20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


11:00 14.01.2021
Поступила в продажу новая книга "Серце мiста". Цена прежняя - 150грн/экз.

   
 
 
    запам'ятати
     
Реєстрація Пісня з орбіти Фінал

Автор: Сокира Кількість символів: 39108
Пісня з орбіти Фінал
оповідання відкрите для коментування

ax010 Дрібнота


    Що подарувати дівчині, яка тобі подобається?
     – Квіти, – упевнено порадив Лесь. – Дівчатам завжди дарують квіти.
     Петро понуро зітхнув.
     – Еге ж. Квіти. На Фобосі. Хіба начарувати! Їх навіть у теплицях не вирощують!
     – Можна зробити штучну квітку, – не розгубився Лесь. – Арт-об’єкт.
     – З чого?
     – Та з будь-чого. З пластику, з краму… Моя бабуся робили усілякі, й мене навчали, коли я був малий. Це не складно.
     Петро знову зітхнув і поглянув на свої дебелі ручиська. Вони вміли чимало – водити все, що має колеса, траки або крила, вправлятися зі зброєю, дати прочухана цілому гурту зловмисників, відкачати потопельника, накласти джгут або шину, відремонтувати скафандр, зварити борщ. І ще багато-багато чого. Але майстрування штучних квітів до цього переліку не входило.
     Таки дивні ці українські діаспоряни з Канади! Вже казна-скільки генерацій живуть в іншій країні, та все одно зберігають традиції, які на їхній прабатьківщині вже майже забуті. Бабуся робили квіти, ти ба!
     – Не знаю, друже. Наприклад, моїй колишній подружці квіти були байдужі. Та коли я їй подарував пістолет…
     – Е-е… – Лесь спантеличено витріщився на нього. – І як вона?
     – Була в захваті.
     – А що за пістолет?
     – Трофейний. Дрібниці. Попередній я взагалі подарував автомат…
     – Бойовий?
     – Звісно! Не іграшковий же!
     – А де взяв?
     – Теж трофей. Нова модель «Урбану». Прихопив кілька штук зі зброярні в нарколиг на Місяці.
     – А як ти їх вивіз із Місяця?
     – Я військовий, чи хто? Один автомат – особиста зброя. А чотири однакових – робоче обладнання.
     – І що твоя подружка робила з автоматом?
     – Користувалася. Вона ж була моя колежанка.
     Лесь замислено почухав йоржик на макітрі.
     – Петрику, мушу зауважити, що в тебе якісь… гм… трохи однобічні уявлення про смаки жінок. Я б навіть сказав – деформовані… А твоя нинішня пасія – вона хто?
     – Ботанічка.
     – Це ота? З теплиць?
     – Еге ж.
     – Гм…
     – Не знаю, чомусь на неї запав.
     Трясця! Петро й сам не міг себе зрозуміти, і це дратувало.
     Його ще з курсантських часів приваблювали лише колежанки – стрункі, треновані й гнучкі, мов сталеві пружини. Та й поговорити є про що. Тож на цивільних дівчат не задивлявся. Та коли прилетіли на Фобос, він побачив цю ботанічку в коридорі. Вона з кимось розмовляла, і він раптом відчув, що від її мелодійного голосу й доброзичливої посмішки у нього всередині ніби щось тане, і душу огортає незвичне відчуття затишку й злагоди… Ще й землячка!
     – Ні, хлопче, тут щось вогнепальне або колючо-ріжуче не прокотить, – долинув до нього голос Леся. – А от квіточка, гадаю, якраз. Але доведеться ду-уже постаратися. Чого сидиш? Робимо дарунок, чи ні?
     – Робимо…
     – Тоді тягни якусь порожню упаковку. Зара’ склепаємо!
    
     – Божечку, яка краса! – Зоя сплеснула руками, милуючись витонченою напівпрозорою трояндою. – Навіть листочки! Неймовірно! Дякую! Це ти сам зробив?
     – Бач, із живими квітами тут сутужно, – ухильно промимрив Петро, – тож я оце… Може, тобі десь допомогти в теплицях? Бо все одно байдикую.
     – Тут начебто всі працюють! – усміхнулась вона.
     Петро знічено зітхнув. Теревені з цивільними дівчатами завжди давались йому важко. А зараз від погляду на неї й геть відбирало клепку.
     – Сам не знаю, навіщо нас сюди запроторили! – пробурчав, не вигадавши нічого дотепнішого.
     – Мабуть, боронити станцію від космічних піратів, – підморгнула Зоя й зацікавлено ковзнула поглядом по його кремезній постаті. Помітивши це, Петро відчув себе трохи впевненіше.
     – Космічні пірати – то з фантастики. Насправді їх не існує. Проте на позаземних станціях має бути служба екстреного реагування. Раптом комусь через невагомість стукне в голову се… тобто, кров. Забагнеться розчерепити комусь макітру, поколупатися в системі життєзабезпечення або піти погуляти назовні без скафандра. Отут цього бідаху хтось мусить хутенько скрутити й запакувати до гамівної сорочки.
     – Тож вас сюди прислали саме для цього? А гамівні сорочки вже видали?
     Петро мимоволі набурмосився.
     – Власне, це робота для служби охорони або поліції. А не для нас.
     – А ти з якого підрозділу?
     – ММАКК. Міжнародний миротворчій аерокосмічний корпус.
     – То ти… як-то вас називають? «Ескей»?
     – Так.
     – Овва! Не очікувала! А що героїчним «ескеям» робити на Фобосі? У нас тут тиха місцинка, маленька станція.
     – Еге ж. Ду… тобто, кінець… тьху, тобто, край географії…
     – Отож, – її очі весело примружились. – Нічого секретного не вивчаємо. І аж четверо охоронців, ще й «ескеїв». Навіщо? Чи це державна таємниця?
     – Та ні, яка таємниця? Сам дивуюся. Нас чотирьох би вистачило, щоб влаштувати державний переворот на Марсі. А ми стирчимо тут.
     – Аж прям переворот?
     – Та скільки там того Марса!
     – А навіщо там щось перевертати?
     – Е-е…
     Петро затнувся. Схоже, звичні йому жарти вона не розуміла. Треба якось обережніше.
     – Це теоретично, – пояснив він. – Але ми, бач… – і, не знаючи, що ще казати, вирішив повідомити, як є. – Тобто, для нас це дисциплінарне покарання.
     – Овва! А за що?
     – Та таке… За власну дурість.
     – Ви когось убили?
     – Ні, тоді б нас нагородили. Ми трохи набешкетували. Прикрасили новорічну ялинку не тим, чим треба.
     – Цікаво! І що ви на неї повісили?
     – П’ятьох десантників з Корпусу Миру ООН.
     Усмішка зникла, і дівчина витріщилась на нього так, що він аж перелякався.
     – Та ні! Це не те, що ти подумала! Ми їх повісили живих!
     – І вони стали мертві? – ботанічка обережно посунулась від нього подалі.
     – Та ні! Ми їх почепили за ноги! Тому їм це ніяк не зашкодило. Тобто, майже…
     – Гм… Це була така військова забавка?
     – Е-е… щось таке. Жарт. Але ми гадали, що вони самі швидко звільняться, та й по тому. Бо ж десантура, не абихто. А вони не змогли. Й висіли аж до ранку…
     – Новорічна ялинка… – увімкнула логіку Зоя. – Зима… Вони обморозилися?
     – Та ні! Це було в Аризоні, які там зими? Плюсова температура! І зв’язали не туго. Будь-хто з наших виплутався б за пів хвилини. Та бач, ми не врахували, що вони не звикли працювати сторчака, коли кров перетікає до голови. Для нас це звично після невагомості. А для них ні. До того ж вони були добряче напідпитку. І оце трохи повисіли…
     – То й що? Дуже постраждали?
     – Та ні, здорові бугаї!.. Хіба таким бронхіт – хвороба? Але коли їхній командир дізнався, то дуже образився. Що його вояки стали посміховиськом на всю міжнародну базу. І вчинив бучу. До речі, дарма, бо від цього сміховисько стало ще більшим. Але командуванню нашого Спейс-Корпусу довелось якось реагувати. От нас і відправили сюди.
     – В покарання?
     – Еге ж. Вирішили, що тримати «ескеїв» на Землі заради дисциплінарного стягнення – це марнувати кошти платників податків. А тут ми начебто й на роботі, і…
     – У в’язниці, – гмикнула Зоя.
     – Щось таке. Принаймні, зовні не погуляєш. Та й де гуляти? Каменючка ж малесенька!
     – Не дуже. По поверхні від краю до краю – сімдесят із гаком кілометрів.
     – Хіба це відстань? Один марш-кидок.
     – А ви всі тут українці? – вона перевела розмову на інше.
     – Ні. Я і Кость – з України. Лесик із Канади, але він українець із діаспори. А Берт просто канадець. Але ми всі з однієї роти, канадсько-української.
     – Берт Вільямс? Це той, кого призначили начальником служби безпеки на нашій станції?
     – Так. Він серед нас старший за званням.
     – Цікаві люди охоронятимуть нашу безпеку…
     Петро вловив у її голосі несхвалення й швидко зауважив:
     – До речі, Берт не чіпав тих десантників. Ми впоралися втрьох.
     – А чому тоді він тут?
     – Бо дав нам скотч, щоб їх зв’язати… А ти що тут робиш? Саджаєш рослини?
     – Вивчаю, як вони ростуть у тутешньому ґрунті. Й збираю матеріал для дисертації.
     Петро геть знітився. Серйозна дівчина, ти ба! Пише дисертацію! А він тут зі своїм тупим армійським гумором! Аж пошкодував, що розповів про Аризону. За кого вона його тепер матиме?
     Проте запізно. Тепер хоч язика відкуси!
     Спробував знову кострубато пожартувати:
     – То що? Може, тобі треба город перекопати? То я можу!
     – Не треба, – вона нарешті знову усміхнулася. – Вже перекопаний. Час збирати врожай. Тобто, зразки.
     – Коли?
     – От планувала зараз.
     – Скласти тобі компанію? Можу тримати кошика.
     Зоя весело пхикнула, і в нього потеплішало на душі.
     – Ходімо! Щиро кажучи, я в невагомості не дуже вправна. А там треба обережно.
     – Нема питань! – він нарешті відчув себе у власній стихії. – Я допоможу!
    
     Насправді на Фобосі не було цілковитої невагомості. Деяке тяжіння відчувалося – якщо лишити предмет в повітрі без опори, то десь за півхвилини він помалу опускався на долівку. Проте коли рухатись, то різниця не велика.
     На станції штучної гравітації не було, це надто дорога втіха. Обходилися линвами уздовж стін, пристібними пасами й системою ЗЩЗ – «за що зачепитись». Як усюди в таких місцях.
     Коли Зоя виборсалася з ременів комп’ютерного крісла й почала незграбно просуватися до виходу з кабінету, намагаючись не злетіти до стелі від необережного поштовху, Петро ледве не розреготався. Але стримався, щоб її не образити. Запропонував:
     – Не мучся, тримай мене за руку. І кажи, куди йти.
     Задля міцності легенько стиснув її зап’ясток і пружно відштовхнувся ногою. Зоя злякано скрикнула, коли її ступні відірвалися від долівки, а тіло стрімко пурхнуло до дверей. Але він зграбно загальмував вільною рукою об одвірок, наступним рухом міцно встановив дівчину на підлогу й додав:
     – Не бійся, не заб’єшся. Тримайся міцніше.
     Вхід до теплиць був поряд, в кінці коридору, й відділявся від загальних приміщень станції шлюзом. Тут довелося вдягти легкі скафандри з респіраторами й навушниками для зв’язку, бо теплиці були накриті лише згори, а самі рослини розташовувались просто на поверхні Фобоса. Поглянувши на рядки пишної зелені, Петро потішено усміхнувся – згадалася Земля й чомусь дитинство.
     – Нам туди, – показала Зоя. – Потихеньку, щоб нічого не пошкодити.
     – Звісно.
     Йому кортіло стрибнути й перелетіти до потрібного проходу просто понад грядками. Був певен, що втрапив би у вказане місце з точністю до сантиметра. Проте вирішив, що не варто полохати дівчину. Зосередився на відчутті ледь помітної гравітації й обережно провів її проходом так, щоб нікуди не хилитало, навіть не торкнувшись розвішаних усюди линв.
     – Оце в тебе координація! – похвалила вона.
     – Я шостий рік у космосі. А що ти вивчаєш?
     Зоя почала оповідати про реакції рослин на відсутність магнітного поля, мінімальний рівень гравітації й специфічний хімічний склад реголіту (простіше кажучи – піску), що вкриває Фобос. Звісно, для рослин до ґрунту додають поживні речовини, бо на голому космічному пісочку їм нема чим харчуватись. Але…
     – Ти ж знаєш, що Фобос – найбільш загадковий об’єкт у Ближньому Космосі? В його ґрунті переважно вуглецеві мінерали й крига. При нагріванні з нього навіть пухкає назовні водяна пара! Тож треба дізнатися, як рослини взаємодіють… Ой!
     – Що таке?
     – Жук! Знову!
     Він глипнув на грядку й устиг помітити, як між листочків майнуло щось темне. А онде й ще, трохи далі.
     – То й що?
     – Тут не має бути жуків! Але, мабуть, личинки потрапили сюди разом із насінням. Воно обробляється проти шкідників, але, певно, хтось проґавив. І тепер вони лазять! Я навіть бачила погризене листя!
     – А що за жуки?
     – Не знаю! Надто швидко рухаються, я ніколи не могла їх розгледіти. Доволі великі й чорненькі. Цікаво було б спіймати та вивчити. Якщо вони харчуються тутешнім листям, то як це впливає на їхній обмін речовин.
     – Я можу спробувати спіймати, – запропонував Петро.
     – Це не так просто, бо вони ховаються в ґрунт. Якщо їх виколупувати, пошкодиш рослини. Треба б вигадати якусь пастку. Поки вони не надто шкодять, та якщо розмножаться – хтозна, що буде. Ще зіпсують мені всю працю. А переробляти нема коли. За півроку програма досліджень завершується, і нас усіх звідси виженуть.
     – Зі станції?
     – Станцію теж демонтують і відправлять до інших астероїдів.
     – Еге ж, халепа…
     – Ані руш! А то щось мені помнеш!
     Поки Зоя ретельно виміряла рослинки, щось занотовувала і фотографувала, Петро крутив головою увсебіч, видивляючись жуків-шкідників. Але так і не побачив.
     Наприкінці вона обережно зрізала кілька листочків, поклала до теки, і вони рушили назад.
    
     – А чому ти працюєш сама? – спитав Петро, коли вони дісталися до лабораторії, і Зоя почала розкладати на столі зразки рослин. – Ніхто тут більше не цікавиться ботанікою?
     – Ми були вдвох, – пояснила дівчина. В тісному приміщенні вона почувалася впевненіше – вправно пересувалася туди-сюди, підсовуючи стопи під фіксатори на долівці. – З Ханною, чешкою. Але з нею стався нещасний випадок, і її евакуювали до Марсу.
     – А що трапилось?
     – Ураження струмом. У нас почав глючити комп’ютер – отой, – вона махнула в бік здоровезної півкулі, від якої зміїлися товсті кабелі. Розміри агрегату свідчили про чималу потужність і купу специфічних функцій. – Ханна вирішила сама глянути, що там, без техніка. Бо любила копирсатися з приладдям. Я пішла за чимось до кабінету, а вона відкрила блок. А коли я повернулася – лежала непритомна, і одяг на ній розплавився, – Зоя аж здригнулася від неприємних спогадів. – Певно, забула вимкнути якийсь кабель.
     – Вона жива?
     – Так, але досі лікується. В клініці на Марсі. На щастя, її туди доправили дуже швидко. Тут близенько, трохи більше дев’яти тисяч кілометрів. І Фобос якраз перебував майже в потрібній точці орбіти, не довелося довго чекати. Але хтозна, що в неї буде далі зі здоров’ям.
     – Співчуваю! Прикра історія. А що було з тим комп’ютером?
     – Проблема з охолодженням, щось трохи підгоріло. Зараз уже відремонтували, – теревенячи, вона вправно приєднувала датчики до прозорих піал із речовинами різноманітної консистенції. – Власне, тут усе робить комп, мені треба лише надавати… от дідько!
     – Що? – спитав Петро. Та вже й сам побачив, що зображення на моніторах змигнуло й попливло смужками. Знову змигнуло.
     Зоя розпачливо сплеснула руками.
     – Трясця! Що за техніка? Воно мені уколошкає всю роботу! Вже зараз відстаю від розкладу!
     – Знову перегрівся, чи що? – пробурмотів Петро. Пливким поштовхом ковзнув до компа, присів біля півкулі, торкнувся долонею.
     Зайвого тепла не відчув. Та коли почав обмацувати отвори вентиляції, перевіряючи потік повітря – почув усередині якесь дивне шкрябання.
     Ти ба! Начебто таких звуків «залізо» компа видавати не мусить!
     Він повернув защіпки, що фіксували металевий купол. Звів його догори.
     Й мимоволі відсахнувся.
     Всі нутрощі системного блоку обсіли чорні тільця довжиною з палець.
     Жуки!
     Зоя позаду нього злякано зойкнула.
     Один із жучків ворухнувся. Ковзнув по стінці догори, зблиснув фасеточними очима й гучно загудів. Всередині блоку сколихнулась чорна хвиля…
     Рефлекси спрацювали раніше, ніж мозок устиг довести побачене до свідомості. Петро відштовхнувся ногою від блоку, розвернувся в повітрі, наче дельфін у воді, підхопив однією рукою Зою, а другою пригальмував об край столу з мензурками. Пів сальто, копняк у стелю – і вони удвох із дівчиною вилетіли з лабораторії спинами вперед у двері, які він розчахнув плечима. Втім, поки їх несло повз одвірок, Петро міцніше перехопив Зою правицею, а ліву звільнив та упіймав пальцями клямку. Смикнуло з розгону та з подвійною масою добряче, аж заскнів зап’ясток. Проте він таки згасив інерцію, ковзнув підборами по долівці, перехопив клямку з протилежного боку й захряснув двері. Стрімко крутнувся вбік, відсуваючись під прикриття стіни й затуляючи дівчину.
     Лише коли Зоя задихано схлипнула, притиснута його дужим ліктем – відзначив, що евакуацію відпрацював успішно.
     Втім, це ще не все.
     Петро висмикнув із кишені комунікатор і натиснув швидкий набір.
     – Бойова тривога! Статус «Ікс»! Сектор «Б», біля теплиць. Усі до мене!
     – Е-е-е… – спантеличено видихнула слухавка.
     – Повна бойова!!!
     – Плюс.
     – Чи ти здурів? – долинув до нього дзвінкий від напруги дівочий голос. – Що ти робиш?
     – Це не жуки.
    
     Хлопці підскочили за хвилину, вже в обладунках та зі зброєю.
     Тобто, їхня офіційно зареєстрована зброя була зачинена в сейфі на вимогу начальника станції – «заради суспільної безпеки». Проте броніки – це не зброя, а що там напхано всередині, нікого не стосується. Десантні ножі й поготів, то побутові знаряддя. Відкрити бляшанку, нарізати пиріг, змайструвати штучну квіточку тощо.
     Кость на ходу кинув Петрові його бронік. Той вправно пірнув головою в пройму, підтягнув бічні застібки, намацав руків’я ножа. Відчув, як м’язи починає пружно поколювати, все довкола наче сповільнюється, зір стає чіткішим і різкішим. Звична трансформація організму перед роботою.
     – Report*, – сухо кинув Берт.
     Доповідь – тридцять секунд. Нічого зайвого. Англійською, бо канадець Берт українську знав лише на побутовому рівні.
     Побачив, як хлопці збентежено примружуються. В очах подив і сумнів: мовляв, чи то в тебе, Петрику, не мара? Чи дурний жарт? Бо ти ж умієш! Якщо кпин – ох, ми ж тобі й наваляємо!
     Бо простіше повірити в жарт, ніж…
     – Певен? – Берт спитав це українською. Пильно, вичікувально глянув на нього.
     – Так!
     Командир перевів погляд на двері.
     – Гоу!
     Розрахунку не потребували – разом-бо три роки, кожен знав, що робити. Увійшли за схемою.
     В лабораторії було тихо й порожньо. На моніторі блимала картинка з кольоровими графіками. Окрім неї жодного руху.
     Петро показав на відкинутий кожух блоку. Звівся навшпиньки, порухом самих пальців ніг завдав тілу прискорення – так, щоби пролетіти невисоко над долівкою й торкнутися її в потрібному місці. Спружинив коліньми, гасячи інерцію.
     Всередині блоку було порожньо. Жодного «жука».
     – Втекли!
     – Виставу завершено? – роздратовано процідив за спиною Кость. – Вже можна сміятись?
     – Вони були!
     – Цить! – гримнув Кость, нахиляючись над нутром приладу. – Отут була спроба підключення. Ізоляція пошкоджена…
     – Hark!** – засичав Берт.
     Затамувавши подих, вони почули тихий скрегіт під крайнім стелажем.
     Лесик і Кость вхопилися за стелаж із двох боків. Потягли догори, трохи підлетіли від поштовху, гидливо скривилися – меблі-бо тут були прикручені до підлоги. Так само одночасно дістали ножі й увімкнули «гарячий» режим. Зачекали п’ять секунд, поки леза розпечуться. Ще за дві секунди обережно відставили убік пластикову полицю, відрізану з обох боків, навіть не сколихнувши те, що було на ній наставлено.
     Петро помахав рукою, розганяючи хмарки диму від смаленого пластику, присів навкарачки, наче кіт, посвітив ліхтариком. Побачив численні смужки в поросі під полицею, що вели до чорної плямки в кутку. Схоже на дірку, прогризену мишами, але меншу й заткнуту чимось схожим на розплавлену смолу. Ніздрі вловили незвичний задушливий сморід.
     Аж тут повз його обличчя ковзнуло лезо ножа, і гостряк обережно підчепив чорну субстанцію.
     Це було останнє, що він виразно бачив. І ще спалах…
     Удар, біль у стегні, скляний дзенькіт десь угорі. Він вхопився за ніжку столу, в яку врізався, сахаючись назад. Струснув головою, розганяючи помаранчеві плями перед очима.
     – Костю, цілий?
     – Та нічо…
     Згори знайомий шурхіт – обгортка чогось медичного, роздерта зубами. Голос Леся:
     – Давай руку! Житимеш! Лише трохи попекло.
     – А ножеві капець! – розгублено зауважив Кость.
     – На чорта ти ним туди тицькав, вар’яте?
     – А чим, голіруч?
     Петро напружено закліпав очима. Зір потроху відновлювався, кольорові плями стали прозорішими. Він розгледів крізь них залишки Костевого ножа – лезо розщеплене, руків’я оплавлене, навіть на долівці горілі плями. А чорній смолі, чи що там це було, ніби й нічого не зробилося.
     – Стоп! Нічого не чіпати! – звелів Берт, нещадно перекрутивши останнє слово. – Костю, ін аут?
     – Ні, працюю!
     – Окей. Петре?
     – Норм.
     – Угу. Це не жуки. Це щось техногенне.
     – Я ж казав!
     – Куди вони полізли? Що там внизу?
     – Нічого, – почувся від дверей жіночий голос. – Це долішній ярус. Нижче фундамент станції.
     Петро озирнувся й побачив Зою, що боязко притулилася до одвірка. Хотів був гримнути, щоб забиралась, проте Берт обернувся до дівчини й спитав:
     – Фундамент – який матеріал? Бетон?
     – Байдуже, – гмикнув Лесь. – Судячи з ножика, вони й бетон проколупають запросто.
     – Станція герметична, – зауважив Кость. – Дірка – це падіння тиску й втрата повітря. Спрацювали б датчики безпеки.
     – Отже, вони лазять лише під долівкою?
     – Ні, – згадав Петро. – Ми їх бачили в теплицях. А теплиці ж окремо від станції?
     – Окремо, – кивнула Зоя. – Тому там шлюз. В теплиці виводиться вуглець із системи очистки повітря станції, рослини його споживають та виділяють кисень. Купол тримає в теплицях атмосферу, проте тиск там менший.
     – Тобто, вони можуть потрапляти до теплиць просто з ґрунту Фобоса? Окей! Але як до станції?
     – Колупають дірки, – озвався Петро. – Ти ж бачив. Але, схоже, вони ці дірки вміють за собою герметично затикати. Отою чорною штукою.
     – Треба піти до теплиць і подивитись, що там! – скинувся Кость.
     – Спочатку треба сісти й подумати! – суворо гримнула дівчина. – Ці жуки нікуди не втечуть! Я їх тут бачу вже два тижні. Тут треба не бігати й стріляти, а науковий підхід.
    
     «Науковий підхід» вилився в перелік задач, занотованих в Зоїному робочому зошиті.
     Перше – поки не ставити станцію сторчака звісткою про щойно знайдене позаземне життя. Не варто вчиняти паніку, до того ж поки не зрозуміло, з чим саме вони мають справу. А якщо хтось сторонній помітить їхнє гасання коридорами в бронежилетах, то можна пояснити, що це навчання.
     Друге – малюнок «жука», що його зробив Петро. «Ескеїв» навчають фахово користуватися зоровою пам’яттю, а чорна істота виглядала доволі просто: видовжений циліндричний тулуб, що складався з двох сегментів, і голова з блискучими фасеточними очима. Кінцівок він не помітив – певно, якщо й були, то малі. Вивчення відбитків у пилюці під стелажем корисних відомостей не додало, бо вони всі були стерті потрощеним ножем.
     – Лінії тіла не дуже схожі на комаху, – зауважив Кость. – Радше на щось штучне.
     – То ви не знаєтеся на земних комахах, – пирхнула Зоя. – Дев’яносто відсотків із них – чистісінькі тобі інопланетяни. А джмелі взагалі літають всупереч законам фізики.
     – Гм… біологам видніше…
     Третій пункт стосувався загадкової чорної субстанції, що затуляла нірку. Коли до неї нарешті ризикнули підступитися, вона вже нічим не тхнула й скидалася на чорний каламутний бурштин. А коли з усіма можливими пересторогами потицяли її скляною рурочкою з лабораторного реманенту, то з’ясували, що знову вибухати ця штука не збирається. І ще – що вона тверда до такої міри, що відколупати шматочок для аналізу не вдалося. Спектрограф, який налаштувала Зоя, показав, що за складом «латка» співпадає з ґрунтом Фобосу. Звабливу ідею вирізати шматок долівки довкола, щоб поглянути на «корок» знизу, після деяких вагань облишили.
     – Варто спочатку з’ясувати, що там унизу, – зазначив Берт. – Якщо здуру пошкодимо щось із систем життєзабезпечення, то не встигнемо й добігти до скафандрів.
     Дослідження нутрощів комп’ютера за допомогою потужної лупи виявило крихітні, але численні проколи й подряпини на дротах і платах.
     – Виглядає так, ніби вони намагалися підключитися до компа й отримати інформацію, – доповів Кость. – Але не знали точно, де це робити, і тицялись туди-сюди.
     – А може, вони сюди просто заповзали погрітися? – скептично гмикнув Лесь.
     Кость похмуро глипнув на нього й похитав головою. Лесь кивнув і знизав плечима – мовляв, як скажеш, босе. Коли виникала необхідність потаємно підключатися до захищених систем зв’язку, це робив саме Кость – тож найкраще знався на тому, як це може виглядати.
     – Отже, – підбила підсумки Зоя, – маємо три варіанти. Перший: ці істоти – місцеві мешканці з розвинутими технологіями. Другий – позаземні істотки на кшталт комах, тобто мають складні інстинкти, але не є розумними. Третє – роботи, які щось досліджують. Що вам більше подобається?
     – Мені б найбільше сподобалось, якби їх тут не було, – пробурчав Лесь.
     – Треба спіймати одну й дослідити, – порадив Берт.
     – Чим ти їх зібрався ловити? – гмикнув Кость. – Мискою? Подивися на мій ножик і подумай ще раз.
     – Зачекайте, – схопився Петро. – Зоє, ти казала, що бачила погризене листя на рослинах? Маю ідею.
     – Яку?
     – Треба поглянути на те листя.
     – І що ти хочеш побачити?
     – Отоді й скажу. Тільки треба взяти мій скафандр. Ото злидарство, що в шлюзі, мені не подобається.
    
     Важкі двері шлюзу з тихим гуркотом зачинилися за Петровою спиною.
     Він зупинився на вхідному майданчику, гамуючи гаряче поколювання в м’язах. Приношений бойовий скафандр відчувався, наче друга шкіра – невагома, пружна й броньована. В такій можна хоч до пекла.
     Довкола панувала тиша. Така, що аж чувся стукіт крові у вухах. Він навіть мимоволі скинув оком на індикатори зовнішніх мікрофонів – та ні, працюють…
     Безгоміння. Рівні, лячно нерухомі зелені шереги. На Землі майже завжди присутній порух повітря, що спричиняє коливання травинок і листочків, хай ледве вловиме оком. А тутешня атмосфера заклякла, наче в потойбіччі.
     Він поволі рушив уперед, майже не відриваючи підборів від опори й не коливаючи центр тяжіння. Де стояла Зоя, коли востаннє помітила «жучків»? Он у тому проході праворуч…
     Дістався до потрібного місця. Зупинився. Й відчув на собі чийсь погляд.
     Хай хто завгодно патякає про містику, але це відчуття він мав завжди. Разів зо п’ять лишався живим лише тому, що ним не нехтував.
     Ще крок. Зупинитись. Обережно повернути голову всередині шолому, натиснути на підборідник, що вмикає камери кругового огляду. Забрало дзеркальне, ззовні напрямок погляду визначити неможливо. Система сканування…
     Є!
     Жодного руху. Але з-під кавалка ґрунту зблискує краєчок крихітного фасеткового ока. Якщо не придивлятись, то й не відрізниш від вилиску вологи від поливу. І сканер позначає ущільнення під крихкою землею.
     Вправно умостився, хитрун! Фахівець із маскування.
     То й що тепер робити? Хапати якось не вабить. Хоч рукавичка й броньована, але й «жучок» нівроку. Треба поміркувати.
     Цікаво, чи вони справді розумні? Важко уявити наявність інтелекту в істотки розміром із палець. Надто вже дрібненька…
     Коли про це подумав – чомусь згадалося, як малим голіруч ловив джмелів, тримав у жмені й випускав, хизуючись хоробрістю перед друзями. Коли це побачив прадід, то страшенно насварив. Мовляв, нема чого знущатися з мирних комашок. Бо колись натрапиш на джмелиху, яка має жало, то буде непереливки!
     – Та вона маленька! Я її приб’ю! – відрубав тоді Петрик із затятою дитячою пихою.
     – Ти що, мавпа? – похмуро пирхнув старий.
     – Чому мавпа?
     – Бо лише для мавп коли щось велике – то поважне й страшне, а коли мале, то можна не зважати.
     – А хіба не так? – спитав він.
     Прадід раптом засміявся – тихо й лячно. І промовив:
     – Еге ж. Були вже такі!
     – Хто?
     – Бач, Петрику… Люди нібито й цивілізовані – але й часом дотепер, наче мавпи, дивляться лише на розмір. Найбільша автівка, найвищий хмарочос, найбільша країна, найбільше грошей… А як мале, то можна нехтувати. Але насправді розмір нічого не значить. Коли на нас напав Оркостан, ми взагалі були ніхто. Невеличка країна, економіка ніяка, озброєння обмаль. Нам усі казали – чи ви подуріли? Це велетенська ядерна держава з гігантською армією, якщо смикнетеся – вас усіх зітруть на порох! І заради вас ніхто з Оркостаном не сваритиметься. Якщо ви слабші, то мусите підкоритися. Отак казали! Але ми начхали на все й пішли воювати. І що? Де той Оркостан? Немає! Розвалився! А Україна є!
     Петро тоді нічого не зрозумів. Але запам’ятав. Згодом спитав у батька, і той пояснив – і про Оркостан, і про давнішню війну, на яку Петрів прадід пішов добровольцем…
     «Насправді розмір нічого не значить».
     То що ж робити?
     Він ще трішки поміркував. А тоді витягнув з нагрудної кишені нотатник і маркер. Скинув оком на «жучка» й почав малювати.
    
     – Агов! – в голосі Леся в навушнику відчувалося роздратування. – Ти там фарбуєш траву чи втопився у вбиральні?
     – Виконую бойове завдання, – пробурчав Петро. – Відчепися!
     – Берт каже – зараз вдягне скафандр, прийде до тебе й так виконає!..
     – Почекайте. Вже повертаюся.
     Петро звівся з лавочки в куточку відпочинку серед зелених пагонів. Ще здаля побачив білий клаптик пласт-паперу, що лежав під кущем.
     Підійшов, підняв. І рушив проходом до шлюзу.
     Коли тиск у камері вирівнявся, обережно поклав аркушик на долівку й вправно вибрався зі скафандру.
     – Що це таке? – почув голос Берта.
     – Протокол перемовин. Ходімо розбиратись.
     Для наради Зоя запропонувала свій кабінет біля лабораторії. І навіть проектор – аби не марудитися з лупою, роздивляючись дрібні позначки.
     Коли великий екран засвітився, на ньому вималювалися лінії: товсті й чорні від Петрового маркера та рясний візерунок тоненьких, ясно-сірих і напівпрозорих. Якби не проектор, то їх було б заважко розібрати.
     – Отже, так, – Петро озброївся вказівкою й почав доповідь. – Коли я побачив, що та істотка за мною спостерігає, то подумав: якщо вона розумна, то напевне має якусь візуальну систему. А візуальні зображення універсальні. Тож я намалював теплицю зсередини і себе в ній, а оця крапочка – «жучок». Малював дрібненько, щоб їм було не важко розглядати зображення. Лишив аркушик на грядці, щоб вони не боялися, та й пішов погуляти. Коли повернувся, на картинці додалося оце.
     – Фундамент бази, – визначив Кость. – І лабораторія. Гарне зображення! Цей жучок малює краще за тебе. А чим, цікаво?
     – Запитаєш його, коли зустрінеш. Але без певної технології таке не зробиш. Далі я намалював отаке. Базу, вигляд зовні, з поверхні Фобосу. Сюди вони додали оце.
     – Підземну частину комплексу, – кивнув Лесь. – А це що?
     – Як я розумію – підземні ходи, що ведуть до станції. Їхні.
     – А оці крапочки?
     – Гадаю, точки герметизації. Ти ж бачив, як вони закрили за собою нору, через яку втекли з лабораторії? Певен, що ця накривка герметична.
     – Зверніть увагу, – додав Кость, - жодної такої точки в зоні підвищеного тиску. Всі входи – з теплиць, де тиск знижений, під фундамент. І зсередини фундаменту до інших приміщень. Тобто, вони розуміють, що коли проколупати отвір через стінку станції напряму, то його розірве?
     – Не здогадався спитати, – вишкірився Петро. – Та схоже, що так. Тепер далі. Це Фобос і Марс над ним…
     – А оце вони… – спантеличено промимрила Зоя.
     – Еге ж. Тобто, вони мешкають під поверхнею. Нутрощі Фобосу – їхній дім. А тут я намалював себе в скафандрі та без скафандра. А вони намалювали «жучка», і ще оце…
     Чотири пари очей заворожено втупились в істоту, що нагадувала чи то змію з численними лапками, чи то багатоніжку.
     – Тобто «жучок» – це для них скафандр? Або транспортний засіб?
     – Можливо, і те, і те, – кивнув Петро. – А ще ці «жучки» мають маніпулятори. Систему руху, і не лише по поверхнях, але й крізь щільний субстрат. Систему спостереження. Систему утворення «корків» у проходах.
     – І зброю, що заснована на конденсації енергії, – додав Кость. – Згадай мій ніж.
     – Так. Тобто, це означає…
     – Що вони розумні! – Зоя підхопилася з місця так, що мало не спорхнула до стелі. – Ми знайшли розумне життя! Вау! Це бомба! Можна написати таку дисертацію!
     – Мусимо негайно оповістити очільника станції й командування, – зазначив Берт. – Бо хтозна, скільки всередині Фобосу цих істот. Може, мільйони або мільярди. Вони вміють керувати енергією, проточують будь-який матеріал і мають зброю. На що вони здатні, якщо зберуться докупи? Ми мусимо запобігти їхньому проникненню бодай на постачальні шаттли з Марсу. Бо вони дрібні, можуть непомітно пролізти всередину. І розгерметизувати будь-який корабель.
     – Можливо, вже давно пролізли, – пирхнув Кость. – І зараз вони вже на Марсі. А згодом можуть гайнути на Землю.
     – Навіщо це їм? – скривився Петро. – На Марсі й Землі для них надто високе тяжіння, плюс тиск і атмосфера. Навряд чи вони здатні там існувати без захисних пристроїв. Органічні речовини їм, до речі, не потрібні, листочки з рослин вони відрізали лише заради вивчення. Припиніть параною, га?
     – Звідки ти знаєш, що не потрібні? Може, їм сподобається!
     – Виключено, – втрутилася Зоя. – Фізичний склад Фобосу відомий. Вуглецеві й водовмісні сполуки не такі, як на Землі. Наша Земля для тутешніх мешканців справді не годиться, вони на ній не виживуть. У них напевне не білкова фізична основа, тут для цього немає жодних передумов. Певно, якась інша. Але, звісно, це все треба дослідити. Тут однією станцією не обійдешся. Треба комплекс із дослідницькими точками по всьому Фобосу. І мікро-роботи, щоб дістатися під поверхню.
     – Щонайперше захисні системи, – зауважив Берт. – Щоб вони не могли лазити по наших станціях. Але щоб створити такі системи, цих істот треба як слід вивчити…
     Петро прикусив губу. Ніяк не міг зрозуміти, що саме його так дратує. Але зрештою збагнув
     – Люди, агов! Заждіть! Послухайте себе! Ви що, готуєте окупацію?
     – Яку таку окупацію? – спантеличено промовила Зоя. – Ми просто хочемо вивчити…
     – Що вивчити? Наловити цих істоток, виколупати з їхньої машинерії та зробити розтин?
     Від його тону всі мимоволі змовкли. Лише Кость пробурчав:
     – Щось я тебе не зрозумів…
     – Чого не зрозумів? Отут, під нами, – Петро тицьнув пальцем у долівку, – цілий світ! Фобос, кажуть, всередині порожнистий. І в цих порожнинах – цивілізація, зовсім не схожа на нашу. Крихітна, але цивілізація. Це їхня домівка, їхня планета. І тут з’являємося ми. Незрозумілі велетні з космосу. Хай навіть для цих істот поверхня – це кінець географії, куди вони зазвичай не потикаються, але це все одно їхня територія! А ми збудували тут наукову станцію, тиняємося туди-сюди, колупаємо ґрунт, поводимося, як господарі. Добре, раніше ми не знали, що це чиєсь помешкання. Але тепер знаємо. Вони вийшли з нами на контакт, щоб це повідомити. Вони не виявляють ворожнечі, лише спостерігають. Якби хотіли воювати, то розгерметизували б до біса всю станцію, і ніхто б навіть не збагнув, що сталося! Хіба ні?
     – Певно, могли б, – кивнув Берт. – Тобто, вони потенційно небезпечні. Ми мусимо запобігти…
     – Чому запобігти? Якщо ми до них зараз поліземо – то чим ми відрізнятимемося від того ж Оркостану?
     – А до чого тут Оркостан? – роздратовано гримнув Берт.
     – Бо так робив саме він. Ліз на чужі землі лише на підставі того, що більший й сильніший, а там є якісь його «інтереси». Та й починав там порядкувати по-своєму. Зараз уже й Оркостану немає, і начебто всюди цивілізація, а люди все одно, наче мавпи. Побачив щось незвичне – треба обов’язково полізти й поколупатися. Вам би спало на думку лізти до цих фобосців, якби вони були велетами тридцятиметрового зросту? А як дрібне, то можна?
     В кабінеті запанувала напружена тиша.
     – А Петрик має рацію, – раптом промовив Лесь. – Ми ж саме за це підвісили тих французьких десантників…
     – За що? – спитала Зоя.
     – Ми відзначали річницю розвалу Оркостану, – пояснив Лесь. – А ті бовдури почали торочити між собою, що коли гинуть «їхні», то це має значення, а якщо якісь там українці, хай навіть кількадесят тисяч – їм байдуже. Що вони вшановуватимуть лише пам’ять «своїх». Вони це казали своєю мовою, але не очікували, що я – канадець і знаю не лише англійську. Я їм розповів таке, що їм негайно забаглося викликати мене надвір по «сатисфакцію». Але Берт сказав – не треба їх бити, бо покалічимо. Ми ж під час перельотів між планетами тренуємося при двох або й трьох «же», нам ця земна десантура – що кролі. От і підвісили їх на ялинку. Щоб подумали. Бо в декого досі на словах «свобода, рівність, братерство», а під сподом принда колонізатора й «білого сахіба». Хто цих подвійних стандартів наївся досхочу, то це українці… Петрику, маєш якусь конкретну пропозицію? Чи самі емоції?
     – Маю, – відповів Петро. – Я чув, що ця станція тимчасова. Що її за півроку згортають. Зоє, це ж правда?
     Дівчина кивнула.
     – От я й подумав… Якщо про цих «жучків» ніхто не дізнається, то невдовзі земляни завершать дослідження й заберуться з Фобосу. І навряд чи колись повернуться, бо на цій каменюці нема чого робити. «Жучки» житимуть собі спокійно. Ніхто про них не знатиме й не чіпатиме.
     – Так не можна! – зауважила Зоя. – Це ж такий матеріал для досліджень!
     – Яких досліджень? Тобі свербить написати дисертацію й уславитися?
     – А що в цьому поганого? Якщо я їх відкрила…
     – Ти? А до чого тут ти? Що вони залізли до твоєї теплиці? То це…
     – Зажди, Петре, – раптом втрутився Берт. – Коли вже так, то тут треба влаштувати щось на кшталт заповідника. Як очільник служби безпеки бази я можу об’явити Фобос закритою зоною. Маю право.
     – Але тоді тебе спитають «згори» – а на якій підставі? – зазначив Петро. – І доведеться пояснювати. Скажеш правду – сюди негайно наженуть купу науковців. Усяких дисертантів.
     – Людям притаманна допитливість! – Зоя набурмосилась – певно, образилась за «дисертантів». – Саме це створило нашу цивілізацію!
     – А також ядерну зброю, наркотики, отрутохімікати, «промивання мізків» та інші чудові речі! – раптом із неочікуваною злістю втрутився Кость. – Людство вже винищило майже все живе на Землі! Тепер полізло до космосу, але й у космосі робить те ж саме! Наш Спейс-Корпус ледве встигає розгрібати ці чудасії! То якісь хитро-викручені види наркотиків, то торгівля людьми, то ще щось! Це ви, науковці, сидите в своїх кабінетах, у власній зручній і тепленькій бульбашці, і вважаєте, що весь світ такий само біленький і пухнастенький! А все сміття, яке утворюється поза межами ваших бульбашок, розгрібаємо ми, ескеї! Я вже втомився дивуватися, які дурощі коять нібито розумні й освічені люди! Тому я згодний із Петром! Ані на хвилину не вірю, що людство не винищить цих жучків! Як на мене, варто їм порадити сховатися кудись углиб Фобосу й не потикатися на поверхню, поки люди звідси не заберуться. Петрику, чи їм можна якось це пояснити?
     – Спробую.
     – Хлопці, але ж ці істоти здатні жити без атмосфери, в холоді, ще й харчуватися мінералами! – залементувала Зоя. – Може, якщо ми дізнаємося, як вони це роблять, то це буде корисно для всього людства!
     – Хай буде корисно, – пирхнув Лесь. – Років за п’ятсот. Коли людство, може, порозумнішає і не пхатиме брудні мавпячі лапи куди не слід.
     – Але це називається – приховування інформації! – дівчина знову підскочила з крісла. – Якщо ви, військові, прагнете все довкола засекретити – то ваша справа! Але я – цивільна особа, і мені на вашу секретність начхати! Людство має про це знати! Тому…
     – Стоп! – гримнув Берт, зводячи долоні догори. – Леді енд джентльмени! Нам треба врахувати всі пропозиції. Пропоную заспокоїтися, почаювати і все обговорити без зайвих емоцій. Міс Зоя, наприклад, щойно висловила цікаву думку… Де тут у вас напої? Ні, шановна леді, сидіть, не турбуйтеся! Я сам усе принесу, мені ближче. Вам чай або «Пепсі»?
    
     – Що, сумуєш? – Лесь пхнув Петра в плече. – Не варто. Гарна дівчина, але занадто кар’єристка. А на Марсі їй буде краще. Полежить в клініці, відпочине, підлікує нервову систему...
     – Еге ж, – пирхнув Кость. – Хіба можна так багато працювати? Перевтомилася, бідаха, от і почала торочити казна-що.
     Петро мимоволі посміхнувся. Зою було трохи шкода. Та коли згадував, як вона гасала станцією, наче розкошлана фурія, й верещала щось про напад жахливих інопланетних жуків – вкотре кортіло сміятися.
     – Берте, ти таки штукар! Як ти примудрився упхати їй ту капсулу до пляшечки з «Пепсі»? І де таке взяв?
     – Хто ж тобі скаже! – вишкірився Берт. – Це з допоміжних робочих засобів. Щоб не писати стоси доповідей, коли треба когось терміново пригостити «сироваткою правди». Міс Зоя ж хотіла всім розповісти правду? От і розповіла. А що їй не повірили й вирішили, що в неї нервовий зрив – то вже не наш клопіт. Хіба мало кому можуть примаритися космічні жуки!
     – Ти ж зі мною ніби спочатку не погоджувався, – зауважив Петро.
     – Бач, – Берт хитро примружився. – Моє англійське прізвище – від вітчима. Але насправді я на чверть індіанець-шайєн. Ідея окупації мені теж не до смаку. Костю, що там наш мікро-робот?
     – Вже готовий, – Кость зручніше вмостився перед екраном, увімкнув джойстик керування роботом та камеру. – Трам-пам-пам! Панове, наші маленькі друзі люб’язно запрошують нас на гостини в надра Фобосу! Витирайте взуття на ганку, скидайте капелюхи й поводьтеся чемно!
    
     *Report – Доповідай (англ.)
     **Hark! – Нічичирк! Слухай! (англ.)
    

  Час прийому: 12:20 26.03.2021