Космос завжди вабив психів. Тільки їх туди ніколи не відправляли. Астронавтами завжди ставали найкращі – божеволіли вони вже потім.
Мені ніколи не щастило в азартних іграх, хоч я регулярно ходив до казино і купував лотерейні білети. Але я вперто вірив, що одного разу таки зірву куш і назавжди покину дурну роботу охоронця в готелі «Оріон». Кар’єрне зростання мені не загрожувало, а от скорочення штату навіть дуже. Сусідні готелі один за одним встановлювали роботизовані системи безпеки, інтегровані у поліцейську мережу. Дотепер мене рятував низький рейтинг закладу, який, по суті, був звичайним борделем, і власники не бажали встановлювати поліцейські програми на свій сервер.
Та колись це все одно станеться. Наш «Оріон» маленький, лише на п’ятсот номерів. Ще трохи часу – і забудовники запропонують власникам таку суму, що вони погодяться продати цю столітню будівлю. Місто росло вгору і вниз, бо вшир уже не могло – сорок років тому були встановлені жорсткі межі розширення, щоб зберегти землі сільськогосподарського призначення, адже тридцяти мільйонам містян треба щось їсти тричі на день. Вільні ділянки під забудову закінчилися десять років тому, відтоді почали торгувати будинками. Старий на тисячу квартир зносили, а на його місці будували новий на десять тисяч. А люди продовжували розмножуватись.
Мене ця проблема не обходила. Заводити дітей я поки що не збирався, бо привести дружину в квартиру на вісім квадратних метрів соромно, а винайняти більшу я не міг – мрія про виграш регулярно спустошувала мої кишені. Врешті-решт, мені лише тридцять – встигну.
Рекламу нової лотереї я побачив абсолютно випадково, коли випроваджував особливо буйного клієнта з номера Лізи. Взагалі-то, це не входило до моїх обов’язків – я просто мав натиснути кнопку і викликати найближчий патруль, та з цією дівчиною у нас інші домовленості. Раз на тиждень вона допомагає мені зняти напругу, а я викидаю з її номера різних неадекватів. От одного разу, поки клієнт лежав на підлозі й намагався власними трусами спинити кровотечу з розбитого носа, я і побачив того ролика.
«Набридла нудна робота в офісі? Змініть своє життя назавжди! Візьміть участь у міжзоряній експедиції! Шанс є у кожного! Заповніть форму на сайті й очікуйте результат розіграшу. Лише тридцять місць серед майбутніх поселенців на Новій Землі. Не проґавте цю можливість!».
Біс його знає, що саме мене спонукало, мабуть, чарівне слово «розіграш», але я взяв участь у цій лотереї. І виграв… *** Старт з орбіти Землі відбувся буденно і непомітно для більшості громадян. Це не перший зореліт, що полетів підкоряти далекий космос. П’ять попередників вже були Бог знає де, зрідка присилаючи повідомлення про стан корабля та екіпажу. Людей на Землі більше непокоїли власні життя і побут, ніж доля чергових переселенців до інших світів. Врешті-решт, нас на кораблі було дві тисячі, а людей на Землі – вісімнадцять мільярдів. Телеканали приділили цій події десять хвилин ефіру, і після цього весь світ забув про наше існування.
Космос. Дитяча мрія мільйонів. Абсолютно ідіотська, якщо чесно. Одна справа – лежати теплої літньої ночі в шезлонгу на пляжі й дивитися на міріади зірок і зовсім інша – долетіти хоча б до однієї із них. Жодних панорамних вікон для милування Чумацьким шляхом на кораблі не було. Натомість мало місця і багато пластику. Кожен грам ваги було враховано. Якби я гарно поснідав перед тим як потрапити до комісії перед вильотом, то ніхто нікуди мене б не взяв. Ваги показали сімдесят дев’ять кілограмів вісімсот грамів. Навіть не знаю. Може, й варто було перед зважуванням випити склянку води? Бо на Землі в мене було вісім квадратних метрів, а тут лише чотири. І без телевізора…
Минув місяць польоту, і я відчув дух першовідкривача. В тому сенсі, що тепер я прекрасно розумів моряків на кораблях Христофора Колумба. Тут було те саме, хоч і минуло вісімсот років: замкнений простір, несмачна їжа і капітан з нездоровими амбіціями.
Робота тут теж була. Нудна й одноманітна. Мене поставили на «м’ясо», тобто на синтез білкової суміші. Я певен, що на Землі сосиски теж із цього робили, але там хоч маскували смаковими добавками і завертали в гарну обгортку. Тут же я просто тягнув великий казан, ставив його під ще більший, натискав важіль. Відчинявся отвір, густа блідо-рожева суміш стікала з більшого до меншого, я повертав важіль назад. Тепер сто двадцять кроків до їдальні. Там я вставляв казан до хитрого пристрою, що підіймав його і перекидав вміст до роздавальної машини. Люди підходили з іншого боку, підставляли тарілки й отримували свої сто грамів «м’яса» до гарніру з такого ж «натурального» рису. А я витягав із пристрою порожнього казана і йшов назад. І так сім разів на день. Тож, я дуже сумував за картоплею-фрі і Лізою з двісті першого номера. *** Були тут і розваги. Нам щодня повідомляли відстань, на яку віддалився зореліт від Землі, кількість днів у польоті, а також список іменинників. Якщо в когось із сусідів був ювілей, то можна було потрапити на маленьке свято. Шеф-кухар витягав зі сховку хамон і нарізав кожному по два тонесеньких шматочки. Хтось із хлопців приносив поліетиленовий пакет із наклейкою «Вода питна. Аварійний запас». Вміст пакету розводили з розрахунку один до двох, додавали аскорбінку і дрібку глюкози. А потім – танці. Дівчат на кораблі вистачало, а вільного місця ні, тому крутили переважно романтичну повільну музику, щоб танцюристи не сильно розмахували руками. Так я познайомився з Сарою, механіком третьої енергоустановки. Гарненька, весела. Хоча то може так здавалося після кількох склянок. Мабуть, я їй теж здався гарнішим за мавпу, бо ми не дочекалися закінчення вечірки і попрямували до її каюти. Вона стояла вище в ієрархії екіпажу – шість квадратних метрів і ліжко, на якому можна було поміститися удвох. І ми це негайно випробували, щойно зачинили за собою двері.
– А ти теж все життя мріяв про космос? – спитала вона, відновивши дихання.
– Ну, я мріяв здриснути з міста, але не міг уявити, що аж так далеко, – я посміхнувся, згадуючи свої мрії про джек-пот і будинок на березі озера.
– То чому ти тут?
– Років п’ять тому я випадково зайшов до церкви, переплутав із пабом – у них двері були поруч. Глуха ніч, жодної живої душі. Світилося кілька електричних свічок і термінал біля стіни. В мене лишалося п’ять доларів на рахунку. Я підійшов до терміналу, притис великого пальця до екрана і попросив виграти в лотерею. Гроші списалися. Мабуть, тоді треба було уточнити, про яку саме лотерею йшлося.
– То ти один із тих тридцяти недо…? – Сара запнулася і почервоніла.
Мені лишалося самому здогадуватись, яким саме словом називали таких, як я. «Недоумок» чи «недолік»?
– Так. Я не вчився вісім років в університеті, не готувався потім чотири роки до польоту на окремій базі в Тихому океані, а з облаштування корабля знаю лише те, що потрібно читати написи. Якщо десь написано: «Не відчиняти», то в жодному разі робити цього не потрібно.
– Повірити не можу. До команди набирали кращих із найкращих. Вони не бояться, що ложка дьогтю зіпсує бочку меду?
– Ну не знаю. Можливо, керівництво гадало, що вам, таким розумним і чудовим людям, рано чи пізно стане нудно серед таких же ботанів?
– І як же ви допоможете розв’язати цю проблему?
– Май совість, ми щойно пів години її розв’язували. Зараз трошки відпочину і продовжимо.
– Ну хоч для чогось придатний, – посміхнулась Сара і підсунулась поближче. *** Біда прийшла, звідки не чекали. Двері на кухню відчинились і на порозі став високий блондин.
– Де ця жертва лотереї? – роздратовано спитав він.
Не дуже вірилося, що мене хтось може шукати просто так, щоб познайомитися, потиснути руку і спитати про здоров’я, тому я мовчав, оцінюючи рівень можливої загрози. А він гарний. Йому б шпагу та гарного капелюха – вийшов би щонайменше граф. А я хто? На його тлі – пірат. Навіть не капітан піратського корабля, а звичайний матрос, якого відправили драїти камбуз. Отже, втрачати нічого.
– Хто питає?
«Граф» прискалив око і пішов до мене. Кухня в нас маленька, як і решта приміщень корабля, тому блондину знадобилося лише п’ять кроків. Тепер він грізно дивився на мене. «Зараз накаже дати мені батогів!» – промайнуло в голові.
– Дай їй спокій!
Я випустив із рук електрошвабру, якою до цього мив підлогу. Ну він же сам наказав! Я ж не винен, що вона впала йому на ногу.
– Ай! Ідіот! – верескнув граф.
Зараз він мене вдарить, точніше, спробує. Мене часто били в дитинстві, трохи менше в юності, а після армії взагалі перестали. Багато хто намагався, звичайно, але ні в кого не виходило. Я навчився читати людей і їхні наміри, знав, коли саме чекати на атаку і куди її буде націлено. У більшості випадків нічого не чекав і бив першим. Блондина я не боявся, такі битися не вміють, але по судах затягати можуть, а я не в курсі, як тут працює правоохоронна система. Викинуть у відкритий космос – і на апеляцію тоді можна не розраховувати.
Він таки вдарив. Сильно. Ну, це йому так здалося. За сценарієм, я мав впасти і вирубитися, а він обвів би всіх присутніх поглядом переможця, розвернувся і гордо пішов геть. Натомість впав він. Шок від болю. Бог і всі кухарі свідки – я його не чіпав! Просто кістки в аристократів тонкі й ніжні, ламаються дуже легко. Він явно не читав мою особову справу, бо тоді б знав про мою титанову щелепу, що лишилась на згадку від армії.
Я замість блондина обвів присутніх поглядом, переконався, що всі все бачили і в разі потреби нададуть правдиві свідчення, підхопив графа на руки, як кохану наречену, і поніс до медпункту. *** – Ти щасливий? – спитала мене Сара.
– Так, – збрехав я.
Ну не можна на такі провокативні питання відповідати чесно. Про ностальгію за гамбургерами і піцою краще взагалі мовчати. Коли ти в романтичних стосунках із мрійливою дівчиною, то тобі для повного щастя має вистачати самого факту цих стосунків!
Сара мені подобалася. В минулому житті я не зустрічав таких фантазерів. Траплялись іноді, але потім виявлялось, що то наркомани. А тут чиста душа, готова віддати власне життя на благо людства. Та тому людству начхати на все! Чула б вона, що вони говорять: «Нам тут жерти нічого, а уряд за наші податки зорельоти будує і пуляє ними в космос!».
Тепер я розумів, чому життя на Землі з кожним роком ставало все нестерпнішим. Бо гарних людей збирали і запускали до зірок.
– Макса переводять до іншого відділу. Коли гіпс знімуть, – дивлячись у стелю, сказала Сара.
– Угу, – промимрив я, – наступного разу попереджай про суперника.
– Ніякого наступного не буде! Ми тепер довіку разом. Я навіть подала рапорт про твоє переведення до мого відділу. Замість Макса.
А вона не лише великий романтик. Дуже практично тримати мене біля себе цілодобово – менший ризик, що доведеться тягати за патли якусь курву, що надумає мене окрутити.
– Я ж не знаюся на енергетичних установках, – я спробував лагідно відмовитися.
– Нестрашно. Там є інструкція, а всі кнопочки різнокольорові й підписані.
– Ага, щоб навіть такий бовдур, як я, не наробив дурниць, тицяючи не туди.
– Ти себе недооцінюєш! – Сара цьомкнула мене у вухо.
Моя самооцінка піднялась з матроса до боцмана. Так до кінця подорожі відчуватиму себе капітаном піратського корвета. Дожити б ще до того кінця. Не те щоб я був песимістом, швидше, навпаки, але з кожним тижнем на кораблі я все більше занепадав духом.
Треба віддати належне розробникам зорельоту – вони зробили все можливе, аби максимально зайняти людей, щоб у них не залишалося часу на таку дурню, як депресія. Роботи було багато, та її безглуздість доводила мене до сказу. Ну казана тягати туди-сюди – то ще пів біди, а от стежити за рівнем, температурою і тиском охолоджувача в енергетичній установці, то вже занадто. Мені навіть почало здаватися, що це все імітація – реактор працював автономно, а мені на дисплей просто завантажували різні дані, як у симуляторі, щоб мені не було дуже нудно і я натискав різні кнопки, героїчно рятуючи корабель від вибуху. Ну не могли ж розробники все повісити на людей? А якби ото хто заснув під час чергування? Як от я, наприклад. *** Добре, що на кораблі самі ботани. Мене ніхто не бив. Це в армії могли селезінку відбити, якщо заснеш на посту, а тут лише довго-довго сварили. Реактор таки перегрівся, собака шолудива. Аварійний клапан не спрацював, бо його збирали десь у нетрях Мехіко з не дуже якісних матеріалів. Відсік заблокували і залили чимось, що нагадувало монтажну піну.
«Тепер мене точно викинуть у відкритий космос, – подумав я. – Сержант Нобс так би і зробив на місці капітана».
Та якби я був начальником, то сам себе пустив би на переробку. Поставив під загрозу місію і життя екіпажу. Жодної користі, а так хоч вісімдесят кілограмів натуральної органіки. Файно, що не я капітан, а якась гарна жіночка з дуже короткою зачіскою. На вигляд не набагато старша за більшість переселенців, та знаємо ми ці викрутаси – у мене в готелі деякі повії мали вигляд ще кращий, а за паспортом мали вже сидіти на пенсії. Завжди треба дивитися в очі – це єдине, що пластичні хірурги не навчилися підробляти. У неї в очах був досвід, якого не набудеш і в десяти університетах. Життєвий досвід.
– Цього назад на кухню, – не дивлячись на мене, сказала вона.
Точно, як в армії. Там або били, або на кухню. Єдина відмінність – там ти через день-два знову повертався до звичайного розкладу, а тут це на все життя, бо з двома реакторами зореліт розганятиметься повільніше, і політ затягнеться років на… Не хотілося навіть знати, на скільки він затягнеться. А я за цей час вичовгаю до дірок пластикову підлогу між кухнею і їдальнею. Сто двадцять кроків туди, сто двадцять назад. Привіт, депресіє!
Найбільше на мене сварилася Сара. Краще б вона мене побила, може, тоді нам обом полегшало б. Її душили сльози, а мене – відчуття провини. Здається, між нами все скінчено. Мрійливі дівчата вони такі – від кохання до ненависті одна помилка чи необережне слово. А тут зальот серйозний – я знищив ЇЇ енергетичну установку! Навіть якби я десь у відкритому космосі знайшов букет червоних троянд заввишки з неї, то і тоді не міг би розраховувати на прощення. Лишалося одне – знайти в ящиках пакет із написом «Вода питна. Аварійний запас» і впитися з горя контрабандним спиртом. Дай Боже здоров’я інспекторам із безпеки, що придумали ті коробки з червоним хрестом, і технікам, які ті коробки наповнювали. Треба ще в аптечку подивитися, чи не поклали туди знеболювального, від якого можна полетіти далеко-далеко за межі галактики. *** Минув місяць. Або рік. Або два. Я не міг сказати напевно. Зореліт продовжував розганятися, а я продовжував нудьгувати. Хлопці на кухні вперто намагалися винайти рецепт пристойного самогону з інгредієнтів, які можна було знайти на кораблі, але кінцевий продукт все одно відгонив пластиком, а на смак був ще гіршим. Інші теж знаходили собі хобі. Я навчився грати в шахи. Цікавезна гра! Це не покер, де багато залежить від везіння і майстерності того, хто на роздачі. Я моментально став чемпіоном кухні, та поза нею виграти партію у когось із ботанів виявилося набагато складнішим завданням. На чемпіонаті зорельоту я навіть не пройшов кваліфікацію, мені тричі поставили мат у перші ж пів години. Довелося розробляти план помсти. Я пішов до старпома і вийшов від нього із дозволом на заснування секції рукопашного бою. Нарешті можна лупцювати ботанів – і мене за це не викинуть у відкритий космос. До того ж усі такі гарні навколо, що аж нудить. Здавалося, що людей для переселення добирали не лише за розумовими здібностями, а й за зовнішністю. Виводили певну породу, як собак. Ну і біс із ними. Кілька зламаних носів на генетику не вплине, а мені полегшення.
На диво, мій стартап мав шалений успіх! Дати комусь по морді – прекрасний терапевтичний ефект від дратівливості та нудьги. За тиждень мені знайшли заміну на кухні, а за місяць надали більше приміщення для тренувань охочих. За кілька місяців стало важко – я ж не був насправді майстром-сенсеєм. Сам я міг натовкти пику кому завгодно, а от навчити когось робити це правильно виявилося непросто. Та й мій арсенал прийомів швидко вичерпався. Сержант в армії показував лише нескладні, але ефективні. Для виживання цього мало бути досить, а для тренерської кар’єри ні. Довелося йти до бібліотеки.
Оцифрована інформація – гарна штука. Ледь не вся історія і здобутки людства помістилися в одному кубічному метрі заліза. Я скачав собі на окуляри різні техніки єдиноборств і навіть кілька старих фільмів для наочності. Навантаження зросло вдвічі. Цілий день я ганяв ботанів, а вечорами тренувався сам. Добре, що в мене лишилися теплі стосунки з хлопцями з кухні – забігав до них за додатковою порцією, бо запаси власного жиру стрімко зменшувалися.
Трохи згодом я виокремив чотирьох найкращих і призначив їх сержантами, тобто молодшими тренерами. З’явилося більше часу на вдосконалення власних навичок.
Ще трохи згодом мене викликала капітан.
– Ми давно спостерігаємо за вашою діяльністю, – сказала вона замість привітання.
– Розумію, – я кивнув, – після того, що утнув з реактором, я б теж очей не спускав. Та зараз немає аж такої потреби.
– Є. Ви навчаєте людей битися.
– Швидше, захищатися.
– Від кого? На борту немає ворогів. Там, куди ми прямуємо, теж.
– Звідки ви знаєте?
– Ви ж не думаєте, що ми летимо навмання? Ще сорок років тому туди прибув автоматичний зонд. Там є вода, світло і бактерії. З ними ми якось дамо раду і без вашого карате.
– Хочете, щоб я припинив тренування?
– Хочу дізнатися, чого ви насправді прагнете? Ви ж не плануєте захопити корабель?
– Та на холєру він мені здався! Що я з ним робитиму? Розглядайте мою діяльність як аварійний клапан, що допомагає людям випустити пару, та й усе.
– Головне, щоб це й справді не призвело до «аварії». Психологи помітили зростання рівня агресії на борту. Подекуди трапляються локальні бійки поза відсіком для тренувань. Ви ж розумієте, до чого це може призвести?
– Усі один одного повбивають, і зореліт перетвориться на «Летючого голландця»?
Я пожартував та капітан, схоже, не оцінила.
– Саме це і трапилось із першим кораблем. Вони летіли туди ж, куди прямуємо ми. До кінця подорожі не дожив ніхто. Люди божеволіли і хапалися за зброю. Саме тому в нас на борту її немає. Але ви перетворюєте на зброю людей. І це мене непокоїть.
– От бачите! А ви казали, що загрози немає! Та вона просто всередині нас і невідомо коли вилізе назовні.
У відповідь лише холодний прискіпливий погляд. Недарма вона капітан. У нас в армії бригадою генерал командував – так само дивився. Мені аж муляло спитати: «Де служили, капітане?». Натомість я став струнко і твердо сказав:
– Я все зрозумів, капітане, програму тренувань буде змінено.
Вийшовши з капітанської рубки, я попрямував до бібліотеки. Треба скачати «філософію» єдиноборств, а то ще, не дай Бог, дійсно повбивають один одного. Хто тоді кораблем керуватиме? *** Здається, я знайшов дзен! Мало що зрозумівши з морально-етичних роздумів майстрів, я звернувся по допомогу до тренерів із йоги. Тепер заняття починалися і закінчувалися сеансами медитації і дихальної гімнастики. Чудове відчуття сили і спокою! Тепер зовсім не видається страшним той факт, що до пункту призначення ти навряд чи долетиш. Хіба твої діти. Яких немає. І не лише в тебе. Ні в кого немає. Хоча екіпаж молодий. То що не так?
– Ом-м-м, – вдихнув я.
– Ом-м-м, – почулося звідусіль.
Енергія космосу проникала в тіло й душу. Насправді ні, бо корабель захищений від будь-якого випромінювання, та не все можна виміряти протонами і нейтронами. Невже екіпаж стерилізований, щоб уникнути бебі-буму на борту? Чи в їдло додають гормональні контрацептиви, бо звичайних латексних навіть в аптечках немає.
– О-м-м, – хоч би не заснути.
А може, ми всі тут роботи? Підготуємо плацдарм, а за нами вже справжні люди прилетять, з кагалом дітей і онуків, із собачками і котиками. Треба зав’язувати з цією медитацією, бо мозок закипає. Краще поближче познайомитися з якоюсь дівчиною і старанно обстежити її тіло в пошуках кнопки вимкнення на випадок, якщо ми андроїди, і водночас намагатися продовжити рід на випадок, якщо ми все ж таки люди. І з шеф-кухарем треба побалакати щодо раціону. *** На одному із занять, що проводив «сержант», я побачив Сару, що зосереджено товкла боксерську грушу. Скільки ми не бачилися? Корабель не такий вже і великий, перейти на інший бік вулиці не вийде, коли зустрінеш не ту людину. Мабуть, перевелася до іншої часової зміни, щоб не перетинатися.
Якщо ми й справді роботи, то мені потрібно на техогляд – щось так защеміло в грудях. І на оновлення ПО, бо програма дала збій, і сльозні залози почали виділяти більше рідини, ніж потрібно для зволоження очей.
– Можу свою мармизу намалювати, – я тикнув пальцем на грушу, – тоді сила ударів подвоїться.
– Не допоможе, – буркнула Сара і коротким боковим ударила мішок.
– Можу стати замість неї, – не вгавав я.
Це подіяло. Сара облишила грушу і переключилась на мене. А я непогано підготував «сержанта»! А він, у свою чергу, старанно передав знання і навички дівчині. Ну і, якщо чесно, то я не знав, що в Оксфорді проводять чемпіонати зі східних єдиноборств серед студентів і Сара двічі поспіль їх вигравала.
На мене сипався град ударів. Хто сказав, що дівчата не вміють битися? Нехай стане тут замість мене, розумник такий. Хук зліва, прямий у торс, ногою у пах, ліктем із розвороту – я ледь встигав блокувати. Навколо потроху ставало тихіше, а вільного місця побільшало. Оточуючі утворили коло і зачаровано дивилися, як Сара відпрацьовувала на мені «психічну атаку». Романтична натура і брутальна бійчиня в одній особі? Хіба таке буває? Я не встиг додумати цю думку до кінця, як отримав боковий у скроню. Більше я того вечора ні про що не думав, бо «сержанти» потягли мене до медпункту. *** Струс мозку дивним чином змінив ставлення Сари до мене. Чи то почуття провини, чи то я дуже погано виглядав, лежачи під крапельницею у скляному медбоксі, але дівчина мене більше не била. Натомість ми почали цілуватись. Як діти малі, їй-Богу.
Тепер я не хотів її відпускати надовго від себе і призначив своїм заступником. Ми почали більше часу проводити разом – усі двадцять чотири години на добу. Раніше мене це лякало, а зараз я був щасливий. Нарешті я починав розуміти мотивацію людей, що одружувалися без жодного примусу. В такі миті не хочеться навіть думати про те, що багато з них пізніше так само добровільно розлучаються.
Корабель і далі потроху набирав швидкість, хоча цього ніхто і не відчував, а я вперто намагався продовжити людський рід старим дідівським способом. Сару це спочатку тішило, а потім почало тривожити. Після чергової спроби вона приперла мене до стінки і, погрожуючи Службою психологічної підтримки, примусила в усьому зізнатися.
– Ти хочеш дитину? – Сара недовірливо поглянула на мене.
– А що? Хіба дітей хочуть лише жінки? Чи я несхожий на зразкового татуся?
Сара знизала плечима.
– Знати б ще, як виглядають ідеальні татки.
– А в тебе хіба не було?
– Був. Номінально.
– Це як? Татко «на вихідний»?
– Ні. Вони з мамою не розлучалися. Просто він постійно працював. Навіть на свята.
– Розумію. Мій теж працював на двох роботах, щоб прогодувати сім’ю.
Я не уточнив, на яких саме, бо й сам цього не знав. Батька, якщо чесно, теж. Коли ще був малим, то мати показувала світлини якогось бороданя і замість казки на ніч розповідала, що татко десь далеко заробляє копійку, але скоро він приїде, і ми тоді підемо всі разом до зоопарку. Я так і виріс, жодного разу не побачивши ані татка, ані живого крокодила.
– Причина не в цьому. Грошей вистачило б на три сім’ї. Просто він любив свою роботу більше, ніж нас.
– І чим же він займався?
– Будував цей корабель. Мій батько – головний конструктор зорельоту.
Я аж присвиснув.
– Нічого собі! То ти мала бути щонайменше другим помічником капітана.
– Не вистачило чотирьох балів, – посміхнулася дівчина, – та байдуже. Мені і механіком непогано велося. Поки один бевзь не знищив мою енергоустановку!
Після цих слів Сара хитро примружилась і несподівано вкусила мене за руку. *** За моїми уявленнями, капітанський місток мав бути більшим. Врешті-решт, це ж зореліт, а не підводний човен. Місця тут теж було мало, натомість електроніки – забагато. Стіни виявилися величезними дисплеями, поділеними на безліч дрібних віконець. У кожному з них світилися цифри, літери, графіки, діаграми і ще щось, від чого починали боліти очі. Але лише в мене, бо десяток офіцерів, що сиділи за пультами, не зважали ні на мерехтіння показників, ні на мене із Сарою.
На кораблі панувала демократія, тому капітан не надто здивувалася, побачивши в рубці відвідувачів, яких не викликала. Будь-хто міг прийти поговорити з нею і вирішити ті чи інші питання. Тільки цим правом користувалися напрочуд рідко: чи то люди вважали свої проблеми несуттєвими, щоб відволікати капітана, чи то на кораблі все йшло чудово.
– Слухаю вас.
– Просимо зареєструвати шлюб із метою народження дитини, – браво відрапортував я.
– Дітей, – виправила мене Сара.
Капітан здивувалася. Я теж.
– Ну… – мугикнула капітан, обдумуючи наступні слова, – для цього не обов’язково було йти до мене. Це ж не середньовічний вітрильник. Подаєте заявку на сервер, ставите електронні підписи – і за десять секунд ви одружені. Обручки можна надрукувати на 3D-принтері, а цілуватися можна і без дозволу.
– Так, але нам здалося, що дозвіл потрібен «на дитину».
– З чого ви зробили такий висновок?
– Ми вже досить довго намагаємося збільшити екіпаж на одну маленьку людину, але безуспішно. І ми також не могли не помітити, що діти на кораблі не народжуються. Чому?
– Ще рано, – невимушено сказала капітан.
– А хто вирішує, рано чи пізно? Дозвольте зауважити – екіпаж не молодіє.
Мабуть, дарма я це сказав, бо капітан раптом вибухнула:
– Саме так! Але це через вашу безвідповідальність знищено третій реактор і ми розганяємося повільніше. Розрахунковий час прибуття змістився на двадцять років! Якщо зараз влаштувати бебі-бум, то до кінцевої мети нам банально не вистачить припасів, енергії і місця!
– Це трапилося з третім зорельотом, – капітан трохи заспокоїлася. – Молодь підросла, захопила владу і покидала батьків до переробних машин, щоб вижити самим. Вони долетіли, та їм не вистачило знань і навичок, щоб облаштуватися на новій планеті.
– То що нам робити?
– Повертайтеся до своїх обов’язків. Насолоджуйтеся життям і польотом. І не втрачайте надії.
Капітан розвернулася до одного з дисплеїв, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Я взяв Сару за руку і змовницьки підморгнув.
– На дієті сиділа коли-небудь?
В армії мене тричі нагороджували за ініціативу та винахідливість при виконанні бойового завдання й одного разу звільнили за ігнорування наказів старшого офіцера. Думаєте, з того часу я змінився? *** Ящики з червоним хрестом висіли на стінах у кожному відсіку. Не знаю, чи допомогли б вони вижити в реальній аварійній ситуації, але надію на порятунок вони давали.
Набір ліків у аптечці був досконалим, як на мене. Той, хто їх пакував, подбав навіть про сорбенти. Певно, він побоювався, що аварійний запас продуктів міг зіпсуватися за довгий час, хоч на герметичних упаковках термін придатності не зазначався. А ще я знайшов бинти старого зразка з натурального матеріалу. З цих двох компонентів можна було зробити примітивний фільтр для води і сподіватися, що він допоможе у випадку, якщо протизаплідні засоби додають у воду.
– А нас за це не покарають? – боязко спитала Сара, коли ми тягнули сухпаї до нашої каюти.
– Наскільки мені відомо, то на такій швидкості люк не відчиниш і людину з корабля не викинеш. То чого нам боятися? Суворої догани?
– І як довго нам це їсти? – дівчина підозріло поглянула на сріблястий пакетик із написом «Соєвий гуляш. Готовий до вживання».
Я зітхнув. Меню в корабельній їдальні теж було небагатим, але ідея провести кілька місяців на сухпайку взагалі не надихала. Тим більше, що моя місія не така вже й значуща, і за деякий час мені можна було б повернутися до звичної білкової суміші з додаванням ароматизаторів і підсилювачів смаку, а Сарі як? Ніхто ж не знає, що саме додають в продукти, а якщо те лайно вплине на дитину чи матір? В армії нас привчили не кидати побратима в біді, а Сара для мене стала чимось більшим, ніж подругою. Я спробував посміхнутися, щоб підбадьорити дівчину.
– Це буде найдовша дієта в нашому житті. Але воно того варте!
– Ти так кажеш, наче в тебе вже були діти, – буркнула дівчина.
Я знизав плечима.
– У мого сусіда були. Знаєш, як тепло стає на душі, коли тобі посміхається немовля?
Сара недовірливо подивилась на мою замріяну пику.
– Ну, ок. Подивлюсь я на тебе, коли дитині підгузки мінятимеш. *** Як не дивно, але їжа зі сріблястих пакетиків виявилася смачною! Сарі особливо припав до душі «БОРЩ. Для розігріву пакету натисніть зверху», а я окропом пісяв від «Свинини тушкованої з картоплею». На всіх упаковках дрібним шрифтом стояла позначка «Made in Ukraine». От куди треба було переселятися, а не пертися у невідомість за кілька світлових років!
Минуло сім чи вісім місяців, і нас викликали до капітана. Приховувати стан Сари вже було неможливо. Останній раз на мене так сварилися і тупотіли ногами перед звільненням із армії. Тоді ще погрожували розстрілом і трибуналом, а зараз обіцяли вкинути до переробної машини і зробити з мене добриво для рослин.
Ми з Сарою трималися за руки і мовчки слухали про небезпеку провалу місії, про поганий приклад для екіпажу, про недостатність ресурсів і ще про безліч причин, чому нас треба показово покарати і вкинути до чану з окислювачем. Під кінець капітан підійшла до нас впритул і тицьнула пальцем на живіт Сари.
– Позбавтеся цього негайно!
Я колись себе психом вважав. Помилявся. Я не встиг оком кліпнути, а Сара вже руками й ногами гамселила капітана. Офіцери скочили зі своїх місць і кинулися до нас. Бунт на кораблі! Я рикнув і стрибнув назустріч. *** Уперше в історії капітана зорельоту обирали загальним голосуванням. Ми з Сарою просто розказали правду і дали можливість людям самим вирішувати. Цілком можливо, що гратися в демократію на маленькому шматку заліза, що мчить безкраїми просторами космосу, не дуже розумно, та ставати тираном мені теж не хотілося. А роботу колишньому капітану швидко знайшли – сто двадцять кроків із казаном білкової суміші і стільки ж назад.
Свою кандидатуру на вибори я не висував. Скоро в мене з’являться інші турботи – набагато приємніші й водночас набагато відповідальніші, ніж керування кораблем. Я пригорнув до себе Сару і ніжно погладив її опуклий живіт. Все ж таки мені пощастило зірвати головний джек-пот у своєму житті! |
Рассказ открыт для комментариев