Макс стоїть на піщаному березі і вдивляється в далечінь, де чорні гострозубі скелі ледь-ледь вимальовуються на індиговому небі, звідки долинає моторошний металевий скрегіт і чути тріск кісток. Макс притискає руки до грудей в спробі зігрітися, розвертається і, провалюючись в вологий пісок, іде-бреде далі, залишаючи за собою темну доріжку на незайманому сірому килимі. Йому здається, що він іде так весь час - весь час, поки існує час. Безжальний вітер-розбійник штовхає в спину і крижаною шаблею січе по шкірі. Морські хвилі вилизують берег і шумлять-шепочуть наганяючи страху. Він один, сам-самісінький. Макс гадає, що йде в потрібному напрямку. Цокаючи зубами і ловлячи дрижаки всім тілом, перемагаючи біль і втому, він невпинно рухається вперед, бо по-інакшому бути не може.
Макс дивиться догори і зустрічається поглядом з таким же самотнім, як і він, біло-жовтим місяцем, від якого відсахнулися і розбіглися в різні боки зорі, але він гордовито задерши носа, висить на небесному склепінні і байдуже позирає на дрібного самотнього мандрівника.
Що ж змусимо Макса зупинитися і обернутися? Він до пуття не знає, а спогади з минулого занадто розпорошені по свідомості, щоб зібрати їх до купи і бодай щось розгледіти. Він чує чи то зловісний шепіт, чи то небезпечний шурхіт піску, а може то був лише страхітливий посвист вітру. Він обернувся і...
“Дивись небезпеці у вічі і не відводь погляду”, - тільки так ти переможеш, долинає здаля батьків голос. Так, тату, авжеж, тільки так і ніяк інакше!
... лиш пустий пляж жбурнув йому в обличчя жменю піску.
Макс продовжує свій шлях. Ноги все глибше і глибше провалюються у в’язкий пісок, а просуватися вперед все важче і важче. Та коли він, майже без сил сідає-падає, крізь пелену на очах, бачить химерну конструкцію біля самої води. Він впізнає довге сигароподібне тіло з крилами і маленьку фігурку людини. Хлопчик не може втримати сліз радості, він кричить, він плаче і кричить, підіймається на кволі ноги і... в кількох метрах перед ним ворушиться пісок — щось лізе до поверхні. Воно гуде, реве, гримить наче сотня навіжених потойбічних істот. Макс зціплює щелепи, стискає кулаки і ...
...прокидається. Він чує як шурхотить пакет, а потвм знайоме тихеньке скрипіння — це фоторамка-трюмо. На одній фотокартці двоє усміхнених молодих людей на фоні стадіону “Шахтар”. На другій - вагітна жінка, вона сидить в кріслі на ґанку будинку і тримає на колінах миску з червоними скибками кавуна; жінка сміється, ні-ні - вона нестримно регоче, відвівши руку з соковитою скибкою, а іншою прикриває тарілку з солоними огірками. На третій — військовий в повному озброєнні, він відтягує донизу чорну маску і посміхається у фотокамеру. Потім на столик лягає книга і Максим ніби відчуває доторк пальців до заглиблень літер - “Маленький принц”. Він ще не встиг її прочитати. Потім:“Ух, важкенька”, - Максим відкриває очі - перед фото стає фігурка зеленого дракона.
- Його звати Лун. Тато казав.
Медсестра мало не впустила статуетку від несподіванки.
- Налякав! - вона опанувала себе і посміхнулася. - Не можна так робити. Як почуваєшся?
- Вже ліпше, але трохи болить.
- Це від наркозу та операції. Тобі дадуть знеболювальне і невдовзі все минеться, - посміхнулася вона і витягла з кишені телефон. - Ось, тримай. Твій тато передав.
- Він приїздив? Ще тут?
- Спокійно-спокійно. Твого тата відпустили на кілька годин, але операція затяглася і він не дочекався. Тому залишив телефон та твої речі — сказав, що все пояснить згодом.
Максим мовчки відвернувся до вікна.
- Ну гаразд. Видужуй... - медсестра вийшла з палати.
* * *
Наприкінці дня зайшов лікар. Він глянув на прооперовану ногу і сказав, що Максимові ще поталанило. Нагримав за ігри на недобудовах і занедбаних будинках. Сказав, що друзі отримають своє від батьків, а з його татом він поговорить при нагоді.
Після легкої вечері медсестра принесла ліки, вимкнула світло і побажала гарних снів.
Зціпивши зуби Максим вмостився зручніше і взяв книгу — світла приліжкової лампи було достатньо, а спати ще не хотілося. І доки не подіяли ліки, потрібно зосередитися на сюжеті. Він глянув на малюнки капелюха та обведеного лінією слона. — дивна книга. Навіщо тато приніс її? Чому саме її? Розгорнув навмання: “Ось мій секрет, він дуже простий: пильно одне лише серце. Найголовнішого очима не побачиш”, прочитав він. Хм...Не цікаво. Закрив книгу і роздивився обкладинку — малий рудочубий хлопчина з шаблею в руці. Не Ранд ал’Тор, звісно... Максим відклав книгу — пізніше спробує ще раз, хоч з десяток сторінок треба прочитати, а як не піде — відкладе.
Хлопець вимкнув світло і закрив очі.
“Ти ще чуєш її пісні?”
- Хто тут? - Макс смикнувся і заробив ще один болючий спазм. - Де ти?
“На підвіконні.”
Макс глянув — немає нікого, кліпнув очима — на фоні темного неба заворушився чорний силует. Нічний гість вигнувся дугою, потягнувся, вишкірив білі ікла, показав гострі пазурі.
“Кішка”, - з полегшенням видихнув Макс і гарячково почав шукати пояснення появі тварини в його палаті і дивної розмови.
“Тьху... Ти що - кота від кішки відрізнити не можеш?”
- Ти хто?
“Кіт, - гордовито відповів кіт. - А звуть мене - Ю.”
- Та я бачу, що ти кіт, - різко відповів Макс. - Тільки звідки ти взявся і як я чую твій голос, бо у мене є тільки одне пояснення.
“Цікаво було б почути.”
- Я сплю, а у знеболювального швидкий та сильний побічний ефект.
Ю чемно кивнув головою в знак вимушеної згоди і відвернувся від хлопця, вважаючи за краще дивитися на розсипані по нічному небу зорі.
- Чому мовчиш?
“Бо я - кіт, а ми — коти — не плід передозування”.
- Ну, гаразд — зараз перевіримо.
Макс скинув ковдру і босоніж підійшов до вікна. Провів кілька ударів по уявному суперникові, присів, підстрибнув, помацав прооперовану ногу:
- Тепер я стовідсотково впевнений, що це сон!
“Хм, і як часто, Макс, у тебе бувають усвідомлені сни?”
- Ого, котяра, які ти слова знаєш!
Ю презирливо примружив очі: “Ми — коти — багато чого дізнаємося мандруючи між світами. А ти звідки знаєш?”
Макс прошепотів слово, перед тим як його вимовити по складам:
- Тел’аран’ріод.
“Не впевнений, що я тебе зрозумів, - кіт смикнув вухом — Найвірогідніше - це один з людських міфів. Так?”
- Напевно, - Макс подивився на нічне небо, позіхнув. - Гарно.
“Так, гарно, але занадто тихо. Тобі не здається?”
- Не розумію до чого ти ведеш, Ю.
“Невже ти вже не чуєш пісень? Невже мамині колискові не долинають до тебе?”
- Я не пам’ятаю маму, — насупився Макс і зі злістю зиркнув на кота. - Я не хочу про це говорити!
“Не чуєш?”
- Інколи, - зізнався хлопець. - але я не думав, що це щось... надприродне. Адже все можна пояснити.
“Так, все можна пояснити, - згодився кіт. - тільки люди ще не придумали наукове пояснення деяким речам та явищам.”
- Ти в котячій школі часом не викладаєш?
“Ні, не викладаю, хоча й звали”, - серйозно відповів Ю.
- Ну, гаразд, погомоніли — і досить — я спати, хоч це і дивно звучить, - сонно пробурмотів Макс і побрів до ліжка.
“Почекай! Ти не запитаєш, чому я прийшов?”
- У примар не питають — вони самі розповідають.
“Мама кличе тебе на допомогу!”
- Ти занадто голосно думаєш, кошак! І, навіть, попри те, що ти моя уява, я не дам тобі...
“Ти потрібен своїй мамі!”
Макс стиснув кулаки і підступив до кота:
- Не смій...
“Якщо це сон, то ходи зі мною, - спокійно перебив хлопця Ю і зіскочив на підлогу. - Ходімо, тільки те... Одягнись”
* * *
В пустому і темному коридорі відділення було прохолодно; лампи освітлення ледь жевріли; з відчинених дверей палат долинав і сміх, і плач. Макс ішов за Ю по льодяним плитам підлоги і чим далі вони просувалися тунелем, тим морозніше ставало навкруги. Дихання клубами пару виривалося з рота, шкіра вкрилася дрібними пухирцями, рухи стали різкими, координація погіршилась.
Ю обернувся і здивовано спитав у хлопця:
“Тобі так зручно?”
- Як “т-т-так”?
“Голяка.”
- Я в сорочці.
“Хм. Кепський з тебе мандрівник”.
- Тобто?
Макс боязко роззирнувся і пригадав, що йому лише дванадцять років, і, якщо серед однолітків він був авторитетом і сміливцем, який гори зверне, то зараз, поглянувши на себе зі сторони, він зрозумів який жалюгідний має вигляд. Стеля раптово почала опускатися, двері скрипіли, хитаючись туди-сюди, з палат з’являлися різні іграшки, якими гралися маленькі пацієнти, за ними сунули-шкребли металеві судна, зміїлися крапельниці, стрибали на гнучких ніжках-голках шприци, рівними рядами йшли блискучі гострі скальпелі... Макс заворожено дивився то на стелю, яка опускалася все нижче, і нижче, то на армію, яка наближалася. Щось приторкнулося до його ноги і ... Макс потонув в смарагдових очах Ю і тієї ж миті відчув тепло всередині свого тіла, наче випив чашку гарячого чаю. Яскраво спалахнули лампи; білі, пластикові двері палат тихо зачинилися, зникли примари іграшок та медичних інструментів - шлях був вільним.
“Думки, твої думки створюють навколишнє середовище, - менторським тоном пояснив Ю. - Якби не я, то все полетіло б шкереберть.”
Макс побіг за котом, відмітивши, що в чоботах, штанах, сорочці і довгому пальті бігти набагато зручніше.
“Я думатиму за тебе, а ти не думай ні про що... - Максу здалося, що Ю посміхнувся. - Не думай, наприклад, про татів подарунок, про дракона...”
* * *
Не чекаючи повільного Макса, Ю прудко вискочив на плаский дах будівлі. Він підскочив кілька разів угору, ніби ловив метелика. Ображено нявкнув і повернувся до дверей — Макса все ще не було.
Ю підійшов до виходу на дах, настовбурчив вуса, втягнув повітря, чхнув, штовхнув двері та заглянув на горище будинку.
- Як ти їх відчинив? - здивувався Макс і Ю помітив, що хлопець кривиться від болю і масує плече.
“Головою, тільки головою і нічим іншим у цьому світі двері не відчиняються, - іронічно відповів Ю. - Навіть, якщо вони відчинені”.
Макс спохмурнів і зробив крок уперед, але коли він переступав поріг, то ніби завис над ним: його рух уповільнився, він майже зупинився. Ю швидко підскочив до хлопця і, вчепившись пазурами в штанину, витягнув Макса на дах.
"Ти вирішив перетворитися на комашку в бурштині?" - зашипів на хлопця кіт.
Макс не звернув увагу на гнів Ю.
- На мить мені здалося, - сказав він, - що двері зникнуть і я залишуся в тому вузькому чорному колодязі назавжди. Він все звужувався і звужувався, стіни давили на мене, драбина вислизала з рук, а сморід... Я ледь не задихнувся...
“Годі! Годі! Годі! - ніби дзвони закалатали у Макса в голові. - Навчись контролювати свої думки!”
Макс важко піднявся на ноги:
- Чого горлаєш?
Ю знову підстрибнув угору, впав, крутнувся на місці, підстрибнув ще раз. Повторив свої дії кілька разів.
“Крила, мені потрібні крила... Але все марно...”.
Ю згорнувся клубочком і затих, Макс уперся руками в боки:
- Ти ж ніби поспішав, - зауважив він.
“ Пошуки забрали багато сил, - кволо відповів кіт. - До того ж, я сам тягнув тебе через кордони. Мені потрібно відпочити”.
Макс підійшов до краю і подивився донизу: вулиці губилися в сірому тумані, всі будинки перетворилися на чорні скелі. Від висоти у хлопця закрутилася голова, він відкинувся назад, впав на спину і побачив шатро небес з незліченними зірками. Човен-місяць вигулькнув з-за високих хмарочосів і, розштовхуючи зоряну дрібноту, проплив і зупинився у зеніті.
“Кажуть, - почув Макс голос Ю, - що зорі далеко-далеко. І те, на що ми зараз дивимося, було дуже і дуже давно. Інколи, ми бачимо світло від зорі, якої вже немає. Тільки, навряд чи ми про це дізнаємося.”
Макс прислухався - здалека до нього долинула пісня. Слів він не міг розібрати, лише мотив.
“Це відлуння, - продовжив кіт. - Насправді, пісня вже доспівана, але її згасаючі звуки мандрують, перетинаючи межі світів. І їх відголоски можуть почути лише ті, кому вони адресовані”
- Мені знайома ця мелодія, - задумливо сказав Макс. - тільки не можу згадати, де її чув.
“Це — колискова, Максим, але зараз...”
Кіт підскочив на місці — де й ділася втома.
- Відпочив? - здивувався Макс.
“Ти ще пам’ятаєш татів подарунок?”
- Звісно пам’ятаю! Ти ж попрохав не думати про нього!
“Нам потрібен дракон. Нам потрібен Тяньлун”
Макс почув, як кіт тихенько відійшов від нього на кілька метрів, але це не заважало чути його думки.
“Згадай його зелені очі, довгі вуса, видовжене, закручене в кільця тіло, сильні лапи з гострими пазурами. Проведи долонею по міцним, твердим, блискучим лусочкам. Відчуй, як під ними перекочуються м’язи, як вони виробляють енергію: вогняну, електричну... Як бринить повітря навкруг дракона. Ще хвилина і - в політ! Відкривай очі!”
Перед Максом стояв величний небесний дракон і його смарагдові очі іскрилися бісиками.
“Називай мене — Юлун, - прогриміло в голові Макса. - Залазь на спину, ближче до голови, але, як говорив один гвинтокрилий: на шию — не дави!”
І вони стрибнули у сіру, безбарвну порожнечу, полетіли вниз, золотом виблискуючи у місячному сяйві. Промайнули яскравою стрілою між скелями, рвучко піднялися над нічним містом. Макс вгледів вдалині жінку з мечем та щитом в руках, монаха з великим хрестом, древніх воїнів на легкокрилому кораблі. Дракон летів над широкою рікою, пірнав під мости, петляв між височенними скелями-хмарочосами - він насолоджувався свободою. А потім, під нестримний сміх Юлуна, вони почали набирати висоту...
“Нам до зіроооок!!!”
- Замовкни! - загорлав Макс, намагаючись перекричати свист вітру і втриматися на спині дракона, вчепившись в його жовту гриву.
* * *
Музику Макс почув ще здаля - чарівну, величну, фантастичну —це дві шановані зірки космосу вели свій споконвічний танок в центрі бальної зали, а навкруг кружляли вірнопіддані планети. Максові й на думку не спадало визначити їх кількість, бо його цікавила лише одна - гігант, підперезаний поясом блискучих льодяних брил. Майже вся його поверхня була вкрита гострими скелями та вогняними горами, чорними проваллями урвищ та глибоких ущелин, шрамами від могутніх рік та величезними пустелями. Навкруг планети тупцювала ціла юрба дітей-супутників. Пропетлявши між ними Юлун поніс хлопця до величезної пустелі, в центрі якої височіла одна-єдина скеля. Полога сторона скелі була майже вся вкрита лісом з маленьких, кривеньких дерев, а інша виблискувала, наче бік авто, який добряче натерли воском.
Макс зістрибнув з Юлуна і дракон з веселим клекотом здійнявся в повітря, і ще літав, купався в променях західних сонць, насолоджуючись останніми хвилинами свого піднебесного існування.
Макс сів на м’який мох, який укривав підніжжя скелі. Він заклав руки за голову і оперся спиною на теплий камінь. Чи міг він коли-небудь подумати,що зможе ось так, завиграшки мандрувати між світами, літати на спині дивного кота-дракона, який, між іншим, розмовляє думками? Чи вірив він, що колись, побачить свою матір? Маму, яка зникла з їхнього життя назавжди. Він пам’ятав її з теплих татових розповідей, з засмучених очей, на яких виступали поодинокі сльози. Він переглядав відео де юна дівчина весело проводила час в компанії друзів, в соте перегортав весільні світлини наповнені радістю та щастям, ніжно проводив долонею по фото вагітної жінки, що носила під серцем маленького хлопчика. Під великим, щирим, добрим, але таким несправедливо хворим серцем. Спогадів, справжніх спогадів, майже не залишилось - якісь уривки, перепліталися з батьковими розповідями, з уявою, зі снами. Йому було п’ять років — не зовсім мала дитина, але ж де поділися об’ємні картини минулого? Він пам’ятав лиш теплі руки, посмішку, великі очі і голос — такий ніжний, такий рідний мамин голос. Їхні ігри, прогулянки, події з життя — все стерлося з пам’яті, все забулося. Дивувався тато, бабусі та дідусь, але він не пам’ятав нічого. Або не хотів пам’ятати.
Хлопчик витер сльозу і зосередився на Юлуну, який здійснював різноманітні піруети, бо ніяк не міг натішитися тілом дракона.
Макс був лідером. Або хотів ним здаватися — незламним, жорстоким воїном, якого не торкається біль, який не знає жалю ні до себе, ні до друзів та знайомих, або навіть рідних. Він став... проблемною дитиною. І навіть доброта та увага тата не могла розчулити його. Можливо тому, що батько після маминої... після маминого зникнення, дуже рідко бував удома, бо був на... роботі. Тихо прийшов, тихо пішов...
З неба звалився щасливий дракон і, розпорошивши навкруг веселкові краплини, перетворився на здоровенного котяру — чорно-сірого, смугастого Ю.
“Хо-хо... Оце так повеселився. Дякую тобі!”
- Якщо я не помиляюсь, - жорстко сказав Макс, - ми “поспішали”.
“Тихше, хлопчику, тихше. Навіть, якщо б ми прибули рано-вранці, це б не допомогло — потрібно чекати темноти. Ми — коти — терплячі створіння і я радив би тобі поспати.”
Макс закрив очі, бо дійсно захотілося спати, а не розпитувати кота. Як би це не дивно звучало, але, навіть у ві сні, коли втома як фізична, так і душевна бере своє, ти лягаєш спати. Ну, або хоч подрімати...
Що ж вони чекають? Хогвартський експрес? Хрещену фею-матір?
Чим нижче спускалася сонячна пара, тим сильніше дошкуляв Максові холод. Ю тулився до хлопця і врешті-решт, дочекавшись запрошення, незалежний кіт чкурнув під пальто. Холодний вітер хотів було шмигнути за Ю, але Макс швидко стулив поли пальто і підняв комір, щоб хоч якось захистити вуха, бо шапку він собі створити не міг, як не старався.
“І не мрій - раніше потрібно було мізкувати, - почув він думки Ю і кіт, з гіркотою в голосі, зізнався: - мені. Загрався в дракона, а зараз, навіть удвох, ми вже не змінимо нічого.”
* * *
Макс і Ю стояли неподалік від скелі, але так, щоб дрібні камінчики на долітали до них. Макс подумки подякував Ю за те, що той швидко розбудив його і змусив чимдуж тікати подалі від небезпеки. Хлопець доторкнувся до подряпаного боку, скривився, але вирішив, що так краще, ніж камінням по голові. Скеля задвигтіла, заворушилася, виблискуючи в сяйві маленьких місяців, листя дерев дрібно затріпотіло і жалібно затужили камені, коли велетенська брила розпалася на дві частини, і в тій, що залишилася стояти, Макс побачив прохід з якого лилося тепле сонячне світло. Макс побачив зелені дерева і квіткове море під ними, а також клаптик блакитного літнього неба.
Макс засміявся і чимдуж побіг до ...
Макс посміхнувся і рушив до...
Макс зціпив зуби і ... не зміг ступити кроку.
“Будь терплячим, Макс, - зашипів кіт. - Не намагайся пришвидшити події — нас покличуть і, я благаю тебе — будь тактовним та ввічливим.”
Лісова частина гори-скелі не ворушилася і лиш деревця тихо перешіптувалися одне з одним. Інша частина, вдвічі менша, розкинувши руки-ноги в різні боки, лежала горілиць, видивляючись щось на зоряному небі. Потім велет повернув голову і вогняними очима втупився в новоприбулих.
“Це всього лиш ти, - сумно сказав кам’яний гігант.”
“Так, великий Скрім син Скріміра, - кіт вклонився. - А кого ти чекав?”
“Та вже ж не тебе, шкідливе кошеня! - гігант сів і Максу та Ю довелося підняти голови, щоб дивитися в очі Скріму. - Чого приперся?”
“Ось. Супроводжую його до матері.”
Кіт позадкував, ховаючись за Макса і виставляючи хлопчика перед собою. Велетень уважно роздивився Макса, смикнув щокою і приторкнувся до кам’яних вуст пальцями.
“Радий, що у нього є матір, - Скрім склав хрест-навхрест руки. - Яким боком я до нього?”
Кіт ліг на пісок, а його хвіст нервово посмикувався:
“Його матір в Саду...”
Макс перелякано впав, ледь не на кота, коли Скрім зареготав. Враження було таке, ніби блискавка влучила в вершину гори і розколола скелю на великі каменюки, а ті помчали вниз, приймаючи до своїх лав усіх, кого стріли на шляху. І котилася ця армія аж доки в легенях Скріма не скінчилося повітря.
- Чий же це хлопець? - проскреготів Скрім. - Урд, Верданді чи може Скульди?
- Я.. А...
- Воно німе, це дитинча?
“Він давно не чув голосу”
- Овва, - страхітлива посмішка з’явилася на обличчі Скріма. — То як ви спілкуєтеся?
“Думками.”
“Тобто, хлопчику, ти чув всю нашу розмову?”
Макс стверджувально кивнув головою.
“Він чує, але розмовляє здебільшого вголос, бо не звик спілкуватися телепатично.”
“Дивина, - Скрім спохмурнів і підперши голову рукою подивився на прохід в скелі. - Сад, недосяжний сад...”
“То ми б хотіли...”
“Малий ти пройдисвіт, - по-доброму сказав Скрім, - ти вирішив, що хлопець стане твоєю перепусткою? Звідки ти його притягнув, пришелепкуватий?”
“Е-е-е...”
Велетенська рука рухалася занадто швидко, щоб хлопець з котом встигли чкурнути навтьоки. Наче ківш екскаватора, подумав Макс і рука почала перетворюватися на широке металеве корито з гострими кігтями, але тієї ж миті щось гепнуло у нього в голові і він згадав тренування з рукопашного бою.
“То він вміє... е-е-е...- Макс відчув, як гортаються сторінки його пам’яті і хтось нишпорить в архівних файлах, - направляти? Вміє направляти, як Аш-аман?”
- Досить колупатися у мене в голові! Чи у вас так заведено?! - коли Макс лютував, то йому було байдуже, хто перед ним.
“Вибач, дитино, я не хотів, - спокійний голос Скріма вмить притишив емоції хлопця. - Я полюбляю пізнавати нове, а гості в нашому світі не часте явище. Знаєш, який сон я бачив, перед вашою появою в моїх володіннях?”
- Який? - тихо спитав спітнілий від страху Макс зрозумівши, що він і Ю, сидять в долоні велетня і пісок просипається між кам’яними пальцями та долетіти до поверхні планети не встигає, бо вітер розвіває його по пустелі.
“Мені ввижалося, що я Ранкова Зірка, який чекає на схід сонця і до мене прийшов мій єдиний друг...”
- Вибач, але я не знаю про що ти...
“Шкода, - засмутився Скрім. - Але у тебе ще все попереду і я тобі заздрю. По-доброму.”
Скрім сумно посміхнувся, але за секунду лице його спотворилося, проступила злість і лють, він вишкірив зуби, рука смикнулася і зникла, а Макс з Ю полетіли донизу...
* * *
Максим відкрив очі і побачив білу стелю, підсвічену вуличними ліхтарями та вивісками магазинів з протилежній стороні вулиці. Він полегшено видихнув — оце так сон йому приснився.
З щілини відкритого на провітрювання вікна повіяло нічною прохолодою, долинув гавкіт безпритульних собак, сирени авто, було чутно приглушене гепання басовитої музики в одному з нічних барів.
Спокійне життя околиці міста.
Максим дотягнувся до столика і випив води. Нога не боліла — скоріше за все ліки продовжували діяти.
Звідкись, здалека, заледве чутно, линули ноти знайомої і забутої мелодії...
* * *
Макс відкрив очі і побачив дві червоні зорі, які підморгували йому. Потім він відчув м’який пісок під своїм тілом, нічний холодний вітер теліпав лікарняну сорочку, було важко дихати. Біль міцно тримав його в обіймай і з кожним ударом серця тикав розпеченим пальцем в прооперовану ногу.
Почулося гнівне котяче шипіння.
“Не метушись, а то до Фреї в колісницю запряжу! - гримнув Скрім. - Він забився трішки, ось і все. Зараз...”
Макс вдихнув, закашлявся і сів, важко опершись на руки.
- Що сталося?
“Цей йолоп кинув нас додолу!” - встиг крикнути Ю, перед тим, як його накрила кам’яна долоня.
“Нехай помовчить трохи. Гаразд, Максе? А я тебе поки-що вдягну і підлікую.”
Хлопець кивнув і біль миттєво зник, а на ньому з’явився одяг — кольчужна сорочка з міфрілу, наручі з малюнками чапель на них, штани заправлені в чоботи, на поясі — меч-жало, за спиною — щит.
“Дивні в тебе обладунки, - задумливо сказав Скрім, - я таких не пам’ятаю”
- Я ТАК це уявив.
“Овва, - здивувався велетень, - ти сильніший ніж я думав. В моїй присутності, та ще й у моїх володіннях, мало хто може свідомо керувати думками і втілювати їх в реальність.”
- Ти відпустиш кота? - запитав Макс у спохмурнілого велета.
Скрім масував собі щелепу.
“Вибач, що я впустив вас, але так стрельнуло в зубові, ніби блискавиця, що я не зміг стерпіти”.
- Відпустиш?
“У тебе в Саду мама?”
- Так каже Ю і я йому вірю.
“Ю? Цікаве ім’я. Та байдуже... Хіба ж такому милому створінню не повіриш? І все ж я думаю, що він говорить правду, бо цього разу це йому вигідно — з добою він може повернутися до Саду”.
- Я лиш хочу побачити маму, - Макс пересилив себе і попрохав: - Пусти нас до саду, будь ласка.
“Оце вже інша справа! - згодився Скрім. - Я також хотів дещо попрохати...”
* * *
Висока жінка в білій, вишитій квітами сорочці і підперезана червоним поясом, ласкаво, по-материнські, всміхнулася Максу:
- Добридень, хлопче. Я — Ідунн, господиня Саду.
- Добрий день, - промовив Макс.
Він тільки що перетнув межу — пройшов через браму з прозорого скла, але в останню мить скло перетворилося на дзеркало і він увійшов наче сам-в-себе. Макс ще встиг обернутися і побачити Скріма, який махав на прощання кам’яною рукою, та шкірив зуби — посмішка велета виглядала моторошно і, якби хлопець не знав про його добру вдачу, то тікав би подалі від нового знайомого.
Об ноги жінки терся чорний кіт, схожий з Ю, як дві краплі води.
“Як не гарно! Ти що: кішку від кота відрізнити не можеш? І рота закрий, бо ґаву зловиш”.
- Не хвилюйся. Ми - люди - тільки в крайньому випадку, застосовуємо телепатію, бо твої думки — це тільки твої думки і порпатися в них ми не маємо права, - заспокоїла Іддун Макса. - На відміну від братів наших менших.
“Хто з тобою, хлопче?”
Макс подивився під ноги, але Ю не побачив і зараз же фиркнула кішка.
“Як той пройдисвіт себе назвав? Драконом? Ото ще! Напевно яблук закортіло, ось і з’явився, - кішка розвернулася і дременула по викладеній каменем доріжці углиб саду, а Макс почув: - Нехай вже заходить, а як захоче — знайде!”
Ю пройшов межу і зупинився поряд з хлопцем. По тому, як жінка та кіт переглядалися та інколи зиркали на хлопця, Макс зрозумів, що вони мають приватну розмову і його персона грає в ній важливу роль. Потім, коли кіт підняв хвіст трубою і чимдуж кинувся по сліду кішки, Ідунн повернулася до Макса:
- У тих двох, свої котячі справи, то най вирішують їх самі, - посміхнулася жінка. - Йди за мною і я відведу тебе до матері.
- А оце? - хлопець показав великий горіх, який і був причиною болю велетня. Макс витягнув його, наче пташка Тарі, з щілини в кам’яному зубові Скріма, і Ю дуже радів, бо казав, що в подорожі все стане у нагоді.
- Дякую, нехай поки що побуде у мене, - сказала Ідунн, - можливо, йому знайдеться місце в Саду чи інде.
- Ю говорив, що він чудодійний...
- Авжеж, - засміялася Ідунн, - він одного разу і яблука кращі за мої знайшов... Ото ще базікало!
Вони йшли по кам’яним доріжкам обабіч яких росли різні запашні квіти. Макс зміг пригадати троянди, нарциси, піони та ромашки і то тільки тому, що вони росли у бабусі в квітнику. Потім вони пройшли крізь фруктовий сад і дивним здалося Максові те, що біля одних дерев гули бджоли, а інші уже плодоносили, і граційні панянки збирали врожай рум’яних яблук. Ідунн покликала одну з них.
* * *
Зустріч виявилася не зовсім такою, як очікував Макс. Він не кинувся в обійми до матері з радісним криком, вона також не побігла йому назустріч. Вони зблизились і тихо стояли роздивляючись одне іншого. Макс зіставляв спогади з дійсністю, оповитий дитячою любов’ю образ матері з людиною, яку він зараз бачив перед собою. Довге темне волосся, добрі карі очі, турботлива посмішка... Вона ж бачила свого дорослого сина, якому ще й досі співала колискові пісні, навіть не відаючи чи чує він їх.
“Ти схожий на батька, - почув Макс мамині думки, - такий же впертий погляд, таке ж неслухняне волосся.”
Мама приторкнулася до його обличчя рукою, провела по щоці, скуйовдила волосся... Вони обнялися і...
Макс був рішуче настроєний зберігати спокій, залишатися дорослим та сильним чоловіком, тримати себе в руках.
...заплакали. Обоє.
А потім вони говорили, подумки. Перебивали один одного, говорили разом: слова, образи, запахи, відчуття, дотики.. все змішувалося та перепліталося. Спогади доповнювали одне одного, реальні ставали яскравішими, а вигадані та надумані тьмяніли і зникали.
Вони довго сиділи обійнявшись на лавці і насолоджувалися мовчазним товариством один одного. Максу було так добре — ось мама, вона з ним, вона говорить...
- Ма, чому ти весь час мовчиш?
“Я говорю з тобою, Максимку, невже ти не чуєш?”
- Ні, мамо, вголос, словами, як... е-е-е, люди.
Вона заплакала знову, тільки вже не від радості.
“Так сталося, синку - я втратила голос”.
- Але ж, це неправильно і я можу... Я прийшов сюди, щоб... - мама прикрила його вуста долонею.
“Нічого не зміниш, синку. Та й не потрібно мені вже нічого. Ми побачили один одного, поспілкувалися, а так не всім щастить.”
- Тобі не потрібна моя допомога? Значить, Ю мене використав, щоб повернутися до Саду?
“Не гнівайся на нього, Максе. Можливо, він тебе і використав, почувши мою тугу, але ж і ти отримав те що хотів — ми зустрілися.”
- Так. Я все згадав: наші веселощі, пікніки, свята, поїздки до моря та аквапарку. Спогади повернулися до мене. Тепер я знаю, що ми були справжньою сім’єю, а ви люблячими батьками.
“Ці спогади — це наші скарби. Коли тобі буде потрібно — ти зможеш повертатися до мене і в скрутну хвилину, і в хвилину радості. А зараз, пригорнись до мене, бо скоро світанок і ти прокинешся, мій маленький хлопчик.”
- А якщо я захочу залишитись тут — ти мене проженеш?
“Синку-синку, навіщо ти так? Моя б воля — ніколи б вас не залишила, - сказала вона і уважно подивилася сину в очі: - Ти став дорослим та самостійним, ти вже не маленьке безпомічне хлоп’я, у тебе є тато, рідні, друзі... В тебе є для кого жити...”
- Але ти...
“Я не зможу повернутися — я належу цьому світові і в моїй владі лиш спостерігати за вами”.
- Я хочу залишитись тут, з тобою, - знову попрохав Макс.
“Тільки до сходу сонця, бо чим довше ти в цьому світі, тим примарнішим стає зв’язок з твоїм тілом, - переконувала його матір. - Спробуй уявити, як буде почуватися тато, коли ти не повернешся.”
Макс не відповів, а лиш міцніше обійняв маму і вони сиділи ще довго, слухаючи пташиний спів і шурхіт зеленого листя. Вони обмінювалися спогадами, думками; мама давала синові поради, ділилася знаннями та досвідом... але з’явився задоволений життям Ю. Він підбіг до них і почав тертися об ноги, що було дуже дивно для такого високоповажного кота.
- Чого тобі? - запитав Макс.
“Якщо ви вже вирішили всі свої справи — то пора збиратися.”
- Сонце он-де високо, ще вечір і ніч попереду!
Ю з докором глянув на жінку:
“Ти не попередила його?” - та сховала обличчя в долонях.
- Про що мама повинна була мене попередити? - скочив на ноги Макс і стиснув кулаки.
Кіт не звернув на це уваги. Він відійшов від них на кілька людських кроків, сів і подивився у блакитне небо.
“Про те, що тут завжди день...”
* * *
Макс брів за веселим та збудженим, але тактовно мовчазним, котом до брами, яка вела додому.
“Чому я не можу просто прокинутися?” - подумки запитав він Ю, бо в горлі застрягла образа на увесь світ і навіть ковтати було важко, не те що говорити.
“В Саду, і ще в деяких місцях, ні прокинутися, ні змінитися неможливо, бо ці світи статичні для розумних істот — в чому прийшов, а я маю на увазі і тіло і одяг, так ти і залишишся. А ще — тут не хворіють, не помирають, не сплять. Затримуються в таких місцях на місяць-півтора, поки допетрають, що вороття не має. Лиш той, у кого є здібності, подорожує світами, затіває ігри, виконує чиїсь бажання, робе капості... Тьху, та що це я про себе та про себе! Звідси найлегше дивитися за тими, кого ти любив за життя. ”
“Як мама?” - Макс зупинився.
“Напевно так — я не допитувався. Ми — коти — без дозволу та прохання, воліємо не втручатися в життя інших істот. - Ю обернувся: - Ходімо, Максе, в твоєму світі скоро схід сонця.”
Через деякий час вони підійшли до брами, якщо кролячу нору можна було так назвати.
“Ну, що ж, було приємно мандрувати з тобою. Можливо після твоєї... твого переходу до мого світу ми ще відвідаємо багато дивовижних місць.”
Макс простягнув руку до Ю і погладив його, як звичайного кота.
“Прощавай.”
“Йди, тепер ти знову будеш чути мамині колискові”.
“Та я й до цього їх чув. Неясно, звісно, а якось... - Макс знизав плечима — Не поясню”.
Кіт підозріло глянув на хлопця:
“Отже і про це змовчала, а Ідунн занадто заклопотана врожаєм. Хм... Я все ж сподівався, що ви зможете домовитися і обміняти голос на дар від Скріма, але марно — вона тебе надто любить, щоб наражати на небезпеку. І до господині Саду ми вже не встигнемо, а це значить...”
* * *
Самотній місяць шкірився угорі, заливаючи холодним світлом піщаний пляж. Смерділо морськими водоростями і тухлим м’ясом; хвилі випльовували на берег маленьких крабів. Ворожий вітер кружляв навколо і дошкуляв холодними доторками льодяних пазурів.
Перед Максом, застрягши носом в піску, лежав літак, біля вікон кабіни вгадувався напис “ІЛ-76МД”; хвіст знаходився метрах в ста позаду, одним крилом він спирався на пісок, іншого - взагалі не було. Навколо літака в хаотичному порядку стояли різна техніка починаючи від фольксвагена жука до джипа хаммера.
Макс закрився щитом і рушив до діри в тілі небесного птаха. На мить він згадав браму в скелі і Скріма, але з неї віяло сонячним теплом, зараз же він бачив темну печеру і мерехтливі зірочки бортових приладів, які нагадували йому болотяні оманливі вогники. А ще він згадав горіх, який можна було обміняти на мамин голос, якби на те була ласка мешканця цього світу, а не викрадати, як зараз.
“Нам дійсно туди?”
“Максе, ще раз повторюю — тільки ти в змозі почути мамин голос. Тому це я можу спитати: ти впевнений?”
Хлопець прислухався:
“Та ніби звідти”.
“То гайда: тихо зайшли — тихо пішли”.
Поряд з’явився солдат, знайома, рідна усмішка осяяла обличчя, він відсалютував Максу і відразу ж розчинився у повітрі.
“Дякую, що нагадав, Ю. Вперед.”
Макс обережно заліз в середину літака, Ю легко застрибнув і, пройшов вперед кілька кроків, зупинився, чекаючи хлопця.
“Прислухайся," - сказав кіт.
Макс ясніше почув голос, який линув з темряви і кликав його. Він пішов по стежині, між горами сміття та непотрібних речей, пластмасових іграшок та металевих конструкцій, зламаних дерев’яних стільців та столів, табуреток та шаф; розірваних ватяних матраців та брудного пір’я з роздертих подушок, розкиданих навсібіч ганчірок, газет, журналів, які в темноті здавалися безбарвними химерними скелями. Коли перед Максом з’явилося пусте крісло, освітлене екраном телевізора, він зрозумів, що дійшов до кімнати господаря сміттєзвалища.
“Бери, та швидше пішли геть,” - почув Макс тихеньку думку Ю.
Макс підійшов до ящика-телевізора і забрав скляний циліндр — голос миттю притих — хлопець розвернувся і побачив велетенські злякані очі Ю. Макс щодуху кинувся до виходу, а навздогін йому летів чи то собачий гавкіт, чи рев тигра, чи нелюдський крик.
* * *
Вони бігли щодуху по в’язкому піску не оглядаючись, щоб не втрачати дорогоцінні секунди, але їх наздоганяли і лаяли на тисячі голосів. В голові крутилися чортовим колесом, пекли жарким полум’ям, вибухали бомбами гнівні слова. Макс розібрав в тому гомоні мало, хіба що: вкрав, моє, подарував, брехун, злодій... А хлопець з котом все бігли і бігли, і рятівна брама була вже майже поруч, коли Макс провалився в пісок по пояс. Кіт пробіг ще кілька метрів, але потім обернувся і застиг на місці: притиснув вуха до голови, вишкірив зуби і лупцював себе по бокам хвостом.
“Вилазь, - кричав він, - поки ще є час!”
Я не можу! Допоможи!
Кіт смикнувся до хлопця, розплився чорною плямою в якій почали вимальовуватися людські обриси... хлоп, ніби лопнула повітряна кулька, і знову зляканий кіт шипить на ворога.
“Не виходить — він мене блокує! Спробуй ти!”
Макс перестав борсатися в сипучому піску і витріщився на кота:
Ти з глузду з’їхав!
“Ні!!! Він цього не очікує!”
Макс не знав, як виглядав Ю в людській подобі, а тому згадав дракона. Десь далеко і поряд, на приліжковому столику в лікарні на околиці великого міста, стоїть зелена фігурка китайського дракона, дракона-воїна, небесного дракона, дракона-друга. Макс відкрив очі і побачив красеня-дракона, дужого, великого і... зляканого.
“Що ти накоїв?”
- Ти тепер сильний та великий і зможеш мене захистити!
“Я краще буду малим та непримітним! Потрібно тікати, а не битися...”
- То тікай! - люто закричав Макс.
“Пізно...” - приречено сказав Юлун. Він подивився на Макса сумними зеленими очима: - Це я відніс голос сюди, бо тут полюбляють мінятися. А потім довелося висмикувати тебе в цей світ, бо в Сад мене не пускали. Намудрував трішки, як завжди...”
Юлун злетів над хлопцем і кинувся на ворога.
Макс обернувся і ледве не зомлів — дракон, який крутився навколо велетня, скоріше нагадував маленьку колібрі біля великого трояндового куша. Зусиль Макса було недостатньо, щоб створити непереможного дракона-воїна, а сили Ю у цьому світі були обмежені волею господаря-велетня.
“Тікай, забирай голос і тікай, - почув він Юлуна, - я зможу з ним домовитись. Колись ми були друзями.”
“Ти мені не друг! Друзі не крадуть подарунки, - думка велетня ледь не розколола голову Макса навпіл. - Я вб’ю тебе, викрадачу, і ніхто не зможе захистити тебе!”
“Я не знав, що це насправді! Мене обдурили!”
“Тебе? Короля брехунів?” - зареготав велетень і луснув дракон кулаком, той відлетів і впав знесилений біля хлопця.
Макс подивився на Юлуна, який вже починав перетворюватися на Ю, а потім на прозорий циліндр, з якого линув ніжний матусин голос. Голос, який має силу втамовувати біль, лікувати рани, надавати хоробрості та рішучості, долати незміряні відстані, перетинати межі світів, але... Чи вартий він життя друга? Чи наскільки він потрібен мамі?
Гігант біжить до них і світ мало не перевертається від кожного його кроку.
- Забирай! - кричить Макс.
Велетень враз зменшується, простягає руку і циліндр летить до нього. Він трясе ним, підносить до вуха і його обличчя розпливається в блаженній посмішці; він розвертається, і підскакуючи, наче мале дитя, біжить до свого сміттєзвалища.
"Чому Макс?" - запитує Ю.
- Навіть мамин голос не вартий твого життя, - зізнається хлопець. - Та й мама була б проти такого обміну, - він показує на жінку і кішку, які вже вийшли з брами і поспішали до них.
Кішка притулилася до Ю, а мама сіла поряд з Максом, пригорнула його і заплакала.
“Мій маленький хлопчик, а чи не казала я тобі, що мені нічого не потрібно лиш би ти був живим та здоровим?”
“Говорила. Тільки, як ти без голосу?”
“Ой, сину-сину, я б за тебе і життя віддала, не те що голос. А ти ризикуєш...”
Вона погладила його по голові, заглянула в очі:
“Пора, синку, повертатися, бо вже сходить сонце...”
* * *
Від яскравого сонячного світла Максим прокинувся і пригадав слова Ю: “Я все ж обміняю той клятий горіх на голос. Той дурносміх погодиться, ось побачиш! Ти знов почуєш мамин голос. Це кажу тобі я... Я... Твій друг...”
Примітки.
Лун — Дракон.
Тяньлун — небесний дракон.
Ранд ал’Тор - головний герой циклу «Колесо Часу» Р. Джордана.
Тел’аран’ріод - місце, в яке можна потрапити, але в якому ніхто не живе. Це - відображення реального світу, але крім іншого це - Світ Снів, також відомий як Незримий Світ. (цикл «Колесо Часу» Р.Джордана)
Аш-аман - так Ранд Ал'Тор вирішив назвати здатних спрямовувати "саідін" чоловіків. (цикл «Колесо Часу» Р. Джордана)
Скрімір - велетень, якого стрів Тор під час подорожі в Утгард.
Урд, Верданді, Скульди — норни, три жінки, чарівниці, які володіють чудодійним даром визначати долі світу, людей та навіть богів.
Фрея — богиня родючості, кохання та привабливості у скандинавській міфології; її колісницю тягнули коти.
Ідунн — в скандинавській міфології одна з асинь, хранителька яблук молодості, завдяки яким аси залишаються вічно молодими.
Ранкова Зірка (Morningstar) - друг Джека з Тіні з роману “Тіньовий Джек”.
“Пташка Тарі” - радянський мультик, в якому пташка Тарі допомагає хворому крокодилу чистити зуби.
|
Рассказ открыт для комментариев