, я тебе знайду! Чуєш?»
Бо більше й нема кого шукати.
Темрява…
3
Все довкола було дивним.
Начебто звичайне приміщення, але все інше…
Відчуття, ніби ти в марі. Незвичне повітря з хімічним відгоном, що насилу всотується в легені. Важкий гарячий тиск на голову зсередини – аж пече щоки й гуде у вухах. Гидке відчуття порушеної координації – коли зводиш руку, вона кудись плине мовби сама по собі. Про ноги годі й казати – ліпше не вставати, бо хилитає, наче в басейні під водою. Але вода пружно тримає тіло, у ній не впадеш, а тут…
– Пані й панове, вітаю вас на Місяці! – долинуло крізь гуркіт у вухах. – …подолали довгий шлях… ваша нова домівка… на жаль, долетіли не всі… вшанувати пам’ять хвилиною мовчання…
Старий роззирнувся, намагаючись сфокусувати зір крізь кольорові кола.
Долетіли не всі? Еге ж. Після подорожі його витягали з транспортної капсули одного з останніх, і коли поклали на каталку й повезли на вихід уздовж шереги білих яєць, він устиг поглянути довкола. Більшість контейнерів була відкрита й порожня, але й лишилося чимало зачинених. На таких блимали червоні вогники, а крізь скляні накривки видніли абриси нерухомих тіл. Певно, ті, хто сконав уві сні.
Тоді він відзначив це без емоцій – певно, ще діяло заспокійливе. Лише тепер усвідомив, що на їхньому місці міг бути й він. Або Дана…
Поглянув довкола, шукаючи стареньку в інвалідному візку, яка перед вильотом плакала в космопорту. Не знайшов. В грудях чомусь защеміло.
Втім, напевне ті, хто сконав уві сні, нічого не відчули. Не найгірша смерть. Краща, ніж у його дружини від раку. Він був із нею до кінця. Сидів біля ліжка, тримаючи висхлу, наче пташина лапка, руку. Слухав, як розмірено качають повітря «штучні легені». Дивився на монітор, де стрибала тонка зелена лінія. Невпинне блимання присипляло, кортіло заплющити очі. Вимкнутись і нічого цього більше не бачити.
Ще тоді він заприсягся, що з собою такого не припустить. Якщо така недуга станеться з ним – припинить все сам. Раніше, ніж перетвориться на безпомічну, змучену болем мумію.
Краще вже Місяць!
– …ви пройдете курс адаптації… звикнете до низького тяжіння… навчитесь пересуватися самостійно…
Еге ж, адаптація б не завадила. Зараз на них начіпляли паси з обтяженням, щоб не хилитало від незвичного зниження ваги. Проте ходити самостійно поки не дозволяють. І це слушно.
Коли вже завершиться балаканина? Бо дуже болить голова.
– …якщо маєте питання…
Він стріпнувся й незграбно махнув рукою, долаючи кволість.
– Я маю! Стосовно розміщення! А чи можна поселити мене поряд із пані…
Затнувся, згадавши, що не пам’ятає нинішнього Даниного прізвища.
– Зі мною! – відгукнулася вона.
– Поряд? Чи разом, у подвійному номері? Ви подружжя?
– Так! – рішуче промовила Дана. – У подвійному! Ярку, ти ж не проти?
Він широко всміхнувся й швидко закивав головою.
Старість – це щоденна боротьба із власною фізичною оболонкою. Із суглобами, що тріщать і відмовляються згинатись. М’язами, що насилу скорочуються. Легенями, що стискаються від ядухи. Судинами, крізь які заледве проштовхується кров. А в незвичних умовах всі ці негаразди значно посилюються.
Проте є ще один важливий чинник – мозок. Саме від нього залежить, чи ти лежатимеш колодою й сподіватимешся на сторонню допомогу, чи таки спробуєш дати собі раду. Й розібратися, як мусять працювати твої суглоби, м’язи й легені при одній-шостій «же».
– Данусю, ходімо погуляємо!
– Нам же заборонили! – вона кумедно витріщила очі.
– Що значить – заборонили? Принаймні, подибуляємо кімнатою. Онде є поруччя!
– Тут так гарно лежати! – Дана перекинулась набік. – Ніби на м’якій перині! У мене вперше за казна-скільки років не болить спина!
– Бо знижена вага. То йдеш?
– Зараз…
Він раптом збагнув, що всміхається широко, наче хлопчисько.
Нема про що клопотатись, поряд мила жіночка на двоспальному ліжку… Коли з ним востаннє таке було? І байдуже, що він уже не спроможний на те, що колись робив у ліжку із жінками. Головне, що вона є. І начхати, що їм обом по вісімдесят. Коли в неї отак грайливо світяться очі, то бачиш лише їх. А на інше не зважаєш.
– Вставай, – він підхопив її за руку. – Тримайся! Однією рукою за поруччя, другою за мене!
– А ти за що?
– А я за тебе!
Бо йому й цього цілком досить!
– Данусю, не відштовхуйся надто сильно! А то підскочиш і гепнешся!
– Не гепнуся! Я колись стрибала на батуті… Овва, а непогано!.
Він не одразу помітив молодика в уніформі, що відчинив двері й переполохано на них витріщався.
– Чого вам, юначе?
– Е-е… хотів відвезти вас до їдальні. На сніданок.
– Ми самі дійдемо.
– Не можна! Вам ще зарано! Згідно з планом адаптації…
– Який ще план? – Данині щоки розчервонілися, а голос задзвенів, наче в дівчинки. – А у вас тут є батут?
– Люба, ніяких батутів! – він засміявся й обійняв її. – Уявляєш, що таке стрибати при одній шостій «же»? Ти ж проб’єш головою стелю, і ми всі помремо від декомпресії!
Пансіонат був величезний. Щоправда, поділений на сектори, ніби часничина, і всі житлові приміщення розташовані на підземних поверхах – заради безпеки. Бо трапляються метеоритні дощі, і все таке.
Але влаштовано все було зручно. Навіть найслабшим не доводилось надто напружуватись. Довкола все м’якеньке, навіть якщо впадеш – не заб’єшся. Не хочеш ходити – катайся на кріслі з електродвигуном. Смаколики без обмежень, настільні ігри, розважальні заходи. Все необхідне, щоб тішитися життям.
Новачки потроху знайомилися й починали утворювати гуртки за інтересами. Жінки – їх тут була більшість – ретельно накладали макіяж перед кожним «виходом в світ», хизувалися власноруч розписаними шаликами й завзято вихвалялися досягненнями дітей й онуків. Але Дана не прагнула до них долучатись. Глузливо пирхала:
– Вони весь час теревенять про минуле. Якщо їм було так гарно на Землі, і в них такі чудові діти, то нащо вони втекли сюди? А дрес-код мені остогидів ще на роботі. Ще бракувало й тут стежити за модою!
Тож вони здебільшого тримались удвох. Дана вбиралася в зручні джинси й светри та не користувалася косметикою. Втім, і без гриму її обличчя виглядало свіжим і рум’яним. Вони тут усі палахкотіли червоними щоками – завдяки зниженому тяжінню кров розподілялася тілом більш рівномірно, щедро насичувала зів’ялу шкіру й розгладжувала зморшки. Дані це пасувало, вона мовби помолодшала років на тридцять. Інші жінки з щільним шаром макіяжу виглядали поряд із нею, наче розмальовані ляльки.
А в нього зрештою минувся головний біль і гуркіт у вухах, і тепер посилений кровообіг спричиняв незвичну чіткість і ясність відчуттів. Чи це завдяки Дані?
В загальній вітальні та майстернях завжди купчилося чимало народу, проте якщо придивитися, то ставало помітно, що хтось повсякчас зникав. І не вертався. Лишалася світлина з чорною стрічкою на дошці оголошень, але наступного дня щезала й вона.
Але вони з Даною намагалися про це не думати. Їхній клопіт – прожити ще один день і не сконати уві сні.
Улюбленим місцем їхніх прогулянок стала кільцева галерея довкола пансіонату.
Просто за шибками панорамних вікон починалося «дике поле» – горбкувата рівнина з розсипами брил, частково засипаних піском. Білі від яскравого світла камені відкидали довгі чорні тіні, які малювали на рівнині примхливий графічний візерунок.
Час від часу можна було побачити, як в порох плюхається метеорит. Тобто, розгледіти самого космічного мандрівника було зась, але над поверхнею здіймалася хмарка куряви і довго висіла нерухомо, ніби зачарована, перш ніж починала поволі опадати.
Зі стометрової позначки доріжки можна було помилуватися нерівним конусом гори, що витикався з-за незвично близького обрію. А над крутим вигином поверхні починався лячно нескінченний чорний простір, помережаний цятками зірок.
– А знаєш, – сказав він Дані, – я на Землі, здається, майже ніколи не бачив зірки. Їх звідти не видно!
– З міста точно, – кивнула вона. – Ходімо далі.
Вони дісталися позначки «1 км» і зупинилися, дивлячись догори. На велетенське блакитнувате коло в чорному небі, оточене вузькою смужкою напівпрозорого випару.
– Десь там ми жили, – промовила Дана. – Зараз аж не віриться, еге ж?
– Так… – пробурмотів він.
Раптом спало на думку: а чи жили?
Що йому, власне, запам’яталося з життя? Дитинство, школа…Це було так давно, що майже стерлося з пам’яті. Блискавкою майнули студентські роки. А далі – робота. День у день. Трохи тренувань в спортзалі для підтримання форми. Кілька разів на рік святкові корпоративи. На пенсію – в сімдесят вісім…
– Ярку, а де ти бував на Землі, крім власного міста?
– Під час відпустки їздив на курорти з дружиною та сином.
– На які?
– Е-е… Вже не згадаю назви. Вони всі майже однакові. Басейни, аквапарк, розважальний комплекс. Хіба відрізняється дизайн. Туди кортіло дружині, бо там усілякі жіночі тусовки. А мені було доволі нудно.
– А їздив кудись, де не було нудно?
- Е-е-е… А де це – не нудно? Всюди все майже однакове. В усіх країнах. А по історичних пам’ятках і музеях можна погуляти й онлайн.
– А я колись разом із подругою гайнула до Таїланду! – сповістила Дана. – Хотіли подивитися на джунглі й диких звірів.
– Овва!
– Але джунглі виявилися штучні! Уявляєш? Чудово зроблені, кожен листочок наче справжній. Проте все одно не живе. Гід пояснив, що через зміну клімату рослини почали гинути, тому їх скопіювали й відтворили у синтетиці. Дикі звірі там теж були штучні – керовані моделі. З живого лише кілька пташок у вольєрі. А площиною ті джунглі були, може, два на два кілометри.
– Живі рослини, мабуть, зараз можна побачити лише в агрокомплексах, – зауважив він. – Але туди нікого не пускають. Щоб не занесли якісь бактерії або віруси. Біля мого дому був гарний парк, але теж штучний.
– Ти не сумуєш за рідними? – раптом спитала Дана.
Він затнувся. Чи вона вгледіла, як він час від часу нишком розглядає світлини на планшеті?
– Сумую, – відповів, трохи поміркувавши. – Але мені вже було несила весь час стирчати поряд із ними – і почуватися зайвим. Ніби рибка в акваріумі, про яку згадують, лише щоб погодувати.
– Але ж…
– Я не потрібен своїй родині. Їхнє життя йде вперед, а моє заклякло на місці. Ми вже давно не мали жодних точок перетину, крім спільного житла. Мабуть, я сам в цьому винен. Бо робив у житті щось не так. Я впевнив себе, що важлива лише моя робота і гроші, які я заробляю. Бо на них можна придбати те, що треба моїм близьким. А все інше – дрібниці. Навіть майже не помітив, як виріс мій син. Єдине приємне, що можу згадати – онуку. Коли вона була маленька, я гуляв із нею й розповідав казки. Проте вона теж виросла… А коли зникла й робота, в моєму житті не лишилося нічого. От тепер і думаю – а навіщо я взагалі жив?
– Мені теж часом здається, що моє життя було сном, – промовила Дана. – Ніби я була коліщатком в гігантському механізмі й безперервно крутилася, щоб відповідати його вимогам. І оце лише зараз прокинулася.
– І це добре, – пробурмотів він. Бо не знав, що казати ще.
4
Найактивнішою особою в пансіонаті був Бігун – сухорлявий дідок зі старожилів. Щодня його можна було побачити або в спортзалі, де він завзято тягав еспандери й гантелі, або в галереї за пробіжкою. Та й іншими приміщеннями дідуган гасав прудким підтюпцем, полохаючи незграбніших співмешканців. А коли не тренувався, то марудився в майстерні - писав величезні картини на технічній пластиковій плівці. Готові роботи були майже невагомі, напівпрозорі й вельми фахові. Ці витвори прикрашали стіни в вітальні, коридорах і галереї – в останній вже утворилася справжня художня виставка.
Гуляючи галереєю, вони з Даною часто бачили Бігуна на тренуванні – дідок раз у раз прудко промаював повз них, намотуючи кола великими стрибками, наче кенгуру. Але якось побачили, що він шпацирує кроком, вирівнюючи подих після бігу. Коли порівнявся із ними, усміхнувся й привітно промовив:
– Агов, молодята! Ви новенькі? Бачу – не лінькуваті, весь час гуляєте. Хочете пораду, як прожити довше?
– Не відмовилися б, – чемно озвався старий.
– Бігайте. І якнайбільше тренуйтеся. В умовах зниженої гравітації кістки стають крихкими й ламкими. Саме тому персонал тут працює у вахтовому режимі – півроку тут, півроку на Землі. Інакше не можна, бо перетворяться на калік – навіть оці міцні молодики. А ті всі, хто ганяє чаї у вітальні, – дідуган зневажливо скривився, – вони вже мерці. За півроку нікого не залишиться. Якщо не хочете приєднатися до них, починайте тренуватися просто зараз. Поки ще не втратили надто багато кісткової і м’язової маси. Бо пізніше й схочете, а вже не вийде. Втямили? Втім, можете не слухати, якщо не бажаєте. Моя справа – порадити.
– А ви тут давно? – спитала Дана.
– Дванадцять років. Мені лише дев’яносто чотири – ще хлопчисько, – Бігун насмішкувато вишкірив пожовклі штучні зуби. – Сподіваюся бігати, поки не завішаю картинами всю цю галерею. Чи принаймні половину.
– Зачекайте, – збентежено промовила Дана. – Оце, що ви кажете – стосовно втрати кісткової маси… А чому адміністрація пансіонату про це не повідомляє?
Бігун гучно зареготав.
– Як-то не повідомляє? У вітальні навіть висить плакат із нормативами фізичних вправ! Але ж бачте, їх ніхто не квапиться виконувати. Приємніше посидіти на м’якій канапці й пограти в настільні ігри. А адміністрації що до того? Змушувати не мають права. Та й навіщо змушувати? Скоріше утвориться нова партія органічних добрив!
– Добрив? – спантеличено витріщилась Дана.
– А ви не знаєте? Ходімо, дещо покажу! Я якраз сам туди збирався. Ходімо!
– Куди?
– До оглядового майданчику! Хутчіш, а то не встигнемо! – дідуган глипнув на смарт-годинник на зап’ястку.
– Куди не встигнемо?
– Самі побачите! Йдете чи ні?
Встигати за прудким Бігуном було важко, той навіть підтюпцем ледь торкався хідника. Добре, що до коридору, що вів до майданчика, було недалеко. Коли вони з Даною видряпались сходами догори, Бігун уже крутив товстий далекогляд.
– Он, дивіться! На ту гірку. За нею космопорт. А отам, праворуч, агрокомплекс. Сьогодні якраз прилетів новий шаттл. Привіз нову партію бовдурів, що мріють про рай на Місяці. Незабаром у нашому пансіонаті буде поповнення… Онде й колона. Бачите?
Старому навіть не довелося примружуватись – зі своєю далекозорістю він добре розрізняв кожен камінець майже до обрію. І шлях, який утворили відбитки траків. Путівець примхливо петляв, огинаючи пагорби. Аж онде з-за узвишшя вигулькнув ваговоз із великими транспортними контейнерами. За ним другий…
– Це реманент для агрокомплексу, – пояснив Бігун. – А отам, на меншій вантажівці – органічні добрива з останнього рейсу. Вже, певно, замерзли. Тому їх не пакують герметично, лише накривають.
Старий із подивом відзначив, що на останній машині вантаж дійсно не герметизований. Лише навалений купою й накритий плівкою.
– А тепер подивися в далекогляд, – прошепотів Бігун, нахилившись до його вуха. – Але не показуй дружині. Я вже навів різкість.
Старий ступив до рури. Нахилився до окуляру. Просто перед очима, ніби на відстані витягнутої руки, майнуло віконце кабіни, за яким видніла постать водія в скафандрі. А онде й плівка, що накриває вантаж. Кілька шарів, видно погано… але з краю плівка трохи посунулася…
Він закляк. Але зрештою випростався й повільно розціпив пальці, що судомно стиснулись на поворотному руків’ї.
– Що це?
– Десь третина клієнтів «Місячного сяйва» живими сюди не долітає, – незворушно пояснив Бігун. – В контракті вказано, що поховання відбувається коштом компанії, на Місяці, без пам’ятного відзначення, лише зі сповіщенням родичів на Землі.
– Я читав. Але вважав, що тіла спалюють, і попіл розвіюють.
– Я теж так думав. Але на спалювання небіжчиків треба достобіса енергії. Тому їх просто відправляють до теплиць і використовують як добрива. Привозити органічні речовини з Землі достобіса дорого, та й на землі органіки вже обмаль. Окрім єдиного різновиду – людей. А тутешній агрокомплекс виробляє таку кількість харчів, що їх вистачає на всіх, хто мешкає на Місяці. Бо вирощує зерно й городину не на гідропоніці, а на справжній органіці.
– Звідки це відомо?
– Мої картини є в усіх житлових комплексах на Місяці, а розвішувати їх я їжджу сам. Кілька разів бував в агрокомплексі. Там різнороби – прості й балакучі хлопці. Залюбки проводили для мене екскурсії.
– То ви бачили…
– Не все. Але вони охоче розповідали. В подробицях.
– І що? Ніхто не б’є на сполох? Не виносить на загал?
– Стосовно чого?
– Але ж… людей… на добрива! Це ж… злочин!
– Не живих же ж. А хіба не байдуже, що буде з вашим тілом, коли ви помрете? На Землі більшість міст побудовані над колишніми кладовищами. Тепер небіжчиків не ховають, бо нема де, а піддають кремації. І зайвий попіл теж вивозять на добрива в тамтешні агрокомплекси. Але ж це вас не бентежить?
– Попіл – то інша справа! А це ж… як це… здається, є закон… наруга над мертвими тілами, от!
Бігун глузливо пирхнув.
– В сучасній цивілізації люди – це ресурс. І живі, й навіть мертві.
– І ви вважаєте, що це нормально?
– Ні. Але хто мене питає?
– А адміністрація пансіонату про це знає?
– Звісно. Куди вони дівають тутешніх небіжчиків, як ви гадаєте,?
– Але ж співробітники агрокомплексу про все це знають. І вони щороку повертаються на Землю. То що, досі ніхто таке не піддав розголосу?
– Більшість різноробів там – кримінальники. Ті, кому удвічі скорочують термін ув’язнення за згоду працювати поза Землею. Люди цього штибу бачили й не таке. Навряд чи це їх дивує.
– А навіщо ви нам про все це розповідаєте? – раптом втрутилася Дана.
Бігун знизав плечима.
– Закортіло потеревенити. Я тут мало з ким спілкуюся. Не люблю приятелювати з тими, хто незабаром відправиться туди, – він тицьнув пальцем у бік путівця. – Мені здалося, що ви маєте шанс вижити, тому вам варто про це знати. Вибачте, якщо зіпсував настрій.
Повернувся, водночас відштовхуючись від підлоги, в один стрибок подолав відстань до входу й зник, перш ніж старий встиг щось гукнути навздогін.
Путівець уже спорожнів, зараз його позначали лише смуги куряви. Вантажівки зникли за горбом.
– Ходімо звідси! – гримнув він і вхопив Дану за руку.
– Данусю, ти йдеш спати?
– Ні. Трохи пізніше.
Старий занепокоєно поглянув на Дану. Після вечері вона раптом ухопила планшет і щось зосереджено клацала на ньому вже години зо чотири. Проходячи повз, він помічав на екрані стовпчики багатозначних чисел і калькулятор. Але навіщо? Вона лише відмахувалась – мовляв, не заважай, потім поясню.
– Непогано, – раптом промовила Дана. Випросталася й потерла чоло.
– Що – непогано?
– А от диви! – вона вистрибнула з крісла, залізла до нього на канапу й притулилася до плеча. – Мені тут спало на думку дещо порахувати. Я ж колишній економіст. Щоправда, тут інформація в Мережі обмежена, а до земної не дістатися. Але тутешні компанії полюбляють себе рекламувати. Тому чимало цифр можна знайти у вільному доступі.
– А що саме ти шукаєш?
– Диви, це історія створення тутешнього агрокомплексу. З їхнього сайту, – її пальці швидко застрибали по планшету. – А тут історія створення «Місячного сяйва». Пансіонатів і компанії, яка доправляє до нього пожильців.
– Овва! В усіх один засновник?
– Саме так! І подивися на дати. А ще я цікавилася «Місячним сяйвом» ще до того, як сюди полетіла. Як вони розкручували рекламну компанію, як лобіювали потрібні їм закони, там навіть було кілька скандалів…
– І тебе це не насторожило?
– Ні. Там начебто не було нічого кримінального. Та й будь-яка нова справа часто-густо стикається з опором. А тепер цифри. Я поцікавилася статистикою, вона теж є на тутешньому сайті.
Він поглянув на кольорові графіки в планшеті.
Двадцять вісім пансіонатів для літніх. Кількість місць в кожному. Кількість тих, хто прилетів – по роках…
– Цікаво! Така кількість людей не здатна вміститися в пансіонати! То куди ж вони всі поділися?
– Близько третини не долітає живими, – пояснила Дана. – А інші… Я склала формулу, щоб розрахувати, з якою швидкістю пансіонери мусять помирати, щоб звільняти місця для нових. З урахуванням розкладу прибуття шаттлів з Землі. Отже…
– Вісімдесят три відсотки протягом півроку! І п’ятнадцять – у наступні три місяці! Нічогенько собі!
– Бігун мав рацію щодо втрати кісткової і м’язової маси при низькій гравітації. В науковій бібліотеці агрокомплексу про це є ґрунтовні дослідження. Це небезпечно навіть для молодих. А для старих – швидкі летальні наслідки.
– Тут є наукова бібліотека?
– Звісно. В неї можна вільно записатись онлайн.
– Тобто, що це виходить?
Старий раптом відчув, що в нього спирає подих. Чи то від обурення, чи то від розгубленого дитячого подиву перед чимось, на що навіть бракувало уяви.
– Отже… насправді виходить…що нас усіх привезли сюди на смерть? На добрива для місячного ґрунту?
– А ти почитай контракт, – сумно усміхнулась Дана. – «Компанія зобов’язується надати кожному подорожанину медичний догляд згідно з його фізіологічними потребами і доправити до Місяця в режимі, який не спричиняє фізичних перевантажень». І це вони роблять. Але: «Компанія не несе відповідальності за природну смерть клієнта, яка може настати через знижену життєздатність, спричинену похилим віком і супутніми хворобами».
– Так, це логічно. Ми всі старі, можемо померти з багатьох причин. Тому підписуємо угоду, що ознайомлені з ризиками. Але виходить – те, скільки народу сконає в пансіонаті в лічені місяці після прибуття, ніхто не контролює?
– Виходить, що ніхто. І мені здається, я знаю, чому.
– Чому?
Дана почухала чуприну.
– Ти справді вважаєш, що коли ти вийшов на пенсію, хтось мусить про тебе дбати?
– Звісно, мусить! Бо я відпрацював майже шістдесят років! Платив всі податки і внески в пенсійні фонди! Зрештою, є закони! За цими законами держава мусить подбати, щоб останні роки я прожив гідно, і мене ніхто не обшахрував!
– Ярку, ти ідеаліст. А я економіст. Знаєш, як все це виглядає з погляду економіки?
– Як?!
– Не нервуй, це шкідливо. Ти ж знаєш, як працює економіка в суспільстві споживання? Якщо в якомусь секторі рівень споживання падає, то це відбивається на всій системі. Спричиняє кризу, безробіття, зростання рівню криміналу...
– Знаю, – роздратовано пробурчав він. – То й що?
– Щоб економіка активно працювала, вона потребує постійного високого темпу споживання. Бо саме споживання стимулює виробництво, – Дана вела далі розміреним голосом викладача на лекції. – Проте людство вже друге сторіччя поспіль має значну проблему: майже третину його становить відсоток літнього населення. А літні люди – погані споживачі. Рівень споживання у них в середньому майже вдвічі менший, ніж в інших категорій населення, плюс їм ще треба виплачувати пенсії. Тобто, для економіки вони – чинник занепаду.
– Зачекай, – пробурмотів він. – Тобто, люди мусять весь час щось споживати, щоб економічна система не гепнулась? Щоб колесо крутилося, хом’ячки мусять весь час бігати?
– Саме так. І тут власник компанії, яка облаштовує гідропонні теплиці на Місяці коштом міжнародних грантів, відкриває дочірню фірму «Місячне сяйво». Пансіонати для літніх в умовах низької гравітації. З дуже цікавими умовами фінансування. Тобі про це пояснити докладно, чи лише підсумки?
– Не треба докладно! – гримнув він, поглянувши на розлогу таблицю багатозначних чисел. Та раптом спало на гадку: – Але звідки ти знаєш про фінансування?
– Я ж кажу – колись працювала в пенсійному фонді, – пояснила Дана. – І провадила перерахунки коштів для тих, хто підписував контракти з «Сяйвом». Отже, підсумок такий: всі задоволені. За умовами контракту «Сяйво» отримує всі права на пенсійні накопичення клієнта в обмін на те, що доправляє його на Місяць і утримує там до смерті. Можливості повернення на Землю для клієнта не передбачено. Але насправді компанія забирає лише половину його пенсійних коштів, а іншу лишає державі. Тобто, вона знімає з суспільства навантаження на пенсійне утримання, поповнює держбюджет плюс прибирає геть з Землі небажані елементи. Економіка активізується, політики в захваті. «Сяйво» теж із прибутками, бо клієнти, які б на Землі могли прожити років зо десять, на Місяці мруть, наче мухи. Але від цілком природних причин, і з власної згоди. Бо підписують документ про усвідомлення ризиків. Отже, компанія має вдосталь коштів, щоб у цей короткий період життя клієнтів у пансіонаті забезпечувати їх усім необхідним на вищому рівні. Тож юридично до «Сяйва» жодних претензій. Та й претензії ніхто не слухатиме, бо все це надто вигідно і для земних урядів.
Старий ошелешено мовчав.
– А зараз «Сяйво» презентує проект масштабного заселення Місяця, – додала Дана. – Бо його агрокомплекс вже має величезні площі родючих органічних ґрунтів і переробні комплекси. Виробляє стільки харчів, що годує всіх, хто мешкає на Місяці зараз, і здатний прогодувати ще більше людей. А возити зайву продукцію на Землю невигідно. Краще привезти споживачів сюди.
– Тобто, заселення Місяця будуватиметься на кістках мерців, – ошелешено промимрив він.
– Почитай історію, – пробурчала Дана. – Прогрес людства завжди будувався на чиїхось кістках.
– Я вважав, що людське суспільство вже минуло цю стадію.
– Аякже! В сучасній економічній науці люди розглядаються як ресурс.
«Найбільший ресурс органічної речовини» – майнули в пам’яті слова Бігуна.
Вони довго сиділи мовчки. А тоді старий спитав:
– То й що нам тепер робити?
– Припинити бути споживачами, – рішуче відповіла вона.
– А до чого тут це?
– Подивись на людей довкола. Вони були споживачами на Землі й бажають лишатися ними й тут. Не напружуватись, ні про що не думати. Лише споживати й тішитись. Ідеальне життя. Але тут це – найкоротший шлях до смерті. Ти як хочеш, але я не збираюся врізати дуба за півроку.
– Я теж.
5
Вони проминули вітальню, де гули голоси гравців у «Монополію», й увійшли до напівпорожньої тренажерної зали. Рушили туди, де грюкало залізо.
Штанга, яку витискав Бігун, виглядала страхітливо – ніби на неї були навішані диски, скручені з усіх інших спортивних знарядь. Двійко череванів, що віддалік незграбно качали гантелі, поглядали на завзятого дідугана майже злякано.
Але зрештою той завершив вправу. Посунув штангу на гачки, встав з лави. Потрусив худими жилавими руками, витер рушником рясний піт з обличчя. Скинув оком на них із Даною й усміхнувся, зауваживши тренувальні костюми й спортивні смарт-годинники на зап’ястках.
– Скільки це важить? – поцікавився старий, мацаючи штангу.
– Триста кіло, – відповів Бігун. – По земному дрібниці, лише п’ятдесят. Але на мій вік доста.
– От що… ми хотіли спитати… А з чого треба починати тренування?
– Вирішили вижити? – вишкірився Бігун.
– Так.
– Добре. І годиннички не забули? Молодці. Це тепер будуть ваші найліпші друзі й тренери. Ходімо, все розповім. Починати треба не з заліза. А з уміння правильно ходити.
Вони проминули кілька коридорів, ледве встигаючи за стрімкими, ніби невагомими кроками дідугана. Вийшли до галереї.
– Про кардіо-тренажери забудьте одразу! – звелів Бігун – Тупцяння на місці на рухомій доріжці – це для калік. Тіло мусить вільно пересуватися в просторі. До того ж це Місяць, тут можна й трохи літати!
І весело підморгнув. А тоді додав:
– Коли мене сюди привезли, я катався в інвалідному візочку й міг самотужки продибати хіба кілька кроків. Бо майже все життя просидів на стільці за компами. Спина й ноги були майже атрофовані.
– А ким ви працювали?
– Дизайнером реклами. Вчив людей, як їм краще себе знищувати, купляючи те, що їм насправді не потрібно. А тут навчаю робити навпаки. Але чомусь мало хто ведеться, – Бігун глузливо зареготав.
Старий міцно стиснув тендітну Данину долоньку. Поглянув на місячний краєвид за склом. На примхливі візерунки, що їх вимальовували біле сяйво й чорні тіні.
Хай там як, але це їхній новий дім. І вони збираються тут жити довго й щасливо.
|
|
|
|
Время приёма: 12:23 26.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев