І знову та сама ситуація, що й за часів перших кроків людства у космосі. Новий надпотужний варп-двигун для далекобійної розвідки потребує накопичення величезної кількості енергії. А збільшені в кілька разів акумулятори і конвертори в свою чергу потребують збільшення потужності варпу. В результаті все, що змогли витиснути розробники “Алькуб’єрре”, – дещиця корисної ваги і простору. З урахуванням мінімальних потреб людини – аж на півтора астронавта.
Тому, хоч Нік і не вважав себе найкрутішим космічним вовком, вибір з усіх кандидатів випав саме на нього. За глибоким переконанням Ніка – через те, що в усьому Корпусі серед пілотів не знайшлося більшого інтроверта й мізантропа. Бо шлях планувався далекий і довгий – аж до скупчення Стожари за більше ніж сто тридцять світлових років від Землі. А спілкуватися нема з ким, хіба що з андроїдом, який і складав оті додаткові нуль-п’ять астронавта. Не зайва пара працьовитих рук і такий-сякий співрозмовник. А що, побазікати іноді й мізантропу треба. Щоправда, в спілкуванні андроїд слугував лише додатковим інтерфейсом між людиною і штучним інтелектом корабля.
І потяглися довгі тижні самотності. Наодинці з безоднею, сповненою нестримного руху зірок-вогників. Деякі, ближчі, пролітали назустріч з шаленою швидкістю трасуючих куль. Інші, більш віддалені, статечно пропливали повз, як вогні далеких поселень вночі на швидкісному автобані.
А ще нудний канцелярит у мові андроїда. З часом це настільки дістало Ніка, що довелося змусити штучний розум використовувати різні тембри, акценти й характерні інтонації в довільному порядку.
– Андрійко, – звертався до андроїда Нік. – Чи не час уже провести чергову діагностику всіх систем?
– Та я вас благаю, капітане, – неочікувано обурювався той. – Не робіть мені нерви. Чи вам мало крайньої діагностики добової свіжості?
– Роби, що кажуть, – сміявся Нік. – Ледащо вередливе!
Таке спілкування трохи розважало і відволікало від обридлого плину часу.
Але на сьомому тижні подорож раптом перестала бути нудною. Нік, звикнувши до такої, як він називав, “різноманітної одноманітності”, не одразу второпав, що відбулося. Зірки раптово просто зупинились. Корабель легко струсонуло, що й вивело Ніка зі ступору.
– Андрюхо, – звернувся він до андроїда, – що сталося?!
– Зупинка, аднака! Перешкода якась. Олені шибка варп не тягнуть, – не надто вправно імітуючи людську міміку, задер брови андроїд.
– Негайно вимкни варп! – скомандував Нік.
– Абіжаєш, ґєнацвалє! Варп сам вимкнувся! Автоматично, да? В аварійному режимі, – з гримасою невдоволення зауважив андроїд. – А то задня хвиля нас вах як би розплющила!
– Пробач, Андро, не второпав одразу, – насупився й собі Нік. – Було досить неочікувано.
– Всі системи в нормі, хазяїна, – продовжив звітувати штучний розум. – Генератор внутрішньої гравітації працює...
– Та я й сам це відчуваю, – відмахнувся Нік. – Кажи, краще, що то за перешкода?
– Не детектується, курва, в жодному діапазоні... Хоча... Маємо дані з гравісенсорів. Таки певна структура вимальовується!
– Візуалізувати можеш? – з надією запитав Нік.
– Готово, нацяльніка!
На екрані перед Ніком на вісп’яно-зоряну безодню наклалося підсвічене блакитним сяйвом зображення решітки з шестикутних чарунок з кулястими потовщеннями у вузлах.
– І що це, в біса, таке? – прийшла черга задерти брови й Нікові.
– З вашого дозволу міг би висловити найбільш вірогідні припущення, – з серйозним виглядом почав розпатякувати андроїд. – Схоже на штучно створену стільникову структуру. Матеріал, судячи з усього, – темна матерія. Що ж до призначення – можу припустити армування часопростору з метою запобігання викривлення... Для нашого варп-драйву, на жаль, наявна структура абсолютно непроникна. Прийміть мої співчуття.
– Отакої! – ляснув по нозі Нік. – Москітна сітка проти варпів! Трясця його матері! І як далеко вона сягає?
– Та кат йо’ зна! В усіх напрямках – за межі досяжного для моїх сенсорів, шляк би їх трафив!
Андроїд обернув своє обличчя до Ніка з виразом покірного очікування.
– Цікаво, ми хоча б не залипнули на цій мухоловці? – занепокоївся Нік. – Можемо трохи відійти назад?
– Варп ся не генерує, – доповів андроїд. – Хіба що на собаках. Тобто, маневрових. Зара’ спробуємо...
А за хвилину додав:
– Паєхалі, аднака! Наразі навіть варп мала-мала можемо ввімкнути!
– Ну хоча б це вже тішить, – замислено відгукнувся Нік. – Давай тепер гайнемо на варпі кудись уздовж цього бар'єру. Має ж він десь закінчуватись?
– Конкретно, якщо ваша ласка, який напрямок руху? – завагався андроїд.
– Що, Андрюхо, сам обрати не можеш, віслючок ти буриданів? – уїдливо посміхнувся Нік. – А кубітами поворушити, чи що там у тебе?
– Кутріти там у мене, – невдоволено забурмотів андроїд. – Кубіти вже хіба що в кухонних ґаджетах... І щоб ви, шановний, віслюком не дражнилися – генератор випадковостей видав напрямок близько десятої години. Отакечки! – і висунув язика.
– Ну гаразд, розумнику, не ображайся, – примирливо усміхнувся Нік. – Ліворуч, тож ліворуч. Давай, стартуємо! І як помітиш будь-які зміни в решеті – одразу ж гальмуй.
– Виконую, ваша величносте!
***
Впродовж кількох годин Нік, час від часу кидаючи погляд на екран, отримував ту саму картину: праворуч від напрямку руху стояв нескінченний бар’єр, перетворившись через високу швидкість на суцільну блакитну стіну.
Аж раптом озвався андроїд, нібито відповідаючи на якесь своє запитання:
– А ми ж таки летимо аж ніяк не по прямій! Бар’єр-бо весь час ліворуч завертає. Тож мусимо рухатись по дузі з постійним радіусом.
– Отакої! – пожвавився Нік. – І ти мовчав?!
– Камон, командоре, ти ж сам казав “як будуть зміни...”
– Ну, гаразд, проїхали, – махнув рукою Нік. – І чому ж той радіус дорівнює?.. Хоча, стривай, дай сам вгадаю. Це відстань до Землі, так?
– Еге ж, то є так, – підтвердив андроїд. – Вірніше сказати – до Сонця, мон амі.
– Чорт! Я так і знав! – скрушно хитнув головою Нік. – Обгородили!
Після цього він замовк, замислено втупившись у екран, в лівій половині якого нестримно мчали назустріч зорі, а в правій непохитною стіною стояв бар’єр, гублячись десь попереду в антрацитовій безодні.
– Ну що ж, мон шер, – нарешті порушив мовчанку Нік. – А спробуй-но ще змінити напрямок на дев’яносто градусів.
– Ґарит! – відчеканив андроїд. А за кілька хвилин додав:
– Той самий радіус, компаньєро, той самий до останнього знаку після коми!
– Трясця! – лайнувся Нік, знову ляснувши долонею по нозі. – Все, гальмуй. Приїхали... Це ж замкнена сфера! Клітка! Як у звіринцю чи в буцегарні! І яка ж падлюка запроторила людство за ґрати?
В рубці запанувала тиша, яку навіть балакучий андроїд не наважувався перервати. Капітан мав усе добре обміркувати.
В уяві Ніка сама по собі спливла картинка з якоїсь старезної історичної документалістики. Прадавній атракціон – величезна ґратчаста куля, в середині якої в усіх напрямках кружляє шалений мотоцикліст.
– Слухай-но, Ендрю, – за кілька хвилин озвався Нік. – Ти казав, що це кляте решето армує часопростір від викривлення. А щодо нормального простору? Якщо на собаках, тобто маневрових?.. Як вважаєш, скільки цей стільник може бути завтовшки?
– А грець йо’ зна’! – знизав плечима андроїд. – Надтовстим не має бути. Кілометрів п’ятсот, мо’ й менше. Спробуємо – побачимо.
– Тож чого стоїмо, кого чекаємо? – з натиском запитав Нік. – Давай, розганяй маневрові!.. Тільки акуратненько, в самісіньку середину чарунки!
– Не хвилюйтеся, шефе! Все зробимо як в аптеці!
Ґрати й направду виявилися не надто товстими. Вже за дві години андроїд бадьоро рапортував:
– Капітане! Бар'єр позаду, аднака! Ми пролізли, мала-мала! Овпенспейс наш!
– От і чудненько! – зрадів з цього приводу Нік. – Цікаво, чи не нарвемося ми зараз на прикордонників з собаками?..
– Г’юстоне, в нас проблеми! – раптом перервав його андроїд. – Просто на нас суне потужна гравітаційна хвиля!
– Трясця! Ось і прикордонники... – скрушно зітхнув Нік. – Оціни загрози!
– Компліт дестракшин, – спокійно констатував андроїд. – Єдиний порятунок – варп-балб. І рухатись назустріч.
– Ну то вмикай варп! Чому ґав ловиш?
– Та й вже!
Корабель як і минулого разу легенько струсонуло, після чого бортовий інтелект знову заходився доповідати про функціювання всіх систем.
– Та годі тобі, – відмахнувся Нік. – Кажи, краще, хвиля пройшла? Все минулося?
– Ні, мін герц, на жаль, ні, – відзвітував андроїд. – Хвиля відбилася від бар’єра і наздоганяє нас. Я розгортаю корабель, але за підрахунками – ми не встигаємо.
– Чорт! І що буде?!
– Компліт дестракшин, май бро. Айм со сорі...
***
Прийшовши до тями, Нік в першу чергу обвів поглядом рубку і прислухався до свого тіла. Начебто все гаразд.
– Адріано, негайно доповідай, що з кораблем? І де ми, в біса, знаходимось?
– Корабель дощенту зруйновано, команданте. А зараз ми на орбіті невеличкої чорної діри, закачуємо енергію. Координати встановлюю...
– Що за маячня?! – Нік струснув головою. – Як це – “зруйновано” і “закачуємо енергію”?
– Хтось відновив корабель, аміго.
– Хто? Як? – захлинувся питаннями Нік.
Але замість відповіді андроїд обернув до Ніка неочікувано безпристрасне обличчя і промовив безбарвним голосом:
– Назвіться, будь ласка.
– Андрюхо! – ошелешено витріщився Нік. – Ти що, глючиш, залізяко? Схоже, погано тебе відновили.
– З вами розмовляє не бортовий розум, а інша цивілізація. Назвіться, будь ласка. Хто ви і звідки?
Після кількох секунд шоку Нік нарешті спромігся вичавити з себе:
– Земля. Людство. Клочко Никон Тимофійович. Дві тисячі...
– Достатньо. Мета вашої подорожі?
– Ну, взагалі-то ми прямували до скупчення Стожари... Аж тут ця решітка... Це ви її встановили? Але навіщо? І знищили корабель, а потім відновили?
– Ні. Нам невідомо, хто або що оточує молоді цивілізації такими огорожами. А щоб вам було зрозуміліше – маєте аналогію з вашого життя. Ця сфера – яйце. І шкаралупа захищає від зовнішніх впливів. І корабель ваш зруйнувала, коли ви опинилися зовні, а не всередині.
– Тоді чому ж першої хвилі не вистачило?
– Мав значення напрямок руху. Шкаралупа налаштована таким чином, щоб знищувати варпи, які підходять до неї ззовні... Вам просто не пощастило пройти крізь цю сітку саме зараз, коли вона ще не стала цілком непроникною для будь-яких переміщень.
– Вона стане цілком непроникною? То що, наша цивілізація приречена назавжди залишитись у цій в’язниці? – розпачливо запитав Нік.
– Зовсім не обов’язково. Пташеня розвивається і в якусь мить стає здатним зруйнувати шкаралупу й вийти до відкритого світу. Свого часу й ми пройшли цей шлях.
– То ви знаєте, як її зруйнувати? – з надією перепитав Нік. – Зможете це зробити для нас?
– Ні. Пташеня має впоратися самотужки. Коли достатньо виросте. Хоча тут аналогія не дуже вдала. У різних цивілізацій це відбувається по-різному. Такий слабкий бар’єр, як зараз, можна зруйнувати і з вашим невисоким рівнем розвитку.
– І як саме?
– Допоки кокон не зміцнів, його може зруйнувати варп, увімкнений в товщі самого бар’єра. Щоправда, такий корабель, як ваш, буде і сам знищений.
– Але ж ви зможете нас відновити, як вже зробили одного разу?
– Не зовсім. Полагодити техніку – так. Доволі примітивний рівень. А от щодо вашого тіла – ні. Занадто мало інформації ми отримали з того стану, в якому його знайшли. Ми занурили ваше тіло в стазис. Сподіваємось, фахівці Землі зможуть дати йому раду. А ваша свідомість функціонує на фізичній базі корабельного розуму.
– Але ж... – тільки й спромігся заперечити Нік, обмацуючи своє тіло.
– Це ілюзія – незворушно пояснив андроїд і замовк.
Ошелешений Нік теж не міг нічого сказати і, припинивши себе мацати, надовго закляк, впавши у ступор.
З глибоких роздумів Ніка вивело повідомлення, що пролунало з вуст андроїда:
– Ваш корабель завершив заправку. Якщо ви плануєте повертатись додому, ми можемо доправити вас у будь-яку точку, але тільки лише до захисної сфери. Далі – самі.
– Гаразд, – по хвилі роздумів зітхнув Нік. – Доправте нас в точку нашого першого зіткнення з бар’єром.
– Добре. Виконується, – пролунало у відповідь. – Але там не баріться. Пам’ятайте про гравітаційну хвилю. Одразу ж пірнайте в товщу кокона.
***
Опинившись перед уже знайомою решіткою, “Алькуб’єрре” миттєво запустив маневрові двигуни і занурився в найближчу чарунку стільника.
– Ой-вей, а небезпека таки да, позаду, – за кілька хвилин хвацько доповів андроїд. – Ми під захистом шкаралупи, щоб я так жив!
– Це знову ти, Андрюхо? – байдужим тоном відгукнувся Нік.
– Знову я, аднака! – бадьоро вигукнув андроїд. – Шибка скучив, нацяльніка?
– Так, друзяко, дуже радий тебе чути, та ще й у доброму гуморі, – сумно кивнув Нік і після деяких вагань запитав: – Я що, направду в стазисі?
– Та ні, хлопче, ти у мене просто в макітрі. А тіло – так, тіло в медкоконі, а той сам в якомусь застиглому стані.
– Голка в яйці, яйце в качці, – скрушно зітхнув Нік. – Качка в тунелі, тунель в яйці... Маячня... А що ти можеш сказати про стан мого тіла? Наскільки все погано?
– Вай, хочеш чесно скажу, да? Ти тільки не ображайся, – діловито почав андроїд. – Це не тіло взагалі, ґєнацвалє. Це просто рештки.
– Кепсько... І як ти вважаєш, які шанси, що мене на Землі полагодять?
– Полагодять? Забудь, бро, – легковажно махнув рукою андроїд. – Хіба що зроблять нове тіло. Таке як у мене. А що? Кульний прикид, між іншим!
– Еге ж, кульний, – похмуро погодився Нік і знову втупився у екран, де з усіх боків повільно пропливали напівпрозорі блакитні стінки тунелю-призми. За кілька хвилин Нік пожвавився, ніби прийнявши якесь рішення, і твердо скомандував:
– Ану, хлопче, передай-но мені керування!
– Е ні, нацяльніка! – раптом почав пручатись андроїд. – Штін не дурень, Штін знає, чому ми саме тут і що хазяїна задумав!
– Годі вже кривлятися! – посуворів Нік. – Я тобі серйозно кажу... наказую! Зараз же передай мені керування!
– Пробач, капітане, – зітхнув андроїд. – Але сам розумієш... Я не можу виконати твій наказ. Це суперечить одразу всім трьом законам робототехніки.
– Ах ти ж формаліст клятий! – обурився Нік. – Тупою залізякою вирішив прикинутись? Все за інструкціями? Ну, гаразд, буде тобі інструкція! На підставі четвертого, він же нульовий, він же головний, закону робототехніки... Вимагаю – негайно передати мені керування!
– Ти впевнений? – наразі серйозно перепитав андроїд. – Добре все зважив?
– Так!!! – гаркнув Нік і, отримавши доступ до керування кораблем, запустив варп...
***
“Алькуб’єрре” чи то висів у дрейфі, чи повільно плинув крізь простір на маневрових двигунах. Нік потроху оговтувався, намагаючись зорієнтуватися – хто він і де він? Поруч із ним з байдужим виглядом сидів андроїд.
– Ендрю, у нас що, не вийшло? – нарешті отямився Нік. – Спроєктуй на екран вид на бар’єр!
– Вірніше вид на те місце позаду, де він раніше був, – незворушно зауважив андроїд.
Візерунок зірок на екрані змінився, але блакитного стільника не було й згадки.
– У вас все вийшло. А після вибуху ми вас просто відновили. І корабель, і вас, пілоте.
– Тобто я знову в своєму тілі? – не повірив такому щастю Нік.
– Повна відповідність. Аж до ізотопів елементів.
– Але ж ви казали... Збрехали? – в голосі Ніка радісні нотки явно не збігалися зі змістом слів.
– Приховали... Перспектива повного відновлення могла б суттєво вплинути на прийняття рішення.
– Але мені от що цікаво, – пожвавився Нік. – Користуючись вашим канцеляритом, з якою метою, чи з яких міркувань ви відновили і корабель і мене? Це що – прояв альтруїстичного гуманізму, чи є якісь прагматичні підстави?
– Абіжаєш, ґєнацвалє! Канешна гуманізм, да? – хитрувато усміхнувся у відповідь андроїд. – А з прагматичного боку, мон амі – пурква па? Хтось же має повідомити людству, що воно вилупилось?!
І змовницьки підморгнув... |
Рассказ открыт для комментариев