 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Вічний сон, вічний сон. Я спала вічність. Я буду спати вічність. Десь глибоко у свідомості є розуміння того, що я сплю, але сновидіння здаються такими реальними, такими близькими емоційно. Десь глибоко у свідомості я знаю, що сплю, але не можу пригадати, як лягла спати та чому. Не можу пригадати, коли мені потрібно прокинутися. Добре, що весь час мій сон постійно-незмінний лишається приємним, мирним та гармонійним. Я цьому радію.
Ця вічність приємного була повна, але в одну мить я відчула тривогу. Сон обірвався так-само незрозуміло та не усвідомлено, як починався. Не зрозуміла я нічого, коли розплющила очі та знайшла себе у невеличкому просторі, у рідині, а навколо розквітло червоне світло. Дезорієнтація тривала довгі секунди. Страх розривав спокій душевний. Швидке серцебиття колотило мене так, що я готова була к стрибку серця з грудей. На обличчі пристрій для дихання та подачі поживних речовин в організм. Це капсула для довготривалої космічної подорожі. Я всередині неї у горизонтальному положенні. Я прокинулася. Червоне світло ознаменує критичну ситуацію. Можливо, якась аварія. Корабель. У нас був космічний колонізаційний корабель. Мета для мене зрозуміла. Свідомість потроху приходила у норму. Мене звати Сара Новак. Я – інженер-геодезист. Разом з родиною відправилася у колонізаційну місію до Закордонних світів. Пам’ятаю.
Затрясло. Хвиля вібрацій пройшлася по стінкам, хвилі схвильованої рідини торкнулися поверхні комбінезону. Постійне червоне світло задеренчало. Я не знаю, що відбувається, але я точно знаю, що треба робити. Я пам’ятаю сотні годин інструктажів, занять. Я все пам’ятаю. Перед собою я бачила панель з механічними кнопками та важелем екстреного виводу капсули з режиму для довготривалого космічного плавання. Я потягнулася до нього, але з першого разу промахнулася та ткнула у кнопки. Нічого не відбулося, лише вивелася статистика на невеличкий екран трохи вище. Знову затрясло. Повторна вібраційна хвиля. Вона була настільки сильною, що штовхнула мене у стінку капсули. Удар слабкий, але і його вдосталь було, щоб привести мене до паніки. Стан шоковий. Всередині я відчувала погоню серця та адреналінову гру. Я вдруге потягнулася до важеля, схопилася за нього двома пальцями та висмикнула зі стіни.
Рідина спустилася досить швидко, світло взагалі зникло. Я була у повній темряві. Різкий шквал звуків пронісся до мозку ударами барабанів. До мене нарешті прорвався звук аварійної сирени. Механізми зашуміли, капсула вийшла зі стіни, верхня кришка самостійно почала спускатися до ніг, але застрягла на рівні грудей. Я так не виберусь. Я чула вий сирени та чиїсь крики ззовні капсули. Темрява розмінялася агресивним мерехтінням червоного. Мені страшно. Я потягнулася руками до кришки та хотіла її силою змусити відчинитися. Атрофовані м’язи ледь послухалися мене та все ж таки допомогли дотягнути долоні до кришки, але відчинити мені все рівно не вдалося капсулу. Я застрягла. Дідько! Я застрягла. Швидко опустивши руки, я прийнялася витягати шлангу з носа та рота і знімати з себе маску. Щойно я хотіла крикнути, що застрягла, як металеві долоні одного із службових роботів взялися за кришку та потягнули її до моїх ніг. Я врятована. От тільки не до кінця, як виявилося.
Кришку опустив робот, а от вже вилізти з капсули допомогла людина. Три. Чотири. Три. Чотири. Дихай, Саро. Дихай. Ця людина… Це був мій чоловік! Адам!
- Що відбувається? – під вий сирени проронила я питання.
Він тримав мене за плечі та уважно дивився у вічі. Я помічала навколо рухи. Хтось йшов по сектору для колоністів у напрямку шлюзу. Я нарешті перемкнулася назад на Адама. Він щось говорив до мене, але я не чула. Лише через декілька секунд, коли він повів мене до виходу, слова чоловіка стали усвідомлено лунати у вухах:
- Саро, ти як? – почула я нарешті.
- Страшно, - відповіла я, коли ми пройшли шлюзовий стик та потрапили у наступний сектор колоністів. – Що відбувається?
- Наш куратор, коли пробудив мене, сказав, що на корабель напали. Більше я нічого не знаю. Зараз ми діємо по директиві “СА-001”. Ми направляємося до рятувальних апаратів. Поруч є планета, як він сказав.
- А де Антоні та Симон? – запитала я з переляком, коли пройшли разом з групою людей до наступного сектору. Антоні і Симон, мої сини. Антоні – старший (йому шістнадцять); Симону зараз десять. За них мені боляче і страшно… Я пам’ятаю план евакуації. Вже скоро аварійно-рятувальний модуль.
- З ними все повинно бути гаразд, - заспокоював мене Адам. Він говорив швидко, напружено. Очі чоловіка сфокусувалися не на мені, а на майже організованому натовпі. – Їх повинен виводити вихователь… Так, саме він. Ми зустрінемося з ними біля модуля.
- Мені страшно за них, - ледь не плакала я.
- Тримайся, любо. – Тепер Адам, подивившись на мене, погладив моє плече. Ми рухалися далі, навколо люди перелякано перемовлялися, вила сирена, мерехтіло червоне світло.
В одну мить заскреготіло залізо, корабель затрясло так, ніби у нього врізалося щось в рази більше. Сирена протягнула довгий сигнал, а потім штучний інтелект кораблю заговорив у систему оповіщення металевим чоловічим голосом:
- Увага! Увага! Всім колоністам негайно пройти до найближчого аварійно-рятувального модуля! Енергетичні щити перенавантажені! Розгерметизація у колонізаційних секторах “A-41”, “F-13”! Негайно! Усім колоністам направитися до найближчого аварійно-рятувального…
Він не договорив. Разом з його останнім словом корабель повторно затрясло. Заскреготало залізо, десь лунали звуки вибухів. Колоністи бігли перелякано, з криками, у паніці! Бігли і ми з Адамом! Куратори намагалися підтримувати порядок у натовпі, але це не мало ніякого впливу! Вибух за спиною! Крики! Звуки шлюзу, що стрімко зачинявся! Сирена! Вона боляче била по вухам! Червоне мерехтіння ніяк не припинялося! Ось наш модуль! Ми добралися! Адам привів мене до рятувального апарату та посадив всередину, поруч з чотирма іншими колоністами, а сам стояв поруч з відкритим люком. Він щось голосно питав у куратора, що наблизився до нас. Мені страшно. Мені дуже страшно. Я боюся за синів! Але у той же час я намагалася себе заспокоїти тим, що діти зараз теж сидять у апараті. Можливо, вони летять вже до тієї планети…
Прогримів вибух! Зовсім близько! Куратор крикнув Адаму, щоб він сховався всередині, що чоловік мій і зробив, а сам кудись відбіг. Люк в апарат зачинився, нас зафіксувало до сидінь. Адам сидів поруч, тримав мене за долоню. Відбулася відстиковка. Відчуття того, що діти лишилися на кораблі, порізало іржавим лезом мені душу. Я розплакалася. Мені страшно за них, за чоловіка, за себе. Загриміло у вухах! Загриміло у серці! Ми загинемо! Ми згоримо, зітремося!
Далі у мене наче обірвало усвідомлення. Я нічого не пам’ятаю. Уривками щось мелькотить, танцює у голові. Апарат приземлився, але не так успішно, як ми того бажали. Червоне світло всюди, а потім люк відчинив хтось із колоністів. На нас щось напало. Не розуміла я, що воно таке. Нападало воно на всі рятувальні апарати. Його дуже багато. Воно безжалісно вбивало людей, проливаючи кров усюди.
Ми бігли потім поміж скель, поміж темно-сірих металевих залишків. Усюди диміло. Усюди горіло. Навколо кричали люди, лунали неприємні, незрозумілі, чужорідні звуки. Потім… Кров. У мене на руках була кров. Та тільки не моя. Це кров Адама. Я тримала його за руки, тягнула кудись. Не знаю навіщо. Не розуміла. Потім я була одна. Кров на руках залишила теплий слід. Біжу. Сама. Скелі і руїна. Крики. Біль. Мені страшно. Я не хочу вмирати. Я не хочу цього дня. Я хочу назад. Я хочу повернутися додому. Я цього всього не хочу…
Сморід горілого м’яса, присмак крові, все червоне. Адам… Він мертвий. Над ним я плакала зовсім недовго. Навіть і трохи від того, чим я хотіла допомогти, не вдалося втілити. Мене переслідували незрозумілі темно-сірі створіння на чотирьох високих лапах. Я тікала… У ліс… У ліс… До скель… До печер… У темряву… У темряву… Темрява… Темрява… Мій мозок занурюється у чорну в’язку субстанцію. Не вистачає кисню. Я нічого не бачу. Задихаюся. Легені стиснула чиясь здоровенна рука. Я вмираю.
- Саро, прокиньтеся, - розірвав жах металевий чоловічий голос. – Вам знову наснилося жахіття, - заспокійливим тоном повідомляв робот.
- Краще б я лишилася у тому сні, - зламаним рипінням словом відповіла я роботу, що навис наді мною. – Вже час?
- Ні, Саро, ви могли відпочивати ще сорок три хвилини. – Робот випрямився. Відійшов від мене та мого спального мішку. – Якщо бажаєте, то можете продовжити відпочинок.
- Я виспалася, - відповіла я, а сама-то у голові нарахувала всього три з половиною години сну. – Не хочу я знову бачити жахи. Зараз поїм, і будемо збиратися.
- Як скажете, Саро. – Робот завмер біля бетонної колони старого зруйнованого війною приміщення.
- Що з настроєм? – поцікавилася я у помічника, поки рилася у сумці та діставала пайок.
- Доповідаю…
- Ну скільки можна, Адаме? – повертаючись до його металевого людиноподібного обличчя, роздратовано спитала я. – Більше людяності, добре?
- Так, Саро, - кивнув робот та направився згортати спальний мішок. – Маю відмітити, що дана команда пролунала вже сто сорок чотири рази. Прошу пробачення, але після двадцяти чотирьох годинного циклу реєстр очищає всі непротокольні команди.
- Ти це кожного ранку мені кажеш, - пережовуючи консерви з колоніального кораблю, говорила я. – Повсякденність, до якої ніяк не звикну, Адаме.
- Розумію, Саро. – Робот склав мій спальний мішок у маленький чохол та запакував його собі у ножний багажний відсік. – Маю нагадати, Саро, що зарядного елементу лишилося на двадцять три години та шістнадцять хвилин. Під час нічної розвідки я не зміг відшукати встановленого стандартами елементу.
- Ми просунемося сьогодні трохи ближче до Південної межі. Там ми ще не шукали тобі заряди. Ще треба поповнити запас води, - підмітила я, роблячи один із останніх ковтків з фляги. У мене була ще одна, повна, і дві пусті. У цьому світі я вже звикла, що треба запасатися усім. – Пройдемося через Аграрний комплекс. Що скажеш?
- Я обидві ваші ідеї підтримую, Саро. Враховуючи постійну активність синтетів, то ризики в обох варіантах доволі високі.
- За межами міста ми навряд чи знайдемо воду та зарядку, тому іншого не можу запропонувати. Почекай тут, Адаме. Я сходжу у вбиральню.
Лишивши сумку та єдиного супутника, я пройшла по пустому, просторому напівзруйнованому приміщенню у віддалену маленьку кімнатку. Усюди пил, бруд, вітер. Стандартна обстановка на Фанатосі. Я присіла за стінкою, зробила швиденько свої справи, заправила утеплений комбінезон, а зверху натягнула штани і куртку космічного десанту, що знайшла колись у залишках нашого кораблю. Коли я повернулася на місце нашого привалу, то Адам стояв вже зібраний та готовий до руху. Мою сумку він повісив собі за спину.
- Як ви себе почуваєте, Саро? – спитав він, коли я підняла з підлоги імпульсну гвинтівку з майже розрядженою обоймою.
- Як і завжди. – Повісивши гвинтівку на плече, я направилася до проходу, яким ми вчора сюди потрапили. – Здається, я вже звикла до Фанатосу. Звикла до холоду, голоду, бруду, відсутності гігієни. Я звикла. Тобі-то у цьому плані значно легше…
- Мені без належного технічного обслуговування так само важко, Саро.
Пройшовши пустий та холодний зал, ми вибралися з будівлі, чимось схожої на склад. Пустий склад. Тепер ми у відкритому просторі, у місті. Ненавиджу місто. Але тільки в ньому ми можемо відшукати капсули, залишки нашого корабля, чиєсь тіло з мізерними припасами. Звісно, разом з цим є ризик наштовхнутися на синтетів, корінних мешканців Фанатосу (якщо можна так сказати), що несе за собою загрозу лишитися мертвим. За територією міста, подалі від Південної межі, синтетів навпаки не відшукаєш, але і потрібних ресурсів там значно менше.
То ж тепер ми йдемо по вулицям безіменного міста (його я теж інколи називаю Фанатосом), рухаємося попід будівлями, у тінях, намагаючись якомога рідше висовуватися. На околицях ми можемо собі дозволити таку розкіш, а от ближче до центру варто пересуватися тільки всередині багатоповерхівок. Неймовірна кількість сплячих синтетів завмерла на вулицях та очікує, поки на сканерах з’явиться щось живе. Я багато разів бачила, як ці мерзенні створіння рвуть на шматки людей. Перемогти їх у двобої майже неможливо, а втекти доволі важко. Краще триматися на дистанції, не робити зайвих рухів та не шуміти. Тінню треба існувати у місті, щоб дожити до наступного дня.
- Можете мені знову розповісти про сон? – налякав мене запитанням Адам до такої міри, що всі нутрощі разом в одну секунду підстрибнули, а холодний піт покрив спину.
- Ти чого кричиш? – шепотом заговорила я до нього. Ми як раз рухалися поруч з древнім аграрним комплексом (затопленими системами теплиць), де нерідко є ризик нарватися на сплячого патрульного синтета. – Тихіше, Адаме.
- Вибачте, Саро, - знизив він гучність свого металевого голосу. – Розкажіть мені про ваш сон, будь ласка.
Ще хвилини дві-три я не могла йому відповісти на це питання. Кожного дня ми намагаємося якось поліпшити мій психологічний стан, але занурюємося у темну і холодну пустоту. За ці три хвилини ми вийшли з вулиці на міст, пройшлися поруч зі сталевими фермами та сховалися у технічному гаманці. Внизу, десь в сотні метрах від мосту, починається аграрний комплекс – одне із більш-менш безпечних джерел прісної води. Я присіла на коліно та стала оглядати місцевість на наявність синтетів. Адам присів поруч зі мною. Він все ще очікував моєї відповіді. Нарешті зібравшись з думками, переборовши страх спогадів, я тихенько заговорила:
- Мені знов снився наш корабель. – Я замовкла на хвильку, звернула увагу на три чотирилапих блідно-сірого кольору створіння, які рухалися болотом. Розвідники. – Як раз на момент нападу флоту синтетів. Потім ми з Адамом пробралися до апаратів, але без синів. Все закінчилося на Фанатосі, де нас зустріли наземні сили… Потім темрява. Нічого не можу згадати.
- Ви намагалися аналізувати те, що було до зустрічі зі мною, Саро?
- Звісно намагалася. – Я кивнула Адаму на синтетів, які повільним та зламаним темпом просувалися над водою. – Троє розвідників.
- Я їх помітив, щойно ми зайшли на міст, Саро. Якщо вони ще не відреагували на нашу присутність, отже ми не потрапили у зону роботи сенсорів.
- Напевно. Краще фільтри нам наповнити біля стоків. Ризиковано йти до теплиць. Раптом у синтетів переселення, і розвідники це лише перші з них. – Я підвелася та направилася по мосту до драбини, що вела до стоків. – Я нічого не пам’ятаю про час до зустрічі з тобою, - нарешті відповіла я Адамові. – Абсолютно. Як згадую, то бачу лише ту мить, коли ти допоміг мені відірватися від хижака синтетів.
- То було через два дні, після аварійної посадки “Вісника”, Саро. Вам треба у вільний час намагатися пригадати, що трапилося з вашим чоловіком та синами.
- Ти гадаєш вони ще живі? – дійшовши до драбини, задала я зі скептицизмом питання. – Зі свого сну я пам’ятаю, що Адам був сильно поранений при посадці. – Я притихла. Холодна біль надрізала душу. Видихнула. – Навряд чи він живий, - з тяжким вантажем на серці повідомила я Адамові. – А діти… Хлопчики не змогли б вижити. Якщо ми їх не бачили у Колонізаційному містечку, то вони десь лишилися у місті… А це смертний вирок, Адаме.
Вчепившись руками у крижану металеву драбину, я потягнула ногу на першу сходинку. Вона була далеченько. Після мене на слизький та небезпечний шлях вибрався Адам. Ця планета була колись заселена гуманоїдами. Як ми встигли з моїм напарником вияснити, ті створіння були значно вищі за людей. Що з ними трапилося?.. Не знаю. Але присутність синтетів та відсутність тих гуманоїдів показує, що перші, скоріш за все, винищили других. Винищили жорстоко. На Фанатосі справжня бійня коїлася, що знищила величезні міста, викосила гуманоїдів та лишила синтетів, що у сонному стані безцільно блукають вулицями або просто стоять та чекають на умовних ворогів.
Руки відпустили холодний іржавий метал. Ноги припали до потрісканої, вологої бетонної поверхні. Стрибати було далеченько, тому я впала на чотири кінцівки, тихенько викрикнула від болі у п’ятах. Дідько. Так кожного разу, коли ми набираємо воду саме тут.
- Мені б твої ноги, - прошепотіла я, коли Адам зістрибнув поруч тихенько і гладенько.
- Вам би вони не сподобалися, Саро. Судячи з ваших моральних суджень перед посадкою на “Вісник”, ви були проти будь-якої кібернізації. А інтеграція моїх ніг замість ваших…
- Не треба мені роз’яснень, - перервала я його словом і жестом. - Я так пожартувала. Ходімо воду набирати, поки не підійшли синтети.
- Так, Саро.
Йти нам було недалеко. Стоки, де вода стікала до затопленого аграрного комплексу, відрізнялися від решти заводненого краю тим, що там вода чистіше. Якби ми набрали собі фляги одразу під мостом, то довелося б через три-чотири рази очистки викинути фільтри, а аналізи біля стоків показали, що нам одного фільтра вистачить на двадцять таких заправок. Через кроків тридцять у напівзігнутому стані ми підкралися до здоровенних решіток, звідки повільно витікала непрозора вода. Я відпила води з повної фляги, зачинила її та віддала назад Адамові, а у нього попросила три пусті.
Час поповнитися. Спочатку я опустила аналізатор у воду. Рівень забрудненості не піднявся від минулого разу. Це добре. Адам охороняв мене, стежачи за периметром, а я тим часом опустила першу флягу, вставивши у горличко фільтр. І все було б добре, але під водою, прямо перед собою я побачила якийсь рух. Різко з потоку непрозорого на мене стрибнув малих розмірів синтет та вчепився двома лапами у горло, а іншими двома уперся об плечі. Цю проблему вчасно помітив робот-напарник та відійняв потвору від мене сильним ударом сталевого кулака у його блідно-сірий корпус. Нападник відчепився і впав назад у воду, де його з якимось часом змило до аграрного комплексу.
- Щоб його… - тримаючись за горло, крехтіла я.
- Очевидно, цього робочого змило по стоковій системі. – Адам відвернувся від мене, подивився у сторону затоплення. – Він не оповістив інші одиниці. Вони все ще прямують у своєму напрямку.
- Навіть таке мале бажає вбити, - переводячи дух та беручись за флягу, промовила я.
Дихання врівноважилося, я усвідомила, як щойно пережила черговий напад синтета. Я зрозуміла, що без дорогоцінного Адама я б вже лежала саме тут холодна і бездиханна. Навіть до гвинтівки не встигла би дотягнутися. А ще я вже встигла звикнути, що у цьому нічого дивного немає. Напав синтет, ми від нього відбились. Треба далі набирати воду та думати про безпечний шлях до Південної межі. Ми маємо відшукати зарядний елемент. Останнього, чого б я бажала на Фанатосі, так це загибель ще одної близької людини.
- Треба вибиратися, - все ще відчуваючи біль на горлі, крехтіла я. – Яким шляхом порадиш?
- Краще пройти під мостом та вибратися через стару каналізаційну систему, - неголосно промовив металевим голосом Адам. – Нам оптимальніше тримати безпечну дистанцію з синтетами.
- Так, згодна.
Він має рацію. Його слово багато значить для мене, адже неодноразово воно мене рятувало чи виручало. Адам не був якимось стратегічно-бойовим роботом. Він – один із тих, що виконували різноманітні функції по підтримці кораблю до його падіння. Самий звичайний, але в ту ж мить самий особливий. За його відвертість, відкритість, характер я дуже прив’язалася до Адама. Напевно, він став навіть більше за друга…
- Як ви вважаєте, Саро, чи буде у нас можливість зустріти представника вашої раси? – зненацька запитав робот, коли ми входили у просторий тунель. Ми наближалися та гвинтової драбини, яка вела на поверхню Фанатоса.
- Сумніваюсь, - тихенько та обережно ступаючи по скриплячим металевим сходам, відповідала я, - що хтось з людей вирішив лишитися тут. Я переконана, що коли Колонізаційне містечко знищили синтети, то уцілілі повтікали до гір та лісів, де начебто безпечніше. Якщо хтось і вижив з колоністів, то вони там.
- Вам варто задатися ціллю відшукати своїх рідних, Саро, - запропонував Адам.
- Я повторююсь: змирилася я з тим, що їх втратила…
Закінчилася гвинтова драбина. Роль провідника до поверхні перейняв коридор зі сходами. Пробравшись поміж залишок бетонної споруди, ми встали під світло-сірим, закритим хмарами, небом. Одну ціль ми вже виконали, варто зайнятися пошуками джерела енергії для мого помічника. З цим буде складніше…
- Ви не замислювалися, Саро, - тихо заговорив до мене Адам, коли я присядки роздивлялася вулиці та будівлі, - що ваших синів та чоловіка могли врятувати та перевести у більш безпечне місце – гори.
- Я перевіряла у Колонізаційному містечку їхні персональні датчики. Сигнал був недоступний…
- Радіус пошуку був достатнім? – поцікавився Адам.
- Двісті кілометрів, - відвернувшись від вулиці до робота промовила я. – Ти майже кожного дня підіймаєш цю тему, Адаме. І відповідь я твою вже запам’ятала. Це ніяк не підіймає мій моральний стан. З тебе доволі кепський психолог…
- Вибачте, Саро. – Навіть тон його голосу просив вибачення. – Я старався.
- Просто припини поки що психологічно впливати на мене. Вбий собі у реєстр, що я зможу щось відповісти, коли вдосталь для цього приготуюся. А ще нам треба сконцентруватися на пошуках.
- Так, Саро. Зрозумів.
- Ходімо.
Мені підказувала інтуїція, що варто пошуки почати біля місця посадки складського модулю “Вісника”. Його менша частина впала перед Південною межею, де ми до цього часу знаходили все необхідне для виживання, але під час останнього рейду ми знайшли там лише зруйнований табір та дванадцять трупів. Більше там ресурсів немає. Варто наблизитися до Південної межі та розвідати обстановку там.
Рухаючись попід будинками я на мить задалася питанням: чому не відправитися і мені у гори, адже там значно менше синтетів. Я одразу ж і відповіла собі… Як ми зможемо там протриматися з Адамом? Вже біля уламків кораблю важко відшукати йому джерело, а про місцевість дику я взагалі промовчу. Від думки, що і Адама я втрачу через те, що більше не зможемо підтримувати його батарею, мені кригою вкрилася душа.
- Саро, - призупинив мене, поклавши на плече руку, робот-супутник. – Стійте. Попереду рухаються мобільні хижаки. Нам варто…
- Знаю я. Яка дистанція?
- Тисяча сто сорок три метри. Вони вийшли зі сторони складського модулю. Рухаються в активній фазі. Очевидно, їхня сенсорика на когось зреагувала. Нам варто…
- Я знаю, що нам варто.
У будівлю поруч з нами був єдиний вхід позаду, кроків через тридцять. Ми намагалися присядки швиденько дістатися туди та не привернути уваги. А чи вдалося нам це зможемо з Адамом дізнатися лише через короткий проміжок часу. Мобільні хижаки – найнебезпечніші синтети серед усіх. Вони метрів п’ять заввишки, неймовірно спринті та швидкі. За зброю у них дві клешні та лазер. Якщо один хижак на тебе почав полювання, то ти точно мрець, а якщо ціла група полює… Немає сенсу чинити опір. Саме вони нахлинули на Колонізаційне містечко через два дні, як я туди потрапила. Якби не Адам, то один із хижаків лишив би моє тіло мертвим посеред трупів решти колоністів.
Ми заховалися на третьому поверсі у високій кімнаті з чотирма стінами, в одній з яких був отвір на вулицю. Треба перечекати декілька хвилин та обміркувати, чи безпечно щось шукати біля складського модулю “Вісника”. На вулицях ми часто наштовхувалися на сплячих дозорних, які починали діяти, тільки якщо наблизитися до них на відстань десяти метрів. От таких синтетів у місті повним-повно. А хижаки вкрай рідко зустрічалися перед Південною межею, що робить наше просування ще більш небезпечним. Я дивилася на Адама, очікуючи, поки якась з цих потвор вискочить на нас, та міркувала, що нам робити далі. Однозначно – ми повинні рухатися всередину. Без джерела енергії немає Адама. А без нього і я вже не зможу жити.
З вулиці доносилися характерні скриплячі звуки… Поруч рухався хижак, видав неприємні звуки комунікації зі своїми товаришами. Я пригнулася нижче до колін, уткнула очі у пильну потріскану бетонну підлогу та стиснула рукоятку імпульсної гвинтівки (вона тут буде зовсім марною, але хоч якоїсь впевненості додавала). Спогади одразу ж віднесли мене до атаки хижаків на людське поселення. Вони за лічені секунди викосили всіх військових, що нас захищали. Розривали їх на частки за миті. Мені страшно. Знову відняла погляд, бо скрип чувся вкрай близько. Переді мною сидів Адам та спостерігав за вікном. На його холодному металевому обличчі не проявлялося жодної емоції, але я знала, що йому дуже страшно за мене, за нас.
Я чесно собі маю признатися зараз, у момент, коли смерть близька, що Адам лишився єдиною дорогою мені людиною, що я боюся його втратити. Мене зовсім не бентежить, що він машина. В більшості випадків я його вважаю більшою людиною за всіх людей, що зустрічалися мені під час життя. І так! Я його кохаю. Він замінив мені все на цій проклятій планеті. Скрип… Скрип… Скрип… Він близько. Хижак блукає біля нашої схованки. Шукає нас. Вони нас тоді на вулиці помітили. Страшно. Я заплакала. Тихо. Безшумно. Сльози полилися на пильну підлогу. І нарешті… Благо це відбулося. Скрип став повільно віддалятися. Стало тихіше. Стало безшумно. Тільки серце скаженим ритмом гучно пульсувало. Тук-тук. Тук-тук.
Адам направив металеве обличчя на мене, очі його срібні оглядали мене знизу доверху. Нарешті він заговорив тихенько:
- Слухова система більше не спостерігає хижака, Саро, але нам варто перечекати приблизно п’ять хвилин.
Погоджуючись, я мовчки покивала, піднялася зі свого куточку та сіла поруч з Адамом, поклавши брудну голову йому на подряпане, частково пошкоджене, холодне металеве плече. Як же боляче в одну мить стало. Щойно присутня була усвідомленість моєї скорої загибелі, то я одразу розтратила весь досвід проживання на Фанатосі, всю свою відразу до синтетів, все… Абсолютно все… Я стала слабким створінням, яке просто втомилося від настільки стресового існування. Мені так потрібен був хтось близький та рідний, що я одразу ж зрозуміла, як з кожною секундою робот Адам стає для мене дечим більшим за машину. Я сиділа поруч з ним та плакала на його плечі від емоційної втоми… Я плакала, бо не знала (чи не бажала знати), як ще з цим боротися.
- Ми мусимо продовжувати рух, Саро, - підводячись та знімаючи мою голова з плеча, промовив Адам. – Ви ще не обдумували маршрут?
- Там хижаки, - важко дихаючи, прокоментувала я нещодавні події. – Я боюся туди йти, але вибору у нас великого немає.
- Тому я і питаю, яким маршрутом нам безпечніше буде йти? – Він питає у мене… Він же і сам знає.
- Скажи, яким шляхом нам буде краще?
- Мої рекомендації стосовно оптимізації маршруту будуть досить радикальні. Якщо хижаки патрулюють даний сектор, то нам потрібно спуститися назад до аграрного комплексу та каналами піднятися до місця падіння складського модулю.
- У каналах повинно бути безпечно, але ми ж вранці бачили біля аграрного комплексу розвідників і там напав на мене робочий… - Я вдихнула глибоко та змирилася з тим, що треба і самій обміркувати наші наступні кроки. – Можливо, варто спробувати обійти затоплений аграрний комплекс?
- Тільки якщо ви готові на денний перехід через місто. Доведеться обійти ріку. Єдиний цілий міст можуть сторожувати синтети, і тоді знову вернемося до каналів.
- Добре, - погодилася я з його умовляннями. Він і справді правий. За аграрним комплексом розкинулася річка, котра через знищену дамбу заповнила вулиці… Єдиний цілий міст через неї дійсно може контролюватися синтетами. – Підемо каналами.
Ми вернулися назад до тієї гвинтової драбини, спустилися до каналізації, пройшли вузькими та нереально високими тунелями назад до води, назад до затопленого аграрного комплексу. Я визирнула з каналізації на оточення, потім кивнула Адаму, щоб глянув він. На горизонті нікого. Є безпечний проміжок, по якому ми проскочимо до решіток, з яких сочиться тихенький водоспад. Швидким кроком, без шуму ми підкралися до входу у канали. Адам підсадив мене до бетонних уступів, а потім забрався до мене. Чотири решітки. Та, що справа від нас, має пошкодження. Через проріз ми зможемо потрапити всередину. Першим поліз мій близький друг, а потім подав мені неголосний сигнал металевим голосом. Я рушила за ним, не чекаючи на додаткові натяки.
Ось і воно, Підземне місто загиблої раси, де інколи шепотять тіні і примари. Високі стелі, вузькі тунелі, вода журчить. Сирість, сморід вологого пилу, інколи проноситься вітер. Першим йшов Адам та освітлював нам шлях, паралельно виглядаючи синтетів. Я рухалася по його слідам, намагаючись зараз не міркувати ні про що. От тільки того не хотів робот. Вся його цифрова сутність, душа, намагалася достукатися до мене та допомогти:
- Я маю поспілкуватися з вами на одне питання, Саро.
- Так, кажи. Щось помітив?
- Ні, Саро. По периметру не помічена присутність агресивно налаштованих синтетів. Взагалі, жодного синтета. Я хотів поспілкуватися про вашу прив’язаність до мене. Хвилююсь, що ваша емоційно нестабільна нервова система невірно сприйняла мене.
- Скажи точніше, Адаме…
- Наприклад, ви дали мені ім’я, яке належало вашому чоловіку. Мій серійний номер згідно паспорту “Вісника” – KOE-143-180. І ви, самі того не помічаючи, доволі часто промовляєте, що я – єдина близька для вас людина. Хоча останньою я точно не можу рахуватися.
- Не розумію, чому ти вважаєш, що моя прив’язаність викликана емоційно нестабільною нервовою системою?
- Вам довелося, нажаль, занадто багато пережити, Саро. Це і вплинуло на ваші теплі емоції по відношенню до мене. Ви маєте усвідомлювати, що я – конвеєрна одиниця, Саро. Душі у мене немає, свідомість регулюється штучним інтелектом, а емоції породжуються емоційним синтезатором.
- Мені все рівно, що і чим у тебе регулюється, Адаме. Так, ім’я я тобі дала самої близької людини, щоб ти асоціювався у мене з покійним чоловіком, але тільки через те, що ти мені життя врятував. Ти кожного дня мені життя рятуєш, мене супроводжуєш, поради даєш. Ти не проста машина, Адаме, хоч як би тебе там не запрограмували.
- Просто хочу вас попередити, Саро, що у людському суспільстві являється нездоровим емоційний інтерес до штучного інтелекту.
- Ми на Фанатосі, Адаме. Тут вже нікому осуджувати нас з тобою. Та й навіть якби було кому, то мій зв'язок з тобою не розпався через осудження. Мені ні одна людина так не допомагала як ти.
- Ви маєте вірно розуміти, що за програмою я маю ризикувати своїм життям заради вашого порятунку, Саро.
- Ти можеш мені розповідати, що все це програми, Адаме, але я вже зробила собі емоційний фундамент на твій рахунок. Давай краще не відволікатися від маршруту.
- Вибачте, Саро. Я не мав бажання вас образити.
- Ти мене не образив. Я навпаки рада, що ми виділили цьому час.
Я і справді рада розмові. Факт того, що я прив’язалася (можливо, закохалася) у робота, в більшості був важливим лише для мене, але якось легше стало на серці, коли про це відверто заговорив Адам. Тепер я знаю, що в його цифровій душі теж щось відклалося. Сподіваюся.
Дорога по каналам дійсно виявилася безпечною. За весь час на нас не нарвався жодний з синтетів. Ми спокійно перейшли до каналізації, піднялися по драбинам та сходам до сірого від бездушшя Фанатоса. Зруйнований квартал старою війною був добитий здоровенним шматком колоніального корабля. Ми з Адамом обережно виглядали з підвалу одного із багатоповерхових будинків. Нікого. Пусто. Ні людей, ні синтетів. Лише залишки космічного левіафана.
У районі ближчому до нас ми вже шукали спорядження. Там і перед нами нічого не було. Тому доведеться просуватися до Південної межі. Сподіваюся, наші зустрічі з хижаками більше не повторяться. Перевіривши в останній раз периметр, Адам подав сигнал для висування. Ми піднялися по сходам з підвалу та прийнялися перетинати подвір’я, у якому по сторонам розкидався корабель. Тіні наші ховалися посеред металобрухту, а голови не підіймалися занадто високо. Треба бути непомітними, невидимими, нечутними. У цьому залог виживання на Фанатосі. Ми рухалися по подвір’ю, у сподіванні, що ніхто живий нам не зустрінеться, включаючи людей. Адже і вони в цілях виживання могли спокійно позбавитися людяності і стати загрозою для нас.
З подвір’я у будинок напівзруйнований, його височенні стелі посипалися, а стіни ще трохи і теж обваляться. Нам це не заважало, та й не так сильно лякало, як перспектива зіштовхнутися з синтетами на вулиці. Щойно ми перетнули багатоповерхівку та спинилися біля вікна, Адам повідомив мені, що на вулиці стоять караульні… Декілька десяток мовчазних вбивць завмерли, очікуючи на свою жертву. Доведеться йти по коридорам через весь дім та вибиратися з іншої сторони.
Пильна структура мовчазно реагувала на наші кроки, луною віддавав лише вітер. Я відчула голод, а спрага нагадала мені, що потрібна рідина організму. Було прийнято рішення зробити десятихвилинний привал. Я і мій дорогий супутник засіли у кімнаті однієї з тисячі відносно пустих квартир. Навколо були металеві елементи меблів, сліди від пожежі. Всівшись на бетонний шматок, я поклала поруч з собою імпульсну гвинтівку та попросила Адама зняти похідну сумку. У ній я дістала флягу та молекулярний в'ялений шматок м’яса.
- Будеш? – поцікавилася я у робота.
- Ви же знаєте, Саро, що мені не потрібні дані ресурси.
- Це був такий жарт, - від незручності потиснула я плечима та зробила перший ковток з фляги.
Під час перекусу та відпочинку Адам намагався витягнути з мене інформацію про моральний стан. Що я можу йому повідати? Він і так все знає. Я промовчала. Потім він прийняв рішення розважити мене світською бесідою про ймовірне життя колоністів та тій планеті, куди ми прямували. Arcana-f мала стати нашою майбутньою домівкою та центром людства у тому куточку галактики. Але ж пощастило натрапити колонізаційному кораблю на замаскований флот синтетів.
Ось і прийшов час висуватися. Зібравшись, ми продовжили рух по місту тіней та привидів. Адам перевірив скануванням місцевість на наявність синтетів. Чисто. Ми вистрибнули через діру у стіні першого поверху у кратер, з якого нам було рукою дотягнутися до найближчих секцій складського модуля. Далеко справа стояли караульні (це ті, кого ми оминули); зліва – нікого. Ми вибігли та швидко подолали дистанцію у метрів двадцять, присіли за уламками, намагаючись урівноважити дихання та очікуючи чогось неприємного. Нібито все спокійно. Все спокійно…
Пригнувшись, ми котилися на двох своїх до секцій. Адам скануванням засік необхідне нам випромінювання. Десь там, всередині шматків велетенського кораблю, знаходиться джерело енергії. І воно дійсно було так. Чудесно! Ми забралися у коридор “Вісника”, навколо були розкриті складські секції. Навколо все виглядало так, ніби тут пройшла бійня. Висять кабелі, тріщини, діри, трупи людські, чорна кров. Сморід вологого пилу та гноїння. Якщо їм і вдалося пережити падіння, то їх добили хижаки синтетів. В одному із блоків енергопостачання Адам відшукав необхідний нам унікальний зарядний елемент та продемонстрував мені рівень його зарядженості.
- Саро, елемент заряджений на сорок п’ять цілих і три десятих відсотки. Мені вистачить цього на шістнадцять діб, п’ять годин та сорок чотири хвилини. По закінченню працездатності мого елементу є можливість продовжити життєздатність цієї платформи.
- Чудові новини, - заусміхалася я від однієї з вкрай рідких гарних новин. – Це дуже добре, - присівши біля блоку енергопостачання, тихо повторила я. – Ми ще не були у цих секціях. Можливо, є сенс пошукати провізії та медикаментів?
- Є сенс, Саро. Я з вами згоден.
Ми, не розділяючись, стали заходити о кожну секцію та оглядати контейнери всередині. Нажаль, майже всі вони пустували. Очевидно більшу частину ресурсів винесли уцілілі колоністи. Здається мені, що трупи ці належать останній групі, яка не змогла успішно повернутися до табору. Варто перевірити їхні похідні сумки, що виявилося доброю ідеєю. Я знайшла декілька пайків, яких мені вистачить на довгі місяці одинокого існування, знайшла і новенькі фільтри для очистки питної води. Добре. Серед медикаментів я знайшла їхні особисті аптечки… Схоже, вони були військовими, але зі зброї та набоїв я нічого не відшукала поруч з трупами. Дивно. Витративши з півгодини на пошуки та збір ресурсів, ми зібралися огледіти останні три секції складського модуля, але мене зупинив Адам:
- Мій слуховий апарат уловив комунікаційні сигнали хижаків, Саро. Зі сторони Південної межі. Орієнтовно тисяча сто двадцять три метри. Можу запропонувати вам сховатися у вентиляційній системі складського модуля та перечекати, поки вони віддаляться на безпечну відстань.
- Куди нам?
Адам мовчки підвів мене до люку у підлозі, вийняв його та пропустив мене вперед. Я кинула вниз заповнену похідну сумку, пролізла всередину, дочекалася, поки він спуститься до мене та поставить люк на місце. Ми у відносній безпеці, напевно. Вентиляційний тунель вів у дві сторони: одна була зруйнована, а з іншого краю падало тускле світло. Мій супутник повів нас прямо туди. Коли до виходу залишилося метрів п’ять, Адам зупинився та повернувся до мене:
- Це – оптимальна позиція. Доведеться вам у цій незручній позі провести…
Він не встиг договорити… Зі сторони отвору всередину просочилася довжелезна синтетична клешня та пробила йому голову наскрізь. Свій приглушений крик я сховала за руками. Відскочивши ще метрів на п’ять вгиб тунелю та лишивши похідну сумку, я лягла на спину так, щоб мене не було за нею видно. Страх вчепився за мій мозок. В одну секунду стало так боляче на душі, що сльози невтримно покотилися по брудному обличчю на пильну металеву поверхню вентиляційної шахти. Хижак (чи що воно вбило мого коханого?!) ще декілька секунд потерся біля виходу, а потім покинув нас.
Я лежала, поглинаючи серцем біль чергової втрати. Боляче. Дуже боляче. Я хотіла одразу ж померти аби ж тільки не страждати. Я все втратила. Абсолютно все. Нормальне життя, чоловіка, синів, людей… Нікого поруч не було, тільки Адам. Тепер і його забрав Фанатос. Цілу вічність я пролежала зі сльозами та мовчазним криком, поки не зібралася з силами та не повернулася до металевого тіла Адама. Роздроблені шматки голови розляглися повсюди, у тілі немає життя. Знищили процесор, знищили розумове ядро, знищили його душу. За що? Я вхопилася за його плечі, сподіваючись… Нащо я сподіваюсь? Його вже не повернути. Вже нічого не повернути. Я себе завжди оманювала. Чоловік мій загинув у мене на руках, тіла дітей я самостійно захоронила у лісі, неподалік від Колонізаційного містечка. Тепер і Адам, що замінив мені їх усіх на довгі сто п’ятдесят днів виживання у смертельному, агресивному світі.
За що? Чому саме я вимушена терпіти подібні знущання? Сльозами я укрила тіло останньої дорогої мені людини. Більше нічого не лишилося. Тільки пустота у душі та нескінченно велика діра, в яку засмоктуються всі мої думки та емоції. Мить пішла на усвідомлення, що більше немає сил терпіти все це. Немає надії на порятунок. Немає людей. Лише трупи і трупи. Лише тіні і тіні. Лише пустота і тиша. Я одна. Не знаю я, як мені боротися з Фанатосом.
Я схопила імпульсну гвинтівку, я зібрала всі сили, бажання помститися планеті і її мешканцям та поповзла до білого отвору, звідки лунали скриплячі звуки розмов синтетів-хижаків. Я вистрибнула на сіру, потріскану війнами та вбивствами поверхню та закричала на високих створінь, що блукали поміж залишків складського модуля. Я цілилася та стріляла. Стріляла та кричала. Кричала та ненавиділа. Нестерпний гнів та відчай вклала я у крик, останні пориви до життя, останнє бажання чути та відчувати. Всю свою сутність я вклала у крик, неспинно натискаючи на спусковий гачок. Недовготривалий бій, відсутність фізичної болі… А потім пустота.
Я нічого не усвідомлювала, нічого не відчувала. Вічний та нескінченний край забрав мене у свої обійми… Навіки. Гнів лишився позаду, позаду лишилася і біль. Тепер лише пустота, тепер лише вічність.
|
|
|
|
Время приёма: 20:30 25.03.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев